хочу сюда!
 

ЛюдМила

42 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 42-53 лет

Заметки с меткой «еліта»

Елта в Україні є чи ні?



ЕЛІТА

Провісники, просвітителі, поводирі, ті, яким віриш. Чую довкола: «А де теперішня еліта? Де ті гарячі борці? Чому не переконують, не поведуть, не побудують нам щасливе життя?» А й справді – де? Від портретів при дорогах – у очах рябить. Від мудрих розмірковувань – голови пухнуть. Експертів, радників та порадників – хоч греблю гати. Приглядаюся. Слухаю. Якась штучність відчувається в суперпатріотизмі п’ятого президента. Не бачу на даний час у ньому єдиного порятівника. Може зір псується?))) Не відчуваю, що визнав свої промахи і провини, а вони таки були. Багато театру, хоча… сподівання не згасають. Про шостого взагалі мовчу. Ані він, ані його бутафорне оточення й близько не стоять до тих ідеалів, які виборювали і утверджували життям та діяннями Любомир Гузар, Євген Сверстюк, Мирослав Скорик. Нова квартальна генерація не є людьми українського крою. Дивуюся лише, чому ми з вами так настирливо шукаємо своїх керманичів поміж росіян та євреїв, а своїм не довіряємо. Чому ота меншовартість і далі роз’їдає міць нації? Чому людина моральна, сповнена мудрості та честі, викликає скептицизм? Невже вони зайві? А може є на те причини? Певно, ви зазнали не раз розчарувань… І ще бентежить мене – чому теперішня «умовна еліта» діє за принципом сірника – спалахнув і згас? Перекочовуючи з партії до партію «елітники» перетворюються у «валютників». Це ж повинні бути люди високого професійного рівня, носії моральних та національних цінностей, відповідальні за свої слова й дії, носії величних завдань, генератори справедливих ідей, люди, здатні вести за собою задля втілення їх у життя. Де вони? А може то й ми не дозріли до осмислення і вибору справжньої еліти? Просто не бачимо їх, не віримо їй? Станьмо перед дзеркалом правди. Може причина у нас? Якщо перед нами постане дилема вибору між двома: один б’є себе у вишиванку, гласить: «Слава!», дарує нам гречку з олією, обіцяє гори золоті, запевняє, що все зробить сам, аби ми були щасливі; а поруч – інший каже, що треба засукати рукави і братися до роботи кожному, що сміття багато не лише довкола нас, а і в наших головах, що потрібно вчитися мудро жити й будувати свою господарку й державу…. Кого виберете? Та най вже буде, як є… Аби не гірше… Навіщо нам ота еліта здалася? Без неї і легше, і спокійніше. Трошки вкрав, трошки не доробив, трошки збрехав, трошки згрішив, трошки випив… Я ж не алкаш і не злодюга. Я лише трошки… Трошки людина, трошки українець… І не треба мене вчити – сам знаю!!! І не потрібні оті праведники – очі засліплюють. І навіщо мені ота порядність – тяжко з нею. Отак і пливемо в розбурханому морі байдужості. А еліта?.. То пізніше… То вже після нас… Скажете – розбушувався Олег, ображає всіх –  ми ж не такі! А які?! Чекаю відповіді.

Олег Герман

Чи є еліта в Україні?

Компас нації: чи є в Україні еліта і що з нею не такСхоже, за 30 років незалежності українська нація так і не сформувала національну еліту в її кращому розумінні. Чому так відбувається і чи є рецепт виправлення ситуації - в нашому матеріалі
сьогодні, 11:00

Без яскравих лідерів, без еліт, які готові зробити все для розвитку своєї країни, без потужних професіоналів і чітких орієнтирів держава нагадує вітрильник, захоплений штормом. Саме так виглядає України, яку кидає з боку в бік. Що не так з нашими елітами і як це виправити - розбиралося видання "Коментарі", котре стало співорганізатором Національного рейтингу впливовості "Еліта нації" .

Національні еліти України: для чого вони нам

Важливо розуміти, що держава - це не просто географічна точка на карті, не ті чи інші правителі, а народ. Вона являє собою сукупність людей різних національностей і поглядів, але  із загальною системою цінностей. Тією, яку потрібно постійно вдосконалювати.

Компас нації: чи є в Україні еліта і що з нею не так

Колаж: Д. Романюк/Comments.ua

Соціолог Павло Кутуєв пояснює: "Що таке еліта? Часто ми плутаємо слова "еліта" і "елітарний". Елітний алкоголь - це хороший алкоголь, а еліта як соціальна група - це ті, хто знаходиться на вершині соціальної системи, це ті, хто нами править - в політиці, економіці та культурі. І якщо елітний коньяк кращий за якусь дешеву підробку,  то приналежність до еліти свідчить лише про одне - про те, що людина нагорі, що вона приймає рішення, що у  неї більше ресурсів, що її сприймають в культурному сенсі як зразок, наприклад, як якусь ікону ".

На думку Павла Кутуєва, відповідь на питання "чи потрібна еліта?" - однозначна. Потрібна!

"Ми вже тисячоліття живемо в суспільствах, які побудовані ієрархічно. Ієрархії існують. Це - об'єктивна реальність. Говорити, що можна обійтися без еліти - значить, бути безвідповідальним утопістом ", - підкреслює соціолог.

Питання - якою має бути еліта? І якою має бути дистанція між нею і народом?

"Дистанцію потрібно постійно скорочувати. І постійно створювати соціальні ліфти для появи свіжих інтелектуальних і високоморальних членів еліти ", - зазначає Павло Кутуєв.

"На мій погляд, головна ознака справжньої еліти - позитивний вплив на суспільство. Крім цього, важливими є її моральний рівень, здатність діяти в інтересах людей і держави, брати на себе соціальну відповідальність ", - говорить експерт Українського інституту політики (УІП) Єва Антоненко.

Керівник Центру аналізу та стратегій Ігор Чаленко впевнений, що еліта потрібна будь-якому суспільству.

"Це не тільки вожді, а й хранителі традицій, візіонери, які бачать державу у тактичній і стратегічній перспективі, - пояснює Ігор Чаленко. - Еліта так чи інакше буде зрощуватися всередині суспільства. Без неї на нас чекає передбачуваний результат - це охлократія з усіма її негативними  сторонами. Або ми побачимо банальні ознаки асиміляції іншим, сильнішим соціумом, що відбувалося в історії людства не раз. Тому присутність якісної еліти - це питання виживання народу як такого ".

Координатор проекту Гуру (Громадський Уряд України) Павло Себастьянович так сформулював основні функції еліти нації:

- стратегія, візія, цілі (гуртування нації в боротьбі за суверенітет, чітке бачення шляху звільнення країни від зовнішніх агресорів, а також шляхи звільнення громадян від безправ'я всередині країни; реальна перемога над бідністю, економічний ривок і цивілізаційний прорив);

- комунікація, соціальні ліфти (еліта чутливо реагує на запити суспільства, забезпечуючи безперервне просування по соціальних ліфтах носіїв ідей, активних громадян; при цьому еліта постійно росте, залучаючи в політичне життя все більшу кількість громадян);

- організація управління, ефективність прийняття рішень, постійний плебісцит і політична конкуренція.

Чи є у нас ті, хто готовий взяти на себе ці функції? Можливо. Чи стоять вони зараз біля керма країни? Судячи з усього - ні.

Національні еліти України і Заходу - відчуйте різницю

Аналітик, політтехнолог Олександр Кочетков вважає, що еліти в Україні немає.

"Якщо країна стабільно займає останні місця в рейтингах щастя населення, свободи підприємництва, впевненості в майбутньому і лідирує в рейтингах корупції, порушення прав людини, бідності, то це означає, що еліти в країні немає. Це настільки ж точно і остаточно, як діагноз після розтину ", - говорить аналітик.

На думку Олександра Кочеткова, це не означає, що в Україні немає успішних популярних людей.

"Вони є, і навіть часом стають президентами країни. Але вони не масштабні, приземлені і меркантильні, не здатні сформулювати стратегічну мету і шляхи її досягнення, відповідно, не здатні захопити суспільство ідеєю спільного розвитку. Тому наша еліта - не просто імітаційна, вона - пародійна ", - резюмує експерт.

Він пояснює, що цивілізована еліта - це люди, які керуються рядом принципів. Причому, принцип суспільного служіння - один з головних. Другий з найголовніших принципів - це принцип внутрішнього благородства.

"Представник цивілізованої еліти не схильний до брехні, злодійства, нещирості, жадібності, неробства і інших громадських пороків тому, що це суперечить його суті, йому огидно цим займатися. І самоосуд, як і суд собі подібних, є для нього вищим покаранням ", - впевнений аналітик.

Подібні принципи для цивілізованої еліти - понад усе, понад життя, - підкреслює Олександр Кочетков.

"Саме тому така еліта і здатна вести за собою людей, - продовжує політтехнолог. - Україна впевнено рухається у зворотному напрямку, тому наздогнати цивілізований світ ми зможемо тільки у випадку, якщо виявиться, що світобудова - кругла, і ми зіткнемося з тими, кого наздоганяли на зустрічних курсах ".

Соціолог Павло Кутуєв вважає, що не слід ідеалізувати західний досвід.

"У тій же Британії, наприклад, величезний відсоток політичної еліти - це вихідці із заможних сімей, - каже експерт. - Вони вчилися в привілейованих, дуже дорогих школах (від 40 тисяч доларів на рік). Ці люди освічені, технічно компетентні, але дуже далекі від народу. І цю дистанцію маскують маніпуляціями і риторикою популізму. Найяскравіший приклад - прем'єр-міністр Британії Борис Джонсон. Він, наприклад, цитує "Іліаду" на давньогрецькому. А як політик грає роль простого свійського хлопця ".

Національні еліти України: в чому проблема

Можна нарікати на революції минулого століття, на Першу і Другу світові війни, на Громадянську війну, на репресії, на "радянщину". Все це випалювало-витравлювало еліти. Але за майже 30 років незалежності у нас могли б з'явитися хоча б якісь паростки нових еліт. Ось тільки старі так викачались у бруді, який покрив країну, немов кіркою, що пробитися крізь неї - дуже непросто.

Як вірно відзначила Олена Овчинникова, голова Міжнародного експертного клубу і голова Оргкомітету рейтингу "Еліта нації", терміни "впливовість" і "еліта" у нашому суспільстві мають, швидше, негативне забарвлення. Катастрофічну недовіру до влади ця ж влада лише збільшує безпринципними рішеннями - на догоду особисто собі. Складається враження, що Україна сприймається чиновниками і політиками практично всіх рівнів не як місце, де всім повинно бути добре, а виключно як джерело для #добремені. І йдеться як про Зе-команду, так і про "папєрєдніків".

За такого підходу до управління країною, про яку чітку програму за якою держава і народ повинні йти вперед, розвиватися, може йтися? Ні тактики, ні стратегії, ні програмних завдань.

Немає довіри і до лідерів громадської думки, які нерідко цю думку змінюють - в залежності від того, на кого наразі працюють.

Позитивну репутацію у нас сміливо "здають в ломбард" заради сьогочасної вигоди. Міністри попадаються на плагіаті, дипломи купуються, професіоналів не цінують - і ті тікають з країни.

Біда і з інтелігенцією, яка, як і вся країна - у роздраї. І або намагається влитися в політикум, або люто цей самий політикум критикує, або розколюється всередині себе.

"Проблема нашого суспільства - злиття політичних і економічних еліт, - впевнений Павло Кутуєв. - Влада дає можливість накопичити капітал, а потім цей капітал дає можливість купувати владу для отримання нових преференцій для свого бізнесу. Звідси - система олігархату ".

Експерт Українського інституту політики (УІП) Єва Антоненко відзначає: "Еліта - показник стану суспільства в цілому. В Україні поступово відбувалася деградація самого поняття "еліти" - сукупності ціннісних і функціональних "переваг" в суспільстві. При цьому еліта в широкому її розумінні не ототожнюється з владою або народом, а є групою людей, яка може впливати на суспільство, і з неї вже виділяються політичні, наукові, творчі, бізнес та інші еліти ".

На думку експерта УІП, зараз у нас це поняття звузилося до позначення людей, які займають вищі керівні посади або постійно миготять в ЗМІ. При цьому, найчастіше упор більш не робиться на будь-якій з переваг, а саме - на факті присутності людини у вищих колах.

"Фактично "еліта" зараз - це переважно керівна більшість, якою б вона не була, - вважає Єва Антоненко. - А з огляду на те, що в основному у нас туди набирають не так професіоналів, як виконавців під певні завдання або за ідеологічними ознаками, питання якості еліти вже не стоїть, як і не стоїть питання якісного її відтворення ".

Крім цього, продовжує експерт УІП, характер еліт у нас різниться регіонально, і залежить від менталітету і культурного поля місцевого населення. Також присутній факт роз'єднання регіональних еліт, а не роботи  на країну в цілому, що призводить до регіонального розколу суспільства.

"Саме це призвело до того, що в країні вдалося ввести централізовані наглядові ради, які приймають рішення для всієї країни в цілому, а не відстоюють інтереси будь-яких груп впливу в Україні. До того ж ці наглядові ради складаються з іноземців, що призводить до скорочення суверенітету ", - підкреслює Єва Антоненко.

Крім іншого, ситуація призводить до того, що у молоді немає наочних прикладів для наслідування в Україні, - вважає експерт УІП. У результаті молоді люди можуть або орієнтуватися на еліти інших країн, що підриває авторитетність України як держави, або взагалі ні на кого, що звужує  ціннісні пріоритети.

Національні еліти України: кадрове питання

При цьому всі розуміють, що в країні - кадровий голод, що посилюється з кожним роком. Але, схоже, ніхто не знає як вирішити проблему.

Ще у 2012-му році при Януковичі був створений президентський кадровий резерв "Нова еліта нації" з граничною чисельністю до 500 осіб. Порошенко у 2014-му цей резерв ліквідував. Не фізично, а указом. У тому ж році трапилася тотальна люстрація, засуджена ЄС, але так і не скасована Конституційним судом України.

Минулого року команда президента Володимира Зеленського запустила проект "Ліфт" (Lift), метою якого було дозволити новим людям прийти в політику і втілити нові ідеї в управлінні державою. Але толку від цього не було.

Навесні цього року в Офісі президента заявили про створення кандидатського резерву для державної служби.

Тому що просто бути "новим обличчям" виявилося недостатньо для управління державою. Втім, Зеленський, який привів до влади десятки представників "цеху гумору" та інших відгалужень шоу-бізу, цього, схоже, не усвідомив. Тому що на місцеві вибори знову виставляються все ті ж артисти-гумористи.

Отож заява президента на зустрічі з ректорами провідних вищих навчальних закладів 2-го червня про те, що проблему кадрового голоду в країні має вирішити вища освіта спільно з державою, - залишається просто заявою.

Національні еліти України: що робити

Сакраментальне питання - що робити? Де знайти ту  еліту, яка нам потрібна? Як її виростити?

"Відповідь - діяти комплексно, - вважає Павло Кутуєв. - Простенькі формули в дусі "нові обличчя у владі" - не працюють. Навіть на побутовому рівні ми купуємо нові речі не тому, що вони нові, а тому що нам потрібно щось  якісніше і корисніше. Тому потрібен синтез досвіду і новизни ".

На думку соціолога, нинішній президент Володимир Зеленський брак досвіду компенсує політичною інтуїцією.

"І ми бачимо, що він йде на кооперацію з досвідченими політиками. Йдеться, наприклад, про повернення в активні процеси першого президента Леоніда Кравчука. Також Зеленському вдалося досягти тандему з головою МВС Арсеном Аваковим. І така кооперація з реальними політичними важкоатлетами сприяє політичній стабільності. А успішні демократії якраз і характеризуються поєднанням стабільності і динамізму ", - каже Павло Кутуєв.

Експерт упевнений: нам потрібна ефективна еліта. А для державних службовців, чиновників таким критерієм ефективності і соціальним ліфтом має бути освіта.

"Тому слід посилювати інвестиції в освіту, використовувати університети та академічні інститути як джерело експертизи, - вважає Павло Кутуєв. - Від політичних еліт ми повинні вимагати ідеологічної послідовності. Економічні еліти потрібно дисциплінувати і стимулювати їх рух в напрямку реальної високопродуктивної економіки. І останнє - важливо усвідомлювати роль інтелектуальної еліти. Необхідно культивувати її. Тільки тоді ми станемо на шлях успішної модернізації ".

Керівник Центру аналізу та стратегій Ігор Чаленко підкреслює, що еліта в кожному суспільстві - це похідна від рівня взаємовідносин всередині політичної нації, заснована на гуманітарній платформі, історичних традиціях і проактивному баченні спільного майбутнього.

"В Україні за останні 29 років незалежності робилася ставка на те, що нове покоління громадян і стане тією основою нової еліти, яка буде позбавлена недоліків попередників. Але, як показала практика, вікові покоління змінюються, а принципи взаємовідносин залишаються на старому рівні. Безумовно, ми повинні цементувати і реалізувати поняття "соціальних сходів". Не ліфтів, а саме сходів. Кожна нова сходинка розвитку повинна відповідати вкладеній праці, отриманій освіті і досвіду ", - вважає Ігор Чаленко.

На його думку, соціальна селекція повинна проходити за умов достатньої політичної стабільності, нульової толерантності до будь-яких видів корупції, законності та легітимності, що відбувається, а також мінімально необхідної економічної подушки.

"Складно говорити про побудову правильної еліти з таким божевільним рівнем міграції, - зазначає керівник ЦАС. - Народ повинен повірити в свою державу, а не дивитися на стагнацію інститутів. Можливо, нам всім дійсно потрібні напрацювання нового суспільного договору з зрозуміло виписаними для громадян принципами проекту "Україна". Це дасть поштовх для органічного формування елітарного прошарку, який і стане в авангарді руху на шляху до реалізації прийнятих ідей ".

Експерт УІП Єва Антоненко не згодна з думкою ряду експертів про те, що справжньої еліти у нас немає. За її словами, річ у тому, що такі люди просто недостатньо медійні.

"Про них не так часто розповідають, тому що на позитивних новинах не виходить зібрати стільки ж рейтингу, скільки на різних скандалах, - пояснює експерт. - Це може робитися навмисно - для спрощення управління країною в перспективі. Крім того, вони недостатньо об'єднані для реального впливу в умовах, що склалися ".

У такій ситуації, на думку Єви Антоненко, головне, чого не вистачає всередині країни - це загального діалогу еліт і суспільства зі спробами почути один одного, а також - формування медійної повіски, яка робила б впізнаваними людей, здатних стати справжньою елітою в Україні.

Тим часом ЗМІ вносять свою лепту в пошук людей, у яких  болить душа за країну, людей, здатних змінити ситуацію в кращий бік. Як зазначає кандидат економічних наук, засновник медіа-холдингу "Коментарі" і член Оргкомітету рейтингу "Еліта України" Віктор Гольдский, роль медіа - показати, що в Україні є альтернатива сформованій "квазі еліті". І дійсно, незалежні ЗМІ повинні надати можливість тим людям, які є елітою за своїми можливостями, здібностями і розумом продемонструвати альтернативний шлях розвитку країни. Що ми і робимо.



Нагадаємо, що з 1 по 20 вересня буде проходити регіональне оцінювання в рамках Національного рейтингу впливовості "Еліта нації". Його результати будуть опубліковані 21 вересня. Після цього почнеться другий тур - всеукраїнське національне оцінювання. Завершальним акордом стане Національний форум стратегічного розвитку, який відбудеться в Києві в березні 2021 року. Його учасниками стануть лауреати регіональних і загальнонаціонального рейтингів, а в якості спікерів будуть запрошені лідери міжнародного співтовариства, бізнесмени і вищі державні чиновники України.

У нас є шанс закласти новий вектор розвитку українського суспільства. Зробимо це разом!


Лист 17-річної Лесі Українки до свого дядька Михайла Драгоманова



До М. П. Драгоманова
24 грудня 1889 р. (5 січня 1890 р.) Колодяжне24 грудня 1889, Колодяжне

Святий вечір!

Любий дядьку, вибачте мені, що я не писала до вас, – так щось не могла зібратись та зважитись.

Щиро поздоровляю Вас і Ліду з малим Лідиком. Нехай він росте своїй країні на славу та родині на втіху. Дуже б хотіла я його побачити; хоч би вже він скоріш виріс настільки, щоб можна було з його портрета здійняти. Думаю, що з його повинен вийти гарний хлопчина, бо коли до українського типу та прилучивсь болгарський, то повинно вийти щось неабияке! Але не знаю, коли я побачу його, та й вас усіх, інакше, як на портреті, бо не знаю, чи могтиму коли приїхати в Болгарію.

Оце я восени почала було не на жарти подумувати, як би мені на літо простругнути до вас, але настала зима і я побачила, що всі мої мрії та сподіванки погинули. Мама, певне, писала вам, як мені в Одесі нещасливо повелося з тим масажем, так, отже, я тепер думаю, що коли мені й прийдеться куди їхати, то вже, певне, не в Болгарію. Вже я сама не знаю, коли скінчиться моє лихо з тією ногою, та й чи скінчиться воно коли-небудь!.. Оце по святах маю поїхати в Київ до тих «друзей человечества», побачу, що вони мені скажуть! Певне, назначать яку-небудь довжелезну курацію, а може, знов у ліжко покладуть на довгий час, а вже мені так не минеться! Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, – мені про їх і думать бридко.

Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те, і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тільки скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю. Іще ж я боюся, що як положать мене в ліжко або (не дай боже!) назначать операцію, то тоді мені вже справді не можна буде нічого писать, а роботи у мене досить багато – найбільш перекладів!

Треба конечне перекласти половину «Атта Троля» (6 глав уже маю), одну елегію Musset і «Гуллівера»; треба переписати одну свою повість до тих пор, поки поїду в Київ; треба покінчать деякі начаті вірші. «Les pauvres gens» я вже давно скінчила, ще перед виїздом в Одесу, і послала їх в «Зорю», якщо там надрукують, то Ви хутко їх побачите. Дуже я Вам вдячна за те, що ви мені дорадили перекласти сю штуку, і ще більш дякую за тії «Perles de la posie, я ними дуже втішилася і навіть пишаюся. Одержавши сю книжку, я через те не написала до Вас нічого, бо хотіла перше перекласти «Les pauvres gens» і тим заслужити сю книжку. Миша читав декому в Києві мій переклад, і він, здається, там сподобався.

Миша теж дещо пише і перекладає, тепер, приїхавши додому, він навіть досить багато пише. Мені подобається його писання, я навіть при його математичній вдачі не сподівалась від його такої поетичності (віршів він, правда, не пише). Шкода тільки, що він пише все такі коротенькі речі, я все його намовляю почати що-небудь настояще, а то що ж то все такі «стихотворения в прозе» писати!

Миша, дознавшись, що я пишу до Вас, просить повітать Вас од його і передать Вам дещо. Він просить написать Вам, що серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів. Ті переклади, про котрі я писала, що мені треба їх зробити, підуть теж у те видання. Найгірш діло стоїть в нас з англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає, хоч деякі і збираються зайнятись нею. Бувши в Одесі, я хотіла учитись по-англійськи і навіть вже знайшла собі учительку, але той проклятий масаж усе мені перебив. Тепер прийдеться учитись самій, хоч се і трудно. По-італьянськи я вже трохи підучилась сама і коли дістану собі книжок та словаря, то, може, й про перекладання можна буде подумати. «В ожидании будущих благ» надолужаю французьким та німецьким. Миша дістав собі диференціали Serret по-французьки і втішається ними, каже, що воно краще і понятніше виходить, аніж по-російськи.

Він все так, як і перше, вихваляє свою математику. Тільки що увійшов у хату і патетично промовив: «Чудова річ – диференціали!» Признаться по правді, я не зовсім розумію таку втіху, але, може, се показує тільки мою невігласність. Як я пригадаю собі, як він, було, розпадається передо мною та перед Шурою за ту математику!.. Ніколи ми, було, не прийдемо до згоди. А знаєте, Шура скінчила курси (вона була «остатня могіканка», бо курси закриті – Вам, певне, то відомо?) і живе тепер у Полтавщині на своєму господарстві.

Однак годі вже мені просторікувати – задля святого вечора варто б вже й перу пільгу дати. Хочу тільки де про що Вас запитати: чи співають у Болгарії колядки і чи похожі вони на українські? Як там люди обходять різдво? Взагалі багато дечого хотіла б я знати про Болгарію, бо я про неї так як і нічого не знаю, а те, що приходиться в газетах читати, – я думаю, наполовину все брехня. Як стоїть література болгарська: краще чи гірше за українську? Будьте ласкаві, одпишіть мені на сей лист, – якби ви знали, які для мене дорогі Ваші листи! Напишіть про Вас, про Ліду, про Ліда, про все! Бувайте здорові! Щиро цілую вас і прощайте!

Ваша Леся

P. S. Миша питав, чи Ви знаєте, що то за видання «Этнографическое обозрение»? Там, він чув, були статті про Палія та Мазепу. Якої думки ви про твори Гюйо «L’art au point de vue sociologique» і «Psychologie contemporaine»?


Примітки

Подається за виданнямЛеся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 44 – 46.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 24 – 26.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1201).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 96 – 98. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Лідик – Дмитро Шишманов (1889 – 1944), син Лідії та Івана Шишманових, небіж Лесі Українки.

Елегію Musset – Переклад елегії де Мюссе, очевидно, Леся Українка не зробила.

Диференціали Serret – видатного французького математика Жозефа-Альфреда Серре (1819 – 1885).

Курси закриті – О. Є. Судовщикова вчилася на історико-філософському факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі.

«Этнографическое обозрение» – науковий журнал етнографічного відділу «Імператорського товариства любителів природознавства і етнографії» при Московському університеті, виходив у 1889 – 1916 рр.

були статті про Палія та Мазепу – власне, одна стаття: Каллаш В.В.Палий и Мазепа в народной поэзии. – Этнографическое обозрение, 1889 г., т. 2, № 11.

Гюйо Жан-Марі (1854 – 1888) – французький філософ-позитивіст, працював над проблемами естетики і моралі. Виступав проти теорії «мистецтва для мистецтва».


http://www.l-ukrainka.name/uk/Corresp/1890/18900105.html

Молитва

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
 
  1. Боже, великий єдиний,

    Нам Україну храни,

    Волі і світла промінням

    Ти її осіни.

  2. Світлом науки і знання

    Нас, дітей просвіти!

    В чистій любові до краю

    Ти нас, Боже, зрости.

  3. Боже, великий єдиний,

    Нам Україну храни,

    Мужню, українську владу

    Обрати свій люд надихни.

  4. У захисті слави і мови

    Завдання еліті постав!

    Народ, щоби силу і працю

    до власної ниви приклав!

  5. Молимось, Боже єдиний,

    Нам Україну храни,

    Всі свої ласки, щедроти

    Ти на люд наш зверни.

  6. Дай йому волю, дай йому долю,

    Дай доброго світа!

    Щастя дай Боже, народу

    На многая, многая літа!


Відома з 26 березня 1885

За виключенням 3 та 4 куплетів.

Музика М. Лисенка

Слова ( ледь не всі)  О. Кониського















Б. Хмельницкий

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4 Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4


(6.01.1596р.н. – 6.08.1657)

Грудень 1647, непокора Богдана полякам, що переросла у революцію – 1657 Липня, смерть(((

1657-1596=61 рік війни, походів морських і піших, боротьби, хвороб, що особливо дістали великого гетьмана в останні роки.

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";} /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

Таємний реферат «Леся Українка»

Передмова від Богдана Гордасевича

З величезним задоволення сканую і викладаю у своїх блогах окремі матеріали з часопису «Воля і Батьківщина», який видавався Львівською обласною організацією Конгресу Українських Націоналістів у 90-х роках минулого ХХ століття, тому що значна частина опублікованих тут матеріалів не втратила свого значення і дотепер, як вважаю, що вони будуть актуальні ще чимало часу.
Перед тим мною було викладено виняткової ваги роздум Ярослава Дашкевича на тему проблеми української еліти – «Номенклатура і еліта». Маю намір присвятити цій темі багато уваги, як закликаю бути уважними читачами викладених мною матеріалів, а не поверхневими їх оглядачами. Потрібно розрізняти елітне слово і думку, які потребують тривалого обдумування і перечитування, від іншого різноманітного інтернетівського чтива.
Зокрема поданий тут аналіз творчості Лесі Українки не є суто літурознавчим - він є соціальним, політичним, ідеологічним. Для сучасної української спільноти з особливою потребою часу постало питання: Що є для нас зараз об'єднавчою національною ідеєю? Для цього важливо дослідити всю глибину цього питання починаючи від Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і ще цілого ряду творців національної Ідеї в Україні.
Наголошую на цьому аспекті, що світоглядні позиції Лесі Українки є знаковими і вагомими складниками Української Національної Ідеї як на сучасний момент, так і на багато віків далі, допоки буде існувати Україна і народ, що називає себе українським. Потрібно визнати, що Леся Українка представляє самий вищий рівень елітарного мислення і життєвого чину в українській нації, що це є наш взірець української елітарності. Тому вона стала темою для реферату для прочитання українській еліті, що перебувала в ув'язненні концтаборів новітнього окупанта. Зверніть увагу, як точно ще Леся Українка передбачила рабський російський шовінізм, або навпаки засуджує нерозумну кров нашого народу, що пролита за чужі прапори та імперії.
Моя думка однозначна: хто захоче відчути всю правдиву елітність українського етносу - той неодмінно має проникнутись глибиною світоглядних ідей Лесі Українки.




Передмова в часописі «Воля і Батьківщина»

Від часу проголошення Іваном Франком слів, що найбільш влучно характеризують творчість, особистість і громадянську позицію Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини» Впродовж століття не вичерпує себе наведене визначення. Вражаюче переконує в цьому наступне. У гулагівській табірній зоні в Мордовії ранньозастійного глухого 1970 року гурт наймужніших з мужніх політв'язнів-чоловіків, що стали на прю з комуно-імперською системою, зокрема, Михайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь, гартують свій дух непокори її словом і громадянським подвигом, слухаючи доповідь, виголошену побратимом Михайлом Масютком. Думки і оцінки, висловлені автором у глухомані тодішнього суспільно-політичного буття, і нині не втратили актуальності.
М.Д.

Михайло МАСЮТКО

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Реферат, таємно прочитаний для гурту в'язнів табору №17а Дубровлагу)

Contra spem spero  – без надії сподіваюсь – проголосила Леся Українка, коли розпочинала свою творчість, і ці свої сподівання пронесла через усе своє бентежне життя. Треба було мати подиву гідну віру, щоб проголосити такі слова в ті часи, коли творила поетеса, позаяк надії справді ніякої не було.
Нащадків мудрих і відважних антів, правнуків звитяжного козацтва давно було обернено у покірних і слухняних рабів. Вони давно забули про свій рід і походження, і не було ніякої надії на те, що з них вдасться викресати іскру боротьби за їхню власну волю, що цей народ зможе колись усвідомити сам себе. Це ясно бачила Леся Українка і не приховувала ганебного стану свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світу – правди не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Але, як рідна від плоті й крові дочка свого народу, поетеса розуміла, що тут вибору нема, що людина не перекотиполе, а міцний буркун, який навіки вплітається своїм корінням у рідну землю. Який народ її не є – вона складова частина свого народу і йти від нього нема куди.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється:

Те, що писала вона про Тараса Шевченка, цілком і повністю стосується і її самої:

Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина рідного вона
Єдина, люба, рідна.
Хоч би була вона сліпа,
Каліка, недоріка,-
Мов рана ятриться в ньому
Любов його велика.

Вже навіть у самому своєму псевдонімі – Леся Українка – Лариса Косач визначила ідейний напрям своєї творчості. Хоч надії ніякої не було і поетесі доводилося лити свої гарячі сльози, щоб розтопити «кору льодовую міцну», будити зашкарублі у довговічному рабстві серця і душі рідного народу, сподівання на чудові часи пробудження від цього могильного сну ні на мент не покидало поетесу. Бо на цей час всупереч драконівським заходам царату вже на повний голос лунала муза великого Тараса, ширилось по Україні мудре слово Пантелеймона Куліша, кликав до волі славетний гимн Павла Чубинського, бентежив українські серця Іван Нечуй-Левицький, будило від сплячки Франкове «Не пора». За життя Лесі Українки вже починав діяти Микола Міхновський, ділом закликаючи українців виборювати «Україну для Українців».
Леся Українка приєднала свій голос до передової свідомої частини свого народу, яка мужньо вступила в нерівну боротьбу. Своєю творчістю вона вносила в народ свідомість про необхідність рішучої битви за волю і незалежність краю, свідомість того, що ніякі переживання, ніякі сльози не замінять збройних кривавих змагань на шляху до свободи.

Що сльози там, де навіть крові мало!

Цей заклик поетеси підняв на свої знамена нові покоління українців. Відважні борці, скориставшись найменшою можливістю повстати, пішли до битви за волю рідного народу. У цій битві вони солідарно перегукнулися з своєю поетесою, створивши собі революційний гимн:

І ось ми йдем в поході життєвому
Тверді й міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той подолає гніт.

Головною особливістю творчості Лесі Українки є алегоричність її слова, тобто її слову притаманна багатозначність. Це давало можливість поетесі, по-перше, прикривати справжній зміст від ока царської цензури, а, по-друге, за допомогою алегорії Леся Українка досягає вкрай стислого синтезу своїх глибоких і широких думок. Слово її огорнене в алегорію, набуває подвійної і потрійної сили.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година до праці настала!
Не бійся досвітньої мли,-
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Все тут висловлено двозначно, огорнено в алегорію. Ми читаємо одне, а розуміємо інше. В першому рядку заклик відноситься не до звичайних живих людей, які здатні боротися, здатні підняти зброю на свій захист. Поетеса закликає людину не просто встати з своєї постелі чи з землі, а ідейно пробудитися, стати до боротьби. Читаючи про «досвітню млу», ми розуміємо не звичайну нічну темряву, а ті деспотичні сили, які душать людські прагнення до волі, до справедливості, до честі. Під виразом «досвітній огонь» ми розуміємо не вогонь із соломи чи хмизу, запалений перед світанком, а початок боротьби проти сил і зла, які панують над народом. Запалити цей «досвітній огонь» – означає розпочати боротьбу.
Це алегорія, яку можна умовно назвати політичною алегорією. Політичною алегорією у Лесі Українки перейнято більшість її поетичних і драматичних творів. З метою надання своїй алегорії більш вразливої сили поетеса використовує у своїх творах сюжети античної історії, біблії, всесвітньої історії, народних легенд та переказів.
Такого плідного застосування алегорії, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки, годі знайти не лише серед наших письменників, а і в будь-яких літературах світу.
В нашій літературі приклад політичної алегорії подав Тарас Шевченко в своїй поемі «Неофіти» та в деяких інших творах. Виразну політичну алегорію зустрічаємо у Франкових «Каменярах» і особливо в поемі «Мойсей». А взагалі нашій літературі, як літературі поневоленого народу, повсюдно притаманна політична алегорія. Вона наявна в багатьох наших поетів і письменників.
Леся Українка створила низку сталих алегоричних образів, які твердо увійшли в українську літературу, і якими ще й тепер користуються митці слова: темрява, мла, ніч, зима – це неволя, тягар деспотизму, гноблення народу; весна, зоря, ранок, світанок – пробудження народу до боротьби за волю, відродження поневоленого народу. Леся Українка розширила алегоричний образ Прометея, введений у нашу літературу Тарасом Шевченком, як образ борця проти колоніалізму Російської імперії.
Леся Українка підняла силу питань політичного характеру. Рабство і свободу, залежність і незалежність (особи і народу), непокірність і покору, сваволю і людяність, добро і зло, вірність і зраду, відвагу і боягузтво, силу духа і легкодухість, непохитність і зневір'я, відвертість і лицемірство, любов і ненависть, щирість і підступність, емансипацію і закріпачення, взаємовідносини поневоленого і поневольницького народів, взаємовідносини особистості з суспільством, взаємовідносини митця з народом та багато іншого не обминула вона у своїй творчості. Для поневолених народів, насамперед рідного їй українського народу, стоїть на першому плані серед усіх питань, які безперестанку хвилювали бентежне серце поетеси.
В драматичній поемі «В дому роботи, в краю неволі» Леся Українка виразно показує, що навіть між рабами поневоленого і поневольницького народів існує непримиренний антагонізм. Раб-єгиптянин перебуває у рабстві своєї держави, а раб-гебрей перебуває у рабстві чужої ворожої йому держави. Раб-єгиптянин також не любить рабства, він воліє звільнитися і працювати вільно, хоч і на тій же роботі, де він працює поневолі, він проти рабства взагалі, та не проти тієї системи, тієї держави, яка створює це рабство, бо хоч він і раб, зате єгиптянин, а все єгипетське для нього дороге. Для раба-гебрея ненависне не тільки рабство, а все те, що породжує рабство, навіть те місце, де рабство виплоджується. На питання єгиптянина, що він зробив би, коли би був вільний і мав би до цього силу, гебрей відповідає:

– Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

За такі слова єгиптянин разюче б'є гебрея у лице. Гебрей після цього робить правдивий для себе висновок:

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що тут я раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема.

Висновок безпомилковий, це істина давно відома, що навіть раб чи сучасний робітник поневольницького народу бере участь у визискуванні підневільних народів нарівні з пануючим класом. Не класова, а національна боротьба, змагання поневолених народів за своє визволення стоїть на першому плані розвитку людства – геніально добачила тут Леся Українка.
Симпатія Лесі Українки на боці поневолених, на боці рабів, але не тих рабів, які давно змирилися з своїм рабським становищем, а то ще й пишаються своїм рабським ярмом. Її симпатії на боці тих поневолених, тих рабів, які не миряться з своїм ярмом, які борються навіть тоді, коли ця боротьба не рівна, а то й безнадійна, коли б ця боротьба загрожувала б навіть загибеллю. Краще вмерти, ніж клянчати на колінах перед ворогом – такий висновок можна зробити із змісту творів Лесі Українки.
Хоч і бувають раби, які пишаються своїм ярмом, проте вічної боротьби поневолених за свою свободу не припиняла навіть смерть борців за волю, в тому числі й тих, що гинуть далеко за межами рідної землі, бо

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.

Рицар-невільник з «Осінньої казки» не боровся за свою свободу, а повірив служниці, що вона йому принесе звільнення. Після такого звільнення йому довелося жити між свиньми. Він проміняв почесну неволю на ганебну волю, він повірив у те, що хтось когось може визволити безкорисно для себе, він забув про те, що

Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить когось в неволю забере.

Рицар з «Осінньої казки» виглядає жалюгідно, він не викликає до себе ні симпатії, ні співчуття, бо він не виявив ні стійкості, ні відваги у боротьбі. Проте яку симпатію викликає до себе єретик з вірша «Було се за часів святої Германдади», який не похитнувся ні перед залізом, ні перед вогнем своїх ворогів:

Було се часів святої Германдади:
кати-ченці взяли єретика
і повели його до Торквемади,
на інквізицію, і чутка є така:
Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози
текли по непорушному лиці,
мовчав на допити, мовчав на всі погрози
раз застогнав, – і мук ще додали ченці.
Раз крикнув. – Є на каяття надія,–
сказав великий серцевідець-кат:
– Залізом і вогнем ми виженемо змія
з його душі – і вигоїться брат!
Завдайте ще йому! – І завдали тортури
несвітської, нема на неї слів,
здавалося впадуть від жаху мури,
моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь, моя відрада,
о, дайте ще, благаю вас, кати!»

Сучасні наймані дозорці від літератури будь-що силкуються показати Лесю Українку як ідеолога якихось невиразних космополітичних ідей, як таку, яка стояла осторонь ідеї боротьби за звільнення від ганебної неволі свого народу, як таку, якій було байдуже до долі рідного краю.
Леся Українка безперечно виступала проти несправедливого суспільного устрою, проти панування паразитизму, проти тиранії і деспотизму, проти ретроградства в політиці. Вона вважала, що український народ своєю довговічною боротьбою заслужив собі вільного, демократичного життя, а не переоновленого животіння під чоботом тиранів. Вона була за революційну перебудову старого устрою, але вона була проти застосування нової революційної теорії до старих потреб самодержавства Російської імперії, вона була категорично проти заміни однієї тиранії іншою тиранією, звідки вона не походила б і як би вона зовні не прикрашувала себе.
Так само, як і Байрон у своєму «Бронзовому віці», Леся Українка приходить до висновку, що народ, який віками скнів у рабстві, привчений до плазування перед силою, народ без традицій демократичного життя ніколи нікому не принесе свободи, хоча б навіть і хотів це зробити, бо він не має уявлення про неї. Він спроможний лише обернути деспотизм догори дном.
Леся Українка була за докорінне зруйнування основ царської Російської імперії, не тільки була за, а й активно закликала нищити цю твердиню колоніального імперіалізму. Отже, коли у 1905 році посунула «сива юрба», темна маса з рабськими душами з наміром замінити одне ярмо іншим, поетеса збуджено писала:

Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає
сива юрба. Сунуть лави тісні,
чутно – співають «про волю пісні»
«Смело, друзья!» Але пісня ридає,
«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.
Страшно, який безнадійний той спів,
Хто ж би під нього боротися вмів?
Ні, не про волю сей спів! Про неволю
плаче й голосить і тужить до болю
голос сумний, не вважа на слова,
плач погребовий слова покрива.
Знаю сей спів! Він неначе отрута,
спів сей створила в кайдани закута
бідна душа. Ще бо змалку труїв
всіх нас, уроджених в північ, сей спів.
Що вам до того, ви, вроджені зрання?
Личить співати вам пісню кохання
волі своїй, молодій та буйній,
рано співать панахиди по ній.
Хай процвіта наша воля, як рута!
Нащо здалась вам та пісня-отрута?
Вже досхочу зажили її ми,
ви ж собі пісню створіте самі.
Пісню нову, щоб сіяло, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила діла!

Тут цілком ясна алегорія. Пісня-отрута лине з уст «сивої юрби», представників нижчих класів поневольницького народу, що повстали проти своєї панівної верхівки, яка «несправедливо» розподіляє прибутки від зиску завойованих земель. Це співають представники того народу, який хоч і сам перебуває в рабстві, та під своїм чоботом утримує десятки поневолених ним народів. Хіба ж може ця «сива юрба» заспівати про справжню волю, хоч і походить вона з найнижчих класів? Її «бідна душа» неспроможна створити пісню визволення. Поетеса закликає підневільні народи відкинути пісню про облудну волю, а створити свою власну пісню, яка приведе їх до справжньої волі.
Під піснею-отрутою, безперечно, слід розуміти теоретичну основу соціал-шовінізму, а під піснею, яку належить скласти, слід розуміти основу революційності національного визволення.
Подібну думку поетеса висловила у вірші «Упоєні на бенкетах кривавих», написаному того ж 1905 року під одним заголовком «Пісні про волю». У вірші говориться про народи невільники, які «упоєні на бенкетах кривавих» сплять довгим глибоким сном у безпросвітній темряві огидної в'язниці, і лише зрідка, прокинувшись, вони марять про ранок, про ясний день, про веселку, про весну, тобто про волю. І ось вони дочекалися цього ранку, побачили в ясному освітленні свою в'язницю, з її цвіллю на стінах, брудом, нечистю і гаддям. Незабаром вони переконалися, що це світло є зовсім не ранковим, не весняним, бо нема ранкових ранніх зір, це просто північна біла ніч, «та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною». В цьому вірші, так само як і в попередньому, в алегоричних образах сказано про те, що народ, перейнятий рабською покорою з одного боку, а з другого боку охоплений шовіністичним духом, ніколи ні собі, ні іншим народам не може принести свободи, він може прийти лише до соціал-імперіалізму, до нового поклоніння, замінивши чорну темряву темрявою блідою. Тут Леся Українка виявила пророче передбачення наступних соціальних подій. А ось політичне кредо Лесі Українки висловлене без алегорії:

Будь проклята кров ледача
Не за рідний край проллята.
Будь проклята кров ледача
Не за чесний стяг проллята.

Творчість Лесі Українки і тепер, коли пройшли десятиріччя після її смерті і сторіччя з дня її народження, не з меншою силою, ніж за її життя, кличе до боротьби, кличе боротися з байдужістю до ганебного стану нашого народу в полоні другого завоювання тим самим ворогом, хоч і під іншим стягом.
Сучасні фальсифікатори української літератури все роблять для того, щоб випорожнити душу Лесиної музи. Досі невидано ще всіх її творів, а ті, які видаються, фальсифікуються, якщо не в тексті, то в штучних тенденційних коментарях. Її драматичні твори не екранізують, не випускають їх на сцену і радіо (виняток роблять лише для «Лісової пісні»). Багаточисленні літературознавчі розробки про творчість Лесі Українки спрямовані на те, щоб викривати, спотворити її творчість, показати її перед читачем у такому вигляді, як це вигідно замовнику цих розробок.
Одним з яскравих прикладів такого блюзнірського трактування думок Лесі Українки є аналіз її вірша «Досвітні вогні». Фальсифікатори беруть з вірша слова:

Досвітні огні, переможні, урочі
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,-
Досвітні огні вже горять,
То світять їх люди робочі.

«Досвітні огні», – пояснюють вони, – це початок активної революційної боротьби. Так. З цим не погодитись не можна. Світять ці «досвітні огні» «люди робочі». «Люди робочі», – пояснюють вони, – це робітники, пролетарі, які розпочинають активну революційну боротьбу за комуністичне перетворення світу. Отож, – далі трактують вони, – Леся Українка покладає свої надії на робітників, на пролетаріат і цим самим вона ідеологічно сходиться з марксизмом, бо саме марксисти будували свою революційну теорію, покладаючись на робітничу масу. Таким чином виходить, що Леся Українка трохи чи не марксистка. Все нібито вірно, логічно виводиться висновок, тільки випускається тут одне: поняття «люди робочі» в цьому трактуванні передається в чисто російському значенні. В українському розумінні це поняття має набагато ширше значення. «Люди робочі» – це насамперед люди ініціативні, діяльні, активні, працьовиті. Нема сумніву, що Леся Українка вжила цей вираз в українському розумінні, а не в російському. Отож під «людьми робочими» вона мала на думці не робітників лише, а всю революційну активну силу. До її складу могли, звичайно, входити й робітники нарівні з іншим населенням країни. Але це зовсім не те, що силкуються довести фальсифікатори.
Літературні лакузи силкуються показати Лесю Українку як «послідовника російських революційних демократів». Бачте, українська поетеса за лицемірним мірилом цих цінителів може бути тільки послідовницею. Послідовниця російських революційних демократів! Тих самих демократів, які хоч і виступали проти царського деспотизму, та проте ніколи і ніде не виступали проти імперій, проти російського колоніалізму, позаяк вони були обмежені турботою про долю російського селянина, російського робітника, доля багаточисленних народів імперії, які терпіли подвійний гніт, їх не турбувала.
Тим часом цілком ясно, що в цьому напрямі Леся Українка продовжувала і розвивала ідеї Тараса Шевченка, який першим підняв прапор боротьби проти російського колоніалізму.
Факт фальсифікації творчості Лесі Українки, як і всієї української літератури, та й всієї нашої культури, підсилює правдиве твердження Сун-Ят-Сена про те, що без націоналізму нема прогресу, без націоналізму нема нації.

Концтабір №17а на землях Мордовії. 1970 р.

Номенклатура і еліта



Ярослав ДАШКЕВИЧ

Серед соціологічних питань, які не дуже радо розглядають, а тим більше, досліджують у справжніх та несправжніх демократичних суспільствах, теорія і практика еліт займає особливе, трохи, можна сказати, сором'язливе місце. Справа в тому, що офіційна ідеологія демократії та демократизму не залишає в суспільстві місця для існування еліт, тобто для якогось привілейованого стану з привілейованим статусом. Бо це має бути, нібито, суспільство, в якому для всіх є чи мають бути рівні можливості й де є чи мають бути скасовані будь-які привілеї. Теорія, а, тим більше, практика існування еліт цілком певно сприймаються як виклик принаймні паперовій демократії та як її заперечення. Це протиріччя політичні науки (ті, що стоять на грунті об'єктивності) стверджують, пояснюють, але погодити з демократією не здатні. Бо суспільство є з елітами (хоча це недемократично), а громадсько-політична проблема, зокрема, в сучасній Україні, полягає не в тому, щоб ліквідувати еліти, а в тому, щоб обмежити безконтрольність та сваволю еліт, вкласти їхню діяльність та взагалі їх існування, у певні національно- та суспільнокорисні рамки. При неможливості це здійснити щодо наявних еліт, потрібно добитися, по можливості, якнайбезболіснішої заміни антинаціональних і антисоціальних еліт, іншими суспільнокорисними і суспільноконтрольованими.
Щоб зрозуміти таке практичне завдання, необхідно трохи теорії. Теорія еліт в пристосуванні до новочасного суспільства розробляється та досліджується вже більше століття. Українські мислителі також зробили важливий внесок – згадати б Дмитра Донцова, Вячеслава Липинського, вчення яких ми, правду кажучи, мало пам'ятаємо і ще менше розробляємо далі.
Кілька загальних понять. Найменше суперечок викликає визначення еліт при допомозі трьох характерних для них прикмет. По-перше, що це є меншини в суспільстві; по-друге, що вони є високо над рештою суспільства; по-третє, що вони виникають внаслідок певного відбору. Таке не дуже докладне визначення підказує зразу ж питання: яким є той відбір, що веде до утворення еліт? В свою чергу, на це питання є три відповіді: елітами можна назвати тих: 1) які своєю поведінкою заслуговують найбільшого довір'я, як представники найвищих людських і громадських вартостей; 2) які своїми здібностями та досягненнями виявилися особливо корисними для суспільства; 3) яким, внаслідок їхніх можливостей пробитися, вдалося здобути найбільше впливу на громадськість. Відповідно до сказаного вище, існує поділ на: 1) вартісні (творчі) еліти, 2) функційні (чиновницькі) еліти, 3) владні еліти. Залишаючи на боці проблеми, пов'язані з характеристикою, діяльністю, розмежуванням вартісних та функційних еліт, хочу присвятити основну увагу владним елітам.
Характеризуючи владні еліти в сучасному, також в українському, суспільстві, необхідно правдиво і, навіть, цинічно сказати, що владні еліти не завдячують свій вплив особливим морально-етичним якостям (як вартісні еліти) чи надзвичайному досвідові і компетентності (як функційні еліти), але здатності свої інтереси реалізувати, як мету здійснювати навіть незважаючи на спротив інших, тобто завдячують своє місце в суспільстві власній пробивній здатності. Згідно з поглядами владних еліт, об'єднання та інтеграції суспільства необхідно добиватися, в першу чергу, при допомозі примусу і контролю, які забезпечують панування певної меншості над більшістю в суспільстві.
Зроблю тепер відступ про номенклатуру. Не підлягає сумніву, що характерне для т.зв. радянського суспільства панування владної меншості над безвладною більшістю – це також крайній, здійснений терористичними силовими методами приклад запровадження тоталітарної інтеграції суспільства. Іншими словами, панування номенклатури (як відомо, назва походить від переліків тих посад, заміщення яких могло здійснюватися лише за санкцією різноступеневих структур комуністичної партії – від ЦК до райкомів; тому й існував термін «номенклатура райкому» або «номенклатура обкому» – наприклад) було справді інтегральним, бо воно охоплювало не лише сферу діяльності владних структур, але також інших еліт – вартісної (бо голова обласної організації Спілки художників України чи письменників – це була номенклатура обкому, або навіть ЦК) і функціональної (бо директора водоканалу затверджував міський комітет, а голову місцевкому працівників торгівлі – райком комуністичної партії). Хто з номенклатурних працівників з таких чи інших, може й політичних, причин опинявся за межами номенклатури, був «скінчений», незважаючи на всі свої ділові, фахові, творчі якості; шляхи до дальшого просування вперед і кар'єрного зросту були для нього заблоковані.
Крах комуністичного панування став також крахом номенклатурної практики. Заміщення посад не треба було, здавалося, вже погоджувати вище, демократія, нібито, запанувала, комуністичні структури, принаймні назовні, припинили свою діяльність. Але, як відомо, час короткотривалої ейфорії (7-8 місяців) після проголошення незалежності не був використаний для найважливішого завдання – декомунізації суспільства. Така декомунізація була особливо необхідна тому, що в Україні не було української – за духом, за патріотичним напрямком – комуністичної партії, а була, по-суті, регіональна організація комуністичної партії Росії з російським та зросійщеним партійним апаратом і відповідною ментальністю, іншими словами, революція навіть у оксамитовому варіанті (якщо цей термін правильний – наприклад, для Чехії) проведена не була, колишні владні еліти після певних косметичних заходів (або без косметики) залишилися при реальній владі. В деяких західних регіонах допустили до владних еліт позакомуністичні сили, які популярно звали себе демократичними, але поступово прийняли майже всі звички і методи панування посткомуністичних структур. Демократами декларували себе також вчорашні комуністи. З цього часу слово «демократ» стало в Україні майже загально лайливим і збезчещеним.
В основному (статистичних даних немає, але я, думаю, не помилюся, кажучи «в основному»), в Україні владною елітою залишилася колишня партноменклатура (тобто ті представники владних, а також функціональних, а частково і вартісних еліт, що отримали затвердження на посаді різного рівня від комуністичної партії). Їх називають тепер постноменклатурою. До постноменклатури приєдналася, як я вже згадував, частина новітніх демократів, спадкоємцями номенклатурних традицій стало молодше покоління – діти номенклатурників, значна частина яких отримує офіційний патент шляхом навчання в Українській академії державного управління при президентові України в Києві (це замінник колишньої Вищої партійної школи, при чому традиція підтримується також приміщенням).
Що змінилося і що не змінилося при пануванні постноменклатурних владних еліт? Від 1991 р. Україна пройшла три етапи розвитку. Під час першого, про який я згадував (7-8 місяців) перевага була на боці справжніх національно-демократичних сил, які, однак, не пішли на рішучі перетворення через свої постійні вагання, відсутність твердості, або через політичну нефаховість. Постноменклатура була перелякана і погодилася б на якнайглибші зміни, якщо б на неї було зроблено серйозний можна сказати, революційний (в дусі, хоча б, чеської оксамитової революції) натиск. Але цього натиску не було. Україна втратила свої міжнародні силові позиції (передача тактичної атомної зброї Росії), розпочалося розкраданням її національного багатства. Під час другого етапу (1992 – перша
половина 1995 рр.) національно-демократичні сили остаточно проявили свою слабкість та бездарність; постноменклатура поділилася на два угрупування – лівих та центр. Центр проковтнув та залучив до своєї деструктивної діяльності неономенклатуру національно-демократичного походження. Разом з лівими центр активно продовжив розвал і розкрадання економіки України, не зустрічаючи на своєму шляху жодного реального спротиву т.зв. народних мас. Врешті третій етап (з другої половини 1995 р. досі – 1997 р.) – ніким не гальмоване панування постноменклатури, яка використовує національний камуфляж лише для збереження безконтрольної влади, позбавленої національної ідеї, русифікаторської за характером і основним своїм змістом.
Незважаючи на збереження реальної верховної влади в руках постноменклатури, вона протягом шести років понесла великі втрати. З-під її влади вийшов ряд політичних організацій, хоча й слабких, але незалежних; зменшився контроль над частиною засобів масової інформації; зміцніла більшість підприємницьких структур, особливо, компрадорського типу, пов'язаних з чужоземним капіталом, а також з кримінальною мафією. Ці структури поставили в залежність від себе значну частину центральних, а ще більше – місцевих владних еліт. Національна ідея їх не цікавить, а російськомовне їх оформлення з космополітичним зафарбуванням не перешкоджає орієнтації як на Північ, так і на Захід. Корумпованість владних і функційних еліт перейшла будь-які допустимі межі й досягла рівня, що загрожує політичним хаосом та остаточним економічним розвалом. Спроба відновити номенклатуризації посад при допомозі адміністрації президента не дає результатів.
Необхідність заміни владних еліт була очевидна ще в 1991 р. Через політичну недосвідченість, а потім через слабкість та, поступово, корумпованість національно-демократичних (у первісному розумінні) і національно-патріотичних (за зовнішніми деклараціями) сил, зміна владних еліт в Україні не відбулася. Виникає питання: чи в даній ситуації нагального наступу – відвертого і прихованого – на українську національну ідею чи можлива заміна владних еліт на справді українські і якими, в загальному, рисами повинні володіти нові владні еліти?
Не підлягає сумніву, що зміна сучасних владних еліт (все ж таки ослаблених зменшенням сфери безпосереднього впливу) можлива лише при повній консолідації всіх національно-патріотичних сил і при мобілізації та концентрації всіх зорганізованих на сьогодні і в найближчому майбутньому засобів для досягнення остаточної мети. Як відомо з історії, зміна владних еліт може здійснюватися насильницьким і мирним (хоча також силовими) методами, бо добровільно і легко влади не позбуваються. Насильницькі методи, здатні радикально змінити ситуацію, затягують конфліктне становище, ведуть до дальших знищень і руйнувань, яких на сьогодні Україна і без війни вже має досить. Досвід недавнього часу – рішучий наступ на постноменклатурні владні еліти, наприклад, Болгарії, Литви шляхом виборів (подібний процес очікується в Польщі) – свідчить, що заміна владних еліт можлива також мирним шляхом. Для України це дуже важливе і дуже важке – через відсутність консолідації правих сил – завдання.
На завершення хочу назвати ті прикмети – національні й загальнолюдські вартості, які мусять виплекати в собі, що не так просто, майбутні українські владні еліти, якщо вони захочуть виконати поставлені перед ними політичні й суспільні завдання, зберегти владу в своїх руках і не втратити довір'я народу та не зійти з політичної сцени через певний проміжок часу. В умовах сучасної України це, в першу чергу, такі основні вартості: патріотизм, людська гідність, воля, рівність перед законом, солідарність, праця, приватна власність, мир, охорона природи. Це ті риси і принципи, дотримання яких повинні вимагати майбутні владні еліти від себе постійно і повагу до яких мусять прищепити цілому народові.
Якщо українська нація та її новостворювані владні еліти здобудуть в собі стільки внутрішніх сил, щоб добитися не лише перетворення, але й поступового піднесення становища України на вищий і найвищий рівні, то перемога буде здобута.


*   *   *
Немає усталених рецептів боротьби з антинаціональними владними елітами, зрештою, такі правила боротьби мусять бути опрацьовані колективною думкою тих сил, що згідні на консолідацію у єдиній політичній структурі. На деякі заходи я хотів би звернути увагу (це своєрідна програма мінімум і максимум):
– боротьба зі страхом, який насувається на цілу країну і вже тепер подекуди досягає рівня терору – в зв'язку з цим далі є дуже актуальним відоме гасло «витискування з себе раба», опір погрозам, шантажеві, так званому телефонному праву, що знову поширюється, різні форми колективного пасивного політичного і економічного опору і непокори (пікетування, маніфестації й демонстрації, публічне розповсюдження гасел, страйки), очевидно, без порушення законів, якщо, в свою чергу, прикриття законами не застосовується владними елітами з цілком реальним і відвертим нехтуванням існуючих норм;
– боротьба за вільний інформаційний простір, який постійно зменшується – за незалежну пресу, радіо, телебачення – за гласність (цей клич забувся!) відносно всіх розпоряджень владних еліт, відомостей про їх виконання, проти секретних державних фінансових операцій, за звітність з чужоземних позик, допомог, за розкриття корупційних афер, зокрема, пов'язаних з приватизацією, чужоземними інвестиціями, за публікацію матеріалів та узагальнюючих і аналітичних даних про сучасні владні еліти, зокрема про їх національний склад, партійність, майновий стан, родинні зв'язки, за викриття політичних діячів, що живуть не для політики, а з політики, займаються комерціалізацією політичного бізнесу, тобто, іншими словами, культивують корупцію;
–  боротьба з економічним визиском, організація об'єднань платників податків та їхнього опору корупції, боротьба за реальне покарання учасників корупційних афер;
– боротьба на виборчому полі – викриття ошукування виборців, недотримання передвиборчих обіцянок, а також виборчих фальсифікацій, натиску, шантажу і терору;
– реальна боротьба зі злочинністю, викриття злочинів комуністичної партії проти людськості та української нації, підготовка законів про декомунізацію і люстрацію (викриття таємної співпраці з спецслужбами в період існування СРСР), прискіпливий контроль фінансового і економічного життя, судової, прокурорської, міліційної, військової структур;
– ідеологічна і фахова підготовка української нової функційних та владних еліт, формування патріотичної силової еліти, підготовка національних спеціалістів для всіх рівнів і усіх ділянок влади;
– і, першочергове завдання, – консолідація всіх національних сил у єдиному українському політичному фронті з метою заміни діючих владних еліт та усунення панування антинаціональної постноменклатури.

Стаття опублікована в часописі «Воля і Батьківщина» ч. 3 за 1997 р.

    Дашкевич Ярослав Романович
    13 грудня 1926 р., Львів — 25 лютого 2010 р., Львів
    Історик, сходознавець, археограф, джерелознавець, громадський діяч. Доктор історичних наук (1994), професор (1996).
    Народився у славетній українській родині. Батько — Роман Дашкевич — видатний громадсько-політичний та військовий діяч періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., генерал-лейтенант армії УНР, дослідник історії Українських Січових стрільців; мати — Олена Степанів — визначний український учений-географ, хорунжа Української галицької армії.
    Упродовж багатьох років поневірянь та безнадійної, як інколи здавалось, боротьби проніс син українських патріотів, закладену з дитинства шляхетну гідність і незламність. У 1944 р. закінчив Академічну гімназію у Львові, рік навчався у Львівському медичному інституті, проте, будучи гуманітарієм за покликанням, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю "Українська мова і література".
    Трудову діяльність почав під час навчання в університеті як бібліотекар та бібліограф у Львівській бібліотеці АН УРСР. У грудні 1949 р. Ярослав Романович, ще зовсім юнаком, був арештований органами КДБ. За звинуваченням у політичній неблагонадійності, засуджений на 10 років позбавлення волі. З того часу почалося життя, сповнене страждань і випробовувань: пересильні в'язниці у Львові, Харкові, Петропавловську та інших містах, так звані виправно-трудові табори у Спаську та Караганді, і після звільнення — неможливість знайти роботу через тавро "політично неблагодійного". Вимушене безробіття тривало 23 роки. Саме в цей час Ярослав Романович стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу, насамперед, Вірменії, автором сотень наукових праць із багатьох напрямів істори чної науки і перш за все — джерелознавства та археографії. Повернення національної історико-культурної писемної спадщини стало справою життя Ярослава Романовича як науковця і патріота. Написані в ті часи ґрунтовні роботи виходили найчастіше під псевдонімами: А. Вульченко, Д. Иваненко, С. Иванович, С. Козаченко, С. Корибут, Н. Косинерський, Д. Малахівський, С. Пісковий, Д. Романенко, Д. Спаський, Степанів Ярослав, Д. Янович, Д. Ярославич, Я. Ярченко, NN, Stepaniv Jaroslav та ін.
    Вже маючи ім'я в історичній науці та значний доробок у 1963 р., Ярослав Романович захистив кандидатську дисертацію "Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV-XIX ст." за монографією в Інституті історії Академії Наук Вірменської РСР. Захистити навіть таку далеку від політики дисертацію в Україні годі було й мріяти. Його запрошували читати лекції відомі зарубіжні університети. Міжнародні наукові товариства звертались з проханням про членство в них. У рідному ж Львові вдавалося лише час від часу знайти роботу за фахом: старший науковий співробітник, в.о. завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР, начальник відділу допоміжних історичних дисциплін, старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові в 1974-1978 рр.
    Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення інституту. Він зібрав біля себе однодумців, висококваліфікованих фахівців і талановиту молодь. Сформувалась ціла школа дослідників, які успішно працюють у різних напрямах історичного пошуку. У їх доробку такі відомі в Україні та за її межами видання, як "Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури", "Боплан і Україна", "Mappa Mundi", "Вірменія і Україна", "Історична топографія і соціотопографія України" та ін. За сукупністю наукових праць "Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга пол. ХІХ-ХХ ст.)" присуджено учений ступінь доктора історичних наук (1994). Вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка присудила йому звання професора (1996). З 1998 р. очолив засновану кафедру сходознавства.
    Науковий доробок Я. Р. Дашкевича більше 900 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин тощо.
тека творів
http://chtyvo.org.ua/authors/Dashkevych_Yaroslav/


91%, 10 голосов

9%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Українська еліта XIV-XVII

Гарний власне мій реферат
http://knowledge.allbest.ru/history/3c0b65625a3bc68a5d53a88521306d36.html

100% безкоштовно. Просто переходьте до скачування. Цей сайт не бере грошей за скачану роботу. 

Знову мова

Читаю:

«Програма ВО "Свобода" (чинна)

Розділ V. Інформаційний простір, освіта і наука. Збереження ідентичності та розвиток культури

5. Запровадити обов'язковий іспит з української мови для держслужбовців та кандидатів на виборні посади. Зобов'язати всіх держслужбовців вживати українську мову на роботі та під час публічних виступів».

А прибалтійці пішли зразу ввели іспит з історії і мови для громадян. Бажаєш стати ГРОМАДЯНИНОМ? Складай іспит. Не бажаєш, чи не годен, отримай справку мешканця. Можеш жити, працювати, але обирати будь-кого – зась.

Люди себе поважають, і ніколи до влади в них не добереться така чума, як колісниченки, симоненки, азарови, тігібки, табачники, вітренки, литвини, морози і т.п., і т.і..

Тому і економіка в них працює, бо при владі не сидять розумники, що власну кишеню плутає, коли це вигідно, з державною. А мільярдні кошти отримані з МВФ там не витрачають на червоні прапори, на підтримку мови сусідньої держави, та на подарунки собі любим, на катування власних громадян. Може досить!?

Крім того, там державний бюджет не витрачають на гнид, що не вилазять з коментарів підтримуючи абсолютно нікому не потрібний закон, який ще дошкульніше очистить українській бюджет. І закордонна частина нація гордиться власною Прабатьщиною, і не стоїть на роздоріжжі, що робити. Найняти пару кіллерів, з науковою метою, чи «прославитися» такою заявою, що нагадує «останнє китайське попередження», як Всесвітній конгрес українців. http://censor.net.ua/news/207888/vsemirnyyi_kongress_ukraintsev_prizyvaet_ne_trogat_ukrainskiyi_yazyk

 

Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая