хочу сюда!
 

Твоя мрія

37 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 27-45 лет

Заметки с меткой «сповідь»

Поважний священик з теплом обійняв мене на прощання

Протоієрей Василь Дідик, священик, котрий пише, усвідомлюючи минуле і розповідає про сьогодення — Олег Володарський


Молитва за спасіння народу й держави Української і втихомирення в ній розбрату та ворожнечі

Господи Боже, Ісусе Христе, Спасителю наш! До Тебе припадаємо зі скорботним серцем і сповідаємося у гріхах і беззаконнях наших, а також батьків, дідів і давніших пращурів наших, що ними зранили Твоє милосердя та благодать і віддалили від себе щедроти Твої. Бо відступили від Тебе, Владико, і законів та настанов Твоїх не дотримуємося, і не робимо того, що заповідав Ти нам. Тому й терпимо від великого безладдя і потоптання та зневаження ворогами й недоброзичливцями нашими, і принижені й пригнічені ми більше від багатьох інших народів, і зневагу й наругу. У т. ч. криваву збройну агресію, переносимо від правителів і можновладців сусідів наших та їхніх тутешніх поплічників, посіпак і угодовців.

Боже Великий і Дивний, що вболіваєш за злобу й злостивість людську, підіймаєш тих, що впали, і підводиш повалених! Святим Духом могутню й благодатну Твою силу з неба народові нашому зішли, зціли рани сердець і душ та тіл наших і підійми нас із постелі немочі й недуги. Бо вражені розслабленням стегна наші, бо хворі на неправду і спричиняємо численні беззаконня й ідолослужіння. Вгамуй руйнівну ворожнечу, ненависть і розбрат, різні й усілякі упередження, нетерпимості і забобони у землі українській, породжені і залишені нам ще предками нашими. Котрі — поміж різного іншого — тяжко згрішили, зокрема, нещадними, запеклими братовбивствами й міжусобицями та рясним пролиттям невинної крови, і віддали від нас заздрощі і чвари, зарозумілість та багатолику злочинність. Включаючи корупцію й забруднення, засмічення і нищення довкілля, аборти, пияцтво, наркоманію й розпалення пристрастей, розбещення, розпусту і всілякі збочення й безбожні гидоти. Попали в серцях наших терня нечистоти, непримиренності й озлоблення тощо.

Щоб, нарешті, взаємно простили і полюбили ми один одного: різні покоління і частини України, брат — брата, сусід — сусіда, співвітчизник — співвітчизника. Причому, попри те, куди саме сягають їхні регіональні й мовно-етнічні, конфесійні і соціально-станові корені і сьогоденні реалії, у т. ч. політичні й світоглядні переконання й уподобання і т. п. Щоби, як одне ціле, перебували в Тобі, Господі і Владиці нашому, в Тілі Твоєму — Православному і Вселенському, як і вчив та заповідав Ти нам. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо сповнилися ми приниження і негідні навіть очей своїх на небо звести. Згадай милості, що їх явив Ти отцям нашим, переміни гнів Твій на прощення й милість і дай нам поміч у скорботі. Молить і благає до Тебе Церква Христова Твоя молитвами всіх святих, праведників і угодників Божих землі української.

Врозуми і благослови народ український, а особливо тих, хто при владі стоїть, та наповни всіх правдивим страхом Божим. Та, відповідно, прагненням і бажанням сповняти закони і заповіді Твої. Щоби всім нам добре дбати про Христову Церкву нашу Київську — Православну і Кафолічну, яку Ти, Всеблагий і Премудрий, територіально помістив на перетині християнських Сходу і Заходу, різних вірувань, культур і цивілізацій. Про відновлення в Україні духовного єднання її Божого люду, яке було за часів Київської Русі, та запанування в серцях й розумі всіх різноликих вітчизняних християн взаємопорозуміння і злагоди, взаємоповаги й щиросердної любові одне до одного. Про Батьківщину нашу Україну і весь народ та відстоювати й утверджувати їх добробут і благо, державність, незалежність і соборність. Силою Хреста Твого зміцни державу та її людність і воїнство наше та захисти від змов і нападів, агресії та підступів ворожих й віддали цих цинічних і затятих загарбників за межі наших кордонів.

Демонтувавши олігархічно-корупційно-кланову систему, поклич і піднеси людей вповні й щиро побожних, високоморальних і правдивих, компетентних, відповідальних і дійсно патріотичних, розуму й сили та постав їх на служіння Вітчизні нашій. У т. ч. на різних керівних і ключових посадах різних рівнів, профілю і рангів — від найвищих державних і до місцевих та сільських. А нам усім дай Твого Святого Духа — духа мудрости і страху Божого, духа міцности та благочестя і даруй кожному вогонь любови до матері нашої України — єдиної й соборної, цілісної і неподільної.

Господи, до Тебе вдаємося, навчи нас чинити волю Твою святу, бо Ти — Бог наш, бо в Тобі — джерело життя і в світлі Твоєму побачимо світло. Подай милості й щедроти Твої народу українському, щоб ми правдиво славили святе ім’я Твоє з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь!

Вишнівецький замок

 

Вишневецький палацово-парковий комплекс розташований у волинському містечку Вишнівець на мальовничих берегах річки Горині. Місто стало родовим гніздом одного з найвідоміших князівських родів Корибутів-Вишневецьких. Перша писемна згадка про Вишневець зустрічається в історичних джерелах 1395 року. Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитрія Корибута Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. Тоді на правому березі річки Горинь там, де нині розміщується село Старий Вишнівець, Дмитрій Корибут збудував перший укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. В 1494 році князь Михайло Вишневецький переніс його на лівий високий берег, де сам рельєф допомагав краще організувати оборону. З того часу і на декілька віків стає Вишнівець родовим гніздом і славою могутнього роду князів Вишневецьких.

В 1640 році Ярема Вишневецький розпочав будівнцтво великого замку. Значно модернізував замкові укріплення і збудував оборонний монастир кармелітів, який входив в єдину оборонну систему Вишневецького замку. Місто, маючи магдебурію, на той час було великим торговим і ремісничим центром, куди зїжджалися на торги купці з Кременця, Почаєва та інших міст Волині. Проте після підписання Зборівського миру, Вишнівець був ущент пограбований і зруйнований татарами, що на довгі роки відбилося на його розвитку.

На початку ХVІІІ століття останній з князів Вишневецьких, перший магнат Речі Посполитої, Міхал Сервацій перебудовує розорений родовий замок у пишний палац по типу французьких позаміських резиденцій. Інтер’єри палацу вражають сучасників своєю розкішністю. Після смерті Міхала Сервація у 1744 році маєток переходить у власність найближчих родичів князів Вишневецьких — графів Мнішків. Як люди культурні та високоосвічені, Мнішеки дбали про палацовий комплекс, опікувалися Вишневцем, його господарством та культурою.

Завдяки діяльності, щедрості, прагненню до науки й краси князів Вишневецьких та графів Мнішків містечко Вишневець та сам край взагалі став багатющим осередком знань, оплотом культури та мистецтва. Адже саме у Вишневецькому палаці знаходилася бібліотека, що висвітлювала науково-художні смаки епохи, театральний зал, на сцені якого постійно ставилися спектаклі, новинки театрального мистецтва. Не менш важливу роль відіграють живописні полотна, що прикрашали стіни палацу та сама естетика оформлення інтер’єрів.

Палацово-парковий комплекс займає чималу площу і кожен із його елементів є архітектурним та мистецьким взірцем. Вїзна брама вражає своєю величчю, а огорожа красою декоративності, стилістичністю та символізмом. Осередком духовності та взірцем храмової архітектури є призамкова церква Вознесіння Господнього. Важливим елементом палацово-паркового комплексу є ландшафтний англійський парк, який приваблює природністю й загадковістю. Костел був закладений ще Яремою Вишневецьким у 40-х роках ХVІІІ століття. Після зруйнування під час козацьких повстань був відбудований Міхалом Сервацієм Вишневецьким. Костел святого Михаїла вражав своєю масштабністю та помпезністю. Він став родинною опочивальнею своїх католицьких володарів. Церква Вознесіння Господнього теж виконує функцію усипальниці князів Вишневецьких, але вже не католиків, а православних. Датою її побудови вважається 1530 рік. Вона стала свідком заручин Марини Мнішек та Лжедмитрія І. Зберігала у своїх стінах цінні реліквії сакрального мистецтва, а саме чудотворну ікону «Знамення Пресвятої Богородиці» ікону Божої Матері та інші.

 

Протоієрей Василь ДІДИК, настоятель храму Святої Трійці (Божа Гора) та храму Вознесіння Господнього (смт. Вишневець, Збаражського району, Тернопільської області)

 

Погляд в минуле. Священик, котрий пише. Усвідомлення минулого і розповідь про сьогодення, як дар сучасникам та майбутнім поколінням. Старовинний храм, що розташований в надзвичайно мальовничій місцевості, куполи якого додають надзвичайної чарівності пейзажу. Стіни цього храму надзвичайно схожі на стіни храму Михаїла Архістратига, що у Видубицькому монастирі. І я вкотре усвідомив, що немає відмінностей між Центром, Заходом, Сходом чи Півднем України, поки ми всі любимо одну країну і молимося одному Богу. Бог і Україна.

 

Богом дана Україна, велична та сильна, хоч і втомлена війною та нашою байдужістю до власної Неньки-Батьківщини. Господь подарував нам можливість заново навчитися любити та цінувати нашу країну. Війна найдієвіше ліки від байдужості. Молитва дарує нам ВОЛЮ, не скуту мирськими пристрастями. І зараз душа кожного, в кому жевріє українство розривається від болю Нації.

 

Душа благає про мир. Та воля не дозволить погодитися на мир за всяку ціну. Не дозволить схилити голову перед ворогом. Мир має бути у вільній, суверенній та незалежній Україні, від Закарпаття до Луганська, від Чернігова до Ялти. Все інше — принизливий сурогат. Поразка. Зрада тих, кого не стало на цій війні.

Нам постійно заважають, по-сатанинськи перекручуючи нашу історію, винищуючи нашу суть, а ти йдеш вглиб храму, туди, де живе Господь, і молиш його про вільну та квітучу Україну, про усвідомленість та єднання Нації.

 

Догорали свічки після програми, ми молилися, дякуючи Богу за цю «Сповідь»… Поважний священик з теплом обійняв мене на прощання. Ми обидва були стривожені і вражені глибиною нашого діалогу.

 

Усипальниця предків, як нагадування про велич та непереможність нашого народу, свято віруючого в свою рідну землю і в Господа нашого Ісуса Христа. Більше сотні «Сповідей» подарували мені беззастережну впевненість в тому, що ми, українці, Є. Та за наше відродження Нація платить страшну, криваву ціну.

Василь Дідик. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/d8TcSgZYCbQ


Поважний священик з теплом обійняв мене на прощання

Протоієрей Василь Дідик, священик, котрий пише, усвідомлюючи минуле і розповідає про сьогодення — Олег Володарський


Молитва за спасіння народу й держави Української і втихомирення в ній розбрату та ворожнечі

Господи Боже, Ісусе Христе, Спасителю наш! До Тебе припадаємо зі скорботним серцем і сповідаємося у гріхах і беззаконнях наших, а також батьків, дідів і давніших пращурів наших, що ними зранили Твоє милосердя та благодать і віддалили від себе щедроти Твої. Бо відступили від Тебе, Владико, і законів та настанов Твоїх не дотримуємося, і не робимо того, що заповідав Ти нам. Тому й терпимо від великого безладдя і потоптання та зневаження ворогами й недоброзичливцями нашими, і принижені й пригнічені ми більше від багатьох інших народів, і зневагу й наругу. У т. ч. криваву збройну агресію, переносимо від правителів і можновладців сусідів наших та їхніх тутешніх поплічників, посіпак і угодовців.

Боже Великий і Дивний, що вболіваєш за злобу й злостивість людську, підіймаєш тих, що впали, і підводиш повалених! Святим Духом могутню й благодатну Твою силу з неба народові нашому зішли, зціли рани сердець і душ та тіл наших і підійми нас із постелі немочі й недуги. Бо вражені розслабленням стегна наші, бо хворі на неправду і спричиняємо численні беззаконня й ідолослужіння. Вгамуй руйнівну ворожнечу, ненависть і розбрат, різні й усілякі упередження, нетерпимості і забобони у землі українській, породжені і залишені нам ще предками нашими. Котрі — поміж різного іншого — тяжко згрішили, зокрема, нещадними, запеклими братовбивствами й міжусобицями та рясним пролиттям невинної крови, і віддали від нас заздрощі і чвари, зарозумілість та багатолику злочинність. Включаючи корупцію й забруднення, засмічення і нищення довкілля, аборти, пияцтво, наркоманію й розпалення пристрастей, розбещення, розпусту і всілякі збочення й безбожні гидоти. Попали в серцях наших терня нечистоти, непримиренності й озлоблення тощо.

Щоб, нарешті, взаємно простили і полюбили ми один одного: різні покоління і частини України, брат — брата, сусід — сусіда, співвітчизник — співвітчизника. Причому, попри те, куди саме сягають їхні регіональні й мовно-етнічні, конфесійні і соціально-станові корені і сьогоденні реалії, у т. ч. політичні й світоглядні переконання й уподобання і т. п. Щоби, як одне ціле, перебували в Тобі, Господі і Владиці нашому, в Тілі Твоєму — Православному і Вселенському, як і вчив та заповідав Ти нам. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо сповнилися ми приниження і негідні навіть очей своїх на небо звести. Згадай милості, що їх явив Ти отцям нашим, переміни гнів Твій на прощення й милість і дай нам поміч у скорботі. Молить і благає до Тебе Церква Христова Твоя молитвами всіх святих, праведників і угодників Божих землі української.

Врозуми і благослови народ український, а особливо тих, хто при владі стоїть, та наповни всіх правдивим страхом Божим. Та, відповідно, прагненням і бажанням сповняти закони і заповіді Твої. Щоби всім нам добре дбати про Христову Церкву нашу Київську — Православну і Кафолічну, яку Ти, Всеблагий і Премудрий, територіально помістив на перетині християнських Сходу і Заходу, різних вірувань, культур і цивілізацій. Про відновлення в Україні духовного єднання її Божого люду, яке було за часів Київської Русі, та запанування в серцях й розумі всіх різноликих вітчизняних християн взаємопорозуміння і злагоди, взаємоповаги й щиросердної любові одне до одного. Про Батьківщину нашу Україну і весь народ та відстоювати й утверджувати їх добробут і благо, державність, незалежність і соборність. Силою Хреста Твого зміцни державу та її людність і воїнство наше та захисти від змов і нападів, агресії та підступів ворожих й віддали цих цинічних і затятих загарбників за межі наших кордонів.

Демонтувавши олігархічно-корупційно-кланову систему, поклич і піднеси людей вповні й щиро побожних, високоморальних і правдивих, компетентних, відповідальних і дійсно патріотичних, розуму й сили та постав їх на служіння Вітчизні нашій. У т. ч. на різних керівних і ключових посадах різних рівнів, профілю і рангів — від найвищих державних і до місцевих та сільських. А нам усім дай Твого Святого Духа — духа мудрости і страху Божого, духа міцности та благочестя і даруй кожному вогонь любови до матері нашої України — єдиної й соборної, цілісної і неподільної.

Господи, до Тебе вдаємося, навчи нас чинити волю Твою святу, бо Ти — Бог наш, бо в Тобі — джерело життя і в світлі Твоєму побачимо світло. Подай милості й щедроти Твої народу українському, щоб ми правдиво славили святе ім’я Твоє з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь!

Вишнівецький замок

 

Вишневецький палацово-парковий комплекс розташований у волинському містечку Вишнівець на мальовничих берегах річки Горині. Місто стало родовим гніздом одного з найвідоміших князівських родів Корибутів-Вишневецьких. Перша писемна згадка про Вишневець зустрічається в історичних джерелах 1395 року. Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитрія Корибута Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. Тоді на правому березі річки Горинь там, де нині розміщується село Старий Вишнівець, Дмитрій Корибут збудував перший укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. В 1494 році князь Михайло Вишневецький переніс його на лівий високий берег, де сам рельєф допомагав краще організувати оборону. З того часу і на декілька віків стає Вишнівець родовим гніздом і славою могутнього роду князів Вишневецьких.

В 1640 році Ярема Вишневецький розпочав будівнцтво великого замку. Значно модернізував замкові укріплення і збудував оборонний монастир кармелітів, який входив в єдину оборонну систему Вишневецького замку. Місто, маючи магдебурію, на той час було великим торговим і ремісничим центром, куди зїжджалися на торги купці з Кременця, Почаєва та інших міст Волині. Проте після підписання Зборівського миру, Вишнівець був ущент пограбований і зруйнований татарами, що на довгі роки відбилося на його розвитку.

На початку ХVІІІ століття останній з князів Вишневецьких, перший магнат Речі Посполитої, Міхал Сервацій перебудовує розорений родовий замок у пишний палац по типу французьких позаміських резиденцій. Інтер’єри палацу вражають сучасників своєю розкішністю. Після смерті Міхала Сервація у 1744 році маєток переходить у власність найближчих родичів князів Вишневецьких — графів Мнішків. Як люди культурні та високоосвічені, Мнішеки дбали про палацовий комплекс, опікувалися Вишневцем, його господарством та культурою.

Завдяки діяльності, щедрості, прагненню до науки й краси князів Вишневецьких та графів Мнішків містечко Вишневець та сам край взагалі став багатющим осередком знань, оплотом культури та мистецтва. Адже саме у Вишневецькому палаці знаходилася бібліотека, що висвітлювала науково-художні смаки епохи, театральний зал, на сцені якого постійно ставилися спектаклі, новинки театрального мистецтва. Не менш важливу роль відіграють живописні полотна, що прикрашали стіни палацу та сама естетика оформлення інтер’єрів.

Палацово-парковий комплекс займає чималу площу і кожен із його елементів є архітектурним та мистецьким взірцем. Вїзна брама вражає своєю величчю, а огорожа красою декоративності, стилістичністю та символізмом. Осередком духовності та взірцем храмової архітектури є призамкова церква Вознесіння Господнього. Важливим елементом палацово-паркового комплексу є ландшафтний англійський парк, який приваблює природністю й загадковістю. Костел був закладений ще Яремою Вишневецьким у 40-х роках ХVІІІ століття. Після зруйнування під час козацьких повстань був відбудований Міхалом Сервацієм Вишневецьким. Костел святого Михаїла вражав своєю масштабністю та помпезністю. Він став родинною опочивальнею своїх католицьких володарів. Церква Вознесіння Господнього теж виконує функцію усипальниці князів Вишневецьких, але вже не католиків, а православних. Датою її побудови вважається 1530 рік. Вона стала свідком заручин Марини Мнішек та Лжедмитрія І. Зберігала у своїх стінах цінні реліквії сакрального мистецтва, а саме чудотворну ікону «Знамення Пресвятої Богородиці» ікону Божої Матері та інші.

 

Протоієрей Василь ДІДИК, настоятель храму Святої Трійці (Божа Гора) та храму Вознесіння Господнього (смт. Вишневець, Збаражського району, Тернопільської області)

 

Погляд в минуле. Священик, котрий пише. Усвідомлення минулого і розповідь про сьогодення, як дар сучасникам та майбутнім поколінням. Старовинний храм, що розташований в надзвичайно мальовничій місцевості, куполи якого додають надзвичайної чарівності пейзажу. Стіни цього храму надзвичайно схожі на стіни храму Михаїла Архістратига, що у Видубицькому монастирі. І я вкотре усвідомив, що немає відмінностей між Центром, Заходом, Сходом чи Півднем України, поки ми всі любимо одну країну і молимося одному Богу. Бог і Україна.

 

Богом дана Україна, велична та сильна, хоч і втомлена війною та нашою байдужістю до власної Неньки-Батьківщини. Господь подарував нам можливість заново навчитися любити та цінувати нашу країну. Війна найдієвіше ліки від байдужості. Молитва дарує нам ВОЛЮ, не скуту мирськими пристрастями. І зараз душа кожного, в кому жевріє українство розривається від болю Нації.

 

Душа благає про мир. Та воля не дозволить погодитися на мир за всяку ціну. Не дозволить схилити голову перед ворогом. Мир має бути у вільній, суверенній та незалежній Україні, від Закарпаття до Луганська, від Чернігова до Ялти. Все інше — принизливий сурогат. Поразка. Зрада тих, кого не стало на цій війні.

Нам постійно заважають, по-сатанинськи перекручуючи нашу історію, винищуючи нашу суть, а ти йдеш вглиб храму, туди, де живе Господь, і молиш його про вільну та квітучу Україну, про усвідомленість та єднання Нації.

 

Догорали свічки після програми, ми молилися, дякуючи Богу за цю «Сповідь»… Поважний священик з теплом обійняв мене на прощання. Ми обидва були стривожені і вражені глибиною нашого діалогу.

 

Усипальниця предків, як нагадування про велич та непереможність нашого народу, свято віруючого в свою рідну землю і в Господа нашого Ісуса Христа. Більше сотні «Сповідей» подарували мені беззастережну впевненість в тому, що ми, українці, Є. Та за наше відродження Нація платить страшну, криваву ціну.

Василь Дідик. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/d8TcSgZYCbQ


Андрій Салагорник — один з тих, хто заслуговує на повагу Нації

Андрій говорив правду. Інколи неприємну, злу, але завжди правду — Олег Володарський


«Білі берети» — медичний загін спецпризначення, створений навесні 2014 року

До складу організації входять медики і студенти, які на волонтерських засадах надавали медичну допомогу бійцям добровольчих загонів і Збройних сил України.

 

Метою діяльності «Білих беретів» є:

— підготовка фахівців, які б володіли знаннями та навичками у галузях надання першої домедичної допомоги, організації надання медичної допомоги у надзвичайних, екстрених ситуаціях, при введенні військового стану та при масових заходах;

— забезпечення керування в разі необхідності мобільними медичними пунктами, члени яких мають знання та навички, управління та координація медичною службою на полі бою;

— в мирний час при потребі підсилення будь-якого підрозділу, бригад швидкої допомоги, міліції, чи МНС кваліфікованою лікарською допомогою;

— забезпечення долікарської медичної допомоги під час масових заходів, до приїзду швидкої допомоги.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/Білі_берети

 

Учасник російсько-української війни, волонтер Андрій Салагорник, псевдо — «ХРЕСТ». З Андрієм нас познайомив Роман Мельник «Мамонт». Розповідаючи про Андрія, він говорив: «Поспілкуйся з ним. Ти не пошкодуєш. Він один з тих, хто заслуговує на повагу Нації. Він сталевий. Витягував із надскладних ситуацій і на Майдані, і на фронті, і по волонтерці. Він фанат України».

 

Медик. Стоматолог за освітою. Засновник ГО «Білі берети». Я уявляв його собі іншим. Але Андрій виявився надзвичайно простим в звичках та спілкуванні. Він один з тих людей, на котрих дивишся і розумієш, що перед тобою СВІЙ.

 

В перші 10-15 хвилин передачі зазвичай відбувається ніби «розігрів», необхідний для того, щоб знайти правильний ритм діалогу. Відчути героя, а іноді — оминути гострі кути, адже потурбувати спокій чи душевну рівновагу людей, котрі є частиною війни за Україну, війни за майбутнє, недопустимо. Це авангард нашої нації.

 

Серед героїв «Сповіді» є ті люди, про діяльність яких не повинні знати «з того боку». Ні про їх сімейний стан, ні про їх військову або волонтерську діяльність. Ті, хто знає цих людей, з розумінням кивнуть, ті, хто бачить вперше, душею усвідомлять суть людини, за «Сповіддю» котрої вони спостерігають.

Медична та психологічна реабілітація вкрай необхідна. Та для одужання не менше за допомогу спеціалістів потрібна любов та підтримка Нації, заради якої ризикуєш життям. Ось чому я продовжую наголошувати: «Озирнися навкруги, почуй свою країну. Ми навчаємося підтримувати тих, чиє тіло скалічила війна, проте серед нас не менше, а може навіть більше тих, чию душу було травмовано. Цих ран не видно, та вони часто страшніші за фізичні. Ці рани лікуються любов’ю та турботою. Байдужість вбиває. Спочатку душі тих, ким вона заволоділа, а поступово і тих, до кого її проявляють. Війна не на Сході. Віна в Україні. Пам’ятай про це, жовто-синій!».

 

Передивляючись «Сповіді», мене завжди вражає різниця між спокійним стриманим діалогом і безмежністю усвідомлень, емоцій та відчуттів. У цій бесіді на очах у Нації і Бога так мало говориться словами і так багато душами.

 

Говорити з Андрієм було просто. Він говорив від душі. Говорив правду. Інколи неприємну, злу, але завжди правду. Ту, від якої значна частина суспільства продовжує закриватися, ховаючи голову в пісок. Від цього болить нашим білим янголам, котрих наша байдужість штовхає у безодню війни.

 

Він говорив мовчазною молитвою: «Я поруч. Я не покину. Мені б тільки видихнути та заспокоїтися. Віднайти себе в шумі обстрілів, неспокійних поїздках на фронт і в болю від того, що відбувається». Ми мовчки курили після зйомки. Я подивився йому в очі і запитав: «Ми переможемо?». Він просто та щиро посміхнувся і відповів: «Героям слава!»

Андрій Салагорник. «СПОВІДЬ» — авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/6d3vQ7RAWtM


Капелан Тарас Гордійчук. Я вклоняюся цьому українцю

Майдан та війна виховали покоління українців, котрі не подарують Україну ані зовнішньому, ані внутрішньому ворогу — Олег Володарський

 

Молитва вагітної жінки за щасливі пологи

Всемогутній Боже, Творче всього видимого і невидимого! До Тебе, Отця улюбленого, прибігаю. Ти обдарував людину розумом пізнання і волею творчою. Ти волею Своєю сотворив рід наш, з мудрістю невимовною сотворив тіло людини із землі та вдихнув у нього душу Свого Духа, щоб вона була подобою Твоєю. Премудрості Твоїй, Отче наш, угодно було, щоб рід людський збільшувався через мужа і жону в Таїнстві Шлюбу. Ти зволив благословити людей, щоби множилися і наповняли не лише землю, а й ангельські сонми. О Боже й Отче, нехай буде ім’я Твоє на віки вічні прославлене за те, що Ти учинив для нас, грішних.

Дякую Тобі за милосердя Твоє, що з волі Твоєї через чудесне сотворення не лише я виникла і поповнюю число вибраних, але й що Ти благословив мене в шлюбі і послав мені плід лона. Це дар Твій, Твоя, Боже, сотворена милість, о Господи й Отче духа й тіла! Тому до Тебе прибігаю і зі смиренням серця молю про милосердя і поміч, щоби дитятко моє, яке твориш в мені Своєю силою, було збережене і приведене до щасливого народження. Бо знаю я, Боже мій, що людина ні сили, ні влади не має на те, щоб вибирати шлях свій. Ми надто слабкі й схильні до падіння, щоб обминути всі тенета, які, за допустом Твоїм, приготував дух злий, і уникнути тих нещасть, в які вкидає нас легковажність наша. Твоя ж мудрість безмежна.

Тому і я, Отче милосердний, передаю себе в журбі моїй до рук Твоїх і молю: споглянь на мене милостивим оком Своїм і збережи неушкоджено через Ангела Свого святого мене й дитинку мою, що в лоні від усякого страждання. Пошли мені й мужеві моєму відраду, о Боже, Владико всякої радості! Щоби ми, бачачи благословення Твоє, від усього серця в дусі радости Тобі служили і поклонялися. Не бажаю бути вилученою зі слова Твого, за яким матері в болях дітей народжувати будуть. Смиренно прошу Тебе: поможи мені перенести страждання і пошли успішне завершення. Почуй молитви наші й дай нам дитину здорову й розумну — і ми приведемо її до Тебе, і Тобі посвятимо, бо Ти милосердний Бог наш, а ми разом з нашою дитиною будемо Твоїми рабами вірними. Вислухай, Всеблагий, молитву раби Твоєї, сповни прохання серця мого, заради Ісуса Христа, нашого Спасителя, Він бо за нас воплотився із Діви Марії і став Чоловіком, нині ж царює з Тобою і Духом Святим у Вічності. Амінь!

 

Протоієрей Тарас Гордійчук, капелан, клірик Свято-Миколаївського Монастиря (м. Дубно)

Кирил Кальницький, Михайло Омельян, Михайло Січка, Святослав Абрамюк, Тарас Гордійчук… всі вони практично ровесники незалежної України. Молодь, котра знає лише незалежну державу під жовто-блакитним прапором. Вони інші. Вони відрізняються від мого покоління. Покоління, зараженого радянщиною. Вони інакше думають, інакше живуть, по-іншому відчувають та сприймають цей світ.

 

— Отче, де і коли Ви молитесь? — запитав я під час «Сповіді» отця Тараса.

— Завжди та всюди, — спокійно, ані на мить не замислюючись відповів мені капелан. Після такої відповіді мені дуже складно було продовжувати діалог, адже людина однією фразою сказала все.

 

Між нами різниця практично в 20 років, проте я вклоняюся цьому УКРАЇНЦЮ. Я пишаюся цим священиком українського Храму. У мене перехоплює подих від усвідомлення майбутнього нашої України, котре я бачу в очах такої молоді. В душі живе надія на те, що мені вдалося виховати такими ж УКРАЇНЦЯМИ своїх дітей. Обожнювати свою землю і любити свій народ.

 

Ми знімаємо «Сповідь», розмовляючи на очах у Нації і Бога ще й для того, щоб кожен з тих, хто любить нашу країну, знав, що він не один. Поруч з нами багато тих, в кому палає українство. Ми можемо не знати одне одного в обличчя чи по іменах, проте МИ Є. Кожен з нас не самотній в своїй любові до України. Усвідомлення цього окриляє.

 

Ти підіймаєш голову до неба і, сам того не усвідомлюючи, починаєш промовляти вдячну молитву Отцю Небесному. Майдан та війна виховали покоління українців, котрі не подарують Україну ані зовнішньому, ані внутрішньому ворогу.

 

В мене перехоплювало подих. Наша сила в наших дітях. Ми назавжди будемо жити в них і в дітях їх дітей. Вони впораються! Так, ми на краю прірви. Та з яким блиском в очах та з якою вірою ми посміхаємося сонцю. Ми не забули Молитву. Молитву, котрій тисячі років. Це найпотужніша наша зброя. Поки в наших серцях Бог і Україна, ми непереможні!

Тарас Гордійчук. «СПОВІДЬ» — авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/GYXv6Ld7xZQ

Тетяна виховує в українських дітях українство, мужність та честь

Олег Володарський: «Тетяна Кочергіна – переконана ПЛАСТунка. Від самого серця. Від Бога»

Тетяна Кочергіна, волонтер, член проводу Кременецькоі станиці ПЛАСТу. Той день для нашої знімальної групи видався складним, проте насиченим і продуктивним.

 

Втомлені ми приїхали у Кременець, щоб зняти «Сповідь» із Тетяною. І застали її за облаштуванням дитячого класу, в котрому вона нещодавно завершила ремонт і тільки почала обживатися. Заклопотана, вона не стала метушитися через наш візит, а навпаки, спокійно завершувала свої справи, поки ми налаштовували апаратуру. А я, сидячи в оточенні дитячих стільчиків, зошитів та яскравих плакатів, відчував себе неймовірно затишно, по-домашньому. Сама собою на обличчі з’являлася посмішка.

 

Складно буде описати цю «Сповідь», адже людина така – величезна. Душа, котра виховує в українських дітях українство, мужність та честь. Переконана ПЛАСТунка. Від самого серця. Від Бога.

 

Людина, котра, спостерігаючи темряву війни та зросійщеного невігластва, випромінює стільки світла, що зігріває всіх навколо. Вона бачить, розуміє та відчуває горе та біль, проте не поринає в них, не тоне, а навпаки, всім теплом своєї душі намагається його зменшити, замінити якомога більше темряви світлом. Світлом любові та турботи. Їй болить. Неймовірно болить кожен удар і зовнішніх  і внутрішніх ворогів. Але, розділяючи той біль своєї нації вона все одно продовжує випромінювати любов та світло.

 

Серце. Серце України. Материнське серце. Такі Матері, як Тетяна Кочергіна, не розуміють, що таке чужі діти. У неї всі діти свої. Українські. Вона велика мати. Величезна. І душа її, наче берегиня, прагне обійняти всю Україну, аби захистити, підтримати, розрадити кожного. Ця любов – її суть. Вона лікує чужий біль, забуваючи про власний. Саме таким людям ми спокійно можемо довіряти найдорожче – виховання та душі наших дітей.

 

Тетяна зачепила якісь струни в моїй душі. Вона нагадала, як треба любити – самовіддано, усім серцем. Нагадала, що кожен з нас – частинка майбутнього України і що тільки від нас залежить, яким воно буде. Вона стала для мене іскрою.

 

Після виходу перших програм Тернопільського циклу пролунав телефонний дзвінок. Відповівши на нього, я почув стривожений голос Тетяни:

– Не показуй мене. Не випускай програму.

– Ні!

– Будь ласка, не роби цього, адже ти напишеш правду.

– Так, напишу.

– Ти маєш мене почути – не показуй програму.

– Ні. Я покажу все, що побачив. Я не маю права не показати того, хто так свято та щиро любить нашу країну.

– Ти думаєш?

– Я знаю. Нас усіх не стане, якщо ми раптом опустимо руки і дозволимо собі здатися. Навколо забагато ворогів. Зовнішніх і внутрішніх. Наша сила в єдності. Ми повинні знати одне одного.

– Роби так, як хоче твоя душа!

– Такі як ти несуть нас до світла. Завдяки вам жива моя Нація.

– Я дуже поважала Олега. Це був справжній патріот і герой моєї країни.

– Дякую, рідна! Ми обов’язково повернемо його чесне ім’я і проведемо його в останній путь. Це питання честі.

– Думаєш все ж таки потрібно?

– Впевнений у цьому.

 

Ми попрощалися. Я ще довго дивився на метушливий Київ за вікном, згадуючи Кременець. Щось там є таке, що я відчув, проте ще не можу усвідомити і пояснити. Ірина Мельник. Віктор Панфілов. Андрій Біндас. Андрій Любунь. Наталя і Богдан Неділі. Володимир Буграк. Тетяна Кочергіна. Юрій Камаєв… І Почаївська святиня, котра все одно буде українською. З Божою допомогою.

Тетяна Кочергіна. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/XTi-W2h9xR4


Ігумен Меркурій – звичайний український капелан

Він не може не допомогти нації, коли вона воює – Олег Володарський


Молитва за померлих

Недовідомі присуди Твої, Господи! Незбагненні шляхи Твої! Ти даєш дихання всьому творінню і всіх з небуття у буття приводиш. Ти комусь посилаєш Ангела смерти в день, якого не знає, і в час, коли не очікує; іншого ж вихоплюєш із руки смерти, даруєш життя при останньому подиху; ще іншого довго терпиш і даєш час на покаяння; когось, як пшеницю, зрізаєш серпом смерти у певний час, в одну мить; когось вражаєш громовицею; комусь допускаєш згоріти у вогні чи бути поглинутим морською безоднею чи земною прірвою; когось забираєш під час моровиць: бездиханними падають сильні світу цього, багаті й бідні. Що це все означає? Дивне і незбагненне для нас піклування Твоє, Боже, про кожну душу людську. Але, Господи, Господи! Тільки Ти один, Хто знає все, відаєш, чому й навіщо сталося, що раба Твого (ім’я) раптово поглинула смерть. Якщо караєш за численні й тяжкі гріхи його, молимо Тебе, Многомилостивий і Всемилостивий Господи: змилосердься над ним, не відкинь від лиця Твого і не покарай навіки, але з милости Твоєї і з безмежного милосердя Твого яви йому велику милість Твою у прощенні й відпущенні гріхів. Якщо ж спочилий раб Твій у цьому житті думав про Судний День, пізнав свою гріховність і бажав принести Тобі гідні плоди покаяння, але не досяг цього, бо Ти покликав його в день, якого він не знав, і в час, коли він не чекав, тоді молимо Тебе, Преблагий і Премилосердний Господи: нездійсненне його покаяння, яке бачили очі Твої, і недовершену справу спасіння його влаштуй, здійсни Твоєю невимовною благістю й чоловіколюбством. Єдину бо надію маємо на Твоє безмірне милосердя: у Тебе суд і покарання, у Тебе правда й невичерпна милість. Дай нам, Владико, омити гріхи його сльозами покори й зітханнями нашими перед Тобою, щоб не потрапив за гріхи у місце муки раб Твій (ім’я), але оселився в місці спочинку. Ти Сам, Господи, заповів стукати у двері милосердя Твого, тому благаємо Тебе, Прещедрий Царю, і не перестанемо благати Твоє милосердя та взивати з Давидом, що каявся: помилуй, помилуй раба Твого, Боже, з великої Твоєї милости. Благаємо Тебе, Господи, вірою у спасенні заслуги Твої, надією на викупну й чудодійну силу Твоєї жертви, яку Ти приніс за гріхи всього світу. Молимо Тебе, о Найсолодший Ісусе! Ти —Агнець Божий, що взяв гріхи світу та розіп’явся заради нашого спасіння! Молимо Тебе, як Спасителя і Викупителя нашого, спаси, і помилуй, і від вічної муки визволи душу повік незабутнього нами нагло померлого раба Твого (ім’я), не залиш його на загибель вічну, але сподоби його досягти тихого пристановища Твого та осели там, де всі святі Твої спочивають. Амінь!

 

Ігумен Меркурій, намісник Свято-Миколаївського чоловічого монастиря (м. Дубно), у світі Василь Бікіра

Є такі сповідальні програми, посмак після яких надзвичайно гіркий. Причина цього проста і людяна – дотик до болю моєї Нації. До численних вбивств та безчинств червоних шакалів. І тим більше болить усвідомлення того, що поряд із нами живуть їх нащадки, котрі не каються, а навпаки, продовжують знущатися над Україною і над українцями.

Жахлива правда про минуле. З нею важко жити. Та ні за яких обставин на неї не можна заплющувати очі, її не можна забувати. Там, в підвалах храму, тисячі закатованих та вбитих, а в стіні останки замурованої заживо матері з двома маленькими дітьми. Це наше минуле. Це кривавий фундамент храму нашого сьогодення, над яким лунають церковні дзвони нашого майбутнього.

 

Затишний храм із більш ніж 400-річною історією та гостинний та привітний священик. Світлий погляд, світлі думки, світлі Молитви. Навіть попри неймовірний біль. Знаєш, за що їх вбивали, жовто-синій? За українську мову. В них винищували українство. Їх ламали як націю. Не в силах дістатися до коріння, вони знищували кожну гілочку великого та красивого дерева, на якому тисячі років зеленіє листя, квітнуть квіти та співають птахи.

Ненависть. Незрозуміла, безпідставна, неосяжна. Саме тому таке нерозуміння, на межі жаху виникає, коли бачиш нащадків червоних серед нас. Більше того, на всіх щаблях державної влади. Вони нестримної хвилею, покоління за поколінням, наводнюють правлячі структури, а ми все так же не можемо повернути нашій землі українську мову, молитву, історію та душу.

 

Там, в підвалі Свято-Миколаївського храму, нагадування про те, що наші генетичні вороги ненавидять нас за сам факт нашого існування. І правий рудий порожній американський лицедій, коли, без особливої поваги до молодого і не зовсім українського паяца, хамовито вказує на внутрішні розбірки всередині слов’янського древа. Правий. Як би не було боляче та принизливо це чути. Це наша війна. Війна, в якій ми зобов’язані перемогти в першу чергу самих себе.

 

Скромний священик. Котрий ходить по храму, в підвалах якого катували та вбивали з віру і за Україну. Він не може не допомогти нації, коли вона воює.

 

Маленький священик з величезною вірою та величезною УКРАЇНСЬКОЮ душею. Він знає, що смерть – це кінець життя, але не буття.

 

Звичайний український капелан. А скільки тепла на душі від того, що серед нас живуть такі УКРАЇНЦІ. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – ігумен Меркурій, намісник Свято-Миколаївського чоловічого монастиря у м. Дубно

https://youtu.be/UfJe77kRfew

Ігумен Меркурій – звичайний український капелан

Він не може не допомогти нації, коли вона воює – Олег Володарський


Молитва за померлих

Недовідомі присуди Твої, Господи! Незбагненні шляхи Твої! Ти даєш дихання всьому творінню і всіх з небуття у буття приводиш. Ти комусь посилаєш Ангела смерти в день, якого не знає, і в час, коли не очікує; іншого ж вихоплюєш із руки смерти, даруєш життя при останньому подиху; ще іншого довго терпиш і даєш час на покаяння; когось, як пшеницю, зрізаєш серпом смерти у певний час, в одну мить; когось вражаєш громовицею; комусь допускаєш згоріти у вогні чи бути поглинутим морською безоднею чи земною прірвою; когось забираєш під час моровиць: бездиханними падають сильні світу цього, багаті й бідні. Що це все означає? Дивне і незбагненне для нас піклування Твоє, Боже, про кожну душу людську. Але, Господи, Господи! Тільки Ти один, Хто знає все, відаєш, чому й навіщо сталося, що раба Твого (ім’я) раптово поглинула смерть. Якщо караєш за численні й тяжкі гріхи його, молимо Тебе, Многомилостивий і Всемилостивий Господи: змилосердься над ним, не відкинь від лиця Твого і не покарай навіки, але з милости Твоєї і з безмежного милосердя Твого яви йому велику милість Твою у прощенні й відпущенні гріхів. Якщо ж спочилий раб Твій у цьому житті думав про Судний День, пізнав свою гріховність і бажав принести Тобі гідні плоди покаяння, але не досяг цього, бо Ти покликав його в день, якого він не знав, і в час, коли він не чекав, тоді молимо Тебе, Преблагий і Премилосердний Господи: нездійсненне його покаяння, яке бачили очі Твої, і недовершену справу спасіння його влаштуй, здійсни Твоєю невимовною благістю й чоловіколюбством. Єдину бо надію маємо на Твоє безмірне милосердя: у Тебе суд і покарання, у Тебе правда й невичерпна милість. Дай нам, Владико, омити гріхи його сльозами покори й зітханнями нашими перед Тобою, щоб не потрапив за гріхи у місце муки раб Твій (ім’я), але оселився в місці спочинку. Ти Сам, Господи, заповів стукати у двері милосердя Твого, тому благаємо Тебе, Прещедрий Царю, і не перестанемо благати Твоє милосердя та взивати з Давидом, що каявся: помилуй, помилуй раба Твого, Боже, з великої Твоєї милости. Благаємо Тебе, Господи, вірою у спасенні заслуги Твої, надією на викупну й чудодійну силу Твоєї жертви, яку Ти приніс за гріхи всього світу. Молимо Тебе, о Найсолодший Ісусе! Ти —Агнець Божий, що взяв гріхи світу та розіп’явся заради нашого спасіння! Молимо Тебе, як Спасителя і Викупителя нашого, спаси, і помилуй, і від вічної муки визволи душу повік незабутнього нами нагло померлого раба Твого (ім’я), не залиш його на загибель вічну, але сподоби його досягти тихого пристановища Твого та осели там, де всі святі Твої спочивають. Амінь!

 

Ігумен Меркурій, намісник Свято-Миколаївського чоловічого монастиря (м. Дубно), у світі Василь Бікіра

Є такі сповідальні програми, посмак після яких надзвичайно гіркий. Причина цього проста і людяна – дотик до болю моєї Нації. До численних вбивств та безчинств червоних шакалів. І тим більше болить усвідомлення того, що поряд із нами живуть їх нащадки, котрі не каються, а навпаки, продовжують знущатися над Україною і над українцями.

Жахлива правда про минуле. З нею важко жити. Та ні за яких обставин на неї не можна заплющувати очі, її не можна забувати. Там, в підвалах храму, тисячі закатованих та вбитих, а в стіні останки замурованої заживо матері з двома маленькими дітьми. Це наше минуле. Це кривавий фундамент храму нашого сьогодення, над яким лунають церковні дзвони нашого майбутнього.

 

Затишний храм із більш ніж 400-річною історією та гостинний та привітний священик. Світлий погляд, світлі думки, світлі Молитви. Навіть попри неймовірний біль. Знаєш, за що їх вбивали, жовто-синій? За українську мову. В них винищували українство. Їх ламали як націю. Не в силах дістатися до коріння, вони знищували кожну гілочку великого та красивого дерева, на якому тисячі років зеленіє листя, квітнуть квіти та співають птахи.

Ненависть. Незрозуміла, безпідставна, неосяжна. Саме тому таке нерозуміння, на межі жаху виникає, коли бачиш нащадків червоних серед нас. Більше того, на всіх щаблях державної влади. Вони нестримної хвилею, покоління за поколінням, наводнюють правлячі структури, а ми все так же не можемо повернути нашій землі українську мову, молитву, історію та душу.

 

Там, в підвалі Свято-Миколаївського храму, нагадування про те, що наші генетичні вороги ненавидять нас за сам факт нашого існування. І правий рудий порожній американський лицедій, коли, без особливої поваги до молодого і не зовсім українського паяца, хамовито вказує на внутрішні розбірки всередині слов’янського древа. Правий. Як би не було боляче та принизливо це чути. Це наша війна. Війна, в якій ми зобов’язані перемогти в першу чергу самих себе.

 

Скромний священик. Котрий ходить по храму, в підвалах якого катували та вбивали з віру і за Україну. Він не може не допомогти нації, коли вона воює.

 

Маленький священик з величезною вірою та величезною УКРАЇНСЬКОЮ душею. Він знає, що смерть – це кінець життя, але не буття.

 

Звичайний український капелан. А скільки тепла на душі від того, що серед нас живуть такі УКРАЇНЦІ. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – ігумен Меркурій, намісник Свято-Миколаївського чоловічого монастиря у м. Дубно

https://youtu.be/UfJe77kRfew

Мар’яна – художник. Вражаючі портрети, надзвичайні ікони…

 

«Художник – вмістилище емоцій, котрі приходять звідусіль: з небес, від землі, від шороху паперу, від швидкоплинних форм, від павутиння»

Пабло Пікассо

 

Мар’яна Кульгавець – художник, портретист, іконописець, викладач відділення дизайну Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу.

 

Ми зустрілися в центрі Тернополя. В тернопільському осередку «Просвіти». Івано-Франківськ. Тернопіль. Різні міста. Різні барви і відблиски вуличних ліхтарів, різні тіні дерев. Проте дуже схожа внутрішня чистота та спокій, котрі надихають говорити українською про українське. Навчитися думати по-українськи.

Розмовляти та писати виявилося простіше, завдяки тому, що навколо зараз так багато українського – книги, фільми діалоги. Складніше звикнути до того, щоб думати і молитися українською. І саме знайомства з людьми, чиєю суттю є Україна і українство надихають змінювати себе, пробуджувати українство в собі.

 

Мар’яна – художник. Вражаючі портрети, надзвичайні ікони… Вона тонко відчуває світ. Щось є в очах митців, що вирізняє їх. Щось неосяжне. Вони мислять любов’ю. Несподівано прості ті спокійні. Беззахисні.

 

Під час цієї бесіди впіймав себе на усвідомленні, що перенести зображення на полотно – це не мистецтво, а ремесло. Мистецтво – це коли ти душею відчув людину, котру малюватимеш, а потім переніс на полотно ці усвідомлення і відчуття. Саме так народжуються справжні портрети, не ті на які ми дивимося, а ті, які дивляться на нас.

 

Мар’яна – митець. Вона творить душею, а техніка лише огранка для діамантів душі.

 

Творча родина. Чоловік Мар’яни, Андрій, іконописець. Мар’яна – католичка, а Андрій – православний. У них прекрасна сім’я. Вони з величезною любов’ю виховують маленьку донечку. Господь мудрий. Він навчає нас любові та єдності. Це люди слабкі, тому і створюють штучні бар’єри між собою. Там, де є любов, немає місця для розбрату та суперечок.

Інколи здається, що митці – це люди з іншої планети. Моя імпульсивність і категоричність раніше не давала мені змоги почути тонкий світ. Дякую Богу за те, що дав мені можливість усвідомити ще одну грань Його мудрості. Молитва заспокоює і ти починаєш чути людей, чути музику їх душі. У Мар’яни вона неймовірно ніжна та дзвінка. Як би мені хотілося, щоб в суспільстві таким людям було захищено і комфортно творити, писати картини, натюрморти, портрети… Щоб в тиші, під м’яке світло церковної свічки створювалася ікони…

 

Мар’яні наснився Божий сон. Добрий та світлий. Вона побачила Богородицю в білому. І з того часу цей образ живе в її душі. Та Мар’яна вже не зможе тримати цей образ всередині себе, і дуже скоро, я в цьому впевнений, на світ народиться ікона, з якої на нас з любов’ю дивитиметься Матір Божа.

Маряна Кульгавець. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/UVA7zNGacAc

Олег Сиротюк зумів не підхопити вірус політиканства

Олегу боляче бачити в кровних українцях залишки рабської психології – О. Володарський

 

Українське національне відродження — соціальний та політичний рух на території Російської та Австро-Угорської імперій, що виступав за національно-культурне відродження й становлення української нації. Існує безліч різних теорій і оцінок сутності українського національного відродження, як політичного, соціального, національно-визвольного руху. Український національний рух зародився на території Російської імперії у колах козацької старшини, під впливом історичних процесів у Європі кінця XVIII ст. Великодержавна політика царського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в Росії в середині XIX століття на початку XX ст. він остаточно перейшов у свою політичну стадію і характеризувався активною боротьбою українців за свої як культурні, так і політичні права. З виникненням українських партій, розвязання національного питання в Росії повязується з вирішенням глобальних політичних проблем: ліквідація самодержавства, встановлення парламентаризму, надання демократичних свобод.

Відокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства в умовах утисків як на Заході, так і на Сході Європи; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам самоідентифікації українських вищих прошарків суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648-1676. Однак, після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись урівнення себе в правах з російським дворянством.

Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18 ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української нації.

 

Політик, депутат Олег Сиротюк. Познайомившись з Олегом, одразу згадав як бачив його в одному з політичних ток-шоу. І сам здивувався тому, що пам’ятаю той ефір п’ятнадцятирічної давності. Тоді Олег вийшов в студію і почав говорити. Спокійно, впевнено, усвідомлено. Перша революція. Вогонь в очах та віра у зміни на краще. І тут почалася дискусія. Його опоненти ще не вміли говорити і слухати про УКРАЇНУ. В них її ще не було.

 

Олег тоді не зламався під цим тиском. Йому кортіло докричатися до них, та в якийсь момент він усвідомив, що це марні спроби. Просто вони говорили про різні країни. У тогочасних провладних організмів не було усвідомлення України, для них країна залишалася лише територією, підконтрольною їх політичній волі, а держава продовжувала бути засобом управління цією територією, її ресурсами та населенням. А він з молоком матері увібрав в себе іншу Україну — спадщину предків та Батьківщину нащадків, вільну, квітучу, незламну, сильну своїм більш ніж тисячолітнім прагненням ВОЛІ. Про що говорити, коли одні виросли під портретами вождів, плекаючи партійний білет, а інших з дитинства оточували ікони, а в домашній бібліотеці були Шевченко, Франко, Джек Лондон і Дюма?!

 

Почувши це тоді, я сам не зрозумів, що ж мене так зачепило. А зараз, коли минуло 15 років життя, 5 років війни і більше 100 «Сповідей», я зустрів Олега і нарешті усвідомив те, що для нього було очевидним ще багато років тому.

Як багато нашій Нації було потрібно втратити, аби усвідомити несумісність двох світоглядів — малоросійського і УКРАЇНСЬКОГО. Ми не розуміли всього жаху прірви між нами. Коли людина не розуміє, чому до нього не говорять українською, а його опоненти не бачать нічого, окрім «одін-народ-дєди-воєвалі».

 

Тоді, 15 років тому, в Україна не було України. Ми жили НА УКРАІНЄ. А зараз, завдяки болю війни, ми нарешті ВДОМА. Це усвідомлення було для мене наче удар блискавки, від якого я намагався оговтатися за філіжанкою запашної тернопільської кави.

 

Саме тому ця «Сповідь» вийшла дуже не простою. Складний співрозмовник. Політик. Діалог нагадує гру в шахи, коли уважно обмірковуєш кожен словесний хід. Та коли я дивився в очі цій людині, я побачив в нього в очах відголоски того давнього болю. Він УКРАЇНЕЦЬ, ВОЛЯ — його суть. Саме тому йому так боляче бачити в рідних, кровних українцях залишки рабської психології, котрі не вдалося змити кров’ю війни. Як же різко та контрастно відчувається різниця між монолітом ідеології українства та хаосом сепаратистів і колабораціоністів.

 

І згадуючи той давній ефір я розумію, що сьогодні вже ніхто не наважиться на неповагу до України та українства. Ми змінилися. Але змінилися зовсім недавно. Саме тому нам так важливо сьогодні слухати і чути тих, хто був народжений та вихований українцем, хто жив Україною задовго до того, як кров, пролита нашими воїнами, промила очі і мізки багатьом з нас.

 

Мене вразило усвідомлення того, скільки років він рухався проти московитської течії. Спокійно, виважено, зосереджено, не даючи бурхливому потоку проросійсько налаштованої юрби збити його з обраного курсу.

 

Зізнаюся, я не люблю політиків. Не люблю тому, що з часом політиканство стає їх суттю, вимиваючи все те, що варте поваги. Та Олег, попри тривалу політичну кар’єру, зумів не підхопити цей вірус. Його суттю залишилося українство. І я вдячний Богу за те, що ми нарешті в Україні, в якій такі люди завжди будуть почуті.

Олег Сиротюк. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/ujQ0Q5wDBhU

Отець Микола не судить та не засуджує — Олег Володарський

 

Отець Микола (в миру — Квич Микола Михайлович, 27 листопада 1971) — український священик, ієрей Української греко-католицької церкви (УГКЦ), головний військовий капелан Кримського Екзархату (з 13 лютого 2014), головний військовий капелан Одесько-Кримського Екзархату (до 13 лютого 2014). 15 березня 2014 року під час українсько-російського конфлікту в АР Крим отця Миколу Квича було викрадено безпосередньо з церкви парафії Успіння Пресвятої Богородиці Севастополя та вивезено у невідомому напрямку. Про це повідомив заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ отець Любомир Яворський. Того ж дня ввечері священика відпустили «правоохоронні органи Криму». Проти нього було складено протокол про адміністративне порушення та висунуто підозру в організації провокацій.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

 

Микола Квич. Священик УГКЦ, капелан, священик храму Архистратига Михаїла (м. Тернопіль).

Звуки вальсу… бал офіцерів, блиск очей та засліплюючи білизна суконь прекрасних панянок, котрим судилося чекати повернення своїх обранців на березі… Лунає музика, зала сяє міріадами вогнів, і ніби саме повітря сповнене щастям та сміхом. Такі безтурботні в цей вечір, вони ще не підозрюють, що невдовзі їм доведеться вбивати та вмирати заради Батьківщини…

 

Описувати складний шлях Миколи Квича не має потреби. Це була випадкова, проте щаслива зустріч. Павло Сливка, герой одного з попередніх випусків «Сповіді», дізнавшись, що нам на той час ще не вдалося зняти програму з жодним з капеланів УГКЦ запропонував нам запросити до «Сповіді» отця Миколу.

 

Виважений та мудрий всередині, ззовні отець Микола здавався спокійним та небагатослівним. Він говорив з Богом всередині себе. Я це бачив. Відчував. Геометрія Бога. Коли священик все, сказане ним, вимірює по відношенню до абсолютно іншого виміру, котрий ми часто не в змозі усвідомити.

 

Він не судить та не засуджує. Не стає ні на чий бік. Його дух не той, що раптово вибухає полум’ям, а той, чиє полум’я палає рівно, незважаючи на будь-які негаразди. Це мудрість. Не та, котру черпаєш із прочитаного та почутого, а та, котра з’являється в людині після усвідомлення отриманих знань.

 

Згадую отця Миколу, а мені лунає морем. Чорним морем, котре ласкаво омиває береги нашого Криму. А на просторах вечірнього Києва вже панує осінь…

В такі моменти душа прагне кохати. Істинно та ніжно. Із захватом та вірою в диво. Прагне видихнути весь той біль, котрий розриває її всі роки війни. Прагне миру в такій втомленій болем Україні. Душа прагне ЖИТИ. Жити так, щоб твої діти, онуки та правнуки, посміхаючись морському бризу в українському Криму, знали про біль своєї Неньки-Батьківщини лише зі сторінок підручників історії…

 

Він не зрадив і не промовчав. Капелан Микола Квич. Він поїхав із Криму. Я бачив в його очах море. Він тужить за ним. Ми повернемося туди. Вигреземо. Відмолимо. Відстоїмо свою землю. Крим – це Україна. Я бачив це у Ваших очах, отче.

Микола Квич. «СПОВІДЬ» — авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/P6RawZxlAWA

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
13
предыдущая
следующая