хочу сюди!
 

Елена

46 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 47-57 років

Замітки з міткою «україна»

Какие "секреты рейха" знал Сталин и почему не доверял разведке

Многие годы существовал миф, что нападение Гитлера было для СССР внезапным (вероломным, как его называли во всех учебниках), позже стали говорить, что Сталин прозевал этот стратегический момент. Причем одни убеждают, что это произошло из-за недостатка достоверной информации от разведки, другие - что из-за параноидальных подозрительности и недоверия вождя к разведчикам.

В последние годы, когда стали рассекречиваться архивы, а СМИ активно подключились к "выявлению правды", на сторонников и той, и другой версии причин сталинского просчета стали буквально ворохом сыпаться все новые факты. Впрочем, пока к определенности это не привело.

Теперь одни говорят, что в предвоенные годы советская разведка отличалась невероятной эффективностью и раскрыла чуть ли не все тайны "Третьего рейха". Другие же указывают: хоть донесения со всего мира и шли в Москву килограммами, но ответов на главные вопросы - где, какими силами, и главное, когда нападут гитлеровцы - не содержали.

В преддверии печальной годовщины СМИ собирают аргументы в пользу разных мнений. "Комсомольская правда" публикует первую часть интервью с известным военным историком Арсеном Мартиросяном, много лет находившимся находился на оперативной работе в разведке. Он утверждает, что еще за месяц до войны Сталин уже располагал информацией о том, что в начале 20-х чисел июня произойдет нападение. А за 10 дней в Кремль стала поступать информация, в которой точно указывалось время "Ч" - 22 июня.

Вообще сообщения, в том числе и с указанием различных вариантов плана разгрома советских войск, стали поступать в Москву еще с 1935 года. А с конца 1936 года уже было известно, что в Германии разработан первый вариант плана агрессии, носивший в то время "скромное" название "Восточная кампания", говорит специалист.

По его словам, из архивных материалов следует, что советская разведка в последние 10 дней до начала войны 47 раз абсолютно точно или относительно точно называла дату фашистского вторжения. Именно поэтому Сталин 18 июня 1941 года санкционировал объявление боевой тревоги в войсках прикрытия.

То, что информация о дате не поступила еще раньше, объясняется тем, что верховное командование Германии письменно указало день 22 июня 1941 года как дату нападения только 10 июня того же года. А до этого времени, как, впрочем, вплоть до дня нападения, немцы вели широкомасштабную, прекрасно продуманную, четко скоординированную и неукоснительно претворявшуюся в жизнь даже в различных деталях и нюансах кампанию по дезинформации.

Мартиросян говорит, что одну из важнейших ролей в донесении точной даты до сведения Москвы сыграла разведка пограничных войск и сами пограничники. Погранразведка одной из первых смогла установить начало выдвижения ударных группировок вермахта на исходные для нападения позиции.

Впервые пограничники назвали дату вторжения гитлеровцев 14 июня 1941 года Об этом им сообщили два диверсанта, задержанные на участке 19-й заставы погранотряда НКВД Белорусской ССР. Вторично ту же дату - 22 июня - назвала вторая группа диверсантов, задержанных 18 июня. Еще шесть раз эту информацию подтвердили агенты пограничников, работавшие на той стороне.

В тот период стали активно поступать такие же данные от военных перебежчиков и дружественно настроенных к СССР гражданских лиц, живших по ту сторону границы.

Согласно рассказу военного историка, в середине июня советскую границу в Прибалтике перешел солдат стоявшего в гарнизоне Айдкунен 405-го пехотного полка вермахта, который на допросе показал, что, по словам генерала фон Ленгвица, инспектировавшего их часть, в ближайшие дни произойдет нападение Германии на СССР.

15 июня на участке 4-й комендатуры 93-го Лисковского погранотряда жившие на сопредельной стороне польские женщины выходили на берег пограничной реки и, сложив рупором ладони, кричали советским пограничникам: "Советы, Советы, скоро будет война! Советы, через тыждень (по-польски - неделя) будет война!" Это было зафиксировано сотрудниками разведки погранвойск и доложено по инстанции. Суммарно пограничники назвали дату 22 июня 26 раз.

Всего с 1 по 10 июня пограничники задержали 108 вражеских лазутчиков и диверсантов. Вдвое больше их было задержано и в оставшиеся до нападения одиннадцать дней.

Есть документы, утверждает собеседник издания, в которых говорится, что поздним вечером 21 июня 1941 года советско-германскую границу на участке 4-й комендатуры Владимир-Волынского пограничного отряда перешел ефрейтор (фельдфебель) Альфред Лисков. Он примерно за 7 часов до нападения перешел на советскую сторону и предупредил о грозящей беде.

Это именно тот самый перебежчик, опираясь на данные которого, Жуков якобы сообщил Сталину о неизбежном нападении Германии и якобы тут же потребовал дать директиву о приведении войск западных округов в боевую готовность. Именно поэтому у многих давно сложилось впечатление, что Сталин почти ничего не знал о грядущем нападении, и только благодаря Жукову до него дошло, что война вот-вот грянет, объясняет эксперт.

В мемуарах Жукова описан этот случай с немецким фельдфебелем и дальнейший разговор в кабинете у Сталина. Базируясь на этом, многие упирают на то, что Сталин и в данном случае не собирался верить и чрезмерно осторожничал. Причем все преподносится так, как будто только от немецкого перебежчика высшее советское руководство и узнало о скором нападении. На самом же деле никакого значения информация Лискова тогда уже не имела, заявляет Арсен Мартиросян.

С другой стороны, в материале "Русской службы BBС" ставится под сомнение тезис о том, что советская разведка заваливала Москву информацией о точной дате начала войны.

Чтобы весной 1941 года высказать предположение о скорой войне между Германией и СССР, не требовалось быть гениальным провидцем, говорится в статье. Дипломатические, экспертные и журналистские круги гудели подобными разговорами со ссылками на "хорошо информированные источники".

Советская разведка, конечно, не бездействовала. Но ее сообщения представляли собой либо отрывочные сведения о передислокации отдельных воинских частей, либо пересказ бесед сотрудников резидентур с иностранными дипломатами и корреспондентами и не давали ответов на главные вопросы.

К тому же, согласно данным, доступным через 66 лет после конца войны, СССР никогда не имел в Берлине агента уровня Штирлица, вхожего к Гиммлеру и Борману. Самыми высокопоставленными и осведомленными нелегалами были обер-лейтенант из штаба Геринга Харро Шульце-Бойзен ("Старшина") и референт рейхсминистерства экономики Арвид Харнак ("Корсиканец"). Они передали в Москву немало полезной информации, но к пресловутым "высшим секретам рейха" доступа не имели.

Вопреки легенде, советская разведка не добывала плана "Барбаросса". Он существовал всего в девяти экземплярах, шесть из которых до конца войны хранились в личном сейфе Гитлера, а остальные три в декабре 1940 года были направлены Браухичу, Герингу и Редеру. При этом фюрер особо предупредил "господ главнокомандующих" до поры до времени никаких документов в развитие плана не готовить, а докладывать ему свои предложения устно, говорится в материале.

Авторы подчеркивают при этом, что даже план "Барбаросса" даты начала войны не содержал. Фюрер определился только 30 апреля, но и тогда были возможны варианты: сроки нападения на Польшу и Францию он менял по несколько раз.

18 июня в немецкие войска поступил условный сигнал "Дортмунд", после чего задачи были поставлены командирам до полковых включительно, и в тайну оказались посвящены несколько тысяч человек. Солдатам приказ фюрера зачитали перед строем в 13:00 21 июня. Но и после этого в Москве узнали о предстоящем нападении не от своей агентуры, а от немецких перебежчиков, которых было, по одним данным, двое, по другим - трое.

Что передал в Москву легендарный разведчик Рихард Зорге

Главное место в статье отводится подвигу советского разведчика, немецкого коммуниста Рихарда Зорге ("Рамзай"), который работал корреспондентом берлинских газет в Японии и, согласно легенде, ценой жизни предупредил СССР о предстоящем нападении Германии, к чему в Кремле не прислушались. Знаменитое донесение было отправлено 1 июня 1941 года и выглядит так.

"Ожидание начала германо-советской войны около 15 июня базируется на информации, которую подполковник Шолл привез из Берлина… Шолл заявил, что самый сильный удар будет нанесен левым флангом германской армии…".

Была еще одна шифрограмма, датированная 17 июня, ее содержание также приводится в статье: "Германский курьер сказал военному атташе, что он убежден, что война против СССР задерживается, вероятно, до конца июня. Военный атташе не знает, будет война или нет".

Как видно, Зорге ничего не утверждал со стопроцентной уверенностью, и не называл даты 22 июня, отмечают авторы материала. А главное - не заслуживал большого доверия источник информации, подполковник Шолл, назначенный германским военным атташе в Таиланде, выехавший из Берлина 6 мая и по пути сделавший остановку в Токио.

Шолл просто делился с оторванными от родины соотечественниками последними берлинскими сплетнями, объясняют они. Его прогнозы имели примерно такую же ценность, как умозаключения сегодняшних российских аналитиков о том, кто будет следующим президентом: Медведев или Путин.

Как выдумали льстивый доклад Берии Сталину и как Сталин послал агента "к е... матери"

Что касается тотального недоверия Сталина к разведке, то в литературе имеют широкое хождение два документа, подтверждающих этот тезис. Правда, один из них считают вымыслом.

Первый - докладная записка Берии от 21 июня 1941 года:
"Я вновь настаиваю на отзыве и наказании нашего посла в Берлине Деканозова, который по-прежнему бомбардирует меня "дезой" о якобы готовящемся нападении на СССР. То же радировал и генерал-майор В.И. Тупиков, военный атташе в Берлине. Этот тупой генерал утверждает, что три группы армий вермахта будут наступать на Москву, Ленинград и Киев. Но я и мои люди, Иосиф Виссарионович, твердо помним Ваше мудрое предначертание: в 1941 году Гитлер на нас не нападет".

Второй документ - резолюция Сталина от 17 июня, адресованная наркому госбезопасности Меркулову:
"Можете послать ваш "источник" из штаба герм. авиации к е… матери. "Это не "источник", а дезинформатор".

В архивах оригинал докладной Берии обнаружить не удалось. По некоторым данным, текст пустил в оборот советский писатель Овидий Горчаков. Документ считают вымышленным от начала до конца из-за стилистических несуразностей.

Во-первых, до 1943 года СССР имел за границей не послов, а полпредов. Во-вторых, Сталин терпеть не мог имен и отчеств, и ко всем, за исключением Молотова и маршала Шапошникова, обращался исключительно по фамилии с прибавлением слова "товарищ". Самого Сталина "дорогим и любимым Иосифом Виссарионовичем" называли за глаза, в речах и статьях, но тысячи адресованных ему документов начинались единообразно: "товарищу Сталину".

В-третьих, от рабочих материалов Сталин требовал краткости и делового тона. Настоящая записка Берии не могла содержать ни топорной лести, ни плоского юмора. Наконец, упоминание должности Тупикова было бы оскорбительным для Сталина, поскольку он обладал феноменальной памятью на имена, а уж кто у него служил военным атташе в Берлине, знал наверняка.

Подлинность второго документа сомнений не вызывает. "Источником в штабе авиации" был Шульце-Бойзен. Посылать такого агента по известному адресу, конечно, не следовало, пишут авторы статьи, но донесение, вызвавшее сталинский гнев, содержало совершенно фантастическое утверждение, будто в первый день войны люфтваффе нанесут удары по находящейся в Карелии электростанции "Свирь-3" и "московским заводам, производящим отдельные части к самолетам, а также авторемонтным мастерским".

Как следовало из хорошо изученной к тому времени практики блицкрига, в первый и последующие дни все силы немецкой авиации концентрировались на ударах по войскам и аэродромам в прифронтовой полосе, а не по второстепенным хозяйственным объектам в глубоком тылу.

Планы Гитлера пытались вычислить, буквально считая баранов

Накануне войны случилась еще одна история, которую, как рассказывают, по сей день изучают во всех разведшколах мира. То ли начальник ГРУ Филипп Голиков, то ли его подчиненные придумали безупречный, по их мнению, критерий, позволявший судить о намерениях Германии.

Они рассудили, что подготовка к войне против холодной России обязательно должна включать массовый забой овец для пошива полушубков, что в условиях рыночной экономики должно было обвалить цены на баранину.

Советская агентура по всей Европе получила задание отслеживать эти цены, а поскольку они оставались стабильными, был сделан вывод: в 1941 году нападения не случится.

Разгадка крылась все в той же запредельной самонадеянности Гитлера. Как показал плененный под Сталинградом Фридрих Паулюс, в канун войны генерал-квартирмейстер германского генштаба и главный разработчик "Барбароссы", фюрер заявил ему: "Никакой зимней кампании не будет. Я категорически запрещаю говорить мне о зимней кампании".

Подводя итог, "Русская служба BBC" указывает: "Историки по-разному объясняют военную катастрофу лета 1941 года, но уж точно не в материально-технической стороне следует искать причину. Опубликованные данные опровергают мифы об "истории, которая отпустила нам мало времени", "подавляющем превосходстве противника" и "одной винтовке на троих".

Даже Гитлер, обычно не склонный к самокритике, в разговоре с Гудерианом осенью 1941 года заявил: "Если бы я знал, что у русских действительно имеется такое количество танков, я бы, пожалуй, не начинал эту войну".

Сталин же руководствовался обычной логикой военного планирования, имеющей дело с количеством дивизий, килотоннами боеприпасов, километрами фронта и миллиметрами брони. Мысль о том, что Гитлер, одержимый идеей расовой неполноценности славян, вообще не считает его армию серьезным противником и намеревается разгромить ее за три месяца, вряд ли могла прийти ему в голову.

Секретные депеши британского посла: СССР понимал, что война неизбежна, и готовился к ней

В свою очередь Служба внешней разведки (СВР) России в преддверии 70-й годовщины начала Великой Отечественной войны рассекретила еще ряд документов, поступавших в Кремль в 1938-1941 годах. Среди них есть анализ внешней политики Москвы в предвоенные годы, подготовленный 27 сентября 1941 послом Великобритании в СССР Стаффордом Криппсом в разгар наступления германских войск, сообщил во вторник "Интерфаксу" руководитель пресс-бюро СВР Сергей Иванов.

Уже через две недели после отправки документ Крипса оказался на столе у Сталина, на что посол рассчитывал меньше всего, рассказал Иванов. В опубликованных выдержках из телеграммы говорится: "Нет никакого сомнения, что непосредственной причиной подписания пакта (Молотова-Риббентропа) являлось, как это неоднократное заявляли советские лидеры, их желание остаться вне войны".

"По-моему мнению, советские руководители никогда не рассматривали пакт как что-то большее, чем временное средство, - писал британский дипломат. - Я убежден, что они постоянно считались с эвентуальной возможностью войны, по меньшей мере, как с серьезной вероятностью, если не с неизбежностью".

"Это подтверждается всеми их действиями за время между подписанием пакта и фактическим началом советско-германской войны. В этот период они не только делали все, что могли для укрепления своих границ, но и приступили к проведению программы вооружения, совместимой только с подготовкой к войне", - отмечается в дипломатической депеше.

По словам посла, советские лидеры "были полны решимости использовать любую возможность, пока еще имелось время, для укрепления своей обороны". "Как часть этой политики, они решили, не обращая никакого внимания на соседние малые государства, оккупировать все такие территории, какие было только возможно, для укрепления своих стратегических позиций на случай войны с Германией", - писал дипломат.

"Первый шаг в этом направлении был предпринят в середине сентября 1939 года, когда они вступили в Польшу сразу же после того, как выяснилось, что альтернативой к их вступлению может быть только полная оккупация немцами этой страны", - подчеркивал посол.

"Несомненно, что Советское правительство крайне осторожно все это время пыталось держаться вне войны но, в конце концов, так же, как и другие страны, убедилось, что односторонняя решимость быть вне войны бесполезна, если другая антагонистическая страна намерена воевать. Однако СССР сделал то, что другие страны не смогли сделать, а именно - использовало время, выигранное "умиротворением" для усиления своей силы сопротивления", - говорилось в телеграмме.

"С момента поражения Франции, Советское правительство имело год для усиления своей силы сопротивления и, нет сомнения, что оно хорошо использовало это время. Результаты происходящих сейчас сражений подтверждают это", - отметил посол.

Как предположил глава пресс-бюро СВР, "современным историкам небезынтересно будет узнать, почему в Лондоне с пониманием относились к тем шагам советского руководства, которые сегодня, спустя 70 лет, вызывают возмущения в некоторых европейских внешнеполитических институтах".

Операція «Флот для України»

Для підписання торішніх «харківських угод» дату вибрали мало не символічну – за 82 роки до того, 29 квітня 1918-го, на Чорноморському флоті вперше замайоріли синьо-жовті знамена

Похід військ УНР на Крим був несподіванкою. За два місяці на переговорах у Бресті, які передували підписанню мирного договору з Німеччиною, Центральна Рада відмовилася від півострова. Це викликало здивування – прагматичі німці не розуміли, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій. На що почули відповідь цілком у соціалістичному дусі про дотримання принципу «мир без анексій і контрибуцій».

Кримська дилема

Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна – гідрокрейсерів, а також міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни.

9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформовати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв (Натіїв), за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим. До складу останньої увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тис. багнетів і шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили таємний наказ уряду УНР – захопити Крим перед німцями і встановити українську владу.

Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога. Більшовики чинили запеклий опір, і бій міг би закінчитися їхньою перемогою, якби не несподіванка. Обставини склалися так, що тилами більшовиків саме проходив відділ полковника Дроздовського, прямуючи на Дон, щоб там приєднатися до білих. Зорієнтувавшись, що червоні б’ються з кимось невідомим, росіяни вдарили більшовикам у спину. На червоних неочікувана атака справила приголомшливе враження – панічна втеча загальмувалася аж на Сиваші. Там 20 квітня зупинилися й запорожці, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє рішення негайно розпочати здобуття Сивашу.

«Батьку, козацьке море!..»

Сиваш іще називають Гнилим морем за характерний запах стоячої води.  Він непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – було заміновано.

Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву. Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На всіх парах увірвавшись у розташування оборони, українці закидали більшовицькі становища гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив щільний кулеметний вогонь. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу. Увечері 22 квітня українські відділи були в Джанкої – вузловій станції Криму. Звідси почали наступ на решту важливих пунктів.

За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі «Батьку, козацьке море!..».

Війна нервів

Похід «новітніх запорожців» тільки здається бравурною прогулянкою. Справжня перемога тут була на боці не зброї, а військової хитрості. Сам прорив Болбочан старанно готував. Після розгрому червоних під Мелітополем кіннота Петріва заблокувала дороги й стежки до перешийка і перехоплювала всіх, хто намагався пробратися в Крим. Одному з таких роз’їздів потрапив до рук більшовицький телеграфіст, обізнаний із шифрами внутрішнього зв’язку між ворожими відділами. Цінного полоненого негайно доставили в штаб, і всі дні перед наступом командування в Сімферополі отримувало повідомлення про відхід українських сил та спокійну обстановку на всіх напрямках. Зіткнення з реальною ситуацією загнало червоних у стан шоку.

Після появи українців у Криму «війна нервів» перетворилася на «війну всіх проти всіх». Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові.

Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти українських сил весь можливий набір перешкод: переривання зв’язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в постачанні, гальмування дій командування… Загостренню ситуації сприяли «труднощі перекладу» – перекладачем у перемовинах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував білій Росії.

У Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.

До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді вони стягнули підрозділи до Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські відділи. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду. Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції.

Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до Центральної Ради. І тут бездарність та малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова уряду УНР Голубович  обмежився виголошуванням утопічних промов. За свідченнями Бориса Монкевича, зв’язковий офіцер під час першого раунду перемовин вдав, ніби зв’язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: «Так може говорити хіба що дитина, але не державний діяч». Телеграфіст був німецьким унтер-офіцером, прихильно налаштованим до українців.

Після «налагодження» зв’язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.

Стяги на щоглах

Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва – гірськими шляхами з допомогою провідників-татар. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із Севастополя до Новоросійська, незважаючи на цілковиту відсутність у пункті призначення відповідних технічних умов. У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів – за походженням українці – висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на той час крок – 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців.

Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше «прощальним салютом» нашій армії, яка вже покидала Крим, – останні відділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені добровольцями з-поміж місцевого населення. Без військової підтримки і суші флот був для України втрачений.

Подальша доля флоту склалася драматично. Один із міноносців затопили просто в бухті, інший було так пошкоджено, що команда викинула його на берег. Вночі з 29 на 30 квітня більшовики все ж таки вивели 14 есмінців до Новоросійська. Наступної ночі з рейду знялися лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 3 міноносці. В українських руках залишилися 7 броненосців, 3 крейсери, 12 міноносців, усі гідрокрейсери, допоміжні кораблі та дивізія підводних човнів. Пізніше до Севастополя повернулися обидва лінкори та частина міноносців. Утім, подальші події не дали Україні шансів скористатися цим здобутком. Восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті поваленням гетьманату й обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти відновленої УНР, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали білогвардійський рух і, зрозуміло, про якийсь український флот чути не хотіли.  

Історичні паралелі

У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Як і таких бездарних політичних рішень. Відмовляючись від Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або білих. Ні ті, ні інші друзями України вважатися не могли. За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого: ні білу чи червону Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину – пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усіх «великих гравців». Після офіційної відмови повернути собі Крим можна було тільки силою зброї. Військовики блискуче впоралися із завданням, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток.

Через 82 роки Верховна Рада незалежної України офіційно санкціонувала перебування в Криму Чорноморського флоту Росії.

Харків український

Про Харків часів Громадянської війни здебільшого згадують як про цілком червоне місто, щонайменше – білогвардійське. Харків був місцем виникнення Червоного козацтва, столицею Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Він радо вітав прихід Добровольчої армії генерала Денікіна. Все це, звісно, було. Проте були й інші приклади, які свідчать про прихильність значної частини населення Слобожанщини саме до української справи

Мазепинське училище

Чугуївське військове училище вважалося в Росії рекордсменом за кількістю Георгіївських кавалерів серед своїх випускників. Менш відомий інший бік цього навчального закладу – офіцери царської армії називали його «розсадником мазепинства». Серед викладачів училища було чимало патріотів України, які, попри опір керівництва, виховували у курсантів-українців національну свідомість. Про це писав герой бою під Крутами капітан Гончаренко: «Хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції».

Училище підготувало чимало талановитих командирів для армії України часів визвольних змагань. Його випускниками були перший командувач Запорізької бригади (майбутнього Запорізького корпусу армії УНР) генерал Прісовський, командувач Запорізького корпусу полковник Болбочан, командувач Подільської групи полковник Шаповал, вже згаданий капітан Гончаренко, командувач повітряними силами Української держави полковник Павленко, командир Сірожупанної дивізії полковник Ніконів і ще багато інших.

Маріонетковий секретаріат

Восени 1917 року ситуація в місті була вкрай непростою. З одного боку, саме в Харкові Миколою Міхновським була утворена Українська народна партія. З іншого – Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робочі, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики.

Щодо військового питання Харківщина підпорядковувалася командуванню не Київського, а Московського військового округу. Отже, навіть українізовані військові частини мусили узгоджувати свої дії з Києвом виключно через Москву. На осінь 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, де хто? Більшовики заявляли: «Національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки… визнаються Радою народних комісарів повністю та ніяких заперечень не викликають». Центральній Раді офіційно закидали не сепаратизм, а те, що вона пропускала через свою територію загони царської армії на Дон, до війська генерала Каледіна, а отже – була союзником «поміщиків і капіталістів».

Проте навіть за таких умов оголосити червону владу своїми силами харківські більшовики не наважувалися. Їхній Раднарком діяв паралельно із губернським старостою від Центральної Ради Яковом Довбищенком. Влада останнього спиралася на чотири українізованих полки, два з яких: 2-й Український штабс-капітана Волоха і Чигиринський полковника Савіцького стояли в самому місті.

Все змінилося після сутички на Всеукраїнському з’їзді рад, коли вся більшовицька фракція – 125 осіб –залишила з’їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотні членів цієї фракції приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленін призначив Антонова-Овсієнка командувачем радянськими військами для дій проти донських білогвардійських формувань. І перше, що зробив командувач, – це надіслав військові залоги до Харкова. У ніч проти 9 грудня до міста прибули загони московських червоногвардійців Сіверса (1165 багнетів та 97 шабель) і пітерських робочих Ховріна (300 багнетів). Попервах ці загони не йшли на прямий конфлікт з комісаром Центральної Ради і додержувалися нейтралітету. Проте під прикриттям «московських й пітерських товаришів» були розгорнуті загони харківської червоної гвардії та захоплені всі чотири панцирні авто, що були в місті.

Наступні тижні були, мабуть, найганебнішою сторінкою в історії Центральної Ради. Несподіваними ударами більшовики роззброїли Чугуївське військове училище і військові гарнізони Лозової та Катеринослава. Київ та Харків цього майже не помітили. А в той самий час у Харкові 11 грудня розпочався Всеукраїнський з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів за участю селянських депутатів. 12 грудня з’їзд сформував зі своїх же учасників уряд так званої Української Радянської Республіки – Народний Секретаріат.

І лише 27 грудня Антонов-Овсієнко зважився роззброїти українські частини в самому Харкові. Провести цю операцію мали загони харківської Червоної гвардії. До її складу увійшли солдати-більшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних піхотних полків, 1-го саперного запасного полку, загін харківських анархістів Аарона Барона, робочі заводів, залізничники та працівники трамвайного депо. До гвардії увійшли, серед іншого, 300 робітників-іноземців та 200 латишів. Загальна чисельність харківської Червоної гвардії сягала 3000 осіб. Яка кількість із них були мешканцями 300-тисячного Харкова – історія замовчує.

У ніч проти 29 грудня більшовики підтягли під казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибічникам в середині полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офіцерів та солдатів, які лишилися вірними Україні, на чолі зі штабс-капітаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського військового училища утворили славетний курінь Червоних гайдамаків.

29 грудня з 300 добровольців зі складу 2-го українського полку та з 400 харківських робочих було сформовано полк Червоного козацтва. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення – тисячний загін Полякова. Антонов-Овсієнко звітував Леніну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральній Раді.

Мешканці Харкова до зміни влади поставилися байдуже.

Запорожці зі Слобожанщини

Зовсім інші настрої панували серед харків’ян у квітні 1918 року, коли до околиць міста наблизилися вояки 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана (зі складу Окремої запорізької дивізії). За три місяці влади більшовиків Слобожанщина наїлася досхочу. «Це армія, яка здатна лише наступати. Як тільки вона зупиниться, так зразу й почне розкладатися, реквізувати, грабувати та вбивати», – так лагідно охрестив своїх підлеглих більшовицький командарм Муравйов. І мав рацію.

4 квітня вояки-запорожці взяли Харків практично без бою. Відома теза більшовицької й нинішньої російської пропаганди, мовляв, українське військо «приїхало у німецькому обозі» не має нічогісінько спільного з реальністю. Полк Болбочана підійшов до Харкова набагато раніше за німців – запорожці встигли реквізувати на складах тканину та пошити собі нові однострої замість старих російських. Це було б неможливо за наявності в місті німців, які реквізували геть усі трофеї. Байку про «німецький обоз» було вигадано з очевидною метою –приховати панічну втечу зі Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армії. Давши драла від самих лише запорожців, що відірвалися далеко уперед від німців, більшовики, тим не менш, не можуть похвалитися «Крутами навпаки».

Слобожанці масово вступали до лав Запорізької дивізії. За місяць з дивізії неповного складу запорізька формація перетворилася на дводивізійний корпус. Харківська група у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, Інженерного полку, кінно-гірської батареї та кількох допоміжних частин на Харківщину прибула у загальній кількості в 4000 осіб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетів та шабель.

За часів Української держави гетьмана Скоропадського Запорізька дивізія був частково демобілізована. Її чисельність (4 піші й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетів. Дивізія стояла на Слобожанщині та Донбасі на кордоні, де регулярно відбивала атаки більшовицьких банд, що приходили з боку червоної Росії.

В період Гетьманщини під захистом німецьких та українських багнетів в Харкові підняла голову російська еміграція. З голодної Росії від репресій Надзвичайного комітету до України тікали тисячі людей. «Харків, де у ті дні життя вирувало, разюче контрастував з конаючою Москвою. Впадала в очі ряснота офіцерів всіх рангів та всіх видів зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав’ярні та ресторани»,– пригадував очевидець. Улітку 1918 року у Харкові перебувало близько 12 тис. офіцерів царської армії. Організації шанувальників «єдиної та неділимої», що виникли у Харкові, очолювали такі одіозні особи, як полковник Штейфон та граф Келлер. Сутички між офіцерами українцями та білогвардійцями спалахували постійно, останні всіляко намагалися принизити мазепинців та сепаратистів. Саме вони й штовхнули запорожців приєднатися до антигетьманського повстання Директорії.

«Чую, хтось глумливо крикнув: «Вот і хохлацькій черкас!» (Я був у сірій черкесці). Дивиться в очі нахабно підпитий штабс-капітан… Нахабу штабс-капітана відпустили останнім. Гидко було дивитися на його пониження і сльози»,– згадував сотник Авраменко зі штабу Запорізького корпусу. 18 листопада бійці 2-го Республіканського полку Окремої запорізької дивізії та кінна сотня Чорних Шликів заарештувала громадянську адміністрацію Харківщини та командування 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. На Харківщині, Сумщині, Донбасі, Полтавщині та Катеринославщині було встановлено владу Директорії. Російське офіцерство, що роїлося в Харкові дотого часу, не чинило запорожцям жодного опору.

І знову повторилася історія квітня 1918 року. До запорожців потяглися добровольці. Запорізька дивізія невдовзі була доведена до повного штату, а потім розгорнута у корпус у складі двох дивізій (Запорізької та Республіканської) по чотири піхотні полки кожна. Паралельно із Запорізьким корпусом харківське вільне козацтво сформувало Харківський слобідський кіш (дивізію) на чолі з отаманом Кобзою. У Харкові робочі-українці утворили робочу дружину в складі 800 осіб. Почалася робота із розгортання до повного штату 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. Проблемою бувбрак зброї та потрібної кількості офіцерів. Владнати ці негаразди завадив наступ Червоної армії.

Від німців з любов’ю

Є багато причин, чому українське військо зазнало поразки у грудні 1918 – лютому 1919 років. Керманичі Директорії виявилися абсолютно негідними та некомпетентними для керівництва державою в умовах війни. Більшовики вчинили нападсаме під час зміни влади в країні, тобто повної анархії на місцях. Воякам-запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною веселих хлопців отаманів-анархістів Чередняка, Сахарова, Ковтуна, Шинкаря та батька Махна.

Але навіть за таких умов штаб Червоної армії не наважувався атакувати Харків – більшовики боялися загрузнути в позиційних боях з запорожцями. Проте червоний главком Антонов-Овсієнко віддав наказ наступати. Він знав, щойно червоні вступлять в бій, в Харкові повстання проти українців мав підняти німецький гарнізон.

Після революції в Німеччині в німецьких частинах утворилися солдатські комітети, з якими швидко налагодили контакти посланці червоної Москви. Їм було, що запропонувати німцям. У щойно створеній Польщі, через яку німецькі частини поверталися на батьківщину, їхні ешелони масово роззброювали та грабували поляки. Більшовики ж запропонували німцям евакуюватися через свою територію –Балтику та порт Данциг. За це червоні зажадали від німців певних послуг.

Порозумітися з німцями командуванню запорожців не дали. Директорія була проти будь-яких переговорів з німцями, і запорожцям довелося додержуватися нейтралітетуй уникати конфліктів. Маючи вісті про посилення більшовицьких залог по той бік кордону, командувач корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх підлеглих у війну ще й із німцями.

11 грудня червона Рада робочих і солдатських депутатів спробувала здійснити в місті переворот – вона оголосила себе єдиною владою на Харківщині. Командування запорожців у відповідь запровадилов місті воєнний стан. Запорожці розігнали більшовицький мітинг в театрі «Міссурі», демонстрацію на вулицях та губернський з’їзд селянських рад. Маючи ворога на кордоні, запорожці просто не мали часу гратися в зайву демократію. Більшовики ж використовували репресії запорожців, щоби сильнішепідбурити робітничу масу. Місто постійно страйкувало й жило без світла та транспорту.

30 грудня більшовики атакували станцію Козача Лопань. Українці вдало відбивали всі атаки, але 2 січня до штабу червоних надійшло повідомлення: «ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова. 1 січня починаємо виступ… Німці беруться затримати українські війська, зайнявши спільно з нами вокзал». Німецький гарнізон лишався грізною силою в 1600 багнетів та 300 шабель, маючи 10 гармат.

Повстання більшовицького підпілля та німецького гарнізону в Харкові поставило Запорізьку дивізію на межу катастрофи. Захоплення німцями харківського залізничного вузла означало втрату українцями військових ешелонів з майном та боєприпасами. Ба більше, кілька українських полків в цьому разі потрапляли в оточення. Усвідомлюючи весь жах становища, бійці Слобідського кошу та робоча дружина харків’ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.

Командувач Запорізької дивізії підполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рішення – полки, що перебували на передовій, розвернули зброю і вдарили по німцях та більшовиках в середині Харкова. Їм вдалося відкинути ворога від залізничного вузла, але німці продовжували гарматний обстріл. Зовні ж на місто насідали більшовики. 3 січня запорожці залишили Харків.

Директорія вимагала повернути місто за всяку ціну. Більшовики ж рвалися до Катеринослава,щоби з’єднатися із загонами батьки Махна. Отаман Болбочан доручив Запорізькій дивізії Загродського тримати оборону біля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республіканську ж дивізію 4 січня він кинув у наступ на північ від Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання червоних. Антонов-Овсієнко згадував: «Болбочану вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Переполох охопив порученців штабу фронту – «потрапили в пляшечку». Ситуація коливалася, мов на терезах, – «або-або». Аж тут на допомогу більшовикам знову прийшли німці. «Німецькі частини, хоч і не додержали свогослова затримати петлюрівців у місті, проте надали нам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом», – свідчив Антонов-Овсієнко.

Водночас банди лівого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерізали залізницю – довелолося кидати війська ще й туди. Це поклало край всій справі – наступ запорожців захлинувся. Харків було втрачено.

Наостанок зазначимо. 12 січня в Харкові урочисто поховали «жертв петлюрівського терору» –як ініціаторів страйків та провокацій у прифронтовій зоні, запорожцями було розстріляно21 робочого. Антонов-Овсієно згадував: «Представники німецького командування виступали услід за нами із закликами протесту проти злочинів петлюрівців та вітаннями радянській владі. Німці невдовзі евакуювалися через Брянськ– Гомель». Більшовики виявилися нешанобливими союзниками. Жодного пам’ятника «німецьким інтернаціоналістам» в Харкові ніколи не з’явилося.

А невдовзі у харківській «надзвичайці», керованій легендарним Степаном Саєнком, щодня розстрілювали по 40–50 харків’ян і до приходу Добровольчої армії довели рахунок до тисячі. У концтаборі, створеному в самому центрі міста, утримували представників «ворожого елемента» і «неблагонадійних». Влаштовувати страйки чи демонстрації проти чинної влади в Харкові більше не наважувався ніхто.

Спроби переробити сусідів

Попри всю внутрішню суперечливість та розмитість концепції «Русского міра», в ній є принаймні одна чітка риса: народи, які населяють території, що їх російське керівництво вважає «своїми», упродовж останніх століть зазнали системної та всеохоплюючої русифікації. У її основі лежала русифікація мовна й культурна, але вона була лише засобом зміни світогляду, способу життя та психології підкорених народів. А кінцевою метою було використання підготовленого в такий спосіб «біологічного матеріалу» для реалізації амбіцій керівництва російської держави. Проте історія русифікації засвідчила її різну «ефективність» у випадку різних народів. І ті, хто зміг опиратися цьому явищу, опинились у більш виграшному становищі щодо добробуту й свого місця у світі.

ПОГЛИНАЙ І ВОЛОДАРЮЙ

З народження Московської держави відбувається постійне прирощення нею сусідніх земель Русі. До того ж і монголи подали залежній од них у всьому Московії приклад поводження із сусідами.

Першою жертвою асиміляції стала Новгородська республіка, яка після завоювання феодально-абсолютистською Москвою в 1478 році з процвітаючого торговельно-економічного центру міжрегіонального значення перетворилася на депресивний регіон російської держави. Після цього жертвами асиміляційної політики стали народи Поволжя та Сибіру.

У період існування Російської імперії (1721–1917) політика примусової асиміляції спрямовувалася на народи, що в культурному сенсі були значно розвиненішими за саму метрополію. Першою жертвою стала українська Гетьманщина. Українську мову, традиції та спосіб життя витісняють у позбавлене прав селянське середовище, а повноправну частину суспільства методом «батога та пряника» примушують до перетворення на «нормальних русскіх». В обмін на це її представники одержували доступ до найвищих державних посад, про що, зокрема, свідчить постать імператорського канцлера кінця ХVІІІ століття Безбородька, який у полеміці з росіянами заявляв, що «немає більших росіян як малороси».

Наступними жертвами стали поляки, білоруси та українці, приєднані внаслідок поділів Речі Посполитої та Віденського конгресу земель. 16 вересня 1831 року було створено спеціальний «Західний комітет», завдання якого полягало в започаткуванні масштабної програми русифікації українських та білоруських земель, що раніше перебували під контролем поляків, аби «зрівняти Західний край у всіх відношеннях із внутрішніми губерніями», а тогочасний «голова російського МВС» Пьотр Валуєв підготував спеціальний «Нарис про засоби обрусіння Західного краю». 25 червня 1840-го Ніколай I видав указ, згідно з яким усі справи як по урядовій, так і по судовій частині, не виключаючи справ дворянських і депутатських зборів, а також взагалі всі акти, хоч якого роду й найменування вони були, треба було писати лише російською мовою, а 18 липня заборонив використовувати назви Білорусь і Литва, які відтепер іменувалися «Північно-Західний край». Було заборонено Греко-католицьку церкву, закриті уніатські і василіянські школи, що сприяли раніше бодай якомусь збереженню білоруської й української культури. Натомість посилився контроль за освітою на цих територіях з боку РПЦ.

З 1860-х років, після розгрому чергового польського повстання, відбулася наступна, цього разу на порядок потужніша хвиля русифікації Польщі. Як висловився тогочасний Віленський губернатор Муравьйов: «Что не доделал русский штык – доделает русская школа». Посилилася русифікація й українців та білорусів. Валуєвський циркуляр 1863 року майже повністю заборонив використання української мови. Зусиллями РПЦ в білоруських та українських селах створюються початкові церковно-приходські школи, освіта в яких мала підкреслено релігійно-русифікаторську спрямованість. Семінаристам заборонялося розмовляти рідною мовою. 1876 року було видано Емський указ, який доповнив Валуєвський циркуляр і призвів до остаточної заборони використання української мови.

При Алєксандрє III вістря русифікації було спрямоване проти польської, оскільки українська та білоруська мови уже були заборонені: продовжувалося її витіснення із сфер адміністрації, суду та шкільної освіти, у гімназіях було не дозволялося навіть розмовляти польською. Шкільні програми з історії складалися в проросійському дусі. У 1885 році російська стала єдиною мовою викладання і в початкових школах. Одночасно скорочувалася кількість навчальних закладів, унаслідок чого до кінця XIX століття за рівнем письменності Польща виявилася на одному з найостанніших місць у Російській імперії. Фактично щодо поляків застосовувалися ті ж самі методи, що в попередньому столітті були апробовані щодо українців автономної лівобережної Гетьманщини.

Наприкінці 1890-х років із посиленням процесів централізації почався новий виток русифікації «національних околиць», метою якої було визначено «ліквідацію сепаратистських устремлінь» неросійських народів, їх розчинення в «російській культурній спільності». Тепер її жертвою мала стати й Фінляндія, де раніше русифікація здійснювалася переважно в адміністративно-правовій сфері й практично не торкнулася культури й освіти, обмежуючись перейменуванням на російський копил населених пунктів. Хвиля планомірної русифікації була пов’язана з ім’ям призначеного наприкінці 1898 року генерал-губернатором Фінляндії Ніколая Бобрікова. Уже 1900 року було видано Маніфест про мову, який оголосив російську третьою офіційною мовою фінської адміністрації після шведської та фінської. Наступного року було ухвалено закон про призов до війська, який ліквідував окремі фінські збройні сили й уключив їх до складу російської армії. Лише брак часу, якого до моменту розпаду імперії залишилося менше ніж два десятиліття, та згуртований опір політиці русифікації з боку фінської громадськості, що збирала багатотисячні демонстрації протесту, урятував Фінляндію від тих наслідків, які ця політика мала в інших регіонах імперії, зокрема і в Україні.

ОПІР РІЗНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ

Русифікація була спільною бідою народів імперії. Після включення до її складу народів Кавказу та Середньої Азії вони також зазнали її впливу. Однак опір асиміляції в окремих народів був різний і приніс якісно відмінні результати. Головним захисним механізмом народів Кавказу та Середньої Азії у цей час була їх значна відмінність од росіян як у мовному, так і релігійному сенсі, замкненість способу життя та віддаленість від метрополії. Хоч та частина їхніх еліт, яка прагнула інтегруватися в російське середовище, досить швидко втратила свою ідентичність.

Натомість у випадку європейських народів ефективність опору цілком залежала від їхньої рішучості та організованості. Адже потенційні можливості для цього були: від напівлегальних до радикальних. Окрім кривавих повстань проти імперії 1830 та 1863 років, Польщі для протидії русифікації у 1880–1890-х роках активно створювалися таємні навчальні заклади, у яких викладали польську мову, історію й культуру. Був навіть створений таємний Університет у Варшаві, що постійно мігрував, змінюючи місце проведення занять. Величезну роль у вихованні патріотичної свідомості молодих поляків відіграли жінки: термін matka Polka досі означає сильну відважну особу, готову до спротиву в умовах заслання чи навіть смерті чоловіка. До 1901 року система таємної освіти охопила майже третину населення країни. Водночас під час російсько-японської війни 1904–1905 років Юзеф Пілсудський відвідав Японію, де домовився про фінансування повстання в Польщі й організації польських легіонів для участі у війні проти Росії, і створив Бойову організацію Польської соціалістичної партії, яка лише 1906 року знищила 336 чиновників російської окупаційної адміністрації та військовослужбовців.

У Фінляндії відбувалися масові страйки та демонстрації, активно вживалася тактика «пасивного опору». Наприклад, 1902 року на призовні пункти до російської армії з’явилася лише половина фінських призовників. Урешті-решт, після низки прикрих прецедентів російський уряд дійшов висновку про «ненадійність фінських солдатів» і зменшив квоту їхнього призову, замінивши податком на звільнення від військової служби. 16 червня 1904 року було вбито генерал-губернатора Бобрікова, який проводив політику русифікації, а після початку російсько-японської війни фіни, як і поляки, зуміли домовитися про фінансову допомогу від японського уряду. Врешті-решт маніфестом од 17 жовтня 1905 року російський імператор змушений був припинити дію русифікаційних законів та позбавити нового генерал-губернатора надзвичайних повноважень.

У підсумку національна дискримінація неросійських народів стала одним із визначальних чинників розпаду імперії Романових. Польща й Фінляндія, які пізнали всі принади співіснування з російським керівництвом у межах однієї держави, одразу категорично відмовилися від ідеї її перетворення на федеративних засадах, а відтак створили власні національні держави, які до початку Другої світової війни фактично нівелювали результати попередньої русифікації. Натомість українці, білоруси, народи Кавказу та Середньої Азії змушені були відчути всі принади співжиття ще й у межах «рівноправного» Союзу.

РАДЯНСЬКА ДОБА: «НОВА ІСТОРИЧНА СПІЛЬНОТА»

Більшовицька русифікація радянської доби була поставлена на «індустріальні рейки», здійснювалася з розмахом та глибиною, притаманною лише тоталітарним режимам. Успіхам русифікації в нових умовах сприяла нова ідеологічна основа, адже вона в цей час подавалася не як поглинання одним народом інших, а всього лише як участь у формуванні нібито єдиної для всіх «нової історичної спільноти – радянський народ». А російська мова стала платформою такого злиття, «мовою міжнаціонального спілкування».

Процес асиміляції підсилювався масштабним переміщенням населення із одних кінців імперії до інших, з традиційно національно самобутньої сільської місцевості (не тільки сіл, а й малих міст, що відігравали роль адміністративних, культурно-освітніх та економічних центрів) до великих міст, спосіб життя в яких уніфікувався в процесі реалізації комуністичних економічних експериментів. Уже в 1958–1959 роках в українських великих містах рідною мовою навчалася абсолютна меншість дітей: Івано-Франківськ – 39,4%, Київ – 26,8%, Дніпропетровськ – 17,4%, Одеса – 8,1%, Луганськ – 6,5%, Харків – 4,1%, Донецьк – 1,2%. У результаті якщо російською в містах УРСР 1970 року не володіли лише 7,4% жителів, то українською – 30,6%. Частка людей, що вважали рідною російську, у містах перевищувала в півтора рази частку росіян (45,1% та 30,2% відповідно).

Більше від України русифікація торкнулася лише Білорусі, де, ймовірно, було пройдено критичну точку неповернення, коли в 1995 році 83,3% білорусів на референдумі проголосували за російську як державну. Фактично відбулося зросійщення найближчої до Москви неросійської країни, чого Кремль домагався століттями. Пасивність білорусів стосовно власної державності призвела, зокрема, й до нинішньої економічної катастрофи, яка, на думку багатьох економістів, набуде ще помітніших масштабів.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІМУНІТЕТ

Натомість у решті республік СРСР, за винятком Казахстану (людські втрати якого під час голодомору 1932–1933 років оцінюються в 1,5–2 млн людей) та Киргизії (де індустріалізація супроводжувалася жорсткою русифікацією, у якій взяла участь частина місцевої еліти), частка носіїв російської мови, культури та ідентифікації чітко узгоджувалася із часткою росіян та асимільованих ними переселенців з інших республік. Частка тих, хто вважає російську рідною, серед титульних народів цих країн найбільшою є в молдаван – 2,5%, у решти вона не перевищує 1%. Ці дані важливі тому, що відбивають самоусвідомлення людей: відмовляючись зректися своєї мови й культури, вони залишалися й менш сприятливими до інших рівнів русифікації: звичаєвого, ціннісного тощо. Окремим чинником стало переміщення російського населення як носія русифікації до тих регіонів СРСР, де воно масово не жило. Українські Крим і Донбас, країни Балтії (насамперед, Латвія) отримали викривлену структуру суспільства, наслідки чого відчутно й досі.

Після Другої світової війни русифікації більшою чи меншою мірою зазнали й країни соцтабору, особливо ті, які входили до інтеграційних утворень, що їх контролював Кремль, як-то Організація Варшавського договору (ОВД) та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). У більшості з них російську мову було введено як обов’язкову до вивчення; державний, партійний та економічний менеджмент, особливо в перші десятиліття після Другої світової, проходив підготовку в СРСР; радники, різні категорії «фахівців» та дислоковані тут військові збройних сил СРСР доповнювали справу.

Найуспішнішим такий процес «зближення соціалістичних націй» був у Польщі та Болгарії. У результаті чого в наші дні за оціночними даними російською мовою в Болгарії певною мірою володіє до 5 млн осіб, а кількість тих, хто вивчав російську перед розпадом комуністичного блоку, досягла 1 млн осіб. У Польщі за даними Євростату російська – теж мова, яку дорослі поляки знають краще за будь-яку іншу іноземну, хоча ситуація серед молодшого покоління змінюється. Варто водночас зазначити, що під час «комуни» в Польщі збереглося дві більш-менш вільні інституції, не подолані радянщиною: католицька церква та селяни, котрих неможливо було схилити до колгоспної системи (лише 21% землі належав державі). В Угорщині, Чехії, Румунії вона значно поступається англійській та німецькій.

Історичний виклик для народів окресленого нами регіону полягає в тому, що процеси творення «новой исторической общности – советский народ» і «зближення соціалістичних націй» було перервано після розпаду СРСР,  однак нині їм знаходиться замінник. Ще 1999 року було ухвалено спеціальний закон, що встановлював форми підтримки «співвітчизників» – шляхи розширення «Русского міра» (від втручання у програми вивчення історії в країнах-сусідках до сприяння проросійським організаціям – Ред). Сьогодні реалізація проекту «Русскій мір» покликана продовжити його в умовах наявності формальних політичних кордонів. Україна зазнавала спроб русифікації упродовж трьох століть. Попри це, завдяки відмінностям у структурі та психології суспільства, спротиву активних і небайдужих, збройним повстанням проти окупації, вдалося зберегти національну ідентичність. Нинішні русифікаторські спроби спрямовані якраз на нейтралізацію цих чинників, які визначили ефективність опору в минулому. Тож, аби не повторити сумного досвіду Білорусі, українцям слід рішуче захищати свій економічний, інформаційний та культурний простір.

Від русифікації до бідності

Нав’язування російської мови – лише один з аспектів експорту Росією свого способу життя

Термін, здається, добре знайомий. Нині навіть  шкільнийпідручник жваво пояснить вам його сутність: русифікацією, мовляв, єполітика, спрямована на утвердження та зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах за допомогою переходу чи  переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх ню подальшу асиміляцію. Популярне трактування цього явища веде свій родовід іще від рубежу ХІХ–ХХ століть, коли політичне крило національно-визвольного руху боролося проти різного роду обмежень у царині українського слова й друку. Згодом, уже за радянських часів, це трактування видозмінилося у викривальне бичування культурно-освітньої політики СРСР. Утім, русифікаторство від свого початку стосується не лише «солов'їної мови» та вишиванки.

Економічна русифікація: снаряди замість масла

Здебільшого під русифікацією розуміють насадження й культивування російського, яке має витісняти й нівелювати щось питомо своє, автентичне. Насправді утиски та асиміляція були і є лише частиною русифікаційних заходів. Іншою їхньою функцією є збереження та розвиток тих складових місцевої культури чи соціальних практик, які за визначенням були корисні для метрополії, обіцяючи зміцнювати її вплив на місцях.

Русифікацію традиційно й цілком справедливо ототожнюють із поширенням на Україну політичного впливу Росії, коли після Козацької революції ХVII століття та низки воєн із Польщею й Туреччиною дедалі більше українських теренів потрапляли під владу «білого православного царя». Утім, початки русифікаторства попервах стосувалися зовсім не культурно-освітньої сфери, а радше соціальної та економічної. Ревно обстоюючи позитив, що його буцімто привнесли російські завоювання імперської доби в економічне життя України, казкарі ідеологічного фронту повсякчас наголошували на доступності для України зарубіжних ринків збуту продукції (в першу чергу сільськогосподарської), перетворення Півдня та Лівобережжя на житницю Європи тощо. Гірка правда полягала в тому, що всі ці зміни скоріше сприяли консервації економічного аутсайдерства України, яке намітилося вже у ХVIII столітті, аніж виходу з нього. Не секрет, що «доступ» до західних ринків українських купців відбувався не рентабельно виправданими шляхами, як було ще від часів Середньовіччя, а за російським посередництвом і через контрольовані метрополією транзитні центри. Ідеологія російської зовнішньої торгівлі не мала нічого спільного з філософією вільного обміну, притаманного західному світу й була орієнтована винятково на потреби встановлення економічного, а відтак і політичного панування. Шляхом запровадження поступових обмежень на вивіз стратегічно важливих товарів та спрямування торговельних потоків у власні транзитні пункти Росія швидко встановила цілком нові для українців правила гри, де бізнес міг бути успішним лише для «своїх». У недалекому майбутньому в ньому лишилися переважно ті, хто заручився підтримкою та протекцією впливових вельмож або царських фаворитів.

Іншим гірким плодом стало входження українських виробників до загальноросійського ринку, оспіване багатьма істориками імперської та радянської доби. Сільське господарство в Україні мало орієнтований на експорт характер. Псевдо-патріотів страшенно тішив статус України як годувальниці Європи, при цьому скромно замовчувалося те, що за кордон продавали переважно фуражне збіжжя, яке йшло не до європейських споживачів, а для реекспорту в колонії. Динамічний розвиток цукроваріння в Правобережній Україні, що так пестив містечкове марнославство, теж став таким собі маленьким «економічним дивом», з тим лише застереженням, що умови роботи на цукроварнях були вкрай важкими, а мережа підприємств аж ніяк не вирішувала проблеми безробіття та низького рівня життя. Попри те що Україну вважали мало не столицею європейського цукроваріння, її середньостатистичний мешканець споживав цукру в рік найменше з-поміж інших сусідів по Європі!

Промислове піднесення другої половини XIX століття було чистої води «русскім» проектом, через те що всю інвестиційну сферу контролював уряд, прагнучи використати її не для поліпшення добробуту країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Бісмарківський принцип «снаряди замість масла» приваблював закордонних інвесторів гарантованим збутом виробленої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, промислового устаткування), споживачем якого виступала держава. Імперська промислова революція, а згодом радянська індустріалізація сповідували практично однакові економічні пріоритети: переважання видобутку сировини та важкої промисловості над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни в структурі українського експорту на готову продукцію припадало менш як 20%, решту становили сировина та напівфабрикати.

Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської.

Відсталість сфери комунікацій, про яку ще Гоголь писав, як про хронічну хворобу Росії, стала для України усталеним фактом. Ірраціональне й мляве будівництво доріг, а згодом залізниць, відсталість технологій та розкрадання коштів назавжди стали виразно російським брендом у цій сфері. Транспортні проекти часто перетворювалися на іміджеві ширми, що прикривали справжню безпорадність держави: сцени закладення Транссибірської залізниці, де майбутній імператор Ніколай ІІ з тачкою в руках, увійшли до всіх гімназійних підручників з історії, а за деякий час реінкарнувалися в пропагандистські плакати іншого потьомкінського проекту імперії, тепер уже радянської, – БАМу. Спільними нотками резонують із ними і теперішні інфраструктурні проекти Євро-2012 пострадянської України

Соціальна русифікація: черги замість барикад

Найяскравіший вияв соціальної русифікації – участь українських еліт у розбудові російської та радянської імперій – часто використовується як аргумент на користь близькості цих утворень і їхньої ідеології українському менталітетові. Заради точності відзначимо: «хохли»-будівничі імперії – це не лише Розумовські, Безбородьки, Трощинські та Кочубеї, але й сотні тисяч українських селян та козаків, якими Петербург «обрусения ради» заселяв Кубань, Крим, Східний Сибір і Казахстан. Прикметний факт соціальної політики метрополії: усі регулятивні заходи щодо українського суспільства вона спрямовувала тільки на дві соціальні верстви – дворянство й селян. Перші отримували кар'єрні та матеріальні перспективи на імперській службі, втрачаючи натомість соціально-політичну самодостатність (а згодом і ідентичність), других то батогом, то пряником манили до міфічних селянських «землі й волі». Водночас політика імперського та радянського урядів послідовно ігнорувала й маргіналізувала третій стан – середній клас. Права власності в законодавстві імперій для непривілейованих верств завжди лишалися примарними, а політичні свободи були геть відсутні, що взагалі не давало можливості для розвитку буржуазії як носія принципово іншої громадянської релігії, заснованої на індивідуалізмі, незалежності, відповідальності та підприємливості.

Натомість соціальна русифікація повсякчас дбала про збереження в суспільстві ієрархічної структури. Верхівку традиційно посідали «обрані» та протеговані політичним режимом чиновники й офіцери, до яких могли долучатися інші категорії «слуг народу». В умовах хронічної неефективності управлінського апарату та економіки, ці категорії мали окрім владного впливу ще й додаткові пільги-преференції – від доступу до західних благ цивілізації до якісного лікування та харчових пайків у спецрозподільниках. Решта суспільства поставала аморфною знеособленою масою, головними моральними цінностями якої були безоглядна покірливість та віра в сильну державу (царя, вождя). Соціальні прагнення скеровувалися не на самореалізацію та самовдосконалення, а на пошук шляхів потрапляння до числа «обраних» і відтак оволодіння дарованими їм пільгами. Особиста свобода в колективістських структурах сільської громади або стаханівської бригади завжди була аномалією й викликом традиційним цінностям. Патерналістські орієнтири й очікування завжди мали своїм наслідком пасивність і добру керованість – найцінніший суспільний результат русифікаційних проектів. Саме вони давали можливість метрополії ліпити нові спільноти не тільки на рівні ідентичностей, але й фізичних людських мас – саме так став можливим феномен «радянського народу», популяції якого лишилися практично в усіх колишніх радянських республіках і понині.

Утім, соціальні успіхи русифікації були й лишаються чи не найбільш сумнівними та обмеженими. Причин цьому досить багато – від напрочуд тривкої соціальної пам'яті українців (як-от селян, у яких, як доводять соціальні психологи, інтуїтивна й підсвідома недовіра до влади, спричинена травматичним досвідом голодоморів і колективізації, живе та працює протягом щонайменше 4–5 поколінь) до елементарної незграбності та поверхневості реалізації конкретних заходів. Поклавши чимало часу та коштів на нівеляцію соціальних та етнічних відмінностей поміж «братніми радянськими республіками», небіжчик СРСР, зрештою, зіткнувся наприкінці свого існування з вибухом притлумлених до того «націоналізмів» та відродженням соціально-побутових традицій, які він безуспішно намагався викорінити. Системною вадою русифікації була її неконструктивність. Оглядаючи наслідки русифікації Криму, яка в очах російського суспільства була аналогом цивілізаторства дикунів, російський публіцист Євґєній Марков із невтішною відвертістю зазначав: «Питання про народну вигоду мусить бути вирішене з цілком безсторонньою логічністю й щирістю... Погляньмо справі прямо в очі й, поклавши руку на серце, скажімо відверто, чи справді дали ми кримському татарину краще життя?»

Культурна русифікація: «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні!»

Культурна площина русифікації здається найбільш видимою. Утім, вона набагато ширша й загрозливіша, аніж валуєвська заборона українських друків 1863 року чи то тріумфальна хода російської попси українським телеефіром.

Глобальний результат культурної русифікації – це прищеплення нової системи цінностей і мотивів, передусім у повсякденному житті. Це ті соціальні звички й судження, які промовляють до нас вустами персонажів Сковороди та Нечуя-Левицького: «начальник завжди правий», «не висовуйся», «а мені воно треба?» тощо.

Соціальна байдужість та духовна летаргія насправді страшніші за примітивність смаків, що їх плекає маскульт «русского міра». У цьому сенсі наслідки русифікації зараз даються взнаки навіть там, де замість російської лунає українська, але в лікарнях і судах до людини ставляться залежно від її соціальної «сортності» й товщини гаманця.

Ще одна, так би мовити, цивілізаційна травма, заподіяна русифікацією, – поява в нашому культурному лексиконі понять «провінція» та «столиця». У дорусифікаційну добу культурний ландшафт на знав такого поділу через питомо європейську гомогенність України – великі міста й містечка творили основний економічний та культурний субстрат регіонального життя, у якому освітні центри та потужні торговельні осередки не конче збігалися з адміністративними столицями й осідками можновладців. Переформатування імперської доби натягнуло над країною нову координатну сітку, у якій ця гомогенність швидко зникла разом зі старими осередками культури й економіки (навряд чи хтось зараз упізнає в Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Коропі чи Новгороді-Сіверському колишні «зіркові» міста). Центри ваги перемістилися в значною мірою штучно визначені новою владою осередки, які так і не спромоглися на самодостатній розвиток, а з’ясування можливостей і перспективності стало визначатися не природними здатностями регіону чи місцевості, а властивим імперії ієрархічним поділом між «центром» і «окраїнами». Тож провінційність стала категорією не географічною, а радше сутнісною, якісною.

Імунітет від русифікації

Русифікаційні моделі були і є конче необхідними для збереження цілісності та впливу імперії. Але чи є вони такими всесильними та ефективними? Ахіллесовою п’ятою русифікаторства є тотальна байдужість до будь-якої ідентичності, в основу якої покладено суто громадянські цінності (примат прав особи, індивідуалізм, терпимість, соціальна конструктивність тощо). Через те навіть русифіковані громадяни не завжди уживаються із цінностями та умовами «русского міра», навіть якщо вони є етнічними росіянами. Русифікована модель суспільного й культурного устрою пропонує неефективну державу, матеріальну нестабільність і соціальну пасивність, позбаляючи натомість можливості вибору та перезавантаження суспільного розвитку. Ця неприродна модель поступу є перешкодою для повноцінного розвитку не лише Львова, Коломиї чи Луцька, але рівною мірою й Луганська, Джанкоя чи то Херсона. Русифікація та її новітній римейк совок ніколи не матимуть шансів там, де люди воліють бути громадянами, а не підданими.

Продовження читайте у журналі «Український тиждень» №23(188)

Ми діти України!

 Наливається у полі щедрий колос,
 щоб лунав у світі український голос.
 Мудрий, гучний, милозвучний,
 добрий, ніжний і чарівний.


  Хліб і пісня з нами разом,
  з нами завжди Божа ласка.
  Орду, імперію здолали, з часом,
  все ми подолаєм - і буде казка.


 На все здатна крилата наша мова,
 навіть шлях вказати до самого Бога.
 В ній є мудрість вікова – нетлінна,
 для розвитку душі і тіла – безцінна.


 Ми діти України,
 ми квіти України.
 В наших душах квітучих
 море почуттів жагучих.

                                               

 Ми чарівно-чепурні, яскраві, запашні,
 тендітно-ніжні, приємні і привітні.
 Ми волелюбні, сильні, вольові,
 самобутні, мудрі – ми такі!

Валентина Леонтіївна Тиха.

Щодо поховання Валентини Леонтіївни Тихої. (Кампіляція чужих текстів. 100% «копіпаст». Всі світлини Р.Г.Стешенка)

 

Перед своє смертю Валентина Леонтіївна склала заповіт, в якому заповіла, щоб після  смерті її прах друзі розвіяли в степу на могилі під Донецьком. 

[ Читати далі ]

Карпатський потічок-Вишиванка любові

З тобою кожна мить, як пicня, А в кожнiй пiснi два крила. Ти з неї мудростi напився, Немов з двiнкого джерела...

Приходь , приходь до потічка

Де світить зорями водиця

Чатує кладочка гнучка

Щоб нам , Коханий мій , зустріться....

Приходь , приходь , мене поклич

Приходь чи звечора чи зранку

І вишиє карпатська ніч

Для нас любові вишинку...

Вишиванка любові_Світлана Весна_

Пам'ятка націоналістам

Причини цього лежать насамперед в певних дефектах її ;державно-політичного устрою. Як відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних - класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з'являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.                                                           
В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за "святе святих" свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: "вибити" з них побільше голосів за кандидата даної партії...Сучасний парламентаризм витворює свого роду "спеціалістів" від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають "торгівельними бюрами", де можна купити-продати суспільний інтерес по в подобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. В наслідок - найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики
Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості,- обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню "високих" ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість.
При таких умовах демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після світової війни, коли на підставі нею-ж толерованих законів, до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії,- мета яких полягає в зруйновані і держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла вже з виразною "артеріосклєрозою" демократії, з цілковитим занепадом її само охоронного інстинкту, і з безнадійно-маняцьким доведенням її засад "політичної свободи" до повного абсурду!

З книги Миколи Сціборського "Націократія"


Микола Сціборський (*28 березня 1897, Житомир — †30 серпня 1941), діяч УНР 1917—20, полковник. Діяч ОУН, публіцист і теоретик українського націоналізму, за фахом — інженер-економіст...

Сціборський — ідеолог українського організованого націоналізму, зокрема так званого солідаризму і корпоративного державного устрою, теоретик офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних журналах «Державна Нація», «Розбудова Нації», «Сурма», тижневику «Укр. Слово» (Париж) і в різних альманахах; співавтор проекту конституції української держави.

                  

До чого я власне. Останнім часом якась плутанина в націоналістичному таборі. Хочу нагадати, друзі, що націоналізм не дорівнює демократії, а в багатьох аспектах є прямо протилежною ідеологією. Просто дехто сповідує ліберально-демократичні ідеології і це ваш вибір, на котрий маєте право. Просто до націоналізму це не має ніякого відношення.

Іван Миколайчук відзначив вчора 70 - посмертно...





СВІТЛОЇ ПАМ'ЯТІ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА

Два кольори мої, два кольори:
Червоний – то любов,
А чорний – то журба...
З пiснi (слова Д.Павличка)

Ой чорно душi моїй, чорно –
червоного майже нема,
журба мене давить потворно,
любов, як була – загула...
Ой чорно, ой чорно, ой чорно...
Дерева, трава – все зола!
Журба та моя невимовна –
до себе всю душу взяла...
А я ж так тягнувсь до любовi!
А я ж так моливсь до життя!
Чому ж тодi чорно, так чорно?
Червонi ж слова небуття...
Простiть цю трагiчнiсть в промовi,
та згасла у небі зоря...
І в горi, великому горі
застигла Вкраїна моя.



Іван Миколайчук [Фильмография]
http://www.ex.ua/view/1445204?r=82473,80934

ThaRidah, 20:31, 3 червня 2010, 23:45, 10 липня 2010

Іван Васильович Миколайчук (*15 червня 1941, Чортория — †3 серпня 1987) — український актор, режисер, сценарист.
34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.
Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.
В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
Народився в с. Чортория Чернівецької області.
У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.
1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.
Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.
А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. «Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків“, я б відповіла б: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!“. Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з «Тіней…».
Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись! З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора — він стає ще й сценаристом.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук (дружина Івана Миколайчука), Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку «Пропала грамота». В «Пропалій грамоті» Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.
У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.
Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка «Пропала грамота». Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних «босів» викреслювала його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.
Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».
У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.
У житті цього актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука («Тіні забутих предків») і Тараса Шевченка («Сон»). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середині 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою ролей, що зіграні в кіно.
Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими.

Фільмографія:

роли в кино
1986 На острие меча :: генерал Турчин
Последняя работа в кино
(роль озвучена другим актёром)
1986 Жменяки
1983 Миргород и его обитатели :: Курочка
1983 Легенда о княгине Ольге :: Владимир Красное Солнышко :: главная роль
"Память - это совесть, это - судья, это - мерило бытия. У кого нет памяти - тот мёртв".
1982 Возвращение Баттерфляй :: Антон :: главная роль
1981 Такая поздняя, такая теплая осень :: Григор Корчак
1981 Лесная песня. Мавка | Лісова пісня. Мавка
1979 Вавилон ХХ :: Фабиан
1978 Под созвездием Близнецов
1978 Море :: Симохин
1978 Искупление чужих грехов :: Русин
1976 Тревожный месяц вересень :: Гнат
юродивый-немой
1975 Канал :: главная роль
1975 Волны Черного моря :: Терентий :: главная роль
"Белеет парус одинокий"
"Зимний ветер"
1974 Марина :: дирижер
1973 Про Витю, про Машу и морскую пехоту :: Вакула
1973 Повесть о женщине :: писатель
1973 Когда человек улыбнулся :: Алексей :: главная роль
1972 Пропавшая грамота :: казак Василь :: главная роль
1972 Наперекор всему | Живети заинат (СССР, Югославия) :: Иоко
1971 Лада из страны берендеев :: Рей
волшебник
1971 Захар Беркут :: Любомир
1970 Белая птица с черной отметиной :: Петр Звонарь
1969 Комиссары :: Григорий Громов :: главная роль
1968,1970,1971 Освобождение :: сержант Савчук
1968 Разведчики :: Виктор Курганов :: главная роль
"Бородатый", капитан-лейтенант, командир разведгруппы
в титрах Иван Николайчук
1968 Ошибка Оноре де Бальзака :: Левко
крепостной лакей графини Эвелины Ганской
1968 Каменный крест :: Микола
сын
1968 Аннычка :: Роман Дерич
жених Аннычки, молодой гуцул, ставший немецким полицаем и охранником в лагере для военнопленных
1967 Киевские мелодии (документальный) :: Композитор
1967 Две смерти (короткометражный)
1966 Бурьян :: Давид Мотузка :: главная роль
коммунист, герой 20-х годов
1965 Гадюка :: белогвардеец Брыкин
(в титрах И.Николайчук)
1964 Тени забытых предков | Тіні забутих предків :: Иван Палийчук :: главная роль
гуцул, пронесший через все муки и страдания, через всю жизнь свою неугасимую любовь
1964 Сон :: Тарас Шевченко :: главная роль

Режиссер
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ

Сценарист
1990 Небылицы про Ивана
1986 И в звуках память отзовется
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ
1978 Под созвездием Близнецов
1977 Бирюк
1974 Мечтать и жить
1970 Белая птица с черной отметиной

Композитор
1979 Вавилон ХХ
1970 Белая птица с черной отметиной

Спасибо всем,чьи релизы здесь использованы!

100%, 37 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.