Доній Олесь - Серпень 2003

Який свідомий (себто, «щирий») українець не пройшовся по славнозвісному суржику. От, мовляв, краще би вже якоюсь однією мовою розмовляли, але ж чистою! Смію певнити: позиція націонал-демократів стосовно викорінення суржика в наших умовах є чистої води русифікацією. Уявляю ці вусаті обличчя справжнісіньких патріотів, які почують цю тезу. Аякже! Все своє життя вони борються за чистоту «калинової» (другої за мелодійністю після італійської, але то вигадали трикляті макаронники, ми ж то знаємо, що насправді першої!), а тут, бач, їх ще й звинувачують у прислужництві Москві! Може й не у прислужництві, але ті, що ганять наш рідний суржик, таки сприяють русифікації України. Спробую пояснити. [ читати далі ]

http://dere.com.ua/library/reshta/surgik.shtml

Кожны народ гаворыць аб дабрэ i зле сваёй мовай, i гэта яго права, бо мова — гэта плод геаграфiчных i гiстарычных варункаў народа, яго звычаяў i абычаяў. I болей: мова кожнага асобнага народа — гэта сума перажыванняў, сума душ яго жывых i даўно адышоўшых у вечнасць пакаленняў. Родная мова — гэта мiльёны жывых клетачак мозгу, унаследаваных чалавекам ад папярэдзiўшых яго пакаленняў, мiльёны перажыванняў красы, дабра i зла, згукаў i хормоў, несчыслёнае багацце душы, каторае адкрываецца толькi пад дотыкам тых самых згукаў, каторыя нарадзiлi iх калiсь у душах далёкiх пакаленняў. Родная мова — гэта музыка душы, каторай Навышнi Стварыцель адарыў чалавека, гэта натуральны хундамэнт, на каторым чалавек павiнен будаваць дом сваёй сiлы духоўнай, свайго розуму, пачуццi дабра i зла, справядлiвасцi i крыўды, красы i брыдзi. I гора таму, хто ўздымае руку процi законаў, напiсаных у кнiзе Жывата рукою Стварыцеля. Падобен ён да таго неразумнага чалавека, каторы будуе дом свой на пяску: спадзе дождж, i пацякуць воды i зрыюць яго будоўлю. Будуйце дом сваёй мудрасцi, палацы душы сваёй на скале, каторай ёсць родная мова. Душа без роднай мовы — гэта кветка без каранёў, гэта разбiтая скрыпка, пусты дом, напоўнены трупамi. Душа жывога не павiнна быць гробам пабяляным, каторы панадзен зверху, а ўсярэдзiне повен гнiлi, але павiнна быць домам радасцi, у каторым грае музыка напеваў калысных вашых матак i бабак i жыве сiла дзядоў i прашчураў. Родная мова чаруе душу, i душа рвецца да яе, бо яна калыска душы, гордасць i iмя народа. Сыны Народа павiнны любiць i шанаваць яе, бо адна яна жывая крынiца нашага розуму, пачуццяў i семя душы нашай, яна чароўны лек i аружжа процi смерцi. Толькi яе чароўная музыка мае сiлу будзiць душы памершых нашых дзядоў i адкрыць перад намi бесканечнасць перажыванняў тых, каторыя радзiлi нас i адышлi ў вечнасць. Iх душы жывуць у мiльёнах нашых мазгавых клетак, у фiбрах душы i ажываюць толькi пад гудзьбу згукаў роднае мовы. Родная мова наша для нас — гэта музыка ўсiх пачуццяў, якiя перажываў народ наш: яго болесцяў i радасцяў, голас яго сэрца i святло яго розуму. Але як жа адкрываецца перад намi сэзамская скарбнiца, калi ключ да яе, наша мова, або папсован, або загублен намi? Як жа мы дабудзем укрытыя ў душы нашай скарбы, каторыя сабiралi i акуплялi цаной жыцця i жыццёвай практыкi нашыя бацькi? Як дабудзем тыя несчыслёныя багаццi мыслi, паэзii i перажыванняў бацькоў нашых, калi мы забылiся або сказiлi слова, што выклiкае iх? I як мы выкажам аздобнасць душы нашай i скуль возьмем аружжа i сiлу ў змаганнi за жыццё народа, калi чароўная скрыпка, мова наша, папсаваная? Мала Сынам Народа прызнаваць права на жыццё нацыянальнай душы — мовы. Гэтага не адмовяць нам i чужынцы. Ад Вас, Сыны Народа, вымагаецца болей: Вы павiнны быць лепшымi! Вы павiнны будзiць душу сваю i шукаць ключа да несчыслёных скарбаў, бо вы правыя наследнiкi бацькоў вашых, а не байструкi i падкiдышы. Вы павiнны вучыцца роднай мовы, старацца разумець усе адценнi чароўнай яе музыкi, павiнны ачышчаць яе ад злога зелля, каторае пасеяў на нiве нашай благi чалавек, калi работнiкi, патомленыя днеўнай працай, спалi ўночы. Кожны беларус павiнен, болей чым iншыя народы, старацца ачышчаць родную мову ад чужых слоў i зваротаў, бо наймiты цемры шукаюць душы нашай, каб забiць яе, i затручаюць атрутай крынiцы, скуль п’е душа наша. Сапраўды, хто перасыпае родную мову сваю чужымi словамi — ня мае права казаць, што ён любiць яе. А хто ня знае роднае мовы, ня годзен звацца Сынам Народа.

Взагалі-то, я - російськомовний. Народився у Луганську, де й прожив перші 23 роки свого життя. До 8-го класу школи я не вивчав української. Ну, мав таке право - не вивчати її як дитина офіцера... Такий був час, така була радянська школа, або, як правильно написати? – може, “совєтська”?. А потім чогось перехотів уходити з уроків, коли решта класу займається... Не тому, що дуже порядний був, а просто... І прапор перший жовто-синій (його тоді жовто-блакитним називали) з’явився у родині. Й напів-заборонені значки з прапорцями, тризубами... Перша сопілка. Уявляю собі сміх тих, хто буде читати цю замітку... Особливо... Хоча, не треба про це...

Сопілка - український народний інструмент, щось на зразок блок-флейти. Вона була у батька, й він наполіг, щоб я навчився грати на ній. Зараз я цим дуже задоволений - дуже своєрідний тембр, нескладна аплікатура - й є можливість додати щось оригінальне - вона дуже цікаво звучить у поєднанні і з гітарою, і з фортепіано...

Але я трохи відволікся. Потім життя мене закинуло до Кіровограда, ну, точніше, не само закинуло, я переїхав. У Кіровограді, повинен сказати – дві мови – російська та суржик. Майже не чути по місту людей, які б розмовляли виключно українською. Ну і я залишився російськомовним – якось не дуже легко перейти на мову спілкування, коли з дитинства говориш російською, і оточує тебе також не українська мова. Але, були причини, й захотілося вести історії хвороби (основний документ, який мені, як лікарю, доводиться вести) українською мовою. Причини ті тут неважливі, головне, що це не була вказівка “згори”, а це було моє бажання. І що цікаво, що на попередньому місці роботи саме це моє бажання викликало масу проблем та зауважень з боку колег. Тобто, коли я писав документацію не державною мовою – це не було проблемою, а коли захотілося вести українською... Виявляється, що це право в Україні ще треба відстояти!

Ось тут я зрозумів, наскільки утискається російська мова в Україні. Уявляю собі, що було б, якби я саме таке рішення прийняв у себе на так званій малій Батьківщині!

Не скажу, що таке рішення було легким само по собі – моєю настільною книгою (окрім суто фахової літератури) став й російсько-український словник + російсько-український словник медичних термінів. Проте згодом заглядати в нього мені було необхідно дедалі рідше.

Але тоді я не витримав випробування людьми. Мати необхідність працювати над собою (щоб грамотно вести документацію) та сперечатися з колегами й співробітниками одночасно – для мене це виявилось занадто. Втім, коли я перейшов на іншу роботу (це не було пов’язано з мовним питанням, на те були зовсім інші причини) –  я із задоволенням помітив, що тут все одно моїм колегам, якою мовою я пишу, головне – ЩО я пишу. Тому зараз пишу я свої документи виключно українською. Не без того, що деколи доводиться відкривати знов таки словничок, але... Зараз відчуваєш якесь особливе задоволення, коли розумієш, що це виходить, і виходить нормально.

Навряд мене зрозуміють ті, для кого українська – рідна. А тим більш не чекаю розуміння від тих, хто плюється при першому ж згадуванні про будь-що українське.

 Що ж стосується коментів... Завчасно перепрошую, але не обіцяю відповідати на всі. Видаляти теж не планую – хай красуються навіть ті, для кого рідна не російська й не українська, а ненормативно-шансонно-олігофренічний діалект. Але моє мовчання далеко не завжди буде означати погодження...

Ось така моя перша україномовна замітка ...

Нередко, по радио и телеящику можно наблюдать странную картину:

В мене є подруга  Мирося, вона і її чоловік з Чернігівщини, але живуть у Криму 5-ть років їх сину 4-ри рочки, звуть Олексою він білінгвістична (двомовний) дитина російську розуміє але спілкуватися нею не дуже любить і от вона мені розповіла такий трафунок привела вона його до дитячого садочку, а він її і каже: "ти коли з садка мене забирати будеш, то щоб з моєю коханкою прийшла, бо я без коханки додому не піду" Вихователька звісно в шоці від слів Олекси закатує вочі "Какайа єшчє каханка  ето же ужас" на що Мирося її відповідає - "Та ви не хвилюйтеся він так шоколадку називає".

Або ж ще іду я якось з Лексієм у Дитячому парку підходить до мене знайома і починає до нього сюсюкати - "ой, какой хароший мальчік". На що він з безпосереднісотю дитини відповідає - Я не мальчік, я хлопчик!

Або ж ще приїхав його дядька він з Мінська і цілий тиждень дитина спілкувалася з дядьком який з ним спілкувався українською але не литературною, а палящуцькою. І от дядько поїхав Мирослава купила  цукерок, потім її хтось зателефонував вона побалакала трошки (трошки це хвилин 20 як на неї), і звертається до синочка: Олексо, а де цукерки які я тобі купляла?! Він замурзаний у шоколад робить круглі очі, розводить руками та так  кумедно каже - ДИк, нЯма!

Знаю, ця тема вже для більшості Ай.Юашників набридла, якщо чесно мені теж! Та в мене свормувалась думка що до цієї проблеми і я хочу її висловити. Напевно для запеклих патріотів націоналістів і противників всього Українського вона не сподобається, але розсудливі мудрі люди думаю мене підтримають!

Я дуже люблю свою країну, люблю її мову, її природу, її міста. Так вже склалося що Україна двомовна країна, я маю на увазі не на державному рівні. Думаю всі зі мною погодяться що проблему двомовності розштурхав Віктор Ющенко, на мій погляд він хотів підняти розбудити свідомість громадян України, щоб ми пишалися тим що ми Українці і відчули себе сильною нацією, та на жаль це привело лише до між національних конфліктів! Зараз цю тему зачіпають всі кому не лінь, особливо дипутати перед виборами.

Не баду писати багато лишнього тексту, а викладу свою думку.

Яка різниця хто на якій мові розмовляє! Всі ми чудово розуміємо Українську і Російську мову, багато хто володіють і вільно спілкуються на обох мовах і я нічого поганого в цьому не бачу! Давайте не будемо ділитись на лівобережну і правобережну, на східну і західну Україну, на кацапів і хохлів! Давайте будемо їдиною країною, єдиним народом! Адже ми Укранці!

Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко заявляє, що не допустить закріплення за російською мовою статусу другої державної мови в Україні. Про це вона повідомила сьогодні, виступаючи на Міжнародному конгресі українців в Львові, передає кореспондент РБК-Україна. Вона підкреслила, що вданий час у 81% шкіл викладання ведеться українською мовою. "Тому сьогодні навіть ті політики, які заявляють про необхідність зробити російську мову другою державною, вимушені учити своїх дітей в українських школах, тому, що це - майбутнє. Зараз українська мова стала "модною", запам'ятаєте це слово. Зараз нею всі прагнуть говорити. І ми не дамо навіть поставити це питання – про другу державну мову в Україні, до тих пір, поки я перебуваю при владі", - сказала вона.

Джерело: РБК-Україна.

Зараз (та як і завжди) багато говориться про необхідність патріотичного виховання дітей, особливо у школах. Адже саме в школі формується світоглядна система малечі, з якою вона йтиме у дорослий світ. Скажіть, чи хтось цікавився, що їм викладають? "Ну звісно," - відповісте ви, - "я ж ходила (-ив) до класного керівника, питала, мені все розповіли". Тоді наступне запитання: хто з вас (батьків) читав державні програми з навчання у школах? хм... мабуть одиниці. Програми містять по 40-60 аркушів з кожного предмету, наврядчи у всіх знайдеться стільки часу на дослідження. Я готовий допомогти всім батькам України і здійснити цю важливу місію. 

Не мрійте, що я буду розповідати вам про всі програми, як-не-як, автор статті теж людина Мова йтиме про програму з викладання в школах предмету "Зарубіжна література" 5-12 кл. 

Світ народив багато визначних письменників, вони жили в різних країнах та спілкувалися різними мовами. Обрати поміж них гідних для вивчення не так вже і просто. Однак всі вони в одну державну програму не помістяться, це зрозуміло. Отже для наших дітей обрали вибіркові твори окремих авторів. Ось тут починається найцікавіше. Я не полінився і порахував, скільки авторів та з яких країн вивчають за програмою в школах. Результати нижче:



Як бачимо, "освітні програмісти" є добрими поціновувачами російської та французьської літератури. Зокрема О.С. Пушкін вивчається у трьох класах, чим не нагородили жодного іншого автора. Вочевидь, свого часу не обійшлося без руки Москви, і тепер наші податки від тяжкої праці йдуть на русифікацію наших же дітей. Якщо поглянути на ситуацію реально, то русифікація є значно глибшою, ніж це виглядає на програмі. Але програма є фактом, з конкретними цифрами, які пропонують нам майже не вивчати літературу Іспанії, Італії, США, натомість пхати у дитячі мізки російську мову та російський рабський світогляд. 

Ця ситуація має місце при тому, що на сьогоднішній день ми маємо проукраїнського Президента і Міністра освіти (принаймі на словах). Уявіть що буде, якщо наступним міністром стане черговий поціновувач "русского слова". Я відповім, що буде: українська література викладатиметься в предметі Зарубіжної! Десь поміж Італією та Іспанією... 

Думаю, що всі батьки, які прочтуть мою статтю, не залишимуться байдужими до нашого майбутнього та будуть вимагати змінити програму Росій.. тобто Зарубіжної літератури, аби діти змогли впізнати усе розмаїття життя на Землі.

Stanislove (http://upu.org.ua/)

Як я і обіцяв у своєму анонсовому пості, я розпочинаю серію заміток, які будуть написані на підставі моїх спостережень, зроблених під час мого тижневого відпочинку у Сочі.

Українці, які відпочивали у Сочі (котрих я бачив у дворі, де жив, та на пляжу) між собою розмовляли переважно українською мовою. Почути це для мене там було великою несподіванкою. При цьому робили вони це неприховуючи від росіян.

Звісно, росіяни по різному реагували, почувши біля себе українську мову: хто – мовчав, хто – дивився косо, а хто – й казав, що наприїхало туди до них багато українців, відпочивають на ЇХНЬОМУ морі, от якби жили в одній державі, то все було б без проблем.

Ми чули ці розмови і продовжували розмовляти рідною мовою. Хай дякують, що ми до них звертаємося ЇХНЬОЮ мовою у ЇХНІХ магазинах, несучи туди НАШІ заробітки.

З мого майданівського блоґу.