хочу сюди!
 

Наталія

44 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 44-52 років

Замітки з міткою «мова»

Бідні круки!


Українці мають найстаршу і найдосконалішу в Світі мову! Вона мелодійна, співуча, рішуча, наукова, конкретна, коротка, сприяє оздоровленню людей, коли нею співати пісень. Українці мають мольфара мови — Тараса Шевченка, що відібрав найкращі слова які покращують процес думання. Але українцям мало виявилося 25 років, аби перейти на державну мову, вони не бажають бути розумними і переможцями, продовжують залишатися рабами московського світу. Добре, хоч з мовою нам поталанило!

Як же тяжко воронам агітувати дітей за їхню мову!?


У Фарион сорвало клепку.

Фарион «достала» водителя, который включил песню на русском

12.6.2012 13:43

Депутат Львовского облсовета Ирина Фарион требует проверить общественный транспорт Львова на предмет выполнения решения облсовета о запрете музыкального сопровождения в транспортных средствах и уволить водителя маршрутки из-за российской попсы. Как сообщили в ВО «Свобода», в своем заявлении Фарион сообщила, что 11 июня она попросила выключить музыку в маршрутке, но водитель ей нагрубил, передает ТСН.

«В салоне звучала русская музыка. Я попросила выключить музыку, на что водитель бурно, со злостью отреагировал: «Что, она вам мешает?» В свою очередь я сделала призвание на решение Львовского областного совета № 325 от 20 декабря 2011 года 3.6 .5: «Обеспечить во время перевозок отсутствие какого-либо музыкального сопровождения как такового, что угрожает безопасности движения и создает психологический дискомфорт для пассажиров. Предусмотреть наказание за нарушение этого условия». Водитель в несдержанных эмоциях, глотая лексику, выбрасывал из себя обрывки фраз вроде, что ему безразлично решений местных сессий и, мол, вы только и делаете, что «говорите» и «со своим языком носитесь». Музыку этот гражданин в галстуке и костюме так и не выключил», - рассказала Фарион.

Фарион требует созвать депутатскую комиссию инженерного хозяйства, транспорта и связи городского совета и рассмотреть этот случай невыполнения решений местного органа власти, освободить водителя от должности без права водить любое транспортное средство на профессиональном уровне, а также организовать массовые рейды в транспортных средствах с целью проверки выполнения решения сессии Львовского областного совета и привлечь к ответственности всех пренебрежителей указанного решения.

Напомним, депутаты поддержали предложение Ирины Фарион и запретили во время перевозок пассажиров музыкальное сопровождение. Фарион предложила наказывать перевозчиков за нарушение этой нормы.

 http://www.rupor.info/news-politika/2012/06/12/farion-dostala-voditelja-kotorij-vkljuchil-pesnju-/

Так буде з усіма і кожним, хто розмовляє, слухає і читає мовою окупантів. Говоритимете українською або здохніть!


Это же сколько ненависти в человеке плещется! Водитель маршрутки - трудная профессия. Быть при этом "в костюме и галстуке" - уже верх культуры. Лишить специалиста права на труд, обложить штрафами и отозвать лицензии у автоперевозчиков за.....

склонность к лёгкой музыке?!? Которая (музыка) "создает угрозу безопасности движения"?

Скажите, это вообще лечится?

Про матюки та не тільки.

Микола Зубков - доцент ХНУ ім. В. Каразіна,
заслужений працівник освіти України, автор понад 50 словників,
підручників з української мови, літературних досліджень творчої спадщини
Т. Шевченка.


Воднораз мовознавець повсякчас активно
долучається до громадських акцій протесту проти порушення прав людини,
утисків української мови та культури.


- Пане Микола, розкажіть, будь-ласка, яким є сучасний стан української мови серед студентства та викладачів Харкова?


– Харків нічим не відрізняється від инших теренів України. Хоча
певний стереотип щодо зросійщення порубіжжя цього реґіону існує. Я свого
часу поїздив по всій Україні. Це всюди так. Бо доба радянщини таки
суттєво вплинула на свідомість, на грамотність, на вміння
висловлюватись. Траплялись ситуація, коли студент університету не міг
скласти іспиту 5-8 до 10 разів. Декан мені говорив: «Як це він не може
скласти? Він же з Тернополя, а не харків’янин…»


- То по 8 разів ходили іспит з української мови складати?


– Це не є рекорд. Річ не в тім скільки разів, а мотивація... Якщо
студент із Тернополя, то він має добре знати українську мову(!).
Можливо, він і знає розмовну мову, і то не завжди правильно, але
грамотно писати, на жаль, не вміє, та існує стереотип: якщо з західної
України, то він має бути грамотним. Серед загалу, можливо, там стан дещо
ліпший. Але, усе одно, грамотність залежить від того, як навчалась
дитина, як її навчали, і наскільки свідомо вона до того ставилась. Чи
той студент учить для того, щоб лише скласти іспит/залік, чи для того,
щоб знати і по життю керуватися цим.


Сказати, що Харків зросійщений, а західна Україна – ні, було б не
правильно. Усюди, на жаль, стан справ невеселий. Але що вся молодь така,
я б не сказав. Є діти, які до цього ставляться доволі трепетно і з
розумінням, що жити в Україні й не знати мови – це нонсенс. Вони не
соромляться зізнатись в тім, що чогось не знають.


Чимало дітей закінчили школу з оцінками, які не відповідають
справжньому станові справ. Я свого часу працював у школі і знаю, що це
тенденційно, щоб не псувати атестат. Усе підганялось задля показників
під якийсь єдиний ранжир.


Але причина зрозуміла. Вона в багатьох чинниках: по-перше, якщо
батьки самі не знають мови, але хоча б не заперечують, щоб її вивчали,
то дитина буде навчатись; по-друге, після родини йде школа, чи будь-який
навчальний заклад, і третій чинник – це середовище, у якому дитина
опиняється за межами навчального закладу, до прикладу, робота. Немалим
чинником є також ставлення держави, а, оскільки, у державі ніколи
українство не було пріоритетним, то українців космополітизували,
розмивали, розчиняли, і вислідом ми маємо, певною мірою,
зманкуртизований загал. Я не кажу лише змосковлену або зросійщену націю,
бо ми маємо і сполонізовану та змадяризовану Україну.


- То яким же чином можна зукраїнізувати зросійщені чи змадяризовані терени?


– Як кажуть, вода камінь точить. Є єдина апробована перевірена
життям метода – це навчання. Воно має бути українським, але не за
звітами (бо 90% звітів, що у нас дитсадки, школи, навіть, виші -
українські). Якщо немає навчання, виховання українського, то воно ніколи
на виході не буде українським.


- Тобто, якщо це доросла людина, яка вже вивчилась, то вже ніяких впливів у плані мови на неї бути не може?


– Ні. Усе залежить від мотивації. Якщо поставити за мету, то можна
це надолужити, було б бажання. Хоча середовище, звісно, не сприяє. Я із
30 років принципово з усіма спілкувався українською. І ніколи жодного
дискомфорту не відчуваю. Відчувають ті, хто не сприймає мову, сприймають
її вороже.


- Можливо, ситуацію з мовним питанням можна змінити за допомогою системи влади чи ЗМІ?


– Безперечно. Поки на всіх щаблях не буде української влади,
можливо, навіть, не за етнічним походженням, а за духом, ситуація не
зміниться.


Але якщо немає підтримки держави, то все одно будь-які намагання
приречені, бо ой як важко протидіяти цій машині, яка випрацювала цілі
механізми нищення нації.


Як слушно зазначив свого часу Бісмарк: що всі війни виграє шкільний
учитель. Шкільний учитель найзаляканіша категорія. Він завжди був
заляканим. Будь-які відхилення від програми суворо контролювали й
карали: «Це читати, це – у жодному разі». Левова частка викладачів
керуються саме таким чинником – нічого зайвого, лише за програмою.


Учителів подвижників, які б переймались українським питанням і
навчали за власними переконаннями небагато. Радше це виняток, ніж
правило.


Крім того, майже всі національні виші національними є лише за
назвою. Але насправді, майже всі спеціалізовані дисципліни й на 20-му
році незалежности викладають на общєпонятном. Щодо харківських вишів, то
це, навіть, не російська мова, це харківсько-російська, вона
безграмотна.


Загальний стан українства не лише в Харкові, а й в Україні, на жаль,
тримається на ентузіазмі окремих подвижників і вони, як білі ворони є
об’єктами повсякчасного цькування...


- А які суржикові вислови трапляються найчастіше?


- Маємо не лише засилля суржику – попсованої, калькованої мови, а й
стилістичну безграмотність. Порушення культури мовлення, норм, які
усталювались віками. До прикладу, «приймати участь», «учбові заклади»,
«учені роботи» або тавтологізми: «заробітна плата», «у липні місяці»,
«звільнити з займаємої посади», «моя автобіографія»... Навіщо ці зайві
слова, якщо немає липня, грудня нічого иншого ніж місяця. «Працюю на
заводі, на автобусі» замісць «Працюю бухгалтером заводу, чи водієм
автобуса». Чимало російських кліше: «співпадати» замісць «збігатися»,
«знаходитись» замісць «бути, перебувати, розташовуватись, міститись» –
залежно від контексту, «з тих пір, у той же час, так як, разом з тим»
замісць «відтоді, оскільки, водночас, воднораз». Таких покручів безліч.


Якось міністр освіти Табачник в одному інтерв’ю сказав, що можна й
«на Україні» вживати. Звичайно можна, якщо вважати Україну не
самостійною державою, а частиною иншої. Так воно й було, коли Україна
була в складі імперії, то й Шевченко бідкався «І мене на Україні ніхто
не згадає!”, але ж тепер не можна говорити «На Україну повернусь», як є у
відомій пісні.


Якщо ж міністр освіти иншої думки – це свідчить про те, що він, або
не знає добре мови, або свідомо принижує країну. Що ймовірніше... У
вельми важливій духовій царині маємо антиукраїнського владця. Позиція
якого є взірцем для чималого загалу переляканого викладацтва. Уже про це
ким лише не говорено. І це не тільки його вислови, а й справи..., які
красномовніші за будь-які вислови. Це антиукраїнський міністр
антиукраїнської освіти. Бо українського тут нічого немає і не
передбачається.


Табачник принципово заявляє, що «я маю свою позицію, і буду її
впроваджувати», «це моя точка зору». – Будь удома зі своєю точкою зору, а
будучи міністром ти маєш підпорядковуватись законам України й
Конституції. Яка красномовно свідчить, що мова у нас державна одна -
українська. Иншого поки що не передбачено.





- До речі, наскільки мені відомо, Ви й у документах Міністерства освіти натрапляли на помилки....


– Чинне міністерство від попередніх нічим не відрізняється. Безграмотних там вистачало завжди.


- А в сучасних офіційних словниках трапляються помилки?


– Безперечно, у якому словнику тих помилок немає... У моїх
словниках, яких уже понад п’ятдесят, теж трапляються помилки. І все це
не від того, що я не встигаю їх знайти та виправити, а від того, що
кожне видавництво має редакцію, де після мене починають вносити власні
правки. І ці правки, на жаль, невмотивовані останніми змінами правопису
та останніми науковими розробками, а є якимсь суб’єктивізмом або
стереотипом сприйняття.


От, я укладав технічний словник і редактори наполягали, щоб я
включив туди «пилосос». Я кажу, що в українській мові нема такого слова,
оскільки нема дієслова «сосати». А вони у відповідь: «Включітє хотя би
послєднім значєнієм, пускай будєт, поскольку люді прівиклі». Я кажу:
«Люди у нас прівиклі й до матюків, так може й їх туди дописати..?».


Правильно казати й писати «Порохотяг», «Пилозбирач», «Пилосмок»,
«Порохозбирач», можна навести чималий синонімічний ряд, тут він не
зашкодить, хоча в технічній термінології синонімія не бажана. Тому має
бути однозначне висловлення. Словники рясніють цими помилками.


Словник – це дуже відповідальна річ. Але зараз словники друкують і
видають будь-хто і в будь-яких видавництвах, які не мають фахових
редакторів та коректорів. Вони на цьому заощаджують або просто не
вичитують, передруковуючи одне в одного.


- То чи робили Ви якісь звернення до Міністерства освіти?


– Раніше так, а нині жодних звернень не планую, бо це все одно, що кричати в яму (як у тій казці про короля з віслячими вухами).


Свого часу розмовляв з п. Вакарчуком, але він послався на те, що
апарат міністерства не він формував, і не може змінити ситуації: «Вони
тут були до мене, і вони будуть після мене».


Існує певний стереотип сприйняття, що міністерство вічне. Змінюються
міністри, а категорія отих других, третіх і четвертих осіб, які по суті
керують освітою залишається. На Вакарчука ми покладали чимало надій.
Гадалося, що це справжній український міністр. Але сталося не так, як
гадалося. Коли я зауважив, що міністерство продукує безграмотні
документи, він відповів: «Я ж не філолог». Отже, у нього працюють, як і
зараз, – не фахівці. Це не найбільший, хоча красномовний приклад того,
що риба гниє з голови. Якщо в міністерстві така грамотність, то що воно
буде там, у школах… Але є викладачі подвижники...


- Як Ви вважаєте, скільки в Харкові таких викладачів?


– Десятки, можливо, а до сотень навряд чи дійде, оскільки загальний
освітній рівень абітурієнтів щорік погіршується. І цей сумновідомий
рекорд у 139 помилок під час стартового диктанту, який я проводжу щораз,
коли починаю читати на будь-якому курсі. 139 помилок!!! – це, навіть,
важко уявити...


- Це з комами, крапками?


– Ні, це, перепрошую, лише граматичні. З пунктуаційними ще більше.
То вже инша іпостась. У даному випадкові, коли 5 помилок – це два, 10 –
це один, 20 – нуль. А як оцінювати 30, 50, 100???


- Ви дещо помиляєтесь. У школі, коли запровадили 12-балову
систему, то за 18 помилок ставили «одиницю». І лише тоді, коли їх було
більше, диктант не зараховували. А «одиниці» й «двійки» нині вважають
реальними балами, які можна ставити в атестат.



– Оце красномовний приклад, як деґрадує наша освіта. Коли я навчався
то за 5 помилок було «два». То був певний рівень. Згадую, що студентом
скільки разів мені довелося переписувати ті самі диктанти.


Якщо нині знизили рівень вимогливости, то це і є відповіддю на те, до чого ми скочуємося. Я вважаю це жахливим.


Окремі особи дещо намагаються змінити, але ... У неті є блог
Олександра Пономарева. На місцевому «радіо Слобожанщини», я веду
5-хвилинки культури мови. Щоріч ми зустрічаємось на конференції в
інституті журналістики зі знаними науковцями О. Пономаревом, І. Ющуком,
Л. Масенко, І.Фаріон, О. Сербенською й иншими, кому болить сучасний стан
мови й освіти взагалі, але вони одинаки. Иноді руки опускаються: чи
варто перти проти рожна, коли всі инші дисципліни читаються не
українською, і рівень цього читання далеко не фаховий.


Якийсь набір банальних фраз і покручів. Уважаю, що наша мова
самодостатня й має панувати не лише на заняттях української мови, а й
инших гуманітарних та технічних дисциплінах. Допоки вона не буде в
технічних дисциплінах, це буде мертва мова. Усі інженери будуть
продовжувати послуговуватись суржиком, російською, калькованими
висловами, а також матюками, як це є на виробництві чи будівництві, в
правоохоронних структурах, війську тощо. Як було за радянщини: «Главноє
сколько сталі і цемєнта на душу насєлєнія. Сколько раскритих
прєступлєній». А духовість, культура, освіта, була завжди за залишковим
принципом.
- А чи має українська мова матюки, чи це їй притаманно? І в якій мірі?


– Це цікаве дослідження. Свого часу його проводили. Є така невеличка
царина соромітських пісень на Західній Україні. Я про них дізнався
наприкінці 80-х років.


Абсцентна ж лексика до нас прийшла від східного сусіди. Вони
виправдовуються тим, що це вплив татарських, тюрських запозичень. Але на
Кавказі таке не прижилося. Спробуй, щось сказати там таке про матір,
він тебе задавить. Для нього це святе. І в Україні маму традиційно на Ви
називали. А про сучасний збочено-сексуально-генітально-патологічний
мат, який нині звучить, навіть, від дівчат і говорити не хочеться?..
Уважаю, що це деґрадація повна...


Зараз мат можна почути всюди: ідучи вулицями, парками, коридорами
нашої almamater. Є такі вислови, що аж дико стає. Показово, що, уживаючи
такі слова, вони зазвичай не лаються, а так розмовляють, жартують.


Українська мова має свої переваги – це неймовірна мелодика,
величезна синонімія, дуже влучна фразеологія. На жаль, цей апарат
закритий для широкого загалу. У кращому випадкові більшість, навіть, не
замислюючись мавпує російські взірці: «Втирати окуляри». Даже в русском
язике речь идёт не об очках, а о карточном термине. Нам слід уживати
український відповідник: «Замилювати очі», «Напускати туману», «Вішати
локшину на вуха». Це свідчить про вельми низький і невимогливий рівень,
оскільки, на жаль, втрачено самоповагу. Та попри все, я оптиміст. Наша
непроста історія красномовно свідчить: були й гірші, трагічніші для нас
часи. Нація завдяки мові вистояла. Переживемо й це лихоліття. Імена
сучасних пілатів і піратів підуть у небуття. Мова й нація вічні.
Борітеся й поборете, як заповів Пророк.


- Дуже дякую Вам за змістовну розмову й вітаю з уродинами, які Ви сьогодні відзначаєте.


– Дякую, але після п’ятдесяти я вже їх не відзначаю так, як це було
до цієї дати. Нині кожен прожитий рік, це аналіз не того, що зробив, а
роздуми скільки ще лишилось часу, щоб завершити почате...

Парламент:*мовний сюрприз*.

   Народный депутат Украины (фракция НУ-НС) Вячеслав Кириленко предлагает запретить сужение сферы применения украинского языка путем недопущения принятия местными властями решений о порядке использования языков. Проект закона "О запрете сужения сферы использования украинского языка" зарегистрирован в Верховной Раде в среду и обнародован на сайте ВР.

   "Законопроект устанавливает право на свободное использование украинского языка во всех сферах общественной жизни на всей территории Украины, запрещает любые ограничения такого применения. В то же время законопроект не ограничивает и не нормирует использование в Украине других языков", - говорится в пояснительной записке.

   В соответствии с законопроектом, не допускается принятие органами власти, должностными и служебными лицами решений, совершение действий или бездеятельность, направленные на сужение сферы использования украинского языка или на ограничение права свободного использования украинского языка.Кроме того, данный документ предусматривает запрет на ограничение использования украинского языка на предприятиях, в учреждениях и организациях.

   Цель законопроекта – "защитить украинский язык как государственный язык в Украине и родной язык большинства граждан Украины, гарантировать право каждого гражданина Украины свободно использовать украинский язык на всей территории Украины во всех областях общественной жизни, не допустить сужения области использования украинского языка".

   Как сообщалось, в августе Луганский окружной административный суд признал правомерным официальное использование русского языка на территории области.Кроме того, раньше решения по предоставлению русскому языку статуса регионального принимали местные власти в Крыму, Запорожье, Одессе и Донецке.

Чому більшість українців спілкується не німецькою мовою?

Чому більшість українців спілкується російською мовою, а не німецькою?


Бо німцями у далекому 1941 році керував єфрейтор і клепки йому не стало почати творити українську першу армію у 1941, а не в 1945, і першу українську дивізію він дозволив створити лише у 1943, і то, озброїв кепсько і кинув у пекло боїв без підтримки.

Він творив армії з росіян, а за українців згадав лише перед тим, коли почав горіти «на роботі». Можливо, аби Гітлер не знищував українських націоналістів тисячами, і не катував їх Провід у концтаборах, міг би і перемогти у 1945 Сталіна.

І коли б у 1991 році Україна проголосила незалежність і вийшла зі складу Великої Германії, то більшість її населення продовжувала би спілкуватися німецькою мовою, а у Верховну Раду продовжували би наївні громадяни обирати гестаповців.

А міністр освіти виступав би за німецьку мову, знущався би з україномовних інтелігентів і обзивав би Бандеру комуняцьким колаборантом і звинувачував би бандерівців за вбивства місцевого населення, яке радо йшло на співпрацю з німцями і допомагало знищувати радянські банди.

А дитячи садочки на двадцятому році незалежності продовжували би «клепати маленьких німців» і з урядом Рейху велися би переговори про спільний підручник з історії. А гестаповці у Запоріжжі поставили нарешті пам’ятник Гітлеру!


 

Вічнонезмінний календар Третього тисячоліття

Допоможіть українському!!!

Олександр Макарчук /учитель фізики та астрономії районного ліцею, м. Сторожинець Чернівецької області/ є автором вічного календара http://volianarodu.org.ua/uk/Nauka-i-osvita/Uchytel-fizyky-vynayshov-vichnyy-kalendar

Мені імпонує 12-ти місячний вічнонезмінний календар Третього варіанту. Кожен останній місяць сезону, зими, весни, літа, осені матимуть по 35 днів, запам’ятати не складно. Інші місяціматимуть по 28 днів. Ваз на 6 років до останнього місяця року додаватимуть додатковий тиждень. Українці розумний народ і в кожного своя правда. Я би хотів той тиждень додати до липня, аби літо було довше. Хоч школярам якась радість.

Але третій варіант краще бо імпонує третьому тисячоліттю.

Прошу поширення, бо це круто, це корисно і це українське!!!



Мова

Хоча мова, це субстанція вторинна, але саме вона формує суспільство. Тому злодії і загарбники, олігархи і українофоби, ті, що катують українців, або збираються катувати, як втім і люди байдужі, ліниві, чи зомбі досить активно виступають проти мови. Мова створена не для того, аби її любили. Це дарунок Бога для життя людини. Мова є для життя, для його покращення і розвою. Мова сприяє духовному збагаченню суспільства.

Прочитав статтю Юрія Андруховича "Навколомовне питання. Про мавпування, Тютюнників, Табачників, Перевертнів і Голосраченків"

Чому моє прізвища не Голосраченко?

http://crimea.unian.net/ukr/comments/23291

Від русифікації до бідності

Нав’язування російської мови – лише один з аспектів експорту Росією свого способу життя

Термін, здається, добре знайомий. Нині навіть  шкільнийпідручник жваво пояснить вам його сутність: русифікацією, мовляв, єполітика, спрямована на утвердження та зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах за допомогою переходу чи  переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх ню подальшу асиміляцію. Популярне трактування цього явища веде свій родовід іще від рубежу ХІХ–ХХ століть, коли політичне крило національно-визвольного руху боролося проти різного роду обмежень у царині українського слова й друку. Згодом, уже за радянських часів, це трактування видозмінилося у викривальне бичування культурно-освітньої політики СРСР. Утім, русифікаторство від свого початку стосується не лише «солов'їної мови» та вишиванки.

Економічна русифікація: снаряди замість масла

Здебільшого під русифікацією розуміють насадження й культивування російського, яке має витісняти й нівелювати щось питомо своє, автентичне. Насправді утиски та асиміляція були і є лише частиною русифікаційних заходів. Іншою їхньою функцією є збереження та розвиток тих складових місцевої культури чи соціальних практик, які за визначенням були корисні для метрополії, обіцяючи зміцнювати її вплив на місцях.

Русифікацію традиційно й цілком справедливо ототожнюють із поширенням на Україну політичного впливу Росії, коли після Козацької революції ХVII століття та низки воєн із Польщею й Туреччиною дедалі більше українських теренів потрапляли під владу «білого православного царя». Утім, початки русифікаторства попервах стосувалися зовсім не культурно-освітньої сфери, а радше соціальної та економічної. Ревно обстоюючи позитив, що його буцімто привнесли російські завоювання імперської доби в економічне життя України, казкарі ідеологічного фронту повсякчас наголошували на доступності для України зарубіжних ринків збуту продукції (в першу чергу сільськогосподарської), перетворення Півдня та Лівобережжя на житницю Європи тощо. Гірка правда полягала в тому, що всі ці зміни скоріше сприяли консервації економічного аутсайдерства України, яке намітилося вже у ХVIII столітті, аніж виходу з нього. Не секрет, що «доступ» до західних ринків українських купців відбувався не рентабельно виправданими шляхами, як було ще від часів Середньовіччя, а за російським посередництвом і через контрольовані метрополією транзитні центри. Ідеологія російської зовнішньої торгівлі не мала нічого спільного з філософією вільного обміну, притаманного західному світу й була орієнтована винятково на потреби встановлення економічного, а відтак і політичного панування. Шляхом запровадження поступових обмежень на вивіз стратегічно важливих товарів та спрямування торговельних потоків у власні транзитні пункти Росія швидко встановила цілком нові для українців правила гри, де бізнес міг бути успішним лише для «своїх». У недалекому майбутньому в ньому лишилися переважно ті, хто заручився підтримкою та протекцією впливових вельмож або царських фаворитів.

Іншим гірким плодом стало входження українських виробників до загальноросійського ринку, оспіване багатьма істориками імперської та радянської доби. Сільське господарство в Україні мало орієнтований на експорт характер. Псевдо-патріотів страшенно тішив статус України як годувальниці Європи, при цьому скромно замовчувалося те, що за кордон продавали переважно фуражне збіжжя, яке йшло не до європейських споживачів, а для реекспорту в колонії. Динамічний розвиток цукроваріння в Правобережній Україні, що так пестив містечкове марнославство, теж став таким собі маленьким «економічним дивом», з тим лише застереженням, що умови роботи на цукроварнях були вкрай важкими, а мережа підприємств аж ніяк не вирішувала проблеми безробіття та низького рівня життя. Попри те що Україну вважали мало не столицею європейського цукроваріння, її середньостатистичний мешканець споживав цукру в рік найменше з-поміж інших сусідів по Європі!

Промислове піднесення другої половини XIX століття було чистої води «русскім» проектом, через те що всю інвестиційну сферу контролював уряд, прагнучи використати її не для поліпшення добробуту країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Бісмарківський принцип «снаряди замість масла» приваблював закордонних інвесторів гарантованим збутом виробленої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, промислового устаткування), споживачем якого виступала держава. Імперська промислова революція, а згодом радянська індустріалізація сповідували практично однакові економічні пріоритети: переважання видобутку сировини та важкої промисловості над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни в структурі українського експорту на готову продукцію припадало менш як 20%, решту становили сировина та напівфабрикати.

Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської.

Відсталість сфери комунікацій, про яку ще Гоголь писав, як про хронічну хворобу Росії, стала для України усталеним фактом. Ірраціональне й мляве будівництво доріг, а згодом залізниць, відсталість технологій та розкрадання коштів назавжди стали виразно російським брендом у цій сфері. Транспортні проекти часто перетворювалися на іміджеві ширми, що прикривали справжню безпорадність держави: сцени закладення Транссибірської залізниці, де майбутній імператор Ніколай ІІ з тачкою в руках, увійшли до всіх гімназійних підручників з історії, а за деякий час реінкарнувалися в пропагандистські плакати іншого потьомкінського проекту імперії, тепер уже радянської, – БАМу. Спільними нотками резонують із ними і теперішні інфраструктурні проекти Євро-2012 пострадянської України

Соціальна русифікація: черги замість барикад

Найяскравіший вияв соціальної русифікації – участь українських еліт у розбудові російської та радянської імперій – часто використовується як аргумент на користь близькості цих утворень і їхньої ідеології українському менталітетові. Заради точності відзначимо: «хохли»-будівничі імперії – це не лише Розумовські, Безбородьки, Трощинські та Кочубеї, але й сотні тисяч українських селян та козаків, якими Петербург «обрусения ради» заселяв Кубань, Крим, Східний Сибір і Казахстан. Прикметний факт соціальної політики метрополії: усі регулятивні заходи щодо українського суспільства вона спрямовувала тільки на дві соціальні верстви – дворянство й селян. Перші отримували кар'єрні та матеріальні перспективи на імперській службі, втрачаючи натомість соціально-політичну самодостатність (а згодом і ідентичність), других то батогом, то пряником манили до міфічних селянських «землі й волі». Водночас політика імперського та радянського урядів послідовно ігнорувала й маргіналізувала третій стан – середній клас. Права власності в законодавстві імперій для непривілейованих верств завжди лишалися примарними, а політичні свободи були геть відсутні, що взагалі не давало можливості для розвитку буржуазії як носія принципово іншої громадянської релігії, заснованої на індивідуалізмі, незалежності, відповідальності та підприємливості.

Натомість соціальна русифікація повсякчас дбала про збереження в суспільстві ієрархічної структури. Верхівку традиційно посідали «обрані» та протеговані політичним режимом чиновники й офіцери, до яких могли долучатися інші категорії «слуг народу». В умовах хронічної неефективності управлінського апарату та економіки, ці категорії мали окрім владного впливу ще й додаткові пільги-преференції – від доступу до західних благ цивілізації до якісного лікування та харчових пайків у спецрозподільниках. Решта суспільства поставала аморфною знеособленою масою, головними моральними цінностями якої були безоглядна покірливість та віра в сильну державу (царя, вождя). Соціальні прагнення скеровувалися не на самореалізацію та самовдосконалення, а на пошук шляхів потрапляння до числа «обраних» і відтак оволодіння дарованими їм пільгами. Особиста свобода в колективістських структурах сільської громади або стаханівської бригади завжди була аномалією й викликом традиційним цінностям. Патерналістські орієнтири й очікування завжди мали своїм наслідком пасивність і добру керованість – найцінніший суспільний результат русифікаційних проектів. Саме вони давали можливість метрополії ліпити нові спільноти не тільки на рівні ідентичностей, але й фізичних людських мас – саме так став можливим феномен «радянського народу», популяції якого лишилися практично в усіх колишніх радянських республіках і понині.

Утім, соціальні успіхи русифікації були й лишаються чи не найбільш сумнівними та обмеженими. Причин цьому досить багато – від напрочуд тривкої соціальної пам'яті українців (як-от селян, у яких, як доводять соціальні психологи, інтуїтивна й підсвідома недовіра до влади, спричинена травматичним досвідом голодоморів і колективізації, живе та працює протягом щонайменше 4–5 поколінь) до елементарної незграбності та поверхневості реалізації конкретних заходів. Поклавши чимало часу та коштів на нівеляцію соціальних та етнічних відмінностей поміж «братніми радянськими республіками», небіжчик СРСР, зрештою, зіткнувся наприкінці свого існування з вибухом притлумлених до того «націоналізмів» та відродженням соціально-побутових традицій, які він безуспішно намагався викорінити. Системною вадою русифікації була її неконструктивність. Оглядаючи наслідки русифікації Криму, яка в очах російського суспільства була аналогом цивілізаторства дикунів, російський публіцист Євґєній Марков із невтішною відвертістю зазначав: «Питання про народну вигоду мусить бути вирішене з цілком безсторонньою логічністю й щирістю... Погляньмо справі прямо в очі й, поклавши руку на серце, скажімо відверто, чи справді дали ми кримському татарину краще життя?»

Культурна русифікація: «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні!»

Культурна площина русифікації здається найбільш видимою. Утім, вона набагато ширша й загрозливіша, аніж валуєвська заборона українських друків 1863 року чи то тріумфальна хода російської попси українським телеефіром.

Глобальний результат культурної русифікації – це прищеплення нової системи цінностей і мотивів, передусім у повсякденному житті. Це ті соціальні звички й судження, які промовляють до нас вустами персонажів Сковороди та Нечуя-Левицького: «начальник завжди правий», «не висовуйся», «а мені воно треба?» тощо.

Соціальна байдужість та духовна летаргія насправді страшніші за примітивність смаків, що їх плекає маскульт «русского міра». У цьому сенсі наслідки русифікації зараз даються взнаки навіть там, де замість російської лунає українська, але в лікарнях і судах до людини ставляться залежно від її соціальної «сортності» й товщини гаманця.

Ще одна, так би мовити, цивілізаційна травма, заподіяна русифікацією, – поява в нашому культурному лексиконі понять «провінція» та «столиця». У дорусифікаційну добу культурний ландшафт на знав такого поділу через питомо європейську гомогенність України – великі міста й містечка творили основний економічний та культурний субстрат регіонального життя, у якому освітні центри та потужні торговельні осередки не конче збігалися з адміністративними столицями й осідками можновладців. Переформатування імперської доби натягнуло над країною нову координатну сітку, у якій ця гомогенність швидко зникла разом зі старими осередками культури й економіки (навряд чи хтось зараз упізнає в Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Коропі чи Новгороді-Сіверському колишні «зіркові» міста). Центри ваги перемістилися в значною мірою штучно визначені новою владою осередки, які так і не спромоглися на самодостатній розвиток, а з’ясування можливостей і перспективності стало визначатися не природними здатностями регіону чи місцевості, а властивим імперії ієрархічним поділом між «центром» і «окраїнами». Тож провінційність стала категорією не географічною, а радше сутнісною, якісною.

Імунітет від русифікації

Русифікаційні моделі були і є конче необхідними для збереження цілісності та впливу імперії. Але чи є вони такими всесильними та ефективними? Ахіллесовою п’ятою русифікаторства є тотальна байдужість до будь-якої ідентичності, в основу якої покладено суто громадянські цінності (примат прав особи, індивідуалізм, терпимість, соціальна конструктивність тощо). Через те навіть русифіковані громадяни не завжди уживаються із цінностями та умовами «русского міра», навіть якщо вони є етнічними росіянами. Русифікована модель суспільного й культурного устрою пропонує неефективну державу, матеріальну нестабільність і соціальну пасивність, позбаляючи натомість можливості вибору та перезавантаження суспільного розвитку. Ця неприродна модель поступу є перешкодою для повноцінного розвитку не лише Львова, Коломиї чи Луцька, але рівною мірою й Луганська, Джанкоя чи то Херсона. Русифікація та її новітній римейк совок ніколи не матимуть шансів там, де люди воліють бути громадянами, а не підданими.

Продовження читайте у журналі «Український тиждень» №23(188)

"Без яких би то ні було" (С)

(присутня ненормативна лексика) побачив тут порвало на шматки

Даль. Епістолярний курс історії Росії

Цитати з листів В. І. Даля до М. О. Максимовича, датованих 1848-50 рр.