Як тренер він виконує надважливу роботу, потрібну і вкрай необхідну – Олег Володарський

Насіння, що потрапило в добрий ґрунт, дає багатократну кількість гарних плодів і в будь-якому випадку відшкодовує втрату того насіння, що впало на узбіччя дороги, потрапило в кам’яні серця і загубилося серед колючого бур’яну людських пристрастей. Завдання сіяча – відібрати для майбутніх плодоносних дерев найкращий ґрунт…

Дивними ми інколи буваємо. Непередбачуваними. Безвольними. Стикаючись з життєвими негараздами, ми починаємо непокоїтися, метушитися, кричати…

Людина, котрій пощастило вижити в авіакатастрофі писала, що усвідомивши, що все закінчилося, пасажири лягли на підлогу та почали молитися.

Олександр Добровольський. Справжній вчитель. Природжений тренер. Гідний наставник. Ми завітали до нього під час тренування. Перш ніж розпочати з нами свою зйомку, він познайомив нас зі своїми учнями та попросив записати інтерв’ю з ними.

Несподівано відірвані від тренування, учні Олександра були трохи розгублені, їм було складно миттєво переключитися з тренування на інтерв’ю. Проте вони впоралися. Непідготовлені, вони щиро розповідали про свою любов до спорту і до України.

Цьому наставнику я неймовірно вдячний. Саме він тренував Романа Кривицького, котрий, в свою чергу, був тренером моїх синів. У Олександра з Романом багато спільного. Спілкуючись з Олександром, звернув увагу на симетрію підходів до виховання. А Роман завжди з таким теплом згадує свого тренера.

Син Олександра Добровольського виграв чемпіонат із серйозно травмованою під час бою рукою. Такий ще юний українець з такою вже дорослою, кремезною ВОЛЕЮ. Звідки така сила в цього хлопчика? Відповідь для мене, як для батька, очевидна – генетика Добровольських.

Ці наставники – Добровольський, Кривицький, Король, Годинець принципово та рішуче налаштовані захищати жовто-сині кольори свого прапору та навчати цьому інших.

Герої серед нас. Буденна звитяга. Засліплені, оглушені, позбавлені голосу трагікомедією на теренах Верховної зРади ми забули, що там давно вже немає тих, хто буде створювати нам гідне майбутнє. Та саме на тлі жалюгідності «народних обранців» ще яскравіше усвідомлюєш велич Нації. Адже поряд з нами ходять тими самими вулицями, їздять тим самим транспортом, купують продукти в тих самих магазинах наші воїни, волонтери, тренери, митці…

Війна змусила нас поважати тих, хто не словом, а ділом служить своїй країні, а не сприймає Україну як золотий батон, намагаючись відгризти собі якомога більший шматок. Серед учнів Олександра Добровольського вчителі, військовослужбовці, учасники російсько-української війни. Він виконує надважливу роботу. Потрібну і вкрай необхідну. І, що вражає, не чекаю ніякої подяки за це.

Просто жити і чесно, самовіддано служити своїй справі – як же це важливо для нашої втомленої війною держави.

Сильні люди, люди з характером і надалі будуть виховувати українців бути гідними. В будь-яких умовах. І, що найважливіше, з душею. На нас чекає величне майбутнє. Такі, як Олександр, його створюють!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Олександр Добровольський

https://youtu.be/dR2YzEvUK7A

Володимир Дурнєв, втративши зір та частково слух, не здався, не зламався і сьогодні допомогає людям, які також не мають зору – Олег Володарський

Отець Роман Мануляк, з котрим ми знімали програму познайомив нас з героєм нинішнього випуску – Володимиром Дурнєвим. Людиною, котра втратила зір та частково слух, проте не здалася, не зламалася і сьогодні значну частину часу та сил витрачає на допомогу людям, які також не мають зору.

Володимир народився і виріс в Росії, проте одружився, обвінчався, живе і виховує дітей в Україні, у Львові. Йому дуже личить вишиванка. Він масажист. Цій людині Богом даровано відчувати те, чого не бачать очі.

Під час екскурсії Центром реабілітації незрячих, що провів нам Володимир, ми неодноразово забували про те, що ця людина не бачить, настільки вправно він порався з усім. Гра в шахи, спеціальні освітні програми, курси масажу, побутові навички, приготування їжі – це далеко не повний перелік того, чому навчають в Центрі, котрим Володимир цілком заслужено пишається.

І отець Роман, і Володимир з таким теплом розповідають про тих людей, котрим допомагають. Мені важко назвати їх незрячими. Вони бачать. Не очами. Душею! Вони добре відчувають людей.

Ми грали в шахи, розмовляли. Під час бесіди зачепили найскладнішу для Володимира тему – його історичну Батьківщину. Вона йому болить. Це вкрай помітно. Він переживає. І спостерігає за тим, як його донька-студентка яскраво відрізняється від родичів і ровесників, проживаючих в сусідній державі.

Володимир дуже цікаво грає в шахи. Він мислить системно. Він подарував мені нічию. Зізнаюся, що на мене цей діалог справив надзвичайне враження. Переді мною сидить Людина з величезною душею і вірою в Україну. Це мужність. Безмежна мужність. Сила духу.

Раптом, випадково, ти потрапляєш в умови, що виривають тебе зі звичного ритму життя і змушують подивитися на світ інакше. Думати. Мислити. Усвідомлювати. Ти розумієш, наскільки великий та багатоманітний світ навколо нас і наскільки незахищене в ньому наше життя.

Я добре пам’ятаю це відчуття. В дитинстві, коли мене віднесло течією далеко від берега і в мене не вистачало сил триматися на воді… Тоді мені здавалося, що це кінець. Несподівано відчув під ногами дно. Коса чи просто мілина… Та відчуття того, що тебе несе бурхливий потік, ти починаєш захлинатися, сил вибратися в тебе не вистачає, а потім враз під ногами з’являється опора… це неможливо передати словами!

Саме такою опорою стає Володимир для людей, що втратили зір, що захлинаються в темряві, котра їх раптово оточила. Це страшно, коли навіть заварювання чаю стає надскладним випробуванням. Те, що роблять для таких людей Володимир, отець Роман – це надважливо. Вкотре Господь дає мені щастя усвідомити, скільки героїв серед нас, яка велич ховається в таких звичайних, на перший погляд, людях. Озирнися навколо, жовто-синій!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Володимир Дурнєв

 https://youtu.be/jvyzAgIu7II

Дякую Богу і Україні, що у кожного з нас є такий захисник – Олег Володарський

«Ці руки, нічого (поки що) не вкрали. Ці руки захищають (поки що) Україну. А твої??? Що роблять твої руки, крім того, що тримають чарку, коли ти горланиш: «Слава Україні!» Любіть Україну і МОВУ її солов’їну!

Кельт (трішки вкурвлений)

Андрій Гуменюк. Що змусило творчу людину зануритися в кривавий бруд війни? Як художник, який живе в атмосфері краси та гармонії мистецтва, вирішив віддати не тільки творчу душу, а й тіло Україні? Людина, котра не може жити без інсуліну. Просто не виживе. Коли я почув цю історію, вона здалася мені фантастичною, нереальною. Було в цьому щось незрозуміле, неосяжне для мене. Може це просто жага адреналіну, гострих вражень?

В одному я не сумнівався – «Сповідь» перед Нацією змусить цю людину розкритися, показати свою суть. Можливо, я так до кінця і не усвідомив свою Націю? Можливо, я зростав не в тій аурі українства, що виховує настільки глибоке відчуття УКРАЇНИ?

Місто Лева має свою надзвичайну душу, що викохує своїх дітей абсолютно особливими, ні на кого не схожими.

Неймовірний стержень. Говорив з «Кельтом», бачив його перед собою, та, ледве прикривши очі, відчував брязкіт металу. В нього всередині – натягнута струна, оголений нерв, котрий жагучим болем реагує на найменше посягання на його Батьківщину.

Йому БОЛИТЬ ворог в його країні. І, найголовніше, він свою країну не втратить, не віддасть. «Кельт» готовий вмирати та вбивати за своє. І горе тому, хто зазіхне на святу для нього Неньку-Україну. Нехай донедавна його життям були мольберт, фарби та інсулін – сьогодні це ВОЇН. Це не просто звитяга, це – стан душі, переконання.

Це істинне виховання і культура нашої Нації. Ось воно – єдине вірне рішення для громадянина нашої величної країни, котрий так ніжно і щиро любить Неньку.

Тепер в душі поета та художника Андрія Гуменюка, воїна «Кельта» існує особливе усвідомлення глибини життя. Війна, кров, рани та смерті побратимів, біда країни зробили його дорослішим, більш зрілим. Доросліше – в духовному значенні цього слова.

Він побачив зворотний бік життя – із грубими швами бойових ран, заплатами воронок від вибухів, замість звичного лоску телеекранів, вітрин та розміреності буденного життя. Тепер натхнення Андрія наповнене словом «ЖИТТЯ».

Сильна людина. Емоційна. Наповнена. Дякую Богу і Україні, що у кожного з нас є такий захисник. Це виховання. Це саме та культура, що повинна стати для усіх нас базисною. Фундаментальною.

Він не сказав усього. Стримував себе. Інколи говорив через силу. Було помітно, що йому хочеться вилаятися через те, що хтось посмів зазіхнути на святе – на Україну. Такий мужній «Кельт». Львів’янин. Воїн. Художник.

Проводжав його, а на серці була гордість за нашу з вами генетику. Вона зігрівала душу ВІРОЮ в майбутнє нашої країни. Неймовірне відчуття гордості за свою НАЦІЮ.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Андрій Гуменюк

https://www.youtube.com/watch?v=y1AUWVDEoMA&feature=youtu.be&fbclid=IwAR3m8RKno8jVbkd-LqM6DHXNaU9aYHRPRqenJdv8_u2b9IVzZIv-3gtc2Gc

Часто питаю у героїв програми про те, чи треба об’єднувати церкву та державу. Василь Спанчак спокійно та виважено відповів мені: «Так, треба»

Я більше не зможу жити без молитви. Вона необхідна мені, як повітря. Задихаюся без допомоги Всевишнього. Не можу надихатися Його мудрістю.

Стою перед вінчальними іконами Матері Божої та Ісуса Христа, згадую тринадцять святих і завжди прошу Отця Небесного захистити Україну. Бачу в молитві своїй передову, засніжені окопи… Прошу за родини загиблих, молю за царство небесне. Зупини війну, Господи! Не карай так дітей своїх. Помилуй!

Щоранку та щовечора. Єрусалимські свічки плачуть під образами, щораз сильніше укріплюючи віру, полегшуючи біль моєї стражденної Нації. Наша нація вже не раз підіймалася. Воля або смерть. Піднімемося і цього разу. Здолаємо ворога. І зовнішнього, і внутрішнього. Безкомпромісна історія «ковтає» ненажерливих фарисеїв. Тим, хто живе лише сьогоднішнім, немає місця в майбутньому. В майбутньому України.

Розвіється туман і раптом посеред світлого та божого дня ми побачимо величезну країну. Величну та красиву. Добру та надзвичайно лагідну. Ми, наче діти, протягнемо до неї свої руки, ніжно промовляючи: «Неньо!». Вона посміхнеться і полине до самого Бога сталевим криком душ та сердець: «СЛАВА УКРАЇНІ!».

Навпроти мене, ледь помітно посміхаючись мудрими очима, сидів патріот, воїн, націоналіст Василь Спанчак. Ми часто відчуваємо дискомфорт в присутності незнайомих людей. Лише маленькі діти та дуже мудрі дорослі, котрі багато чого бачили і ще більше усвідомили, вміють сприймати незнайомців із доброзичливою цікавістю.

Часто питаю у героїв програми про те, чи треба об’єднувати церкву та державу. Василь Спанчак спокійно та виважено відповів мені: «Так, треба». Він пояснює це тим, що людина із самого дитинства повинна знати про Бога. Усвідомлення гріха та сорому повинно бути національним. Це повинно стати невід’ємною частиною національної культури.

Василь Спанчак бачив, як діти, пробігаючи повз образ Матері Божої в коридорах гімназії, в якій навчається його онука, хрестяться та, не зменшуючи швидкості, біжать собі далі. І для цих дітлахів це природньо, їх ніхто не змушує до цього. Їх цьому навчають. І, в першу чергу, власним прикладом.

Західна Україна цим і сильна. Вона в цьому категорична. Решті наших співвітчизників цього дуже не вистачає. Ми тільки починаємо все це усвідомлювати. Лише зараз починаємо сприймати історію УПА, Шухевича, Коновальця, Бандери, Довбуша…

Забагато крові. Стільки поламаних доль. Стільки могил без хрестів. Від цього може вберегти лише Бог і Україна. Дай нам молитву, Господи, що об’єднає нас усіх в єдиний багатоголосий хор, в якому ми нарешті почуємо самих себе. І кожного. В серці цього воїна Україна. Він в неї вірує безумовно. З молитвою.

Василь з побратимом-земляком Володимиром Дублянком і дома,

Подумки я все частіше повертаюся на Західну Україну. Туди, де Україну обожнюють мовчки, без гучних слів. І це не заважає цим людям бути неймовірно добрими, не стає перепоною для того, щоб боронити рідну землю. Навпаки.

…і на війні

На жаль, ніхто з нас вже не може сказати, що ми знаємо і чуємо свою Батьківщину. Нас роз’єднали. Цей процес тривав сотні років. А ми за роки незалежності не виправили це. Владним організмам це не вигідно. Розділяй і володій. Наша сила в нашій єдності. Нарешті ми починаємо це розуміти. Вихідці із західних регіонів також воюють на сході, воїни з усієї країни проходять реабілітацію на Західній Україні, а на всіх теренах нашої держави звучать молитви за наших воїнів.

Спілкуючись з такими УКРАЇНЦЯМИ як Василь Спанчак, котрі змінювати країну почали з себе, виховавши гідними та чесними дітей та онуків, а потім зі зброєю в руках боронили свою державу я вкотре впевнююся в тому, що в України величне майбутнє. Україна понад усе! Слава Нації!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Спаньчак

https://www.youtube.com/watch?v=ZQBQcmx-ztk&feature=youtu.be&fbclid=IwAR1TR_OxA9i2bJGdEpEWqdUjeitxGno8IP4x-OmRgRm1capS6toww6OwuqA

З першої хвилини відчуваєш виваженість та дисципліну. Він приїхав на програму з дружиною. Було помітно, що вони дуже хвилювалися – Олег Володарський

«Нехай воскресне Бог і розбіжаться вороги Його, і нехай біжать від лиця Його всі ненависники Його. Як щезає дим, нехай щезнуть, як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від лиця тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням і в радості промовляє: радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп’ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа, що до пекла зійшов і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника. О Пречесний і Животворчий Хресте Господній, помагай мені зі Святою Владичицею Дівою Богородицею й зо всіма святими завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!»

Споруда першого православного соборного Свято-Воскресенського храму Рівного проіснувала 150 років і згоріла в полум’ї страшної пожежі 12 червня 1881 року, яка знищила більшу частину міста. Закладання споруди Свято-Воскресенського соборного храму міста Рівного відбулось 30 серпня (старим стилем) 1890 року за участю Олександра III 20 жовтня (8 жовтня за ст. ст.) 1895 року відбулось освячення новозбудованого православного собору. В 1962 році у приміщенні Свято-Воскресенського собору відкрито музей наукового атеїзму. 3 квітня 1988 року приміщення собору повернуто православній церкві.

https://www.youtube.com/watch?v=si-dBvsDctc&feature=youtu.be

Сонячного та спекотного дня Храм в центрі тихого та лагідного міста Рівне заспокоював душу. Це була остання локація західноукраїнського циклу проекту «Сповідь». Рівне – надзвичайно затишне місто. Особистий секретар архієпископа Рівненського і Острозького Іларіона Юрій Качан дуже відповідально поставився до допомоги в організації програми. Така підтримка надає особливого змісту тому, що ти робиш для країни. Це об’єднує. Надає сил та наснаги.

Капелан Тарас Климович. Священник. Патріот. Є в цій людині щось офіцерське. З першої хвилини відчуваєш виваженість та дисципліну. Він приїхав на програму з дружиною. Було помітно, що вони дуже хвилювалися. Мабуть всіх налаштовує на серйозний лад розмова про Україну і націю, сповідь перед Богом і людьми. Та отець Тарас впорався. Зумів залишитися щирим та відкритим, не зважаючи на хвилювання. Він ПАТРІОТ.

Не знаю, як передати словами те, що почув душею. Це навіть не відчуття і не впевненість. Це ЗНАННЯ на межі усвідомлення Бога в душі цієї людини. Цей чоловік здатний на Вчинок. І я більш ніж впевнений, що рано чи пізно йому випаде нагода його здійснити. Він готовий жертвувати. Він істинно усвідомлює своє служіння в Господі.

Майже через півроку після нашої зустрічі я пишу про нього, та все ще відчуваю нашу розмову, як важливий елемент мозаїки мого життя. Не буває випадкових людей. Дивлюся його світлини – туристична романтика, ліс, гори, гриби, а поряд фото богослужінь, храмів… І в мене в душі неймовірне тепле відчуття дитячої дружби, я лише повторюю: «Дай Боже тобі, Брате! Дай Боже твоїй родині! Дай Боже твоїй Батьківщині, Українцю!»

Сила цієї землі в нас самих, в наших стосунках між собою, у здатності поважати та любити одне одного. Та лише найсильніше з нас здатні жертвувати. Нам так не вистачає тривожної кнопки «УКРАЇНА». Це повинно бути вище за нас. Духовніше. Тільки так ми зможемо подолати диявола. Іншого шляху немає. Не існує.

І лідер нашої нації має бути людиною побожною, глибко віруючою. Тоді в нас все вийде. Щоранку і щовечора ми повинні присягати Господу в Молитві, відчуваючи в ній голоси своїх побратимів. З цієї молитви починається Україна. Цією молитвою дихає наша земля. І церковний набат, як символ радості каяття та прийняття Христа.

Щастя тобі, брате Тарасе! І нехай будуть щасливими твої прагнення в Господі. А я вклоняюся честі та силі духу священника і капелана Тараса Климовича.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Тарас Климович

www.youtube.com/watch?v=49sbT8ctFUM&feature=youtu.be&fbclid=IwAR1hcmiAYB34uR1lWYSbcUbyDZPr_4e0_R7NuXWbFU7-yPXrkjinR-QEjqg

Воїн під псевдо «Отець». Складно і почесно писати про цього українця

Гуляючи засніженими Карпатами раптом згадався мені госпіталь МВС у Львові. Милуючись краєвидами, повторював молитву, котрої так прагнула душа…

…а на Сході над головами наших хлопців бойові вертольоти. Це особливе відчуття – підняти голову і замість чистого неба побачити дно залізного птаха.

Може і не слід цього писати, але багатьом українцям, котрі забули, що в країні іде війна не завадило б відчути це на собі в якості «ліків від байдужості». Задля того, щоб усвідомити всю відповідальність тих, хто залишився в тилу перед героями, що перебувають на фронті.

Перед тими, хто раніше за усіх усвідомив, що нікуди ховатися і неможливо заплющити очі на те, що ми зобов’язані захищати свою землю. Адже іншого виходу немає. Можна уникнути призову, сховатися від юридичної відповідальності, але не від відповідальності перед власною честю та совістю. Втекти від себе та не помітити цей біль, котрим переповнена Україна, не вийде.

Молитва та шум військових вертольотів. Подумки повертаюсь в госпітальну палату та згадую діалог з Іваном Головатим. Псевдо «Отець». Складно і почесно писати про цього українця. Про історію нашого ставлення до добровольця, що полишив своє комфортне міське життя та пішов на фронт. Сім’я, діти, служба – все це залишилося в тилу, у рідному Львові.

Це сильна та вольова людина із втомленими та сумними очима. Відчуття гіркоти. Людина, що захворіла війною. Війною, котра нещадно знищує всіх нас, пожираючи саму суть нашого існування.

Сусіди Івана по палаті активно реагували на теми, що обговорювалися в програмі. Ні, не словесно, а скоріше емоційно. Будь-яке запитання, будь-яка сильна емоція сприймалася ними неймовірно правильно. Для мене було дуже важливим на власні очі побачити, що ветерани МВС дуже чітко та якісно усвідомлюють в якому стані країна. Немає байдужих. Є біль, непокора та обурення тим, що відбувається.

Немає різниці в професіях чи соціальних статусах, є громадянське усвідомлення процесів, що ведуть країну до катастрофи. Ватна отара так і мекає по-міщанськи, що це найкраще керівництво країни за останні тисячу років. Цікаво, як треба промити людині мізки, аби завзятих бариг та казнокрадів називати творцями майбутнього? Ви помітили, як багато є тих, хто за рошенівський пряник ладні затанцювати російську бариню? Як найчесніші стають для них ворогами? Як ті, хто був вбитий друзями та спонсорами сьогоднішніх владних організмів заростають магазинним та комунальним забуттям?

Мені не страшно. Мені соромно! Гуляти зимовими Карпатами і згадувати обличчя відважного ВОЇНА, Івана Головатого, та червоніти перед його рідними та близькими. Він страшенно втомлений. Він шукав свою землю серед усіх нас. Потім на війні. А тепер? Той, хто думає, що Іван зламається, дуже помиляться. Він має надлюдську внутрішню силу. Він вкрай гідний нащадок та представник величної української нації. Йому гірко, та його ВІРА сильніша і за ворожу лють, і за нашу байдужість. Він виважений. Вихований. «Отець» обожнює дітей. Він переповнений цією любов’ю.

Після зйомки ми ще майже годину сиділи в лікарняній палаті та спілкувалися з українцями про нас та наше сьогодення і майбутнє і я, наче дитина, радів тому, що наше суспільство починає дорослішати. Громадянське суспільство. Національне.

Ми прощалися і мовчки палили біля території госпіталю. Іван, струшуючи із себе втому, посміхався і мовчав. Поважаю таких людей. Хворіє, тужить, проте обожнює свою землю. Душею. Серцем. Генетикою.

Нам не потрібна чужа культура і чужа історія. Чому? Тому, що спілкуючись з такими людьми, як цей ВОЇН, усвідомлюєш, що таке ЧЕСТЬ. І це вкрай непросто, жовто-синій, бути ГІДНИМИ таких захисників.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми Іван Головатий

https://youtu.be/2u2ZZN7Gd6c

Політв’язні Іван та Стефанія – нас силоміць змушують не пам’ятати скалічених доль тих, чиє життя було понівечено лише через любов до Батьківщини, любов та повагу до пам’яті та традицій предків

Бзова-Дацко Стефанія Володимирівна народилась 23 травня 1923 року в селі Гнильче Підгаєцького району Тернопільської області. В малі роки залишилась без батьків, і бездітна сім’я Мусія Івана Даниловича, директора друкарні зі Львова взяла Стефанію на виховання. Вийшла заміж за друкаря Миколу Дацко. У 1947році, була заарештована без суду і слідства. Спочатку була в тюрмі на Лонського у Львові, а потім відправлена до табору на 10 років у Воркуту. Там захворіла і її було відправлено помирати в табір смерті. В таборах була приблизно 5років. Після цього була відправлена на заслання в Казастан. Там була біля 3 років. Потім була відправлена на воз’єднання з сім’єю в Хабаровський край, куди був засланий її чоловік Микола. Відбувши заслання, повернулась у Львівську область, потім до Львова.

Іван Васильович Мирон з високогірного села Росішка Рахівського району — сьогодні єдиний на Закарпатті, хто 25 років свого життя відбув у таборах ГУЛАГу. За те, що був проти поневолення українців, не бажав коритися окупантам рідної землі, а навпаки — став на боротьбу проти них. Радянська влада відправила його до Сибіру, коли йому було 22. Повернувся додому вже аж у 47-річному віці. Чверть століття — в страшних, нелюдських умовах радянських в’язниць і таборів. За Україну, її волю і свободу. Проте, що вкрай прикро, але й досі, на 27 році незалежності нашої держави, залишається не реабілітованим. 

Іван Мирон народився 9 березня 1929 року в сім’ї селян-землеробів. Батько — сільський дяк, був людиною грамотною. Разом з дружиною зуміли дати освіту й своїм синам — Іванові й Василеві. А ще виховували своїх дітей в любові до рідного краю та усього свого — українського.

В рідному селі Росішка Іван закінчив п’ятирічку, продовжив навчання у Великобичківській горожанці. Далі здобув фах вчителя. Трудовий шлях розпочав у 1950 році, в 21-річному віці, — працював у школі села Чорна Тиса на Рахівщині, вчителем початкових класів.

Ми найдзвичайно сильні та працьовиті. Боженьки — так називають нас в еміграції. Переселяючись в Англію, Австралію, Аргентину, Північну Америку ми одразу починаємо будувати на новому місці храм. Храм Господній, в якому ми молимося до Бога, дякуючи йому за багатовікове випробування вірою. Могутнє випробування, що врешті-решт дасть нам змогу стати сильною та духовною Нацією. Духовною!

Маленькі фрагменти надскладних доль героїв цього випуску ви, можливо, зумієте відшукати в захаращеному інформаційному просторі. Ми існуємо в світі забутої історії та культури. Нас оточує безліч скалічених етносів та географій. Нас силоміць змушують не пам’ятати скалічених доль тих, чиє життя було понівечено лише через любов до Батьківщини, любов та повагу до пам’яті та традицій предків.

96-річна жінка-політв’язень та 90-річний чоловік, що відмовився просити помилування. Вони на двох мають 40 років життя, змарнованих в застінках «червоного режиму», що так звик обмазувати свою пику гарячою та чистою УКРАЇНСЬКОЮ кров’ю.

Я від нестерпного болю заховався в найвіддаленішу кімнатку гуцульського будиночку, де над ліжком висить ікона Серафима Саровського, і пишу те, до чого так боявся доторкнутися майже півроку.

Мене розриває на шматки від болю, коли я бачу, як псевдопатріоти розігрують люті танці на могилах загиблих націоналістів. З розгодованими обличчями вони говорять про країну, в якій жерли, жеруть і будуть жерти із рук колишніх комсоргів та перших секретарів компартії. Професія сексот стала політичною. Мене знищує гра дешевих та порожніх блазнів, що так ревно сотнями ідуть в президенти. Мене принижує мовчання та нерозбірливість моєї Нації.

Та мене ВІРУЄ Ісус, що через Отця Небесного дає віру та силу і звертає свій погляд на маленьких та сильних українців. Мій Лідер Нації — етнічний українець, що вірить в Бога та не має в роду комуністів та комсомольців. Це воістину мій ЛІДЕР.

І нехай йому буде 18 чи 25 років. Він вийде із матінки-церкви, сяде поряд із мудрою Нацією і вона навчить його усьому. І свіжому українському хлібу, і чистій джерельній воді, і рідним до болю в серці українським пісням, і чарівним колядкам. Його мета — зібрати ВІЧЕ. І неухильно дотримуватися ВОЛІ свого НАРОДУ.

Яким же був мій подив, коли на краю села, в малесенькій хатинці я зустрів ЛЮДИНУ, що все своє життя була вірна Україні. Він не жалівся, як Кравчук, на маленьку пенсію, не торгував Хрестом, як Ющенко, не роздаровував вкрадене, як Кучма, і навіть не брехав на кожному кроці, як Порошенко. Він просто дістав Псалтир, котрий заховав ще в Карпатській Україні… Він і зараз читає його дітлахам. Читає, наче казку, наче конституцію своєї української генетики.

Але його не показують нам. І не покажуть. Нам не дають почути самих себе. Нам заборонили жити так, як ми того бажаємо.

І 96-річна пані Стефанія. Сталева. Нескорена. Її не зламали тайга, холод, хвороби, тортури… Повсюди ікони, віра. Бог і Україна.

Це мій подарунок тобі, мій рідний жовто-синій. Це мій шепіт під іконами. Це моя щоденна молитва за Україну.

Не шукай нікого. Не дивися на сатану. Побач серед нас християнську душу генетичного українця, чия спадщина не забруднена набуттями червоних комісарів.

Я не можу тобі брехати. Моя генетика засипана землею Бабиного Яру. Я не стану брехати на крові. Буду просто гризти ці свинячі голови і молитися тихо та пошепки, а інколи голосно та з криком, поки ти не здобудеш волю на своїй землі, серед свого сильного та величного народу.

Подивися їм в очі. Таким маленьким, проте таким величним Івану та Стефанії, які своїм життям, своєю незламністю подарували нам можливість гідно та розсудливо обрати серед нас того, хто так сильно і навіки обожнює свою рідну і назавжди УКРАЇНСЬКУ землю.

Дописав… замислився… і побачив у вікно як падає сніг на схили Карпатських гір.

Сьогодні відзначаємо народження Христа. Сьогодні Господь знову обійме нас своїми батьківськими руками, а Мати Божа буде з ніжністю спостерігати за нашими вечірніми приготуваннями.

Христос народився! Славімо його!

«Сповідь», герої програми Мирон Іван Васильович, Стефанія Бзова-Дацко