хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «сталін»

Радянська історія

Я не бачив цього відео раніше, тому гадаю, хтось також не бачив це фільм. Показані докази як комуністи нищили нації, цілі народи, разом з фашистами шматували Європу. 9 травня для мене не день перемоги, а ще один день пам'яті мільйонів загиблих та закатованих комуністами.

Фільм показаний на державних телеканалах Литві, Латвії, Естонії, України, Білорусі, Польщі, Словенії, США . Не показаний та більш того, заборонений у Росії.

http://video.yandex.ua/users/al-tkachenko2012/view/2?ncrnd=2371

День Сталінської конституції

Нагадаю сталіністам, прихильникам Руського міра, що сьогодні виповнюєтьс 96 років найвеличнішої та найгуманнішої Сталінської конституції, яка була прийнята на кістках знищених голодомором у 1932-33 роках українців та яка у подальшому не стала препоною репресіям 1937 року, роз'язуванню 2-ї світової віни. На парадних фотографіях 1949 року я (позначений стрлкою) у колі своїх одногрупників по дитячому садочку, на фоні портрета генералісімуса Йосипа Джугашвілі (виконаний моїм батьком Олексієм), демонструємо "Щасливе сталінське дитинство".
Розвинутий соціазізм з ковбасою по 2-20, смачне морозиво, 120 ре. на місяць і цілий день героїчно"ни хрена не делать" на будівництіві світлого майбутнього-комунізму на рівні з "паліями війни", "загниваючим капіталізмом","світовим сіонізмом", "українським буржуазним націоналізмом" висвітлював часопис "ПЕРЕЦЬ", якому у 2022 році випвниться 100 років.

А ви знаєте, що відмічає Європа?

23 серпня - день пам'яті жертв сталінізму та нацизму.
Саме сьогодні роковини підписання славнозвісного пакту.

Кого зрадив Власов

Витяг з книги спогадів колишнього сталініста, а згодом радянського дисидента генерала Петра Григоренка "В подполье можно встретить только крьіс".


Трухин был казнен одновременно с Власовым, о чем было сообщено в центральных советских газетах 2 августа 1946 года в разделе "Сообщение ТАСС". В 1959 году я встретил знакомого офицера, с которым виделся еще до войны. Мы разговорились. Разговор коснулся власовцев. Я сказал:

 - У меня там довольно близкие люди были.

 - Кто? - поинтересовался он.

 - Трухин Федор Иванович - мой руководитель группы в академии Генерального Штаба.

 - Трухин!? - даже с места вскочил мой собеседник, - Ну, так я твоего воспитателя в последнюю дорогу провожал.

 - Как это?

 - А вот так. Ты же помнишь, очевидно, что когда захватили Власова, в печати было сообщение об этом и указывалось, что руководители РОА предстанут перед открытым судом. К открытому суду и готовились, но поведение власовцев все испортило. Они отказались признать себя виновными в измене Родине. Все они - главные руководители движения - заявили, что боролись против сталинского террористического режима. Хотели освободить свой народ от этого режима. И потому они не изменники, а российские патриоты. Их подвергли пыткам, но ничего не добились. Тогда придумали "подсадить" к каждому их приятелей по прежней жизни. Каждый из нас, подсаженных, не скрывал для чего он подсажен. Я был подсажен не к Трухину. У него был другой, в прошлом очень близкий его друг. Я "работал" с моим бывшим приятелем. Нам всем "подсаженным" была предоставлена относительная свобода. Камера Трухина была недалеко от той, где "работал" я, поэтому я частенько заходил туда и довольно много говорил с Федором Ивановичем. Перед нами была поставлена только одна задача - уговорить Власова и его соратников признать свою вину в измене Родине и ничего не говорить против Сталина. За такое поведение было обещано сохранить жизнь.

 Кое-кто колебался, но в большинстве, в том числе Власов и Трухин, твердо стояли на неизменной позиции: "Изменником не был и признаваться в измене не буду. Сталина ненавижу. Считаю его тираном и скажу об этом на суде". Не помогли наши обещания жизненных благ. Не помогли и наши устрашающие рассказы. Мы говорили, что если они не согласятся, то судить их не будут, а запытают до смерти. Власов на эти угрозы сказал: "Я знаю. И мне страшно. Но еще страшнее оклеветать себя. А муки наши даром не пропадут. Придет время и народ добрым словом нас помянет". Трухин повторил то же самое.

 И открытого суда не получилось, - завершил свой рассказ мой собеседник. Я слышал, что их долго пытали и полумертвых повесили. Как повесили, то я даже тебе об этом не скажу...

 И я невольно подумал: "Прости, Федор Иванович".

 Но это был уже 1959 год. Я уже многое успел передумать о власовском движении. Начал я думать о нем как только узнал. Сначала не поверил. Подумал: немецкая провокация. Лично с Власовым я знаком не был, но знал его хорошо. Запомнился 1940 год. Буквально дня не было, чтоб "Красная Звезда" не писала о 99-й дивизии, которой командoвал Власов. У него была образцово поставлена стрелковая подготовка. К нему ездили за опытом мастера стрелкового дела. Я разговаривал с этими людьми и они рассказывали чудеса.

 Вторично я услышал о Власове в ноябре 1941 года, когда его 20-ая армия отвоевывала занятый немцами подмосковный Солнечногорск. Снова о нем говорили как о выдающемся военачальнике. Такие же отзывы приходили о нем и из-под Ленинграда, когда во главе 2-ой ударной армии он начал наступление в лесисто-болотистой местности, нанося удар во фланг и тыл немецкой группировке, осадившей Ленинград.

 Не вязалась эта фигура у меня с образом изменника родины. Провокация! говорил я себе. Но... сведения подтвердились. Власов с помощью немцев создает из военнопленных Российскую Освободительную Армию (РОА). Встал мучительный вопрос: Почему?! Ведь не какой-то выскочка - кадровый офицер, коммунист, чисто русский человек, выходец из трудовой крестьянской семьи. И сердце болело. Потом я узнал, что Трухин - начальник штаба РОА. Новой боли это не прибавило. Трухина я ценил не очень высоко. Его участие во власовском движении я считал закономерным: приспособленец. Но тут новый удар. Заместителем у Трухина полковник Нерянин Андрей Георгиевич.

 Нерянин мой сокурсник по академии Генерального Штаба. А Нерянина я знал по-особому. Очень серьезный, умный офицер, хорошо схватывает новое, не боится высказать свое мнение и покритиковать начальство. Его выступления на партсобраниях носили острый и деловой характер. Часто бывало так, что либо он поднимал острый, злободневный вопрос, а я выступал в поддержку, либо наоборот. Наши друзья называли нас парой бунтарей.

 В тактике он был авторитет для всех его сотоварищей; политически он был одним из наиболее подготовленных. На семинарах высказывал независимые суждения. Был довольно основательно начитан в философских вопросах. И вот этот человек, которого я брал себе за образец, оказался тоже во власовском движении. Я так знал этого человека, что никто не мог бы убедить меня, что он пошел на этот шаг из нечестных мотивов. Он, может, и ошибается, думал я, но у него не может не быть убеждения - честного и, с его точки зрения, благородного. Но что же это за убеждение?

 В общем, Нерянин меня заставил думать. Когда верхушку РОА казнили, мысли мои стали еще тревожнее. Если они изменники, то почему их судили закрытым судом? Ведь такие преступления выгодно судить на народе. Здесь что-то не так, говорило мое сознание. Однако фактов у меня не было. Все строилось на логических суждениях. Только оказавшись в эмиграции, я добрался до истории власовского движения и смог понять всю его трагичность и безысходность.

 Но это все было потом.

На скривавленій землі.

Олександр Пагіря  
 
Під час відступу Червоної армії влітку 1941 року війська НКВС провели масові екзекуції в’язнів. І не тільки
в Західній Україні, а й у Вінниці, Харкові та Криму
Відступ Червоної Армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС, показавши чи не в найгірший спосіб обличчя сталінського режиму. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на

початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи.

Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з

«буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР

видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан.

Було заборонено звільняти в’язнів, в особливу категорію виділено «польський контингент, німців та

іноземних підданих», яких належало зосередити в зонах із посиленою охороною. Також передбачено було

заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для

більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

Читайте також: Історія однієї в’язниці.Тюрма на Лонцького: чиєї правди більше?

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

На початку німецько-радянської війни в тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих

більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини,

Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках.

Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи

НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та

шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на

мешканців міста, вбачаючи в кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги

в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив

командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема,

передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак

блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля,

яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, поставили радянські каральні органи перед

неможливістю реалізації плану. Після кількох звернень керівництва українського НКВС до Москви по

інструкції звідтіля надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком,

затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за

контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та

засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

За винищення політичних в’язнів від самого початку війни взялись у прикордонних тюрмах – у Перемишлі й

Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого

тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над

шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки –

через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння в казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище,

а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків,

подекуди просто в камерах  за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від

міських жителів, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися

повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам

пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Окремих –

звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби червоного терору на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України

свідчать очевидці: «…Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї,

в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки,

скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів,

помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях

рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби

і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх

зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях

Львівської області (на той час до її складу входила тільки північна половина теперішньої. – Ред.) (Львів,

Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин)

було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у

тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195,

Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. більшість із них були українці, невеликий

відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не

дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і

товарів, а переважну кількістьц в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта

дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами,

що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою

розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від

чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію

відпускав своїх бранців на всі чотири сторони (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали

залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема,сталося 7 липня 1941року

із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з

поруйнованого вибухом моста в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до

указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан,

випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії

підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала

жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових

розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення у своїх

інтересах.

Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій

пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного

режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масова ліквідація в’язнів у перші тижні війни

відбулась у Вінниці, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих

під час Великого терору 1937–1938 років. поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки перед відступом радянських

 військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму

НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня

1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу

німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину червоного терору бачимо в Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом

знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських

 вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Так, сталося між

Алуштою та Ялтою і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початковому етапі німецько-радянської війни стало дієвим засобом

знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів

більшовицької влади на схід. Не дивно, що під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні

психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.Дії каральних органів проти

арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років,

дотримання яких повсякчас декларував Радянський Союз у ході Другої світової війни. Масштабні страти

в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на українське

населення, особливо західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло

пробачити йому варварських злочинів і довгий час живило повстанський рух, що боровся за незалежність

України.

ДО РЕЧІ. Досвід Литви

Після розпаду Радянського Союзу Литва розпочала слідчі дії проти злочинців комуністичного

режиму, причетних до масових убивств в’язнів 1941 року.Зокрема, Шяуляйський територіальний суд

2001-го видав постанову про притягнення до відповідальності колишнього співробітника органів НКВС

Пєтра Раслана за злочини проти литовського народу, засудивши його до довічного ув’язнення.Однак

виконанню цього рішення завадила Російська Федерація, взявши екс-чекіста під свою опіку. Це стало однією

з причин, чому 2004 року Вітаутас Ландсберґіс змусив президента своєї держави бойкотувати

святкування Дня Перемоги в Москві.

Янукович как дежа вю мировой истории



После «круглого стола» у Королевской. Янукович как дежа вю мировой истории
 «Круглый стол» собрал предпринимателей и сочувствющих им – чтобы доказать в общем-то простые веши:

- не может заработная плата быть легальной, если налог на зарплату формально составляет 40%, а фактически – более 75%. Это – емли не считать теневые коррупционные взносы на роскошную жизнь собирателей налогов

- дефицит Пенсионного фонда как причина высоких налогов на запрплату – надуманная причина для столь высокой ставки налогов.

Большинство выступлений, в том числе уважаемой Эллы Либановой были цнликом посвящены плохим последствиям такой высокой ставки налога на зарплату.

Тем более, что все молчаливо признавали, что всё равно такую ставку налога почти никто не платит, особенно в сфере малого и среднего бизнеса – не по силам это.

Правда, между Эллой Либановой и одним из предпринимателей возник спор: может ли предприятие с 6000 работниками платить им зарплату в конвертах?

Либанова отрицала, что это возможно, предприниматель утверждал, что можно. Сошлись на том, с 6000 работников – нельзя, а с 1200 – можно…

[ Читати далі ]

Сталін їх керманич

Путін знову бреше, але дружбу з Гітлером йому не сховати: відкритий лист прем'єра Польщі
Понеділок, 30 грудня 2019, 20:45 — Матеуш Моравецький, прем’єр-міністр Польщі
Фото: ekai.pl

Скандальна "історична" промова президента Росії Владіміра Путіна, в якій він виправдовував введення радянських військ до Польщі в 1939 році тим, що польский уряд нібито не контролював свою армію., не залишилася поза увагою офіційної Варшави. 

Із спеціальною заявою з цього приводу виступив голова польского уряду Матеуш Моравецький. Ця заява, а точніше - її різкий та досить відвертий тон, вже спричинила шокову реакцію у РФ.

Саме тому публікуємо повністю відповідь польского прем'єра Путіну. 

****

ХХ століття принесло світові немислимі страждання та смерть сотень мільйонів людей - вбитих в ім’я хворих тоталітарних ідеологій. Смертельні жнива нацизму, фашизму та комунізму є очевидністю для людей нашого покоління.

Очевидністю є також те, хто відповідає за ці злочини і чий союз розв`язав ІІ Світову війну - найбільш злочинний конфлікт в історії людства.

На жаль, чим більше часу минає від тих трагічних подій, тим менше про них знають наші діти та внуки. Тому так важливо й надалі продовжувати голосно говорити про правду щодо ІІ Світової війни, її винуватцях і жертвах - та протистояти усім спробам спотворення історії.

Пам’ять про це зло особливо важлива для Польщі - першої жертви війни. Наша країна найпершою пізнала на собі збройну агресію гітлерівської Німеччини і совєцької Росії.

Саме Польща стала першою державою, яка боролася, захищаючи вільну Європу.

Однак, опір цим силам зла – це не тільки спогади про польський героїзм, це щось, що є набагато важливішим.

Цей опір - це спадщина усієї вільної і демократичної сьогодні Європи, яка протистояла двом тоталітарним режимам.

Сьогодні, коли дехто у своїх політичних цілях хоче потоптатися на пам'яті про ті події, Польща повинна стати на захист правди. Не заради свого інтересу, але задля того, чим є Європа.

Підписаний 23 серпня 1939 року Пакт Молотова-Ріббентропа не був "пактом про ненапад", він був політичним і військовим союзом, який розділяв Європу на дві сфери впливу по лінії трьох польських річок: Нарви, Вісли і Сяну, що через місяць було перенесено на лінію Бугу в результаті підписаного 28 вересня "Договору про кордони та дружбу між ІІІ Рейхом та СРСР".

Він був прологом до немислимих злочинів, які впродовж наступних кількох років мали вчинятися з обох сторін цієї лінії.  Союз Гітлера та Сталіна був блискавично втілений в життя: 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина атакувала Польщу із заходу, півдня та півночі, а 17 вересня СРСР зробив те саме, нападаючи зі сходу. 22 вересня у Бресті над Бугом відбувся великий парад - святкування спільної перемоги гітлерівської Німеччини та совєцької Росії над незалежною Польщею.

Такі паради не організовуються сторонами пактів про ненапад - це роблять союзники і друзі.

Саме так було з Гітлером і Сталіним - вони довго були не лише союзниками, але майже друзями.

Ця дружба процвітала настільки, що, коли група 150 німецьких комуністів ще перед вибухом війни втекла з ІІІ Рейху до СРСР, Сталін у листопаді 1939 року передав їх Гітлеру наче "в подарунок", прирікаючи на неминучу смерть. СРСР і ІІІ Рейх весь час між собою тісно співпрацювали.

На конференції 27 листопада 1939 року у Бресті представники служб безпеки обох держав обговорювали методи та принципи співпраці у боротьбі з польськими національно-визвольними організаціями на окупованих територіях. Наступні конференції між співробітниками НКВД та SS на тему їх співпраці відбувалися зокрема, у Закопаному та у Кракові (у березні 1940).

Це не були переговори про ненапад – вони були про ліквідацію (читай: вбивство) людей, громадян Речі Посполитої та про спільні, союзницькі дії, спрямовані на повне знищення Польщі.

Без співучасті Сталіна у розподілі Польщі та без природних ресурсів, які Сталін постачав Гітлеру, німецька злочинна махина не запанувала б у Європі. З поставками з СРСР до Німеччини останні потяги їхали ще 21 червня 1941 року - за день до того, як гітлерівська Німеччина напала на свого тогочасного союзника.

Завдяки Сталіну Гітлер міг безкарно захоплювати чергові країни, створювати гетто для євреїв з усього континенту та готувати Голокост - один з найбільших злочинів в історії людства. Сталін на сході здійснював злочинні дії, підпорядковуючи собі країну за країною і розвиваючи систему таборів, які росіянин Александр Солженіцин назвав "Архіпелагом Гулагом" - таборів, в яких мільйони людей, противників комуністичної влади, знищувано в умовах в`язничної, вбивчої каторги. 

Злочини комунізму розпочалися ще перед ІІ Світовою війною - на початку двадцятих років це голодна смерть мільйонів росіян, це Голодомор, в результаті якого померло багато мільйонів людей в Україні і Казахстані, це Велика чистка, під час якої замордовано було близько 700 тисяч політичних супротивників і звичайних громадян СРСР, найчастіше росіян, а також, це так звана "польська операція" НКВД, коли до розстрілів вели громадян СРСР саме польського походження.

Приреченими на смерть ставали діти, жінки, чоловіки. В час тільки самої "польської операції", за даними НКВД, було розстріляно понад 111 тисяч осіб – навмисне убитих совєцькими комуністами. В той час бути поляком у Радянському Союзі означало смертний вирок або багаторічне заслання.

Продовженням цієї політики були злочини, скоєні вже після совєцького нападу на Польщу (17 вересня 1939) - це винищення понад 22 тисяч польських офіцерів і представників еліти, серед іншого у Катині, Харкові, Твері, Києві і Мінську, а також у катівнях НКВД і таборах у найдальших закутках совєцької імперії.

Найбільшими жертвами комунізму були громадяни Росії. Історики вважають, що у самому тільки Совєцькому Союзі замордовано від 20 до 30 мільйонів людей.

Смерть і табори чекали навіть на тих, кого кожна цивілізована держава оточує турботою – військовополонених, які повертаються з війни. СРСР сприймав їх не як воєнних героїв, а як зрадників. За "подяку" совєцької Росії для полонених солдат Червоної Армії було: смерть, Гулаг, концентраційні табори.

За усі ці злочини відповідають комуністичні провідники на чолі з Йосифом Сталіним. Зусилля з реабілітації цієї постаті для політичних цілей сьогоднішнього президента Росії, що чиняться 80 років після вибуху ІІ Світової війни, повинні викликати рішучий спротив кожного, хто має хоча б початкове знання про історію ХХ століття.

Президент Путін багато разів брехав на тему Польщі. Завжди він це робив цілком свідомо.

Зазвичай так буває в ситуації, коли влада у Москві відчуває на собі міжнародний тиск, пов`язаний з її діями. І це тиск, який стосується не історичного плану, а якнайбільш сучасної геополітичної сцени.

Впродовж останніх тижнів Росія зазнала кілька суттєвих поразок: безуспішно закінчилася її спроба цілковитого підпорядкування Білорусі, Європейський Союз вкотре продовжив санкції, накладені за безправну анексію Криму, а переговори у так званому "нормандському форматі" не тільки не принесли скасування цих санкцій - в цей же час додалися подальші загострення, тим разом з американської сторони, які значно ускладнюють реалізацію проекту "Північний потік 2".

Одночасно ж була на чотири роки введена заборона виступу російських спортсменів з приводу використання допінгу.

Слова Президента Путіна я сприймаю як зусилля приховати ці проблеми. Російський очільник добре усвідомлює собі, що його закиди не мають нічого спільного з реальністю – і що в Польщі немає пам`ятників ані Гітлеру ані Сталіну. Такі пам`ятники були на нашій землі тоді, коли їх ставили агресори і злочинці – ІІІ гітлерівський Рейх і совєцька Росія.

Російських народ - найбільша жертва Сталіна, одного з найжорстокіших злочинців у світовій історії, заслуговує на правду. Я глибоко вірю в те, що російський народ є народом вільних людей – і що він відкидає сталінізм, навіть, якщо влада президента Путіна намагається його реабілітувати.

Немає згоди на заміну місцями катів та  жертв, а виконавців жорстоких злочинів на невинне населення і захоплені держави. Заради пам`яті жертв та в ім`я спільного майбутнього ми повинні дбати про правду.

Автор: Матеуш Моравецький,

прем’єр-міністр Польщі


Забуті битви 41-го

Радянський Союз створив чимало термінів, які не мають аналогів у світі. В країнах Європи нереально замовчати подію, в якій загинуло та було покалічено кілька десятків тисяч власних співгромадян

Оцінки події можуть бути різними. Не про всі події нащадкам загиблих буде хотітися згадувати у майбутньому. Але подія все одне буде відома широкому загалу. Незалежно від волі і задумів командування, пам’ять про солдат які загинули у бою за свою батьківщину зі зброєю в руках, мусить бути вшановані. Це – норма.

Інша річ -  Радянський Союз. Радянська пропаганда, яка постійно мусила демонструвати переваги соціалістичної системи над усіма іншими, концентрувалася виключно на успішних битвах. На тих, де було здобуто перемогу, або принаймні завдано відчутних втрат противникові. Саме тому в Радянському Союзі появилися такі терміни як «непопулярна війна» та «непопулярна битва». У 1941-1942 роках Червона армія зазнала низки шалених поразок, цілком порівняних з поразкою німців під Сталінградом. Характер і втрати у тих битвах ставили перед радянським урядом аж надто багато запитань. І тому їх було вирішено забути – не писати про них у пресі, не знімати у фільмах, не змальовувати в художній літературі. 40 років СРСР з помпою святкував День Перемоги, а в той час в далеких лісових хащах тихо гнили залишки радянських солдат, які на своє горе чесно й сумлінно виконали свій обов’язок у «непопулярній битві». Про «забуті битви» знало тільки вузьке коло фахівців та окремі ентузіасти-добровольці.  Тиждень підготував добірку таких «забутих битв» на території України у 1941-1942 р.