Блаженніший Святослав розповів, хто з попередників мав на нього найбільший вплив, і звернувся до вірних з особистим проханнямСубота, 27 березня 2021, 20:16Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав розповів, що на нього, як на Предстоятеля Церкви, найбільший вплив мав його попередник Блаженніший Любомир Гузар.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
• Владика Йосиф Мілян: «Сьогодні дякуємо Богові за того наймолодшого, але за того достойного, якого Бог вибрав»
• «Символ віри»: заглянути у майбутній вік
• Десять років тому відбулася інтронізація Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава

За останні тижні на Інтерактивну карту УГКЦ було нанесено більше ніж 250 позначок. Тож на мапі уже є дві з половиною тисячі парафій, храмів, каплиць, монастирів, навчальних закладів, музеїв, душпастирств та осередків.

Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Святослав (Шевчук) написав листа Папі Франциску напередодні його зустрічі з президентом РФ Володимиром Путіним. Глава УГКЦ зазначив, що Церква і українці з великим інтересом стежитимуть за цією зустріччю і молитимуться за Папу. Про це повідомляє польське видання w Polityce.pl..

 “Я стверджую, що зараз ніхто, ніяка дипломатія, ніяка система міжнародної безпеки і ніхто з великих світу цього не можуть зупинити війну в Україні. У листі я попросив Святішого Отця, щоб він був голосом українського народу своїх дітей, вірних католиків України, які страждають. Щоб Папа, як батько, захищав своїх дітей”, – заявив Патріарх. 

Глава УГКЦ бачить велику схожість між зустріччю Папи Франциска з Путіним і візитом колишнього президента СРСР Михайла Горбачова до св. Іоана Павла II в 1989 році, після якого УГКЦ вийшла з підпілля і почала свою нормальну діяльність. 

Від цієї зустрічі може багато залежати, вважає він. “Віримо, що Святіший Отець як вікарій Ісуса Христа на Землі зможе зробити те, що до цього моменту не міг зробити ніхто з великих світу цього. Ми віримо, що Папа заступиться за нас”, – заявив Блаженніший Святослав. 

Першоієрарх наголосив, що Папа Франциск і ватиканська дипломатія добре орієнтуються в тому, що відбувається в Україні. Він згадав, що нещодавно українські єпископи вчинили візит ad limina і могли особисто розповісти понтифіку про “біль, кров, сльози, якими спливає українська земля”. “Папа Франциск сказав тоді:” Я завжди до ваших послуг “. Думаю, що ця зустріч покаже позицію Папи щодо України і може посприяти тому, що на нашій землі нарешті запанує мир”, – підкреслив Патріарх.

Джерело: http://patrioty.org.ua/ya-poprosiv-papu-frantsiska-buti-golosom-ukrayinskogo-narodu-na-zustrichi-z-putinim-patriarh-ugkts-svyatoslav/

Проголошення суверенітету України в далекому минулому дала можливість усім стати незалежними від усіх. Що не абияк привернуло увагу чорних агентів потойбіччя. Тепер у вільній Україні можна було все - відьомські шабаші на лисій горі, практика різнокольорової магії, впровадження і закріплення технологій зомбування, гей-паради  і так далі. Про політично залежні і інші аспекти життя мова не йде.

Багато хто цим скористався і на законних правах починав власний бізнес. Приворот, розворот, атракціони душ, нетрадиційна медицина, виклик і співпраця з того світу нечистої сили., прошивка і перепрошивка чакр, розмальовка аури.

Українська церква починала формуватись, але повної незалежності від Росії на жаль так і не отримала, мабуть не вистачило підтримки тих громадян, які не зацікавлені жити на своїй власній землі.З європи і америки позлітались нові місіонери, підтримати і розвинути осередки своїх  церков,  правила і традиції яких суперечать тим, яких дотримується українська православна і греко-католицька церква. Тобто тепер Україна стала не тільки мультинаціональною, а й мультирелігійною. Ця хвороба мультирелігійності і поділу людей на "правильних християн" і "не правильних" призвела до розвитку злоякісної пухлини в мозку людства.

 З 1991 по 1993 рік , а також з 2012 року в Україні майже безперешкодно діють філіали секти Білого братства. З 1994 аферистське "Посольство Боже".
З 1991 року  безперешкодно діє заборонена майже у всьому світі секта Свідків Єгови. Завдяки їм мільйони людей втратили здоровий глузд, своїх родичів, друзів, гроші, майно.

А тепер УГКЦ погрожують закрити тільки тому, що вона не отримала дозволу від влади на свою діяльність в рамках протесту проти тієї ж влади.
З заявою Глави УГКЦ по цьому приводу можна ознайомитись тут

Мінкультури пригрозило УГКЦ позбавленням реєстрації через майдани - глава церкви (ДОКУМЕНТ)

http://ua.comments.ua/life/218789-minkulturi-prigrozilo-ugkts-pozbavlennyam.html

пс Таке враження що чиркають на бензин в якому мокрі 

Украинская православная церковь (Московского патриархата):между экзархатом и автокефалией

 Андрей Окара

 Украинская православная церковь (Московского патриархата)— УПЦ1— наибольшая религиозная юрисдикция современной Украины2 и единственная признанная мировым православием. Тем не менее она постоянно оказывается в зоне повышенной социально-политической турбулентности— ей приходится быть не субъектом, а ареной столкновения различных идей, идеологий, интересов и амбиций.

Как эти процессы способны повлиять на будущее украинского и мирового православия, а также на будущее Украины, России и всего постсоветского пространства? В настоящей работе предпринята попытка описать и исследовать ту реальность, которая складывалась вокруг Украинской православной церкви (Московского патриархата) в последние два десятилетия, а также те угрозы, вызовы, возможности и пути развития, которые эта церковь имеет или может обрести в ближайшее время.

Автор данной статьи пытался по мере сил быть объективным, непредвзятым и, насколько это возможно, оставил за пределами исследования собственные пристрастия, взгляды и иные элементы своей идентичности.

 Украина как экзистенциальный вопрос российского самоопределения

«Украинский» («киевский», «литовско-руський», «югозападнорусский», «малороссийский») вопрос в обозримой исторической ретроспективе (как минимум последние три с половиной столетия— с середины XVIIв., а то и с середины XV в. — со времени Флорентийской унии и борьбы за митрополию между Московским и литовским княжествами) был определяющим для Российской (Русской) православной церкви.

На протяжении всего этого времени и Украина в целом, и различные факторы украинской церковной жизни не просто радикально влияли на российскую жизнь, но по многим параметрам предопределяли и формировали ее. Начать с того, что Киев — это первая историческая православная кафедра у восточных славян. Асозданные на Украине православный церковный дискурс и книжная традиция, богословие и философия, украинские церковные кадры (священники, епископы, монахи, светские богословы, просветители, а также святые, просиявшие в южных землях), украинские православные духовные и интеллектуальные центры, исходящие с Украины импульсы духовной жизни и модернизационные проекты — это важные вехи и общероссийской, и сугубо великорусской православной церковной жизни. Как известно, именно синтез украинской и великорусской православных культур и духовных традиций в XVII—XVIIIвв. создал новый, общероссийский облик православия (сугубо великорусский сохранился лишь в старообрядческой среде).

Распад Советского Союза и образование на его месте независимых государств актуализировал тему церковного (юрисдикционного, культурного, языкового) самоопределения народов, исповедующих православие. «Грузино-абхазский», «молдавский», «эстонский», «белорусский» вопросы оказались сложными, но решаемыми. «Украинский» вопрос вновь из локального превратился в парадигмальный.

Начиная с середины XVIIв. В российской православной церковной жизни, как и в российской геополитике, Украина играет роль критической массы (иначе говоря, «второго среди равных» участника отношений), поэтому именно участие либо неучастие этой страны в политических интеграционных проектах вокруг России предопределяет масштаб и идентичность всего объединения: либо оно имеет имперский масштаб и идентичность, тяготеющую к универсальной, либо оно имеет «урезанную» географию Украинская православная церковь (Московского патриархата) («Великороссия плюс младшие братья», «остров Россия»— по определению Вадима Цымбурского3) и тяготеющую  к этнонационализму изоляционистскую идентичность (либо гражданскую идентичность «национального государства» — «государства россиян»).

И в российском политическом сознании, и в российском церковном сознании к настоящему времени сформировалось устойчивое представление об исключительном— почти мистическом— значении Украины для российской идентичности. Украина воспринимается не только как «колыбель славянства», в которой Киев — «мать городов руських», не только как важная в геостратегическом отношении территория, без которой Россия не может стать империей, не только как неисчерпаемый кадровый ресурс (в частности, в XVII—XVIII вв. многие епископы в Великороссии были выходцами c Украины4, в XXв. В послевоенное время многие священники на российских просторах происходили из Галичины и Закарпатья). Украина воспринимается как своеобразная «сердцевинная земля» (heartland), потеряв которую, и Россия, и великорусский народ, и российское православие будут обречены на неполноценное, периферийное, маргинальное существование. Подобные представления изредка звучат в публичных высказываниях ключевых представителей РПЦ, но значительно чаще их можно наблюдать в виде неотрефлексированных настроений и страхов в самых разных слоях православного мира России.

Поэтому «украинский» вопрос в целом и все его составляющие — создание поместной православной церкви на Украине, пределы автономии УПЦ в рамках Московского патриархата, взаимоотношения УПЦ с украинским государством, взаимоотношения с иными восточнохристианскими украинскими юрисдикциями, возвращение на Украину юрисдикции Вселенского (Константинопольского) патриархата, снятие анафемы с гетмана Мазепы, смена юрисдикции украинского православия (Москва вместо Константинополя) в 1686 г., использование украинского литературного языка в церковной жизни— рассматриваются не просто как политические либо культурные, но как вопросы экзистенциального порядка.

В частности, в случае гипотетического объединения  всех восточных христиан Украины в единую православную церковь именно она может стать самой большой в православном мире— и по числу общин, и по числу активных прихожан. Многие адепты первенства РПЦ подобный сценарий воспринимают в апокалиптических тонах.

УПЦ на конфессиональной карте: конкуренция или привилегированный статус

Политическая система, сформировавшаяся на независимой Украине после 1991 г., имеет черты полиархии и конкурентной олигархии — власть в ней немонолитна и не является консолидированным субъектом, что радикально отличает ее от российской политической системы. На Украине существует реальный политический процесс, жесткая конкуренция власти и оппозиции, распределение властных полномочий не только среди провластных субъектов и группировок, но и среди оппозиционных, выборы на конкурентной основе без предрешенного результата и т.д.

Подобная полицентрическая структура политической системы экстраполировалась и на структуру церковной жизни: так, вследствие церковных расколов внутри православного мира и возрождения греко-католицизма с начала 1990-х годов и до настоящего времени на Украине сосуществуют четыре основные восточнохристианские юрисдикции: Украинская православная церковь (Московского патриархата), Украинская православная церковь (Киевского патриархата) — УПЦ КП, Украинская автокефальная православная церковь — УАПЦ, Украинская греко-като-лическая церковь — УГКЦ. Из православных юрисдикций только УПЦ признана мировым православием, тогда как УПЦ КП и УАПЦ, несмотря на многочисленные попытки, так и не обрели легитимного статуса; УГКЦ признается православным миром— но как составная часть мира католического.

Определенную роль в некоторых регионах играют также Римско-католическая церковь и протестантские церкви и секты, а также старообрядческие церкви различных согласий.

Все годы независимости между четырьмя восточнохристианскими юрисдикциями шла жесткая борьба, в которой были и взаимоуничтожающая полемика, и «черный пиар», и настраивание священниками паствы против представителей конкурирующих юрисдикций, и прямые столкновения между представителями различных общин в борьбе за здания храмов на Западной Украине.

При этом ни одна из этих юрисдикций (по крайней мере до президентства Виктора Януковича) на общеукраинском уровне не имела ни формально-юридического, ни политического преимущества перед другими: президенты пытались сохранить баланс в публичном общении с иерархами всех юрисдикций и при посещении всех соответствующих кафедральных храмов. СМИ пытались по возможности сбалансированно освещать деятельность различных юрисдикций — особенно во время трансляции по телевидению различных праздничных богослужений.

Разумеется, те или иные конфессии получали ощутимую политическую поддержку или, напротив, претерпевали притеснения в тех или иных регионах. Скажем, иерархи и активисты УГКЦ жаловались и жалуются на притеснения за пределами Галичины, где греко-католицизм исторически  не имел распространения, как со стороны местных властей,  так и со стороны иерархов и активистов конкурирующих юрисдикций. В свою очередь, иерархи и активисты УПЦ жалуются на притеснения в галицких областях Украины со стороны УГКЦ, и на Волыни со стороны УПЦ КП.

При каждом из президентов независимой Украины церковная политика обретала свой специфический вектор, который был производным от внешней светской политики.

Так, при президенте Леониде Кравчуке (1991—1994гг.) была утрачена монополия УПЦ на паству, идентифицирующую себя как православную. Сама УПЦ возникла еще при советской власти (на Архиерейском соборе 25—27 октября 1990г.) как автономная и самоуправляемая церковь в составе Московского патриархата5. В июне 1992г. произошел церковный раскол внутри канонического православия, породивший не признанную мировым православием УПЦ КП под водительством патриарха Филарета (Денисенко). В те же годы легализовалась УАПЦ, а УГКЦ перестала быть маргинальной и притесняемой со стороны государства юрисдикцией.

При президенте Леониде Кучме (1994—2005гг.) была провозглашена внешняя политика «многовекторности» украинского государства — такой же «многовекторной» была и церковная политика того периода, основанная на балансировании между существующими восточнохристианскими юрисдикциями и приблизительно равной поддержке по отношению ко всем. Кучма всячески демонстрировал свою независимость от Кремля6, поэтому визит папы римского Иоанна Павла II на Украину летом 2001г. был как бы «меcседжем» Москве, что мнение патриарха Алексия II, протестовавшего против визита из-за разгрома в Галичине Львовской, Тернопольской и Ивано-Франковской православных епархий, Киеву не указ.

Президент Виктор Ющенко (2005—2010гг.) провозгласил курс на приоритетность интеграции Украины в евроатлантическое сообщество и на единую поместную православную церковь, созданную путем объединения (программа максимум) «украинофильской» части УПЦ, УПЦ КП и УАПЦ (УГКЦ не рассматривалась как субъект объединения).

Неудачи Ющенко в политике, вызванные неадекватностью принимаемых решений, экстраполировались и на его планы и действия в церковной сфере. Так, в июле 2008 г. состоялся визит в Киев вселенского патриарха Варфоломея, на который многие возлагали надежды по провозглашению Украинской поместной православной церкви. Однако подобные надежды были преувеличенными и необоснованными, тогда как реальный сценарий позволял легализовать на Украине Вселенский патриархат — путем перехода вего юрисдикцию епархий непризнанной УПЦ КП. Патриарх Филарет оказался перед сложной дилеммой: возглавляемая им структура могла получить канонический статус — в качестве автономной митрополии в составе Вселенского патриархата, предстоятель которой был бы выбран Варфоломеем из трех предложенных этой церковью кандидатур. Однако существовала угроза, что предстоятелем может стать не Филарет, а более молодой и энергичный архиерей.

Реализация подобного сценария привела бы к параллельному существованию на Украине двух легитимных православных иерархий — московской и константинопольской. Схожие ситуации в Эстонии и Молдавии привели к жесткой конкуренции и дипломатической войне между Фанаром7 и Чистым переулком8. Повторение ситуации в масштабе всей Украины могло бы поставить Московский патриархат на грань глубокого кризиса (хотя некоторые аналитики из УПЦ не видят в параллельном существовании на территории Украины двух легитимных юрисдикций ничего страшного — напротив, считают, что это позитивно повлияло бы на Московский патриархат, вынудив его заботиться о своей привлекательности). Однако противники подобного сценария по возвращению юрисдикции Вселенского патриархата тактически переиграли его сторонников, воспользовавшись амбициями Филарета и непрактичностью Ющенко9.

При президенте Викторе Януковиче (с 2010г.), декларирующем свою «пророссийскую» ориентацию и верность «каноническому православию», УПЦ начала позиционироваться как «главная», «государственная», «доминирующая»10 церковь, что вызвало неудовольствие представителей иных религиозных организаций.

Подобное переформатирование конфессиональной ситуации, когда вместо нескольких конкурирующих церквей с приблизительно равными правами и возможностями возникает моноцентрическая система, в которой  есть одна «правильная» и поддерживаемая государством церковь (УПЦ) и несколько «неправильных» (УПЦ КП,  УАПЦ, УГКЦ), происходит по той же логике, что ипереформатирование политической системы Украины: из полиархической, имеющей несколько центров влияния, она превращается в моноцентрическую, имеющую лишь один центр влияния и принятия решений.

Внутри самой УПЦ «москвофильская» партия перешла от активной обороны к наступлению — начались интриги против отдельных иерархов, священников и светских интеллектуалов «украинофильской» ориентации, приведшие к ослаблению ее позиций11. Ослабление «украинофилов» происходит также и по сугубо внутренним причинам: из-за внутренней деморализации, нежелания публично или кулуарно бороться с политикой патриарха Кирилла по интеграции Украины в «русский мир», опасения быть извергнутым из легитимной православной юрисдикции, из-за моноконфессионально ориентированной церковной политики Януковича, из-за интеллектуального и финансово-организационного оскудения УПЦ.

Решениями Межправославной подготовительной комиссии, принятыми в декабре 2009 г. в Шамбези (Швейцария), был усложнен порядок создания канонических автокефальных церквей, так что шансы создать украинскую  православную поместную церковь в краткосрочной либо среднесрочной перспективе, на первый взгляд, резко упали — вопрос как будто был снят с повестки дня. Кроме того, было предварительно согласовано, что статус автономной церкви из общеправославного превращается во внутренний. В результате поместная церковь может учреждать и упразднять внутри себя автономные церкви по своему усмотрению, и это не требует ни утверждения, ни признания со стороны Константинополя или полноты поместных церквей. Однако не так давно появилась и альтернативная точка зрения, согласно которой решения Межправославной подготовительной комиссии носят рекомендательный характер, а сама процедура создания автокефальных церквей должна быть рассмотрена на Всеправославном соборе.

Патриарх Иерусалимский Феофил в ходе своего визита на Украину в марте 2011 г. заявил, что «украинский» православный вопрос может быть решен на Всеправославном совещании предстоятелей12. Судя по всему, разделяет эту мысль и вселенский патриарх Варфоломей. Однако РПЦ боится вынесения «украинского» вопроса на Всеправославное совещание, поскольку спор о том, кто является матерью-церковью для украинского православия, с высокой долей вероятности будет решен в пользу Константинополя, а не Москвы. (Сторонники же каноничного отделения УПЦ от РПЦ полагают, что именно Всеправославное совещание по Украине — достойный способ для РПЦ отпустить украинскую «дочку», сохранив собственное лицо и не доводя дело до раскола.)

В это время нынешнее руководство РПЦ создает правовые и управленческие механизмы, с помощью которых сможет эффективно влиять на ситуацию в украинском православии. В начале февраля 2011г. определением Архиерейского собора Русской православной церкви были внесены изменения и дополнения в Устав РПЦ, в соответствии с которыми наметилась тенденция по централизации управления этой церковью и ограничению самостоятельности автономных церквей13. Изменения касаются приоритета структур и решений органов РПЦ по отношению к автономным церквам включая УПЦ. В частности, предстоятель автономной церкви вступает в должность после утверждения патриархом Московским (раньше необходимо было лишь благословение патриарха), возникает обязательность для автономных церквей решений общецерковного суда и суда Архиерейского собора РПЦ, а также обязательность решений Поместного и Архиерейского соборов и Священного синода РПЦ. Проекты уставов автономных церквей теперь необходимо согласовывать с патриархом Московским (раньше речь шла лишь об одобрении) и т.д.

Неожиданный вызов получила УПЦ и с греко-католической стороны. 27 марта 2011г. в Киеве прошла интронизация нового главы УГКЦ — верховного архиепископа Святослава (Шевчука), 40-летнего церковного интеллектуала и богослова, призванного, по мнению греко-католического епископата, реализовать амбициозную программу развития этой церкви на ближайшие десять лет. Этот факт является мощнейшим стимулом для внутреннего и внешнего развития УПЦ и для повышения ее конкурентоспособности. Ведь в отличие от России, где РПЦ не испытывает конкуренции со стороны иных восточнохристианских юрисдикций, на Украине ситуация радикально иная, и самосохранение предполагает не стагнацию, не помощь со стороны государства, которое может помочь «разобраться» с конкурентами, но ответ на вызовы времени. В случае отказа от конкуренции вероятен и вполне ощутимый проигрыш — часть паствы УПЦ может уйти в УГКЦ.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Днями Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) повідомив про заснування трьох нових митрополій УГКЦ на території України. Для чого відбуваються ці зміни, як вони узгоджуються з канонічним правом, які можуть бути їх наслідки та як це вплине на осягнення УГКЦ статусу Патріархату? На ці та інші запитання РІСУ попросила відповісти відомого каноніста УГКЦ, доктора канонічного права, директора Інституту церковного права, митрофорного проторесвітера Михайла Димида.

— Отче, розкажіть, будь ласка, докладніше, якою на сьогоднішній день є структура УГКЦ?

— Треба почати з того, що Українська Греко-Католицька Церква не має однорідної структури. Це — три різні структури: одна — Верховне Архиєпископство, яке охоплює частину України без Закарпаття; друга — Церква в діаспорі; третя — власне Мукачівська Греко-Католицька єпархія. Ці три структури українців греко-католиків певним чином пов’язані між собою, але не повністю. Це є сучасний стан. Власне, Верховне Архиєпископство прирівнюється до незалежної митрополії. Наприклад, такої, як у Словаччині. Там є «своєправна» Церква, яка має мінімум три єпархії, оформлена в митрополію, що дозволяє мати свій Синод. У нас є більше єпископів, і ми є Верховно-Архиєпископською Церквою, але вона могла б назватись і митрополією.

УГКЦ називається інакше, бо має більше прав. Різниця між «своєправною» Митрополією (suijuris), чи Митрополичою Церквою і Верховно-Архиєпископською Церквою є в тому, що Верховне Архиєпископство прирівнюється до Патріархату і набагато більше речей може вирішувати самостійно, без потреби узгоджувати все з Римським Апостольським престолом. Така сьогоднішня структура.

— Відомий католицький каноніст Джордж Недунгетт Т.І., коли пише про митрополії в своєму Путівнику по Східному Кодексу, підкреслює, що серед всіх Східних католицьких Церков тільки УГКЦ та Сиро-Малабарська Церква мають правдиво митрополичу структуру. Що це означає?

— Отже, в Католицькій Церкві є два типи митрополій. Є «своєправні» митрополії, чи Митрополичі Церкви, і є митрополії, які є частинами Верховно-Архиєпископської, чи Патріаршої Церкви. Але митрополій, які б належали до Верховного Архиєпископства УГКЦ, в нас немає. Ті митрополії, які є в США, Канаді та Польщі — це митрополії, які прямо залежні від Конгрегації Східних Церков.

— Але їхні єпископи є членами Синоду УГКЦ?

— Це є реальний зв'язок тих єпископів із своєю матірною Церквою. Однак, в цьому контексті слід згаладти про вимоги всіх східних патріархів до Римського престолу. Іде мова про юрисдикцію патріарха поза патріаршою територією. Вимога полягає в тому, що «закордонні» єпископи мають бути дійсними членами тієї Церкви, до якої вони належать. І головною інстанцією, яка все вирішує, є Великий Синод Церкви. Але сьогодні для одних головною інстанцією є Великий Синод, а для інших — Римська канцелярія.

— Тоді, отче, що означає для УГКЦ виокремлення цих трьох митрополій на території України? Як зміниться структура Церкви?

— Це є унікальний прецедент в Україні. Але спершу трошки історії. Перед тим була Київська митрополія, потім була Галицька митрополія. Але завжди так складалось, що був один митрополит і одна митрополія. Якщо Київська занепадала, то Галицька підіймалась, якщо остання занепадала, то знову відроджувалась Київська. Покійний каноніст о. Йосиф Андріїшин твердив, що в Україні було одночасно дві митрополії: Київська і Галицька. Але ніхто не підтримує тезу, що це були різні митрополії. Згідно із загальною думкою, в Україні була одна митрополія — чи Київська, чи Галицька, — але це була одна традиція. А згодом ця одна митрополія виросла, і в 1963 році митрополит Йосиф Сліпий усвідомив це і отримав від Римського престолу визнання, що це не є проста митрополія, а що це утворення, вище за статусом. І ця Церква отримала назву Верховного Архиєпископства. І якщо це є вищий статус, це означає, що ця Церква має в собі більше специфік. Що в ній є різні церковні тенденції. Є різні єпархії, які діють трохи по-своєму. Такий нинішній поділ є більш-менш природній.

Тепер це Верховне Архиєпископство, яке пов’язане з певною територією, буде мати чотири митрополії. Буде Київська митрополія, Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська. Тепер буде чіткіше видно постать Верховного Архиєпископа над цими структурами. Бо зараз чітко не видно, що він стоїть «над».

— А яка є специфіка кожної з цих нових митрополій?

— Я так собі схематично окреслив: Тернопіль – «паралітургія», там без молебнів і всіх позалітургічних практик нічого не відбувається. Там люди мають таке відчуття церковного життя. Івано-Франківськ — це «Замостя», Замойський Синод. Для них це є ознака греко-католицизму. А Львівщина — це вже «постмодернізм». Тут все змішане. Ну а Схід, то є Схід – я думаю, там є найкраще відчуття нашої «київськості». Отже, тепер ми будемо мати чотири митрополії, які покривають територію України, не враховуючи Закарпаття. І також матимемо чотирьох регіональних лідерів, які зможуть, згідно зі специфікою свого регіону, разом зі своїми єпископами приймати деякі рішення для свого регіону.

Наступна річ — це канонічна візитація. Відкривається можливість кращого нагляду за життям єпархій. Якщо єпископ, наприклад, не може відвідувати парафії, чи люди жаліються, що вони не бачили свого єпископа давно. Тоді митрополит може втрутитися в ситуацію, може навіть і сам відвідати ту парафію. Важливо знати кожну громаду. Чому це необхідно? Бо в кожній громаді відбувається ціла євхаристія, ціла Церква в повноті живе в кожній громаді. Кожна громада діє від імені єпископа. Тому мусить бути живий контакт між громадою та її єпископом. І це не може бути тільки теоретично.

Також, наприклад, коли є малі єпархії, які не мають достатньо людських і матеріальних ресурсів, щоби створити відповідні структури для повноцінного служіння, для роботи зі священнослужителями чи різними євангелізаційними програмами, то на рівні митрополії ці єпархії зможуть разом творити необхідні структури чи шукати засоби. Важливою є проблема грошей. У Церкві, як і в суспільстві, якщо немає контролю над грошима, то їх ніколи не вистачає, і вони десь пропадають. Тому делікатним є питання посади економа, бо канонічне право приписує, що він повинен змінюватись кожних п’ять років. І якщо місцевий єпископ не хоче змінити свого економа, то у справу може втрутитись митрополит.

Є різні практичні питання. Наприклад, в кожній митрополії буде митрополичий суд. Тобто, апеляційним трибуналом для кожної єпархії буде митрополичий трибунал. Канонічне право пише, що в митрополіях треба дбати про віру і дисципліну. Це значить, що при кожному митрополиті мають бути штатний богослов і штатний каноніст, які мали б допомагати митрополитові дбати про відповідні аспекти. Це, звичайно, не може бути одна особа, а потрібен цілий штат таких людей. Наприклад, Львівщина має більше проблем з «догналізмом», тому це питання повинне вирішуватись у першу чергу на рівні митрополії. Це не має бути всеукраїнська церковна справа. Більш природно, щоб вона вирішувалась на місці. Бо у сторонніх людей складається враження, що в УГКЦ велика проблема. Цей розголос надає проблемі більших масштабів, навіть робить рекламу цій секті, яка не є аж такою поширеною. Вона є агресивною, але не аж такою успішною. Це є місцева проблема. І це є в компетенції митрополії.

— А чим буде, наприклад, відрізнятися Львівська митрополія від Івано-Франківської?

— Наприклад, є питання, як хрестити дитину. Франківська єпархія настоювала дуже довго на тому, що Хрещення має бути тільки згідно з приписами Замойського Синоду, без причастя і без занурення. Але чи на Київщині така практика прийнятна? Це є неприйнятне. Тобто, у таких моментах, я думаю, коли Церква у своєму загалі рухається в одному напрямку, у певних не першорядних речах можуть бути відмінності в різних регіонах.

— Це означає, що таким чином будуть зняті певні напруги всередині Церкви?

— Очевидно. Воно буде легітимізувати і упорядковувати різні особливості, які мають свою історію і своє право на існування. Бо тут справді, як полагодити ту справу із Замойським Синодом і впорядкуванням літургічного і загалом церковного життя нашої Церкви? Якщо він вже має понад 100 років. А якщо йому понад 100 років, то він вже є традицією. Значить має право на існування. З іншого боку, ІІ Ватиканський собор говорить про древню традицію. А древня традиція — це та традиція, яка була до того, як відбувся внутрішній розкол. А в нас внутрішній розкол відбувся з Берестейською Унією. Тому для нас древня традиція — це є доберестейська традиція Київської Церкви. А для цілого ряду людей традиція — це вже Замойський Синод. І як зробити так, щоб одне із другим співіснувало? І тут митрополії можуть відіграти свою позитивну роль. У нас є свій колорит. Ми не є зовсім різними, але трохи відрізняємось одні від одних. І це не робить Церкву слабшою, це її збагачує. Також слід розуміти, що так є в кожній парафії. Як то кажуть, «що попик, то Типік». Тобто, кожен служить трошки по-іншому. А з часом воно набуде певної стабільності, і якщо враз щось відкинути, то люди відразу спитають «А чому Ви, отче, того не зробили?».

— То яким буде ступінь автономії цих митрополій в рамках УГКЦ?

— Це все залежатиме від Великого Синоду, який надасть більшу чи меншу автономію. Митрополії не зможуть мати свій Синод, якщо не буде трьох єпископів. Там, де буде тільки дві єпархії, не може бути Синоду. Це значить, що Львівська зможе мати Синод, а Тернопільська чи Івано-Франківська поки що не зможуть.

— Чи це означає, що з часом в рамках митрополій відбудеться поділ єпархій?

— Якщо дійсно для цього буде пастирська потреба, то так. Ділити єпархії можна з двох причин: з пастирської потреби або з бюрократичної. Отже, перш за все, треба розуміти, чи цей єпископ потрібен. Я вважаю, що завжди потрібен, бо єпископ має бути батьком. А в наших реаліях єпископ не може бути батьком, бо він навіть не може всіх знати. Він має забагато клопотів і різних справ. І для того, щоб єпископ мав менше справ і міг реально знати про стан кожного свого священика, про дух, який панує в кожній парафії, тобто бути тим батьком, то поділ єпархій потрібен.

— У Греції, наприклад, є дуже дрібний поділ єпархій.

— Так, те саме в Італії. Бачите, два світи — римо-католицький і православний — і підхід до поділу на малі єпархії такий же. Тому з пасторального боку це великий позитив. Але тут є фінансова сторона справи. Чи зможуть люди утримувати єпископа, і як це буде все функціонувати? Але я думаю, що з тим можна дати собі раду. Тому я гадаю, що раніше чи пізніше такий поділ відбудеться. Якщо Церква буде розвиватися, якщо в кожному селі чи в кожному другому селі буде парафія. А у великих містах, якщо будуть парафії у багатоповерхових кварталах, то значить, наша Церква має ще у два, а той у три рази збільшитись — і в пресвітерах, і в єпископах. Якщо буде динаміка – це буде нормальний процес розвитку Церкви.

І в принципі, якщо митрополії будуть мати таку автономію, то тоді, я думаю, і Мукачівська єпархія могла б бути частиною, автономною митрополією цього Верховного Архиєпископства. Це було б природньо.

Чому частина Мукачівської єпархії була проти входження в Києво-Галицьке Верховне Архиєпископство? Бо вони завжди говорили, що в них є своя специфіка: і літургічна, і поєднання різних народностей тощо, і вони переживали, що в УГКЦ їхня особливість буде нівелюватись. Але за нових умов ці всі питання знімаються.

Тут варто додати ще одну річ. Якщо в майбутньому Мукачівська єпархія чи митрополія може залишитись поза УГКЦ, то за таким же принципом до складу Київського Верховного Архиєпископства треба повернути Перемиську митрополію. Тобто, державні кордони не повинні впливати на церковну юрисдикцію. Тоді найстаріша єпархія Київської митрополії – Перемиська, яка зараз в Польщі, повинна бути в складі Київського Верховного Архиєпископства.

— Отче, чи не може відбутись певного вивищення митрополита на фоні місцевого єпископа? Як, наприклад, відбулось з єпископом Константинополя, який завдяки своєму стратегічному положенню в столиці імперії став її першим єпископом Східної Церкви?

— Ні, митрополит не має права безпосередньої інтервенції без причини в справи іншої єпархії. Справа в тому, що він не є вищий. Він є слугою, це його служіння. Очевидно, що більше служіння додає і більшої ваги. Але все таки треба пам’ятати, що це служіння. Він має дбати тепер не тільки про свою єпархію, але і про ті єпархії, які становлять митрополію. Це загальний принцип у Церкві, коли один є першим серед єпископів.

— Чи це є на зразок митрополій Римо-Католицької Церкви? Де є митрополія і суфраганні єпархії.

— Схоже, але не зовсім. Бо там це виглядає більш теоретично. Вони не мають свого Синоду. Вони навіть не згадують його у своїх Літургіях. Вони їдуть до Римського архиєрея по паліум.

— Тоді цікаве питання про поминання єрархів за Літургією після утворення митрополій. Як тепер це відбуватиметься?

— На жаль, тепер буде багато імен. Мусить відбутись реформа в нашій Літургії, щоб повернутись до оригінального способу поминання. Колись поминали тільки місцевого єпископа.

— Яким чином будуть обиратись нові митрополити?

— Дух традиції церковного права є такий, що митрополита обирали єпископи даного округу. Але в цьому випадку, ймовірно, митрополитів УГКЦ будуть обирати на Великому Синоді.

— Сьогодні говориться, що заснування митрополій — це ще один крок до патріархату. Чи справді ці речі поєднані, чи варто їх розділити?

— Єдине, як це можна пов‘язати, це питання «хто створює ці митрополії»? Створює Патріарх чи Верховний Архиєпископ. І ці дії — це посилення його влади. Якщо він може засновувати митрополії — це підкреслює його владу. Він це робить, «порадившись з Апостольським престолом», як пише канон 85. Але це робить він. Це вказує, що Верховно-Архиєпископська Церква, з точки зору Римського престолу, працює. Тут треба пам‘ятати одну річ. З точки зору УГКЦ ми є Патріархатом. У 2002 році наш Собор проголосив Патріархат одноголосно, і Синод теж одноголосно за це проголосував. Є церковні акти, яких ніхто не заперечував, не було накладено ніякого «вето» на них з боку Римського Апостольського престолу. Навпаки, Іван Павло ІІ говорив, що це є добра справа, але він не може це офіційно благословити, але говорив нам рухатися в тій справі далі. Тому нам треба бути свідомими, що в нас є Патріархат, але немає благословення з Римського боку.

Анатолій Бабинський , РІСУ

(http://www.credo-ua.org/2011/11/53735)

УГКЦ розпочала десятиденну пішу прощу паломників до Зарваниці
Із міста Самбір (Львівська область) розпочалася піша проща родин мігрантів до Зарваниці (Тернопільська область), яку організувала Українська греко-католицька церква.
Із Самбора вирушило близько 300 осіб.За інформацією УГКЦ на 5 серпня, участь у паломництві беруть представники з усієї України: Донецька, Києва, а також з-за кордону: Чехії, Естонії, Італії, Казахстану, Іспанії, Польщі, Росії, Португалії, Великобританії, Бельгії, Ізраїлю, США, Білорусі.



Проща триватиме із 5 по 14 серпня і пройде трьома областями: Львівською, Івано-Франківською, Тернопільською. Загальна відстань складає близько 240 км. Щодня паломники долатимуть відстань близько 30 км.