Важко дотепер осягнути цей безмір трагедії, всього того, що відбулося за остання дні. Цілий день палю свічку, сиджу і дивлюсь на неї... 

  [ Читати далі ]

доброволец чуб

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.

Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.
Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни. Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/313380/dobrovolets_sashko_chub_protyagom_troh_db_v_aeroportu_mi_svyatkuvali_den_narodjennya_putna

Післямова від Богдана Бо: Прощаюся по-англійські і це мій останній матеріал, який я розміщаю у співтоваристві "Ми любимо тебе, Україна", тому що набридло вказувати учасникам, що любов до країни не може бути як прояв ненависті до її ворогів - то різні речі. Мене задовбали постійні теми про обдовбаного маскаля і тому подібне, коли я хочу про Україну та українців, або для українців, щоб вони розумнішали - це коли я робив передруки з російськомовних оригіналів. Більшість моїх друзів вже тут не з'являються і я теж кажу: - Всього доброго. Далі тут без мене.

[ Читати далі ]

З поміж багатьох визначних діячів національно-визвольного руху середини минулого століття одне з чільних місць посідає Роман Шухевич. У його постаті віддзеркалилася доля покоління українців 30 - 40-х років, які мужньо і жертовно боролися за незалежність своєї Батьківщини.
Його суспільно-політична діяльність тісно переплелася з такими визначними та відомими особистостями як Степан Бандера, Євген Коновалець, Ярослав Стецько та інші. Дослідження громадсько-політичної діяльності Романа Шухевича та висвітлення її в діаспорних виданнях важливе для новітньої історії України, дає можливість краще збагнути та з’ясувати чимало неоднозначних подій, зокрема про ОУН - УПА, загалом характер та суть українського національно-визвольного руху, насамперед, в період Другої світової війни, які й донині є предметом гострих дискусій науковців та широкого загалу.
 “Роман Шухевич – середнього зросту (до 170 см), русявий, міцної статури, погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаній військовим ременем, у галіфе та чоботях. Завжди при зброї – на шиї автомат, під курткою-пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман Шухевич був релігійною людиною, починаючи свій день з молитви. Пропускав він молитви лише за надзвичайних випадків…” . Таким Романа Шухевича запам’ятав Петро Дужий.
Вже з дитячих років Роман Шухевич знаючи ким були його попередники-Шухевичі, відчував певний внутрішній обов’язок: бути одним з його славетного роду. Його мати – Євгенія Стоцька-Шухевич 1883 р.н., із старовинного священицького роду Стоцьких, була репресована і відбувала своє заслання в Джамбульській обл. у Казахстані, де й померла 30 червня 1956 року. Батько-Осип Шухевич, народився 1879 року, закінчив Академічну гімназію і правничі студії Львівського університету. Працював повітовим суддею у містах Краковець та Кам’янка-Струмилова (тепер Кам’янка-Бузька) на Львівщині. 1918 року був призначений повітовим політичним комісаром Західно Української Народної Республіки. За це 1919 року був заарештований польськими властями, сидів у львівській тюрмі Бригідки. Був під постійним наглядом НКВС-МГБ 1944-47 рр. Коли стало зрозуміло, що його не можливо використати для арешту сина, Осипа Шухевича, важко хворого, радянські спецслужби відправили на заслання у Кемеровську обл. в Росії, де він і помер.
Саме найкращі риси трьох поколінь - прадіда, діда й батька - передалися Романові Шухевичу, якому доля присудила очолити боротьбу українського народу проти наїзника-фашиста та проти поневолення України комуністичною Росією.
Свої дошкільні роки Роман провів у м. Краківці, Ярославського повіту неподалік Яворова. А згодом, після переведення батька на іншу роботу- переїхав до Камінки-Струмилової (Камянка-Бузька). Неподалік Камянки тече річка Західний Буг, на берегах якої любив гратися малий Роман. Там же він навчився плавати. Іноді він міг годинами сидіти на березі річки, приглядаючись у воду. У такі хвилини його краще було не чіпати. Він на всі прохання піти казав різко “Не піду!”, поринаючи далі в свої думки.
У власних спогадах Степан Шухевич описав епізод з розмови Романа з батьками. “Певна особа маючи нагоду чути розмову Романа з батьками, так переповіла її: ”Слухаючи розмову старших про те, що Шухевичі походять із старовинного українського боярського роду Роман заявляє своєму батькові Осипу категорично: ”Який з тебе боярин, коли ти війська немаєш”.
Дещо пізніше, восени 1918 року, прислухаючись до розмови старших про українсько-польську війну за Львів 1918-19 рр запитав: ”А чому не переломите на якімсь відтінку залізничного шляху, і не відітнете Городок від Львова?”. Це говорить про те, що Роман Шухевич будучи малим вивчав і цікавився діяльністю національно-визвольного руху.”
Покоління Романа Шухевича — це українські гімназисти та студенти, дуже часто з відомих родин, озброєні не лише патронами, а й добрими знаннями та вірою у свою справу. “Шуха” підпільне членство характеризувало як “105 - відсоткового” — більш ніж ідейного, надійного та вірного.
В гімназії Роман проявив себе як зразковий учень. Його товариш по шкільній лаві Лев Ярошевський писав: “Був він щуплим, сухорлявим, зовсім незамітним хлопцем... Але в дуже короткому часі Роман своїми здібностями, своєю вдачею та своєю поведінкою звернув на себе увагу не лише нас, учнів, але й наших професорів... Він усім радо помагав, а робив це в такій субтильній (ввічливій) формі, щоб не показувати своєї вищості над другими або щоб когось другого не принизити. Він був скромним, але принциповим, працьовитим, дуже обов’язковим і на свій вік серйозним та притім веселої, погідної і лагідної вдачі, завжди приязно успосібленим до своїх товаришів. Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові... До професорів відносився з пошаною… Вже в 6-й клясі Роман Шухевич став духовним провідником цілої гімназії”. Відзначені автором спогадів прикмети характеру Романа залишилися на ціле його життя. Про це свідчать усі, кому довелося познайомитися з Р. Шухевичем в різний час та за різних обставин.
30 жовтня 1918 р. Р. Шухевич, будучи учнем другого класу Академічної гімназії, приїхав на три дні до батьків у Кам’янку Струмилову. 2 листопада повернутися до Львова він вже не зміг, оскільки після Першолистопадового чину розпочалася польсько-українська війна. Перестали їздити залізничні поїзди на лінії Львів–Підзамче–Сапєжанка–Кам’янка–Радехів. Ці та інші події цього часу мали великий вплив на одинадцятирічного Романа. Однією пам’ятних дат визвольних змагань для Р. Шухевича була великодня поштова листівка 1919 р., надіслана для привітання “стрільця і лицаря” Ромка. В ті буремні часи вона виявилась єдиним поштовим подарунком, який Р. Шухевич переховував у своєму архіві, як пам’ятку з часів польової пошти УГА.
Після закінчення польсько-української війни Р. Шухевич поновлює своє навчання. У вересні 1919 р. він знову замешкав у своєї бабці Герміни Шухевич у Львові, перейшовши навчатися до 3-го класу гімназії. В Академічній гімназії Р. Шухевичу вдалося ближче познайомитися з пластовою організацією. Діяльність “Пласту” так припала до душі Романові, що він вирішує стати пластуном. 12 листопада 1920 р. його прийняли до 1-го пластового полку імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Р. Шухевич став членом 2-го гуртка “Крук”. В цей час він активно займався кількома видами спорту: плаванням, футболом, бігом на різні дистанції, кошиківкою (баскетболом) та відбиванкою (волейболом). 12 березня 1921 р. Р. Шухевич склав пластову присягу, а 9 червня цього ж року отримав третє пластове відзначення.
Учасник націоналістичного підпілля, згодом відомий в еміграції Петро Терещук (справжнє прізвище Олександр Матла) вказував, що Р. Шухевич був унікальною особистістю, що значною мірою вплинуло на весь розвиток націоналістичного підпілля: “Факт, що Роман Шухевич був пластуном, добрим спортсменом, любителем музики, а рівночасно вірним членом УВО і ОУН свідчить про його всебічний талант”.
Керівництво пластового полку імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного високо оцінювало його якості, зокрема з цього приводу зазначалося: “найліпший з гуртка. Честолюбивий. воєвничий, енергічний”. Р. Шухевич проявив себе якнайкращим чином, невдовзі ставши провідником (керівником) гуртка. На той час він мав пластовий однострій, до якого входили такі елементи: капелюх, сорочка, пояс та палиця.
Влітку 1925 р. відбулась чергова мандрівка “Турів” Карпатами (загалом відбулося три одномісячні мандрівки “Турів”). Ця мандрівка звершилась участю в Другій пластовій зустрічі, що проходила 2–6 серпня за участі 205 пластунів і пластунок та представників громадськості. Почалася вона на скелях Бубнища біля Болехова. Окрім незвичайно сильної бурі та зливи в ніч з 5 на 6 червня, яка більшість учасників зустрічі позбавила даху над головою, запам’ятався ще один геройський вчинок “Шуха”, який він здійснив разом із своїм пластовим побратимом Іваном Сенівим. Двоє старших пластунів по прямовисній стіні видряпались на верх найвищої скелі “Вежа”, зняли з неї австрійську чорно-жовту хоруговку, вивішену в часи Першої світової війни, а на її місце закріпили український національний прапор (пізніше поляки його збили скорострілами). Після двох днів таборування всі учасники зустрічі під проводом Івана Чмоли вирушили в марш слідами стрілецьких боїв.
Перебуваючи в “Пласті” Р. Шухевич пам’ятає і про свій улюблений водний спорт. Як згадує “чорноморець” Антін Іванюк: “Вже змалку Роман-Тарас любив воду і залюбки годинами просиджував над ставком у рідному Краківці, задивляючись у глибокій задумі, як бурхливі мутні води з гомінким плюскотом пробігали шлюзою вниз. Ходив у дитячім моряцькім одінні, що в старшопластунських роках стало, може, і висловом його зацікавлення водним пластуванням. Захопився українським морем і його вагою, тим - то й пристав як один з перших до гурту пластунів, що не тільки популяризували культ українського моря серед суспільства Західної України, але й дали у Пласті почин новій галузі пластування”.

Роман Шухевич в УВО
Шухевич став членом Української військової організації у 1923 році, ще учнем 6-го класу гімназії. В один із осінніх вечорів під брамою львівського собору Святого Юра колишній січовий стрілець, а на той час член УВО Петро Сайкевич заприсяжив “Шуха” та його найкращого приятеля Богдана Підгайного. Мине три роки, і вони здійснять свій перший бойовий чин — 19 жовтня 1926 року на вулиці Львова загине шкільний куратор, відповідальний за знищення українського шкільництва, — Станіслав Собінський. Це був акт помсти за приниження і утиски українців на території Польщі. Ось як про це писав Ю. К-рий в 31 числі видання СУРМА – травень 1951 р. в статті “Атентат (спогад про Романа Шухевича). “...Перед моїм від’їздом я був коротко з Романом у Петра. Петро представив нам всі труднощі виконання плану. Наша розвідка донесла, що польська безпека чогось сподівається і що куратора стережуть... На цей випадок Петро подав план: повкладати до кишень екразиту і висадити себе разом з куратором в повітря. Чи ми чуємося на силах виконати це завдання?
Мені пробігли мурашки по спині. Я кинув поглядом на Романа. Побачив його гострий енергічний профіль, його стиснені уста, і – мабуть рівночасно Петро почув два рішучі: так.
Різні думки приходили: хотілось кинути працю, бо й пощо? – але тоді ставав мені перед очима Роман і я чув при від’їзді поїзду його останні слова: “Юрку, ми мусимо”. Певні сумніви в душі Ю. К-рого з’явилися після розмови з одним з учасників майбутнього атентату, Генком, який намагався переконати, що “немає найменшого сенсу давати життя кількох молодих людей за ціну якогось там куратора...” бо це, на його думку, нічого не допоможе, адже на місце вбитого прийде інший.
Після розмови перебуваючи в змішаних почуттях Ю. К-рий відправився до Романа, щоб отримати від нього пораду: “... Як звичайно, щиро і відкрито, Роман кинувся мені на шию, обняв і поцілував, і нараз – немов чимось вражений, відскочив від мене, та запитав коротко , що зі мною? Я почав розказувати про мою розмову з Генком, про його думки і погляд на справу атентату, почав схилятися до його думок. – і говорячи чув, що мені ніяково, соромно, огидно, і глянувши Роману в очі – замовк. Я побачив в його сталевих очах якийсь дивний блеск, його затиснені уста легко усміхнулися... Ми стиснули собі руки і довго йшли мовчки... Я чув, що разом з ним мене опановує цілковитий спокій , відчував що разом з ним можу ставити чоло цілому світові...”.
На початку 1930-х “Дзвін” очолив бойову реферантуру ОУН. Саме його постать стоїть за найгучнішими атентатами ОУН: убивством радянського дипломата Майлова у 1933 році (як виклик проти Голодомору на Великій Україні) та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Величезна хвиля арештів провідників ОУН не оминула й «Шуха». Довгий час він перебував у концтаборі «Береза Картузька» для українських в’язнів. Володимир Янів, член ОУН, згодом відомий український психолог, який перебував у сусідній камері, згадував, що часто перестукувався через стінку з «Шухом». Одного разу Роман не вийшов на контакт, а пізніше відгукнувся — перепрошував за те, що не зміг відповісти, бо в той час молився. Зрештою «Шух» започаткував традицію спільної для політичних в’язнів ранкової та вечірньої молитви у львівській в’язниці Бригідки.
Під час гучного львівського процесу над «Бандерою та товаришами» Шухевича запитали: «Що спонукало підсудного вступити до ОУН?”, Роман відповів: «Це був наказ мого серця!» Згодом адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах запише: “Тих чотири слова викликали таке велетенське враження, що коли б це було можливо, ціла зала загула б від оплесків”.

Роман Шухевич в батальйоні "Нахтігаль"
Окрема сторінка в біографії головнокомандувача УПА , це його військова служба в батальйоні вермахту “Нахтігаль”, частині ДУН (Дружини Українських Націоналістів) з 1941 по 1943 рр. Про цю сторінку біографії Романа Шухевича написано в книзі “Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках”, яка була видана в 1953 р закордоном, В цьому виданні є кілька спогадів про Шухевича, де він постає перед читачем не лише як вправний військовий, а і як вихована, порядна, товариська людина. Ця книга цікава ти, що вперше після другої світової війни піднято тему українських легіонерів в німецькій армії. Її автори, колишні вояки батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”, дивізії СС Галичина, та бійці УПА Є. Побігущий, Т. Крочика, К. Малий, Є. Рен (останній присвятив свої спогади Романові Шухевичу) пишуть про мету створення та діяльність ДУН (Дружин українських націоналістів). Книга вперше відкрила маловідомі сторінки визвольних змагань.
Історія створення ДУН виглядає так. Завдяки домовленості Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери з командуванням вермахту, останнє зобов’язалося надати бази для підготовки та навчання особистого складу Дружин Українських Націоналістів, складової частиною яких був і український батальйон „Нахтіґаль”.
“Організатори ДУН також виєднали в німців, щоб ми не присягали Гітлерові на вірність, а Україні. Ми були українська самостійна військова одиниця, яка мала свій український прапор, українську команду й персонал старшинський і підстаршинський. Був лише зв’язковий старшина до вермахту, як це водиться в усіх союзних арміях. Нашим зв’язковим у «Ролянді» був сотник Новак, великий наш приятель і дуже інтеліґентна людина. Назвали наш Леґіон для маскування «Роляндом». Другий Леґіон, що ним командував сотник Роман Шухевич, німці назвали «Нахтіґаль» (соловейко). Цікаво, що назву „Нахтіґаль” (соловейко) українська частина отримала від німецьких офіцерів, які були буквально зачаровані співом українських вояків. Саме під цією легковажною пташиною назвою батальйон і ввійшов до історії Другої Світової війни.”
На початку 1941 року місцеві осередки ОУН провели спеціальну мобілізацію, потім майбутніх вояків спрямували до Кракова, де вони пройшли спецперевірку комісії ОУН, лікарський огляд, а також щось на зразок „курсу молодого бійця”. По цьому вони спрямовувались на головну навчальну базу батальйону в Нойгамер. Командиром частини було призначено сотника Романа Шухевича, при якому постійно знаходились представники німецького командування – Альбрехт Герцнер і офіцер зв’язку, старший ляйтенант Теодор Оберлендер.
“Свої перші широкомасштабні маневри курінь “Нахтігаль” проводив разом з першим батальйоном спецполку абверу “Бранденбург 800”. Вишкіл проходив надзвичайно інтенсивно, головний акцент робився на польові вправи та міські вуличні бої. Часто підготовка відбувалася ночами…
Загальне командування куренем з боку німців здійснював командир 1-го батальйону Бранденбурзького полку Ганс-Альбрехт Герцнер, а зв’язковим старшиною був обер-лейтенант Теодор Оберлендер (майбутній міністр у справах переселенців в уряді ФРН). З українського ж боку куренем командував сотник Р. Шухевич Загалом офіцерський склад “Нахтігалю” був німецьким. Тільки окремі українці керували взводами та відділами…
Документи свідчать, що на початку літа 1941 р. “Нахтігаль” налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили вермахтівські польові уніформи Національна символіка з’явилася на формі “нахтігалівців” після входження до Львова. Тоді вояки на своїх погонах нашили вузенькі блакитно-жовті стрічки…”
Численний склад „Нахтіґалю” був достатнім, аби претендувати на роль абсолютно самостійного підрозділу. Тому з початком бойових дій „Нахтіґаль” було придано до першого батальйону полку „Бранденбурґ 800”, що підпорядковувався німецькій військовій розвідці – Абверу. Втім, ніяких розвідувальних функцій українцям виконувати не довелося. Та й поспішних висновків із підпорядкування „німецьким шпигунам” робити не слід, адже офіцерам і солдатам „Нахтіґалю”, незважаючи на протести німецького керівництва, вдалось вимогти для себе право на присягу українському народові, чим ветерани батальйону заслужено пишаються й досьогодні.
“ Після короткого слова коменданта Леґіону підходили до нього вояки і він кожному вручав рушницю, а вояки говорили наче присягу: «Цією зброєю здобуду волю України або згину за неї» і цілували рушницю.”
Спогади про Романа Шухевича дуже теплі. Його згадують не лише як вправного військового, а і як гарного друга, людину. яка любить Україну. Його вихованці проявляли себе як порядні люди, навіть у відношенні до тих, хто був їм неприємними. Яскравий приклад – це історія з гауптманом Мохою (теж вихованцем Шухевича). Моха – “авзіхтсофіцер”, мав компетенцію зв”язкового старшини. “Доводилося співпрацювати з різного ступня німецькими старшинами. і всюди стрічав людей інтелігентних, часом також дещо зарозумілих щодо свого стану і нації,але чогось подібного як гавпт. Моха, не доводилось більше в житті бачити...
Відразу він хотів усунути всіх українських старшин, щоб сотнями командували німецькі підстаршини. Це йому не вдалося... На Білорусі він заборонив співати по українському, щоб населення не знало, яка то частина квартирує... Доходило до таких абсурдів, що часом хотілося сміятися...” Але незважаючи на це Шухевичу вдавалося залагоджувати будь-які конфлвкти між Мохою і солдатами. Під різним приводом він запрошував Моху на різні свята. і все заспокоювалося на певний час.
І ось під час одного з боїв проти більшовицьких партизанських загонів Моха опинився на межі між життям і смертю. “...Кілька кроків від Мохи наші хлопці також у боротьбі, і один помічає, що Мосі вимкнулась ручна граната з руки і впала йому під ноги. Моха блідне, ще секунда – і біля стіп розірветься власна граната, рознесе його на шматки... А біля нього ті ж українці, яким він забороняв співати українських пісень, яким видає лише по три цигарки на день, коли німецькі вояки отримують по шість... Ось той Моха вилетить за хвилину догори...”
Такі думки були в голові найближчого до Мохи бійця, але водночас були і інші, про те, що вони всі – виховані Шухевичем, і Моха теж. І всіх Шухевич навчав товаристкості, дружбі, а отже судити може лише Бог. І одна мить, і бієць кидається до гранати і відкидає її в сторону ворога. Такими були вихованці Шухевича.
Подальша історія легіону є типовою для німецької піхотної частини, яка входила до складу групи армій „Центр” під час літньої кампанії 1941 року.
18 червня особистий склад „Нахтіґалю” був перекинутий у прикордонний Ряшів, а в ніч з 22 на 23 червня без бою перейшов радянський кордон на ріці Сян, опісля чого ходою дістався Львова досвітнім ранком 30 червня. Саме вояки батальйону зайняли львівську радіостанцію, звідки на весь світ пролунав знаменний „Акт Відновлення Української Державності”. 7 липня батальйон був перекинутий у Тернопіль, що його здала совєтська армія, після чого в складі передових німецьких частин продовжив наступ на схід. Із боями „соловейки” зайняли Браїлів і Вінницю, після чого для відпочинку були передислоковані до невеличкого польського містечка Юзвин. Саме там особистий склад батальйону узнав про ув’язнення Степана Бандери, а також всього коаліційного Українського уряду – Українського Державного Правління – на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Після цього командир „Нахтіґалю” Роман Шухевич був змушений заявити представникам вермахту про те, що батальйон більше не в змозі існувати в складі німецького війська.
“Зі Львова "Нахтіґаль" пішов далі на Схід. Його старшини, підстаршини і вояки відзначились у боях своєю відвагою, і кілька з них були нагороджені медалями. Курінь дійшов аж до Вінниці, й звідти його стягнули до Австрії. Там, у порозумінні з сотником Романом Шухевичем ми опрацювали меморандум ДУН до німецької влади, і цей меморандум підписали всі леґіонери.
Вичувалось непевне положення ДУН. У нас не було ніякого зв’язку з нашим проводом, тобто з тими, що мали зв’язки з вермахтом, бо всі вони були ув’язнені. Безпосередньо помагав чи творив технічно «Ролянд» полк. Ріко Ярий. Його також заарештували. Сотник Новак зовсім одверто сказав нам, «що існує якась дивна й неймовірна політика. Висилати Леґіон на фронт, а водночас ув’язнювати всіх тих, хто творив цей Леґіон».
Після довгих дебат наша команда вирішила, що треба подати німецькій владі меморандум, щоб усе-таки з’ясувати становище і дальшу долю ДУН. Підготовою цієї справи займався я в порозумінні зі сотником Романом Шухевичем. Такий меморандум ми опрацювали, його підписали всі члени ДУН, і ми подали його представникам Берліна. У відповідь наспіла телефонограма, що наш меморандум розглядатиметься і ми одержимо відповідь на нього за кілька днів, а в між часі маємо виїхати до Франкфурту над Одрою, щоб там об’єднатися з групою «Північ», тобто курінем Романа Шухевича, і там відбудеться реорганізація ДУН у нову військову одиницю. Зміст нашого меморандуму був такий:
1. Привернути проголошення самостійности України.
2. Негайно звільнити всіх арештованих провідників ОУН і Степана Бандеру.
3. Негайно звільнити з ув’язнення членів Тимчасового Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі.
4. Забезпечити негайно членів найближчої родини членів Леґіону і звільнити з ув’язнення їхніх найближчих.
5. Реорганізований Леґіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.
6. Команда Леґіону і вишкільної кадри має бути українська.
7. Обов’язки і права командного складу такі, як і в німецькій армії.
8. Члени Леґіону зложили вже присягу на вірність Україні, а тому не можуть вже присягати на вірність іншій державі.
9. Реорганізований Леґіон може підписати умову однорічної контрактової служби (до кінця 1942 року).
10. Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої умови.
Звичайно, що ми мало надіялися на будь-який позитивний відгук і вважали, що німецькі чинники відкинуть наш меморандум. Проте так не сталось. За декілька днів нашого перебування вже у Франкфурті над Одрою нас повідомлено, що приїде представник ОКВ (Головного Військового Командування). На збірку цілого Леґіону цей представник приїхав на коні, а я не дістав коня. Це не був випадок, а зумисне продумана справа, щоб принизити українського старшину.”
Конфлікт між ДУН та німецьким командуванням загострився після неприємного епізоду. Ось як про це згадує Євген Рен “Останннім поштовхом , який випровадив з рівноваги весь Легіон, була жахлива подія ,непростимий злочин, якого допустилося тоді німецьке командування нал стрільцями Легіону. На одному похороні поляглого добровольця нечайно не було українського прапорця на могилі, а лише німецький. Тоді один доброволець по похороні підсунув той німецький прапорець із свастикою під вінець. Це підглянув один німецький поліцай, з того зробили страшний злочин, і не помогли жодні переконування й прохання з української сторони. Ображено Німецьку Державу, і того стрільця забрали до тюрми і ... розстріляли. Від того моменту остаточно змінилося відношення вояків Легіону до німців” Вже 13 серпня весь особистий склад батальйону було відправлено назад, до Нойгамера, для вирішення його подальшої долі. Війна на східному фронті для „Нахтіґалю” скінчилася.

 © Костянтин Литвиненко (Каменяр)

     «Цим судовим рішенням діючий режим Януковича продемонстрував усьому українському народові своє справжнє ставлення до історії України, її героїчних сторінок та особистостей, що поклали своє життя на вівтар свободи, за волю і незалежність нашої країни від будь-яких загарбників. Даний ляпас Януковича і його команди усьому українству, є ще більш ганебним і цинічним  у виборі часу, а саме напередодні святкування славного 20-ти річного ювілею проголошення Акту про державний суверенітет України, на який злодійська банда не знайшла коштів на проведення військового параду, на виготовлення ювілейних медалей та навіть на салют у столиці! Зате їм вистачає сотні мільйонів коштів на майданчики для гелікоптерів, на реконструкцію власних резиденцій і дач, на закупівлю нових літаків та гелікоптерів», – наголосив депутат.

«Цей ганебний «подарунок» Банкової, вчинений руками продажних і маріонеткових судів і суддів, принесений усім антиукраїнським та україноненажерницьким силам в середині країни, та особливо їх ляльководам у Кремлі!

Висловлюю свій категоричний протест і осуд подібним ревізіоністським реваншистським діям сьогоднішньої тимчасвої і випадкової відверто антиукраїнської влади Януковича! Переконаний, що лічені роки віддаляють нас від того дня, коли нова демократична влада, сам народ, справжня історія все розтавлять на свої місця, і Україна остаточно визнає і відповідно вшанує історичну велич Шухевича і Бандери!», - наголосив Ю.Романюк.

 


Марко ЗАЦЬКОВАНИЙ

СКАРБНИЦЯ МОЄЇ ДУШІ

(Поезії 1977-1980 рр.)


О Боже вічної стихії,
пошли мені дар крилатого слова,
щоб міг я ним поразити
все зло на землі!
(епіграф)

Книжка Трохима Шинкарука, що взяв собі псевдонім Марко Зацькований, – це передсмертна віршована сповідь незламного політв'язня, який промучився в совєтських концтаборах понад 30 років і був розстріляний 1981 року.
Всі вірші написані в останні роки його неволі: в Центральній Владимирській закритій в'язниці та в таборах на Донеччині, – з попередніх років, правдоподібно, не збереглися.
Читаючи книжку Трохима Шинкарука, схилімо голови перед його світлою пам'яттю і самопожертовною боротьбою за волю України...

Видавництво: «III тисячоліття», м. Чугуїв, 2001р.

Ця книжка видана за кошти її упорядника Івана Гнатюка й письменниці Лесі Храпливої
 
Упорядник, автор вступного слова та редактор Іван Гнатюк

© Марко Зацькований (Трохим Шинкарук), 2001
© Іван Гнатюк, упорядкування, вступне слово, 2001


Наново відсканував збірку і виклав її до Інтернету в січні 2015-го Богдан Гордасевич, м. Львів.

Коментар Богдана Гордасевича: Мене особисто вразило найбільше оте благородне «...помилування просити не буду». А ще вважаю ці вірші як ніколи важливими для тих, хто зі зброєю в руках та власним життям боронить Україну та свою і всіх нас свободу власне у тих місцях, де рука ката обірвала життя непересічної людини і поета – Трохима Шинкарука, який взяв собі цілком прозорий псевдонім: Марко Зацькований. Помстимось за нього, за його скалічене життя і ніколи не зречемося прагнення жити вільно у своєму рідному краї – ВІЛЬНІЙ І СОБОРНІЙ УКРАЇНІ!

Слава героям!

Смерть московським окупантам і агресорам!


ПАМ'ЯТНИК НА БЕЗІМЕННІЙ МОГИЛІ ПОЕТА


Усякі бувають несподіванки – сумні і радісні, часом такі, що й трудно визначити їхні ознаки. Прочитав я в четвертому числі часопису «Зона» посмертну публікацію віршів мого друга з часів колимської неволі Трохима Шинкарука, підписаних псевдонімом – Марко Зацькований, – і серце несамовито забилося, не в силі стримати водночас радості й суму: де я міг тоді, в п'ятдесятих роках, думати, що в його мужньому серці жевріє почуття ніжності й поезії?
Трохим Шинкарук, з яким я познайомився і здружився, перебуваючи в концтаборі ім. Бєлова, був безстрашним і незламним в'язнем, вірним і самовідданим другом та щирим побратимом. У його вироку значилося, що він – «провідник УПА», хоч насправді ще малолітнім хлопцем, знаючи болотисту місцевість Полісся, часом переводив повстанців важкопрохідними його стежками. У спецтаборах він став сміливим захисником слабосилих в'язнів, передовсім українців. Захищав їх безоглядно і безпощадно. Вищий середнього зросту з мужнім вольовим обличчям, рішучий у вчинках і скупий на слово, – саме такий, який міг стати пліч-о-пліч у небезпечній боротьбі з кримінальними злочинцями, що, вислуговуючись перед жорстокою концтабірною адміністрацією, довгими десятиліттями знущалися над політичними в'язнями. Такі, як Шинкарук, завезені в концтабори переважно з областей Західної України, організовано стали на самозахист і навели в них необхідний, щоб вижити в'язням, лад і порядок.
Ще до нашого знайомства, перебуваючи в якомусь іншому концтаборі, Трохим Шинкарук, не стримавшись у справедливому гніві, одного разу, коли наглядач немилосердно побив його нізащо, дав йому такої здачі, що він більше не міг уже ні над ким знущатися. Трохим Шинкарук убив його привселюдно на плацу як ката. За той вчинок судили Трохима й добавили йому нове двадцятип'ятилітнє покарання, – добре, що тоді смертна кара в совєтській державі була скасована, і його не розстріляли.
Після смерті Сталіна та Берії, коли тоталітарний режим і свавілля імперії зла похитнулися, стали багатьох в'язнів звільняти достроково,  Шинкарука десь у п'ятдесят шостому чи сьомому році завезли в мордовські спецтабори відбувати до кінця довголітнє покарання.
Довго про нього не мав я ніякої звістки, і тільки в дев'яностих роках блаженної пам'яті Патріарх Володимир (Василь Романюк), який перебував з ним у мордовських концтаборах, у принагідній розмові сказав мені, що Трохима Шинкарука розстріляли вже нібито за горбачовської перебудови, принаймні так йому розповів хтось із колишніх совєтських в'язнів. Одначе, як видно із згаданої публікації в часописі «Зона», зокрема, з дат написання його віршів та власноручної записки перед смертю до друга, Трохима Шинкарука розстріляли десь на початку вісімдесят першого року.
Завдяки працівникам редакції «Зони», які надрукували й зберегли решту Шинкарукових віршів, Василеві Гурдзану та Юрієві Хорунжому, я вперше довідався, що він був не тільки дивовижно волелюбною і мужньою особистістю, але й талановитим поетомсамоуком з доброю і ніжною душею. Так само відгукнувся про нього й Василь Стус, який, будучи з ним в одному з мордовських спецтаборів особисто знайомий, прочитав рукопис Шинкарукових віршів і поділився думкою про них з тодішнім політв'язнем Василем Овсієнком, сказавши: «Ніколи б не подумав, що в крицевомужньому характері Трохима Шинкарука зріє такий талановитий поет і така добра людина». Про Стусову оцінку його віршів зовсім випадково розповів мені сам Василь Овсієнко, – я просто зобов'язаний згадати про це в короткому вступному слові до Шинкарукової поки що рукописної книжки. Може, передсмертне волання до друга: «Зроби так, щоб ці вірші не померли зі мною» не стануть голосом у пустелі, і поезії Трохима Шинкарука  Марка Зацькованого з останніх років життя (писані раніше – не збереглися) побачать світ у підготовленій автором збірці «Скарбниця моєї душі» і хоч вона стане пам'ятником на його безіменній могилі.

Іван ГНАТЮК
(Стаття передрукована із часопису «Зона» за 1998 рік, ч. 13)


СЛОВО ПРО ЛЮДИНУ, ЯКА НЕ СКОРИЛАСЬ

Цю збірку поезій – грубий зошит з написаними рукою автора віршами – до редакції передали Ніна і Євген Обертаси. Вони й самі до ладу не знали про долю Марка Зацькованого, аж поки не зголосився Павло Кулик, спогад якого, написаний на прохання редакції, ми друкуємо як переднє слово до прекрасних поезій Трохима Шин
карука, котрий прибрав псевдоніма Марко Зацькований.

Редакція часопису «Зона» (1993р., число 4)

ЛИСТ ПАВЛА КУЛИКА
 
З Трохимом Шинкаруком я познайомився в зоні 10-го табору особливого режиму 1961 року. В грудні мене перевезли до 17-го табору, а Трохим ще деякий час залишався на старому місці. В тому 10-му були Юрій Шухевич, Анатолій Лупиніс, Василь Жогла, Андрій Турик.
Трохима Шинкарука перевели з 10-го до 17-го табору в Соснівці («до Шведа») в січні 1962-го. Влітку мене перекинули з розформованого 17-го до 7-го, де ми й потоваришували з Трохимом.
Табірне начальство ненавиділо Шинкарука, бо він ніколи не йшов з ним на компроміс, тому влаштовувало всілякі провокації, розповсюджувало різні вигадки, аби знеславити його добре ім'я. Використавши якогось провокатора з українців, підіславши до Трохима, начальство звинуватило Шинкарука в кримінальному злочині – мужолозтві – і посадило до ізолятора. Всі ми знали того провокатора і його натхненників. «Кум» (начальник зони - ред.) потерпів поразку, бо та його затія була шита білими нитками. Трохима хутко випустили з ШІЗО (штрафного ізолятора - ред.), але все ж таки знайшлися люди, які клюнули на цю «кумову» брехню. Увечері гурт в'язнів покликав Трохима і, не зважаючи на його пояснення, побив Шинкарука. Щоправда, другого дня прийшли вибачатися, що зробилися жертвою кагебістської брехні.
Трохим дуже багато писав віршів і завжди читав мені. Ховав їх у робочій зоні і в житловій. На роботі ховав за обшивку вхідних дверей до цеху, в якому працював. У житловій зоні закопував на подвір'ї. Він умів уникнути наглядачів і сховати свої рукописи, а вони, розлючені, садовили Шинкарука в ШІЗО. Хоча декілька разів знаходили написане й відбирали. Такі випадки Трохим дуже переживав, але продовжував творити.
Не знаю, чи вдалося йому при звільнені вивезти вірші на волю, чи їх конфіскували. Я пригадую, що Трохим читав мені понад сто віршів, написаних на той час. У серпні 1963 року мене перевезли до 11-го табору, а Трохим залишився в сьомому. Більше в зоні ми не зустрічалися.
8 листопада 1970 року до моєї оселі в селі Горенці завітав Трохим Шинкарук і сказав, що втік з міліції і переховується. Розповів, що провокатор-каґебіст ударив його, а Трохим дав здачі сокирою й обох забрали до лікарні на перев'язку. Поки перев'язували провокатора, Трохим утікчерез вікно і прибув до мене. Після звільнення аґенти КҐБ не давали йому спокою. Якась комуністка заявила, що він робив наклепи на КПСС, йому присудили рік таборів. Відбув строк, але провокації не припинялися і ото дійшло до сокири.
Трохим побув у мене декілька днів, а потім поїхав у харківському напрямку, по дорозі був заарештований. Весну й літо 1971 року перебував у Київській психлікарні. Я передавав йому туди гроші на куриво. Пізніше я отримав від нього листа з повідомленням, що він засуджений на 12 років і сидить у Володимирській в'язниці... А за ті двадцять п'ять літ, які він відсидів раніше, йому повідомили, що засуджено його незаконно.
Ми листувалися, поки він сидів у Володимирці. А йотім Трохим повідомив, що скінчився строк за політичною статтею і його переводять до табору в Горлівці Донецької області. Звідти він написав мені кілька листів, я відповів і надіслав декілька посилок.
Узимку 1981 чи 1982 року (напевне не пам'ятаю) я одержав від незнайомої людини загальний зошит з віршами Шинкарука, а після й повідомлення, що Трохима засуджено до смертної кари і перебуває він у СІЗО (смертний ізолятор). За кілька днів надійшла і маленька записочка: «Прощайте: я засуджений до смертної кари і чекаю смерті. Писати про помилування не буду. Трохим»
Ми написали йому і до начальника тюрми, але невдовзі лист повернувся з повідомленням, що адресат вибув...
За деякий час я отримав листа від Сашка – в'язня, який був засуджений в одній справі з Трохимом. Сашко писав, що справа спровокована КГБ з метою знищити Трохима Шинкарука. І вони свого таки домоглися.
 
Розповідь Сашка:

«Ми з Трохимом дружили. Одного вечора до нашого табірного барака зайшли табірні бандити з залізними прутами, стягнули з нар в'язня і побили його мало не до смерті. Трохим, бачачи це, спитав їх: «За що б'єте?» Бандити наказали Трохимові перейти спати в інше місце, але Трохим відмовився. Тоді вони, погрожуючи, пішли геть і пообіцяли Трохимові зробити таке ж, як і тому в'язневі.
Трохим, знаючи, що чекає на нього, випередив їх і разом з другом зробив так, що вже ніколи й нікого вони не зможуть убити... За це він одержав смертний вирок, а його молодший друг – 15 років».


Трохимові рукописи, які переслав його друг Сашко, я передав своїм друзям Євгенові й Ніні Обертасам.

Павло КУЛИК,
м. Ковель, лютий 1993 р.



ПРОЛОГ

Я не поет і ніколи не ставив собі за мету віддати життя лише поезії. Інша стихія підхопила мене і понесла в простори людського існування. Проте я шаную віршоване слово і віддаю йому належне. У хвилину смутку чи пафосу, – а за гратами, де я перебуваю вже понад тридцять років, це трапляється, – перо стає моєю зброєю, залишаючи в собі неповторні рядки, якими я відображаю світ і життя в своїй уяві. Кому це не сподобається, нехай скривить уста у глузливій посмішці – це не викличе гніву моєї душі, а той, хто знайде в моїх скромних рядках здорове зерно доброго посіву, нехай несе його в майбутні покоління для затвердження здорової моралі на оплаканій землі моєї святої Батьківщини.

Марко Зацькований (Трохим Шинкарук)

ОСІНЬ – 1
 
Ще у тумані спочиває світ,
Ще снять луги і мріє ліс в сповиті,
Та скоро ти, лиш з пелени пощезне слід,
Побачиш зміну в сонячній блакиті:
І силу золотавої над барвами дерев,
І те, як під загрозливо-суворий рев,
Ключі лелек знялись в осінній переліт,
Як порина в обійми золотавої цей світ!
 
м. Володимир, 27.9.1977

 
* * *
Кудлатий Лев мав підлабузи вдачу
І скрізь, як тільки-но когось побачив,
Мов цуценятко, хвостиком крутив.
Та гордий рід його ж і не злюбив,
Хоч ніби діяв він на славу роду,
Та цим ганьбив левиную природу...
 
м. Володимир, 1977


ТРОЯНДА

        Присвячується пам'яті Алли Горської
 
Трояндо, втілення краси мойого краю,
Його дихання у буремні дні злигод,
П'янливий чар в квітучому розмаї,
Вершина щастя й мрійних насолод.

Трояндо, плід землі оплаканого степу,
Обагреного кров'ю витязів доби,
Якої меч, заржавлений у склепу,
Навалі зайд розкроював лоби.

Трояндо, скошена злочинною рукою
Сполигача заброд у вихорі змагань,
Де хвилі мрій Славутича в двобою
Вдаряли в скелю стогону й ридань!

Трояндо, вир скорбот кипить, мов на негоду:
Святиню поглинає зла лихого тінь,
Тополя втратила одвічну вроду,
Що пестив вітер дужих поколінь!

Трояндо, сум чорнить казковий чар блакиті,
Од гірких сліз моря виходять з берегів,
І беркути знялися, мов несамовиті:
Не знайде ганьба виправдання слів!

Лиш в оргіях заквітчані каштани
В байдужих посмішках потворили уста,
Коли тобі спиняли серце рани,
Коли й вели на наглу смерть Христа!

м. Володимир, 23.10.1977


СУПУТНИЦЯ

О мріє крилата, супутнице сива,
Народжена сумом запалих могил,
Над долею котрих тополя журлива
Риданнями тьманить віки небосхил.
Там степ і Славутич німіють від болю,
Як-но пригадають забуту їх долю,
Там збилося безліч неситих смертей
І томлять пожадливі більма в чеканні,
Коли над проваллям в нестерпнім стражданні
Прикутий до скелі скона Прометей!
 
Там скрегіт меча об широкі кольчуги
Незламної волі потверджував гарт,
Там чесною платою був за наруги
У посвисті шаблі сталевої жарт.
Куди б не вела ти, богине закутих:
На цвинтар владарності предків забутих,
Чи в хащі незнані майбутніх століть –
Там точить хробак з поколінь в покоління
Посіву прирослого в землю коріння
На славу підлоти сумних лихоліть!

Не раз ти водила мене із в'язниці
В простори, де в'ються невтомні орли,
Де спалі відлуння з вершин громовиці,
Немов стоголосі литаври гули.
Де тиші могильної хижі кайдани
Троюдять вдові незагоєні рани,
Сирітства знеможених збільшують слід,
Де з правіку темрява келій глибоких
Гасила надії сердець одиноких
На променя світлого жданий прихід!
 
Водила й на берег під верби похилі
З коханою журної пісні співать,
Де в дзеркалі вод, наче там, в небосхилі,
Зірки зачудовано так миготять!..
Де юнь невблаганна в надранкову пору
Долає в коханні твердинь непокору,
Де кров по артеріях вихрем буя,
Де серця удари під трель солов'їну
Торують майбутнього довгу стежину
В журчянні чарівних казок ручая!

Веди ж мене, мріє, призначена Богом
В супутниці вірні моєї судьби,
За хмари, навислі над рідним порогом,
На материн поклик у смерч боротьби!
Дерев урагану шаліє в негоду,
Де шал вулканічний осушує воду,
Де стогнуть в змаганнях бурхливі моря –
Там криється велич жаданої втіхи:
Там прадіда меч був підпорою віхи,
Там сяє з висот Прометея зоря!

м. Володимир, 17.11.1977


ПЕРЕД ЗАГРОЗОЮ

Земле, здригайся, гори, здимайтесь:
Хмари навислі небо чорнять,
Квіти рожеві, з сонцем прощайтесь:
Час пелюстки до сну позгортать.

Ніч ось надходить, сяйво тьмяніє,
Привидом суне з долу туман,
Світ колисковий старцем блідніє,
Здалеку чути: мчить ураган.

Бійся, людино: захід в заграві –
Зірний провісник змін майбуття:
З правіку крилась в тій золотаві
Люта загроза далей життя.

м. Володимир, 19.11.1977


ПОБАЖАННЯ

Хай сонце і зорі
На ріднім просторі
Тобі, незабудко, освітлюють шлях,
Хай радість кохання,
Як квітки буяння,
Не гасне в твоїх променистих очах!

м. Володимир, 19.11.1977


БЕРЕЗИ

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в спогадах – наче дівочий вінок:
Коли ви зелені, коли й золотаві,
Красою ви – вірні русалки з казок.

Чи я на край світу, де хуги й морози,
Чи вдома плекаю троянди й красу,
Я вас, кучеряві, крізь вихри і грози
Зігрітими в серці в простори несу.

Ви краю мойого нескінчені думи
І мрії безсонні співучих пташин,
Обірвана пісня в пісках Каракумів
Чи в сопках засніжених вічно вершин.

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в сяєві – наче перлини роси,
Коли ви зелені, коли й зеленаві,
Мойого Полісся ви – велич краси.

м. Володимир, 23.111977

 
ТУГА В ПТАШИНОМУ СВІТІ

Не пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач
Поглинув діброви осінні,
Як вічної туги сурмач.

Не часті його переливи,
В них вогнику щастя нема,
Як пісня руйнівної зливи,
Де голосу міра німа.

Не шепчуть пожовклі листочки
Чарівного задуму їм,
Немов бідарю без сорочки,
Де туга панує над всім.

– Що ж криється в тиші гнітючій –
Якої мети таїна?
Чи то не в потворі дрімучій
Закладена в серці вона?

– У схованій в землю потворі –
В могильниці сяєва зір,
Що душить життя у просторі
Прихований радості звір.

Гучніше шалійте в наброді,
Пісень чарівних руйначі,
Бо ще не зросли у природі
Вимогливих дум слухачі.

Ще сплять заворожено гори,
Славутич принишк – ні гугу,
Ще лицарський дух непокори
Терпить колискову нудьгу.

То й пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач,
Краплина іржі на сумлінні –
Це туги одвічний сурмач.

м. Володимир, 24.11.1977


КРАСУНЯ

        До спогаду Анастасії Т.:
        «Хай буде проклятий той, хто в'яжеться
        з ворогом хоча б у подружній любові:
        слабого духом така злука полонить
        гірше татарського аркана, сильного зламає,
        наче буря самітного дуба в полі».
        Юліян Опільський
 
Красуне смугла, грецької породи,
Невдалий плоде кинутих рослин,
Прищеплених стихією злигоди
На тлі здавна окрадених руїн
Моєї, кров'ю злитої, святині,
То ж їм зігрітою не в самотині –
В сім'ї зросла на хлібі й на воді,
В живій сім'ї привітного народу,
Отам, в степах, оплаканих тоді,

Коли вітри північної стихії
Чорнили небо протягом століть,
Коли в степах шаліли суховії
І тьмарилась пожарами блакить,
Коли гриміли криці передзвони,
Коли в екстазі смертному нерони
Поживою бродячих псів були,
Коли над прахом ворога крізь хмари,
Як вольності крилатої примари,
У височінь здіймалися орли.

Коли в Славутича прозорі хвилі
Лились потоки материних сліз,
Коли владар, підтоптаний на силі,
Не сухаря – з дерев коріння гриз...
Отож тоді моя привітна мати –
Щоб людяність і далі прославляти –
Пригріла щиро на своєму тілі
Стихією занесену стеблину
І, мов душі улюблену жоржину,
Поїла соком власної землі.

Плекала щиро ласкою матусі –
Промінням сонця, як своє дитя,
На чатах мліла, щоб, бува, безвусі
Не тьмарили їй променів життя.
Ішли літа – мінялись покоління,
Немов зубами, прийняте коріння
Вгризалось в тіло під колючий глід –
Зросла... крукам розкосим на потіху,
Мов Богом послана для глуму й сміху,
Красуня смугла – цей невдалий плід!

Зросла, зросла!.. А краще б не родилась,
Не множила б їм бур'яну в житах,
Чи путом на осиці задушилась,
Упир не мав би здобичі в степах!
На смітниках кохання б не шукала,
Потворою безчестя б не блукала
На тлі моїх озорених святинь,
Не гасло б над могилами сузір'я,
На блиск перлин і святості довір'я,
Не впала б зради проклятої тінь!

Шумлять бори, шаліє хуртовина,
Осика жде дарунка від проклять,
Старенька мати молиться на сина,
Коли встає, коли й лягає спать!
Аж дрож невтомний, мов лавина струму, –
За святість, кинуту на здобич глуму, –
Красуні душу холодом скував,
Сумління голос, наче бас владики,
Її щоранку кличе до осики,
Куди їй присуд шлях давно проклав!

м. Володимир, 28.11.1977


ОСІНЬ-2

Зловіснії хмари вже світ зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденій болісний щем.

Йому не судилося зрілості солод
Донесхочу пити з бурхливих джерел:
Осінньої мряки безжалісний холод
Звивався над ним, мов над зайцем – орел.

Гнітюча пора нескінченого смутку,
Неначе залізом, скувала цвітінь,
І, мов на допалену кимсь самокрутку,
На мріяну радість насунула тінь.

Зловіснії хмари вже схід зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденім болісний щем.

м. Володимир, 4.12.1977


ВІДПОВІДЬ ХИЖАКУ

О ні! Нехай не в'ється наді мною
І не лякає хижістю людей:
Людина скрізь залишиться собою,
І серця їй не вирвати з грудей.

Хіба лиш підлий раб, злякавшись смерті,
Чоло схилити може перед ним:
Казки, на милість хижака оперті,
Були людині голосом чужим.

Дарма чигає й марно томить крила:
На здобич ласий – смерть собі знайде,
З віків природа хижих не щадила,
Людина ж в світ людиною піде.

м. Володимир, 12.12.1977


* * *
Служив собака все життя
Сумлінно – з шкіри пнувся, неборака,
Та сліду не лишив у майбуття,
Бо жив і згинув– як собака.

м. Володимир, 1977