Присвячую 20-й річниці Всенародного референдуму про Незалежність України 1 грудня 1991 року

епіграф: "Біда вимучить - біда й виучить"
(українське прислів'я)

Вступ

Розпочинаючи щось нове, варто не забувати, що "Все нове - це добре забуте старе", але і водночас варто враховувати, що "Коли двоє роблять одне і теж - це далеко не одне і теж"
Тобто досвід варто знати, пам'ятати і застосовувати, а при тому звичайно що потрібно розуміти новизну часу і його потреб, тобто робити модифікацію досвіду, а не тупо копіювати і провадити те, що колись виявилось дуже вдалим у певному минулому часі.
Так нещодавно, коли зайшла мова про актуальність багатьох тез Дмитра Донцова в сучасній Україні, - я зупинив апологетику свого опонента тим, що вказав на часову відстань ідей в майже 100 років, отже що було доречним на початках у ХХ сторіччі не може бути таким же у ХХІ віці - інакше де прогрес? А світ реально дуже і дуже змінився, як і Україна, тому Донцова вчити і знати треба, а ось впроваджувати в життя його ідеї маємо досить обдумано і вибірково.
Ще пригадую, як давно-давно дивився художній фільм про Сергія Корольова і там мені запам'ятався однин важливий епізод, де Корольов приймає кардинальне рішення припинити розробляти ідею ракет як монокомплексів, а робити їх у вигляді полікомплексу з відкидними ступенями тощо. Зміна була глобальна, що в радянські часи не віталось і Сергію Корольову одразу поставили у провину, що значить величезні народні кошти були витрачені бездарно і за це треба відповідати, на що Сергій Корольов розумно і відповів: завсім не марно були витратрачено гроші, а ми в процесі цієї роботи навчили, випробували на практиці і отримали висококласних фахівців-науковців,  а також вже маємо організовану конструкторсько-виробничу структуру, що сукупно дозволить тепер значно легше і швидше впоратися з новим завданням. І дійсно так відбулось.
Не даремно науковці при дослідженнях люблять приказувати: "Відсутність результату також є результат", а ще є гарна сентенція: "Не помиляється тільки той, хто нічого не робить". Тому я наперед зазначу, що все моє подальше монографічне думання я б волів перевести у поліобговорення задля чіткішого дослідження й вияснення досить складної теми, яку я окреслив як "Україна майбутнього в Світі майбутнього"
На моє щире переконання ми зараз знаходимось якраз у подібному стані готовності суспільства в Україні до значних соціально-політичних та економічних трансформацій. Питання в одному - у такій "дрібниці", як визначити: "А що ми маємо зробити?" Тобто треба на якась ейфорична "європейська держава Україна", а чітко промальована ціль з ясною для всіх громадян позицією України у Європейському та Світовому обширі.
За всі минулі 20 років я особисто не побачив жодної чіткої обгрунтованої програми державності суто для України. Безліч є узагальнених декларацій-прокламацій, але конкретної концепції я особисто не можу віднайти за жодною політичною силою чи окремим лідером. Може хтось знає - то підкажіть і покажіть таку, бо ситуація парадоксальна: всі клянуть і нарікають на сучасну владу, але якби вона раптово впала і пропала - ми б опинились в повній політично-економічні прострації, бо нема чіткої політичної антитези, як немає і відповідних згуртованих сил для переобирання влади. На мою думку: найгірший вид опозиції - це відсутність опозиції, що ми наразі й маємо в Україні.
Пройдені нами етапи суспільного поступу в Україні є дуже і дуже важливі, особливо їх мирна-безкровна і водночас революційна насиченість. Особисто я вважаю, що народ України у всій своїй різнобарвній багатонаціональній єдності визрів за пройдений час до становлення як активного громадянського суспільства.  Чи так це насправді - побачимо з часом.
Отже я розпочинаю пошук відповіді на споконвічне питання: "Камо грядеши?" - "Куди йдемо?"
Запрошую всіх бажаючих до аналогічних дій щодо пізнання існуючого досвіду, наукових знань, аналізу практичного результату і всього дотичного в дослідженні вищезазначеної теми.
Одразу зауважу, що і сам буду та інших підтримаю у подоланні різних  ідейних та ідеологічних стереотипів і фобій: для роздумів та дискусії важить думка та її обгрунтування, а не особисті симпатії чи антипатії або щось подібне.
Додатково хочу зазначити, що цю працю я розпочинаю в переддень визначної події: відзначення 6 листопада 2011 р.  величного ювілею - 200 років з часу народження Маркіяна Шашкевича, священнослужителя, якого поправу називають "Будителем української духовності".  Спочатку я думав саме цій людині та ювілейній події присвяти наступне дослідження, але вирішив, що проминулі 200 років були тим жертовним шляхом багатьох і багатьох пробудженних Маркіяном Шашкевичем до свідомості українців, щоб відбулись ці вагомі 20 років Української Соборної Самостійної  Держави.
Тепер для нас головне завдання: гідно продовжити розпочате!

Богдан Гордасевич
5 листопада 2011 р.
Львів - Рясне

Подальший план чітко ще не визначений, але найперше хочу обговорити кілька історичних та наукових праць, які вважаю основоположним, зокрема

1 "Історія Русів"
2. "Маніфест Івана Мазепи"
3. Політологічна теорія держави.
4. Історія політичних та правових вчень.
5. Фактична і політична економіка України.
6. Політична історіографія України.
7. Соціальна структура сучасного українського суспільства.
Тощо...

Зазирала у Вікна Олена КОНЦЕВИЧ
Вікна прочиняв LuBaKa

Анекдот: у Мінську скоєно напад на інкасатора. Злочинці відкрутили колеса, злили бензин і зникли у невідомому напрямку. Недалеко від істини — у Білорусі люди бояться навіть мітингувати — «мовчазних протестувальників», котрі просто збиралися на майданах, все одно заарештовували — «за несанкціонований вихід на площі». Країна живе у страсі і беззаконні, зате Лукашенко пообіцяв, що горілка не дорожчатиме. Треба ж чимось потішити народ. До того ж нап’ються, дурні, — менше галайкатимуть.
У нашій країні також не відбувається практично нічого, крім занепаду, — соціологи кажуть, що люди доведені до межі бідності й відчаю, але все одно на вулиці вийдуть лише якщо умови їхнього існування погіршаться дуже різко... Ну, не думаю, що залишилось довго чекати. Тимошенко так сказала: «Шановні співвітчизники, вітаю вас із Днем Конституції, об яку Янукович витер ноги». Здається, зараз в опозиціонерів усіх братніх республік нефарт пішов — невідомі у Москві вистежили автомобіль Бориса Нємцова, коли той повернувся додому, і через паркан скинули на автівку... унітаз. Дорогий «Рейндж Ровер» було безповоротно зіпсовано. Нємцов у розпачі. На Тимошенко наразі ніхто нічого не кидав, що не може її не тішити — особливо, якщо врахувати, що її одвічну недоброзичливицю Інну Богословську в Печерському суді облили водою. І обіцяли наступного разу облити не лише водою, а й лайном — відповідно до її життєвого покликання.

Переглядаю недавно світові новини і бачу таке: «Індонезійський депутат склав повноваження після того, як у пресу потрапили його фото під час перегляду порнографічного ролика на засіданні парламенту». До того ж він ще й не спеціально цей ролик шукав, а просто відкрив посилання, надіслане електронною поштою. Одначе депутат сказав, що такою поведінкою підвів колег, оскільки виступав від Партії справедливості і благоденства, і склав повноваження в надії, що його приклад послужить наукою іншим представникам влади.
Де ви таке в нас бачили? Щоб депутата замучила совість і він сам зробив народові подарунок, подавши у відставку? Та ще й за таку дурничку, як відеоролик?! Та у нас у парламенті народ ледь не в шашки під час засідань грає, порнуху дивиться без сорому... Недавно стало відомо, що члени фракцій ПР та БЮТ ведуть під час засідань любовне листування (!), хтось милується в мобільному знімками собак, хтось розглядає буклети про покупку дорогих машин. А авто Яценюка, щирого друга пенсіонерів, недавно засікли біля елітної мережі крамниць «Sanahunt Luxury Concept Store» — мовляв, екс-спікер купував собі щось із недешевого мотлоху, що там продається. Оце новина! По-перше, нагадує приказку, що у всьому винна невістка, а як її нема, то не біда, бо он її спідниця висить. А по-друге, на фоні недавньої заяви сумнозвісного В’ячеслава Піховшека про те, що він може собі дозволити все те, що й середньостатистичний олігарх, і навіть мешти в нього, як у Дона, — Яценюк курить у буфеті. Що б він там не купив.

Прокуратура порушила кримінальну справу на пенсіонера міста Горлівки, котрий відкрив у власній лазні бордель — протягом двох років вісім жриць кохання місцевого розливу обслуговували клієнтів, а 72-річний «підприємець» лічив гроші і сміявся, як ненормальний, з Тігіпка і його пенсійної реформи. Тепер лавочку прикрили, бізнес згорнули, суспільство шоковане... Спитати б — чим?? Оно синок Януковича таке витворяє, що й купи не тримається, комуністи молоде покоління вчать, що Галичина — це обитель неофашизму, а нещасного дідка хочуть посадити за те, що не дав односельцям пропасти з нудьги. Де тут логіка?
До речі, недавно Янукович таки запросив у Межигір’я журналістів телеканалу «Інтер» (яких іще журналістів йому було запросити, як не з каналу, що належить главі СБУ?). І показував там, не більше не менше, як свій басейн, а заодно і лазню теж... Може, натякав, що у нього там чисто? Хоча якщо горлівець зробив бордель локальний, то в Федоровича плани масштабніші — компанія спеціалістів з покращення життя вже вчора давно зробила бордель з цілої країни, та ще й такий, що прикрити його на раз-два шансів дуже мало.

Ми повинні знати не тільки своїх героїв, а й антигероїв. Сьогодні я відкрив на своєму блозі сторінку, яка фіксуватиме злодійські потуги діячів нинішнього режиму у вигляді чорних списків. При їх складанні я не керуюсь особистими симпатіями чи антипатіями. Я лише визначаю події, які мають негативний характер. І вже як наслідок, особи, які причетні до певної події, потрапляють у мій особистий чорний список.

Для чого це потрібно? Люди повинні нести політичну відповідальність за те, що вони роблять. Коли хтось побачить себе у кількох чорних списках українських блогерів чи організацій, це як мінімум, погіршить йому настрій. І примусить задуматись: чи варто голосувати за закон про зменшення квот на український продукт в ефірі ТБ, якщо на наступний день після цього інтернет замайорить моїм прізвищем у всіляких чорних списках? Як-не-як, а на носу - вибори, тим більше - з поверненням мажоритарки. Уявіть, якщо його дитина зайде в інтернет і потім питатиме: тато, а чому люди тебе не люблять? Нехай спробує збрехати їй в очі так само, як він бреше з екрану телевізора. Зовсім різні відчуття. Тож чорні списки - ефективний і легальний спосіб впливу суспільства на державних високопосадовців.

Я сподіваюся, що мій приклад надихне і вас на створення власного чорного списку. Чим більше їх буде, тим більше громадського тиску на собі відчуватимуть політики, судді, прокурори. Спочатку вони вдаватимуть,  буцім-то їх це не цікавить, але життя примусить зробити корективи. Згодом можна бути об'єднати чорні списки в один. Скласти такий собі "рейтинг недовіри". А коли настане час голосувати - вам буде значно легше зробити свій вибір у бюлетені. Бо цей вибір стане цілком осмисленим.

Станіслав Полянський

               Перш за все перекладу ті латинські вислови.

1. 3 листопада – знак того, ЯК НЕ ТРЕБА проводити такі рішучі акції, які стосуються влади, дуже високої й грошей, дуже великих.
Це – завжди небезпечно.
Ми так нічому й не навчилися за це сторіччя: Голодомор, ще раз повторимо, вийшов через незавершену атаку українських селян на деспотичну владу в громадянську війну 1917 – 1921р.р.
 («білих», або «червоних» - неважливо).
Ми вже писали, що акцію треба або не починати, або доводити до кінця – адже однаково прийдеться відповідати за незавершений вчинок як за скоєний.
Сім лих – одна відповідь.
Хто саме буде відповідати – вирішують переможці. Вони ж і напишуть «правдиву» історію.

2. Ми що ж думаємо – можна в черговий раз зламати парламентський паркан і нічим за це не відповісти?
Влада що, погодиться вічно бути «боксерською грушею» для вправ опозиції? Або вона терпляче почекає, поки та розморить політичними турпоїздками своїх прихильників?
Ми писали, що є тільки дві головні (по Леніну) реальні сили в політиці
А) сукупна міць держапарату
 Б) мільйонні (саме – мільйонні) маси народу.

3. Невже не ясно, що держапарат працює постійно, а маси народу – спонтанно й час від часу? Що роль опозиції – не так збуджувати рух, як його організовувати й переборювати хаос у головах і діях?
Що не більшовики в 1917 році штовхнули маси на повстання, а навпаки, маси примусили більшовиків їх очолити! Не знаєте цього? Знайте. У ЦК більшовиків тільки Ленін  і Троцкий були за повстання, інші коливалися, включаючи Сталіна (так, того самого!).
І більшовики тоді на місцях, не гірше бютівських функціонерів, упиралися й не хотіли ризикувати  собою перед невідомим майбутнім.
4. Ще один історичний приклад, навіть два:
Мао проголосив  культурну революцію 1967 року: «Нехай розквітають сто квіток!».
Навіщо? Це циніки називають «провокуванням бур'янів» - у безплідній активності виявляються активні елементи – які потім знешкоджуються.
Другий приклад (про нього нагадав письменник Василь Шкляр): після селянських повстань 1920р., Ленін оголошує НЕП (нову економічну політику) на Х з'їзді РКП(б). Згідно якої селянам можна було  хазяювати, як їм заманеться, і навіть наймати робочу силу.
Але, помітьте: при цьому керівників селянських повстань розстріляли в ГПУ (спадкоємці ЧК і попередники КДБ).
Тоді активні елементи були знешкоджені – розстріляні, включаючи червоних командирів – колишніх царських офіцерів, заарештували інтелігентів – після того українських селян можна було брати голими руками.
От вам і Голодомор.

5. На наших очах відбувається дуже небезпечне явище: влада поки боїться переходити до розгорнутих репресій, включаючи тривале тюремне ув'язнення й навіть убивство.
Але при цьому гарячково зміцнює спецчастини й поповнює їх покидьками, які туди йдуть «за баблом».

6. Отже: влада вирішила збільшити ряди «Беркута» на 50%. При цьому їм різко піднімають оклади й доплати до них.
Щоб ясно було: оклад рядовим «беркутовцам» збільшили з 600 грн. до 1200. Але ці оклади – голі. До них багато різних доплат і ця оплата після різних нарахувань доходить до…8000(восьми тисяч) грн.
Преторіанська гвардія режиму не скривджена й буде обов'язково кинута проти народу.
Їх усіх виховують у дусі корпоративної солідарності: «Ми – єдина команда, а ВОНИ – козли, п..си!»
Все це треба знати.

7. Тому для мене, у всякому разі, є безперечним, що НЕ МОЖНА розколювати потоки протесту – краще їх не починати! Тому що обновлення сил нації займе довгі десятиліття. Влада готується знекровити не тільки опозицію, але й саму націю. Щоб нікому потім голову було піднти. Не випадково, в 2004 році Кучма вибрав своїм спадкоємцем не млявого Тигипка, а кримінального Януковича – щоб створити державу-«малину» - тобто держава-паразит з напіврабовласницькими порядками. Азаров же проголосив, що нинішніх підприємців треба погнати на заводи гіганти олігархів – для збуту сировини й продуктів харчування на Захід.

8. Для встановлення такого економічного «порядку» потрібний ДУЖЕ жорстокий політичний режим. Юлю вони не відпустять – інакше силовики їх не зрозуміють і одного  разу влада виявиться без озбронної охорони. Влада намагається не допустити цей кошмарний сон для будь-якої  диктатури.

9. Сьогодні, 5 листопада, знову збереться Форум громадських організацій – з порядком денним «Що робити?». Чернишевський теж задавав це питання, перебуваючи у в'язниці. Задає його собі і Юля. Її звільнити може тільки народ, влада добровільно її не випустить.
Продажні журналісти й політолухи підбурюють опозицію до передчасних або просто неправильних дій – як, наприклад, Мустафа Найєм або Соня Кошкина.

10. Влада Януковича має непоганих бійців інформаційної війни, як наприклад – Копатько, Кість Бондаренко, Борис Кушнирук…
Їхнє головне завдання – не так хвалити владу, бо  її хвалити немає за що, як усіляко принижувати, дискредитувати опозицію в очах народу. Можна «для об'єктивності» лаяти самого Януковича, навіть збирати підписи проти нього – але, головне, «мочить  в сортирах» головних лідерів опозиції, особливо тих, що сидять у Лукьянівськом СІЗО.

11. Одна мета інформбійців досягнута: сильна недовіра лідерів протесту одних до інших. Оголошують «провокаторами, агентами влади», то  Юлю (недавно було), то Данилюка, то Королівську…
На минулому Форумі бачив, як один з діячів підприємницького руху запевняв афганців – який поганий Данилюк, інший – як погана Наталія Королівська…
Прийоми інформвійни найрізноманітніші – їх тут не розглядаємо: самий небезпечний з них – гра в «об'єктивність» якоїсь Кошкиной, що тісно працює з Пиховшиком і Кость Бондаренком…

12... Опозиція – БЮТ у цілому  і Юля, і Наталія Королівська часто недооцінюють шкоду від такої дискредитаційної кампанії – яка впливає на свідомість деморалізованого, дезорієнтованого населення. Про це – іншим разом.
Скажемо тільки – якщо влада трохи оговається  і  почне масову розправу, то у цьому буде чимала заслуга згаданих інформаційних агентів впливу. Об'єктивних, звичайно…
Так що – або йти до кінця, або не починати.
Якщо до кінця – то повинні бути ясні перші наміри нової тимчасової влади і її склад.
Не звертаючи уваги на політичних звіздарів…

SVET i  TENI

або Як Поярков "старших братів" обстібав. ФОТО

Если бы англичане услышали, что американцы называют их "младшими братьями", то не обиделись бы, а оборжались. Стеб звенел бы, как лом на морозе. Поселенцы, пришедшие из киевской земли, основали московскую колонию, где-то на задворках своей цивилизации.

Читати прикольне далі>>>

Нью-Йорк, Токіо, Лондон... Від життя в сучасних мегаполісах не кожен отримує задоволення та комфорт.

Усі урбанізовані жителі Києва зі мною погодяться: величезні транспортні потоки, переповнені вагони та станції метро, автомобільні затори та шалений темп життя – із часом по-різному діють на людину.

Що об'єднує всесвітньовідомі мегаполіси? Одне так це точно: безперервність їхнього життя. Усе працює в режимі нон-стоп.

На одних це згубно впливає, іншим дозволяє відчувати себе як риба у воді.

Жителі великих міст усе частіше намагаються знайти ту шпарину впродовж дня, аби просто подумати про щось хороше, поспілкуватися із друзями, близькими.

І от Києву в цьому сенсі повезло як жодному з мегаполісів світу.

У житті киян є бодай така N-хвилинна можливість кожного робочого дня, такий собі "піт-стоп", "кава-брейк", коли транспортні артерії міста завмирають...

Бо на роботу їде ВІН.

Двічі на день, зранку та ввечері – усі: кияни та гості міста насолоджуються незапланованим відпочинком.

Головне в такі моменти – думати про хороше, віднаходити власний "дзен".

Кортежі збільшуються, смуги перекривають в обидві сторони руху. А сьогодні, 11.11.11 – і дійсно незвичайний день. Тисячі очевидців помітили, що вперше на шляху руху Його Кортежу було на деякий час призупинено й рух міської електрички.

Хотілося б дати пораду тим, хто охороняє Його.

Ви не допрацьовуєте. Є ще два напрямки роботи.

По-перше, це рух цивільної авіації: у Борисполі та Жулянах у години руху Кортежу необхідно затримати рейси всіх можливих літальних засобів.

По-друге, рух Київського метрополітену: його теж необхідно призупиняти, бо "как би чєго нє вишло".

А може, як було вказано на початку цього допису, життя в мегаполісах – не для всіх? І, чи лікується паранойя свіжим, корисним для мізків заміським повітрям Межигір'я?

Олександр Радчук, киянин, медіа-група "Concept-GR", спеціально для УП

Нас цікавить ваша точка зору. Долучайтеся до нашого опитування – голосуйте та висловлюйте свої думки у коментарях під цією заміткою. На підставі результатів голосування та ваших висловлювань ми зробимо дослідження та оприлюднимо його широкому загалу.

Опитування проходить тут: http://ukrainianpeople.wordpress.com/2011/11/13/washingpowders/

Вчора я повернувся з Луганську. Помітив цікаву особливість. Достатньо нерідко бачив там на лобовому склі машин прапорці - маленькі Державні Прапори України.

Враховуючи те, що "жителі Донбасу", з якими мені довелося спілкуватися плюються при згадуванні нинішньої влади... Мені це здається ознакою, тенденцією... Побачимо...

Днями Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) повідомив про заснування трьох нових митрополій УГКЦ на території України. Для чого відбуваються ці зміни, як вони узгоджуються з канонічним правом, які можуть бути їх наслідки та як це вплине на осягнення УГКЦ статусу Патріархату? На ці та інші запитання РІСУ попросила відповісти відомого каноніста УГКЦ, доктора канонічного права, директора Інституту церковного права, митрофорного проторесвітера Михайла Димида.

— Отче, розкажіть, будь ласка, докладніше, якою на сьогоднішній день є структура УГКЦ?

— Треба почати з того, що Українська Греко-Католицька Церква не має однорідної структури. Це — три різні структури: одна — Верховне Архиєпископство, яке охоплює частину України без Закарпаття; друга — Церква в діаспорі; третя — власне Мукачівська Греко-Католицька єпархія. Ці три структури українців греко-католиків певним чином пов’язані між собою, але не повністю. Це є сучасний стан. Власне, Верховне Архиєпископство прирівнюється до незалежної митрополії. Наприклад, такої, як у Словаччині. Там є «своєправна» Церква, яка має мінімум три єпархії, оформлена в митрополію, що дозволяє мати свій Синод. У нас є більше єпископів, і ми є Верховно-Архиєпископською Церквою, але вона могла б назватись і митрополією.

УГКЦ називається інакше, бо має більше прав. Різниця між «своєправною» Митрополією (suijuris), чи Митрополичою Церквою і Верховно-Архиєпископською Церквою є в тому, що Верховне Архиєпископство прирівнюється до Патріархату і набагато більше речей може вирішувати самостійно, без потреби узгоджувати все з Римським Апостольським престолом. Така сьогоднішня структура.

— Відомий католицький каноніст Джордж Недунгетт Т.І., коли пише про митрополії в своєму Путівнику по Східному Кодексу, підкреслює, що серед всіх Східних католицьких Церков тільки УГКЦ та Сиро-Малабарська Церква мають правдиво митрополичу структуру. Що це означає?

— Отже, в Католицькій Церкві є два типи митрополій. Є «своєправні» митрополії, чи Митрополичі Церкви, і є митрополії, які є частинами Верховно-Архиєпископської, чи Патріаршої Церкви. Але митрополій, які б належали до Верховного Архиєпископства УГКЦ, в нас немає. Ті митрополії, які є в США, Канаді та Польщі — це митрополії, які прямо залежні від Конгрегації Східних Церков.

— Але їхні єпископи є членами Синоду УГКЦ?

— Це є реальний зв'язок тих єпископів із своєю матірною Церквою. Однак, в цьому контексті слід згаладти про вимоги всіх східних патріархів до Римського престолу. Іде мова про юрисдикцію патріарха поза патріаршою територією. Вимога полягає в тому, що «закордонні» єпископи мають бути дійсними членами тієї Церкви, до якої вони належать. І головною інстанцією, яка все вирішує, є Великий Синод Церкви. Але сьогодні для одних головною інстанцією є Великий Синод, а для інших — Римська канцелярія.

— Тоді, отче, що означає для УГКЦ виокремлення цих трьох митрополій на території України? Як зміниться структура Церкви?

— Це є унікальний прецедент в Україні. Але спершу трошки історії. Перед тим була Київська митрополія, потім була Галицька митрополія. Але завжди так складалось, що був один митрополит і одна митрополія. Якщо Київська занепадала, то Галицька підіймалась, якщо остання занепадала, то знову відроджувалась Київська. Покійний каноніст о. Йосиф Андріїшин твердив, що в Україні було одночасно дві митрополії: Київська і Галицька. Але ніхто не підтримує тезу, що це були різні митрополії. Згідно із загальною думкою, в Україні була одна митрополія — чи Київська, чи Галицька, — але це була одна традиція. А згодом ця одна митрополія виросла, і в 1963 році митрополит Йосиф Сліпий усвідомив це і отримав від Римського престолу визнання, що це не є проста митрополія, а що це утворення, вище за статусом. І ця Церква отримала назву Верховного Архиєпископства. І якщо це є вищий статус, це означає, що ця Церква має в собі більше специфік. Що в ній є різні церковні тенденції. Є різні єпархії, які діють трохи по-своєму. Такий нинішній поділ є більш-менш природній.

Тепер це Верховне Архиєпископство, яке пов’язане з певною територією, буде мати чотири митрополії. Буде Київська митрополія, Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська. Тепер буде чіткіше видно постать Верховного Архиєпископа над цими структурами. Бо зараз чітко не видно, що він стоїть «над».

— А яка є специфіка кожної з цих нових митрополій?

— Я так собі схематично окреслив: Тернопіль – «паралітургія», там без молебнів і всіх позалітургічних практик нічого не відбувається. Там люди мають таке відчуття церковного життя. Івано-Франківськ — це «Замостя», Замойський Синод. Для них це є ознака греко-католицизму. А Львівщина — це вже «постмодернізм». Тут все змішане. Ну а Схід, то є Схід – я думаю, там є найкраще відчуття нашої «київськості». Отже, тепер ми будемо мати чотири митрополії, які покривають територію України, не враховуючи Закарпаття. І також матимемо чотирьох регіональних лідерів, які зможуть, згідно зі специфікою свого регіону, разом зі своїми єпископами приймати деякі рішення для свого регіону.

Наступна річ — це канонічна візитація. Відкривається можливість кращого нагляду за життям єпархій. Якщо єпископ, наприклад, не може відвідувати парафії, чи люди жаліються, що вони не бачили свого єпископа давно. Тоді митрополит може втрутитися в ситуацію, може навіть і сам відвідати ту парафію. Важливо знати кожну громаду. Чому це необхідно? Бо в кожній громаді відбувається ціла євхаристія, ціла Церква в повноті живе в кожній громаді. Кожна громада діє від імені єпископа. Тому мусить бути живий контакт між громадою та її єпископом. І це не може бути тільки теоретично.

Також, наприклад, коли є малі єпархії, які не мають достатньо людських і матеріальних ресурсів, щоби створити відповідні структури для повноцінного служіння, для роботи зі священнослужителями чи різними євангелізаційними програмами, то на рівні митрополії ці єпархії зможуть разом творити необхідні структури чи шукати засоби. Важливою є проблема грошей. У Церкві, як і в суспільстві, якщо немає контролю над грошима, то їх ніколи не вистачає, і вони десь пропадають. Тому делікатним є питання посади економа, бо канонічне право приписує, що він повинен змінюватись кожних п’ять років. І якщо місцевий єпископ не хоче змінити свого економа, то у справу може втрутитись митрополит.

Є різні практичні питання. Наприклад, в кожній митрополії буде митрополичий суд. Тобто, апеляційним трибуналом для кожної єпархії буде митрополичий трибунал. Канонічне право пише, що в митрополіях треба дбати про віру і дисципліну. Це значить, що при кожному митрополиті мають бути штатний богослов і штатний каноніст, які мали б допомагати митрополитові дбати про відповідні аспекти. Це, звичайно, не може бути одна особа, а потрібен цілий штат таких людей. Наприклад, Львівщина має більше проблем з «догналізмом», тому це питання повинне вирішуватись у першу чергу на рівні митрополії. Це не має бути всеукраїнська церковна справа. Більш природно, щоб вона вирішувалась на місці. Бо у сторонніх людей складається враження, що в УГКЦ велика проблема. Цей розголос надає проблемі більших масштабів, навіть робить рекламу цій секті, яка не є аж такою поширеною. Вона є агресивною, але не аж такою успішною. Це є місцева проблема. І це є в компетенції митрополії.

— А чим буде, наприклад, відрізнятися Львівська митрополія від Івано-Франківської?

— Наприклад, є питання, як хрестити дитину. Франківська єпархія настоювала дуже довго на тому, що Хрещення має бути тільки згідно з приписами Замойського Синоду, без причастя і без занурення. Але чи на Київщині така практика прийнятна? Це є неприйнятне. Тобто, у таких моментах, я думаю, коли Церква у своєму загалі рухається в одному напрямку, у певних не першорядних речах можуть бути відмінності в різних регіонах.

— Це означає, що таким чином будуть зняті певні напруги всередині Церкви?

— Очевидно. Воно буде легітимізувати і упорядковувати різні особливості, які мають свою історію і своє право на існування. Бо тут справді, як полагодити ту справу із Замойським Синодом і впорядкуванням літургічного і загалом церковного життя нашої Церкви? Якщо він вже має понад 100 років. А якщо йому понад 100 років, то він вже є традицією. Значить має право на існування. З іншого боку, ІІ Ватиканський собор говорить про древню традицію. А древня традиція — це та традиція, яка була до того, як відбувся внутрішній розкол. А в нас внутрішній розкол відбувся з Берестейською Унією. Тому для нас древня традиція — це є доберестейська традиція Київської Церкви. А для цілого ряду людей традиція — це вже Замойський Синод. І як зробити так, щоб одне із другим співіснувало? І тут митрополії можуть відіграти свою позитивну роль. У нас є свій колорит. Ми не є зовсім різними, але трохи відрізняємось одні від одних. І це не робить Церкву слабшою, це її збагачує. Також слід розуміти, що так є в кожній парафії. Як то кажуть, «що попик, то Типік». Тобто, кожен служить трошки по-іншому. А з часом воно набуде певної стабільності, і якщо враз щось відкинути, то люди відразу спитають «А чому Ви, отче, того не зробили?».

— То яким буде ступінь автономії цих митрополій в рамках УГКЦ?

— Це все залежатиме від Великого Синоду, який надасть більшу чи меншу автономію. Митрополії не зможуть мати свій Синод, якщо не буде трьох єпископів. Там, де буде тільки дві єпархії, не може бути Синоду. Це значить, що Львівська зможе мати Синод, а Тернопільська чи Івано-Франківська поки що не зможуть.

— Чи це означає, що з часом в рамках митрополій відбудеться поділ єпархій?

— Якщо дійсно для цього буде пастирська потреба, то так. Ділити єпархії можна з двох причин: з пастирської потреби або з бюрократичної. Отже, перш за все, треба розуміти, чи цей єпископ потрібен. Я вважаю, що завжди потрібен, бо єпископ має бути батьком. А в наших реаліях єпископ не може бути батьком, бо він навіть не може всіх знати. Він має забагато клопотів і різних справ. І для того, щоб єпископ мав менше справ і міг реально знати про стан кожного свого священика, про дух, який панує в кожній парафії, тобто бути тим батьком, то поділ єпархій потрібен.

— У Греції, наприклад, є дуже дрібний поділ єпархій.

— Так, те саме в Італії. Бачите, два світи — римо-католицький і православний — і підхід до поділу на малі єпархії такий же. Тому з пасторального боку це великий позитив. Але тут є фінансова сторона справи. Чи зможуть люди утримувати єпископа, і як це буде все функціонувати? Але я думаю, що з тим можна дати собі раду. Тому я гадаю, що раніше чи пізніше такий поділ відбудеться. Якщо Церква буде розвиватися, якщо в кожному селі чи в кожному другому селі буде парафія. А у великих містах, якщо будуть парафії у багатоповерхових кварталах, то значить, наша Церква має ще у два, а той у три рази збільшитись — і в пресвітерах, і в єпископах. Якщо буде динаміка – це буде нормальний процес розвитку Церкви.

І в принципі, якщо митрополії будуть мати таку автономію, то тоді, я думаю, і Мукачівська єпархія могла б бути частиною, автономною митрополією цього Верховного Архиєпископства. Це було б природньо.

Чому частина Мукачівської єпархії була проти входження в Києво-Галицьке Верховне Архиєпископство? Бо вони завжди говорили, що в них є своя специфіка: і літургічна, і поєднання різних народностей тощо, і вони переживали, що в УГКЦ їхня особливість буде нівелюватись. Але за нових умов ці всі питання знімаються.

Тут варто додати ще одну річ. Якщо в майбутньому Мукачівська єпархія чи митрополія може залишитись поза УГКЦ, то за таким же принципом до складу Київського Верховного Архиєпископства треба повернути Перемиську митрополію. Тобто, державні кордони не повинні впливати на церковну юрисдикцію. Тоді найстаріша єпархія Київської митрополії – Перемиська, яка зараз в Польщі, повинна бути в складі Київського Верховного Архиєпископства.

— Отче, чи не може відбутись певного вивищення митрополита на фоні місцевого єпископа? Як, наприклад, відбулось з єпископом Константинополя, який завдяки своєму стратегічному положенню в столиці імперії став її першим єпископом Східної Церкви?

— Ні, митрополит не має права безпосередньої інтервенції без причини в справи іншої єпархії. Справа в тому, що він не є вищий. Він є слугою, це його служіння. Очевидно, що більше служіння додає і більшої ваги. Але все таки треба пам’ятати, що це служіння. Він має дбати тепер не тільки про свою єпархію, але і про ті єпархії, які становлять митрополію. Це загальний принцип у Церкві, коли один є першим серед єпископів.

— Чи це є на зразок митрополій Римо-Католицької Церкви? Де є митрополія і суфраганні єпархії.

— Схоже, але не зовсім. Бо там це виглядає більш теоретично. Вони не мають свого Синоду. Вони навіть не згадують його у своїх Літургіях. Вони їдуть до Римського архиєрея по паліум.

— Тоді цікаве питання про поминання єрархів за Літургією після утворення митрополій. Як тепер це відбуватиметься?

— На жаль, тепер буде багато імен. Мусить відбутись реформа в нашій Літургії, щоб повернутись до оригінального способу поминання. Колись поминали тільки місцевого єпископа.

— Яким чином будуть обиратись нові митрополити?

— Дух традиції церковного права є такий, що митрополита обирали єпископи даного округу. Але в цьому випадку, ймовірно, митрополитів УГКЦ будуть обирати на Великому Синоді.

— Сьогодні говориться, що заснування митрополій — це ще один крок до патріархату. Чи справді ці речі поєднані, чи варто їх розділити?

— Єдине, як це можна пов‘язати, це питання «хто створює ці митрополії»? Створює Патріарх чи Верховний Архиєпископ. І ці дії — це посилення його влади. Якщо він може засновувати митрополії — це підкреслює його владу. Він це робить, «порадившись з Апостольським престолом», як пише канон 85. Але це робить він. Це вказує, що Верховно-Архиєпископська Церква, з точки зору Римського престолу, працює. Тут треба пам‘ятати одну річ. З точки зору УГКЦ ми є Патріархатом. У 2002 році наш Собор проголосив Патріархат одноголосно, і Синод теж одноголосно за це проголосував. Є церковні акти, яких ніхто не заперечував, не було накладено ніякого «вето» на них з боку Римського Апостольського престолу. Навпаки, Іван Павло ІІ говорив, що це є добра справа, але він не може це офіційно благословити, але говорив нам рухатися в тій справі далі. Тому нам треба бути свідомими, що в нас є Патріархат, але немає благословення з Римського боку.

Анатолій Бабинський , РІСУ

(http://www.credo-ua.org/2011/11/53735)