Італійці кажуть, що спершу себе почувають венеційцями, неаполітанцями, п’ємонтцями, флорентійцями, далі – європейцями, а вже в третю чергу – італійцями. І єдине, що їх об’єднує, це капуччіно з піццою та футбол – звісно, коли йдеться про національну збірну. Тут вони патріоти.

Важко знайти в Європі країну, яка б так ворогувала сама з собою, як Італія. Послухати італійців – наука пропала, медицина розвалилась, освіта пасе задніх. Країна дружна, однак, у нелюбові до тих явищ, завдяки яким вона й стала країною, державою: Рісорджіменто і Ґарібальді. Південні італійці вважають, що Об’єднання дозволило північним італійцям експропріювати їхні багатства, а північні італійці переконані, що краще було колись залежати від ригористичного Відня, аніж тепер від корумпованого Риму...

І це попри те, що саме в Італії, за даними ЮНЕСКО, зосереджено 60% всіх мистецьких скарбів світу (!). Попри те, що саме завдяки італійському Відродженню античний Захід став модерним. Попри те, зрештою, що Італія – батьківщина першої у світі Alma Mater: Болонського університету.

Цього року в історії Європи – два ювілеї. Італія в березні відсвяткувала 150 років своєї державності, Україні в серпні буде 20. Важливо порівняти між собою ці дві події – задля вибудови континуативного часопростору європейської історії. Доки ми не виставимо системно європейських координат в аналізі явищ української історії та культури, доти не припиниться цей абсурд постійної реґенерації тих самих драм і проблем, і щоразу – з дедалі меншим часом на їхнє розв’язання. Треба, нарешті, перестати вважати себе «ексклюзивною реальністю» – за російською моделлю, і віднайти імпульси формування в процесах, спільних для Старого Континенту, але диференційованих у межах окремих національних реальностей.

Італія проти Італії: «глибинні структури» історії

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз’єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об’єднана держава, а потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців» – хрестоматійна фраза письменника-історика Массімо д’Адзельйо. В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід. В Україні це протиставлення небезпечне, бо цивілізаційне – через антиєвропейське, антизахідне позиціонування Росії. Але в цілому як і в Україні, в Італії це спадок двох різних моделей завоювання: арабсько-іспанської на Півдні та австрійської на Півночі.

Основне ж те, що Італія – дочка Греції: діють «глибинні структури» історії, за визначенням Ноама Чомського. Як в Елладі центральну політичну, культурну, адміністративну одиницю становив поліс (і Афіни й Спарта були антагоністами!), так Італія впродовж століть була конґломератом комун і синьйорій, що затято воювали між собою. Флоренція і сусідня С’єна були непримиренними ворогами. Скульптор ХVI ст. Джамболонья зобразив тріумф антично прекрасної Флоренції над поверженою Пізою у вигляді несимпатичного бороданя. А в самій С’єні змагалися між собою навіть квартали під час славетних кінних перегонів Паліо: на день змагання ставали між собою ворогами «контрада» Равлик і «контрада» Сова, Вовчиця і Гуска, Пантера і Єдиноріг...

Однак ця травматична розділеність – також і джерело безмежного культурного багатства Італії – від живопису до кухні, від музики до дизайну. Кожне місто й містечко продукує щось своє і неповторне. Чорно-білий флорентійський Ренесанс стає кольоровим у віддзеркаленій у Канал-Ґранде Венеції. Італійська пісня – це Неаполь. Простонародна неаполітанська комедія масок – «коммедіа делл’арте» – супроти аристократичних з моторошною таїною масок Венеції. Революційний П’ємонт – і консервативна Сардинія з осликами. На Сіцілії народжується перша поезія, у Флоренції – Відродження, а Мілан стає центром Рісорджіменто. Не порівняти, наприклад, з Францією, що сформувалась як централізована держава навколо Парижа вже в Середньовіччі.

Крихкість державної структури ослабила почуття патріотизму, а отже, зумовила і слабкість інституцій. А ще – неповоротку бюрократію як замінник державної ефективності. Тут Італія і Україна дуже схожі. Італійці називають себе космополітами, реагують на запізнення потяга словами «це вам не Німеччина», а на проблеми в університеті – «це вам не Британія». Кленуть на чім світ стоїть Берлусконі, але він регулярно повертається до влади. Корупція зашкалює, хоч її масштаби, звичайно, з Україною непорівнянні. Італія продукує страшенну кількість талановитих голів у всіх наукових сферах, але часто здібній молоді доводиться виїжджати. В основному – в США і Великобританію. І не тільки сьогодні: легендарні «хлопці з вулиці Панісперна» – група геніальних римських фізиків на чолі з Фермі – роз’їхалася у період війни хто куди: Фермі до США, Понтекорво до Москви, Майорана таємничо і безслідно зник – не виключено, що його забрали працювати на Райх.

Сильна культура і слабка держава – нещаслива комбінація, що веде національне життя до ентропії, до дисперсивної втрати його потенціалу.

«Національний мовний хаос»

Так говорив про італійську мову письменник Джорджо Бассані. Мова не одне століття розхитувала італійську ідентичність. Європейські нації здебільшого поставали на ґрунті єдності мови. Італія і тут виняткова: це гориста країна, тож має порізаний діалектний континуум. Галактика діалектів, може, єдина в Європі. Причому дуже різних між собою: фріуланський на півночі, сардінський на півдні є практично окремими мовами. Часом на одному полі селяни з двох різних реґіонів не надто розуміють одне одного. Італійська мова як така – це фактично «мова Данте»: великий поет був ще й видатним лінгвістом. І в умовах панування в Європі латини став пророком національних мов. Написавши на тосканському діалекті – на «вольґаре», тобто розмовною «простою мовою» – «Божественну Комедію», пророкував їй долю всезагальної мови італійців.

Однак італійці й далі розмовляли своїми діалектами. Існує велика діалектна література – особливо сицилійська, неаполітанська, венеційська. А «мова Данте» перетворилась на елітарну літературну мову – і поволі відірвалась від розмовної. Результат той, що коли в ХІХ ст. постала нова Італія, то італійською мовою розмовляли... 4% населення! Тосканці, словом. Еліта ж розмовляла французькою. Лише Об’єднання 1871 року дало поштовх поширенню «мови Данте» як державної. Але й тоді символ Рісорджіменто Алессандро Мандзоні, написавши свій роман «Заручені» ломбардським діалектом, їхав до Флоренції «омити свою одіж у водах Арно», – щоб повернути романові загальнонаціональне звучання. А по-справжньому державною італійська стане лише після Другої світової війни, – завдяки радіо, телебаченню, пресі.

В Україні – переважно рівнинній країні – діалектний континуум був значно менш проблематичний. Роль латини відігравала церковно-слов’янська мова, що – поряд з латиною, польською і «простою мовою» – була однією з мов української культури в ХVІ-ХVІІ ст. Коли при Петрі, а далі Катерині почалася тотальна русифікація України, а національна церква перетворилась на імперську, вибір Котляревського розмовної мови став порятунком культури, базою її модерної ідентичності. Однак, як і в Італії, ситуація була конфліктна: еліти часто були польсько- чи російськомовні.

Це до того, що немає непереборних ситуацій. Якщо нація виявляє волю до буття, рано чи пізно ця нація постане.

«Вільна Церква у вільній Державі»

Столиці в інших європейських країнах – це консолідуючий центр національного життя. Італійцям же 150 років тому довелося завойовувати збройно Рим – адже це було Місто пап. «Або Рим, або смерть», сказав Ґарібальді. Священики закликали селян піднімати карбонаріїв на вила. Папа оголосив анафему італійцям, називаючи їх масонами. 1849 року закликав французів, які зруйнували римську Республіку Мадзіні. А нині Ватикан говорить про свій внесок у єдність країни...

Католицька церква в Італії була потужною, тож не дозволила розвинутись Реформації, яка в північноєвропейських країнах зумовила перехід церкви на національні мови (Біблія Лютера!), сприяла формуванню самостійного громадянина. Навпаки, спалахнула Контрреформація. Сильний вплив церкви у поєднанні з патріархальною матрицею італійської культури віддавна був гальмом для модернізації країни. Ґарібальді називав церкву «перверсивною сектою». А Кавур знайшов модерне рішення: «Вільна Церква у вільній Державі». Тож не випадково саме в часи Муссоліні був створений конкордат церкви і держави.

З італійцями важко порозумітися на цьому ґрунті. Попри славу ревних католиків, чим ближче вони живуть до Ватикану, тим сильнішими антиклерикалами вони є. А тосканці і взагалі знакомиті, як кажуть італійською, «священикожери». Тому італійці (крім більш традиційних мешканців Півдня країни) не надто схильні розуміти народи, які – як, скажімо, поляки чи українці, – бачать у церкві консолідуючу силу для національної ідентичності. Однак і цьому є пояснення: в польських чи українських умовах ішлося про гнану церкву. А в Італії це була церква влади, що тривалий час опиралась Італійській державі.

І все ж Італія – лідер світового волонтаріату. Де тільки не кидає італійських місіонерів – вони завжди поряд з людиною в найдраматичніших умовах. Цікавим явищем є також рух лівих католиків – віруючі-«прогресисти», задіяні у філантропічній та реформаторській діяльності. Це кращі здобутки церкви, що віддала перевагу не інституційним своїм функціям, а духовним і культурним.

Рісорджіменто: Ґарібальді чи Кавур?

Послухати італійців – українська історія не потребуватиме брому. Гіршого типа, як Ґарібальді, не придумаєш. Хто каже: аби не він, були б цивілізованою частиною Австрії. Інші: і взагалі був бандитом, а його випущені з тюрем головорізи ганяли у футбол викопаними на цвинтарях черепами. Ще одна точка зору: яке там Рісорджіменто, це англійці оплатили компанію, аби дістатися до соляних копалень на Сицилії. Несолодко було Ґарібальді й при житті. Після низки героїчних походів, які дали поштовх Об’єднанню, король наказав скласти зброю. «Слухаюсь», відповів «Герой Двох Світів». Справжнім творцем Італійської держави, твердять історики, був франкомовний аристократ Камілло Бенсо ді Кавур, який не надто вірив у користь Об’єднання, але раціонально вважав, що воно потрібне. Для Ґарібальді ж він був «пройдисвіт», бо віддав його рідне місто Ніццу французам. «Батьківщину не продають», сказав становчо.

Однак від перших карбонаріїв до Верді ідея Об’єднання домінувала. Різниця з Україною в тому, що наша інтелігенція ХІХ ст. (і не тільки) не спромоглась на подібну ідеологічну консолідацію. Але насправді це століття – невичерпне джерело для історичної компаративістики: знайдемо безліч паралелей в ідеях італійських та українських (і польських) інтелектуалів. До речі, Мадзіні вважав козацтво предтечею лібертарних рухів в Європі і передбачав створення об’єднаної Європи сукупно зі слов’янами. Ця ж сама ідея – одна з основних у Драгоманова.

Вже в середині ХХ ст. Джузеппе Томазі ді Лампедуза написав роман про Рісорджіменто «Ґепард», де один з героїв висловлює емблематичну сентенцію: змінити – щоб нічого не мінялось. І де аристократи-ґепарди поволі перетворюються на гієн. Жорсткий присуд – нам же досвід велить згадати Помаранчеву революцію.

Коротке замикання Історії

Внутрішній конфлікт Італії з самою собою стосується не лише Рісорджіменто, а й новітнього часу – драми ХХ ст. Вже в самому звільненні країни під час Другої світової був закладений конфлікт: Південь звільнили американці, Північ була охоплена громадянською війною між фашистами і комуністами. Повоєнна історіографія «зачистила» це питання. Але нещодавно з’явились дослідження Джампаоло Панси про злочини червоних партизанів проти мирного населення: новий шок.

Непростою була ситуація і в міжнародному плані. Італія, нафаршована комуністами, становила собою загрозу для демократії у західному світі. Згадати хоча б вірного сталінця Тольятті: в день введення радянських танків до Будапешта 1956 року він сказав: «Сьогодні я вип’ю на шклянку більше червоного вина». Тому, на противагу цим силам, США утримували майже півстоліття при владі Християнсько-Демократичну партію. Це обернулось практичною однопартійністю, корумпованістю політичного життя і так званим ефектом «заблокованої демократії». Одним з її продуктів і став Берлусконі, який і досі завзято бореться з комунізмом, дружачи з Путіним. Але нинішньому президентові Наполітано перед приїздом до Угорщини довелося вибачатися перед угорцями за підтримку радянської окупації. Так що привиди Другої світової блукають не лише Україною.

Чи той самий «економічний бум» 60-х: країна в нечувані терміни модернізувалась, вирвалась у першу п’ятірку розвинених країн. Неореалізм і Фелліні геніально схопили цю Італію: з одного боку, «DolceVita» – непритомна еліта в екзистенційній кризі, динамізм «ФІАТ», емансипація жінки, з другого – нерухома патріархальність, вічний неаполітанець Тот, який, щоб видурити гроші, продає американцям Колізей (нещодавно те ж саме зробив Берлусконі – хоч не американцям продав, а власнику взуттєвої марки Tod's...).

Як слушно казав Пазоліні, в Італії відбувся розвиток, але не поступ. І мова йшла про країну, яка стала одним з фундаторів ЄС. А поступ можливий лише шляхом подолання історичних травм і консолідації громадянського почуття.

«Брати-італійці...»

На 150-ліття в країні відбуваються конференції, вистави, концерти. На одну з таких конференцій до Турину мене запросили з доповіддю про Помаранчеву революцію – це частина європейської візії демократії на Сході Європи. Частіше лунає гімн: «Брати-італійці, Італія прокидається...». Словом, «ще нам, браття-українці, усміхнеться доля». Старий фільм на екрані, де Аніту Ґарібальді грає геніальна Анна Маньяні. Трохи кічу: продаються червоно-зелено-білі дивани і так само трикольорові спаґетті. Уряд скорочує видатки на культуру. Впав Будинок Гладіатора в Помпеях.

17 березня, Національне свято Об’єднання Італії. Вихідний. Концерт, багато Верді. У фіналі має звучати гімн. На сцену виходить Роберто Беніньї – знаменитий комік з обличчям П’єро, що, замість плакати, розсміявся. Він не співає гімн. І не декламує. Він його шепоче. Голос переривається. Крику ніхто не чує. А в шепіт вслухаються. Навколо актора в напівтіні збирається молодь, тихо підхоплює мелодію гімну. Різна молодь – серед італійців і нігерієць, і білява слов’янка, і китаяночка, що не вимовляє «р». «Брати-італійці...»

І раптом і в залі, і на сцені, і перед екраном на очах людей сльози. Можна ж і так. Не гризтись між собою. Не клясти країну. А відчути себе італійцями – як це складно. Як відповідально. Як шляхетно.

Актор читає прості слова гімну – як читає Данте.

Події останніх тижнів свідчать, що ставлення Москви до України не надто залежить від прізвищ тих, хто перебуває при владі в Києві. Якщо вони демонструють щось значно менше, ніж готовність потурати щонайменшим забаганкам Кремля (певна річ, на шкоду власним інтересам), то у відповідь відчувають на собі весь арсенал економічних, дипломатичних та інших засобів вираження російським керівництвом свого невдоволення. Ціни на газ, квоти та мита на продукцію, агресивні коментарі міжнародних вчень – неповний перелік того, що Київ отримав останнім часом.

Корабель спотикання

Логіку російського МЗС, котре зчинило ледь не істерику навколо заходу в Чорне море та участі у навчаннях Sea Breezе американського крейсера Monterey, зрозуміти складно. То «немає нам перешкод ні на морі, ні на суші», то раптом на День Росії 12 червня російські дипломати аж ніяк не хочуть піти відпочити, вони шалено рвуться коментувати навчання. Переш за все стосовно крейсера. Просто-таки вселенська катастрофа.

Оскільки формально конвенцію в Монтре, що регулює статус проток, не порушено, то прискіпалися до самого крейсера, точніше, до його озброєння. Monterey був спрямований до європейських вод у рамках втілення «поетапного адаптивного підходу» адміністрації США до формування європейського сегмента глобальної ПРО. Перший етап цієї програми передбачає базування в Адріатичному, Егейському та Середземному морях групи американських кораблів, що мають захищати країни Південної Європи від гіпотетичних ракетних загроз», – йдеться в заяві російського зовнішньополітичного відомства. «Російська сторона неодноразово наголошувала, що ми не залишимо поза увагою появу в безпосередній близькості до наших кордонів елементів стратегічної інфраструктури США та вважатимемо такі кроки загрозою нашій безпеці».

Про які загрози тут може йтися? Крейсер Monterey має на борту протиракетну систему Aegis (Егіда – міфічний щит Зевса й Афіни. – Авт.). це справді частина протиракетного комплексу в південній частині Європи, але яка? Дальність виявлення висотних повітряно-космічних цілей при пошуку у верхній на півсфері простору обмежується приблизно 320 км. І це вже розглядається як смертельна загроза РФ. Тоді як ще два роки тому російські генерали визнали, що з технічного боку, зважаючи на дальність та швидкість ракет, система Aegis не становить жодної небезпеки для Росії. Навіть якщо уявити жахливий сценарій (сподіваємося, нереальний), що Москва захоче скористатися своєю ядерною зброєю. Власне, проти того, що нова система ПРО завадить це зробити, і протестують у Кремлі. Хоча якось непослідовно.

Нещодавно у Чорне море заходив іспанський фрегат «Адміранте Хуан де Бурбон», оснащений такою самою протиракетною системою, але жодних коментарів з боку російського МЗС не пролунало.

Цікаво, що про «небезпеку з боку Заходу» в Росії не забувають, тоді як зовсім не міфічні події у себе цілком ігнорують. Північнокорейські ракетні випробування, зокрема, Москву не турбували, навіть коли ракети Кім Чен Іра впали на російській території.

Кривим оком на Sea Breezе

Хоч так звані коментарі російського МЗС лунали на адресу американців, тим не менш низка пасажів спрямовувалися й Україні. «І якою була роль протиракет Monterey у сценарії навчань Sea Breezе-2011, під час якого відпрацьовували «антипіратську операцію за стандартами НАТО?» Річ не в американському крейсері та його озброєнні, а в самому факті участі Америки у навчаннях. Масштаб їх доволі значний. У Sea Breezе взяли участь 2,% тис. військових, було задіяно 30 кораблів, 10 літаків, 90 одиниць бронетанкової техніки. Від України було понад 1,5 тис. представників ВПС, ВМС, прикордонники, десантники, морська піхота. Другим за чисельністю контингентом були США. У його складі батальйон морської піхоти із 750 людей, два літаки «Геркулес», 26 армійських всюдиходів на базі Hummer… Також у Sea Breezе брали участь Грузія, Азербайджан, Молдавія, загалом представники 15 держав.

Ще з 1997 року в Росії з приводу навчань Sea Breezе лунали обвинувальні коментарі. Хоча, здавалося б, чому б їм самим е взяти участь у протипіратських навчаннях? Запрошення ж було надіслано. До будь-яких навчань, які Україна проводить з державами – членами НАТО, в Росії апріорі ставляться негативно. Звідси і проблеми. Для початку виключно військові.

По-перше, такі навчання, навіть якщо у них й миротворча й протипіратська легенда, сприяють підвищенню бойової готовності української армії, покращенню взаємодії військ, кращій штабній роботі і підготовці особового складу, удосконаленню взаємодії з військами країн НАТО. Саме це і нервує росі1йських генералів. Їм аж ніяк не хочеться, щоб українська армія була боєздатною і, навіть боязко й подумати, рівною російській. У разі сутички легкої прогулянки на кшталт нещодавньої кавказької війни, «гремя огнем, сверкая блеском стали», може і не вийти.

По-друге. Заявлений позаблоковий статус України дедалі більше стає елементом риторики та ритуальних заяв під час московських визитів українських чиновників високого рангу. Насправді у військово-технічній галузі співпраця з НАТО – вагоміший чинник. Стандартизація озброєння за НАТО української армії дедалі більше віддаляє український ВПК та його збройні сили від Росії. А це вже переходить із виключно військової та оборонної до військово-стратегічної площини, навіть до геополітичної.

І, по-третє, слова коментаря «вважатимемо такі кроки як загрозу нашій безпеці» слід сприймати як пересторогу уже Києву. Не так у контексті конкретного випадку, як у значно ширшому сенсі. Це червона нитка дипломатичного випаду Москви. Не варто так часто влаштовувати маневри з американцями та ще й такі масштабні. Втрапите в халепу, хлопці. Приклади вже відомі.

Політика й економіка

Зазначене вище стосується віддаленішої перспективи, проте є й питання, що нині на часі. Між Росією та Україною триває війна нервів. На думку більшості оглядачів, обидві країни стоять на порозі торговельних воєн. Москва доволі активно створює проблеми у двосторонніх відносинах, перш за все економічні, щоб продемонструвати залежність Києва. Спільним знаменником стали складнощі енергетичні. З Китаєм про постачання газу домовитися на останній зустрічі Мєдвєдєва та Ху Цзіньтао не вдалося, тому напруження в Європі зростає. Міллер обіцяє їй до кінця року сюрпризи, напевно, цінові. Й перш за все це стосуватиметься України. Відповідно нашим посадовцям, котрі ведуть перемовини з газових питань, мають чітко розуміти, що надій на послаблення плекати не варто, та й у перспективі вони навіть не з’являться.

Але річ не лише в газі. Труби вже перетворилися на предмет додаткового квотування, значно підвищено ввізне мито на українську карамель, що робить її неконкурентною на російському ринку. А тепер заметушилися навколо молока й молочних продуктів. Все це нагадує грузинський сценарій. То раптом «Боржомі» став отруйним, то пречудові грузинські вина. А до цього була Молдавія. І все було так само

Звісно, що за таких умов Київ шукає способи протидії. Посилена розробка українських  газових та нафтових родовищ є одним із найкращих. Проте швидко цього зробити не можна як із виключно технічних і технологічних причин, так і внаслідок бюрократичних та фінансових ігор навколо бюджетних коштів. Вже те, що розробкою займаються не всесвітньо відомі фірми, зароджує певні цілком обґрунтовані сумніви. В Азербайджані пошук і видобуток газових та нафтових родовищ здійснюють саме світові бренди, наприклад, British Petroleum, Chevron Corporation тощо. Тим не менш, українські олігархи дуже сильно хочуть уникнути російської енергетичної пастки. Поруч стоїть і дозвіл парламенту на експорт українського газу. Наразі це декларація, але з далекоглядними наслідками.

Так і навчання Sea Breezе мають доволі очевидне політичне навантаження. Здається, що київськими владними коридорами вже блукають чутки про те, що нейтральний статус на догоду сусідові проголосили зарано. Втім, змінити рішення – справа одного голосування у слухняному парламенті.

Похід військ УНР на Крим був несподіванкою. За два місяці на переговорах у Бресті, які передували підписанню мирного договору з Німеччиною, Центральна Рада відмовилася від півострова. Це викликало здивування – прагматичі німці не розуміли, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій. На що почули відповідь цілком у соціалістичному дусі про дотримання принципу «мир без анексій і контрибуцій».

Кримська дилема

Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна – гідрокрейсерів, а також міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни.

9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформовати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв (Натіїв), за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим. До складу останньої увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тис. багнетів і шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили таємний наказ уряду УНР – захопити Крим перед німцями і встановити українську владу.

Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога. Більшовики чинили запеклий опір, і бій міг би закінчитися їхньою перемогою, якби не несподіванка. Обставини склалися так, що тилами більшовиків саме проходив відділ полковника Дроздовського, прямуючи на Дон, щоб там приєднатися до білих. Зорієнтувавшись, що червоні б’ються з кимось невідомим, росіяни вдарили більшовикам у спину. На червоних неочікувана атака справила приголомшливе враження – панічна втеча загальмувалася аж на Сиваші. Там 20 квітня зупинилися й запорожці, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє рішення негайно розпочати здобуття Сивашу.

«Батьку, козацьке море!..»

Сиваш іще називають Гнилим морем за характерний запах стоячої води.  Він непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – було заміновано.

Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву. Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На всіх парах увірвавшись у розташування оборони, українці закидали більшовицькі становища гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив щільний кулеметний вогонь. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу. Увечері 22 квітня українські відділи були в Джанкої – вузловій станції Криму. Звідси почали наступ на решту важливих пунктів.

За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі «Батьку, козацьке море!..».

Війна нервів

Похід «новітніх запорожців» тільки здається бравурною прогулянкою. Справжня перемога тут була на боці не зброї, а військової хитрості. Сам прорив Болбочан старанно готував. Після розгрому червоних під Мелітополем кіннота Петріва заблокувала дороги й стежки до перешийка і перехоплювала всіх, хто намагався пробратися в Крим. Одному з таких роз’їздів потрапив до рук більшовицький телеграфіст, обізнаний із шифрами внутрішнього зв’язку між ворожими відділами. Цінного полоненого негайно доставили в штаб, і всі дні перед наступом командування в Сімферополі отримувало повідомлення про відхід українських сил та спокійну обстановку на всіх напрямках. Зіткнення з реальною ситуацією загнало червоних у стан шоку.

Після появи українців у Криму «війна нервів» перетворилася на «війну всіх проти всіх». Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові.

Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти українських сил весь можливий набір перешкод: переривання зв’язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в постачанні, гальмування дій командування… Загостренню ситуації сприяли «труднощі перекладу» – перекладачем у перемовинах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував білій Росії.

У Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.

До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді вони стягнули підрозділи до Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські відділи. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду. Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції.

Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до Центральної Ради. І тут бездарність та малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова уряду УНР Голубович  обмежився виголошуванням утопічних промов. За свідченнями Бориса Монкевича, зв’язковий офіцер під час першого раунду перемовин вдав, ніби зв’язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: «Так може говорити хіба що дитина, але не державний діяч». Телеграфіст був німецьким унтер-офіцером, прихильно налаштованим до українців.

Після «налагодження» зв’язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.

Стяги на щоглах

Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва – гірськими шляхами з допомогою провідників-татар. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із Севастополя до Новоросійська, незважаючи на цілковиту відсутність у пункті призначення відповідних технічних умов. У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів – за походженням українці – висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на той час крок – 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців.

Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше «прощальним салютом» нашій армії, яка вже покидала Крим, – останні відділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені добровольцями з-поміж місцевого населення. Без військової підтримки і суші флот був для України втрачений.

Подальша доля флоту склалася драматично. Один із міноносців затопили просто в бухті, інший було так пошкоджено, що команда викинула його на берег. Вночі з 29 на 30 квітня більшовики все ж таки вивели 14 есмінців до Новоросійська. Наступної ночі з рейду знялися лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 3 міноносці. В українських руках залишилися 7 броненосців, 3 крейсери, 12 міноносців, усі гідрокрейсери, допоміжні кораблі та дивізія підводних човнів. Пізніше до Севастополя повернулися обидва лінкори та частина міноносців. Утім, подальші події не дали Україні шансів скористатися цим здобутком. Восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті поваленням гетьманату й обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти відновленої УНР, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали білогвардійський рух і, зрозуміло, про якийсь український флот чути не хотіли.  

Історичні паралелі

У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Як і таких бездарних політичних рішень. Відмовляючись від Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або білих. Ні ті, ні інші друзями України вважатися не могли. За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого: ні білу чи червону Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину – пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усіх «великих гравців». Після офіційної відмови повернути собі Крим можна було тільки силою зброї. Військовики блискуче впоралися із завданням, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток.

Через 82 роки Верховна Рада незалежної України офіційно санкціонувала перебування в Криму Чорноморського флоту Росії.

Мазепинське училище

Чугуївське військове училище вважалося в Росії рекордсменом за кількістю Георгіївських кавалерів серед своїх випускників. Менш відомий інший бік цього навчального закладу – офіцери царської армії називали його «розсадником мазепинства». Серед викладачів училища було чимало патріотів України, які, попри опір керівництва, виховували у курсантів-українців національну свідомість. Про це писав герой бою під Крутами капітан Гончаренко: «Хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції».

Училище підготувало чимало талановитих командирів для армії України часів визвольних змагань. Його випускниками були перший командувач Запорізької бригади (майбутнього Запорізького корпусу армії УНР) генерал Прісовський, командувач Запорізького корпусу полковник Болбочан, командувач Подільської групи полковник Шаповал, вже згаданий капітан Гончаренко, командувач повітряними силами Української держави полковник Павленко, командир Сірожупанної дивізії полковник Ніконів і ще багато інших.

Маріонетковий секретаріат

Восени 1917 року ситуація в місті була вкрай непростою. З одного боку, саме в Харкові Миколою Міхновським була утворена Українська народна партія. З іншого – Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робочі, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики.

Щодо військового питання Харківщина підпорядковувалася командуванню не Київського, а Московського військового округу. Отже, навіть українізовані військові частини мусили узгоджувати свої дії з Києвом виключно через Москву. На осінь 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, де хто? Більшовики заявляли: «Національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки… визнаються Радою народних комісарів повністю та ніяких заперечень не викликають». Центральній Раді офіційно закидали не сепаратизм, а те, що вона пропускала через свою територію загони царської армії на Дон, до війська генерала Каледіна, а отже – була союзником «поміщиків і капіталістів».

Проте навіть за таких умов оголосити червону владу своїми силами харківські більшовики не наважувалися. Їхній Раднарком діяв паралельно із губернським старостою від Центральної Ради Яковом Довбищенком. Влада останнього спиралася на чотири українізованих полки, два з яких: 2-й Український штабс-капітана Волоха і Чигиринський полковника Савіцького стояли в самому місті.

Все змінилося після сутички на Всеукраїнському з’їзді рад, коли вся більшовицька фракція – 125 осіб –залишила з’їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотні членів цієї фракції приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленін призначив Антонова-Овсієнка командувачем радянськими військами для дій проти донських білогвардійських формувань. І перше, що зробив командувач, – це надіслав військові залоги до Харкова. У ніч проти 9 грудня до міста прибули загони московських червоногвардійців Сіверса (1165 багнетів та 97 шабель) і пітерських робочих Ховріна (300 багнетів). Попервах ці загони не йшли на прямий конфлікт з комісаром Центральної Ради і додержувалися нейтралітету. Проте під прикриттям «московських й пітерських товаришів» були розгорнуті загони харківської червоної гвардії та захоплені всі чотири панцирні авто, що були в місті.

Наступні тижні були, мабуть, найганебнішою сторінкою в історії Центральної Ради. Несподіваними ударами більшовики роззброїли Чугуївське військове училище і військові гарнізони Лозової та Катеринослава. Київ та Харків цього майже не помітили. А в той самий час у Харкові 11 грудня розпочався Всеукраїнський з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів за участю селянських депутатів. 12 грудня з’їзд сформував зі своїх же учасників уряд так званої Української Радянської Республіки – Народний Секретаріат.

І лише 27 грудня Антонов-Овсієнко зважився роззброїти українські частини в самому Харкові. Провести цю операцію мали загони харківської Червоної гвардії. До її складу увійшли солдати-більшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних піхотних полків, 1-го саперного запасного полку, загін харківських анархістів Аарона Барона, робочі заводів, залізничники та працівники трамвайного депо. До гвардії увійшли, серед іншого, 300 робітників-іноземців та 200 латишів. Загальна чисельність харківської Червоної гвардії сягала 3000 осіб. Яка кількість із них були мешканцями 300-тисячного Харкова – історія замовчує.

У ніч проти 29 грудня більшовики підтягли під казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибічникам в середині полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офіцерів та солдатів, які лишилися вірними Україні, на чолі зі штабс-капітаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського військового училища утворили славетний курінь Червоних гайдамаків.

29 грудня з 300 добровольців зі складу 2-го українського полку та з 400 харківських робочих було сформовано полк Червоного козацтва. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення – тисячний загін Полякова. Антонов-Овсієнко звітував Леніну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральній Раді.

Мешканці Харкова до зміни влади поставилися байдуже.

Запорожці зі Слобожанщини

Зовсім інші настрої панували серед харків’ян у квітні 1918 року, коли до околиць міста наблизилися вояки 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана (зі складу Окремої запорізької дивізії). За три місяці влади більшовиків Слобожанщина наїлася досхочу. «Це армія, яка здатна лише наступати. Як тільки вона зупиниться, так зразу й почне розкладатися, реквізувати, грабувати та вбивати», – так лагідно охрестив своїх підлеглих більшовицький командарм Муравйов. І мав рацію.

4 квітня вояки-запорожці взяли Харків практично без бою. Відома теза більшовицької й нинішньої російської пропаганди, мовляв, українське військо «приїхало у німецькому обозі» не має нічогісінько спільного з реальністю. Полк Болбочана підійшов до Харкова набагато раніше за німців – запорожці встигли реквізувати на складах тканину та пошити собі нові однострої замість старих російських. Це було б неможливо за наявності в місті німців, які реквізували геть усі трофеї. Байку про «німецький обоз» було вигадано з очевидною метою –приховати панічну втечу зі Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армії. Давши драла від самих лише запорожців, що відірвалися далеко уперед від німців, більшовики, тим не менш, не можуть похвалитися «Крутами навпаки».

Слобожанці масово вступали до лав Запорізької дивізії. За місяць з дивізії неповного складу запорізька формація перетворилася на дводивізійний корпус. Харківська група у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, Інженерного полку, кінно-гірської батареї та кількох допоміжних частин на Харківщину прибула у загальній кількості в 4000 осіб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетів та шабель.

За часів Української держави гетьмана Скоропадського Запорізька дивізія був частково демобілізована. Її чисельність (4 піші й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетів. Дивізія стояла на Слобожанщині та Донбасі на кордоні, де регулярно відбивала атаки більшовицьких банд, що приходили з боку червоної Росії.

В період Гетьманщини під захистом німецьких та українських багнетів в Харкові підняла голову російська еміграція. З голодної Росії від репресій Надзвичайного комітету до України тікали тисячі людей. «Харків, де у ті дні життя вирувало, разюче контрастував з конаючою Москвою. Впадала в очі ряснота офіцерів всіх рангів та всіх видів зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав’ярні та ресторани»,– пригадував очевидець. Улітку 1918 року у Харкові перебувало близько 12 тис. офіцерів царської армії. Організації шанувальників «єдиної та неділимої», що виникли у Харкові, очолювали такі одіозні особи, як полковник Штейфон та граф Келлер. Сутички між офіцерами українцями та білогвардійцями спалахували постійно, останні всіляко намагалися принизити мазепинців та сепаратистів. Саме вони й штовхнули запорожців приєднатися до антигетьманського повстання Директорії.

«Чую, хтось глумливо крикнув: «Вот і хохлацькій черкас!» (Я був у сірій черкесці). Дивиться в очі нахабно підпитий штабс-капітан… Нахабу штабс-капітана відпустили останнім. Гидко було дивитися на його пониження і сльози»,– згадував сотник Авраменко зі штабу Запорізького корпусу. 18 листопада бійці 2-го Республіканського полку Окремої запорізької дивізії та кінна сотня Чорних Шликів заарештувала громадянську адміністрацію Харківщини та командування 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. На Харківщині, Сумщині, Донбасі, Полтавщині та Катеринославщині було встановлено владу Директорії. Російське офіцерство, що роїлося в Харкові дотого часу, не чинило запорожцям жодного опору.

І знову повторилася історія квітня 1918 року. До запорожців потяглися добровольці. Запорізька дивізія невдовзі була доведена до повного штату, а потім розгорнута у корпус у складі двох дивізій (Запорізької та Республіканської) по чотири піхотні полки кожна. Паралельно із Запорізьким корпусом харківське вільне козацтво сформувало Харківський слобідський кіш (дивізію) на чолі з отаманом Кобзою. У Харкові робочі-українці утворили робочу дружину в складі 800 осіб. Почалася робота із розгортання до повного штату 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. Проблемою бувбрак зброї та потрібної кількості офіцерів. Владнати ці негаразди завадив наступ Червоної армії.

Від німців з любов’ю

Є багато причин, чому українське військо зазнало поразки у грудні 1918 – лютому 1919 років. Керманичі Директорії виявилися абсолютно негідними та некомпетентними для керівництва державою в умовах війни. Більшовики вчинили нападсаме під час зміни влади в країні, тобто повної анархії на місцях. Воякам-запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною веселих хлопців отаманів-анархістів Чередняка, Сахарова, Ковтуна, Шинкаря та батька Махна.

Але навіть за таких умов штаб Червоної армії не наважувався атакувати Харків – більшовики боялися загрузнути в позиційних боях з запорожцями. Проте червоний главком Антонов-Овсієнко віддав наказ наступати. Він знав, щойно червоні вступлять в бій, в Харкові повстання проти українців мав підняти німецький гарнізон.

Після революції в Німеччині в німецьких частинах утворилися солдатські комітети, з якими швидко налагодили контакти посланці червоної Москви. Їм було, що запропонувати німцям. У щойно створеній Польщі, через яку німецькі частини поверталися на батьківщину, їхні ешелони масово роззброювали та грабували поляки. Більшовики ж запропонували німцям евакуюватися через свою територію –Балтику та порт Данциг. За це червоні зажадали від німців певних послуг.

Порозумітися з німцями командуванню запорожців не дали. Директорія була проти будь-яких переговорів з німцями, і запорожцям довелося додержуватися нейтралітетуй уникати конфліктів. Маючи вісті про посилення більшовицьких залог по той бік кордону, командувач корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх підлеглих у війну ще й із німцями.

11 грудня червона Рада робочих і солдатських депутатів спробувала здійснити в місті переворот – вона оголосила себе єдиною владою на Харківщині. Командування запорожців у відповідь запровадилов місті воєнний стан. Запорожці розігнали більшовицький мітинг в театрі «Міссурі», демонстрацію на вулицях та губернський з’їзд селянських рад. Маючи ворога на кордоні, запорожці просто не мали часу гратися в зайву демократію. Більшовики ж використовували репресії запорожців, щоби сильнішепідбурити робітничу масу. Місто постійно страйкувало й жило без світла та транспорту.

30 грудня більшовики атакували станцію Козача Лопань. Українці вдало відбивали всі атаки, але 2 січня до штабу червоних надійшло повідомлення: «ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова. 1 січня починаємо виступ… Німці беруться затримати українські війська, зайнявши спільно з нами вокзал». Німецький гарнізон лишався грізною силою в 1600 багнетів та 300 шабель, маючи 10 гармат.

Повстання більшовицького підпілля та німецького гарнізону в Харкові поставило Запорізьку дивізію на межу катастрофи. Захоплення німцями харківського залізничного вузла означало втрату українцями військових ешелонів з майном та боєприпасами. Ба більше, кілька українських полків в цьому разі потрапляли в оточення. Усвідомлюючи весь жах становища, бійці Слобідського кошу та робоча дружина харків’ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.

Командувач Запорізької дивізії підполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рішення – полки, що перебували на передовій, розвернули зброю і вдарили по німцях та більшовиках в середині Харкова. Їм вдалося відкинути ворога від залізничного вузла, але німці продовжували гарматний обстріл. Зовні ж на місто насідали більшовики. 3 січня запорожці залишили Харків.

Директорія вимагала повернути місто за всяку ціну. Більшовики ж рвалися до Катеринослава,щоби з’єднатися із загонами батьки Махна. Отаман Болбочан доручив Запорізькій дивізії Загродського тримати оборону біля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республіканську ж дивізію 4 січня він кинув у наступ на північ від Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання червоних. Антонов-Овсієнко згадував: «Болбочану вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Переполох охопив порученців штабу фронту – «потрапили в пляшечку». Ситуація коливалася, мов на терезах, – «або-або». Аж тут на допомогу більшовикам знову прийшли німці. «Німецькі частини, хоч і не додержали свогослова затримати петлюрівців у місті, проте надали нам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом», – свідчив Антонов-Овсієнко.

Водночас банди лівого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерізали залізницю – довелолося кидати війська ще й туди. Це поклало край всій справі – наступ запорожців захлинувся. Харків було втрачено.

Наостанок зазначимо. 12 січня в Харкові урочисто поховали «жертв петлюрівського терору» –як ініціаторів страйків та провокацій у прифронтовій зоні, запорожцями було розстріляно21 робочого. Антонов-Овсієно згадував: «Представники німецького командування виступали услід за нами із закликами протесту проти злочинів петлюрівців та вітаннями радянській владі. Німці невдовзі евакуювалися через Брянськ– Гомель». Більшовики виявилися нешанобливими союзниками. Жодного пам’ятника «німецьким інтернаціоналістам» в Харкові ніколи не з’явилося.

А невдовзі у харківській «надзвичайці», керованій легендарним Степаном Саєнком, щодня розстрілювали по 40–50 харків’ян і до приходу Добровольчої армії довели рахунок до тисячі. У концтаборі, створеному в самому центрі міста, утримували представників «ворожого елемента» і «неблагонадійних». Влаштовувати страйки чи демонстрації проти чинної влади в Харкові більше не наважувався ніхто.