хочу сюда!
 

Slana

46 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 45-50 лет

Заметки с меткой «сповідь»

За час нашого спілкування мене вразила відкритість отця Ігоря

Олег Володарський: «У нас є дві твердині – Бог і Україна. Спілкуючись з отцем Ігорем я ще раз упевнився в надважливості цих переконань» (відео)

 

ЄВХАРИСТІЯ

Святе таїнство Євхаристії – це третє з Таїнств християнського втаємничення, в якому новоохрещений, який народився у Христі й сповнився Святим Духом, причащається Тіла і Крові Христа на святій євхаристійній Трапезі. До таїнства Євхаристії приступаємо протягом усього життя, адже через нього ми постійно зростаємо в благодаті богосинівства, яку прийняли в Хрещенні та Миропомазанні, тому наша Церква й причащає новоохрещеного.

У Святому Причасті Христос дарує нам Самого Себе, Своє Тіло і Кров, на поживу для зростання в новому житті. На Тайній Вечері Христос віддав Себе за нас, щоб ми могли дарувати своє життя за ближніх, як Він його дарував (пор. Йо. 13, 34). Причащаючись Господнього Тіла і Крові, ми отримуємо завдаток вічного життя: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Йо. 6, 54). Через Причастя Тіла і Крові Христа ми вже маємо вічне життя, повнота якого явиться у славному зновупришесті Христа. «Тому що Він дарував нам Свій власний образ і Своє власне дихання, а ми їх не зберегли, Він сам бере участь у нашій бідній і немічній природі для того, щоб нас очистити й учинити нетлінними та знову зробити учасниками Його Божества».

Пресвята Євхаристія найповніше виявляє і творить нашу спільність і з Богом, і з людьми. Усі, хто причащається Христа, стають «одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5), тобто єдиною Церквою: «Тому що один (Євхаристійний) хліб, – нас багато становить одне (Христове) тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі». Це саме сповідуємо в Анафорі Літургії святого Василія Великого, коли просимо: «Нас усіх, що від одного Хліба і Чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого». Святий Йоан Дамаскин навчає: «Причастям це таїнство називається тому, що через нього ми причащаємося Божества Ісуса. А сопричастям воно називається – і дійсно є – тому, що через нього ми входимо в сопричастя з Христом, беручи участь як у Його тілі, так і в Божестві. Водночас, через це Таїнство входимо в сопричастя і єднаємось одні з одними, бо як ми причащаємось одного хліба, так усі стаємо єдиним Тілом Христовим і єдиною Кров’ю та членами одні одних, будучи співтілесними Христовими».

Катехизм Христос наша Пасха про Святе Таїнство Євхаристії

 

Завітавши на Поділля, перед початком знімання Вінницького циклу проекту «Сповідь» ми зустрілися з архієпископом Вінницьким і Тульчинським Михаїлом, щоб отримати благословення рідної Матінки-Церкви й з відкритим серцем знімати програми з авангардом рідної жовто-синьої Нації. Владика Михаїл розповів нам про єпархію, про історію та географію краю, а також сприяв організації програм зі священнослужителями.

 

Протоієрей Ігор Сіранчук, Секретар єпархіального управління Вінницько-Тульчинськоі єпархії Православної Церкви України

Сам владика Михаїл відмовився від знімання, натомість надав нам можливість поспілкуватися з секретарем Вінницько-тульчинської єпархії ПЦУ отцем Ігорем Сіранчуком, котрий безпосередньо опікувався організаційними питаннями щодо наших зустрічей зі священниками та капеланами рідної церкви.

 

Ми зняли не один десяток програм. Різноманітних за своїм змістом, тематикою та характерами персонажів. Серед них були й молоді священики, котрі лише нещодавно почали своє служіння на парафії, а також ті, хто лише чекають на завершення будівництва храму, були і капелани, котрі по-воєнному стримано та гідно говорять такі інколи болісні, але вкрай необхідні слова. Ми говорили, згадували, аналізували, мріяли та молилися. Я побачив стільки любові до Бога і України! Ці люди є стовпами твердині нашої віри. Віри, котра сторіччями дає нам сили та наснаги боротися з ворогом та знов і знов відбудовувати себе як Націю.

 

Виважений, спокійний та уважний до співрозмовника, отець Ігор настільки відданий служінню Богу та єпархіальній роботі, що йому навіть на думку не спало, що в програмі можна говорити про себе самого, а не про єпархію. За весь час нашого спілкування мене вразила його відкритість. Він просто був поруч. Телефонував, переймався, турбувався. Така зацікавленість та небайдужість рідної церкви надзвичайно гріє душу.

 

Є герої програм, про яких прагнеш розповісти, які вони видатні та яскраві. Зустрічаються й інші. Ті, про котрих достатньо сказати, що такі, як вони є посеред нас, поруч із нами. І цього вже буде достатньо. Той, в кого вистачить душі, зрозуміє та оцінить, а для решти немає сенсу загортати в яскраву обгортку, адже тут важлива не форма, а зміст.

 

Наша Церква проводить потужну роботу по відновленню українського православ’я. Тисячолітня ВІРА поновила своє свідоцтво про народження і зараз веде надскладну та невпинну боротьбу з недобратнім кремлівським храмом. І все це не припиняючи допомагати армії, нести капеланську службу, опікуватися хворими та пораненими, вдовами та сиротами. Наша Церква завжди поруч із Нацією в найбільш болісних та важливих фрагментах буття і не припиняє своє служіння Богу й Україні ані на мить.

 

Саме тому я і не припиняю наголошувати на тому, яку важливу справу робить сьогодні Церква і як їй важлива наша підтримка. Настав той період нашої історії, коли Нація має об’єднатися навколо храму своєї генетичної віри заради того, щоб зберегти сьогодення та відбудувати квітуче та потужне майбутнє. Тут не потрібні гучні слова, у вірі нам не потрібні вожді чи гетьмани. Нам потрібна лише тиша, віра та молитва.

 

Я звичайний мирянин, котрий вірує в Господа нашого Ісуса Христа і шанує нашу українську Матінку-Церкву. Та душею я відчуваю, що тільки в молитві, тільки через розмову з Богом ми станемо єдиним цілим, єдиною об’єднаною Нацією. Зазвичай епіграфом до статті про священнослужителів є молитва, але цього разу мені здалося доречним нагадати про таїнство нашого єднання з Господом, котре нам дарував Господь за усвідомлення Його любові до нас. Так само і Нація об’єднавшись, стане тілом Христа. Христа, котрий навіки став для нас прикладом любові та жертовності.

 

Ми зараз переживаємо складні часи. Складні для кожного особисто і для Нації в цілому. Наші сильні, потужні, красиві, квітучі чоловіки та жінки втрачають життя та здоров’я на цій війні. Закриваючи на це очі, відвертаючись від цього, ми втрачаємо людяність та вмираємо як Нація. Байдужість вбиває душу. Та усвідомивши гріховність цієї байдужості, взявшись за руки, на краю прірви ми знову відродимося як українство у всій його дарованій Господом величі та красі. Головне почути шепіт Бога, котрий закликає нас любити не зважаючи ні на що.

 

Ми надзвичайно глибокі. Але самі розучилися усвідомлювати глибину та потужність велич нашої мови, історії, культури та віри. Але без цього усвідомлення ми країну не врятуємо. Без нього ми її не відбудуємо. Не об’єднаємо. Щоб там не сталося, у нас є дві твердині – Бог і Україна. І під час цієї «Сповіді» з отцем Ігорем я ще раз переконався в надважливості цих переконань.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Протоієрей Ігор Сіранчук, Секретар єпархіального управління Вінницько-Тульчинськоі єпархії Православної Церкви України

https://youtu.be/QsTnIcOGs8Q

У Лідії Горошко душа сяє, виблискує любов’ю до Бога і України

Поруч з цієї жінкою, котра співає самою душею, будь-які слова здаватимуться зайвими Олег Володарський (відео)

 

«Мій Тату Небесний…»

Мій Тату Небесний, прошу не тривожся за мене,

Я твою любов даруватиму тим, хто впаде,

Старатимусь, Тату, допоки ще листя зелене,

Допоки зима ще морозом вуста не пече…

Мій Тату Небесний, ти знаєш, а я відчуваю,

Як ти обіймаєш поранені крильця мої,

Що знову окріпли, я іноді навіть літаю,

О, як же я вдячна, Мій Рідний, за крила Тобі…

Мій Тату Небесний, а я не боюся нічого,

З Тобою я сильна, з тобою я – вічно жива,

З тобою здолаю усяку скелясту дорогу

Бо Ти – моє сонце, бо Ти – моя вічна весна!..

Британ Галина Ярославівна

 

Лідія Федорівна Горошко, Керівник народного аматорського фольклорного колективу «Рідня» Гайсинського РБК, виконавиця народних і авторських українських пісень, лауреат всеукраїнських і міжнародних пісенних конкурсів

 

В той день я чомусь прокинувся о четвертій ранку і зустрічав схід сонця за філіжанкою кави. Вранішній туман перетворював місто за вікном на ілюстрацію до містичної казки, а прохолода зимового ранку, оповита ароматом кави, нагадувала про цінність домашнього затишку. В цій неквапливій розміреності ця стаття сама прийшла до мене. Зазвичай написанню статті передує молитва, але в той день мені не залишалося нічого іншого, як занотовувати рядки, що самі народжувалися в моїй голові, як відлуння світла душі тієї людини, про яку йшла мова.

 

Знайомство з Лідією Горошко відбулося в перерві між зйомками й вийшло досить квапливим. Було помітно, що вона хвилюється і відшукує свій настрій. Я подумки посміхнувся, адже «Сповідь» – це не для того, щоб справити «правильне» враження. «Сповідь» – це про душу, Бога та українство. Та під час нашого діалогу пані Лідія це зрозуміла й одразу заспокоїлася. В її очах з’явилося тепло, а душа почала відтавати, зігріта щирістю бесіди.

 

Поруч з цієї жінкою, котра співає самою душею, будь-які слова здаватимуться зайвими. Душа прагне мовчати й зігріватися сяйвом таланту та теплом душі цієї людини. Надзвичайний контраст між метушливим поспіхом першого знайомства та розміреним, неквапливим, щирим діалогом.

 

Справжність потребує тиші. Коли ми заспокоюємося, зупиняємося, то вщухає осад буденних клопотів, безлічі нагальних справ, неспокійних думок і переживань. І як тільки все це перестає каламутити воду людської свідомості, то крізь товщу цієї води стає можливим роздивитися сяйво душі.

 

У Лідії Горошко душа сяє. Виблискує любов’ю до Бога і України, бринить яскравими гранями її величезного таланту. Це сяйво сильніше за будь-які клопоти, хвороби та життєві негаразди. І яка ж вона красива, потужна та справжня в цьому сяйві!

 

Волинянка за народженням вона вже понад 50 років день у день закохується у красу Поділля. Донька священика, від самого дитинства плекає два свої найцінніші скарби – пісню і молитву. Українську пісню. Саме вона зачіпає струни її душі та надихає жити й творити.

 

Лідія Федорівна навіть не очікувала від себе такої відкритості у діалозі, тому уважно спостерігала за моїми емоціями під час бесіди. Хотіла зрозуміти, чи взаємна ця її щирість та чи зумів я її по-справжньому почути.

 

Та правда в тому, що щирість може бути лише взаємною. Доторкнутися до людської душі можна лише власною душею. Тільки так можна вести діалог на очах у Нації і Бога. Саме так народжується «Сповідь» – діалог про те, що вище за нас самих. Про любов до Бога й України.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Лідія Федорівна Горошко, керівник народного аматорського фольклорного колективу «Рідня» Гайсинського РБК, виконавиця народних і авторських українських пісень, лауреат всеукраїнських і міжнародних пісенних конкурсів

https://youtu.be/vMtAgMIKPQY

Ця Вчителька своїм життям говорить про святу любов до України

Пані Жанна не стане обманювати й обманюватись, не стане заспокоювати себе чи інших брехливою напівправдою Олег Володарський (відео)

Оце такі ми зроду – українці

Вони з нас насміхалися на сцені,

А ми за це їм владу віддали.

І ми – незрілі, і вони – зелені!

Вони – неукраїнці, ми – хохли!

У цьому зачарованому колі

Будуєм Україну, а яку?

Ми хочемо добра, і щастя, й волі,

Та вперлись у глухий (як завше) кут.

І знову вибираєм не для себе,

І знову, так виходить, що для них.

А збоку скаже хтось: «Отак вам треба!»

Бо винні всі – що правда, то не гріх.

Оце такі ми зроду – українці:

Розсваримось, руками розведем…

Самі собі – чужинці і ординці,

Для себе – пекло, для чужих – едем.

Чекаємо, в задумі склавши руки, –

А де ж Апостол правди і науки?

І де він, український наш Мойсей?

В пустелі ще? Хто ж поведе людей?

Жанна Дмитренко

 

Жанна Дмитренко, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, депутат Вінницькоі обласної ради

Вона надзвичайна. Цільна і потужна, наче випущена стріла і водночас по-материнськи любляча та співчутлива. Неймовірно багатогранна особистість. Вона не схилить голови. Не погодиться з неправдою. Не промовчить. Вмить побачить соціальний блеф та лицемірство і буде говорити про своє бачення вільно та відкрито.

 

Пані Жанна не стане обманювати та обманюватися, не стане заспокоювати себе чи інших брехливою напівправдою. Адже в ній стільки щирості, гідності, поваги до себе та до ближніх. В ній так яскраво палає внутрішнє світло, відлуння якого бачно в її очах. Її душа вільна, сильна і безмежна, наче пориви вітру.

Багато років виховуючи дітей, вона силою любові долала соціальну байдужість і холоднокровність та навчала маленьких українців бути сильними, мудрими та люблячими у своєму ставленні до знань, до України та до ближнього.

Жанна Дмитренко все життя відбудовує нашу українську генетику, яку так довго ховали від нас за тоннами червоної брехні. Вона дихає нашою історією та культурою. Вона справжня Берегиня, котра люблячим серцем викохує українство.

Пані Жанна – вчителька від Бога. Все своє життя вона закликає, навчає та надихає знати та любити Україну й українство. Вона ніколи не складе крил. Вона горда бути українкою.

В її душі оголений нерв, котрий резонує на слова Кобзаря, бринить віршами та прозою Лесі Українки, відбиває набатом рядки Франка… Саме тому їй так болить усе те, що відбувається з нами сьогодні. Вона намагається прокричатися віршами, достукатися до сердець рядками, що йдуть від самого серця.

Жанні Дмитренко важко бачити, чути та відчувати стільки горя, котре розлите в повітрі, але від цього її любов до рідної землі тільки міцнішає. Вона ні за яких обставин не полишить та не зрадить Україну та українство. Я слухав її й подумки молився.

Ця Вчителька усім своїм життям говорить про святу любов до України. Я слухав її серцем і молився. Прохав у Господа віри. Такої ж сильної та незламної, як і у неї. Я просив Всевишнього об’єднати усіх нас: тих, кому так болить Україна.

Я просив у Богу сили слухати та чути одне одного. Адже нам так необхідно почути й бути почутими. Вона говорить до нас рядками своїх віршів. І нам вкрай необхідно її почути!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Героїня програми – Жанна Дмитренко, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, депутат Вінницькоі обласної ради

https://youtu.be/43p5ENEV0Mg

Отцю Сергію вкрай важливо бути почутим – Олег Володарський

 

Молитва під час боротьби з силами темряви

Господи! Ти – Бог Всемогутній, Ти – мій Отець Небесний! Прошу Тебе через заступництво й допомогу святих Твоїх Архангелів Михаїла, Гавриїла й Рафаїла про те, щоб я та мої брати й сестри були захищені від злого духа, який хоче зробити нас своїми рабами. Всі Святі, прийдіть на допомогу!

Від неспокою, смутку, нав’язливих думок,

Господи, просимо Тебе, захисти нас,

Від ненависті, ревності, нечистоти,

Господи, просимо Тебе, захисти нас.

Від думок про помсту, про смерть; від заздрості,

Господи, просимо Тебе, захисти нас.

Від будь-якої думки про самогубство та аборт,

Господи, просимо Тебе, захисти нас.

Від життя в розпусті тіла,

Господи, просимо Тебе, захисти нас.

Від розриву подружжя і всякої лихої дружби,

Господи, просимо Тебе, захисти нас.

Від усіляких форм чаклунства, напастей злого духа, прокляття, диявольської одержимості, хвороб психічних, фізичних, моральних і духовних, які виникають через дію злого духа,

Господи, просимо Тебе, захисти нас.

Господи, Ти сказав: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам».

Через заступництво Пречистої Діви Марії звільни нас від усього злого й дозволь нам наповнитись Твоїм Святим Духом та Його любов’ю, радістю і миром. Через Христа, Господа нашого. Амінь.

 

Митрофорний протоієрей Сергій Мельник, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці (м. Жмеринка Вінницької області)

Вінницька область опинилася на другому місці в Україні за темпами переходу релігійних громад з Московського патріархату до Православної церкви України. Про це повідомляє у своєму дослідженні портал «Слово і Діло», який проаналізував ситуацію з переходами українських церковних громад з російської церкви до ПЦУ. Так, згідно з дослідженням, «станом на початок минулого року в Україні налічувалося 19 тисяч 209 православних громад, з них діяли – 18 тисяч 315, 188 були не зареєстровані і 706 не діяли. Більше громад належали церкві Московського патріархату – 12 тисяч 437, у Київського патріархату було 5 тисяч 363 приходи, у Української автокефальної православної церкви – 1 тисяча 171 громада, у оновленої УАПЦ – 28». На порталі зазначають, що першою громадою, яка долучилася до новоствореної ПЦУ після отримання Україною томосу стала громада Вінницького Спасо-Преображенського кафедрального собору. Це сталося 17 грудня 2018-го за участі митрополита Вінницького і Барського Симеона.

Джерело: https://vezha.ua/vinnychchyna-druga-v-ukrayini-za-tempamy-perehodu-religijnyh-gromad-do-ptsu-grafika/

 

Туманний ранок був спокійний та неквапливий, сповнений ароматом кави та розміреною чарівливістю нових зустрічей та знайомств. Герої програм спостерігали за записом «Сповіді» налаштовуючись на діалог про Україну та українців. Затишна Жмеринка прокидалася і похмурий туманний ранок поступово наповнювався звуками міського життя. До нас на зйомки програми прийшов священик. Охоче прийшов. Без жодних вагань відгукнувся на пропозицію своїх прихожан. Для мене така подія – справжня дивина, адже зазвичай організація знімання «Сповіді» зі священиками потребує неабияких зусиль.

 

Отець Сергій був готовий до діалогу. І ані метушня знімального процесу, ані камери не змусили його нервувати чи сумніватися у своїх словах, своїх поглядах та переконаннях. Є люди, які вміють красиво та цікаво говорити. Є такі, котрим публічність дається вкрай важко. А є й ті, кому, як і герою сьогоднішньої «Сповіді», вкрай необхідно бути почутими. В них відчувається цей нерв, котрий рано чи пізно забринить в душі кожного з нас. В такі миті людина говорить не те, що належить відповідно до статусу, посади чи ситуації, а саме те, що кипить і бринить в душі.

 

Ми підіймаємо очі до неба і линемо поглядом і душею туди, в безмежний простір, де живе Бог, котрий своєю мудрістю та любов’ю здатен заспокоїти втомлену та зболілу душу. Ми промовляємо молитву, звертаючись до Господа словами, думками та душею. Перебуваючи на самоті в цій молитві, ми не відчуваємо самотності, болю чи постійного занепокоєння, котрими сповнене наше життя. Навпаки, ми відчуваємо себе маленькою нерозумною дитиною люблячого та мудрого батька, котрий завжди поруч з нами, завжди любить нас, навіть тоді, коли ми про нього забуваємо.

 

Я не знаю, чи зумів бути корисний саме цьому священику. Але моя вдячна душа прагне поділитися тим, що український священик розповідає на очах у Нації і Бога. Це людина, котра поруч із нами в радості та в горі. Людина, котра хрестить і вінчає, сповідує та відмолює, допомагає та наставляє, проводжає в останню путь… Котра готова бути поруч з українством. Для якої Бог і Україна понад усе.

 

І нарешті Нація починає розуміти, наскільки необхідною для нас є ВІРА. Нам потрібно було опинитися на краю прірви, щоб у нас відкрилися очі на те, що ми не впораємося інакше. Нам потрібно вимолити цю країну, вимолити наше майбутнє і майбутнє наших дітей. Тільки єдність та совісність зроблять із роз’єднаного, втомленого війною, економічною та політичною кризою народу по-справжньому сильну та потужну Націю.

 

Він молиться Богу в спорожнілому храмі, коли за останнім прихожанином вже зачинилися двері, а його оточують лише дзвінка тиша та ікони. А потім читає проповідь та молитву перед свою паствою і закликає всіх нас молитися за Україну та українців. І є в цьому щось величне та святе, від чого віє такою потужною силою. В цьому є Бог… В цьому є Україна.

 

Це наступний крок нашого з вами генетичного росту та розвитку. Господь любить нас. Дарує нам сили. Дарує мудрість та красу любові до ближнього. Без цієї любові ми не зможемо рухатися далі. Вона життєво необхідна нашій роз’єднаній та знекровленій зовнішнім та внутрішнім ворогом Нації. Це основа нашого сьогодення і майбуття. Кожен з нас бачить і висловлює себе по-своєму. Свою рідну Україну я бачу і люблю саме в молитві, слова якої з любов’ю повторюю щодня. Але не важливо, як кожен з нас сприймає та висловлює святу віру. Головне, щоб вона була, жила і сяяла в душі.

 

Ми всі рівні перед Богом. Рівні перед Україною. Різниться лише сила любові, відданості в її служінні Нації і Богу. Більше б таких священиків, котрі не тільки розуміють необхідність Нації в любові, сповіді та каятті, а й говорять до Нації не тільки на проповіді, а й за стінами храму.

 

Нам здається, що ми зовсім самотні в нашій любові до України. Ми здогадуємося, що є хтось, кого сповнюють схожі відчуття, але не знаємо цього напевне і не відчуваємо цього. Наша сила в єдності. І коли поодинокі голоси зіллються в єдиний хор, Нація розквітне. Настали такі часи. Складні. Непередбачувані. Багатогранні.

 

Саме тому так важливо знати та відчувати, що ти не самотній, відчувати тепло душі та міцність руки того, хто поруч, того, хто такий же як ти. Вкрай важливо! В цьому і є вчення Христа: беззастережно та самовіддано ділитися часточкою своєї душі. І не боятися, не соромитися своєї доброти, любові та милосердя. Він говорив про це в голос. Тому, що служіння Нації і Богу – його суть, його вибір і його покликання. Український священик. Вірний та відданий син своєї української землі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Митрофорний протоієрей Сергій Мельник, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці (м. Жмеринка Вінницької області)

https://youtu.be/4HDu6bj8Llc

Коли Надія вишиває, буденна метушня не владна над майстринею

У Надії Фартушняк українство забриніло натхненням вишивати ікони – Олег Володарський (відео)

 

В гармонії з вищою силою!

З давніх часів центральне місце в житлі кожної віруючої людини займали образи святих. Для ікон, які зображували Ісуса Христа, Богородиці Діви, Миколая Чудотворця, відводилося найпочесніше місце в домі. Вважалося, що тоді вони захищають господарів від негативного впливу злих сил. Шати ікон прикрашали перламутром, перлами або дорогоцінним камінням. Деякі умільці вишивали образи бісером. Цьому процесу передувало виконання ряду підготовчих ритуалів, які дозволяли очистити душі вишивальниць.

 

Вишивка бісером ікони займає особливе місце в мистецтві рукоділля. Сьогодні, як і століття тому, образи святих є найважливішими оберегами для сучасних людей. Створити ікону з бісеру — мрія кожної вишивальниці. Але для цієї роботи потрібне не лише творче натхнення. Вишивання ікони означає єднання людини з вищими силами Всесвіту. Важливо досягти духовної й естетичної гармонії. До роботи можна приступати з легким серцем і добрими думками. Тільки за таких умов образ буде виконувати роль духовного оберега.

Також не варто забувати, що вишивання бісером — це кропітка праця, для якої потрібен не лише певний настрій, але також терпіння та певні професійні навички. Щоб образ мав естетично привабливий вигляд, бажано використовувати схеми вишивок. У цьому разі не доведеться переживати стосовно правильності зображення, оскільки обличчя й руки святих друкуються на канві. Їх вишивати не потрібно. Бісером прикрашаються інші елементи образу, наприклад одяг чи німб.

 

Також ці образи стануть чудовим подарунком на Паску, Різдво, день народження чи будь-яке інше свято. Зображення святого, чиїм іменем було названо людину, буде з подвійною силою захищати її від хвороб та будь-яких інших бід. Ікони володіють надзвичайно могутньою енергетикою. Деякі з них допомагають позбавитися від важких, іноді невиліковних, хвороб. Легенди про неймовірні зцілення передаються від одного покоління до іншого. Сучасні лікарі рядять вагітним жінкам займатися вишиванням образів. Численні дослідження підтверджують, що спокійний ритм роботи, умиротворений настрій і естетичне задоволення позитивно впливають як на майбутню маму, так і на плід. Відомо немало випадків, коли жінки, які довго не мали дітей, після вишивання ікони змогли відчути радість материнства. Робота над деякими образами, наприклад «Молитва матері» або «Мати та дитя», допомагає вагітним жінкам духовно збагатитися. Така ікона не тільки має дуже привабливий вигляд, але й володіє надзвичайною силою.

https://volnovakha.city/read/promo/101744/vishivka-biserom-ikoni-mistectvo-yake-ne-vtrachaye-aktualnosti-protyagom-stolit

 

Надія Фартушняк, вишивальниця

На краю українського села живе звичайна українка. Ми завітали до неї, а вона розгублено та схвильовано зустрічала нас, не розуміючи нашого до неї інтересу. Ми розташувалися в просторій світлиці, біля ікон, вишитих працьовитими руками Надії Фартушняк.

Отець Ростислав Процанін, настоятель парафії, до якої входить і це село, порадив нам звернути увагу на цю людину. І ми надзвичайно вдячні йому за пораду. Під час спілкування ми відкрили для себе цю натхненну майстриню зовсім інакшою.

 

Поки ми готувалися до програми та налаштовували техніку, Надія розповідала про ікони:

– Ви вишиваєте для себе?

– Так, – відповіла вона і посміхнулася, – вишиваю ікони для себе, для близьких і на подарунок друзям та знайомим, а також церкві.

– Ви віруюча людина?

– Я родом з Львівщини, у нас всі ще з діда-прадіда вірують в Бога. Віра мені передалася не просто з дитинства, а від народження.

 

Звичайна жінка. Мати. Дружина. Українка. Але скільки сил, скільки натхнення, терпіння та старання необхідно мати, щоб вишивати дрібним бісером образи святих. Одну з ікон з образом святого Назарія, покровителя її сина, на честь якого хлопчика і назвали, вона вишила для нього.

 

Ми завжди шукаємо щось, шукаємо самих себе. І забуваємо про те, що все, що нам необхідно віднайти, у нас вже є. Воно кличе до нас з глибин нашої української генетики, прагнучи нагадати нам, що найважливіше – це жити в гармонії з природою і Богом. Народна творчість – одна з неймовірно яскравих граней діаманту українства. Це частина сутності нашої Нації. Для нас творити, створювати, майструвати так само природно, як дихати.

 

У Надії українство забриніло натхненням вишивати ікони. Творити в молитві. Розмірена праця заспокоює тіло і розум, а молитва напуває душу. В такі миті буденна метушня не владна над майстринею, вона перебуває в іншому вимірі, відчути який дано не багатьом. Але такі люди, як Олексій Альошкін, Вікторія Ніколаєва, Віктор Козюк, Наталія Шпак-Косаківська та багато інших зможуть це зрозуміти.

 

Щоденна метушня та клопоти, квохкання галасливо-порожніх селебрітіз, котрих ЗМІ безуспішно намагаються видати за еліту суспільства, численні спроби нав’язати ті думки, котрі нам не потрібні – все це перетворюється на суцільний шум, за яким ми перестали чути себе. І лише залишаючись на одинці з собою і Богом ми здатні заглушити в собі той шум і відчути, хто ми є насправді. Стати СПРАВЖНІМИ.

 

На краю українського села, в затишній хаті я розмовляв з такою простою та СПРАВЖНЬОЮ українкою. На її долю випало чимало всього. Але вона зуміла пробачити людям та долі всі негаразди. Зуміла пробачити й стати щасливою тим тихим та сонячним щастям, яке можливе тільки там, де панує Бог і Любов. Як же це водночас складно і просто – уміти бути щасливими! І як же я прагну, щоб ми, українці, навчалися цьому в один в одного й у таких СПРАВЖНІХ українок, як Надія Фартушняк.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Надія Фартушняк, вишивальниця

https://youtu.be/37W3Yiz4FRQ

Хто відчув, що таке Майдан, більше ніколи не забуде це відчуття

Олег Володарський: «Герой цієї «Сповіді» — справжній українець, майданівець, волонтер. З ним неймовірно просто та щиро розмовляти» (відео)

 

А сотню вже зустріли небеса

Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров’ю перемішана сльоза…
А батько сина ще не відпускав.
Й заплакав Бог, побачивши загін:
Спереду — сотник, молодий, вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній сивий-сивий…
І рани їхні вже їм не болять…
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло…
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…

ЛюдмилаМаксимлюк

Василь Дмитрович Смажелюк, Волонтер, заступник голови ГО «Мирослава»
Декілька днів не наважувався сісти за написання цієї статті. І лише коли місто вкрила вечірня темрява, заховавши від людей денне світло і буденну метушню, я все ж таки наважився перетворити на слова все те, чим болить душа останні сім років.

 

МАЙДАН. Я не спав разом з ним. Він кликав, закликав, виховував. Він говорив зі мною. Той, хто відчув на собі, що таке МАЙДАН, більше ніколи не забуде це відчуття. Запах гарі, відлуння пролитої крові бриніло в повітрі, а навколо лунали тисячі голосів, зливаючись в один голос, ГОЛОС НАЦІЇ, котрий ми, хоча і надвисокою ціною, але змусили почути увесь світ. Тоді Нація згадала, що таке ВОЛЯ.

 

Перша суспільна молитва. Священники. Віра в Націю і Бога. Відкриті двері Михайлівського монастиря. Наша сила в єдності.
— Ви майданівець? — запитав я у свого співрозмовника.
— Так, — спокійно та скромно відповів він.
Мене ніби обпекло зсередини від цих простих слів.

 

Це був не останній Майдан. Я їжджу країною. Дивлюся людям в очі. Бачу їхній біль. Бачу, як їм болить смерть найкращих, байдужість суспільства та свавілля влади. І не тільки бачу. Ті події змінили мене назавжди. Молитва Майдану стала гімном моєї душі. Ми десятиліттями носили в собі цей біль.

 

Категорична незгода жити в сатанинській, комісарській державі. Настав той момент, коли мовчання стало нестерпним. Мовчазна згода з існуючим свавіллям картковим будиночком розсипалася після першого пострілу. І Нація піднялася. З усіх терен України з’їхалися УКРАЇНЦІ. З маленьких сіл. З невеличких містечок. З величного Львова. З усміхненої Одеси. З колись потужного Донецька…

 

Зараз багато хто дозволяє собі жити й чинити так, ніби Нація більше не вибухне. Вибухне, заіскрить, здійметься ввись і полетить білим соколом. Нас зрадили. Нас продали. Про нас забули. Тисячами наших життів заплатили за власне збагачення. Ми довго відмовлялися в це вірити. Дехто і досі не здатен це усвідомити. Дійсно, в голові не вкладається весь цинізм вчиненого гріха.

 

Тепер, коли наступає прозріння, а на зміну одним манкуртам приходять інші, ще безпринципніші, ми, як і тисячі років тому, підіймаємо голову в небо і просимо у Господа мудрості для прийняття такого категорично важливого для нас рішення. Ми не потрібні нікому, окрім нас самих. І поки голоси Нації не зіллються в один, як це відбулося тоді, ми не будемо почуті. Майдан кипів. У темряві кімнати я слідкував за новинами та репортажами з місця подій. І хоча пройшло вже багато років, відлуння тих подій раз у раз крадуть мій сон і сьогодні.

 

В жерлі Майдану рабське, радянське минуле переплавилося на ВІЛЬНЕ, НЕЗАЛЕЖНЕ майбутнє. Багато хто прагне і далі жити й жиріти так, ніби нічого цього не відбулося. Прагне і далі перетворювати наше майбутнє на золоті батони чи спускати його в золоті унітази. Вони чомусь приймають наше мовчання за мовчазну згоду з існуючим станом речей. Історія семирічної давнини так нічого їх і не навчила…

 

Я молюся. Щиро та ревно. Молюся за Україну. Тисячам, мільйонам українських сердець болить ця країна. Там, на Майдані ми заявили про себе, як НАЦІЯ. Саме там ми усвідомили наскільки сильними та ВІЛЬНИМИ ми є. Проте, зраджені внутрішнім і зовнішнім ворогом, так і не зуміли показати це. Тому сьогодні нам потрібно відроджувати себе заново. Потрібно вивчати — хто ми і звідки, потрібно навчитися знати та цінувати нашу мову, історію та культуру, адже це те, без чого Нації не буде. Не буде українців.

 

Герой цієї «Сповіді» — переконаний, справжній УКРАЇНЕЦЬ. Людина з Великої літери. Майданівець. Волонтер. З ним неймовірно просто та щиро розмовляти. Діалог, котрий не потребує зайвих слів чи церемоній. Сьогодні не треба пояснювати нікому з тих, хто живе і дихає цією країною, як ми себе почуваємо через те, що відбувається.

 

Ця людина менш ніж за годину стала для мене близькою та рідною. Він — українець від БОГА. І цього більш ніж достатньо для того, щоб сісти поруч і затишно по-братньому поговорити й помовчати… Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Василь Дмитрович Смажелюк, волонтер, заступник голови ГО «Мирослава»

https://youtu.be/Uhqwbszgox0

Барський МХАТ став вагомим внеском у мою скарбничку спогадів

Можливо, вистава про кохання у виконанні цих акторів вийшла настільки проникливою саме тому, що вони здатні любити усією своєю суттю Олег Володарський (відео)

 

«Емоції, яких торкаєшся душею. Сприймайте світ мистецтва у його багатогранності разом з нами та преглядайте літературно-музичну композицію «Кохання, як воно є», створену в рамках проєкту Театр Рівності, де люди з порушенням зору стають акторами! Проєкт втілюється у життя за підтримки Українського культурного фонду»

https://youtu.be/mbrcToAOkIo

Барський проект «Театр Рівності» 15 жовтня презентує виставу за твором вінницької поетеси Світлани Травневої «Кохання як воно є». Усі актори театру – мають вади зору, тому й вистава буде інклюзивною із використанням технології квадрозвуку, аби люди, які не бачать, мали змогу відчути, що відбувається на сцені. Всього у постановці задіяли п’ятьох людей, однак незрячим акторам під час спектаклю пересуватися сценою допомагають волонтери.

Вистава «Кохання як воно є» відбудеться у Барському будинку культури 15 жовтня, однак поки – без глядачів у залі через поширення коронавірусу. Проте відео постановки з’явиться у соцмережах. Також виставу транслюватимуть по радіо.

Джерело: https://bar.visti.live/2020/10/12/barskyj-proekt-teatr-rivnosti-prezentuvav-novu-vystavu/?fbclid=IwAR0AJCkZWFpirpnc2IU_I3w8VnLdCd6QJp7hXRhSWxCc9pPVspxxY8EZlnc

 

Актори Барського міського художнього аматорського театру Аліна Богатирьова, Людмила Євтенко, Сергій Білоус, Володимир Григорєв

Ми знімали програму після останньої репетиції перед прем’єрою. Порожня глядацька зала, яскраве світло на сцені… Актори були трохи втомленими та схвильованими, проте залишалися привітними та щирими. Часто складно знайти спільну мову навіть з одним співрозмовником, а тут одразу четверо. Люди з обмеженими зоровими можливостями, котрі відчувають та чують набагато потужніше за багатьох з нас.

 

Я неймовірно радію з того, що мені все ж таки вдалося зняти цю програму, адже ці люди – яскравий приклад того, що кожен з нас має достатньо сили жити, творити, сяяти та надихати, попри будь-які життєві негаразди. Напередодні ми знімали програму з режисеркою цього проекту – Іриною Дєдовою та найактивнішим «співучасником» організації цього дива – Романом Григорьєвим. Ще під час спілкування з ними я побачив в них таке неймовірне натхнення та ентузіазм.

 

Доля багата на жарти та несподіванки, адже лише напередодні у Вінниці ми знімали «Сповідь» зі Світланою Травневою, на п’єсу якої і ставили постановку, та провідним методистом Вінницького обласного центру народної творчості Зоєю Красуляк, котра після прем’єри вручала нагороду за цей проект. Ще до прем’єри я був вражений цим проектом, в якому зустрілися стільки талановитих, небайдужих, яскравих, потужних українців.

 

Мені пощастило потрапити за лаштунки раніше, ніж відбулася вистава. Тому, під гучні овації глядачів, після спектаклю я мимоволі згадував, як за декілька днів до того ми сиділи на цій сцені і розмовляли про Україну. Різні долі, різне виховання, різні характери, але спільним знаменником є наша країна. Ми повинні бути усі разом. Обов’язково. Це надважливо. Особливо сьогодні.

 

Після вистави ми тепло обійнялися зі Світланою Травневою, поспілкувалися із Зоєю Красуляк. За час перебування тут я закохався в культуру та талановитість Поділля. І Барський МХАТ став вагомим внеском у мою скарбничку спогадів про цей неймовірний край. Ця «Сповідь» зачепила щось у моїй душі. Я слухав героїв програми і понад усе прагнув, щоб глядачі зуміли по-справжньому побачити та почути кожного з цих неймовірних людей. Зуміли побачити їх величезні серця і сповнені любов’ю та світлом душі. Скільки ж в цих людях тепла, добра і Бога!

 

Можливо, вистава про кохання у виконанні цих людей вийшла настільки проникливою саме тому, що ці люди здатні любити усією своєю суттю. Я сидів у глядацькій залі, поруч з рештою глядачів і поринав у незабутні спогади. Яке ж щастя – кохати. Загубитися назавжди й віднайти себе в рідній людині. Обіймати весь світ… Танцювати під дощем… Цілували сніжинки… Яке ж це величне почуття! І які дива воно творить! Коли ти кохаєш, ти по-справжньому живий.

 

Ще до того, як ці неймовірно щирі та справжні люди перевтілилися у талановито зображених персонажів, я запитав у них: «Чого не вистачає нашому суспільству?»

Відповідь, котру я почув, спантеличила мене, а потім ще не раз лунала у моїй голові: «Гроші, статус, багатство – це не важливо… Важливі Господь, душа і любов…»

Проблеми із зором не заважають цим людям бачити суть, адже найважливіше ми бачимо серцем.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герої програми: Актори Барського міського художнього аматорського театру Аліна Богатирьова, Людмила Євтенко, Сергій Білоус, Володимир Григорєв

Отець Богдан каже, що молитва живить душу, зцілює її та надихає

Капелани нашої рідної церкви завжди поруч із нашими воїнами: і в тилу, і на фронті – Олег Володарський (відео)

 

Молитва за об’єднання Української Православної Церкви

Господи Ісусе Христе, Боже наш, ми згрішили перед Тобою, і праведним судом Твоїм через неправди і беззаконня наші ми втратили єдність народу нашого і українське православ’я розділилося. Господи, Ти бачиш, як зовнішні і внутрішні вороги України, а найбільше – невидимий ворог спасіння нашого, дух лукавства, розпалюють непримиренність між православними українцями. Неправда породила в нас насилля, страждання невинних людей і кровопролиття. Ти ж, милостивий Господь, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, гоніння на Церкву, заслання і катування, а ще більше – на велике терпіння народу нашого, бо ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога – Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо.

Господи Боже наш, Ти бачиш, як наші невидимі і видимі вороги розділили нашу Українську Церкву, а разом з нею і весь український народ. Допоможи нам об’єднати православ’я в єдину Помісну Українську Православну Церкву – від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня. Дай нам розум і мудрість об’єднати розділені Церкви на основі церковних канонів, поклавши наріжним каменем апостольське правило, яке повеліває нам знати, що кожен народ, а серед них і український народ, повинен мати свого першого єпископа, тобто Патріарха, і не підпорядковуватися Московському патріарху, бо він для нас чужоземець. Напоум, Господи, наших розділених братів, щоби вони подолали в собі страх перед Московським патріархом і безбоязно об’єдналися з нами в єдину Церкву, щоби ми разом служили примиренню між ворогуючими, нерозумними і недалекоглядними, щоби між всіма нами панувала християнська любов. Ти, Христе Ісусе, сказав: «По тому будуть пізнавати, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою»; дай нам, українцям, мати правдиву любов між собою, прости нам провини наші і не пам’ятай беззаконь наших.

Нагадай, Господи Спасителю наш, розділеним братам нашим, архієреям і священикам, про велику жертовну любов до свого народу, яку показав пророк Мойсей; бо коли народ згрішив, поклонившись золотому тільцю, то пророк Божий молився, щоби Господь простив їм цей гріх, а якщо ні – то щоби і його ім’я згладив з книги Життя. Нагадай їм, Господи, і про жертовну любов до свого народу апостола Павла, який заради навернення братів своїх, рідних йому по плоті, готовий був навіть від Христа відлученим бути – аби вони спаслися. Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і не вільні, за наше протистояння і нерозумність, за нашу непримиренність, гордість і нетерпеливість один до одного, за наше лукавство і лицемірну, неправдиву любов.

Владико Многомилостивий, охорони нашу державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її. Господи, збережи нашу Українську державу, як Ти завжди оберігав християнські держави. Нехай єдина Помісна Українська Православна Церква буде основою міцною для неподільності держави Української та єдності народу нашого – нехай розвіються вороги його і нехай запанують в нас мир, злагода і єдність. Ти сказав, Господи: «Без мене не можете робити нічого». Допоможи нам створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву і помилуй нас. Бо Твоє є милувати і спасати нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь.

 

Протоієрей Богдан Лащенко, капелан Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону

Високопреосвященний Михаїл, архієпископ Вінницький і Тульчинський благословив нас на знімання «Сповіді» на Поділлі. Саме під час розмови з ним ми вперше почули, що у Вінницькій області збереглося найбільше церков в Україні: тут їх більше тисячі. Окрім благословення Владика надав нам неабияку допомогу – розповідав про єпархію, знайомив нас з її історією та сьогоденням і, що найважливіше, зі священиками та капеланами своєї єпархії. І тепер, завдячуючи архієпископу Михаїлу, я маю змогу показати глядачам ПРАВОСЛАВНЕ УКРАЇНСЬКЕ ПОДІЛЛЯ.

 

Я завершував Буковинський цикл «Сповіддю» з отцем Миколою Занковичем https://www.facebook.com/580231115692353/videos/770630063514970 і його дивовижною розповіддю про довгі та буремні роки побудови храму Святого князя Володимира Великого у м. Чернівці. Навіть зараз, згадуючи отця Миколу та його храм, і сам не помітив, як на обличчі з’явилася посмішка від тієї благодаті, що я відчув в тому Божому місці.

 

Можливо саме тому розповідь про Подільське православ’я я починаю зі «Сповіді» зі священиком та капеланом Богданом Лащенком. «Сповіді», знятої у маленькій капличці, із вікон якої видно будівництво майбутнього храму. А можливо і тому, що почувши від отця Миколи наскільки не просто вимолювати душею та відбудовувати ледве не власноруч дім Божий, я в глибині душі сподіваюся, що його приклад надихатиме та підтримуватиме отця Богдана в його нелегкій праці.

 

Капелани нашої рідної церкви завжди поруч із нашими воїнами: і в тилу, і на фронті. Отець Богдан підтримує пацієнтів Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Він завжди поруч із ними, готовий розділити їхній біль і поділитися власною вірою та любов’ю. Саме світло цієї любові та віри, з Божою поміччю, допомагає пацієнтам, що перебувають на межі життя та смерті, любові та ненависті, надії та зневіри не впасти у прірву та не піддатися пітьмі.

 

Недобудований храм ще не мав стін та куполів, але, здавалося, що вже мав душу, котра прагнула якомога скоріше відкрити двері для прихожан і ділитися з ними благодаттю. А поки його час ще не настав, нас запросили до будівельного вагончика, в якому розташувалася тимчасова капличка. Я побачив простоту, скромність та затишок цієї маленької церкви й одразу зрозумів, звідки стільки душі в майбутньому храмі.

 

Мене зустріли мудрі очі святих, які споглядали на нас з ікон, і щирі, небайдужі та надзвичайно теплі очі капелана Богдана Лащенко. Ледве ми налаштували техніку, як на вулиці почалася злива. Осінній дощ щосили стукав по даху та по вікнах, забираючи у нас залишки літньої спеки та нагадуючи про цінність людського тепла. Навпроти мене сидів священник нової формації. В руках цього покоління священників майбутнє нашої віри.

 

Я прагнув почути його душу. Можливо, саме тому ставив запитання, яких сам від себе не очікував. А по завершенню цією «Сповіді» тепло сповнювало мою душу, коли я дивився на отця Богдана і бачив в ньому майбутнє нашої жовто-синьої України. Назавжди закарбувалися в моїй пам’яті слова капелана Андрія Ляшика:

– Отче, а де наш Храм Божий?

– Там, де Бог. Люди. Україна.

– Навіть посеред поля.

– Бог усюди.

 

Я тоді вийшов із церкви і побачив поле, а в ньому Хрест і якось в одну мить усвідомив для себе, що Храм – це усі ми, головне молитися та вірувати. І пам’ятати, що ми не самі. У нас є Бог і Україна.

– Вам затишно, комфортно йти обраним вами священицьким шляхом? Як воно – бути священиком? – запитав у отця Богдана і відчув, що це запитання торкнулося його душі.

– Як людині, досить важко. Як священнослужителю – комфортно. Молитва живить душу, зцілює її та надихає.

 

Останнім часом я часто чую докори з приводу того, що я ідеалізую церкву. Я лише посміхаюся на це. Щоб ми не казали, а люди все одно почують те, що бажають почути. Насправді ж я прагну відшукати, показати нашу українську віру в Господа нашого Ісуса Христа. Віру, якій більше тисячі років. Віру, котру зберігає, підтримує та примножує наша УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА. Почувши таку відповідь, голоси невдоволених не змовкають. «Так, але навіщо ти прив’язуєш віру до націоналізму? Це різні речі!» – не заспокоюються вони.

 

Я щиро переконаний в тому, що віра в Бога є фундаментом українства. Ті, хто попри все зберегли для нас Україну, заповіли нам: «Бог і Україна!», «Воля або смерть!». Сила духу тих, завдяки кому українство досі існує, з глибин віків підтримувалася вірою та молитвою. Я це бачу. Я відчуваю це душею. Саме тому я відшукую посеред Нації любов до Бога і України. Розпитую про це, знімаю програми, пишу статті.

 

«Сповідь» – це про нас. Про українців. Кожен з нас унікальний та неповторний. Доторкнувшись душею до більш ніж 300 доль, я можу напевне сказати одне: без любові до українців України не існує. Україна – це не просто територія. Справжня вона не на географічних картах, а в душах тих, хто любить свою Батьківщину. Любить Україну та українців, як того навчає Господь. Без цього не буде майбутнього. Байдужість вбиває. Ми дозволяємо розпоряджатися бісам з політикуму та олігархату так, ніби країна нам не належить. Ніби вони знищують щось чуже та не потрібне, а не відбирають у нас найдорожче. І платимо сьогодні за це страшну, криваву ціну. Я був щиро вдячний священнику і капелану моєї рідної церкви, коли він чесно і відверто відповів мені: «Як людині, важко».

 

Важко дивитися на величезний світ, в котрому так багато байдужості до справи твого життя. Та від того лише ціннішою буде допомога та підтримка тих, кому не все одно. Важко бачити тих, хто повернувся з війни знесилений та зневірений. Але тим яскравіше палає в душі вогонь Божої Любові, коли бачиш тих, кому вдалося повернути надію та віру в майбутнє. Важко дивитися в очі дитинці, чию долю назавжди змінила війна. Але скільки ж Бога в тому, коли ця дитина знаходить в собі сили малювати наївні дитячі листівки, щоб підтримати наших захисників на фронті. Сила священника в любові та молитві. І ваша душа, отче Богдан, сповнена цією силою. Я молитимуся за Вас, отче. І ви про мене не забувайте – я у Вас вірую!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Богдан Лащенко, капелан Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону

https://youtu.be/YwYyb2hXXIo

Священики й капелани поміж собою називають його Батьком

З такими, як отець Микола Занкович не страшно дивитися в майбутнє наших дітей Олег Володарський (відео)

 

Молитва до святого рівноапостольного князя Володимира

О великий угоднику Божий, богообраний і богопрославлений, рівноапостольний княже Володимире! Ти відкинув зловір’я і нечестя язичницьке, увірував у єдиного істинного триіпостасного Бога, прийняв святе хрещення і просвітив світлом божественної віри і благочестя усю країну Руську. Тому, славлячи і дякуючи премилосердному Творцеві й Спасителеві нашому, славимо й дякуємо тобі, просвітителю наш і отче, бо через Тебе ми пізнали спасительну віру Христову й хрестилися в ім’я Пресвятої і Пребожественної Тройці; цією вірою ми визволилися від праведного засудження Божого, вічного рабства дияволу і пекельних мук; цією вірою ми прийняли благодать усиновлення Богові й надію на успадкування небесного блаженства. Ти є перший вождь до Начальника та звершувача нашого вічного спасіння Господа Ісуса Христа; ти є теплий молитовник і заступник землі нашої і всіх людей твоїх. Не може язик наш висловити велич та висоту благодіянь, вилитих через тебе на землю нашу, отців і праотців наших і на нас недостойних. О всеблагий отче і просвітителю наш! Зглянься на немочі наші і благай премилосердного Царя Небесного, щоб не прогнівався Він дуже на нас, бо через немочі наші ми щодня чинимо гріхи, щоб не погубив Він нас за беззаконня наші, але нехай помилує і спасе нас, з милості Своєї, нехай вселить у серце наше спасенний страх Свій, нехай просвітить Своєю благодаттю розум наш, щоб ми пізнавали шляхи Господні, залишили стежки нечестя й омани і подвизалися на стежках спасіння та істини, неухильно виконуючи заповіді Божі та настанови Святої Церкви. Благай, благосердний, Чоловіколюбця Бога, щоб Він продовжив на нас велику милість Свою: нехай визволить нас від нападу чужинців, від внутрішнього безладдя, заколотів і чвар, від голоду, смертельних хвороб і від усякого зла; нехай подасть нам добре полиття і врожай плодів земних, нехай визволить нашу землю від усякого лиха, нехай дасть пастирям ревність за спасіння пастви, а всім людям поміч у старанному звершенні служби своєї, і щоб вони мали між собою любов та однодумність і подвизалися з вірою на благо Святої Церкви; і нехай засяє світло спасенної віри в Україні нашій по всіх кінцях її, і нехай навернуться до віри невіруючі, і нехай зникнуть усі єресі і розколи, щоб так поживши у мирі на землі, ми сподобилися з тобою вічного блаженства, хвалячи і величаючи Бога навіки-віків. Амінь.

 

Отець Микола Занкович, настоятель храму святого князя Володимира, благочинний м. Чернівці

Благочиння (протопопія в православних до 19 століття, деканат в католиків та греко-католиків) — церковна адміністративна одиниця, яка обєднує декілька парафій (приходів) і є складовою єпархії. Головою благочиння є благочинний. До обовязків благочинного (декана) належить: турбота про збереження чистоти православної віри і належне духовно-моральне виховання віруючих; нагляд за відправленням богослужінь, за станом церковної проповіді, за достойним станом вівтаря, престолу, жертовника та всього храму в цілому; турбота про виконання постанов і розпоряджень єпархіальної влади; контроль за своєчасним надходженням парафіяльних внесків на утримання єпархії; надання порад священослужителям як стосовно виконання ними своїх обовязків, так і стосовно їх особистого життя; вирішення суперечок між духовенством і парафіяльними радами без формального судочинства і з доповіддю про найбільш значимі та вагомі інциденти єпархіальному архиєрею; розслідування церковних правопорушень за вказівкою єпархіального архиєрея; клопотання перед єпархіальним архиєреєм про церковні нагороди духовенства і мирян; внесення пропозицій єпархіальному архиєрею щодо заміщення вакантних посад у парафіях священиками, дияконами, псаломщиками і регентами; піклування про задоволення релігійних потреб віруючих у парафіях, де тимчасово відсутні священослужителі; спостереження за будівництвом і ремонтом храмів у межах благочиння; турбота про забезпечення храмів усім необхідним для звершення богослужінь і нормального парафіяльного діловодства; піклування про розповсюдження газет, журналів та іншої духовної літератури і виконання інших обовязків, покладених на нього єпархіальним архиєреєм.

Джерело https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D1%8F

 

Священики й капелани поміж собою називають його Батьком… Благочинний міста Чернівці отець Микола Занкович. Мудрий, спокійний та неймовірно скромний. Під час перебування на Буковині я побачив, що нам не вистачає програм зі священослужителями. Тоді я зателефонував до отця Миколи та попросив організувати нам зустріч зі священиками і запис програми. Він з увагою та доброзичливо поставився до нас і вкрай відповідально до прохання. Я відчував його турботу та підтримку протягом всього знімального дня.

 

30 років свого життя отець Микола присвятив служінню Нації і Богу. Нащадок династії священиків. Він священик у шостому поколінні, а його син, Іван Занкович, котрий врешті-решт також пішов сімейним шляхом, священик в сьомому поколінні.

 

Мені боляче та сумно від того, що шпальти ЗМІ переповнені якими завгодно новинами, заголовки майорять численними фактами біографії акторів, співаків, політиків, бізнесменів, і водночас сором’язливо мовчать про те, що серед нас живуть такі глибокі та усвідомлені у своєму служінні Нації і Богу українці. ЗМІ популяризують нові вбрання, модні покази та гучні вечірки селебрітіз й зовсім розучилися бачити, чути і говорити про справжніх та відданих.

 

Отець Микола із теплою посмішкою згадував, як він, тоді тільки висвячений священик, служив просто неба, а все що в нього було — це збитий дерев’яний хрест і стіл, позичений у жіночки із будинку неподалік. Саме так зароджувалася велич і краса храму святого Володимира…

 

Я сидів перед ним і мені було складно… Він посміхався та жартував і за його теплом та посмішкою неможливо було роздивитися те, яким складним та небезпечним було для його роду майже 200-річне служіння Богу і Україні. Я сидів і порівнював цинічне лицемірство тих, кого продають нам через ЗМІ — крадійкуватих фарисеїв та цю скромну і мудру людину, котра зробила і продовжує робити стільки добра.

 

Я не наважувався переривати запитаннями цю «Сповідь». Слова тут здавалися зайвими. Священик навпроти мене згадував, ділився своєю душею, а нас оточували Бог і тиша… Під куполом храму, котрий ця Людина будувала душею та власними руками. Храм надзвичайної краси — величний, світлий з дивовижними розписами на стінах і стелі він нагадує витвір мистецтва. Але по-справжньому вражаючим його робить саме любов і душа, котрі були вкладені в це місце ще до того, як з’явився фундамент храму. І зараз ними наповнений кожен сантиметр цієї величної споруди. Я молився в ньому. Я чув його. Відчував.

 

Отець Микола будував цей храм душею. Від самого дерев’яного хреста, котрий був встановлений на місці колишнього звалища. Його віра, молитва, терпіння та любов з Божою поміччю створили диво. Отець Микола так глибоко усвідомлює значення Господа в своєму житті, тому нікуди не поспішає, ні з ким не сперечається, адже він знає напевне, що з милості Божої трапляються дива.

 

Людина, в душі якої є Бог, спокійна за своє майбутнє. Син, онук, правнук, праправнук священиків, батько священика, українець, котрий душею розбудував храм, людина, котра усвідомила себе не тільки в служінні Богу, а й Україні. Сьогодні настав їх час. Час людей, котрі вірують в Господа, котрі присвятили своє життя служінню Йому. З такими людьми, як отець Микола Занкович не страшно. Не страшно дивитися в майбутнє наших дітей. Не страшно повертатися до них спиною, знаючи, що вони завжди підтримають, а не всадять ножа. Їх віра і мудрість ламають нав’язані внутрішнім і зовнішнім ворогом стереотипи та переконання. Саме існування таких людей наче сіль на рану для тих, хто так підло і цинічно зраджує та продає Батьківщину.

 

До нього треба просто так прийти, присісти поруч, насолодитися, відчувши себе маленькою дитиною поруч із мудрим батьком, і поговорити душею. Зболілим серцем. Отець Микола Занкович істинно любить Україну та українців. А щасливі діти його рідної землі наповнюють його душу радістю та щастям. Тим і священна наша рідна українська церква — ми відбудовуємо її своїми душами, своїми серцями і своєю вірою. Я прикипів душею до цього храму. Мені не хотілося звідти їхати. З того часу, як я познайомився з цим місцем, відчув його, я часто в молитві бачу себе саме там.

 

Моя душа завжди буде повертатися до вашого храму, отче Миколо. Там багато Господа. Там є безмежна і беззастережна любов Матері Божої. Там є Бог і Україна. Це остання стаття й остання «Сповідь» Буковинського циклу. Моє українське серце прагне з ніжністю обійняти буковинців, вклонитися їм і щиро подякувати. Це був мій особистий урок на зрілість Віри й відчуття правди та істини. Квітка-Буковина щедро відкрила мені свої скарби — діаманти людських душ. Я зачарований їх сяянням. Я і досі відчуваю захоплення, згадуючи гори кольору ночі. Відчуття сили та волі. Відкритість та щедрість душ… Багато зустрічей не відбулося через життєві обставини, але, мабуть, на все воля Божа. Але в мене залишилося знання, розуміння, усвідомлення буковинського громадянського суспільства. Саме ця Буковинська частинка мого життя залишиться в серці назавжди.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми отець Микола Занкович, настоятель храму святого князя Володимира, благочинний м. Чернівці

https://youtu.be/D9nKeeeNjDY

Незважаючи на юний вік, отець Іван має багатий життєвий досвід

Олег Володарський: «Іван гідний нащадок славного роду Занковичів» (відео)

 

Акафіст до свт. Миколая чудотворця

Iкос 9

Знаємо, богомудрий отче Миколаю, що красномовцi пустословнi й нечестиві посоромленi тобою, бо Арiя-богопротивника, що роздiляв Божество, й Савелiя, що змiшував Святу Тройцю, ти перемiг, а нас у вiрi православнiй утвердив, тим-то ми й шануємо тебе так:

радуйся, щите, що охороняєш побожнiсть;

радуйся, мечу, що посiкаєш безбожнiсть;

радуйся, божественних повелінь навчителю;

радуйся, боопротивних навчань нищителю;

радуйся, драбино, поставлена Богом, що нею здiймаємося на небо;

радуйся, покрово, Богом збудована, що багатьох укриваєш;

радуйся, бо ти немудрих умудрив словами твоїми;

радуйся, бо ледачих зворушив звичаями твоїми;

радуйся, незгасима свiтлосте Божих заповiтiв;

радуйся, пресвiтлий променю Господнiх наказiв;

радуйся, бо навчанням твоїм знищуються єретичні глави;

радуйся, бо тобою вiрнi сподобляються слави.

Радуйся, Миколаю, великий чудотворце.

 

Отець Іван Занкович, настоятель храму Св. Миколая (м. Чернівці)

Династія священиків

Гідний нащадок славного роду Занковичів. Зібраний, усвідомлений та відкритий. Будь-хто нервує перед камерою. Сучасний світ виставляє певні шаблони та рамки і в ньому вкрай складно залишитися собою й не потонути у вирі часу.

 

Саме тому, тим людям, котрі живуть душею і в байдужості до мирського, зовнішнього часто складніше за інших впоратися з хвилюванням. Адже коли вмикається камера, в їхньому житті з’являється сторонній глядач, до якого звертаєшся, до якого прагнеш достукатися. І якщо для мирян жити, оглядаючись на думку інших – звична справа, то для священиків таке відчуття досить незвичне. Саме тому священослужителі хвилюються ледве не більше за інших.

 

Отець Іван в юності спробував відійти від сімейних традицій і пішов навчатися на історичний факультет і встиг попрацювати на державній службі. І лише після того, як спробував іншого життя, зумів усвідомити, що його душа прагне храмової тиші, замість мирського шуму і метушні. Усвідомивши це, повернувся в лоно Матері-Церкви, повною мірою відчувши велич тієї духовної спадщини, котру заповіли йому покоління предків.

 

Він своїми очима бачив, як його батько разом зі своїми парафіянами будував храм. Бачив, скільки душі туди вкладено. І лише прийнявши служіння, усвідомив, яким прикладом любові та відданості став для нього батько. Усвідомлена, генетична любов до Бога і України. Любов, котра проявляється в служінні Нації і Богу.

 

Храм Святого Володимира Великого поділяється на верхній і нижній храми. Минаєш сходи вниз і ніби потрапляєш в інший вимір. Вимір тиші, любові та молитви. Кожен елемент, кожна ікона, кожна фреска виконані з неймовірною майстерністю і наповнені такою любов’ю майстрів до Бога і свого творіння. Цей храм – справжнє торжество Духу і майстерності. Настоятелем нижнього храму служить Іван Занкович.

 

Родина Занковичів так глибинно, генетично відчуває вдячність до Господа за те, що Він покликав їх до служіння Богу і Україні. Це відчувається в кожному погляді, кожному вчинку, кожному слові. Отець Іван говорив про те, як він відчуває свою країну, якою він бачить свою націю і що для нього важливо в сучасному громадянському суспільстві.

 

Незважаючи на юний вік, Іван Занкович має багатий життєвий досвід. Тим більш виваженим став його вибір присвятити себе служінню Богу. Слідування поклику крові стало для нього усвідомленим, пережитим вибором. І зараз він отримує максимальне задоволення від життя, слідуючи своєму покликанню – ділитися часточками своєї душі та допомагати іншим стати на шлях любові, молитви й каяття.

 

Як людина, котра на собі відчула, що таке буремне мирське життя, він добре розуміє своїх прихожан. І тим простіше йому на власному прикладі показувати іншим, яку насолоду та спокій дарує віра та молитва. Отець Іван з великою повагою поставився до «Сповіді» на очах у Нації і Бога. Моя душа раділа, насолоджуючись цим щирим діалогом з генетичним священиком рідної української церкви. «На все воля Божа», – бачив я в його очах. Храм, священик, Віра, Нація… в такі миті я так неймовірно пишаюсь тим, що я українець…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Отець Іван Занкович, настоятель храму Св. Миколая (м. Чернівці)

https://youtu.be/r2PBdZ1c970

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
20
предыдущая
следующая