---

Печалі днів твоїх, печалі...

Із глибини пливуть і далі...

По землі широколистям,

Порозсипані намистом,

Світом вкутані у далеч

Десь назбирані над наніч

Вітру стогоном легким...

Смаку винного терпким...

Стрункості кохання юність

Очі - мрії, рухів в`юнкість...

початок

-...От і добре! Я бачу, в тебе з настроєм все гаразд! Ти вже не плачеш, посмішка знову осяває обличчя. 

©Степанська Марина (SMG)

10.05.2009

-Ти плачеш? Твій усміх згас...

-В мені немає вогню. Мої крила зламані. В моєму серці - порожнеча. Як бути далі?

- Ти мусиш. Ти зможеш. В тобі - твоя сила.

-В житті немає гармонії. Без неї жити неможливо.

- Ти віднайдеш її. Іди уперед. Не озирайся, просто дивись уперед і на свою зорю, що буде тобі дороговказом...........

---

Іти крізь безліччя доріг,

Не дивлячись в пітьму,

Півшляху поки зміг...

А далі... чи піду?

---

Шляхи щораз ростуть

У напрямі розтічч...

Канати натягнув

У світі протиріч

---

Снаги витрата сил

І лише слід від крил...

Лиш юності здогАд

І шир стіни стократ...

---

Пробити чи пройти,

Угору чи назад..?

Безкрилість висоти

Здолаю я навряд...

---

І ось перед межі

Стою чи тільки марю?

Долоні враз пусті,

Хоч і вогнем палають

---

Простий наразі знак,

Таке в житті буває...

Я хочу цього? - ТАК!

І знаю і не знаю...

Півроку тому натрапив на компанію GST (Global Seminar Training). Саме там я знайшов той напрямок діяльності, який мені давно вже емпанує - це навчання та повчання, розвиток та допомога іншим.. Я тоді запалав бажанням як змога швидше перейти до нового стилю життя вже в ролі бізнес-тренера... Навколо мене тоді кружляли бізнесмени, мільйонери, коштовні речі, бізнеси, гроші, люди.... Все це, звісно-ж, і раніше існувало, і кружляло так само, як і тоді, і зараз... Просто до цього все це було наче міфічні створіння, або примари, про які багато хто каже, що вони існують, і що їх бачили, і навіть, що із ними робити, та як поводитись в їх присутності. А коли зіткнувся з ними "віч-на-віч", то з примарних вони перетворились на справжніх (а разом із тим стали не чимось величезним, а простим, фізичним, звичайним, повсякденним).

Ненадовго вистачило цього полум'я, що зпочатку тягнуло мене в світ красивого, модного життя, сповненого коштовними речами... життя, в якому все можливе, все досяжне... і продажне... 

Чи вірив я сам собі, коли казав, що на мене практично неможливо вплинути, та сколихнути мої тверді життєві позиції? Певно - вірив... І зараз вірю. Просто зараз по-іншому все це розумію. У мене є вуха, якими добре чую, очі, якими гарно бачу, тіло, яке тонко відчуває. Все це я маю, та користуюсь саме для того, щоб мінятись, налаштовуватись, зростати, чи ховатись... Звісно-ж, зовнішній світ на мене впливає. І світогляд постійно змінюється... Ще досі помічаю в собі той самий, дитячий, максималізм, через який, буває, "перегинаю гілку". Але не хочу себе присміряти - "гілка" досі не зламалась, хоч і добряче вже загнулась і перекрутилась в ріг. А раз не зламалась, то, виходить, жити можна і таким чином, з такою мірою максималізму.

Веселу роль зіграли ті, хто відкрив мені цей новий світ. Вони з'явились, всі в посмішках, та прямо намащені показною доброзичністю, через яку час від часу провиднювалась користь та бахвальство, але ці проріхи швидко винаходились та маскувались під ще більшу турботу та любов... А потім і те тріскалось... (суть не можна приховувати нескінченно - вона завжди знайде вихід. Потім не важливо, вона може і зникнути... але перед цим обов'язково себе продемонструє. Принаймні, саме так каже мені досвід власних спостережень за суттю речей в світі).

Щойно, як вони отримали від мене те, на що розраховували, надібність в мені почала зникати, а разом із цим посходили маски, фарби, грими і костюми... Вийшла назовні суть речей, дала мені личку по затилиці, щоб не витріщався на неї своїми очима, і пішла собі далі по своїх справах... Той щалбан, наче і не болючий був... але трішки образливий... і дуже-дуже повчальний!

Півроку минуло, багато чого змінилось з того часу, як я переступив поріг "нового світу". І хоч не став я тим самим "Відомим бізнес-тренером світового значення", але знайшов себе в зручній та приємній течії такої справи, яка на мій погляд нічим не гірша, а в чомусь навіть і краща.

Такі маю - такі тренер!

Що б там не було, а тренером я всеж став! Познайомився з Центром Краси та Здоров'я "Wellness", провчився на курсах Велнес-тренерів, і тепер став персональним тренером по здоровому стилю життя, внутрішньому та зовнішньому догляду за собою.

Клієнтам Центра Wellness проводжу тестування та дегустації, складаю персональні фітнес-програми для тих, хто бажає зміцнити здоров'я. А тим, хто бажає хоча б просто схуднути - допомогаю і порадою, і спеціальною програмою покращення ефективності і підтримки під час процесу корекції ваги.

Багато дізнався і про зовнішній догляд - косметику, маски, зовнішні взаємодії шкіри з середовищем і таке інше...

Робота кльова - приємна та комфортна, самому мені дуже подобається, та і для підтримці штанів саме те що треба (особливо, якщо ставитись до цього як до бізнесу, а не до розваги).

Здається, тепер це стане моїм основним видом діяльності на найближчі роки, а Клуб Бізнес-кіно, вугілля, і інші напрямки, якими я займався "постільки-оскільки" - стануть другорядними.

Тепер, мої нові знайомі дізнаються про мене, хто я є, а старі - трішки підкорегують свої давно складене уявлення про мене, про те хто я є та чим займаюсь (-:

Що ж, як завжди, з привітною посмішкою до всіх вас, мої любі друзі, ваш Миколка - персональний Wellness-тренер

        

Є декілька людей в моєму житті, якими я особливо дорожу. Може, не завжди пишу про них в щоденнику, але це не означає, що я їх забув. Часто виходить так, що з кимось не можу побачитись тривалий час. Збираюсь, планую, домовляюсь... а потім все відміняється. І так знову і знову. Звісно, я звик звинувачувати у всьому обставини. Звісно, я звик забувати про те, що ці обставини мною самим і створені. Виходить - я сам роблю перешкоди? Ох, як не хочеться в це вірити. Навіщо мені це робити? (Ну... є одна здогадка... щоб все було так, як я хочу - потрібно багато працювати, робити багато різних дій... набагато більше, ніж це роблю я. Тому і не встигаю по часу... тому не вистачає грошей... просто лінуюсь.  Ось така вийшла правда)

Але ще одна правда, що дорогі люди залишаються мені дорогими незалежно від того, як я поводжусь, як я живу. Вони можуть про це і не здогадуватись і не відчувати зовсім, але просто своїм існуванням вони допомогають мені всеж-таки переставати лінуватись, починати щось діяти та досягати своїх цілів. Є в них щось таке добре, тепле, приємне, до чого непереборно тягне. Можливо, є і щось пагане... ну, тобто, напевно є... навіть, має бути... але це мені не значно. Я дивлюсь на добрі якості людини. А з поганими хай самі розбираються, що робити (-:

Один з таких дорогих мені людей - Віталька з Коломиї. Добрий, чемний, привітний, відвертий, чесний. Дуже приємний. У нього тепла аура. Навіть просто згадуючи про нього стає спокійніше та лагідніше. Я завжди казав йому, що неймовірно радий нашому знайомству, і завжди про це казатиму, бо це правда! Мені завжди хочеться зробити йому щось приємне, щось радісне, щось таке, що б викликало у нього чудову посмішку. Я впевнений в тім, що він заслуговує на весь той позитив в світі, який світ може йому подарувати, і тому всяким чином цьому отриманню позитива сприяю.

Так ось, ближче до теми "розкидання камінь" - чому я стільки "розпинався" про дорогих людей взагалі, та про Вітальця вокремості? Справа в моїх мріях. В тих самих, що йдуть з дитинства, через все життя, і залишаються тими мріями, реалізувати які - це святий обов'язок. Так і хочеться "кинути один з камінців до Віталькіного городу". Жартую. не хочу я цього робити, і ніколи не збирався. Хочу просто десь поруч із його хатою кинути каміння в фундамент свого майбутнього будинку (-:

Одна з моїх мрій - мати власний будиночок. Великий, місткий будинок із просторою залою та плодовитим садом. Із часом я зрозумів, що хочеться мені мати не один будинок, а 2. Перший - в Західній Україні, другий - в Новій Зеландії. Про те, що в Західній Україні зовсім інша атмосфера та екологія, знають мабуть всі. Тому, місце для свого першого будинку я обрав саме там - в місці, яке недалеко від гірської кряжі, недалеко від річки та щоб навколо були просторі ліса. Щоб зима там була морозна та сніжна, весна калюжна та гравлива, літо зелене і тепле, а осінь плодовитою і жовто-красивою! Кожний зі своїх будинків я хочу побудувати власними руками. Скільки б часу це не зайняло - мені байдуже. Це справа виконання мрії, і ця справа саме так і каже - припустиме виконання лише власними руками. Можливо, хтось захоче мені допомогти... Тоді хай допомогають. Але не за наймом і не за проханням. Має бути складно, має бути важко, маю пітніти та втомлятись. Але саме таким чином цей дім може стати моїм власним. Тільки таким чином, і ніяк інакше.

І ось, про Віталька... Завдяки йому я дізнався про Коломию - це місце, в якому залишилась частка мого серця назавжди. Завдяки йому я вже практично можу собі уявити і місце, де буде стояти мій будинок, і сам будинок... і гостів і друзів...

І завдяки Вітальці я можу уявити собі, хоч приблизно, як я зможу свою мрію реалізувати. Завдяки його підтримці я відчуваю впевненість в собі. Не знаю, як це пояснити. Просто існування такої чудової людини як він - заряджає мене натхненням та силами для будь-яких випроб.

Будиночок в Новій Зеландії із Віталькою не пов'язаний. Він пов'язаний із моєю майбутньою дружиною. Це буде мій подарунок для неї. Той будиночок, відразу на галявині під лісом, невдалечі від прозорого теплого озера, я побудую так само своїми власинми руками. Я зроблю той дім милим, комфортним, затишним... Я наповню його коханням та добром.

В Коломийщині я розпочну будівлю ще в цьому році. Восені. Ще не знаю, чи на початку, чи на прикінці... Але точно в цьому році. Це вже вирішено. Заплановано, Схвалено та стверджено мною.

В Новій Зеландії я почну будуватись в 2014 році. Наприкінці осіні.

Все... "каміння розкидані". (Ще жменя залишилась... докидаю трішки піздніше)... 

До кінця тижня розкидаю всі інші камінці. Головне - розпочати, а це вже якраз зроблено (-:

То ж, всього вам найкращого, любі друзі!

Від всього серця бажаю вам не носити свої каміння за пазурем, а розкидати. І потім обов'язково збирати, коли мрії здійсняться!

Ваш мрійливий Миколка Калакуцький

Телефонує мені сьогодні один з моїх старих приятелів (собутильників)... 

-          Привет, Колян!

-          Привіт, Фоміч

-          Как твоё «ого-го»?

-          Чудненько, як завжди, зростає та тішиться. Ось, читаю зараз в інтернеті про різні добавки Е***

-          И что пишут?

-          Різні неприємні факти

-          Ага, пусть пишут, а я всё-равно считаю, что жить надо по-полной! От жизни надо брать всё! Какая раз ница, всё-равно все умрём! А так хоть не обидно будет, что прожил всю жизнь напрасно, так и не испытав всего кайфа!

-          Тобі хочеться кайфа? Сунь руку в сірну кислоту.

-          Та не, это неприязно

-          Звідки ти знаєш? Ти ж ніколи не пробував!

-          Я читал и видел по телевізору – мне этого достаточно! Чтоб знать, что это опасно!

-          Та ну… в книгах інформація застаріла, а в телевізорі – просто актера найняли. Йому гроші платять, щоб він тобі мозок дурив! Сірна кислота це круто! Тобі обов’язково сподобається!

-          Не, Колян! Не хочу без руки остаться!

-          Тю, подумаєш… рука… зробиш собі протез!

-          Протез – не удобен!

-          Та ти не пробував! Дуже зручно! Багато людей ходить із протезами.

-          Не-не-не! Мне моя живая рука дороже всего. Ни за какие коврижки не стану ею рисковать!

-          Ага… добре, тоді не руку!… Нирки та печінку тобі все-одно не  шкода, ти ж кожного дня п’єш пиво або горілку! …

-          …

-          …

… і обидва замислились – кожний про своє …

 

_-_-_-_-_-_-_-_---_-_---_-_-_-_-_-_-_-_

Світ складений із прожитих життів.

І ті, що є.., колись ми також будем...

У повісті, серед століть часів...

Поміж забутих снів колишніх буднів

---

Не вирвати із долі сивини...

Переписати також нам не вийде.

Залишимось сюжетом давнини,

А Сонце, як завжди, на сході зійде...

---

...

Така тема цікава... Всі про це думають. Любов до себе актуальна в будь-якому віці. Але, здається, кожна людина сприймає її по різному, по своєму...

Наприклад, в своєму дитинстві, я усвідомлював мою любов до себе через любов батьків до мене. Тобто, сам себе я любив точно так, як мене любили батькі. Ну, я не знаю, як це точніше пояснити... Одним словом, коли ругали - я себе ненавидів, коли пестили - був щасливим. Але тоді не я вирішував, який настрій у мене буде... Ці рішення я став приймати значно піздніше.

В молодшій школі я усвідомлював свою любов до себе... ніяк. Не було на це часу. Взагалі, мабуть це навіть добре, що я не забивав цим свою голову... Я був найменшим по віку та зрісту, найтовстішим та найогидно-бридкішим (як мені здавалось) з усіх хлопців в класі. І тому, щоб раптом не почати себе ненавидіти - я просто не зважав уваги взагалі ні на що, що стосувалось персонально мене - я жив тоді соціальним життям, налаштовував дружбу, у мене вже тоді було декілька компаній різних знайомих. І тоді я більше мімікрував (підлаштовувався під когось, вдягаючи різні маски), ніж замислювався над тим, чому я це роблю (-: 

Кажуть, діти в молодшому шкільному віці всі такі... не знаю. Я казатиму лише за себе та про себе. Як завжди (-: А там хто хоче, той хай і розбирається, де правда, де істина, що стосується кожного, а що не вписується в межі статистики.. 

В середній школі вже почались зміни... Я трішки підтягнувся, став підлітком більш-менш схожим на чоловічу особу... А ще і гормони в мені раненько заграли.. Чи то через перші малюнки еротичного плану, які в 1991 році стали наполоняти країни піст-радянського простіру... Чи просто час вже було мені відчути, що таке природні інстінкти... Я став дивитись на дівчат. І гадати, чому вони не дивляться на мене. Будь-які трюки від Карнегі не спрацьовували... Або спрацьовували не так. Або не так часто, як би мені хотілось... Власного шарму я не відчував.. Харізма? Ой, не знаю... Короче, із дівчатами складно було... 

Короче, в середній школі я вперше свідомо став себе ненавидіти. Охрестив невдахою і практично всі дії дівчат сприймав на свій рахунок... Бо коли себе ненавидіш, то здається, що весь світ так само тебе ненавидіт... Якщо сміються - то це з тебе злузують, а не просто чомусь радіють.. Якщо на тебе дивляться - то це щоб засмутити, а не через зацікавленість... І таке далі... Ось тоді я себе довго-довго ненавидів... Від моєї ненависті від себе я покрився вугрями, я відокремився від друзів, почав часто сваритись із батьками, коли вони у мене питали про щось, хоч частково пов'язане із дівчатами... 

Компліменти - це ліки... точно. Хай там як завгодно кажуть, але те що приємно чути, те що підіймає настрій, додає яскравих радісних фарб до життя - це все лікує будь-яку депресію або заморочення. Головне - знайти потрібну концентрацію. І моя мати знайшла (-: Десь коли мені було 14... або 15... я нарешті порозумівся із собою і всім світом відразу.

Після школи я довгий час був впевненим в собі щасливим хлопцем. Дівчата мене любили... У мене їх було багато... О! Я справді міг вишуковувати їх в шеренги, ставити перед дверима в черги... Без перебільшень... Але це не моє... Я так і не став бабником. Спробував - результат не сподобався... Чисто психологічно не приємлю полігамію. Але спробував, щоб про це собі дізнатись. Трішки жалкую... Але іноді за життєвий досвід приходиться сплачувати чимось.

Всіх дівчат, із якими я мав щось інтимне, і досі можна перерахувати на пальцях... не розуваючись...(-: Декілька з них і досі мої близькі подруги, не дивлячись на те, що в особистому плані із стосунками нічого не вийшло.

І ще, до періоду "ДО" можна додати, що я так і не навчився любити себе повністю тоді... і за це сплатив великою ціною... як по часу, так і по здоров'ю...

Але про це піздніше. І так вже багато літер вийшло.

А ще хочеться написати про період "ПІСЛЯ".