хочу сюди!
 

виктория

45 років, стрілець, познайомиться з хлопцем у віці 35-55 років

Замітки з міткою «сповідь»

Навпроти мене сиділа душа, котра випромінює любов



Зачаровано слухав Любов Свіріденко, заворожений тим, яка неймовірна сила та ніжність сповнюють серце цієї жінки — Олег Володарський

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?

Ви чyли, раз я завела жалі та голосіння, — то ж

була буря весняна, а не сльота осіння.

А восени… Яка журба, чи хто цвіте, чи в’яне,

тоді й плакучая верба злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима покриє барви й квіти —

на гробі їх вона сама розсипле самоцвіти.

Леся Українка

Любов Свіріденко — поетеса, голова ГО «Чернівецьке товариство людей з інвалідністю «Мрія»

Маленька затишна вулиця, котра веде до будинку поетеси Любові Свіріденко, тільки-но її припорошив зимовий сніг, одразу перетворилася на ковзанку, котру ми все ж таки зуміли подолати. Нас зустрів теплий будинок, по-материнськи красивий погляд господині і філіжанка запашної кави.

Поетеса? Так! Людина, котра творить вірші. Людина, котра своїм дотиком дарує словам ритм і рифми, а вони їй вдячно за це співають про життя, любов та віру. Про цю справжню українську берегиню написана вже сила силенна статей, дописів, відгуків. Це легендарна постать як на Буковині, так і за її межами.

Та в нас відбувся інакший діалог. В нас відбулася «Сповідь». Навпроти мене сиділа ДУША. Душа, котра випромінює любов. Котра всім своїм єством прагне до сонця. Я зачаровано слухав, заворожений тим, яка неймовірна сила та ніжність сповнюють серце цієї жінки. Я попросив її прочитати вірш про любов. Якби я заново вчився жити, я б попросився до неї на урок. Яка чиста та невтомна душа! Якої сили досягає людина, котра так ніжно любить Господа.

Той день видався важким для нашої знімальної групи — зранку ми зняли декілька «Сповідей», а потім на нас чекали інші герої… Та я абсолютно забув про це, повністю розчинившись в неймовірному моменті спілкування душ.

Красиві очі з українською величчю гідно та вільно дивилися на світ. Красива душа жовто-синім двоколором рідного прапору огортала кожну Матір, котра втратила сина, і плакала разом з нею. Красива жінка, донька України, своїми материнськими руками обіймала усіх тих, хто потребував її допомоги і по-материнськи міцно тримала біль цих душ, аби вони тільки вірили, аби не втрачали віру.

Красива українська МАМА, посміхаючись і радісно мружачись від яскравого сонця, звертається до Господа і щодня просить миру та щастя для своєї Нації. І лише потім просить за себе. Мужньо та сильно.

Душа має свій тембр. Вона, наче дзвін весняного струмочку, може закликати жити, а може заколисати немовля. Є душі, котрі кличуть та закликають. Є душі тиші. А є душі-сонця. Вони зігрівають і пробуджують життя. Ми часто не цінуємо все те, що дарує нам Господь. Звикли сприймати це все як даність. Та ким була дана ця даність? Про це ми не замислюємося. Нам це не потрібно. Доки не настане час випробування.

І лише тоді ми починаємо усвідомлювати хто ми і навіщо прийшли на цю землю. Для того, щоб почути, необхідно молитися. Не просто повторювати слова і машинально хреститися, а щиро говорити з Небесним Отцем.

Ця «Сповідь» промайнула наче мить. Нам не вистачало часу, щоб наговоритися. Я раптом схвильовано і трохи зніяковіло промовив: «Я дуже сильно молюся!». Пані Любов дивилася на мене, як на людину, котра почула її незадане запитання, і схвально прикрила очі, в знак того, що почула відповідь.

Я дивився на свою співрозмовницю і розумів, що ми не просто почули, а відчули одне одного. Є розмова двох незнайомих людей. Є розмова двох людей, котрі спілкуються та сповідуються на очах у Нації і Бога. А є розмова двох душ…

Я щиро дякую Господу за кожну даровану Ним зустріч. І тепер часто в молитві прошу у Нього щастя якомога частіше зустрічати настільки красиві душі, в яких я чую відлуння нашої країни, нашої Нації і Бога. Красиві та сильні душі.

Молитва до Матері Божої Белзької

О Пресвята Мати і Володарко наша! З хорами Ангелів і святих нашого Народу в глибокій покорі встаємо на коліна перед Твоїм престолом! Ти здавна славишся незліченними чудами і щедротами в Твоїй Белзькій чудотворній іконі. Споглянь сьогодні на серця вірних, які з пошаною і відданістю, любов’ю і величанням скоряються перед Тобою. Поглянь своїм милостивим оком на нас, Твоїх підданих, і визволи нас від нікчемності і ганебності гріхів наших, наших сімей і нашого Народу. Відверни від нас невіру, а милосердним Твоїм плащем охорони нас від слушної кари Творця. Оживи в нашому Народі, що віддає себе Твоєму володарству, щирих любителів Святої Віри. Зроби нас вірними і сталими синами Вселенської Церкви.

Надихай єпископів, допомагай священикам і Твоїм вірним. Бережи від злого молодь, випрошуй благодаті нових святих покликань до служіння Богові, наверни грішників, врятуй помираючих, додай витривалості справедливим, спаси душі в чистилищі. Будь для усіх притулком і захистом. Просимо також: випроси у Сина Твого миру для цілого світу, захищай Святішого Отця, видиму главу Церкви, надихай керуючих народами, а особливо нашим Народом. Зволь дарувати нам благодать, про яку Тебе просимо…. О Пресвята Мати і Володарко наша! Будь для нас новою надією, Матір’ю Милосердя і Небесною Брамою, через яку ми зможемо увійти туди, де Ти царюєш, щоб разом з Тобою величати і прославляти Твого Сина Ісуса Христа, котрий живе і царює з Богом Отцем в єдності Святого Духа, Бог на віки вічні. Амінь.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — поетеса, голова ГО «Чернівецьке товариство людей з інвалідністю «Мрія» Любов Свіріденко

https://youtu.be/7fQafa7648g


Ієрей, капелан Ростислав Семенчук

Мене неймовірно вразив контраст між його юним віком та мудрістю – Олег Володарський

«Міська культура у нас не розвинулась, сільська деградувала. Коли йдеться про міську культуру, то її формує наявність активної міської громади, яка дбає про привабливість і добробут міста і захищає права його мешканців. Натомість васальна залежність від централізованої влади гальмує, якщо взагалі не унеможливлює щось подібне. 


Сільська культура занепала внаслідок тривалого відчуження від землі й відсутності повноцінної сільської еліти – священика, вчителів, добрих господарів. Не можна назвати елітою священика, який думає про те, як більше зібрати на церкву і перетворити її на цілорічну різдвяну ялинку, а заодно забезпечити себе й своїх дітей коштом тих самих парафіян. Вчителів, які не бажають самі навчатися. Добрих господарів, які їздять на заробітки, щоб вибудувати собі триповерхові палаци й купити дітям дипломи. Не кажучи вже про війта, який наживається на посаді, і не ним керує громада, а він крутить нею як циган сонцем. Ці люди непогані, просто вони підкоряються Системі».

                                                                                                                         Джерело: https://zaxid.net/entropiya_osviti_n1274380

 

Капелан, настоятель Храму Святителя Миколая (с. Добринівці Чернівецької області) Ієрей Ростислав Семенчук

Вже декілька місяців минуло після мого знайомства з отцем Ростиславом. І взявшись сьогодні за написання статті, я із задоволенням згадую цього капелана, священика, вчителя української школи і неймовірно світлу та спокійну людину.

Отець Ростислав – Людина з Богом в душі. З Україною в серці. І з неймовірно люблячим ставленням до всього, що пов’язано з нашою Нацією.

В церкві Святої Преподобної Параскеви Сербської, в центрі такого ласкавого та затишного міста Чернівці ми знімали «Сповіді» із буковинськими капеланами. Першим з них був Ростислав Семенчук.

Мене неймовірно вразив контраст між юним віком отця Ростислава та мудрістю й усвідомленістю. Він не просто вчитель, а справжній наставник для юних українців.

Шкільний вчитель і священик. Протягом сотень років саме ці дві ланки відіграють надважливу роль у збереженні українства. І сьогодні люди цих, навіть не лише професій, а покликань, продовжують бути тими стовпами, на яких тримається наше суспільство. Та в цій людині я не відчув ані зайвої легкості чи невимушеності, ані тягаря та втоми від згадки про маленьких українців, котрих він навчає.

Отець Ростислав спокійно та виважено підходить до процесу навчання, прагнучи зрозуміти кожного із своїх учнів, намагаючись достукатися до їхніх душ. Він навчає дітей любити Україну і, водночас, сам все глибше закохується у Батьківщину. Такий він, світ Божий. Світ любові та розуміння. Світ тиші та молитви.

 

Та коли на нашу землю прийшла війна, він, не вагаючись, полишив усе і поїхав на фронт. Він повіз першооснову – Слово Боже туди, де воно було найпотрібніше. Слово, котрим можна молити, благословляти, наставляти та підтримувати. Слово, котре життєво необхідне кожному з нас.

Особливо в ті миті, коли душу краять біль, сумніви та розчарування, а ти не маєш навіть мирного неба над головою, до якого можна підвести очі. Саме в такі хвилини нам найпотрібніший той мир в душі, котрий дарує Слово Боже, щира молитва та розмова зі священиком рідної Матінки-Церкви.

Кожен з нас, українців, довіку буде вдячний нашим воїнам, котрі бережуть нашу землю від зовнішнього ворога на фронті, і священикам та капеланам, котрі бережуть наші душі від темряви зневір’я та ненависті, в котру прагнуть занурити Націю поплічники ворога в тилу.

Молитва за Україну

Господи Ісусе Христе Боже наш, ми згрішили перед Тобою, і праведним Твоїм судом через неправди і беззаконня наші втратили мир і злагоду в Україні нашій. Ти, Господи, бачиш протистояння між владою і народом, Ти бачиш, як злі сили розпалюють ворожнечу і ненависть між людьми, Ти бачиш непримиренність між протидіючими силами. Неправда породила в нас насилля, страждання невинних людей і кров. Ти ж, милостивий Господь, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, гоніння на Церкву, заслання і катування, а ще більше – на велике терпіння нашого народу, бо ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога – Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо.

Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і не вільні, за наше протистояння і нерозумність, за нашу непримиренність, гордість і нетерпеливість один до одного, за наше небажання знаходити порозуміння. Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до тебе народу нашого, його віру і жертовність. Господи Ісусе Христе, Ти сказав: «Без мене не можете робити нічого». Допоможи нам знайти примирення між протидіючими силами. Пошли в наші серця любов один до одного, мир і злагоду, – благає Тебе Церква Твоя.

Владико Многомилостивий, охорони нашу державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її. Господи, збережи нашу Українську державу, як Ти завжди оберігав християнські держави. Господи Боже, Ти керуєш народами і кожною людиною, ти даєш владу і відбираєш її, надихни нашу владу, щоб вона служила тим, хто обрав її, а не своїм інтересам, або невеликій частині суспільства. Навчи людей, особливо тих, що називають себе християнами, не продавати свою совість ні дешево, ні дорого, бо вона буде потрібна їм у житті. Господи, Спасителю наш, дай мудрість нашим народним депутатам, щоби вони приймали справедливі закони на благо народу і кожної людини, і не чинили неправди.

Господи Боже наш, Ти є суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну допомогу і пробуди їхню совість, щоби вони не дивились на обличчя, на посади і на гроші, а чинили справедливий суд, щоби люди остаточно не втратили надію на правдивих суддів. Нагадай їм, Господи, що скоро і вони стануть перед Тобою на Твій суд. Господи, напоум наших правоохоронців не застосовувати зброю проти свого народу, проти своїх батьків і матерів, братів і сестер. Навчи також нерозумних людей не спокушувати правоохоронців на насилля.

Господи, Боже наш, сьогодні Україна переживає тяжке випробування. Це наслідок наших гріхів і беззаконь. Не карай нас надмірно, але зглянься на наші немочі, прости нам провини наші і допоможи нам знайти примирення і справедливість, захисти нас від видимих і невидимих ворогів наших, які хочуть поневолити нас, і помилуй народ наш, як Ти помилував ніневітян заради їх покаяння. Бо Твоє є милувати і спасати нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Капелан, настоятель Храму Святителя Миколая (с. Добринівці Чернівецької обл.) ієрей Ростислав Семенчук

https://youtu.be/L3986yi8mPU


Олег Володарський: «Оксана щиро насолоджується мистецтвом»




«Вінницький обласний художній музей розташований на території архітектурного комплексу XVII-XVIII століття «Мури»

Художній музей у Вінниці було засновано в 1919 році, біля витоків його стояли художники В. Ф. Коренєв, Г. В. Брілінг. Основу картинної галереї складала приватна колекція художника, педагога і колекціонера В’ячеслава Федоровича Коренєва. Вінницький обласний художній музей перетворився на культурну установу, відому нині не тільки в Україні, а й за кордоном, завдяки наполегливій ініціативі новопризначеного директора – Іллі Васильовича Безбаха. У музейній збірці Вінницького обласного художнього музею 7 315 експонатів XVII-XX століть. Постійно діюча експозиція музею, що була створена в 2005 році, представлена шістьма залами, які демонструють відвідувачам близько 300 експонатів. У Картинній галереї знаходяться живописні твори західноєвропейського мистецтва XVII-XIX століть, українського та російського мистецтва XVIII-XX ст., а також скульптура, меблі, вироби із слонової кістки, срібла, бронзи».

Джерело: https://artmuz.org.ua/про-нас/


Оксана ЯремчукГоловний зберігач Вінницького обласного художнього музею

Відзнявши програми у Вінницькому обласному художньому музеї, ми зайшли до кафедрального собору, що розташований поруч, помолитися та поставити свічку. А вийшовши із собору, зустріли на зупинці громадського транспорту Оксану Яремчук, з якою тільки-но відзняли програму. Випадкова зустріч, під час якої ми продовжили наш діалог, адже, як і завжди, знімального часу так не вистачає, щоб наговоритися з героями програм, щоб роздивитися душу навпроти.


Під час спілкування в музеї вражений витворами мистецтва, котрі мені випало щастя побачити там, я з цікавістю слухав розповідь пані Оксани про музей, про творчість, про досягнення, творчі плани та перспективи музею, а також про людей, котрі працюють заради того, щоб ми могли бачити та відчувати мистецтво. 


І, зачарований розповіддю та експозицією, я навіть не помітив, як промайнув час. А спілкуючись вже поза камерою, я зрозумів, що, засліплений красою мистецтва, я так і не зміг побачити всю глибину та красу душі неймовірної українки, з якою мені випала нагода поспілкуватися.


В мене перехоплювало подих від поривів пронизливого осіннього вітру та від її сильних, чесних фраз. Вона говорила щиро, переконано, жорстко. В ній було стільки генетичної непримиренності та сили нашої Нації. Дивлячись крізь ці слова та краплини дощу на мою співрозмовницю, я дякував Господу за те, що Він дав змогу мені по-справжньому почути цю українську душу.


В музеї, як справжній натхненний, закоханий у свою справу професіонал, Оксана розповідала про творчість, про митців, а також розповіла нам багато цікаво про життя музею. Вона забуває про себе, розчиняється у своїй праці й так щиро насолоджується мистецтвом, що вона б просто не змогла говорити про себе, замість розповіді про всю цю красу навколо.


І мені було дуже цікаво слухати її. В мене досі збереглося трохи дитяче ставлення до творчості, як колись зовсім хлопчиськом я дивився на картини чи читав книги й повністю поринав у створений світ, а нестримна дитяча фантазія вже малювала пригоди, що могли б відбутися у цій намальованій чи описаній частинці авторського світу.


Я ніколи не був і вже, мабуть, не стану знавцем живопису, просто відчуваю, як щось в моїй душі відзивається на частинку душі майстра, вкладену в роботу. Тому в музеї, забувши про все, відчував, як душа напивається красою. Мабуть, через те, що розмова про душу Нації, що знайшла своє відображення у творчості, вийшла настільки цікавою та захоплюючою, що я так не зумів одразу побачити, почути душу моєї неймовірної співрозмовниці.


Та, на щастя, Господь подарував нам ще одну зустріч біля стін кафедрального собору. І тепер це вже була розмова не з професіоналом, а зі щирою, глибокою, красивою українкою, котра всією душею любить свою країну. Такі справжні, глибокі діалоги зазвичай залишаються за кадром, а більшість з нас взагалі не звикли висловлювати словами власні почуття, але те, що вони все ж таки відбуваються раз у раз закохує мене в українство все сильніше.


Посеред красивого, затишного українського міста українська Берегиня говорила про нашу Батьківщину. І в цьому було щось сильне, віддане і водночас тендітне. Ми попрощалися, а я ще раз подякував Господу за те, що Він дав мені змогу почути цю людину не тільки як професіонала, а як українку, як патріота. Я йшов красивим містом, омитим краплями осіннього дощу, а в руках був український хліб. Гарячий, ароматний, пухкий. Закортіло гарячого чаю, тиші та молитви.


Відчуття втоми межувало з гордістю від гарно виконаної роботи. Ми відзняли Вінницький цикл «Сповіді». Скільки ж любові, краси та віри подарувало нам Поділля! І скільки СПРАВЖНІХ душ живе в цьому неймовірному краю! Які ж ми, українці, неймовірні!

Авторська програма Олега Володарського«СПОВІДЬ». Герой програми – Оксана Яремчук, Головний зберігач Вінницького обласного художнього музею

Наш давній ворог ниций у своїй підступності – Олег Володарський



«Внутрішній ворог України»  звіт Гельсінської комісії США

«КОРУПЦІЯ не дозволяє Україні стати повноцінною процвітаючою демократією і заважає їй боротись проти порушень Росії», йдеться в звіті Гельсінської комісії США (Комісії з безпеки і співробітництва в Європі). Дослідники вбачають причину вкоріненої корупції в олігархічній моделі управління. «Олігархи захопили державу Україна, витіснивши некорумповані політичні партії і змагаючись один з одним, щоб вкрасти українські багатства»,  йдеться у короткому викладі звіту. «Перетворити олігархів з «придворних» на «бізнесменів» можна лише за допомогою потужного громадянського суспільства. «Надзвичайно важливо засуджувати будь-яку спробу обмежити чи завдати шкоди громадянському суспільству» зазначається в звіті. Гельсінська комісія наголошує на складнощах у подоланні олігархічної моделі, через те, що вона створювалась з часів початку здобуття Україною незалежності через дві причини:

 обмежена лібералізація економіки на початку незалежності.

 маніпуляції з ціною на газ, які дозволили олігархам накопичити статки, а Росії  десятиріччями впливати на українську політику.

Комісія закликає міжнародну спільноту підтримувати Україну в боротьбі проти корупції, яка може бути довготривалою через вкоріненість олігархічної моделі.

Джерело: https://ukrainian.voanews.com/a/vnutrishny-voroh/4073627.html

Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

Цього року хрещенські морози видалися досить суворими: потужні снігові замети, температура сягала 20 градусів морозу. Багато хто скаржився на нерозчищені дороги чи на те, що вночі доводиться вкриватися ще однією ковдрою. Та у мене все не виходило співчувати тим, хто скаржиться тут, в тилу, коли наші там, на фронті, далеко від тепла і затишку рідних домівок. В усіх нас є власне життя, власні клопоти. Та не у кожного українця в країні війна. Олігархічні ЗМІ замовчували тему війни, наповнюючи ефір шумом, за яким не чутно було тих, хто прагне про неї нагадати. Та від того замовчування ворог з території нашої держави нікуди не подівся: він так само окуповує наші території та намагається знищити наших захисників.

В мене останнім часом складається враження, що існує ніби дві України: в одній воїни віддають життя та здоров’я, захищаючи нас від ворога, волонтери віддають весь свій час та надзусилля, щоб допомагати нашим захисникам, а в іншій блиск вітрин магазинів та ресторанів, безглузді фото у соцмережах та нескінченний ярмарок марнославства. Часом відчуваю себе у королівстві викривлених дзеркал. І коли я зрозумів, наскільки мені задушливо із другими, я зібрався та поїхав Україною шукати справжніх, тих, кому не байдуже, та знімати з ними «Сповідь».

Мені важливо зрозуміти. Зрозуміти, як посеред нас народилася та розквітла така глибока любов до нашої землі. І водночас зрозуміти, звідки посеред нас стільки колаборантів та ватників. Адже їх поява – це вже наслідок. А причину цього треба шукати набагато глибше. Ці мандрівки, ці «Сповіді» багато чому мене навчили. Навчили бачити СВОЇХ, рідних, жовто-синіх. Відчувати їх серцем. Навчили проходити повз «какаяразніца», не зупиняючись ані на мить. Навчили бачити метастази внутрішнього ворога і боротися з тими, хто заважає нам будувати громадянське суспільство.

У нас давній ворог. Хижий. Лютий. Ниций у своїй підступності. І Україна силами та душами тих, кому не байдуже, котрий рік поспіль протистоїть колаборації зовнішнього та внутрішнього ворогів, котрі намагаються знищити нас зсередини та ззовні. Це навіть трохи нагадує битву Давида та Голіафа, коли наші можливості здавалися настільки малими на фоні потужної воєнної та пропагандистської машини ворога, але ми все ж таки зуміли його зупинити та продовжуємо стримувати. А якби не активна підтримка ворога з боку внутрішнього колаборанта, то змогли б і здолати.

Не менш жорстока війна, ніж на Сході, ведеться і в середині країни. Вона ще страшніша тим, що в цій війні відсутня лінія розмежування й дуже важко зрозуміти де СВОЇ, а де ворог. На внутрішньому фронті ворог носить вишиванки, дискредитуючи тим самим святе для Нації вбрання. І навколо настільки багато тих, хто продався ворогові, що вже не знаєш, кому вірити. Це ретельно підготований план ворога – возвеличити зрадників, заглушити ефір інформаційним брудом та дезінформацією, щоб заглушити голоси тих, хто не піддався на ворожі підкупи.

Ворог прагне не дати нам, українцям, почути одне одного та за допомогою продажних ЗМІ нав’язати нам, закласти у нашій свідомості іншу Україну. Ту, в якій немає війни. Ту, котру не роздирає на шмаття зовнішній та внутрішній ворог. Ворог раніше за нас зрозумів, що наша сила в єдності та будь-що прагне роз’єднати Націю, не цураючись використовувати для цього навіть мову та віру. А Україна насправді інша… зовсім інша… І люди в ній зовсім не такі, як нам показують. Нам просто не дають бачити СПРАВЖНІХ. Справжніх героїв. Справжні душі.

Побачив Максима і якось посміхнувся душею. На мене дивився добрий та щирий чоловік. Справжній та відкритий. Вони товаришують з Олегом Левченком, Віктором Новицьким та Сергієм Швецем, котрі, як і Максим, захищали нашу країну в україно-російській війні та з якими ми також мали щастя познайомитися у той наш візит до Жмеринки. Ось таких людей я прагну бачити в авангарді нашої Нації. Совісних та чесних і водночас гідних та незламних. Тих, котрі ризикували життям заради України.

Але не тієї України, в якій держава полишає сиріт та людей похилого віку напризволяще, в якій держава та суспільство байдуже ставляться до наших захисників, в якій хтось дозволяє собі животіти на знищенні нашої країни шляхом вирубування лісів, оборудок с землею чи розкраданні бюджетних коштів. Тих, кому вистачить волі та душі відбудувати на теренах нашої неймовірної країни державу, котрою б кожен з нас пишався.

Ми всі дивимося на політичну арену як на кумедне загальнодержавне шоу і, засліплені й оглушені спецефектами, не помічаємо тих, хто довів відданість нашій країні не словами, а справами. Тих, хто цінує Україну більше за життя. Дивні ми люди. Я б навіть сказав загадкові. Живемо так, ніби ми безсмертні й у нас є весь час світу аби знов і знов помилятися і ні на йоту не навчатися на власних помилках. Але за наші помилки платять Максим та його бойові побратими. І Нація вже не має права помилятися в діях чи бездіяльності, адже ціна таких помилок – тисячі життів та мільйони людських доль.

Сьогоднішня еліта, авангард нашої Нації – це воїни, волонтери, капелани, учені, педагоги, спортсмени, митці. Ті, для кого день у день є Бог і Україна. Ті, хто кожного дня доводить свою відданість Нації справами та молитвою. Саме їх має чути суспільство і саме вони мають бути лідерами думок. Провідниками Нації. Та їх голоси заглушає невпинний шум та блиск невпинного конвеєра по створенню бомонду та істеблішменту. Цим мені неймовірно болить сьогодення. Та спілкуючись з такими українцями, як Максим, я сповнююся не просто вірою, а впевненістю майбутньому нашої Нації та нашої країни.

Після програми він пригостив мене величезним пакетом яблук. Смачних, ароматних, соковитих. І було у цьому його вчинку щось по-дитячому щире, затишно-просте та безпосереднє. Я привіз його подарунок додому, до Києва і ще довго насолоджувався смаком нашого знайомства. Україна в чомусь проста, неймовірно проста. Вона для людей. Для усмішок, сонячного тепла, співу птахів та аромату квітів. Україна духовна. Велична своєю глибокою тисячолітньою вірою та щирою молитвою.

Моя Україна в душах таких СПРАВЖНІХ українців, як Максим Ліхачов. Добрих та відкритих українців. Котрі свою країну ніколи й нікому не віддадуть. Я мрію бачити їх серед перших в нашій країні, адже вони достеменно знають, яка вона і не дозволять внутрішньому чи зовнішньому ворогу знищувати нашу Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

https://youtu.be/2gkyGlaSFpE

Війна навчила нас патріотизму


На щастя ми згадали про любов до Батьківщини. Та чи всі з нас усвідомлюють – що таке Україна, котру усі ми так любимо?

Тетяна Пірус, завідувач навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

Тетяна Петрівна Пірус. Суворий Вчитель. Вимогливий. Принциповий. Тетяна Петрівна ревно, з неймовірною повагою ставиться до знань, збиранню, вивченню та передачі яких присвячує всю себе. В усьому, що стосується справи її життя, для неї немає не важливих дрібниць, вона уважно та прискіпливо перевіряє навіть найменшу деталь.

Ось так і перед зйомками програми декілька разів перевіряли все, що потрапить в кадр, прибирали зайве, додавали необхідне, адже до важливих речей потрібно ставитися лише так і ніяк інакше. Нам так важливо нарешті почути голос наших предків, нашої крові.

А це можливо лише вивчаючи завіти та традиції давнини. Коли торкаєшся до генетичної спадщини нашої Нації важлива кожна деталь, адже кожна крихта цих знань надцінна для кожного українця. Я у своїй необізнаності вважав писанки святковою забавкою, розвагою, красивим звичаєм.

А зараз навпроти мене сиділа мудра, красива українська Берегиня і розповідала про це священне для нашої Нації дійство – писанкарство. І ця розповідь розкривала не просто глибину цієї прадавньої традиції, а створювала вікно вглиб віків, крізь яке можна було побачити наше минуле, відчути ту мудрість, гармонію із собою та світом, котрою сповнений цей дивовижний обряд.

Ось чому для того, щоб зберегти завіти давнини, щоб не втратити все це, торкаючись нашої генетичної культури, принципово та важливо дотримуватися правил, вимог, традицій і заборон. Орнаменти, символи, знаки, обряди – все це здавалося мені трохи навіть казковим і водночас набагато більш справжнім та потужним ніж все те, до чого ми звикли.

Для мене це стало одкровенням, зануренням у диво творіння, в якому так багато Творця, так багато душі. Писанкарство, лялькарство передавалося від серця до серця, водночас єднаючи серця. В цих обрядах та традиціях стільки турботи, любові та душі! Все це – відображення суті українства.

Війна навчила нас патріотизму і ми на щастя згадали про любов до України. Та чи всі з нас усвідомлюють – що таке Україна, котру усі ми так любимо? Усвідомлюють, наскільки це більше, глибинніше поняття, ніж просто територія, на якій ми живемо. Ми намагаємося рости вгору, не маючи коріння, прагнемо рухатися далі, не розуміючи звідки ми вийшли, робимо спроби будувати майбутнє, не знаючи, не усвідомлюючи свого минулого.

Нас не можна в цьому звинувачувати, адже віками репресивна, пропагандистська машина недобратнього народу винищувала в нас саму суть українства і, лише коли пролилася кров найкращих, в нас розплющилися очі на цю страшну правду. Страшна ціна прозріння. Страшний урок. Але ми мусимо вивчити його не тільки для себе, а й для того, щоб нашим дітям та онукам не довелося боронити від ворога рідну землю. І частиною цього уроку є усвідомлення нашої істинної історії, культури, традицій та звичаїв.

В цьому і є наступний етап еволюції українства – перехід від розгубленого, раптово пробудженого патріотизму до глибокого, усвідомленого націоналізму. Хтось пройде цей етап, вивчить цей урок, а хтось назавжди залишиться на узбіччі новітньої історії, спантеличений тим, що відбувається навколо.

Елементи традиційної українською культури сьогодні набирають популярності і їх можна зустріти будь-де. Та це лише початок нашого шляху до усвідомлення нашої генетичної інтелектуальності. Тетяна Петрівна Пірус, Наталія Шпак-Косаківська, Вікторія Ніколаєва – «Сповіді» цих дивовижних українок треба побачити хоча б для того, щоб усвідомити ту мудрість та глибину, котрою сповнені такі здавалося б прості речі й водночас усвідомити ту порожнечу, котра стоїть за сучасним, відірваним від традицій розумінням естетики та краси.

Чим більше я слухав Тетяну Петрівну, тим глибше усвідомлював, що уся розкіш, все те, що сучасний світ намагається нам видати за багатство – це лише спосіб сховати порожнечу в душах та сховатися самим від цієї порожнечі.

У нас, українців, генетично зовсім інший світогляд, інші цінності, інші переконання. Нам нав’язують штучні цілі, видають ціну за цінність, а нам настав час відродити справжні цінності, відчути справжніх себе.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Тетяна Пірус, завідувач навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

https://youtu.be/Lg2rGE7_GSY

Юхим Вигоднер напоїв мою душу мудрістю єврейських предків


Юхим Вигоднер розповідав про минуле, а я зловив себе на думці, що між представниками різних етнічних груп в Україні вже немає ненависті – Олег Володарський (відео)

Коли на початку осені єврейські господині у Бершаді бралися варити сливове повидло, його густий аромат розносився цілим кварталом. Повидло кілька годин готували у чанах; аби вариво не пригорало, його слід було увесь цей час помішувати веслом. Хто лінувався робити це сам, звертався до сусідки Рахель – її наймали спеціально для цього заняття. Нині в штетлі, тобто єврейському кварталі, мешкає сім українських сімей і одна єврейка похилого віку. Тут осідають роми.

Юхим Вигоднер, один з останніх євреїв міста – він носить ключі від синагоги

«Хоча життя в єврейському кварталі стихає, серце штетлу б’ється. Глинобитна синагога, яка, за різними даними, збудована наприкінці XVIІI або на початку XIX століття, є унікальною пам’яткою не лише в Україні, а й, може, у всьому світі. «Їх було тисячі, але збереглася лише наша», – каже Юхим Вигоднер.

Глинобитна, бо зведена з дерева, глини і соломи. Має вихід на два боки. Рідкістю є й збережене внутрішнє убранство – окрім Бершаді, з українських синагог таким може похвалитися лише Хуст. У синагозі зберігаються сувої Тори, ізраїльський та український прапори, нерозпізнані фотопортрети євреїв, зібрані на кладовищах.

До Другої світової в синагозі була пекарня. У 1947 році споруда повернулася у власність єврейської общини. Тут активно молилися аж до останньої потужної хвилі міграції, а в 1991 році ключі від будівлі віддали панові Вигоднеру. Це вже не синагога у класичному розумінні, каже Юхим Михайлович, сюди можуть приходити представники різних конфесій.

«Українці в нас просять молитви почитати: і за здравіє, і за упокой. То Яків Семенович слухає, не відмовляє нікому». «Виконувач обов’язків рабина», – так відрекомендовує цього чоловіка Юхим Вигоднер.

Щосуботи у синагозі відбуваються зустрічі за освітньою програмою «Теплий дім», яку підтримує благодійна організація євреїв з Америки. Мета таких зібрань – щоб люди спілкувалися, щоб не відчували себе самотніми.

Більшість будинків у центрі міста, у яких мешкали євреї, тепер закинуті і продаються.

«Серед нас є багато одиноких. Чиїсь діти живуть у Львові чи на Донбасі, чиїсь – у Штатах чи в Ізраїлі. Святкуємо разом шабат, аби вдома не сидіти. Говоримо тут на різні теми», – пояснює Юхим Михайлович.

Перед зустріччю він іде до магазину, за перераховані на крамницю 200 гривень купує хліб, сир, кока-колу й цукерки. У синагозі розкладає на столі пластиковий посуд і береться готувати бутерброди.

«Ми сьогодні не дотримуємося всіх приписів щодо кошерної їжі. Молока разом із м’ясом стараємося не їсти, але ось сиру кошерного не маємо, то я взяв у магазині звичайний», – розповідає.

«Ех, забув на пошті забрати посилку на шабат. Друзі з Житомира передають нам кошерне вино», – пізно згадує пан Юхим.

На зустріч приходить із десяток людей. Окрім пенсіонерів, є лише одна дівчинка років 12, яка прийшла з бабцею, та чоловік бальзаківського віку – «Костя, єврей по дєдушці». Чоловіки й жінки сідають за окремими лавами.

Джерело: https://texty.org.ua/articles/77621/Tut_bilshe_ne_zhyvut_Jak_znykaje_jevrejska-77621/

Вигоднер Юхим Михайлович, голова Бершадськоі єврейської общини

Сонячним осіннім ранком крізь гамір та метушню суботнього базару ми пробиралися до старовинної глинобитної синагоги. Ми залишили авто неподалік і тільки-но підійшли до будівлі синагоги, як нам на зустріч вийшов Юхим Вигоднер і запропонував зайти всередину. Я виріс в Києві на Подолі, тому старовинні будівлі, з їх особливими запахами, блиском деревини, відполірованої дотиками сотень долонь та скрипом дерев’яних підлог повертають мене в дитинство. Тому зайшовши в синагогу, мене ніби окутало тепло віків, протягом яких турботливі душі берегли таке важливе для них місце.

Це маленький острівець тієї культури, котру від мене ховали мої рідні. Прадідусь Шевах кожну суботу ходив до синагоги, а мама розповідала мені, як вона захоплювалася моїм прадідом по дідусевій лінії Володарських. По бабусиній лінії, материнській, всі були Грінбергами й лише в досить зрілому віці мама мені розповіла, що прадід був равином і помер від голоду під час Голодомору.

Мене завжди накриває відчуття якоїсь неусвідомленої втрати, коли я поглинаюся культурою та вірою своєї генетичної Батьківщини, про котру нічого не знаю. Душа відчуває щось рідне та важливе, але усвідомити ти це вже не здатен, адже не знайомий з культурою свої предків. Попри це все якось генетично болить Бабин Яр, болять чорні провали концтаборів. Батьки мовчали про це. Нічого не розповідали. Не наважувалися. Навіть коли я ще маленьким раптово заходив до кімнати, дорослі одразу припиняли розмови. За життя вони так і не наважилися відкритися. Мені гірко від того.

Я завжди це відчував, але не говорив про це вголос. І ось тепер, проживши піввіку, я сидів поруч з усвідомленим, генетичним євреєм старшого покоління у старовинній синагозі за одним столом, а перед очима майоріли образи бабусь та дідусів єврейської генетичної ріки. Я б багато віддав за те, щоб знову повернутися в дитинство і все ж таки почути розповіді про їхнє життя, про те, як все було. Адже вони приховували від мене не просто своє минуле, історію та релігію, а частину того, хто я є.

У єврейської нації не проста історія, протягом якої євреїв як поважали та навіть возвеличували, так і безжально винищували. В тій мудрості, любові та вірі, котра загартувалася у горнилі випробувань, сила цієї Нації. Господь покликав мене до християнської віри. Мені потрібен був Бог, розмова з Ним, з люблячим Отцем Небесним, а вірі предків мене не навчили. Вони боялися цього. Боялися за мене. І навіть в паспорт вписали, що я росіянин. Я з жахом усвідомлюю темряву тих часів, в яких довелося жити моїм предкам.

Ми душевно та тепло поспілкувалися з Юхимом Михайловичем. Світло душ та свічок, старовинні книги та фотографії і неймовірна атмосфера синагоги, котра бриніла для мене подільським дитинством. Він з такою любов’ю вивчає та зберігає все, що пов’язано з історією єврейської Бершаді.

Багата культура, повчальна історія видатного та сильного народу. Юхиму Вигоднеру не байдуже, що залишиться після нього. Він усвідомлює всю ту велич віків, що передувала його появі на світ, гідно живе в сьогоденні, як це заповідали предки та Святі Тексти, і з надією дивиться в майбутнє.

Тиша свічок, фоліанти та напівтемрява цього місця ніби винесли нас за межі часу, за межі епох. Юхим Михайлович розповідав про минуле, а я раптом зловив себе на думці, що найстрашніші часи зла та жорстокості вже минули.

Так, в нашій країні знову війна і знову гинуть на фронті найкращі з нас, але поміж українців різних релігій, між представниками різних етнічних груп вже немає ненависті, немає ворожнечі. Хоча і війна – це жорстокий, але урок. І ми маємо вивчити його, аби не перекладати цей урок на наступні покоління, на наших дітей та онуків.

У цій розмові я напоїв душу тією генетичною мудрістю та усвідомленістю, котру боялися відкрити мені мої єврейські предки й бачив, як бабуся та дідусь дивляться на мене з Небес та посміхаються. Між нами залишилася незавершена розмова, багато розмов, а під час цього діалогу я відчув, якими б вони могли бути, якби життя склалося інакше.

Можливо, вони молились в синагозі, схожій на цю. Для мене це місце не менш важливе, ніж храм рідної української Церкви, в котрому молюся сьогодні я та моляться мої діти.

У Юхима Михайловича мудрі очі. Він ніби підказував мені: «Думай… згадуй… Тільки душею. Тією дитячою єврейською душею, котрою ти так любив своїх дідусів та бабусь».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Вигоднер Юхим Михайлович, голова Бершадськоі єврейської общини

https://youtu.be/zrS9WMoO5AY?t=2084

Отець Василь — відкрита та привітна людина — Олег Володарський

Пісня 4Почув я, Господи, про таємницю Твого піклування, зрозумів діла Твої і прославив Твоє Божество. Пресвятая Богородице, спаси нас. Богоневісто, що Керманича Господа породила, утихомир збентеження моїх пристрастей і бурю гріхів. Пресвятая Богородице, спаси нас. Подай мені, благаю, багатство милосердя Твого, Ти ж породила для тих, що співають Тобі, Милосердного і Спаса всіх. Пресвятая Богородице, спаси нас. Насолоджуючись, Пречиста, Твоїми дарами, прославляємо в піснях Тебе, як Богоматір. Слава… Допоможи мені, прикутому до ложа моїх страждань і немочей, Богородице, бо Ти — Благолюбива, єдина Вседіва. І нині… Маємо Тебе, Всехвальна, за надію й утвердження, непорушну стіну спасіння, бо Тобою від усяких труднощів визволяємось.Просвіти нас повеліннями Твоїми, Господи, і силою Твоєю великою мир Твій подай нам, Чоловіколюбче. Пресвятая Богородице, спаси нас. Наповни, Чиста, веселістю серце моє, подаючи Твою нетлінну радість, Ти ж породила причину радости. Пресвятая Богородице, спаси нас. Визволи нас од бід, Богородице чиста, Ти ж вічне породила визволення і мир, що всякий розум перевищує. Слава… Богоневісто, що породила Світло Божественне і Предвічне, розжени морок гріхів моїх світлом ясности Твоєї. І нині… Зціли, Чиста, душі моєї неміч, відвіданням Твоїм сподобивши, і здоров’я подай мені молитвами Твоїми.

Ієрей Василь Пишкович, адміністратор парафії Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у м. Мена

Мена — маленьке містечко в Чернігівській області. Ми приїхали сюди після візиту до Крюківки, де зустрічалися з отцем Нестором Назаровим. Отець Василь Пишкович чекав на нас біля церкви. Він зустрів нас з теплом та повагою.

Дорога. Будь-яка дорога потребує уважності та обережності. Вона робить тебе суворим до багатьох речей. Суворим тому, що за кермом ти відповідаєш не тільки за себе, за власне життя та безпеку, а й безпеку пасажирів та інших учасників дорожнього руху. Тому знімання в дорозі, під час мандрівки — це особливий стан, емоції та відчуття. І особливе ставлення до тих, хто зустрічає тебе, коли ти зупиняєшся на одній з локацій насиченого маршруту.

У кожній такій зустрічі ще більше відчувається Господнє провидіння. Але кожна залишається по-своєму особливою та неповторною. Як окрема сторінка Біблії. Як окремий псалом, кожне слово якого потрібно відчути душею та усвідомити. Суворість — не як похідна дисципліни, а як прояв особливої поваги та любові до душ, яких випадає щастя торкнутися у діалозі. Отець Василь — відкрита та привітна людина. Душевна та щира. Істинно Божа людина. І розмова в нас вийшла надзвичайно душевною. Розміреною. Неквапливою. Свідомою. Доброю.

Священики дійсно живуть в іншому вимірі. І як же нам важливо не просто слухати, а чути їх. Раніше я прагнув щось доводити. Зараз, коли чую від людини, що «Бога немає», просто не звертаю уваги. Тихо і по-дитячому посміхаюсь та молюся услід тим, кому важко повірити кому-небудь, окрім самих себе. Та натомість я часто зустрічаю людей, котрі живуть в молитві та покаянні. І коли Господь обдаровує мене такою зустріччю, моя вдячність Йому не має меж. Чисті душі. Світлі думки. Люблячі серця. І безмежна любов до Бога і України.

Церков проповідує любов та милосердя. Наша Українська Церква. І саме цим ми так кардинально відрізняємося від нашого недобратнього ворога. Коли наша душа лине до добра та світла, ми запалюємо свічки під іконами і вони зігрівають тих, кому це набагато потрібніше. Ось саме про це я прагну пам’ятати завжди. Це те, що робить моє життя повним, потрібним та правильним. Мені це вкрай необхідно.

Такі думки приходили до мене під час «Сповіді» з отцем Василем. На душі було по-дитячому хороше. Покаяння. Поки-я-не-я. Доки ти не почуєш ту доброту та милосердя, котрі мають відгукуватись у твоїй душі, коли ти доторкаєшся до людського болю чи страждань. Це дуже важливо. Ніяк інакше просто не можна.

Ми не хотіли їхати від отця Василя. Це був загальний настрій усієї знімальної групи. Та усьому свій час. Проте навіть сьогодні, через багато днів та кілометрів згадуючи цю зустріч, душа відчуває Бога.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ієрей Василь Пишкович, адміністратор парафії Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у м. Мена

Олег Володарський: Ніжин — місто, яке зачаровує, закохує в себе

Теорія розбитих віконУ 1980-х роках Нью-Йорк являв собою пекельне пекло. Там відбувалося більш 1500 тяжких злочинів щодня. 6-7 вбивств на добу. Вночі по вулицях ходити було небезпечно, а в метро ризиковано їздити навіть удень. Грабіжники і жебраки в підземці були звичайною справою. Брудні і сирі платформи ледь висвітлювалися. У вагонах було холодно, під ногами валялося сміття, стіни і стеля суцільно покриті графіті. Ось що розповідали про нью-йоркській підземці: «Вистоявши нескінченну чергу за жетоном, я спробував опустити його в турнікет, але виявив, що монетоприймач зіпсований. Поруч стояв якийсь волоцюга: поламавши турнікет, тепер він вимагав, щоб пасажири віддавали жетони особисто йому. Один з його дружків нахилився до монетоприймачів і витягав зубами застряглі жетони, покриваючи всі слюнями. Пасажири були занадто налякані, щоб сперечатися з цими хлопцями: «На, бери цей чортовий жетон, яка мені різниця!» Більшість людей минули турнікети безкоштовно. Це була транспортна версія Дантового пекла».Місто було в лещатах найлютішої епідемії злочинності у своїй історії. Але потім сталося незрозуміле. Досягнувши піку до 1990-го року, злочинність різко пішла на спад. За найближчі роки кількість вбивств знизилося на 2/3, а число тяжких злочинів  наполовину. До кінця десятиліття в метро відбувалося вже на 75% менше злочинів, ніж на початку. З якоїсь причини десятки тисяч психів і гопників перестали порушувати закон. Що сталося? Хто натиснув чарівний стоп-кран і що це за кран? Його назва  «Теорія розбитих вікон». Канадський соціолог Малкольм Гладуелл в книзі «Переломний момент» розповідає: «Розбиті вікна»  це дітище криміналістів Уїлсона і Келлінг. Вони стверджували, що злочинність  це неминучий результат відсутності порядку. Якщо вікно розбите і не засклено, то люди, що проходять повз, вирішують, що всім наплювати і ніхто ні за що не відповідає. Незабаром будуть розбиті й інші вікна, і почуття безкарності розповсюдиться на всю вулицю, посилаючи сигнал всій окрузі. Сигнал закликав до більш серйозних злочинів».Гладуелл займається соціальними епідеміями. Він вважає, що людина порушує закон не тільки (і навіть не стільки) через погану спадковість або неправильне виховання. Величезне значення на неї робить те, що вона бачить навколо. Контекст. Нідерландські соціологи підтверджують цю думку. Вони провели серію цікавих експериментів. Наприклад, такий. З велосипедної стоянки біля магазину прибрали урни і на рулі велосипедів повісили рекламні листівки. Стали спостерігати  скільки народу кине флаєри на асфальт, а скільки посоромиться. Стіна магазину, біля якого припарковані велосипеди, була ідеально чистою. Листівки кинули на землю 33% велосипедистів. Потім експеримент повторили, попередньо розмальовану стіну беззмістовними малюнками. Насмітили вже 69% велосипедистів.

Джерело: http://urbanua.org/dosvid/zakordonni-pryklady/128

Парубець Анна Сергіївна, директорка музейного комплексу Ніжинського національного університету ім. Миколи Гоголя

Художня галерея Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя — унікальне явище сучасного українського мистецького простору. Унікальність полягає в гармонійному поєднанні давніх мистецьких традицій та сучасного арт — простору, де художники мають можливість організовувати власні виставки, де університетська та місцева громада проводять соціокультурні та освітні акції.

Основою та культурним ядром галереї є колекція картин, яку було подаровано почесним попечителем графом О. Г. Кушельовим-Безбородьком 4 вересня 1845 року з нагоди ювілею навчального закладу. «Повідомляючи про цей акт міністра народної освіти, він (О. Г. Кушельов-Безбородько — авт.), зокрема, вказував: « Я дарую ліцею картинну галерею, яку я придбав у різних містах Італії та Європи і яка складається із 10 картин італійських шкіл до XVI ст., флорентійської — 9 картин, римської — 12, ломбардської — 13, венеціанської — 12, неаполітанської — 5, генуезької — 16, іспанської — 5, французької — 20, німецької — 20, фламандської — 46, ново-руської — 7.

Усього 175 картин у позолочених рамах з умовою, щоб ці картини були розміщені у вільних залах будинку ліцею та служили розвиткові хорошого смаку, і залишалися завжди власністю цього навчального закладу». Разом із колекцією попечитель подарував каталог художньої галереї в шкіряній палітурці, де міститься інформація щодо атрибуції полотен: автор, назва, дата написання, в деяких випадках сума коштів, за яку було придбано ту чи іншу картину (загальна сума вартості картин становила на той час 12614 руб.). У коридорах та авдиторіях полотна знаходилися до початку XX ст.

Джерело: http://nizhyn-travel.com.ua/uk/pages/171-kartynna_galereya

Анна Сергіївна розповідала нам, що Художня галерея Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя розпочалася з подарованих картин, котрі меценат, граф Кушельов-Безбородько, презентував тоді ще ліцею з вимогою розмістити твори мистецтва у місцях загального користування, де вони будуть завжди на очах у ліцеїстів та викладачів.

Можливо, саме це стало одним із тих факторів, котрі допомогли цьому місту стати таким особливим та неповторним, яким воно є сьогодні. Якщо правда те, що «розбиті вікна», безлад, потворні зображення стимулюють в нас найгірші наші риси, то можна не сумніватися й у тому, що краса самим своїм існуванням змінює нас на краще.

Вчені доводили цю теорію експериментально, а я у дивовижному місті Ніжин відчув це душею. І Анна Сергіївна під час нашої розмови підтвердила мені, що я не помилився у своїх відчуттях. Вона розповідала про те, які небайдужі та привітні містяни у буденному спілкуванні, які щирі та відкриті вони світові та одне одному.

Це місто інше, особливе. Воно зачаровує, закохує у себе. Героїня цієї «Сповіді» відчула це на собі, коли потрапила сюди. І залишилася тут назавжди. Я не просто припускаю, я більш ніж впевнений у тому, що Художня галерея, ця мистецька скарбничка міста, Берегинею якої є пані Анна, — це одна з надважливих складових, котра формує світогляд містян і тим створює неперевершену атмосферу самого міста.

Моя співрозмовниця відчула цей вплив на собі і вже котрий рік поспіль власною душею, енергією та силами допомагає іншим поглинутися цією дивовижею. Мудра, освічена, ерудована людина, вона з якимсь навіть по-дитячому щирим та всеохоплюючим завзяттям ставиться до свого дітища, художньої галереї, сяє та черпає натхнення нею.

Я був зачарований тим, з якою сонячною, теплою посмішкою вона розповідає про студентів та випускників, котрі привозять на екскурсії свої родини, чи про емоції та враження зовсім маленьких екскурсантів, щирість яких так її надихає. Краса — це Дар Божий, дарований нам мудрим та люблячим Отцем Небесним. І в цій «Сповіді» я чув, бачив та відчував, як мистецтво може змінювати людей, суспільство та навіть ціле місто.

Пабло Пікассо казав: «Коли мистецтвознавці збираються разом, вони говорять про форму, структуру і сенс. Коли художники збираються разом, вони говорять про те, де можна купити дешевий розчинник». Та я не мистецтвознавець і не художник. Навіть більше, я цілковитий дилетант в питаннях мистецтва та не можу достеменно визначити ані художню, ані фінансову цінність твору. Для мене найбільшою цінністю була, є та буде людська душа.

Неймовірна Ліна Костенко писала:

«І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!»

У цій бесіді я відчув красиву душу моєї співрозмовниці, котра допомагає іншим ставати взаємно красивими.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Героїня програми  Парубець Анна Сергіївна, директорка музейного комплексу Ніжинського національного університету ім. Миколи Гоголя

https://youtu.be/jSp8Cr3iX9U

Усі ми втомилися від свавілля влади — Олег Володарський (відео)

Соборна мати Україна

22 січня 2018 року у приміщенні Прилуцької міської центральної бібліотеки імені Любові Забашти відбулося засідання круглого столу: «Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг». У ході заходу представники патріотично налаштованої інтелігенції обговорювали питання історичної значимості соборності України з нагоди проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної республіки. Заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради — Фесенко Тетяна Михайлівна наголосила на ролі єдності та консолідації українського народу задля справи миру та процвітання, викладач суспільних дисциплін Прилуцького агроколеджу — Чернікова Ольга Петрівна зробила історичний екскурс у події майже сторічної давнини, проаналізувала історичні факти та події у об’єктивному ракурсі, голова громадської ради м. Прилуки — Руденко Олександр Валентинович розповів про настрої громадськості у розрізі сучасності, представник ГО «Українська громадська рада» Юлія Потіпака поділилася планами та ідеями молоді щодо розбудови української держави взагалі, і прилук зокрема, Денисенко Валентин Дмитрович — отаман Прилуцького козацького полку імені Петра Сагайдачного, учасник АТО, член Громадської ради міста акцентував увагу учасників засідання на важливості поширення у середовищі громадськості національної ідеї, Іван Черняк — військовий комісар Прилуцького об’єднання міського військового комісаріату дав оцінку становищу наших бійців на Сході України, кандидат історичних наук, викладач історії та соціально-історичних дисциплін Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу імені Івана Франка донесла до присутніх інформацію про формування патріотичних почуттів в учнівському та студентському середовищі, депутат Прилуцької міської ради від міської організації Радикальної партії Олега Ляшка — Ковнір Олександр Сергійович підкреслив, що в українському середовищі є проблеми, з якими треба боротися, керівник Прилуцької районної організації ВО «Свобода» — Щербина Юрій Миколайович аргументовано розповів про роль відзначення дня Соборності України, Громадський діяч — Костюк Ольга Іванівна поділилася власним баченням поняття «патріотизм», провела історичні паралелі між минулим та сучасністю та закликала усіх прилучан бути єдиними у своїх діях та вчинках. Учасники заходу хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих українців, що віддали власні життя за благополуччя Батьківщини. Загалом засідання круглого столу мало дискусійний характер і дало змогу висловити власну думку усім бажаючим.

Джерело: https://m.facebook.com/biblioteka.zabashty/posts/1637942046268590?locale2=es_LA

Чернікова Ольга Петрівна, історик, викладач суспільних дисциплін

Ольга Петрівна помітно хвилювалася перед програмою. Мені було дуже незручно через те, що героям «Сповіді» в той день довелося чекати на знімання, адже в тоді ми відзняли чимало програм. Та водночас мене не може не тішити така увага та цікавість до мого проекту з боку рідних українців.

Пані Ольга вкрай відкрита до діалогу. Вона не соромиться своїх почуттів, принципів та переконань. Спокійно та впевнено розповідає про те, що на душі. Нам, українцям, усім дуже наболіло. Ми усі втомилися від хаосу, що відбувається в державі.

В країні, котра восьмий рік поспіль воює, має бути громадянська дисципліна та панувати порядок. А у нас все навпаки. Та на щастя посеред нас є ті, хто не втрачає себе у тому хаосі, котрий відбувається сьогодні. Поруч з такими людьми відчуваєш себе якось по-домашньому затишно та тепло, в чому я і переконався під час цього діалогу.

Мабуть, усі ми втомилися від свавілля та байдужості влади. Втомилися від абсурду, котрий відбувається. Від елементарного нерозуміння життя нашої країни. Таке враження, що існують якісь дві України. І ті, хто отримав народну довіру, якось одразу потрапляють в інший вимір, в якому не існує проблем сьогодення, вони навіть не чули про права та інтереси народу. І це після Революції Гідності та років війни. Як же все це ницо та цинічно.

Гадаю, що якби ми з Ольгою Петрівною спілкувалися в інший час, наша розмова була б набагато більш душевна та легка. Та цей діалог видався принциповим та категоричним. Та ані камери, ані хвилювання перед програмою не похитнули принциповість та переконаність цієї українки. Особисто у мене така небайдужість викликає глибоку повагу.

А ще більше надихає те, що за зовнішньою стриманістю та навіть деякою суворістю добре видно величезну люблячу душу. Душу матері. Українки. Вчительки. Я не надаю оцінку патріотизму, та й взагалі не беруся оцінювати будь-кого чи будь-що. Я просто обожнюю її. Нашу рідну Україну. Люблю усім серцем. Говорю це вголос та пишу про це. І буду й надалі продовжувати. Це ще одна моя Молитва. Саме тому на душі так добре поруч з тими, хто розділяє мої переконання.

Я слухав Ольгу Петрівну та насолоджувався світлом душі цієї дивовижної українки. Я вчився у неї. Поруч із вчителями, котрі з такою любов’ю та відданістю присвячують себе цій складній професії мимоволі затихаєш і ловиш кожне їх слово. І як же я щасливий від того, що саме такі світлі та небайдужі душі навчають та плекають наших юних українців!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Героїня програми  Чернікова Ольга Петрівна, історик, викладач суспільних дисциплін

Віталій Василевський пише дивовижні картини — Олег Володарський

В Чернігові у виставковій залі обласного осередку Спілки художників України сьогодні стартував «тихий аукціон». Свої полотна заради благодійної мети зібрали та представили як лоти відомі чернігівські митці. Придбати їх може кожен, хто прагне допомогти бійцям з Чернігівщини. Всі отримані таким чином кошти підуть на матеріально-технічне забезпечення земляків, котрі беруть участь у бойових діях на Сході України  це, зокрема, батальйони «Чернігів», 13-й, 41-й та 1-а танкова бригада. Благодійний аукціон у Чернігові підтримали такі відомі художники: Євген Кріп, Володимир Ємець, Віталій Василевський, Оксана Корнієнко, Олексій Потапенко, Діна Варакута, Олексій Какало, Ганна Вершиніна, Микола Гайдук, Леонід Заборовський, Володимир Книшевський, Володимир Наталушко, Надія Мартиненко, Володимир Матвєйцов, Володимир Михайлюк, Феодосій Міщенко, Володимир Подлевський, Олена Саченко, Тетяна Федоритенко, Анатолій Шкурко, Василь Юдін та деякі інші. Переважна більшість з них  члени Спілки художників України… Ініціатори цього заходу (а це обласний осередок Спілки художників України, Чернігівська торгово-промислова палата та «Самооборона Чернігівщини») очікують, що можливістю придбати твори відомих майстрів та допомогти армії скористаються не тільки місцеві меценати, колекціонери та багатії.

Вікторія Сидорова, Чернігів

Василевський Віталій Галійович, голова спілки Чернігівської обласної організації Національної спілки художників України

У цього майстра своя, особлива техніка написання картин. Мені здалося, що у цій «Сповіді» ми перетнули межу якоїсь іншої дійсності, потрапили в інший вимір. В один із днів мені закортіло подзвонити Віталію Галійовичу і я набрав його номер. Ми говорили довго. Мене цікавило все.

— Це був якийсь інший вимір.

— Так. Знаєш, саме так. Я говорив від душі.

— Ви говорили цілком зрозумілі для мене слова.

— Розмова була на межі сприйняття, та я говорив лише те, що справді відчуваю. Таким я бачу цей світ.

Віталій Василевський їде якомога далі від цивілізації та створює дивовижні картини. Вони не співмірні із нашою сьогоднішньою дійсністю. Вони глибокі та відкривають інший погляд у тих, кому випала доля їх побачити. Це саме те, що є мистецтвом. Те, що торкається душі та дає відчуття піднебесся. Безмежна сила краси. Дар Божий.

— Ви молитеся? — делікатно запитав я.

— Звісно, — відповів мені мій співрозмовник.

Я не можу просити чи наполягати. Просто звертаю увагу на цю програму. Це був інший вимір. Нам вдалося словами та емоціями митця розповісти про той світ, котрий вирує за межами нашого сприйняття. І доторкнутися до цього виміру може лише чиста, глибока свідомість. Цей вимір дарований нам Всевишнім. Там співають янголи.

Багато хто вважає це вигадкою. Вони впевнені, що цього не існує. А для мене це добра казка, в котру я беззастережно вірую. Перш ніж писати ці рядки я зателефонував Валерію Галійовичу та спитав його дозволу на те, щоб описати в статті те, що я відчув. Мені не здалося. Я в цьому переконаний. Це дійсно була розмова на очах у Бога. В контексті розуміння, усвідомлення Його присутності у нашому житті. Божої благодаті. Таїнства. Дива.

Творчість дарує абсолютно інше сприйняття реальності. Інший погляд. Вона змінює світогляд митця, а потім творами митця змінює і сам світ. Цей художник говорив зі мною своєю мовою. Тому в програмі Віталій Василевський описав це в найяскравіших барвах своїх картин. Єдине, чого мені так і не вистачило в нашому спілкуванні — це те, що я не бачив майстерню художника. Не відчув ту атмосферу, в якій творить ця людина.

Та я щасливий тим, що зі мною на щиру бесіду пішов настільки потужний майстер. Мудрий. Свідомий. Глибокий. Це було Даром Божим. Цей інший світ, котрого ми торкнулися в цьому діалозі. Він відкривається тим, хто в нього свято вірує. Він дає світло. Світло, котре надихає любити, творити та вірувати.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Василевський Віталій Галійович, голова спілки Чернігівської обласної організації Національної спілки художників України
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
27
попередня
наступна