хочу сюда!
 

Nata

41 год, телец, познакомится с парнем в возрасте 38-47 лет

Заметки с меткой «еліта»

Лист 17-річної Лесі Українки до свого дядька Михайла Драгоманова



До М. П. Драгоманова
24 грудня 1889 р. (5 січня 1890 р.) Колодяжне24 грудня 1889, Колодяжне

Святий вечір!

Любий дядьку, вибачте мені, що я не писала до вас, – так щось не могла зібратись та зважитись.

Щиро поздоровляю Вас і Ліду з малим Лідиком. Нехай він росте своїй країні на славу та родині на втіху. Дуже б хотіла я його побачити; хоч би вже він скоріш виріс настільки, щоб можна було з його портрета здійняти. Думаю, що з його повинен вийти гарний хлопчина, бо коли до українського типу та прилучивсь болгарський, то повинно вийти щось неабияке! Але не знаю, коли я побачу його, та й вас усіх, інакше, як на портреті, бо не знаю, чи могтиму коли приїхати в Болгарію.

Оце я восени почала було не на жарти подумувати, як би мені на літо простругнути до вас, але настала зима і я побачила, що всі мої мрії та сподіванки погинули. Мама, певне, писала вам, як мені в Одесі нещасливо повелося з тим масажем, так, отже, я тепер думаю, що коли мені й прийдеться куди їхати, то вже, певне, не в Болгарію. Вже я сама не знаю, коли скінчиться моє лихо з тією ногою, та й чи скінчиться воно коли-небудь!.. Оце по святах маю поїхати в Київ до тих «друзей человечества», побачу, що вони мені скажуть! Певне, назначать яку-небудь довжелезну курацію, а може, знов у ліжко покладуть на довгий час, а вже мені так не минеться! Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, – мені про їх і думать бридко.

Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те, і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тільки скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю. Іще ж я боюся, що як положать мене в ліжко або (не дай боже!) назначать операцію, то тоді мені вже справді не можна буде нічого писать, а роботи у мене досить багато – найбільш перекладів!

Треба конечне перекласти половину «Атта Троля» (6 глав уже маю), одну елегію Musset і «Гуллівера»; треба переписати одну свою повість до тих пор, поки поїду в Київ; треба покінчать деякі начаті вірші. «Les pauvres gens» я вже давно скінчила, ще перед виїздом в Одесу, і послала їх в «Зорю», якщо там надрукують, то Ви хутко їх побачите. Дуже я Вам вдячна за те, що ви мені дорадили перекласти сю штуку, і ще більш дякую за тії «Perles de la posie, я ними дуже втішилася і навіть пишаюся. Одержавши сю книжку, я через те не написала до Вас нічого, бо хотіла перше перекласти «Les pauvres gens» і тим заслужити сю книжку. Миша читав декому в Києві мій переклад, і він, здається, там сподобався.

Миша теж дещо пише і перекладає, тепер, приїхавши додому, він навіть досить багато пише. Мені подобається його писання, я навіть при його математичній вдачі не сподівалась від його такої поетичності (віршів він, правда, не пише). Шкода тільки, що він пише все такі коротенькі речі, я все його намовляю почати що-небудь настояще, а то що ж то все такі «стихотворения в прозе» писати!

Миша, дознавшись, що я пишу до Вас, просить повітать Вас од його і передать Вам дещо. Він просить написать Вам, що серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів. Ті переклади, про котрі я писала, що мені треба їх зробити, підуть теж у те видання. Найгірш діло стоїть в нас з англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає, хоч деякі і збираються зайнятись нею. Бувши в Одесі, я хотіла учитись по-англійськи і навіть вже знайшла собі учительку, але той проклятий масаж усе мені перебив. Тепер прийдеться учитись самій, хоч се і трудно. По-італьянськи я вже трохи підучилась сама і коли дістану собі книжок та словаря, то, може, й про перекладання можна буде подумати. «В ожидании будущих благ» надолужаю французьким та німецьким. Миша дістав собі диференціали Serret по-французьки і втішається ними, каже, що воно краще і понятніше виходить, аніж по-російськи.

Він все так, як і перше, вихваляє свою математику. Тільки що увійшов у хату і патетично промовив: «Чудова річ – диференціали!» Признаться по правді, я не зовсім розумію таку втіху, але, може, се показує тільки мою невігласність. Як я пригадаю собі, як він, було, розпадається передо мною та перед Шурою за ту математику!.. Ніколи ми, було, не прийдемо до згоди. А знаєте, Шура скінчила курси (вона була «остатня могіканка», бо курси закриті – Вам, певне, то відомо?) і живе тепер у Полтавщині на своєму господарстві.

Однак годі вже мені просторікувати – задля святого вечора варто б вже й перу пільгу дати. Хочу тільки де про що Вас запитати: чи співають у Болгарії колядки і чи похожі вони на українські? Як там люди обходять різдво? Взагалі багато дечого хотіла б я знати про Болгарію, бо я про неї так як і нічого не знаю, а те, що приходиться в газетах читати, – я думаю, наполовину все брехня. Як стоїть література болгарська: краще чи гірше за українську? Будьте ласкаві, одпишіть мені на сей лист, – якби ви знали, які для мене дорогі Ваші листи! Напишіть про Вас, про Ліду, про Ліда, про все! Бувайте здорові! Щиро цілую вас і прощайте!

Ваша Леся

P. S. Миша питав, чи Ви знаєте, що то за видання «Этнографическое обозрение»? Там, він чув, були статті про Палія та Мазепу. Якої думки ви про твори Гюйо «L’art au point de vue sociologique» і «Psychologie contemporaine»?


Примітки

Подається за виданнямЛеся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 44 – 46.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 24 – 26.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1201).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 96 – 98. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Лідик – Дмитро Шишманов (1889 – 1944), син Лідії та Івана Шишманових, небіж Лесі Українки.

Елегію Musset – Переклад елегії де Мюссе, очевидно, Леся Українка не зробила.

Диференціали Serret – видатного французького математика Жозефа-Альфреда Серре (1819 – 1885).

Курси закриті – О. Є. Судовщикова вчилася на історико-філософському факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі.

«Этнографическое обозрение» – науковий журнал етнографічного відділу «Імператорського товариства любителів природознавства і етнографії» при Московському університеті, виходив у 1889 – 1916 рр.

були статті про Палія та Мазепу – власне, одна стаття: Каллаш В.В.Палий и Мазепа в народной поэзии. – Этнографическое обозрение, 1889 г., т. 2, № 11.

Гюйо Жан-Марі (1854 – 1888) – французький філософ-позитивіст, працював над проблемами естетики і моралі. Виступав проти теорії «мистецтва для мистецтва».


http://www.l-ukrainka.name/uk/Corresp/1890/18900105.html

Молитва

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
 
  1. Боже, великий єдиний,

    Нам Україну храни,

    Волі і світла промінням

    Ти її осіни.

  2. Світлом науки і знання

    Нас, дітей просвіти!

    В чистій любові до краю

    Ти нас, Боже, зрости.

  3. Боже, великий єдиний,

    Нам Україну храни,

    Мужню, українську владу

    Обрати свій люд надихни.

  4. У захисті слави і мови

    Завдання еліті постав!

    Народ, щоби силу і працю

    до власної ниви приклав!

  5. Молимось, Боже єдиний,

    Нам Україну храни,

    Всі свої ласки, щедроти

    Ти на люд наш зверни.

  6. Дай йому волю, дай йому долю,

    Дай доброго світа!

    Щастя дай Боже, народу

    На многая, многая літа!


Відома з 26 березня 1885

За виключенням 3 та 4 куплетів.

Музика М. Лисенка

Слова ( ледь не всі)  О. Кониського















Б. Хмельницкий

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4 Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4


(6.01.1596р.н. – 6.08.1657)

Грудень 1647, непокора Богдана полякам, що переросла у революцію – 1657 Липня, смерть(((

1657-1596=61 рік війни, походів морських і піших, боротьби, хвороб, що особливо дістали великого гетьмана в останні роки.

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";} /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

Таємний реферат «Леся Українка»

Передмова від Богдана Гордасевича

З величезним задоволення сканую і викладаю у своїх блогах окремі матеріали з часопису «Воля і Батьківщина», який видавався Львівською обласною організацією Конгресу Українських Націоналістів у 90-х роках минулого ХХ століття, тому що значна частина опублікованих тут матеріалів не втратила свого значення і дотепер, як вважаю, що вони будуть актуальні ще чимало часу.
Перед тим мною було викладено виняткової ваги роздум Ярослава Дашкевича на тему проблеми української еліти – «Номенклатура і еліта». Маю намір присвятити цій темі багато уваги, як закликаю бути уважними читачами викладених мною матеріалів, а не поверхневими їх оглядачами. Потрібно розрізняти елітне слово і думку, які потребують тривалого обдумування і перечитування, від іншого різноманітного інтернетівського чтива.
Зокрема поданий тут аналіз творчості Лесі Українки не є суто літурознавчим - він є соціальним, політичним, ідеологічним. Для сучасної української спільноти з особливою потребою часу постало питання: Що є для нас зараз об'єднавчою національною ідеєю? Для цього важливо дослідити всю глибину цього питання починаючи від Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і ще цілого ряду творців національної Ідеї в Україні.
Наголошую на цьому аспекті, що світоглядні позиції Лесі Українки є знаковими і вагомими складниками Української Національної Ідеї як на сучасний момент, так і на багато віків далі, допоки буде існувати Україна і народ, що називає себе українським. Потрібно визнати, що Леся Українка представляє самий вищий рівень елітарного мислення і життєвого чину в українській нації, що це є наш взірець української елітарності. Тому вона стала темою для реферату для прочитання українській еліті, що перебувала в ув'язненні концтаборів новітнього окупанта. Зверніть увагу, як точно ще Леся Українка передбачила рабський російський шовінізм, або навпаки засуджує нерозумну кров нашого народу, що пролита за чужі прапори та імперії.
Моя думка однозначна: хто захоче відчути всю правдиву елітність українського етносу - той неодмінно має проникнутись глибиною світоглядних ідей Лесі Українки.




Передмова в часописі «Воля і Батьківщина»

Від часу проголошення Іваном Франком слів, що найбільш влучно характеризують творчість, особистість і громадянську позицію Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини» Впродовж століття не вичерпує себе наведене визначення. Вражаюче переконує в цьому наступне. У гулагівській табірній зоні в Мордовії ранньозастійного глухого 1970 року гурт наймужніших з мужніх політв'язнів-чоловіків, що стали на прю з комуно-імперською системою, зокрема, Михайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь, гартують свій дух непокори її словом і громадянським подвигом, слухаючи доповідь, виголошену побратимом Михайлом Масютком. Думки і оцінки, висловлені автором у глухомані тодішнього суспільно-політичного буття, і нині не втратили актуальності.
М.Д.

Михайло МАСЮТКО

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Реферат, таємно прочитаний для гурту в'язнів табору №17а Дубровлагу)

Contra spem spero  – без надії сподіваюсь – проголосила Леся Українка, коли розпочинала свою творчість, і ці свої сподівання пронесла через усе своє бентежне життя. Треба було мати подиву гідну віру, щоб проголосити такі слова в ті часи, коли творила поетеса, позаяк надії справді ніякої не було.
Нащадків мудрих і відважних антів, правнуків звитяжного козацтва давно було обернено у покірних і слухняних рабів. Вони давно забули про свій рід і походження, і не було ніякої надії на те, що з них вдасться викресати іскру боротьби за їхню власну волю, що цей народ зможе колись усвідомити сам себе. Це ясно бачила Леся Українка і не приховувала ганебного стану свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світу – правди не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Але, як рідна від плоті й крові дочка свого народу, поетеса розуміла, що тут вибору нема, що людина не перекотиполе, а міцний буркун, який навіки вплітається своїм корінням у рідну землю. Який народ її не є – вона складова частина свого народу і йти від нього нема куди.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється:

Те, що писала вона про Тараса Шевченка, цілком і повністю стосується і її самої:

Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина рідного вона
Єдина, люба, рідна.
Хоч би була вона сліпа,
Каліка, недоріка,-
Мов рана ятриться в ньому
Любов його велика.

Вже навіть у самому своєму псевдонімі – Леся Українка – Лариса Косач визначила ідейний напрям своєї творчості. Хоч надії ніякої не було і поетесі доводилося лити свої гарячі сльози, щоб розтопити «кору льодовую міцну», будити зашкарублі у довговічному рабстві серця і душі рідного народу, сподівання на чудові часи пробудження від цього могильного сну ні на мент не покидало поетесу. Бо на цей час всупереч драконівським заходам царату вже на повний голос лунала муза великого Тараса, ширилось по Україні мудре слово Пантелеймона Куліша, кликав до волі славетний гимн Павла Чубинського, бентежив українські серця Іван Нечуй-Левицький, будило від сплячки Франкове «Не пора». За життя Лесі Українки вже починав діяти Микола Міхновський, ділом закликаючи українців виборювати «Україну для Українців».
Леся Українка приєднала свій голос до передової свідомої частини свого народу, яка мужньо вступила в нерівну боротьбу. Своєю творчістю вона вносила в народ свідомість про необхідність рішучої битви за волю і незалежність краю, свідомість того, що ніякі переживання, ніякі сльози не замінять збройних кривавих змагань на шляху до свободи.

Що сльози там, де навіть крові мало!

Цей заклик поетеси підняв на свої знамена нові покоління українців. Відважні борці, скориставшись найменшою можливістю повстати, пішли до битви за волю рідного народу. У цій битві вони солідарно перегукнулися з своєю поетесою, створивши собі революційний гимн:

І ось ми йдем в поході життєвому
Тверді й міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той подолає гніт.

Головною особливістю творчості Лесі Українки є алегоричність її слова, тобто її слову притаманна багатозначність. Це давало можливість поетесі, по-перше, прикривати справжній зміст від ока царської цензури, а, по-друге, за допомогою алегорії Леся Українка досягає вкрай стислого синтезу своїх глибоких і широких думок. Слово її огорнене в алегорію, набуває подвійної і потрійної сили.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година до праці настала!
Не бійся досвітньої мли,-
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Все тут висловлено двозначно, огорнено в алегорію. Ми читаємо одне, а розуміємо інше. В першому рядку заклик відноситься не до звичайних живих людей, які здатні боротися, здатні підняти зброю на свій захист. Поетеса закликає людину не просто встати з своєї постелі чи з землі, а ідейно пробудитися, стати до боротьби. Читаючи про «досвітню млу», ми розуміємо не звичайну нічну темряву, а ті деспотичні сили, які душать людські прагнення до волі, до справедливості, до честі. Під виразом «досвітній огонь» ми розуміємо не вогонь із соломи чи хмизу, запалений перед світанком, а початок боротьби проти сил і зла, які панують над народом. Запалити цей «досвітній огонь» – означає розпочати боротьбу.
Це алегорія, яку можна умовно назвати політичною алегорією. Політичною алегорією у Лесі Українки перейнято більшість її поетичних і драматичних творів. З метою надання своїй алегорії більш вразливої сили поетеса використовує у своїх творах сюжети античної історії, біблії, всесвітньої історії, народних легенд та переказів.
Такого плідного застосування алегорії, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки, годі знайти не лише серед наших письменників, а і в будь-яких літературах світу.
В нашій літературі приклад політичної алегорії подав Тарас Шевченко в своїй поемі «Неофіти» та в деяких інших творах. Виразну політичну алегорію зустрічаємо у Франкових «Каменярах» і особливо в поемі «Мойсей». А взагалі нашій літературі, як літературі поневоленого народу, повсюдно притаманна політична алегорія. Вона наявна в багатьох наших поетів і письменників.
Леся Українка створила низку сталих алегоричних образів, які твердо увійшли в українську літературу, і якими ще й тепер користуються митці слова: темрява, мла, ніч, зима – це неволя, тягар деспотизму, гноблення народу; весна, зоря, ранок, світанок – пробудження народу до боротьби за волю, відродження поневоленого народу. Леся Українка розширила алегоричний образ Прометея, введений у нашу літературу Тарасом Шевченком, як образ борця проти колоніалізму Російської імперії.
Леся Українка підняла силу питань політичного характеру. Рабство і свободу, залежність і незалежність (особи і народу), непокірність і покору, сваволю і людяність, добро і зло, вірність і зраду, відвагу і боягузтво, силу духа і легкодухість, непохитність і зневір'я, відвертість і лицемірство, любов і ненависть, щирість і підступність, емансипацію і закріпачення, взаємовідносини поневоленого і поневольницького народів, взаємовідносини особистості з суспільством, взаємовідносини митця з народом та багато іншого не обминула вона у своїй творчості. Для поневолених народів, насамперед рідного їй українського народу, стоїть на першому плані серед усіх питань, які безперестанку хвилювали бентежне серце поетеси.
В драматичній поемі «В дому роботи, в краю неволі» Леся Українка виразно показує, що навіть між рабами поневоленого і поневольницького народів існує непримиренний антагонізм. Раб-єгиптянин перебуває у рабстві своєї держави, а раб-гебрей перебуває у рабстві чужої ворожої йому держави. Раб-єгиптянин також не любить рабства, він воліє звільнитися і працювати вільно, хоч і на тій же роботі, де він працює поневолі, він проти рабства взагалі, та не проти тієї системи, тієї держави, яка створює це рабство, бо хоч він і раб, зате єгиптянин, а все єгипетське для нього дороге. Для раба-гебрея ненависне не тільки рабство, а все те, що породжує рабство, навіть те місце, де рабство виплоджується. На питання єгиптянина, що він зробив би, коли би був вільний і мав би до цього силу, гебрей відповідає:

– Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

За такі слова єгиптянин разюче б'є гебрея у лице. Гебрей після цього робить правдивий для себе висновок:

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що тут я раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема.

Висновок безпомилковий, це істина давно відома, що навіть раб чи сучасний робітник поневольницького народу бере участь у визискуванні підневільних народів нарівні з пануючим класом. Не класова, а національна боротьба, змагання поневолених народів за своє визволення стоїть на першому плані розвитку людства – геніально добачила тут Леся Українка.
Симпатія Лесі Українки на боці поневолених, на боці рабів, але не тих рабів, які давно змирилися з своїм рабським становищем, а то ще й пишаються своїм рабським ярмом. Її симпатії на боці тих поневолених, тих рабів, які не миряться з своїм ярмом, які борються навіть тоді, коли ця боротьба не рівна, а то й безнадійна, коли б ця боротьба загрожувала б навіть загибеллю. Краще вмерти, ніж клянчати на колінах перед ворогом – такий висновок можна зробити із змісту творів Лесі Українки.
Хоч і бувають раби, які пишаються своїм ярмом, проте вічної боротьби поневолених за свою свободу не припиняла навіть смерть борців за волю, в тому числі й тих, що гинуть далеко за межами рідної землі, бо

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.

Рицар-невільник з «Осінньої казки» не боровся за свою свободу, а повірив служниці, що вона йому принесе звільнення. Після такого звільнення йому довелося жити між свиньми. Він проміняв почесну неволю на ганебну волю, він повірив у те, що хтось когось може визволити безкорисно для себе, він забув про те, що

Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить когось в неволю забере.

Рицар з «Осінньої казки» виглядає жалюгідно, він не викликає до себе ні симпатії, ні співчуття, бо він не виявив ні стійкості, ні відваги у боротьбі. Проте яку симпатію викликає до себе єретик з вірша «Було се за часів святої Германдади», який не похитнувся ні перед залізом, ні перед вогнем своїх ворогів:

Було се часів святої Германдади:
кати-ченці взяли єретика
і повели його до Торквемади,
на інквізицію, і чутка є така:
Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози
текли по непорушному лиці,
мовчав на допити, мовчав на всі погрози
раз застогнав, – і мук ще додали ченці.
Раз крикнув. – Є на каяття надія,–
сказав великий серцевідець-кат:
– Залізом і вогнем ми виженемо змія
з його душі – і вигоїться брат!
Завдайте ще йому! – І завдали тортури
несвітської, нема на неї слів,
здавалося впадуть від жаху мури,
моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь, моя відрада,
о, дайте ще, благаю вас, кати!»

Сучасні наймані дозорці від літератури будь-що силкуються показати Лесю Українку як ідеолога якихось невиразних космополітичних ідей, як таку, яка стояла осторонь ідеї боротьби за звільнення від ганебної неволі свого народу, як таку, якій було байдуже до долі рідного краю.
Леся Українка безперечно виступала проти несправедливого суспільного устрою, проти панування паразитизму, проти тиранії і деспотизму, проти ретроградства в політиці. Вона вважала, що український народ своєю довговічною боротьбою заслужив собі вільного, демократичного життя, а не переоновленого животіння під чоботом тиранів. Вона була за революційну перебудову старого устрою, але вона була проти застосування нової революційної теорії до старих потреб самодержавства Російської імперії, вона була категорично проти заміни однієї тиранії іншою тиранією, звідки вона не походила б і як би вона зовні не прикрашувала себе.
Так само, як і Байрон у своєму «Бронзовому віці», Леся Українка приходить до висновку, що народ, який віками скнів у рабстві, привчений до плазування перед силою, народ без традицій демократичного життя ніколи нікому не принесе свободи, хоча б навіть і хотів це зробити, бо він не має уявлення про неї. Він спроможний лише обернути деспотизм догори дном.
Леся Українка була за докорінне зруйнування основ царської Російської імперії, не тільки була за, а й активно закликала нищити цю твердиню колоніального імперіалізму. Отже, коли у 1905 році посунула «сива юрба», темна маса з рабськими душами з наміром замінити одне ярмо іншим, поетеса збуджено писала:

Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає
сива юрба. Сунуть лави тісні,
чутно – співають «про волю пісні»
«Смело, друзья!» Але пісня ридає,
«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.
Страшно, який безнадійний той спів,
Хто ж би під нього боротися вмів?
Ні, не про волю сей спів! Про неволю
плаче й голосить і тужить до болю
голос сумний, не вважа на слова,
плач погребовий слова покрива.
Знаю сей спів! Він неначе отрута,
спів сей створила в кайдани закута
бідна душа. Ще бо змалку труїв
всіх нас, уроджених в північ, сей спів.
Що вам до того, ви, вроджені зрання?
Личить співати вам пісню кохання
волі своїй, молодій та буйній,
рано співать панахиди по ній.
Хай процвіта наша воля, як рута!
Нащо здалась вам та пісня-отрута?
Вже досхочу зажили її ми,
ви ж собі пісню створіте самі.
Пісню нову, щоб сіяло, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила діла!

Тут цілком ясна алегорія. Пісня-отрута лине з уст «сивої юрби», представників нижчих класів поневольницького народу, що повстали проти своєї панівної верхівки, яка «несправедливо» розподіляє прибутки від зиску завойованих земель. Це співають представники того народу, який хоч і сам перебуває в рабстві, та під своїм чоботом утримує десятки поневолених ним народів. Хіба ж може ця «сива юрба» заспівати про справжню волю, хоч і походить вона з найнижчих класів? Її «бідна душа» неспроможна створити пісню визволення. Поетеса закликає підневільні народи відкинути пісню про облудну волю, а створити свою власну пісню, яка приведе їх до справжньої волі.
Під піснею-отрутою, безперечно, слід розуміти теоретичну основу соціал-шовінізму, а під піснею, яку належить скласти, слід розуміти основу революційності національного визволення.
Подібну думку поетеса висловила у вірші «Упоєні на бенкетах кривавих», написаному того ж 1905 року під одним заголовком «Пісні про волю». У вірші говориться про народи невільники, які «упоєні на бенкетах кривавих» сплять довгим глибоким сном у безпросвітній темряві огидної в'язниці, і лише зрідка, прокинувшись, вони марять про ранок, про ясний день, про веселку, про весну, тобто про волю. І ось вони дочекалися цього ранку, побачили в ясному освітленні свою в'язницю, з її цвіллю на стінах, брудом, нечистю і гаддям. Незабаром вони переконалися, що це світло є зовсім не ранковим, не весняним, бо нема ранкових ранніх зір, це просто північна біла ніч, «та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною». В цьому вірші, так само як і в попередньому, в алегоричних образах сказано про те, що народ, перейнятий рабською покорою з одного боку, а з другого боку охоплений шовіністичним духом, ніколи ні собі, ні іншим народам не може принести свободи, він може прийти лише до соціал-імперіалізму, до нового поклоніння, замінивши чорну темряву темрявою блідою. Тут Леся Українка виявила пророче передбачення наступних соціальних подій. А ось політичне кредо Лесі Українки висловлене без алегорії:

Будь проклята кров ледача
Не за рідний край проллята.
Будь проклята кров ледача
Не за чесний стяг проллята.

Творчість Лесі Українки і тепер, коли пройшли десятиріччя після її смерті і сторіччя з дня її народження, не з меншою силою, ніж за її життя, кличе до боротьби, кличе боротися з байдужістю до ганебного стану нашого народу в полоні другого завоювання тим самим ворогом, хоч і під іншим стягом.
Сучасні фальсифікатори української літератури все роблять для того, щоб випорожнити душу Лесиної музи. Досі невидано ще всіх її творів, а ті, які видаються, фальсифікуються, якщо не в тексті, то в штучних тенденційних коментарях. Її драматичні твори не екранізують, не випускають їх на сцену і радіо (виняток роблять лише для «Лісової пісні»). Багаточисленні літературознавчі розробки про творчість Лесі Українки спрямовані на те, щоб викривати, спотворити її творчість, показати її перед читачем у такому вигляді, як це вигідно замовнику цих розробок.
Одним з яскравих прикладів такого блюзнірського трактування думок Лесі Українки є аналіз її вірша «Досвітні вогні». Фальсифікатори беруть з вірша слова:

Досвітні огні, переможні, урочі
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,-
Досвітні огні вже горять,
То світять їх люди робочі.

«Досвітні огні», – пояснюють вони, – це початок активної революційної боротьби. Так. З цим не погодитись не можна. Світять ці «досвітні огні» «люди робочі». «Люди робочі», – пояснюють вони, – це робітники, пролетарі, які розпочинають активну революційну боротьбу за комуністичне перетворення світу. Отож, – далі трактують вони, – Леся Українка покладає свої надії на робітників, на пролетаріат і цим самим вона ідеологічно сходиться з марксизмом, бо саме марксисти будували свою революційну теорію, покладаючись на робітничу масу. Таким чином виходить, що Леся Українка трохи чи не марксистка. Все нібито вірно, логічно виводиться висновок, тільки випускається тут одне: поняття «люди робочі» в цьому трактуванні передається в чисто російському значенні. В українському розумінні це поняття має набагато ширше значення. «Люди робочі» – це насамперед люди ініціативні, діяльні, активні, працьовиті. Нема сумніву, що Леся Українка вжила цей вираз в українському розумінні, а не в російському. Отож під «людьми робочими» вона мала на думці не робітників лише, а всю революційну активну силу. До її складу могли, звичайно, входити й робітники нарівні з іншим населенням країни. Але це зовсім не те, що силкуються довести фальсифікатори.
Літературні лакузи силкуються показати Лесю Українку як «послідовника російських революційних демократів». Бачте, українська поетеса за лицемірним мірилом цих цінителів може бути тільки послідовницею. Послідовниця російських революційних демократів! Тих самих демократів, які хоч і виступали проти царського деспотизму, та проте ніколи і ніде не виступали проти імперій, проти російського колоніалізму, позаяк вони були обмежені турботою про долю російського селянина, російського робітника, доля багаточисленних народів імперії, які терпіли подвійний гніт, їх не турбувала.
Тим часом цілком ясно, що в цьому напрямі Леся Українка продовжувала і розвивала ідеї Тараса Шевченка, який першим підняв прапор боротьби проти російського колоніалізму.
Факт фальсифікації творчості Лесі Українки, як і всієї української літератури, та й всієї нашої культури, підсилює правдиве твердження Сун-Ят-Сена про те, що без націоналізму нема прогресу, без націоналізму нема нації.

Концтабір №17а на землях Мордовії. 1970 р.

Номенклатура і еліта



Ярослав ДАШКЕВИЧ

Серед соціологічних питань, які не дуже радо розглядають, а тим більше, досліджують у справжніх та несправжніх демократичних суспільствах, теорія і практика еліт займає особливе, трохи, можна сказати, сором'язливе місце. Справа в тому, що офіційна ідеологія демократії та демократизму не залишає в суспільстві місця для існування еліт, тобто для якогось привілейованого стану з привілейованим статусом. Бо це має бути, нібито, суспільство, в якому для всіх є чи мають бути рівні можливості й де є чи мають бути скасовані будь-які привілеї. Теорія, а, тим більше, практика існування еліт цілком певно сприймаються як виклик принаймні паперовій демократії та як її заперечення. Це протиріччя політичні науки (ті, що стоять на грунті об'єктивності) стверджують, пояснюють, але погодити з демократією не здатні. Бо суспільство є з елітами (хоча це недемократично), а громадсько-політична проблема, зокрема, в сучасній Україні, полягає не в тому, щоб ліквідувати еліти, а в тому, щоб обмежити безконтрольність та сваволю еліт, вкласти їхню діяльність та взагалі їх існування, у певні національно- та суспільнокорисні рамки. При неможливості це здійснити щодо наявних еліт, потрібно добитися, по можливості, якнайбезболіснішої заміни антинаціональних і антисоціальних еліт, іншими суспільнокорисними і суспільноконтрольованими.
Щоб зрозуміти таке практичне завдання, необхідно трохи теорії. Теорія еліт в пристосуванні до новочасного суспільства розробляється та досліджується вже більше століття. Українські мислителі також зробили важливий внесок – згадати б Дмитра Донцова, Вячеслава Липинського, вчення яких ми, правду кажучи, мало пам'ятаємо і ще менше розробляємо далі.
Кілька загальних понять. Найменше суперечок викликає визначення еліт при допомозі трьох характерних для них прикмет. По-перше, що це є меншини в суспільстві; по-друге, що вони є високо над рештою суспільства; по-третє, що вони виникають внаслідок певного відбору. Таке не дуже докладне визначення підказує зразу ж питання: яким є той відбір, що веде до утворення еліт? В свою чергу, на це питання є три відповіді: елітами можна назвати тих: 1) які своєю поведінкою заслуговують найбільшого довір'я, як представники найвищих людських і громадських вартостей; 2) які своїми здібностями та досягненнями виявилися особливо корисними для суспільства; 3) яким, внаслідок їхніх можливостей пробитися, вдалося здобути найбільше впливу на громадськість. Відповідно до сказаного вище, існує поділ на: 1) вартісні (творчі) еліти, 2) функційні (чиновницькі) еліти, 3) владні еліти. Залишаючи на боці проблеми, пов'язані з характеристикою, діяльністю, розмежуванням вартісних та функційних еліт, хочу присвятити основну увагу владним елітам.
Характеризуючи владні еліти в сучасному, також в українському, суспільстві, необхідно правдиво і, навіть, цинічно сказати, що владні еліти не завдячують свій вплив особливим морально-етичним якостям (як вартісні еліти) чи надзвичайному досвідові і компетентності (як функційні еліти), але здатності свої інтереси реалізувати, як мету здійснювати навіть незважаючи на спротив інших, тобто завдячують своє місце в суспільстві власній пробивній здатності. Згідно з поглядами владних еліт, об'єднання та інтеграції суспільства необхідно добиватися, в першу чергу, при допомозі примусу і контролю, які забезпечують панування певної меншості над більшістю в суспільстві.
Зроблю тепер відступ про номенклатуру. Не підлягає сумніву, що характерне для т.зв. радянського суспільства панування владної меншості над безвладною більшістю – це також крайній, здійснений терористичними силовими методами приклад запровадження тоталітарної інтеграції суспільства. Іншими словами, панування номенклатури (як відомо, назва походить від переліків тих посад, заміщення яких могло здійснюватися лише за санкцією різноступеневих структур комуністичної партії – від ЦК до райкомів; тому й існував термін «номенклатура райкому» або «номенклатура обкому» – наприклад) було справді інтегральним, бо воно охоплювало не лише сферу діяльності владних структур, але також інших еліт – вартісної (бо голова обласної організації Спілки художників України чи письменників – це була номенклатура обкому, або навіть ЦК) і функціональної (бо директора водоканалу затверджував міський комітет, а голову місцевкому працівників торгівлі – райком комуністичної партії). Хто з номенклатурних працівників з таких чи інших, може й політичних, причин опинявся за межами номенклатури, був «скінчений», незважаючи на всі свої ділові, фахові, творчі якості; шляхи до дальшого просування вперед і кар'єрного зросту були для нього заблоковані.
Крах комуністичного панування став також крахом номенклатурної практики. Заміщення посад не треба було, здавалося, вже погоджувати вище, демократія, нібито, запанувала, комуністичні структури, принаймні назовні, припинили свою діяльність. Але, як відомо, час короткотривалої ейфорії (7-8 місяців) після проголошення незалежності не був використаний для найважливішого завдання – декомунізації суспільства. Така декомунізація була особливо необхідна тому, що в Україні не було української – за духом, за патріотичним напрямком – комуністичної партії, а була, по-суті, регіональна організація комуністичної партії Росії з російським та зросійщеним партійним апаратом і відповідною ментальністю, іншими словами, революція навіть у оксамитовому варіанті (якщо цей термін правильний – наприклад, для Чехії) проведена не була, колишні владні еліти після певних косметичних заходів (або без косметики) залишилися при реальній владі. В деяких західних регіонах допустили до владних еліт позакомуністичні сили, які популярно звали себе демократичними, але поступово прийняли майже всі звички і методи панування посткомуністичних структур. Демократами декларували себе також вчорашні комуністи. З цього часу слово «демократ» стало в Україні майже загально лайливим і збезчещеним.
В основному (статистичних даних немає, але я, думаю, не помилюся, кажучи «в основному»), в Україні владною елітою залишилася колишня партноменклатура (тобто ті представники владних, а також функціональних, а частково і вартісних еліт, що отримали затвердження на посаді різного рівня від комуністичної партії). Їх називають тепер постноменклатурою. До постноменклатури приєдналася, як я вже згадував, частина новітніх демократів, спадкоємцями номенклатурних традицій стало молодше покоління – діти номенклатурників, значна частина яких отримує офіційний патент шляхом навчання в Українській академії державного управління при президентові України в Києві (це замінник колишньої Вищої партійної школи, при чому традиція підтримується також приміщенням).
Що змінилося і що не змінилося при пануванні постноменклатурних владних еліт? Від 1991 р. Україна пройшла три етапи розвитку. Під час першого, про який я згадував (7-8 місяців) перевага була на боці справжніх національно-демократичних сил, які, однак, не пішли на рішучі перетворення через свої постійні вагання, відсутність твердості, або через політичну нефаховість. Постноменклатура була перелякана і погодилася б на якнайглибші зміни, якщо б на неї було зроблено серйозний можна сказати, революційний (в дусі, хоча б, чеської оксамитової революції) натиск. Але цього натиску не було. Україна втратила свої міжнародні силові позиції (передача тактичної атомної зброї Росії), розпочалося розкраданням її національного багатства. Під час другого етапу (1992 – перша
половина 1995 рр.) національно-демократичні сили остаточно проявили свою слабкість та бездарність; постноменклатура поділилася на два угрупування – лівих та центр. Центр проковтнув та залучив до своєї деструктивної діяльності неономенклатуру національно-демократичного походження. Разом з лівими центр активно продовжив розвал і розкрадання економіки України, не зустрічаючи на своєму шляху жодного реального спротиву т.зв. народних мас. Врешті третій етап (з другої половини 1995 р. досі – 1997 р.) – ніким не гальмоване панування постноменклатури, яка використовує національний камуфляж лише для збереження безконтрольної влади, позбавленої національної ідеї, русифікаторської за характером і основним своїм змістом.
Незважаючи на збереження реальної верховної влади в руках постноменклатури, вона протягом шести років понесла великі втрати. З-під її влади вийшов ряд політичних організацій, хоча й слабких, але незалежних; зменшився контроль над частиною засобів масової інформації; зміцніла більшість підприємницьких структур, особливо, компрадорського типу, пов'язаних з чужоземним капіталом, а також з кримінальною мафією. Ці структури поставили в залежність від себе значну частину центральних, а ще більше – місцевих владних еліт. Національна ідея їх не цікавить, а російськомовне їх оформлення з космополітичним зафарбуванням не перешкоджає орієнтації як на Північ, так і на Захід. Корумпованість владних і функційних еліт перейшла будь-які допустимі межі й досягла рівня, що загрожує політичним хаосом та остаточним економічним розвалом. Спроба відновити номенклатуризації посад при допомозі адміністрації президента не дає результатів.
Необхідність заміни владних еліт була очевидна ще в 1991 р. Через політичну недосвідченість, а потім через слабкість та, поступово, корумпованість національно-демократичних (у первісному розумінні) і національно-патріотичних (за зовнішніми деклараціями) сил, зміна владних еліт в Україні не відбулася. Виникає питання: чи в даній ситуації нагального наступу – відвертого і прихованого – на українську національну ідею чи можлива заміна владних еліт на справді українські і якими, в загальному, рисами повинні володіти нові владні еліти?
Не підлягає сумніву, що зміна сучасних владних еліт (все ж таки ослаблених зменшенням сфери безпосереднього впливу) можлива лише при повній консолідації всіх національно-патріотичних сил і при мобілізації та концентрації всіх зорганізованих на сьогодні і в найближчому майбутньому засобів для досягнення остаточної мети. Як відомо з історії, зміна владних еліт може здійснюватися насильницьким і мирним (хоча також силовими) методами, бо добровільно і легко влади не позбуваються. Насильницькі методи, здатні радикально змінити ситуацію, затягують конфліктне становище, ведуть до дальших знищень і руйнувань, яких на сьогодні Україна і без війни вже має досить. Досвід недавнього часу – рішучий наступ на постноменклатурні владні еліти, наприклад, Болгарії, Литви шляхом виборів (подібний процес очікується в Польщі) – свідчить, що заміна владних еліт можлива також мирним шляхом. Для України це дуже важливе і дуже важке – через відсутність консолідації правих сил – завдання.
На завершення хочу назвати ті прикмети – національні й загальнолюдські вартості, які мусять виплекати в собі, що не так просто, майбутні українські владні еліти, якщо вони захочуть виконати поставлені перед ними політичні й суспільні завдання, зберегти владу в своїх руках і не втратити довір'я народу та не зійти з політичної сцени через певний проміжок часу. В умовах сучасної України це, в першу чергу, такі основні вартості: патріотизм, людська гідність, воля, рівність перед законом, солідарність, праця, приватна власність, мир, охорона природи. Це ті риси і принципи, дотримання яких повинні вимагати майбутні владні еліти від себе постійно і повагу до яких мусять прищепити цілому народові.
Якщо українська нація та її новостворювані владні еліти здобудуть в собі стільки внутрішніх сил, щоб добитися не лише перетворення, але й поступового піднесення становища України на вищий і найвищий рівні, то перемога буде здобута.


*   *   *
Немає усталених рецептів боротьби з антинаціональними владними елітами, зрештою, такі правила боротьби мусять бути опрацьовані колективною думкою тих сил, що згідні на консолідацію у єдиній політичній структурі. На деякі заходи я хотів би звернути увагу (це своєрідна програма мінімум і максимум):
– боротьба зі страхом, який насувається на цілу країну і вже тепер подекуди досягає рівня терору – в зв'язку з цим далі є дуже актуальним відоме гасло «витискування з себе раба», опір погрозам, шантажеві, так званому телефонному праву, що знову поширюється, різні форми колективного пасивного політичного і економічного опору і непокори (пікетування, маніфестації й демонстрації, публічне розповсюдження гасел, страйки), очевидно, без порушення законів, якщо, в свою чергу, прикриття законами не застосовується владними елітами з цілком реальним і відвертим нехтуванням існуючих норм;
– боротьба за вільний інформаційний простір, який постійно зменшується – за незалежну пресу, радіо, телебачення – за гласність (цей клич забувся!) відносно всіх розпоряджень владних еліт, відомостей про їх виконання, проти секретних державних фінансових операцій, за звітність з чужоземних позик, допомог, за розкриття корупційних афер, зокрема, пов'язаних з приватизацією, чужоземними інвестиціями, за публікацію матеріалів та узагальнюючих і аналітичних даних про сучасні владні еліти, зокрема про їх національний склад, партійність, майновий стан, родинні зв'язки, за викриття політичних діячів, що живуть не для політики, а з політики, займаються комерціалізацією політичного бізнесу, тобто, іншими словами, культивують корупцію;
–  боротьба з економічним визиском, організація об'єднань платників податків та їхнього опору корупції, боротьба за реальне покарання учасників корупційних афер;
– боротьба на виборчому полі – викриття ошукування виборців, недотримання передвиборчих обіцянок, а також виборчих фальсифікацій, натиску, шантажу і терору;
– реальна боротьба зі злочинністю, викриття злочинів комуністичної партії проти людськості та української нації, підготовка законів про декомунізацію і люстрацію (викриття таємної співпраці з спецслужбами в період існування СРСР), прискіпливий контроль фінансового і економічного життя, судової, прокурорської, міліційної, військової структур;
– ідеологічна і фахова підготовка української нової функційних та владних еліт, формування патріотичної силової еліти, підготовка національних спеціалістів для всіх рівнів і усіх ділянок влади;
– і, першочергове завдання, – консолідація всіх національних сил у єдиному українському політичному фронті з метою заміни діючих владних еліт та усунення панування антинаціональної постноменклатури.

Стаття опублікована в часописі «Воля і Батьківщина» ч. 3 за 1997 р.

    Дашкевич Ярослав Романович
    13 грудня 1926 р., Львів — 25 лютого 2010 р., Львів
    Історик, сходознавець, археограф, джерелознавець, громадський діяч. Доктор історичних наук (1994), професор (1996).
    Народився у славетній українській родині. Батько — Роман Дашкевич — видатний громадсько-політичний та військовий діяч періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., генерал-лейтенант армії УНР, дослідник історії Українських Січових стрільців; мати — Олена Степанів — визначний український учений-географ, хорунжа Української галицької армії.
    Упродовж багатьох років поневірянь та безнадійної, як інколи здавалось, боротьби проніс син українських патріотів, закладену з дитинства шляхетну гідність і незламність. У 1944 р. закінчив Академічну гімназію у Львові, рік навчався у Львівському медичному інституті, проте, будучи гуманітарієм за покликанням, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю "Українська мова і література".
    Трудову діяльність почав під час навчання в університеті як бібліотекар та бібліограф у Львівській бібліотеці АН УРСР. У грудні 1949 р. Ярослав Романович, ще зовсім юнаком, був арештований органами КДБ. За звинуваченням у політичній неблагонадійності, засуджений на 10 років позбавлення волі. З того часу почалося життя, сповнене страждань і випробовувань: пересильні в'язниці у Львові, Харкові, Петропавловську та інших містах, так звані виправно-трудові табори у Спаську та Караганді, і після звільнення — неможливість знайти роботу через тавро "політично неблагодійного". Вимушене безробіття тривало 23 роки. Саме в цей час Ярослав Романович стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу, насамперед, Вірменії, автором сотень наукових праць із багатьох напрямів істори чної науки і перш за все — джерелознавства та археографії. Повернення національної історико-культурної писемної спадщини стало справою життя Ярослава Романовича як науковця і патріота. Написані в ті часи ґрунтовні роботи виходили найчастіше під псевдонімами: А. Вульченко, Д. Иваненко, С. Иванович, С. Козаченко, С. Корибут, Н. Косинерський, Д. Малахівський, С. Пісковий, Д. Романенко, Д. Спаський, Степанів Ярослав, Д. Янович, Д. Ярославич, Я. Ярченко, NN, Stepaniv Jaroslav та ін.
    Вже маючи ім'я в історичній науці та значний доробок у 1963 р., Ярослав Романович захистив кандидатську дисертацію "Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV-XIX ст." за монографією в Інституті історії Академії Наук Вірменської РСР. Захистити навіть таку далеку від політики дисертацію в Україні годі було й мріяти. Його запрошували читати лекції відомі зарубіжні університети. Міжнародні наукові товариства звертались з проханням про членство в них. У рідному ж Львові вдавалося лише час від часу знайти роботу за фахом: старший науковий співробітник, в.о. завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР, начальник відділу допоміжних історичних дисциплін, старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові в 1974-1978 рр.
    Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення інституту. Він зібрав біля себе однодумців, висококваліфікованих фахівців і талановиту молодь. Сформувалась ціла школа дослідників, які успішно працюють у різних напрямах історичного пошуку. У їх доробку такі відомі в Україні та за її межами видання, як "Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури", "Боплан і Україна", "Mappa Mundi", "Вірменія і Україна", "Історична топографія і соціотопографія України" та ін. За сукупністю наукових праць "Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга пол. ХІХ-ХХ ст.)" присуджено учений ступінь доктора історичних наук (1994). Вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка присудила йому звання професора (1996). З 1998 р. очолив засновану кафедру сходознавства.
    Науковий доробок Я. Р. Дашкевича більше 900 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин тощо.
тека творів
http://chtyvo.org.ua/authors/Dashkevych_Yaroslav/


91%, 10 голосов

9%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Українська еліта XIV-XVII

Гарний власне мій реферат
http://knowledge.allbest.ru/history/3c0b65625a3bc68a5d53a88521306d36.html

100% безкоштовно. Просто переходьте до скачування. Цей сайт не бере грошей за скачану роботу. 

Знову мова

Читаю:

«Програма ВО "Свобода" (чинна)

Розділ V. Інформаційний простір, освіта і наука. Збереження ідентичності та розвиток культури

5. Запровадити обов'язковий іспит з української мови для держслужбовців та кандидатів на виборні посади. Зобов'язати всіх держслужбовців вживати українську мову на роботі та під час публічних виступів».

А прибалтійці пішли зразу ввели іспит з історії і мови для громадян. Бажаєш стати ГРОМАДЯНИНОМ? Складай іспит. Не бажаєш, чи не годен, отримай справку мешканця. Можеш жити, працювати, але обирати будь-кого – зась.

Люди себе поважають, і ніколи до влади в них не добереться така чума, як колісниченки, симоненки, азарови, тігібки, табачники, вітренки, литвини, морози і т.п., і т.і..

Тому і економіка в них працює, бо при владі не сидять розумники, що власну кишеню плутає, коли це вигідно, з державною. А мільярдні кошти отримані з МВФ там не витрачають на червоні прапори, на підтримку мови сусідньої держави, та на подарунки собі любим, на катування власних громадян. Може досить!?

Крім того, там державний бюджет не витрачають на гнид, що не вилазять з коментарів підтримуючи абсолютно нікому не потрібний закон, який ще дошкульніше очистить українській бюджет. І закордонна частина нація гордиться власною Прабатьщиною, і не стоїть на роздоріжжі, що робити. Найняти пару кіллерів, з науковою метою, чи «прославитися» такою заявою, що нагадує «останнє китайське попередження», як Всесвітній конгрес українців. http://censor.net.ua/news/207888/vsemirnyyi_kongress_ukraintsev_prizyvaet_ne_trogat_ukrainskiyi_yazyk

 

zik

Про існування цього телеканалу не підозрювала… А є такий   телеканал: "zik"chih

Когось цікавить інтелектуальне телебачення? look

Якщо існують такі глядачі, то можете завітати на

«Прямим текстом» від 8 грудня 2011р./ 21:50:00 - 23:30:00

http://tv.zik.ua/project/index/7

dada

«…зухвале осучаснення минулого - це є поганське мислення»

«…Європа обєдналася на принципі "ніколи більше"... »

«…Яким чином "війну памяті" можна остудити?... »

«…Ми ВЖЕ заплатили величезну ціну»

«…Хай розквітають різні квіти...... »

тощо 

Для чужого столу

Олег Однороженко

Розпад Руського Королівства та інкорпорація його частин у XIV–XV століттях до Польщі, Литви та Угорщини засвідчили невміння українських еліт домовлятися заради збереження незалежності

Коли заходить мова про переломні роки української історії, перші, які спадають на думку, – 988, 1569, 1648, 1917, 1991. Серед цих небагатьох знакових дат часто фігурує також 1340 рік. Від нього вітчизняні історики, як народницького, так і державницького спрямування зазвичай відраховують час «втрати Україною власної державності та початок панування в українських землях іноземних держав», що пов’язують з «вигасанням династії Романовичів та початком боротьби за галицько-волинську спадщину між Литвою та Польщею». Цей період належить до так званих темних віків української історії, що зумовлено втратою майже всіх тогочасних писемних джерел. Разом з тим наявних відомостей цілком достатньо для того, щоб поставити під сумнів однозначність цих висновків. Чи справді 1340 року припинила своє існування династія Романовичів, а українські землі було поділено між сусідами?

ОСТАННІЙ РУСИЧ

З формального погляду до прямих нащадків Романа Мстиславича за чоловічою лінією не належав уже правитель Руського Королівства (1323–1340) Юрій ІІ Болеслав, син мазовецького (сохачівського і черського) князя Тройдена Болеславича та доньки Юрія І Львовича Марії. Останніми Романовичами на золотому столі Руської землі були сини короля Юрія І Андрій (князь володимирський і галицький) та Лев (князь луцький), які, ймовірно, загинули в боротьбі з монголами 1323-го, про що їхній родич король Польщі Володислав Локеток ( у документі 1315 року він називає руських князів своїми племінниками) писав Папі Римському Іоанну ХХІІ: «З жалем повідомляємо, що два останні руські князі православного походження, які були непереборним щитом від татар, зійшли зі світу, через що нам і нашим землям загрожує явна небезпека з боку татар».

Юрій ІІ – лише один із багатьох претендентів на руську корону, який, маючи династичний зв’язок із Романовичами, не був прямим нащадком останніх. Таких претендентів по 1323 рік виявилося вдосталь. Скажімо, Папа Римський визнав законними права на руський стіл за глогівськими (сілезькими) князями Генріхом ІІ та Яном, братами дружини луцького князя Льва Юрійовича. А зять останнього Любарт ( у хрещенні Дмитро ) Гедимінович отримав по його смерті Луцьку землю і зберігав контроль над її східною частиною впродовж усього правління Юрія ІІ.

Кандидатура Юрія ІІ Болеслава стала певною мірою компромісом, що гарантував політичний баланс у розстановці сил в Центрально-Східній Європі. Передусім між відновленим Польським Королівством та Великим князівством Литовським, що набирало сили. Останні не наважувалися в цей час загрожувати цілісності Руського Королівства, оскільки воно надійно захищало своїх західних та північних сусідів від Золотої Орди. Такий паритет зберігався певний час і після смерті 1340 року Юрія ІІ, якого змінив на руському столі Любарт-Дмитро.

ПРИХІД ЛИТВИ

Щодо князя Любарта та характеру його правління є цілком хибний погляд, що не дає змоги адекватно зрозуміти політичні процеси, які відбувалися на українських (руських) землях у цю перехідну добу. В історичних працях правителя найчастіше трактують як репрезентанта литовської зверхності на теренах Русі, а підконтрольні йому землі – як провінції «литовської» держави Гедиміновичів.

Разом з тим неважко переконатися в цілком суверенному правлінні  «великого  князя  руського Димитрія», як іменують Любарта Гедиміновича тогочасні джерела. Попри те що Любарт-Дмитро наймолодший із синів Гедиміна, він жодним чином не був залежним від старших братів. Незмінно уживав титул суверенного володаря, а як державні символи використовував не литовські, а руські геральдичні знаки (лев і хрест), що присутні на його печатці та монетах. Врешті, прийняття християнства східного обряду міцно пов’язувало цього правителя з Руською державою та її елітою.

Природно, що у своїй зовнішньополітичній діяльності великий князь Любарт розраховував на допомогу своїх родичів, насамперед братів Ольгерда і Кейстута. Останньому він віддав у тимчасове тримання Берестейську землю як винагороду за військову допомогу, що хибно трактується як приєднання її до Литовської держави. Своєю чергою, племінник Любарта Юрій Наримунтович одержав із його руки спочатку Кременець, а згодом Белз. Не виключено, що опанування іншими його племінниками братами Корятовичами Поділля також відбувалося за згодою та за підтримки великого князя Дмитра, що, вочевидь, зберігав права зверхника над цими теренами.

Допомога братів і племінників стала для Любарта критично необхідною, коли свої претензії на спадщину Руського Королівства висунув польський король Казимир ІІІ, що доводився родичем останнім Романовичам і вважав цілком легітимними власні зазіхання на корону Русі. Свій перший похід на руські землі він здійснив ще 1340 року, відразу по смерті Юрія ІІ, але тоді йому вдалося лише на нетривалий час здобути стольний Львів та пограбувати королівську скарбницю. До більш планомірних заходів з польської сторони дійшло лише у другій половині 40-х років XIV століття.

ЕКСПАНСІЯ ПОЛЬЩІ ТА УГОРЩИНИ

Казимир ІІІ, очевидно, шукав певного компромісу з елітою галицької частини Руського Королівства. І як свідчать подальші події, не без успіху. Першою землею, що визнала зверхність краківського короля, ймовірно, стала Сяноцька. А 1349 року Казимир займає стольне місто Романовичів – Львів. Прикметно, що опанування Львова сталося в той час, коли на теренах Золотої Орди у самому розпалі лютувала чума. Власне, спровокована епідемією демографічна катастрофа на землях північного Причорномор’я і вивела Орду з великої геополітичної гри та суттєво змінила розстановку сил у Східноєвропейському регіоні.

Казимир міг більше не зважати на монгольський фактор і зосередився на протиборстві з Любартом та його литовськими родичами-союзниками, попередньо підтвердивши династичну угоду з королем Угорщини, відповідно до якої у разі відсутності в Казимира нащадків чоловічої статі права на корони Польщі та Русі мали перейти до представників Анжуйської династії.

Вирішальні події першого етапу боротьби за Русь розгорнулися під стінами Белза, ключового міста-фортеці в системі оборони Західної Волині. Тривала облога, під час котрої було поранено короля Людовіка Анжуйського, завершилася укладанням мирної угоди 1352-го, відповідно до якої  Любарт  мав «держати Володимирьскую, Луцкую, Белзьскую, Холмьскую, Берестинскую исполна жь», а «королеви держати Лвовьскую землю исполна». 

Цей договір мав явно тактичний характер, оскільки вже наступного року військові дії були відновлені й тривали з перемінним успіхом до 1366-го. Другий етап боротьби за Руську землю завершився, як і 1352 року, під стінами Белза, але цього разу явно не на користь Любарта Гедиміновича. Великий князь Русі зберіг за собою Луцьку землю, але змушений був погодитися на підпорядкування Казимиру західної частини Волині, у якій правили як васали короля племінники та колишні васали Любарта Юрій Наримунтович (у Белзі та Холмі) та Олександр Корятович (у Володимирі).

Лише від 1370 року, після смерті польського короля Казимира, Любарту вдалося повернути контроль над Західною Волинню, але подальша війна зі спадкоємцем Казимира королем Угорщини, Хорватії, Польщі та Русі Людовіком не дала відчутної переваги жодній зі сторіндавнє Руське Королівство виявилося розірваним на два державних утворення, обидва з яких зберігали стару назву – «Руська земля», але політично були зорієнтовані на різні зовнішні сили: угорсько-польську або литовсько-руську коаліції.

Правителі Анжуйської династії розглядали Королівство Русі як окреме державне утворення, що перебувало в персональній унії з Угорським Королівством. Саме цим пояснюється та обставина, що Людовік 1372 року передав контрольовану ним частину Русі своєму родичеві Володиславу князю Опольському, що уживав титул суверенного володаря. Щільний політичний зв’язок з Угорщиною зберігався до 1387-го, коли на терени Королівства Русі вступили війська королеви Польщі Ядвіги та її чоловіка Володислава Ягайла, що підпорядкували Руську землю владі польського королівського дому. Утім, певну політичну окремішність Королівство Русі мало до 1434-го, коли його землі було інкорпоровано до складу Корони Польської.

ВНУТРІШНІЙ РОЗБРАТ

Велике князівство Руське зберігало свою незалежність упродовж усього правління Дмитра-Любарта (до 1384 року). Але сама логіка тривалої та виснажливої боротьби за збереження державної єдності Русі з опертям на військову силу литовських союзників невмолимо штовхала це державне утворення до політичної орбіти Литовсько-Руської держави. Син Любарта князь Федір уже 1386 року втратив Луцьк, а 1393-го – Володимир, після чого на теренах колишнього Великого князівства Руського збереглися лише дрібніші княжі уділи.

Драматичні перетворення, що сталися в руському державно-політичному просторі впродовж 1349–1387 років, зазвичай вважають наслідком експансії сусідніх держав. Але навряд чи причини розпаду Руського Королівства мали зовнішньополітичне походження. Руська земля вже стикалася із зовнішніми загрозами, не раз значно небезпечнішими, ніж ті, які виникли на її кордонах у середині XIV століття.

Головна причина політичної катастрофи, що спіткала середньовічну Русь, полягала у глибокому внутрішньому конфлікті, що мав місце в середовищі тогочасної руської еліти – між політичними верхівками головних земель Руського Королівства: Галицької та Володимирської (Волинської). Корінням цей конфлікт сягав ХІІІ століття, коли в боротьбі Романовичів за єдність Русі волинська знать була опорою династії, натомість різні політичні групи галицького боярства вживали більш чи менш активних заходів, що мали на меті обмежити владу Романовичів на Галичині або й узагалі усунути їх із галицького столу.

Лише планомірні централізовані зусилля короля Данила та його нащадків істотно обмежили сепаратистські тенденції в середовищі галицького боярства. Але зі смертю останніх представників династії Романовичів старі проблеми виринули з новою силою. Вже Юрій ІІ Болеслав не мав того надійного опертя в еліті, що його попередники. Звістки про його отруєння якщо й не відповідають дійсності, то все ж таки передають атмосферу недовіри та конфронтації при руському дворі.

У ще складнішій ситуації опинився великий князь Дмитро-Любарт, влада якого найміцнішою була на Волині (недаремно своєю столицею він обрав Луцьк). Натомість на галицьких теренах влада Любарта Гедиміновича була доволі обмеженою – від його імені тут порядкував «староста Руської землі» Дмитро Детько (Дядько), провідник політичних інтересів галицької еліти. Останній, вочевидь, була близька ідея політичного відокремлення від решти королівства, що, здавалося, мало забезпечити максимальний доступ до влади галицькій аристократії.

НА СЛУЖБІ В ЧУЖАКІВ

Шлях до здійснення цих політичних планів, як і в ХІІІ столітті, пролягав через надання підтримки іноземним претендентам на галицький стіл. Цього разу королю Польщі Казимиру ІІІ, королю Угорщини Людовіку Анжуйському та їхнім наступникам. У політичному оточенні згаданих володарів бачимо численних представників руського нобілітету: перемишльського старосту Бенька Жабокрицького, галицького старосту Волчка Преслужича-Рогатинського, теребовельського старосту Гліба Свирського, самбірського старосту Станіслава Давидовського, перемиського суддю Костка Болестрашицького, пана Гліба Дядьковича (сина руського старости Дмитра Дядька), пана Ходка Бибельського, врешті, королівського підскарбія при дворах Казимира, Людовіка та Володислава-Ягайла пана Дмитра Горайського та багатьох інших.

Руська знать Галичини брала активну участь у боротьбі угорських та польських королів за корону Русі. Відтепер на просторах колись єдиного королівства руське рицарство з різних земель проливало свою кров у складі ворожих армій. Бачимо навіть приклади політичного розбрату в межах однієї родини. Так, представники роду Кирдеєвичів належали до найвищої політичної еліти в обох державних утвореннях, що виникли внаслідок розпаду Русі: Васько Кирдеєвич входив до великокнязівської ради Дмитра-Любарта, а його брат Грицько обіймав уряд подільського старости за короля Володислава-Ягайла.

Ситуація, що склалася в Руському Королівстві у середині XIV століття, не була унікальною. Вигасання династій та пов’язані з цим династичні кризи були своєрідною візитною карткою політичних відносин середньовіччя. Практично жодна європейська країна не уникла переломних моментів непевності та потрясінь. І саме в такі періоди боротьби за спадщину померлих володарів перевірялися політична зрілість, відповідальність та спроможність еліт зберігати внутрішню єдність і стабільність своїх країн.

Пройшовши через боротьбу претендентів, суперечності в середовищі еліти, військові та дипломатичні протистояння із сусідами, європейські держави або досягали політичної єдності та відновлювали свою вагу в зовнішній політиці, або укладали династичні унії, потрапляючи в наддержавні утворення імперського зразка. І за третьою, найгіршою схемою вони розпадалися на окремі частини, згодом зазвичай втрачали політичну самодостатність, потрапляючи в орбіту сильніших сусідів. У кожному з цих сценаріїв головну роль відігравали військово-політичні еліти, від політичної волі яких залежало саме існування того чи іншого державного утворення.

Нобілітет Руського Королівства не мав внутрішньої солідарності та не спромігся утримати політичну єдність, що й стало основною причиною розпаду держави та поступового включення її окремих частин до складу інших державно-політичних утворень. Руська (українська) державність, очевидно, не припинила свого існування в середині XIV століття, але, безумовно, саме в цей час було втрачено політичну єдність руських земель, а в історії нашого народу скінчився період великодержавності. Єдиної великої держави-імперії (Руської землі), яка впродовж віків (від ІХ до середини XIV століть) відігравала ключову роль у політичному житті Центральної та Східної Європи, більше не існувало.

Впродовж другої половини XIV – першої половини XV століть український державно-політичний простір перетворився на складний конгломерат більших (великі князівства, господарства) та менших (удільні князівства) державних утворень, яким лише іноді вдавалося претендувати на поважну роль у політичному просторі Центрально-Східної Європи. Попри те що Русь зберегла тканину своїх державних структур на більшій частині власного простору (Волинь, Київська земля, Полісся, Сіверщина), ці локальні державні утворення відтоді й надалі були змушені узгоджувати політичний розвиток із центральною владою великих поліетнічних державних структур імперського типу (Великого князівства Литовського і Руського, а згодом Речі Посполитої), у складі яких перебувала більша частина українських земель у наступні століття.

Ляпас: Україна потребує якісного оновлення еліти

Андрій Скумін

Коротка мить «квіткового» ляпаса Дмитрові Табачнику у виконанні студентки Дарини Степаненко викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Публічно здійняти руку на міністра – це вже щось нове. Як згодом стане відомо, то не був індивідуальний подвиг студентки: діяла вона від імені Братства святого Луки, пов’язаного із сумнозвісним Дмитром Корчинським. Широкий резонанс акції передбачуваний і навіть гарантований. Уже через півгодини після скандалу про вчинок дівчини говорили з трибуни Верховної Ради. Блискавично включилася інтернет-спільнота. Наступного дня історію з ляпасом обговорювали в Шустера на «Першому національному». Посипалися коментарі й заяви. Студради, наче за помахом чарівних ректорських паличок, кинулися засуджувати «хуліганку» Дарину. Озвався навіть президент РФ Дмітрій Мєдведєв,пожартувавши в бік «свого» міністра освіти: дивіться, щоб і у вас чогось такого не сталося…

Інформаційна піна почала осідати після вихідних. Найдивніше, що оцінювали переважно дії студентки, хоча треба було говорити й про урядовця, адже «персонажів» було двоє. Корчинський Корчинським, але головним провокатором у цій історії виступив усе ж таки сам міністр Табачник. Що він україноненависник, розписано в багатьох публікаціях, в яких міститься аналіз як конкретних дій цього чиновника, так і його публіцистики. Але чому в такому разі президент Янукович досі не звільнив його з посади? Чому залишається глухим до численних протестів і звернень? І якщо, скажімо, міністр-антисеміт в ізраїльському уряді – цілковитий нонсенс, то чому в Україні перед українофобами вмикається зелене світло?

Отож об’єктивно запит на ляпас Табачникові, як і всім представникам влади, які здійснюють антиукраїнський курс, існує, і дивно було б, якби хтось із молодих і гарячих не озвався на нього. Коли влада уникає діалогу із суспільством, коли довкола панує вибіркове правосуддя, а правоохоронні органи обслуговують не закон, а владу, – неминуче з’являється ґрунт для радикалізму.

Втім, залишається чимало запитань і до іншої сторони – суспільства. Чи готове воно контролювати владу? На жаль, ні. Інститути громадянського суспільства в Україні поки що залишаються слабкими. Здавалося б, у такій ситуації тон мають задавати інтелектуали. Але в умовах, коли в країні встановлюється монопольна, напівавторитарна влада, неминуче виникає запит іще й на пристосуванство: за останні рік-півтора спокусі сервілізму легко піддалася значна частина інтелектуальної (за визначенням) «публіки», а то й духовних провідників.

Ректор бунтівної студентки, наприклад, тривалий час ніяк не міг вибрати для себе гідного амплуа – відсторонитися? Засудити? Підтримати? Проігнорувати? І таку метушливу поведінку президент Києво-Могилянської академії пан Квіт демонструє далеко не вперше. Останній кричущий випадок – (не)підписання сумновідомого листа «інтелігенції» на підтримку «курсу реформ Януковича». За цим уже тривалий час проглядає намагання витримати таку собі «середню лінію», аби й вовки були ситі, і ягнята цілі. Втім, що буває з компромісною поставою ягнят, коли хижакові кортить їсти, описав у своїх байках іще Лафонтен.

Є великі претензії й до «патріархів» гуманітаристики, котрі вже давно розводяться про свій месіанізм та інтелектуальну цноту. Замість розбудови в Україні освітнього простору європейського типу, залучення підтримки іноземних колег досередини країни, стимулювання обдарованої молоді, що має досвід роботи й викладання за кордоном, до інтелектуальної праці на Батьківщині, весь креативний дух професури кшталту Мирослава Поповича та Ярослава Грицака в роки незалежності пішов на побудову власного «я», піар у закордонних університетах і телевізійних шоу. В кожному виступі (а власне, виступами всі їхні справи й обмежувалися) можна було почути яскраві вислови, риторичні парадокси, вихваляння причетністю до західного досвіду й цінностей, головним мотто яких було: «Я є! Я маю бути першим!» Шкода тільки, «патріарший» амвон виявився зайнятий охочими чхати на весь цей академічний снобізм, зарозумілість і марнославство.

Схожа вовтузня відбувається в літературі. Якщо всерйоз сприймати деякі презентації та «імпрези», мало б скластися враження поголовної геніальності представників письменницького цеху. До того ж виняткової – яка плекає его і зневажає інших. От тільки не видно нині в ньому титанів. Воно й не дивно: адже не досить, як це робить, приміром, Оксана Забужко, роками котитися за інерцією «польових досліджень…» і навіть у «букетному інциденті» вбачати їхній відгомін. Варто полишити самомилування й поглянути на те, чому в такому жалюгідному стані майстерня слова. Без спроможності тих, хто творить, задавати стандарти якості, прищеплювати їх молодим авторам, опиратися несмаку замість літератури процвітає графоманство. Тому й не дивує, що в Україні бракує лідерів думок.

Догоджання можновладцям набуває різних форм. Важко забути зворушливу сцену, коли перед Ганною Герман, авторкою цілої прозової книжки й за сумісництвом президентської радниці, раптом узявся розшаркуватися сам блаженнійший Святослав, глава Української греко-католицької церкви. Разом із отцем Борисом Гудзяком, очільником Українського Католицького університету. І заодно з «православним комуністом» Борисом Олійником, який до тієї книжчини спорудив напутню передмову. Що їх подвигло на участь у вікопомній презентації? Любов до художнього слова? Гордість за єдиновірну літераторку? Чи все ж її належність до владного сонму?

Отож історія з «квітковим» ляпасом змусила вкотре задуматися про якість влади й суспільства. Так, ми стоїмо по шию в болоті. По один бік – жадібна, жорстока, цинічна, хоч і сповнена внутрішнього страху влада, яка думає, що прийшла до «керма» назавжди; по другий – ми, схожі на людей, про яких писав Шевченко: «А братія мовчить собі, витріщивши очі». Найприкріше, що не чути голосів тих, хто претендує – мав би претендувати (!) на роль провідників. Інтелектуальний, моральний опір повзучому авторитаризмові надзвичайно слабкий. Натомість першу скрипку грають уже перевірені авантюристи, пристосуванці й провокатори. Одні з них протоптали стежку на Банкову, особливо не приховуючи цього. Інші, схоже, прописалися там іще давніше, хоча для публіки продовжують гарячкувати на барикадах, насправді граючи із владою у піддавки.

Найголовніше, що можна закинути кожній із категорій провідників – митцям, ректорам, «совісті нації», «патріархам» і «аксакалам», – це неспроможність відповідати тій високій ролі й суспільним очікуванням, до яких вони мусять дорівнятися з огляду на статус. Адже роль кожного, хто претендує на суспільний авторитет, хто очолює структури, які навчають наступні покоління чи випускають «культурні продукти», покликані сприяти духовному розвитку нації, – допомагати подоланню громадянами в собі раба й совка. Суспільні авторитети–духовні лідери–покликані створювати середовища, в яких народжуватимуться й закріплюватимуться нові стандарти знань, досліджень, пізнання, гідної суспільної поведінки. Не сталося – принаймні досі.

Тому й залишається відчуття вакууму. І тим голосніше відлуння ляпаса, що прозвучав серед тиші. То, може, досить стрясати повітря словесами на блогах, вправлятися в самопіарі, ділити титули, хизуватися власним лібералізмом, водночас потайки приміряючись до імовірних синекур від влади чи то комфортних зарубіжних грантів? Чи не відповідальніше й чесніше збудувати в освіті й інтелектуальному просторі те, що стало б для суспільства рятівним муром супроти будь-яких зловорожих випадів табачників. Може, тоді в нього з’являться не авантюрні провідники й аморальні авторитети, а справжні, непідробні й відповідальні лідери? Бодай духовні.

Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая