хочу сюда!
 

Татьяна

53 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 50-53 лет

Заметки с меткой «сповідь»

Незважаючи на юний вік, отець Іван має багатий життєвий досвід

Олег Володарський: «Іван гідний нащадок славного роду Занковичів» (відео)

 

Акафіст до свт. Миколая чудотворця

Iкос 9

Знаємо, богомудрий отче Миколаю, що красномовцi пустословнi й нечестиві посоромленi тобою, бо Арiя-богопротивника, що роздiляв Божество, й Савелiя, що змiшував Святу Тройцю, ти перемiг, а нас у вiрi православнiй утвердив, тим-то ми й шануємо тебе так:

радуйся, щите, що охороняєш побожнiсть;

радуйся, мечу, що посiкаєш безбожнiсть;

радуйся, божественних повелінь навчителю;

радуйся, боопротивних навчань нищителю;

радуйся, драбино, поставлена Богом, що нею здiймаємося на небо;

радуйся, покрово, Богом збудована, що багатьох укриваєш;

радуйся, бо ти немудрих умудрив словами твоїми;

радуйся, бо ледачих зворушив звичаями твоїми;

радуйся, незгасима свiтлосте Божих заповiтiв;

радуйся, пресвiтлий променю Господнiх наказiв;

радуйся, бо навчанням твоїм знищуються єретичні глави;

радуйся, бо тобою вiрнi сподобляються слави.

Радуйся, Миколаю, великий чудотворце.

 

Отець Іван Занкович, настоятель храму Св. Миколая (м. Чернівці)

Династія священиків

Гідний нащадок славного роду Занковичів. Зібраний, усвідомлений та відкритий. Будь-хто нервує перед камерою. Сучасний світ виставляє певні шаблони та рамки і в ньому вкрай складно залишитися собою й не потонути у вирі часу.

 

Саме тому, тим людям, котрі живуть душею і в байдужості до мирського, зовнішнього часто складніше за інших впоратися з хвилюванням. Адже коли вмикається камера, в їхньому житті з’являється сторонній глядач, до якого звертаєшся, до якого прагнеш достукатися. І якщо для мирян жити, оглядаючись на думку інших – звична справа, то для священиків таке відчуття досить незвичне. Саме тому священослужителі хвилюються ледве не більше за інших.

 

Отець Іван в юності спробував відійти від сімейних традицій і пішов навчатися на історичний факультет і встиг попрацювати на державній службі. І лише після того, як спробував іншого життя, зумів усвідомити, що його душа прагне храмової тиші, замість мирського шуму і метушні. Усвідомивши це, повернувся в лоно Матері-Церкви, повною мірою відчувши велич тієї духовної спадщини, котру заповіли йому покоління предків.

 

Він своїми очима бачив, як його батько разом зі своїми парафіянами будував храм. Бачив, скільки душі туди вкладено. І лише прийнявши служіння, усвідомив, яким прикладом любові та відданості став для нього батько. Усвідомлена, генетична любов до Бога і України. Любов, котра проявляється в служінні Нації і Богу.

 

Храм Святого Володимира Великого поділяється на верхній і нижній храми. Минаєш сходи вниз і ніби потрапляєш в інший вимір. Вимір тиші, любові та молитви. Кожен елемент, кожна ікона, кожна фреска виконані з неймовірною майстерністю і наповнені такою любов’ю майстрів до Бога і свого творіння. Цей храм – справжнє торжество Духу і майстерності. Настоятелем нижнього храму служить Іван Занкович.

 

Родина Занковичів так глибинно, генетично відчуває вдячність до Господа за те, що Він покликав їх до служіння Богу і Україні. Це відчувається в кожному погляді, кожному вчинку, кожному слові. Отець Іван говорив про те, як він відчуває свою країну, якою він бачить свою націю і що для нього важливо в сучасному громадянському суспільстві.

 

Незважаючи на юний вік, Іван Занкович має багатий життєвий досвід. Тим більш виваженим став його вибір присвятити себе служінню Богу. Слідування поклику крові стало для нього усвідомленим, пережитим вибором. І зараз він отримує максимальне задоволення від життя, слідуючи своєму покликанню – ділитися часточками своєї душі та допомагати іншим стати на шлях любові, молитви й каяття.

 

Як людина, котра на собі відчула, що таке буремне мирське життя, він добре розуміє своїх прихожан. І тим простіше йому на власному прикладі показувати іншим, яку насолоду та спокій дарує віра та молитва. Отець Іван з великою повагою поставився до «Сповіді» на очах у Нації і Бога. Моя душа раділа, насолоджуючись цим щирим діалогом з генетичним священиком рідної української церкви. «На все воля Божа», – бачив я в його очах. Храм, священик, Віра, Нація… в такі миті я так неймовірно пишаюсь тим, що я українець…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Отець Іван Занкович, настоятель храму Св. Миколая (м. Чернівці)

https://youtu.be/r2PBdZ1c970

Є люди, на фоні вчинків яких слова втрачають сенс

Єдине, що зміг сказати Олексію: «Ми з вами. І довіку будемо вдячні вам за те, що Україна у нас є» Олег Володарський (відео)

 

«Боєць з Буковини отримав важкі поранення у зоні ООС та потребує допомоги

У зоні проведення операції Об’єднаних сил важкі травми отримав військовослужбовець з Чернівецької області Олексій Гуцан. 28 травня в зоні ООС отримав поранення мешканець Новоселиці Олексій Гуцан. Нині з численними осколковими пораненнями та важкою контузією він перебуває у військовому госпіталі міста Харків. Як повідомила дружина солдата Крістіна, у неділю Олексій прийшов до тями, почав реагувати на оточуючих. У понеділок було проведено чергову складну операцію».

Джерело: https://molbuk.ua/chernovtsy_news/174401-boyec-z-bukovyny-otrymav-vazhki-poranennya-u-zoni-oos-ta-potrebuye-dopomogy.html

 

Олексій Гуцан (позивний «Змій»), учасник російсько-української війни

«Війна — це коли ти вже майже рік воюєш, а додому продовжують приходити з воєнкомату. Війна — це коли ти виконуєш свій обов’язок, а сцикливий мусор вдома шиє тобі нову справу. Війна — це коли на складах гниє купа зброї і техніки, а ти бігаєш з ремонтним калашматом і їздиш на роз*обаному нісанчику, купленому волонтерами. Війна — це коли починаєш бачити різницю між баригами й ідеалістами. Війна — це коли на гражданці твоїй дівчині різні шакали кажуть: «покинь його, якщо зажмуриться будеш страждати» і мовчки сподіваються зайняти твоє місце. Війна — це коли ти їдеш з надією жмурити сєпарів пачками, а більшу частину часу *блуєш або копаєш сумовиті дірки в землі. Війна — це коли всі тебе уявлять гордим воїном, а в реальності ти більше схожий на бомжа. Війна — це коли ти борешся з собою, коли страх, лінь, біль, інстинкт самозбереження кажуть тобі: «Ні! Не треба!», а ти робиш крок вперед і відчуваєш, що ти правий. Війна — це коли тобі кажуть:«Ви смертники! Я за вас свічку в церкві поставлю!», а ти із зневажливою усмішкою продовжуєш робити свою справу. Війна — це коли мінометний обстріл скидає всі маски і показує, хто є хто — хто герой, а хто х#йло. Війна — це коли ти ставиш розтяжку і розумієш, що якщо ти щось затупив, то можеш відправитись на небо. Війна — це коли врятована дворняга стає єдиною згадкою про людяність. Війна — це коли практика руйнує всі міфи і байки. Війна — це коли закон природнього відбору повністю не працює. Всі тупі, криві, косі, тотальні довбо*оби доживають до кінця, а розумні і хоробрі хлопці кладуть свої кості. Війна — це коли розчаровуєшся в матеріальному, коли бачиш спалені хатки мільйонерів, мусорів і депутатів, розуміючи, що немає сенсу накопичувати барахло, що варто цінувати інші речі — хоробрість, любов, дружбу, вірність, добро. Війна — це коли ти часто чуєш лицемірні відмазки. Війна — це коли ти втрачаєш побратимів під час шаленого обстрілу, а у новинах тобі підор з прес-центру АТО каже: «Втрат немає, все тихо». Війна — це коли бачиш контраст, коли приїжджаєш на ротацію і бачиш ці похмурі лиця, порівнюючи те, що ти пережив і сумовиті проблемки маленьких людців. Війна — це коли в соцмережах «герої» п*здять про священну війну проти «москалів», а самі тихенько відкупляються від призову. Війна — це коли кожен намагається тебе повчати. Війна — це коли люди, які панічно бояться висоти, лазять по дахах і шукають позицію для ПТУРа. Війна — це коли пожежами можна милуватися. Війна — це коли граєш в лотерею зі своїм життям. Снаряга, навики, звання і статуси не врятують тебе від випадкового осколка. Війна — це коли лізеш на дах, який прострілюється, щоб дозвонитись до рідних. Війна — це коли вишколені і озброєні армійці, яких привезли тобі на зміну, кажуть вчорашнім школярам і студентам — «Пацани не їдьте, без вас нам п#зда!». Війна — це коли частина людей хоче нажитись, частина хоче перемогти, а решті просто по#уй».

Ветерани АТО

Джерело: https://www.facebook.com/groups/2162910650590399/permalink/2593734357508024/

 

Нехай ті, хто не помічає хлопців, обпечених війною, не думають, що такий стан речей буде продовжуватися нескінченно. Нехай навіть не сподіваються, що ці дівчата та хлопці, котрі ризикували життям на фронті, дозволять їм і далі жиріти на золотих батонах їх майбутнього і майбутнього їх дітей. Нехай ті, хто думає, що захистився охороною, грошима і закордонною нерухомістю, не думають, що хтось пробачить їм зраду тих, хто пішов на небо на цій війні, зраду Небесної Сотні.

 

Могили тих, кого не можна зраджувати, хрестами нагадують нам про ціну, котру ми заплатили за право жити на своїй святій землі. Це тільки здається, що суспільство заснуло збите з ніг пандемією та економічним хаосом. Але це затишшя перед бурею. І нехай головнокомандувачі та всі ті, хто прагне створити поліцейську державу, думають, що контролюють Націю. Ні. Вони контролюють продажних негідників і фарисеїв.

 

А тих, хто кров’ю та душею свято прив’язаний до нашої країни, до нашої Нації, неможливо ні зламати, ні купити. Вони готові воювати і з зовнішнім, і з внутрішнім ворогами. Так, вони ховають обличчя, не називають прізвища, намагаються жити тихо і не помітно. Та вони не пробачать жодної сивої волосини на головах своїх матерів, жодної сльозинки своїх дружин, сестер та доньок. Не пробачать жодного дня, коли маленькі наші українці не бачили своїх батьків.

 

Всередині Нації назріває буря. Вулкан, котрий на третій раз перестане бути керованим і своїм вибухом наздожене усіх, хто зрадив нашу країну. Це генетична пружина, котру вони всіма силами стискають. Але вони не враховують коефіцієнт жорстокості цієї пружини, загартованої в горнилі війни. Їй стане потужності розпрямитися і скинути з себе той гніт.

 

Нехай навіть не думають ті, хто паразитує на нашій крові, що вони встигнуть втекти під дах своїх кремлівських господарів і врятуватися від бумеранга за все те, що накоїли. У них немає сили і віри. Немає і ніколи не було. Є лише підлість та ненажерливість. Недобратній народ віками паразитував на доброті, силі, величі та культурі нашої Нації. Ми вже впритул наблизилися до межі, котра розділить бездонною прірвою тих, хто любить і цінує свою країну, і тих, хто своїми діями чи бездіяльністю втратив право називатися українцем. І ніхто, чуєте, ніхто не зможе зупинити цю бурю. Її наближення вже відчутне в повітрі, наче запах озону перед зливою.

 

Не уживуться в цій країні дві різні й настільки протилежні енергетики — одна, котра готова віддавати життя заради майбутнього своєї країни та інша, котра заради власного збагачення знищує наше майбутнє, приносячи його в жертву на вівтар золотого тільця. Це питання виживання Нації. Воля або смерть. Коли вибухне цей вулкан невідомо, але наслідки цього вибуху будуть невідворотні. І все, що може зробити внутрішній та зовнішній ворог — це ненадовго відтермінувати його. Але він все одно відбудеться і чим більше часу минає, тим більшої потужності він набирає.

 

Олексій отримав важкі поранення. Був у комі. На межі життя та вічності. З Божою допомогою, не перетнув цю межу. І знову може дихати, жити, кохати. Але хоча ворогу і вдалося поранити тіло, він не зміг зламати ДУХ. Навпаки, рани лише загартували його. Є люди, котрі не потребують зайвих слів. Ті люди, на фоні вчинків яких слова втрачають сенс.

 

Єдине, що зміг сказати йому: «Ми з вами. І довіку будемо вдячні за те, що Україна у нас є». Діалог вийшов по-чоловічому дорослим. З відлунням війни. Але з якою скромністю цей воїн, гідний найвищих нагород, поводив себе перед камерою. Ось за це я й обожнюю тебе, Україно! За чистий та незламний дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Олексій Гуцан (позивний «Змій»), учасник російсько-української війни

https://youtu.be/WnP6L0I2dOU

Отець Петро з гумором дивиться на квохтання кремлівських попів

Я сидів поруч зі священиком посеред Божого храму, а відчував себе вдома – Олег Володарський (відео)


Господи Ісусе Христе Боже наш, ми згрішили перед Тобою, і праведним Твоїм судом через неправди і беззаконня наші втратили мир і злагоду в Україні нашій. Ти, Господи, бачиш протистояння між владою і народом, Ти бачиш, як злі сили розпалюють ворожнечу і ненависть між людьми, Ти бачиш непримиренність між протидіючими силами. Неправда породила в нас насилля, страждання невинних людей і кров. Ти ж, милостивий Господь, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, гоніння на Церкву, заслання і катування, а ще більше – на велике терпіння нашого народу, бо ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога – Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо. Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і не вільні, за наше протистояння і нерозумність, за нашу непримиренність, гордість і нетерпеливість один до одного, за наше небажання знаходити порозуміння. Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до тебе народу нашого, його віру і жертовність. Господи Ісусе Христе, Ти сказав: «Без мене не можете робити нічого». Допоможи нам знайти примирення між протидіючими силами. Пошли в наші серця любов один до одного, мир і злагоду, – благає Тебе Церква Твоя. Владико Многомилостивий, охорони нашу державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її. Господи, збережи нашу Українську державу, як Ти завжди оберігав християнські держави. Господи Боже, Ти керуєш народами і кожною людиною, ти даєш владу і відбираєш її, надихни нашу владу, щоб вона служила тим, хто обрав її, а не своїм інтересам, або невеликій частині суспільства. Навчи людей, особливо тих, що називають себе християнами, не продавати свою совість ні дешево, ні дорого, бо вона буде потрібна їм у житті. Господи, Спасителю наш, дай мудрість нашим народним депутатам, щоби вони приймали справедливі закони на благо народу і кожної людини, і не чинили неправди. Господи Боже наш, Ти є суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну допомогу і пробуди їхню совість, щоби вони не дивились на обличчя, на посади і на гроші, а чинили справедливий суд, щоби люди остаточно не втратили надію на правдивих суддів. Нагадай їм, Господи, що скоро і вони стануть перед Тобою на Твій суд. Господи, напоум наших правоохоронців не застосовувати зброю проти свого народу, проти своїх батьків і матерів, братів і сестер. Навчи також нерозумних людей не спокушувати правоохоронців на насилля. Господи, Боже наш, сьогодні Україна переживає тяжке випробування. Це наслідок наших гріхів і беззаконь. Не карай нас надмірно, але зглянься на наші немочі, прости нам провини наші і допоможи нам знайти примирення і справедливість, захисти нас від видимих і невидимих ворогів наших, які хочуть поневолити нас, і помилуй народ наш, як Ти помилував ніневітян заради їх покаяння. Бо Твоє є милувати і спасати нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь.

 

Протоієрей Петро Андрійчук, настоятель храму Пресвятої Трійці (м. Сторожинець Чернівецької обл.)

«Зараз ми всі розсипані частинки величної Нації, та спільна молитва здатна зробити кожного з нас спочатку цільними, а потім і єдиними, а значить непереможними»

Олег Володарський

Храм Святого князя Володимира. Величний сповнений затишною тишею. Сонячне проміння пробивалося крізь вітражні вікна і падали на центральний вівтар.

 

Отець Петро Андрійчук. Спокійна та добра людина, котра уважно спостерігає за співрозмовником і бачить набагато більше, ніж той хоче сказати чи показати. Я взагалі не помітив в ньому хвилювання перед програмою. Його привітність і тепла посмішка одразу привертають до нього. З ним затишно. Він говорить не лише словами, а й очима. В нього глибокі та усвідомлені очі, на дні яких виблискує теплий і добрий гумор.

 

Служки кремлівської церкви створили у свідомості пересічного українця образ священослужителя, котрий нав’язує нам лише відчуття провини й страждання. Священики нашої рідної української церкви, навпаки, сповнені любові та віри. Вони сповнені життям і проповідують життя з любов’ю до Бога і до ближнього.

 

Вони моляться за Україну та українців разом з українцями. Вони енергійні, дієві та патріотичні. Вони не нав’язують віру, проте щиро вітають кожного парафіянина, як того, хто постійно відвідує церкву, так і тих, хто переступає церковний поріг ледве не вперше. Український священик здатен почути кожного, поділитися з ним теплом Божої Любові, помолитися за нього.

 

Я сидів поруч зі священиком посеред Божого храму, а відчував себе вдома. Я грівся душею і відчував вдячність до рідної Церкви, слухаючи душею «Сповідь» цього сильного, духовного українця. У отця Петра Андрійчука румунське коріння, але свідомість і переконання усвідомленого українця.

 

Він з гумором дивиться на квохтання кремлівських попів на нашу рідну Церкву. Дивиться і мудро спостерігає за тим, як ненависть застилає очі та нівечить душу. Спостерігає за цими порожніми рясами, порожніми душами та молиться як за Україну, так і за ворогів. У нього настільки доросла душа, що йому стає сили не дати ворогу занапастити її злобою та ненавистю.

 

У нас з ним збіглися погляди на те, що в українській церкві, в українських храмах мають майоріти національні прапори. Сьогодні є багато позитивних прикладів тих країн, в яких держава і церква підтримують одне одного. Я всією душею сподіваюся, що за згодою Матері-Церкви і її парафіян, у порога нашої віри будуть майоріти жовто-сині та червоно-чорні прапори.

 

Інколи шукаєш істину. Наводиш доводи, плутаєшся у міркуваннях… А потім подивишся в очі священику своєї рідної церкви та бачиш в них стільки любові та добра! Стільки спокійної мудрості! Неймовірний феномен нас самих. Коли ми єдині у своїй вірі й боротьбі – ми непереможні. Та коли нас зіштовхують між собою – ми стаємо слабкими та безсилими.

 

Сьогодні ми отримали від Господа не тільки надскладні випробування, а й неоціненний подарунок – нашу рідну українську церкву. Бог любить нас. Він оберігає і направляє нас. Та декілька поколінь українців виявилися нездатні чути його. А сьогодні, коли ми стали патріотичні та богомольні, ми самі шоковані тим, наскільки Нація була близька до того, щоб втратити Бога і Україну і, як наслідок, саме право називатися Нацією.

 

Яку неймовірну силу має наша віра… щодня під тисячами храмових куполів українські священики, капелани, монахи моляться за Україну й до них в цій молитві приєднуються тисячі й тисячі парафіян. Знову подивився в очі отцю Петру і побачив там таке потужне і зігріваюче полум’я віри. В той же момент я відчув, як яскравіше розгорівся вогонь віри в моїй душі, напоєний полум’ям мого співрозмовника. В той день я зрозумів найважливіше для себе – коли у твоїй душі є Бог і Україна, мудрий Господь дарує тобі зустрічі з людьми, в очах яких ти знаходиш відповіді на всі свої запитання.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Протоієрей Петро Андрійчук, настоятель храму Пресвятої Трійці (м. Сторожинець Чернівецької обл.)

https://youtu.be/m8qhXnPWsxs


Юних українців ПЛАСТ навчає розвиватися, ставати кращими

Леся Федоренко усім серцем прийняла принципи та ідеї ПЛАСТу і навчає цьому юних українців – Олег Володарський (відео)

 

ГІМН МАЛЕНЬКИХ ПЛАСТУНІВ

Новаки, разом із іншими пластунами, співають Пластовий гімн але також мають свою новацьку пісню.

Ми діти українські

Ми юні, мов квітки,

Маленькі жовтодзюби,

Пластові новаки.

Як виростем великі,

Хоробрі вояки,

Відстоїм Україну

Від вражої руки.

Ми любим рідні хати,

Широкий степ і гай.

Від Сяну до Кубані

Лежить наш рідний край.

Як виростем...

Новацька рання молитва

Сині дзвіночки молитву дзвонят,

Зложім в молитві широ долоні.

Ніч проминула і сонце світить.

Вислухай, Мати, що просять діти.

Нехай цей вітер, що в хмарі лине,

Принесе запах квіток Вкраїни.

Нехай ця днина додасть нам сили,

Щоб ми Вкраїну завжди любили.

 

Леся Федоренко, пластунка сеніорка довір’я, головна булавна уладу Пластового сеніорату, гніздова гнізда УПН ч. 41 «Нічний патруль»

Ще одна неймовірно приємна згадка, овіяна ніжним сумом за людською красою Квітки-Буковини. В той морозний зимовий вечір в Чернівецькому осередку ПЛАСТу нас зустріли гостинно та привітно. Леся Федоренко, Андрій Федоренко, Ігор Гангала. Вони почувалися впевнено, адже за їх спинами стоїть потужна організація, котра давно вже стала їхньою родиною.

 

Леся Федоренко привела маленького сина в ПЛАСТ. А потім Андрій привів і свою маму в ПЛАСТ, в якому ця родина залишилася на довгі роки. Тепер у пані Лесі більше дітей і більше турбот, як у матері і українки. Виховавши гідного сина, вона спрямувала свої жіночі і материнські сили маленьким українцям, розквічуючи їх дитинство, навчаючи їх дорослому життю, виховуючи в них любов і повагу до України та українства.

 

Наш діалог видався легким та спокійним. Нам вдалося знайти спільну мову і година запису промайнула непомітно. Я із задоволенням і цікавістю слухав про все, що пов’язано з ПЛАСТом. Про дух, думки та прагнення цієї організації. Леся Федоренко усім серцем прийняла принципи та ідеї ПЛАСТу. Як мати, котра виховала власну дитину в дусі організації, вона продовжує навчати цьому юних українців.

 

Виховувати не словами, а власним прикладом, навчати й водночас навчатися. Постійно розвиватися і ставати кращими. Завдяки такій ідеології, у недобитків червоного режиму немає жодного шансу перетворити ще одне покоління на «гвинтики системи». Юних жовто-синіх ПЛАСТ навчає безперервно розвиватися, ставати кращими, надихає щодня робити хоча б одну добру справу. А ще вчить знати та усвідомлювати Україну та українство. І ці знання допомагають їм пишатися своєю країною і любити її.

 

Після «Сповідей» Ігоря Гангали, Лесі та Андрія Федоренків мені не просто яскравіше мріялося, мені стало ще простіше вірити у величне майбутнє України, адже вихованням українців з такою любов’ю та відданістю займається потужна, принципова організація, якою є ПЛАСТ.

 

Того сніжного передріздвяного дня я вийшов з осередку ПЛАСТу із відчуттям дитячого захоплення і вірою в диво. Цими відчуттями я завдячую героям моїх програм. Нам подарували вогонь надії. Він і досі палає вдома під іконами, біля портрета Євгена Коновальця, біля картини вечірнього міста, подарованої Володимиром Теутом, осяює коловрат, подарований нам Дмитром Куриком і оживляє ілюстрації з книги Оксани Драчковської…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Леся Федоренко, пластунка сеніорка довір’я, головна булавна уладу Пластового сеніорату, гніздова гнізда УПН ч. 41 «Нічний патруль»

https://youtu.be/pyl2a41-MuY

В отця Володимира в душі є Господь – Олег Володарський (відео)

 

Молитва за зцілення

Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини твої Він прощає, всі недуги твої оздоровляє. Від могили життя твоє Він визволяє, Він милістю та милосердям тебе коронує. Господи, вислухай молитву мою, і благання моє нехай дійде до Тебе! Помилуй мене, Господи, – я ж бо слабий, оздоров мене, Господи, бо тремтять мої кості, і душа моя сильно стривожена... Гине тіло моє і моє серце, та Бог – скеля серця мого і моя доля навіки.

Я в ім’я Господа кличу: О Господи, визволи ж душу мою! Господь милостивий та справедливий, і наш Бог милосердний! Пильнує Господь недосвідчених, – став я недужий, та Він допоможе мені! Вернися, о душе моя, до свого відпочинку, бо Господь робить добре тобі, бо від смерті Ти визволяєш душу мою, від сльози моє око, ногу мою від спотикання. Я ходитиму перед обличчям Господнім на землях живих! Господь очі живим відкриє, Господь випростовує зігнутих, Господь милує праведних! Господь любить тих, хто бояться Його, хто надію складають на милість Його! Благословенний. Господь навіки. Амінь!

 

Молитва підсилює лікування

Михайло ГНАТЮК, завідувач відділення кардіоонкогематології обласної дитячої клінічної лікарні: «Знаю багато випадків, коли батьки, які до хвороби дитини не вірили в Бога, пізніше почали ходити до церкви і молитися. Якби не було поєднання зусиль медперсоналу, батьків і Бога – нічого би не вийшло. Зважати лише на одну з цих складових – неправильно. Бо часто трапляється так, що людина перестає лікуватися, починає ходити церквами та монастирями – і зрештою помирає. Тому, крім молитви, потрібне ще й кваліфіковане лікування. У моїй практиці траплялося і таке, що, здавалося б, безнадійні діти починали одужувати. Батьки зізнавалися, що багато молилися, замовляли служби божі у церквах і монастирях. Тому впевнено можу сказати, що молитва підсилює лікування. Зрештою, вона заспокоює батьків, вселяє у них віру і впевненість, що вони залишилися не наодинці з хворобою своєї дитини. Нам навіть легше спілкуватися з віруючими батьками. Вони намагаються допомогти нам, а не зашкодити»

Джерело: https://molbuk.ua/publicacii/84661-molytva-zcilyuye.html

 

Протоієрей Володимир Можарівський, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (храм лікарняний, м. Чернівці)

На території дитячої обласної лікарні стоїть храм. Невеличкий. Скромний. Але такий необхідний. Необхідний для того, щоб в найтяжчі миті життя нагадувати про те, що окрім Господа і молитви, сповіді та каяття нам ніщо не допоможе впоратися з горем. Коли страждаєш ти сам, з цим ще можна впоратися. Але коли біда торкнулася маленької беззахисної дитини – це часто більше, ніж ми здатні витримати. Адже в такі миті горе від тяжкої хвороби множиться на безсилля допомогти найдорожчим.

 

Писав про те, що перш ніж зайти в дитяче онкологічне відділення до Михайла Гнатюка, дивився на купол лікарняного храму і молився. Отець Володимир Можарівський, дізнавшись, що я був в його лікарні, запитав чому ж я не зайшов до храму. Я і сам задавався цим запитанням.

 

В мене ніколи не виходило байдуже пройти повз людське горе. Не вмію відводити очі й поспіхом іти жити далі, наче нічого не відбулося. Мабуть, саме тому зрозумів, що не зміг би тоді здужати дві програми, котрі торкаються такого сильного горя, яким є тяжкі дитячі хвороби.

 

Свій біль витримаю в будь-якому обсязі. Але біль близьких вбиває мене безпорадністю допомогти найдорожчим. Жити без шкіри, з оголеним нервом душі – це дуже яскраві, сильні відчуття. Водночас, коли чужі страждання ти відчуваєш самою душею, сильніше за власні, і вилікувати душу від того здатна лише молитва.

 

У священика Володимира Можарівського в душі є Господь. Ось звідки така сила в його слова і вчинках. Йому стає сил допомогти людям замінити біль на любов в людських душах, допомогти віднайти віру тим, кого горе штовхає в безодню зневіри.

 

Статтю про цю дивовижну людину я почав із розповіді про власні відчуття. Але лише тому, що хотів пояснити читачу, що я сам не зміг би дивитися на такий біль. Моїх душевних сил не стало б на таке служіння Нації і Богу. Моя віра не настільки потужна. А в отця Володимира це покликання від Бога. Стикаючись з неймовірним горем, йому вистачає сили та віри не тільки не захлинутися чужою бідою, а й простягти руку допомоги, вказати шлях до світла із цієї буремної безодні.

 

Я сам інколи знесилююся і навіть починаю нарікати на тяжкість дарованих Богом випробувань. Саме тому безмежно захоплююся цим священиком, котрий ледве не щодня допомагає своїм прихожанам наповнювати душу надією замість відчаю, вірою замість зневіри, адже я інколи навіть собі не можу дати ради, а отець Володимир не тільки впорався з власними «демонами», а й допомагає долати їх іншим.

 

Я слухав «Сповідь» цієї людини, затамувавши подих. Адже його віри і милосердя вистачає на сотні людських доль. Отець Володимир сповідував мене. Сповідував мене у моїй гордині, моєму страху, моїй нерішучості. Яка ж Буковина мудра. Мудра у своїй доброті і людяності. Я довіку дякуватиму Господу за те, що він дарував мені щастя почути її через «Сповіді» таких неймовірних людей.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – протоієрей Володимир Можарівський, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (храм лікарняний, м. Чернівці)

https://youtu.be/Dcpmu8zWZ3Y

Андрій полишив мирне життя і пішов на війну

Андрій Аносов – вірний, відданий, закритий і трохи суворий чоловік готовий, не вагаючись, віддати життя за те, що любить – Олег Володарський (відео)


«Це дуже страшна смерть»: журналісти показали, як у Чернівецькій лікарні рятують важких хворих від COVID

Журналісти розповіли і показали, як медики рятують людей у самому епіцентрі коронавірусу в Україні. «Як не буває двох однакових людей, так не буває двох однакових смертей. Коли вони кожен подих ловлять як останній, вони такими очима дивляться... До цього, мабуть, не можна звикнути», – розповідає лікар-анестезіолог Андрій Аносов.

Щодня о 10.00 починається обхід у реанімації. Реанімація поділена на дві зони: у першій лежать пацієнти з підозрою на коронавірус. Вагітна Дар’я потрапила сюди два дні тому. Вона запевняє, що від початку карантину була вдома у декреті.

«Переживаю. У вівторок я вже всьо – не могла дихати, задишка», – розповіла вона.

У другій зоні – «червоній» – лежать найтяжчі хворі.

Реанімація тут розрахована на 15 ліжок, та зараз тут перебуває 19 пацієнтів.

Просто під час огляду стан одного з хворих стрімко погіршився.

«У нього зараз такий стан, що ймовірність того, що він з цього вийде, до десяти відсотків, справді», – розповів завідувач відділення інтенсивної терапії Костянтин Дроник.

Андрій Аносов заступає на нічну зміну в реанімацію. За 25 років роботи останні кілька місяців для нього найважчі. «Це дуже тяжка смерть. Це людина, яка повільно, повільно задихається. З кожною годиною щось втрачає. Від задухи – це страшна смерть», – розповів він.

Джерело: https://molbuk.ua/.../199978-ce-duzhe-strashna-smert...

 

Учасник російсько-української війни Андрій Аносов

Діалог з Андрієм видався не простим. Хоча найважливіше те, що діалог все ж таки відбувся. Саме діалог. Коли обидва співрозмовники слухали та чули один одного. Є люди спокійні та стабільні у своїх переконаннях. Переконання цієї людини формувалися на межі життя та смерті.

 

Вже багато років він бореться зі смертю за людські життя, а коли почалася війна, пішов на фронт. Але такі люди, як Андрій, складно підпускають до себе людей. Вони готові говорити правду, не вміють кривити душею, але не готові відкрити цю душу. Таких людей ми знаємо не за словами, а за справами.

 

Буковинець. Лікар. Анестезіолог. Він полишив мирне життя і пішов на війну. Він спокійно може про це говорити. Але робить це неохоче. Такі люди закриті для сторонніх очей. В них неймовірно глибокий внутрішній світ, до якого вони мало кого допускають. Та вони вміють любити раз і назавжди. Вони не зраджують ані своїм людям, ані своїм переконанням.

 

Є багато болісних питань в сьогоднішньому суспільстві. Андрій не став торкатися цього болю. Мудро сказав: «Головне, щоб був мир». Такі люди, коли бачать біду, не стануть довго і красномовно розповідати, як впоратися з лихом. Вони, без зайвих слів, підійдуть, простягнуть руку, допоможуть і так само мовчки підуть далі.

 

Андрій Аносов не буде докладати зусиль, щоб створити емоційний комфорт, бути зручним чи зрозумілим для когось. В нього є власні принципи та переконання. І, яким би його не хотіли бачити, і як би його не прагнули змінити, він не зможе бути ніким, окрім самого себе. Цей вірний, відданий, закритий і трохи суворий чоловік готовий, не вагаючись, віддати життя за те, що любить.

 

Андрій любить Націю, країну, родину так само тихо і мовчазно. Інколи його близьким можливо навіть не вистачає проявів тепла. Але, коли постала реальна загроза, він, не вагаючись, пішов ризикувати життям заради мирного неба над найдорожчими.

 

Я вже завершую цю казку. Казку, котру подарувала мені Буковина. Із сумом дивлюся на останні сторінки подарованої мені історії такого неймовірного краю. Мені буде складно розлучатися з цією казкою. Проте моя душа посміхається, коли я згадую ці, Богом даровані, зустрічі, обличчя, слова та емоції.

 

Ви неймовірно любите свою країну. Але якось мовчазно…незвично…глибинно. Я б хотів навчитися у вас цій глибині. Прагнув би вимолити таку любов. Усвідомити її душею. І ніколи-ніколи не втрачати. Це лише здається, що Андрій Аносов повернувся з війни. Але частинка його душі залишилася там, на передовій. Він не припинить боронити нашу з вами країну. Тихо і мовчазно. Це сила волі. Сила характеру. Сила любові.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – учасник російсько-української війни Андрій Аносов

https://youtu.be/fb51D3PHf38


Ця неймовірна жінка обіймає душею — Олег Володарський (відео)

 

Обійми. Вони такі важливі у житті кожної людини і так мало зусиль від нас вимагають. Вони такі різні, а протягом нашого життя дарують нам ніжність, підтримку, віру, спокій, впевненість, захищеність, ласку та здоров’я. Усе це нам дарують з першого подиху мамині обійми. І де б ми не були, скільки б років нам не виповнилося, сила їхнього впливу на людину не змінилася. Важливо відзначити, що просто будь-які обійми не мають такого великого впливу на організм. Щоб обійми зміцнили серце, зняли рівень стресу, допомогли уникнути депресії та покращити взаємини з рідними, обійматися потрібно з почуттям любові, пристрасті, ніжності, віддаючись цьому тілесному виду контакту усім серцем. Тож, давайте обійматися щиро, допоки є кого обійняти!

Джерело: https://thegard.city/.../na-dopomogu-prihodit-psiholog...

 

Любов Кукурузяк, член ГО «Волонтерський рух Буковини»

«Ти мене у всьому розумієш,

Зустрічаєш із усіх доріг.

Ти лише одна ось так умієш

Обійняти, ставши на поріг.

Сивина вже заховалась в коси,

І злодійка — зморшка у очей.

Скільки ж ти напрацювалась, мамцю!

Скільки не доспала ти ночей…»

 

Про це мало говорять. Цього намагаються не знати. Не тому, що це погано чи не правильно, а тому, що це дуже важко розуміти, про це вкрай складно говорити вголос чи писати. Наші неймовірні дівчата, наші кохані та рідні жінки, наші справжні та сердечні українки ламають крила і хворіють душею від нашої неусвідомленості та байдужості.

 

Вони линуть душею і думками туди, на фронт. Хрести над могилами наших воїнів шрамами віддзеркалюються на їхніх серцях. Вони стояли поруч на Майдані під пронизливим вітром і грілися біля багаття незалежності. Вони не вміють себе берегти. Не вміють любити себе більше, ніж Батьківщину, котрій зараз так тяжко.

 

Одна з таких, справжніх, сиділа навпроти мене. Розгублена, невпевнена, трохи зніяковіла, але відкрита і чесна. Вона раптом мені сказала після програми, коли ми говорили з нею і з Катериною Пономарьовою: «Я дуже люблю обійматися!». І посміхнулася так по-дитячому, відкрито і невимушено. Її обійми неодноразово підтримували нас, українців, і під час Майдану, і в тилу і на фронті.

 

Які ж вони мої! Які вони рідні! Вони най-най! Мої неймовірні, надзвичайні українці. І водночас із захопленням душу сповнює біль. Нестерпний, пекучий, нестихаючий. Я раптом уявив собі неймовірну кількість душ, яких торкнулися пекельні крила війни й назавжди залишили свій слід. Їх тисячі, тих, хто забув про себе, про звичне життя, попрощався, про всяк випадок, назавжди з рідними та друзями та пішов на війну.

 

Завдяки їм у нас є Україна. Завдяки тим, для кого Україна понад усе. Я бачу їх щоденно. Вони ходять по вулицях, майоріють думками, фотографіями та світлинами в соціальних мережах. Вони боряться. Посміхаються. Сумують. Вони є. Наші священні птахи. Наші любі дівчатка. Наші матері, наші кохані, доньки, сестри… Наші рідні УКРАЇНКИ. Я вклоняюся вам. Я щодня молюся за вас.

 

Ваші працьовиті руки та люблячі серця допомогли нашій з вами країні вижити. Дали нам майбутнє. Вибороли право на життя. Ваша звитяга тут, в тилу, не менша за доблесть наших захисників там, на фронті. Ви — наша підтримка і натхнення. Якщо є ви, є і Україна. Вас неможливо перехвалити. Ви зайняті такою силою-силенною справ, що не встигаєте чути ані слів вдячності, ані похвал, що лунають на вашу честь. Але варто навіть пошепки, майже не чутно, попросити про допомогу, як ви миттю з’являєтеся там, де зараз болить.

 

Як же я благоговію перед жінками, котрі присвятили себе Україні! «Я люблю обіймати!». Вона сказала це просто, по-дитячому, щиро посміхнувшись. В мене просто не вистачає слів. Для мене вони приклад. І нехай вони… ламають крила… плачуть… радіють… кохають… Вони — серце нашої Нації. Я вдячний Господу за те, що серед них є матері наших дітей. Те, чому вони навчають власним прикладом і про що говорять душею неможливо переоцінити.

 

Ми обійнялися на прощання. Ця неймовірна жінка обіймає душею. Господи, я вклоняюся Твоїм дарам. Я безмежно вдячний тобі за ту любов, що ти дарував нашій жовто-синій Нації. Господи, дякую, що я українець!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Любов Кукурузяк, член ГО «Волонтерський рух Буковини»

https://youtu.be/72HUH_dYRYg

Я особливо ніжно ставлюся до сповіді з тими, хто навчає малюків

В той час як наші воїни боронять нашу землю, такі як Леся Теуту стоять на варті самої суті українства – Олег Володарський (відео)

 

МОЛИТОВНІ ПРАВИЛА

Богородичне правило

Сама Цариця Небесна дала людям це правило в VIII-му столітті, його виконували колись християни, а потім забули про нього. Преподобний Серафим Саровський нагадав про це правило. Благословляючи пройти навколо Дівєєвської обителі, старець просив людей прочитати 150 разів «Богородице Діво, радуйся…» та своїх духовних чад благословляв виконувати це правило кожного дня. В келії преподобного Серафима знайшли старовинну книжечку з описом чудес, що сталися з людьми, які виконували це чудодійне читання Архангельського почитання Цариці Небесної.

В житті Божої Матері було п’ятнадцять щаблів, п’ятнадцять головних моментів, і читання правила розділено на 15 десятків. Після кожного десятка треба молитися: «Отче наш…», а також на кожному десятку почергово згадуються усі головні моменти з життя Богородиці.

1-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Різдво Богородиці. (Молитися матері та батькові за дітей): «О, Пресвята Владичице Богородице, спаси і сохрани рабів Твоїх (імена), а померлих зі святими упокій в вічній славі Твоїй».

2-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Введення в храм Пресвятої Богородиці. (Молитися про заблуканих та відпалих від Церкви): «О, Пресвята Владичице Богородице, спаси і сохрани та приєднай до Святої Соборної Апостольської Церкви заблуканих та відпалих рабів Твоїх (імена)».

3-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Благовіщення Пресвятої Богородиці. (Молитись за втамування скорботи та втішення скорботних): «О, Пресвята Владичице Богородице, вгамуй наші скорботи і пошли утішення скорботним і болящим рабам Твоїм (імена)».

4-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується зустріч Божої Матері з праведною Єлизаветою. (Молитись, щоб Матір Божа з’єднала розлучених чи допомогла знайти тих, що пропали безвісти): «О, Пресвята Владичице Богородице, з’єднай розлучених рабів Твоїх (імена)».

5-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Різдво Христове. (Молитися за відродження душі і про нове життя во Христі): «О, Пресвята Владичице Богородице, даруй мені, в Христа охрещеному, во Христа зодягнутися».

6-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Стрітення Господнє. (Молитись, щоб Божа Матір зустріла душу в час кончини і провела через страшні повітряні митарства): «О, Пресвята Владичице Богородице, сподоби мене при останньому подиху причаститися Святих Таїн Христових і Сама проведи душу через страшні митарства».

7-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується втеча Божої Матері з младенцем у Єгипет. (Молитись, щоб Божа Матінка допомогла уникнути спокус та позбавила від напастей): «О, Пресвята Владичице Богородице, не введи мене у спокусу в цьому житті та позбав мене від усяких напастей».

8-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується, як Божа Матір шукала 12-літнього Отрока Ісуса в Єрусалимі. (Молитися про пошук Христа в цьому житті та щоб не пристати до суєтного світу): «О, Пресвята Владичице Богородице, Пречиста Діво Маріє, даруй мені безупинну молитву Ісусову».

9-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується чудо, створене в Кані Галилейській. (Молитись про допомогу в справах та про позбавлення від злиднів): «О, Пресвята Владичице Богородице, поможи мені у всіх справах моїх та позбав мене від усяких нестатків та печалей».

10-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується стояння Божої Матері біля Хреста Господнього. (Молитися про поміч у скорботі): «О, Пресвята Владичице Богородице, Преблагословенна Мати, укріпи мої сили душевні та віджени від мене тугу і зневіру».

11-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Воскресіння Христове. (Молитись за воскресіння душі та за те, щоб Господь дав бадьорість до подвигу): «О, Пресвята Владичице Богородице, воскреси душу мою та даруй мені постійну готовність до подвигу».

12-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Вознесіння Господнє. (Молитися за вознесіння душі від суєтних турбот та прагнення до вишнього): «О, Пресвята Владичице Богородице, позбав мене від помислів суєтних та даруй мені розум та серце, які прагнуть до спасіння душі».

13-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Сіонська світлиця – зшестя Святого Духа на Апостолів та Матінку Божу: «О, Пресвята Владичице Богородице, низпошли та укріпи благодать Святого Духа в серці моєму».

14-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Успіння Пресвятої Богородиці. (Просити спокійного та тихого відходу від життя): «О, Пресвята Владичице Богородице, даруй мені мирний та спокійний кінець».

15-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується слава Божої Матері, якою вінчав Її Господь після переселення Її від землі на небо: «О, Пресвята Владичице Богородице, збережи мене від усякого зла та покрий мене чесним Твоїм омофором».

 

Леся Теуту, художниця, директорка та викладачка художньої школи (м. Новоселиця Чернівецької обл.)

Перед написанням статті намагався знайти в мережі інформацію про Лесю Борисівну. А її практично немає. Є загальні фрази, офіційні відомості, як про держслужбовця і все… Тому, якби не милістю Божою дарована зустріч, я б і не дізнався, що багато років тому з Київської області до маленького містечка на Буковині доля привела талановиту художницю і майстриню, а сьогодні вже люблячу дружину, матір та бабусю, котра творить та навчає і надихає творити маленьких українців.

 

Я з особливою ніжністю ставлюся до програм з тими, хто навчає жовто-синіх малюків і завжди особливо нервую перед зйомками з вчителями. З вчителями, котрі з такою любов’ю та ніжністю віддають свої знання і свою турботу учням та вихованцям. Як часто ми, здаючись собі дорослими та вельми розумними, інколи цураємося цієї ніжності. І який біль ми приносимо у своє життя нашою нездатністю усвідомити те, що саме ця ніжність і рятує нашу душу, не дає їй наповнитися порожнечею і байдужістю.

 

Там де живе ніжність, не має місця для холоду та егоїзму. Там, де квітне ця тендітна квітка, немає туги й самотності. Є тепло тихої та щирої молитви. І є ми, українці, котрі не зважаючи на свій сильний, непокірний дух, такі неймовірно ніжні… Таку ніжність дарував нам Господь. Заповів і благословив нас ніколи не забувати про цей Його дар.

 

Під градом куль та снарядів, коли щодня відчуваєш на собі подих смерті, лише ця ніжність не дає  ворогу знищити наші душі в пекельному полум’ї війни, болю та відчаю. З цією ніжністю ми виховуємо наших дітей, закладаючи фундамент нашого майбутнього. З цією ніжністю ми любимо свою рідну землю, нашу неймовірну Україну.

 

Я пишу про безмежну ніжність та любов. Пишу в нічній тиші, з гордістю в душі, котру відчув після Маршу Нескорених. Пишу як син своєї країни. Пишу як дитина, котра знає про те, що ці рядки прочитає не тільки родина Теутів, але і родина Шкрібляків, Козубовських, Сірецьких, Поповичей… І ще багато тих, хто в такі складні часи приділяє увагу такій гідній і важливій справі, як служіння рідній українській культурі.

 

Ті, хто відновлює та звеличує нашу генетику в цей надскладний для усіх нас період. В той час як наші воїни боронять нашу землю, такі люди стоять на варті самої суті українства, не даючи нам забути про те, хто ми є і ким були ті, хто жили до нас. Є в душах цих людей щось таке, від чого я завмираю, наче школярик перед вчителем. Вчителем, котрий навчає любити.

 

Леся Борисівна сидить навпроти мене і мовчки спостерігає за мною з материнською ніжністю. І цього вже достатньо. Таке неймовірне відчуття довіри, котре не здатні викликати ніякі слова. Ми якось одразу потоваришували. Знайшли спільну мову. Її ніжність зігріває мою неспокійну, бунтарську душу і одразу стає так по-домашньому тепло і затишно.

 

Повінь накрила Буковину. Буремний потік увірвався на маленькі вулички й почав затоплювати будинки. Я зателефонував і почув її стривожений голос. Вона розповідала, як довго молилася про те, щоб лихо обійшло стороною будинок батьків її чоловіка. Говорять, що молитву «Богородице Діво радуйся» вперше промовив Архангел Гавриїл. Достеменно цього не знає ніхто. Але саме ця молитва, прочитана 150 разів допомогла Лесі Борисівні в ту ніч відвести лихо від батьківського дому.

 

Ми приховуємо нашу ніжність, віру в Бога, молитву. Ховаємо свою душу. І при всьому цьому хочемо мати об’єднане суспільство і щасливу країну. Так буває? Я більш ніж впевнений, що ні. Я нікого ні до чого не закликаю, не намагаюся навчати чи нав’язувати свою думку. Просто щиро вірую і молюся.

 

І сподіваюся на те, що відкриваючи в кожній «Сповіді» свою душу я зумію доторкнутися до таких самих не збайдужілих душ. Щодня у своїй молитві я прошу у Господа мир на нашій землі та дякую Йому за таку неповторну українську ніжність, котрою Він так щедро нас нагородив.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Леся Теуту, художниця, директорка та викладачка художньої школи (м. Новоселиця Чернівецької обл.)

https://youtu.be/BlUVJNhEXLc

Іллю Стринадка потрібно чути і вбирати його зрілість

Він володіє глибокими знаннями з історії України й чудово знається на культурі рідного краю – Олег Володарський

Вижниця

Перша згадка про місто міститься у молдовському літописі за 1501 рік. У 1514–1574 роках місто перебувало під владою турків. До 1774 року Вижниця була підпорядкована Молдовському князівству, пізніше — Австро-Угорщині. Вижниця розвивалася як торгове поселення, тісно пов’язане з гірськими і низинними районами Буковини, славилася хорошими ярмарковими традиціями. Статус ярмаркового місця поселення отримало 1767 року.

Наприкінці XVIII століття, з початком розвитку лісової промисловості, Вижниця стає важливим пунктом торгівлі деревиною. Після регулювання русла Черемошу (1790–1812 роки) будівельний ліс і дрова сплавлялися до Чернівців, а звідти по ґрунтовій дорозі через Бояни — на Бессарабію і Поділля.

Жорстока експлуатація, свавілля чиновників і дідичів викликали масові виступи і хвилювання серед народних мас. Населення гір піднялось на антифеодальну боротьбу. В 1817—1830 роках поблизу Вижниці діяв загін опришків, очолюваний Мироном Штолюком. В 1848—1849 роках вижницькі селяни брали участь в антифеодальному русі під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

1855 року Вижниця стала повітовим центром. Місто не раз зазнавало стихійного лиха. Черемош, виходячи з берегів під час літніх дощів, часто затоплював навколишні поселення. У 1895 році повінь майже повністю зруйнувала будинки міщан, розташовані понад річкою. На цій трагедії вирішив нажитися поміщик Рей. За високу плату він почав продавати потерпілим невеличкі ділянки, які знаходились на підвищеній терасі. Так виникла частина міста, яка зараз називається Новою Вижницею (район лікарні). У 1909 році багато будинків було знищено пожежею.

Вижниця зазнала страшного спустошення у роки Першої світової війни. Місто кілька разів переходило з рук у руки, внаслідок чого більшу частину будівель перетворили на руїни, а кількість жителів зменшилася до 500 осіб.

Джерело https://7chudes.in.ua/nominaciyi/vyzhnytsya-chernivetska-obl/

 

Ілля Стринадко, краєзнавець, голова парафіяльної ради Свято-Михайлівської церкви. Вижниця Чернівецької області)

Молитва огортала домашнім затишком, а осінь за вікном наповнювала душу світлим сумом. Такі близькі серцю рядки 50 псалму, за якими звично слідують слова 90 псалму… Згадалися старогуцульські молитви Ісусу Христу, Серафиму Саровському, Георгію-переможцю.

 

Сьогодні знов ефір, відзнятий у Вижниці. Нашому приїзду до Вижниці передував складний день, за який ми відзняли таку насичену змістом, але небагатослівну програму з отцем Михайлом, піднялися в гору до підніжжя 300-річного храму, щоб зустрітися з отцем Юрієм, спілкувалися з Марією Козубовською, мали нагоду побачити ту величезну працю, котру створили пані Марія та її чоловік, досліджуючи етніку та історію Гуцульщини. Вижниця здалася мені цікавим, трохи незвичним, і навіть чимось казковим містечком. Ним треба надихатися. Прогулятися його вуличками. Подивитися на мешканців. Помовчати, дивлячись на гори.

 

Завершає серію випусків, відзнятих нами в цьому дивовижному містечку «Сповідь» з Іллею Стринадком. Мені було досить незручно перед Остапом Савчуком і Іллею Стринадком, адже при всій моїй шані до них між нашим знайомством, записом програм та їх виходом в ефір минуло досить багато часу. Я дуже сподіваюся, що вони не ображаються на мене і знають, як глибоко я поважаю їх і їхню працю.

 

Герой сьогоднішньої програми – людина доросла, відповідальна і принципова. Небайдужий громадянин України, котрий пише книги, допомагає церкві, бере активну участь в житті рідного міста. Та найважливіше в цьому істинному сині України – це зріле і переконане ставлення до українства. Зі мною спілкувався інтелектуально вихований українець, котрий володіє глибокими знаннями з історії України й чудово знається на історії та культурі рідного краю.

 

З ним потрібно розмовляти. Його потрібно чути. Вбирати його зрілість. Його слова – результат дослідження, опрацювання й осмислення неймовірних обсягів інформації, помножений на безмежну любов до рідної країни.

 

Такі люди набагато більше віддають до загального егрегору, ніж на задоволення власних потреб. Він педант. І від мене це комплімент, сповнений глибокою повагою. Адже саме такої західноукраїнської педантичності нам сьогодні так часто не вистачає. Такої батьківської, сповненої суворості та турботи.

 

Він не просто живе на своїй землі. Він усвідомлює, яка неймовірна велич передана йому предками і яка відповідальність лежить на ньому перед наступними поколіннями. Наче суворий вчитель, він власним прикладом навчає любити та усвідомлювати рідний край і для тих, хто не має задовільних знань з цього «предмету», він назавжди залишиться суворим і непривітним.

 

Наш візит до Вижниці відбувся досить неочікувано, тому герої цих програм не мали часу на підготовку до зйомок і не дуже розуміли що на них чекає. А може такий експромт і на краще. Він відповідає ритму часу і дає змогу бути справжнім у «Сповіді» на очах у Нації і Бога. Коли зовсім прості запитання резонують кожному по-різному. Наче музика, котру почувши, не просто слухаєш, а відчуваєш серцем. Як шепіт Бога. Як відлуння гірських карпатських вітрів.

 

Згадуючи цю «Сповідь», я зазирнув собі в душу. Я просив щирості й отримав по-батьківськи справжню бесіду. Він неусвідомлено підставив плече. Земний уклін йому за це. Ще 3-4 роки тому я погано володів українською. Ще декілька років тому я практично не усвідомлював глибину та фундаментальність українства. Зовсім небагато років тому я не мав і тисячної долі тих, дарованих Господом одкровень, котрими обдарований сьогодні.

 

Ці роки пройшли для мене в усвідомленні країни, в якій я прожив понад 50 років. На своєму особистому прикладі я довідався про те, наскільки сліпим і незрячим можна бути, не усвідомлюючи того, хто ти й на якій землі живеш. Дякувати Богу, Він відкрив мені очі. Ця любов, котрої мене не навчили з дитинства, все ж жила в мені й врешті зуміла розквітнути. Розквітнути завдяки усім тим, хто власним прикладом навчає мене любити Україну у наших «Сповідях».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Ілля Стринадко, краєзнавець, голова парафіяльної ради Свято-Михайлівської церкви. Вижниця Чернівецької області)

Оксана – одна з тих, хто зробив своє хобі своєю професією

Я ще більше закохуюся у свою країну завдяки тому, що серед нас живуть, люблять і квітнуть такі неймовірні українки – Олег Володарський (відео)



Помилок не буває. Події, які ми притягуємо в наше життя, якими б неприємними для нас вони не були, необхідні для того, щоб ми навчилися того, чого повинні навчитися. Яким би не був наш наступний крок, він потрібен для того, щоб досягти того місця, куди ми обрали шлях.

Річард Бах «Чайка Джонатан Лівінгстон»

 

Оксана Лелюк, викладачка географії і туристичних дисциплін, голова ГО «Палітра Буковини», засновниця фестивалю маланок (м. Чернівці)

«Все, що буде важливим для тебе в кінці життя, це те, як сильно і правильно ти любив. Тільки в цьому і буде остаточний сенс твого життя».

 

Мені інколи складно зрозуміти навіть самого себе. Я бачу сни, чую незрозумілі для мене слова, переживаю дивні відчуття… І так часто не можу сам собі відповісти на дійсно важливі для мене запитання. Я не жаліюся на відсутність розуміння. Просто поки що не можу зв’язати розуміння та усвідомлення в єдине ціле. Ось як зараз. Пишу і намагаюся усвідомити, чому ж так складно знайти потрібні слова, для того, щоб пояснити все те, що почув і відчув під час «Сповіді».

 

Цього разу я розпочну зі слів, що спали мені на душу, коли я їхав знімати цю програму. «Зроби крок. Крок назустріч собі. Ти є. Просто зроби цей крок. Але зробити його ти можеш лише самостійно, в цьому тобі ніхто не допоможе. Ти на самоті, але не самотній. В тебе є Бог. Він лікує тобі душу твоєю молитвою. Люди не розрадять самотність. Вони приходять до тебе на відчуття твого щастя. Але щастя, воно в тобі. І ніхто, окрім тебе, не зробить тебе по-справжньому щасливим».

 

Це був прохолодний січневий день. Квапливі пішоходи й численні машини наповнювали центр міста шумом і метушнею. Саме тому, коли ми з галасливих центральних вулиць заїхали на затишне і тихе подвір’я навчального закладу, здавалося, ніби ми потрапили в якийсь інший вимір, в якому панує спокій та розміреність. А старовинна будівля з несподіваними переходами лише посилювала відчуття нереальності того, що відбувається.

 

Ми зателефонували пані Оксані і вона допомогла нам знайти аудиторію географії, в якій вона викладає. В юні роки переважним бажанням, яке викликали в мене аудиторії та класні кімнати, було якомога швидше втекти звідти. А зараз, у свої більш ніж п’ятдесят років, я із теплим сумом згадую, як люди, котрим було не байдуже, вчили нас навчатися, думати, творити.

 

А ще, якось враз навалилася втома від насиченого зйомками та знайомствами дня. За метушнею таких звичних приготувань до програми я не одразу звернув увагу на свого співрозмовника. Не включився в розмову, а просто намагався видихнути втому від насиченого дня. І, лише коли мені це вдалося, а мої колеги вже почали налаштовувати апаратуру, ми з Оксаною почали діалог. Цікаво ставити їй запитання. Цікаво чути її відповіді, думки, міркування. Цікаво спостерігати за її почуттями, емоціями, інтонаціями.

 

Оксана – одна з тих щасливих людей, котрі зуміли зробити своє хобі своєю професією. Вона обожнює подорожувати, викладає географію і туристичні дисципліни, організовує туристичні поїздки та екскурсії. Народившись на Галичині, завдяки своїй пристрасті до пізнання країн, міст та людей, вона змогла по-справжньому пізнати, відчути й полюбити Буковину.

 

В цій розсудливій і життєрадісній жінці відчувається неймовірна, глибока ніжність. Вчитель і викладач, для неї важливо не просто розповісти дітям матеріал за навчальним планом, а почути їх і дійсно навчити. Ця її небайдужість зачаровує. Вона палає подорожами, палає викладанням, палає любов’ю до України. І це полум’я зігріває душі всім тим, з ким зводить її доля.

 

Було багато яскравих, «смачних» емоцій. Красивих емоцій красивої мандрівниці. В цій людині стільки пристрасті до всього нового, стільки любові до життя, до людей і стільки ніжності, що її душу ніколи не закує крига байдужості. Вона завжди прийде на допомогу тим, хто її потребує, ніколи не полишить в біді, завжди зігріє теплом своєї душі. Країну сповнює нестерпний біль війни, однак останнім часом ловлю себе на думці, що зворотнім боком цієї медалі, є неймовірна кількість любові, що сповнює серця українців в ці складні часи. Любові до України й українців, до Бога і до життя.

 

Я прагну жити в щасливій країні, саме тому, подорожуючи Україною, знов і знов намагаюся віднайти тих, чиє життя осяяне жовто-блакитними барвами любові до Нації й Батьківщини. Там, в серці Чернівців, мені випало щастя познайомитися з дивовижною людиною. Красивою душею і серцем. І, повернувшись через півроку думками до цього діалогу, з неймовірним теплом згадував нашу живу і яскраву «Сповідь». Кожен із героїв «Сповіді» – неймовірна частинка моєї любої країни. І я ще більше закохуюся у свою країну завдяки тому, що посеред нас живуть, люблять і квітнуть такі неймовірні українки.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Оксана Лелюк, викладач географії і туристичних дисциплін, голова ГО «Палітра Буковини», засновниця фестивалю маланок (м. Чернівці)

https://youtu.be/oEjDv2ax7iw


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
19
предыдущая
следующая