Оказывается, московское презрительное "понаехали тут" по отношению ко всем "не коренным" не выдерживает никакой научной критики. Потому как столичная земля издавна была прибежищем мигрантов. Даже восточнославянские племена вятичей, из которых в основном и вербовалось в Средневековье население древней Москвы, сами были "не местными". Такова точка зрения антропологов, буквально по косточкам собирающих историю освоения столичного региона. Изучать летописных вятичей, освоивших земли между Волгой и Окой и территорию, на которой зародилась Москва, антропологи начали еще в середине ХIХ века. Вопрос, откуда пришли и с кем смешались эти племена, долго оставался загадкой. В советские времена считалось, что славяне вообще ниоткуда не приходили: где жили прежде, там живут и поныне. Тех, кто настаивал на политически вредной миграционной версии, власти поправляли. Но когда пришло время нормального - без поправок на политику - изучения прошлого, выяснилось, что это древнее, или, как его называют, "курганное", население представляло собой "помесь" местных финно-угорских племен и пришедших с запада мигрантов-славян. Последние, приобретя несомненное сходство с аборигенами, необъяснимым образом сумели сохранить славянскую культуру и язык.

Оказывается, московское презрительное "понаехали тут" по отношению ко всем "не коренным" не выдерживает никакой научной критики. Потому как столичная земля издавна была прибежищем мигрантов. Даже восточнославянские племена вятичей, из которых в основном и вербовалось в Средневековье население древней Москвы, сами были "не местными" (кстати, пришли они из Центральной Европы). Такова точка зрения антропологов, буквально по косточкам собирающих историю освоения столичного региона.

Изучать летописных вятичей, освоивших земли между Волгой и Окой и территорию, на которой зародилась Москва, антропологи начали еще в середине ХIХ века (с тех пор в столичном регионе исследовали больше 70 групп вятичских курганов, относящихся к ХI-ХIII векам).

Вопрос, откуда пришли и с кем смешались эти племена, долго оставался загадкой. В советские времена считалось, что славяне вообще ниоткуда не приходили: где жили прежде, там живут и поныне. Тех, кто настаивал на политически вредной миграционной версии, власти поправляли.

Но когда пришло время нормального - без поправок на политику - изучения прошлого, выяснилось, что это древнее, или, как его называют, "курганное", население представляло собой "помесь" местных финно-угорских племен и пришедших с запада мигрантов-славян. Последние, приобретя несомненное сходство с аборигенами, необъяснимым образом сумели сохранить славянскую культуру и язык (подробно об этом - в интервью с антропологом академиком Татьяной Алексеевой).

Как выглядело это новое "метисное" население, сегодня можно даже увидеть - последователи Михаила Герасимова, известного всему миру автора метода восстановления лица по черепу, работающие сегодня в организованной еще при жизни учителя лаборатории антропологической реконструкции Института этнологии и антропологии РАН, создали графические и скульптурные портреты древних обитателей нынешнего Подмосковья, живших на территории сел Волково, Потапово и Шишмарево, любимого нынешней элитой подмосковного города Звенигорода и в некоторых других местах.

Нынешние антропологи знают о вятичах немало. Треть из них умирала в детском возрасте, хотя для тех времен это не удивительно. Продолжительность жизни у мужчин - впрочем, как и в других славянских племенах - почти не превышала 40 лет. Но женщины жили еще меньше, что может свидетельствовать об их более низком статусе и "уровне жизни". Впрочем, скорее всего большинство женщин умирали при родах. В принципе антропологи могли бы даже определить - по специальным зарубкам, остающимся на тазовых костях, - сколько детей рожала за свою недолгую жизнь среднестатистическая вятчанка. Но такой возможности они не имеют - в коллекциях московских вятичей, которые хранятся сегодня в НИИ и музее антропологии МГУ, тазовых костей практически нет. Еще не так давно собирались по преимуществу краниологические серии, то есть коллекции черепов.

О чем можно судить безошибочно, так это о состоянии зубов наших далеких предков, страдавших, как и мы сегодня, прежде всего от кариеса. Хуже всего зубы были у вятичей, живших в верхнем течении Москвы-реки и ее притока Истры, а также в нижнем течении Москвы-реки и бассейне реки Пахры.

Если говорить о заболеваниях, оставляющих следы на черепе и костях, то, по словам Александры Бужиловой, ведущего научного сотрудника Института археологии РАН, специалиста по палеопатологиям (то есть болезням древних людей), ничем особенным среди других славянских племен вятичи не выделялись. Страдали, но не больше других, от поражения суставов и позвоночника (начиная от остеохондрозов и заканчивая деформирующим артрозом). От доброкачественных опухолей в своде черепа и от воспаления надкостницы. От травм. Кстати, особенно "травматичной" оказалась зона среднего течения Москвы-реки, возможно, территория самых частых военных столкновений.

А, к примеру, по дырочкам на верхнем своде глазниц, которые достаточно часто встречаются в коллекциях московских вятичей (для этой аномалии есть свой медицинский термин - cribra оrbitalia), можно заключить, что средневековое население преследовала анемия, вызванная дефицитом железа, магния и цинка. Отчего это происходило - от недоедания, частых инфекционных заболеваний или стресса, - сказать трудно. Вопросов вообще остается немало.

Не исключено, что на некоторые еще удастся ответить - вятичи оставили после себя несколько тысяч курганных групп, и многие из них еще не исследованы. Если, конечно, ученых не опередят "черные археологи" - сегодня они методично "исследуют" курганы: выходят на захоронения и выворачивают кости. По сведениям Николая Макарова, директора Института археологии РАН, из 11 курганных групп в районе Одинцова часть потревожена грабительскими ямами-колодцами (добычу сбывают на московском рынке "Вернисаж в Измайлове"). От "черных археологов" пострадал и курганный могильник Семивраги-1 в Домодедовском районе Московской области: из 32 насыпей Х-ХIII вв. сегодня сохранились лишь 12.

Снежные московские зимы - непростое испытание не только для 'потомков' древних вятичей, но, возможно, и для их предков (фото: Виктор Хабаров)

Еще летописец Нестор недолюбливал народ, поселившийся на Москве-реке

О древних вятичах немало рассказали славянские летописи. К примеру, известно, что в IХ-Х веках они платили дань Хазарскому каганату. Что Илья Муромец переезжал из Мурома в Киев прямиком через территорию вятичей, и это засчитали ему как настоящий подвиг. Летописцы, к сожалению, молчат о том, откуда и когда пришли эти славянские племена в центральный район Русской равнины, что заставило их переселиться на берега Москвы-реки, Оки и их притоков. Зато нравы этого племени описаны ими подробно и нелицеприятно. Киевский монах - летописец Нестор сообщал, что вятичи - грубое племя, "яко звери, ядуще все нечисто". Да и русский мат, если верить ему, пошел гулять по Руси с легкой руки вятичей. Они этим славились - по свидетельству летописца, срамословье было у них пред отцами и снохами, браков не было, жен умыкали на плясаньях и бесовских игрищах, а некоторые имели по две и по три жены.

Впрочем, возможно, что Нестор был пристрастен к вятичам: слишком уж независимым - в том числе и от киевских князей - стремился быть лесной народ, положивший начало древнему населению Москвы. Академик РАН, антрополог Татьяна Алексеева: "Есть версия, что у древнего населения Москвы былапримесь негроидной крови"

Как антропологи составляют историю заселения территории, на которой зародилась Москва, в интервью обозревателю "Известий" Наталье Давыдовой рассказала Татьяна Алексеева, академик РАН, антрополог, главный научный сотрудник НИИ и Музея антропологии МГУ.

вопрос: Даже когда господствовала теория, что восточно-славянские племена не расселились по Восточно-Европейской равнине в эпоху раннего Средневековья, а жили здесь и прежде (теория автохтонии), вы придерживались мнения, что восточные славяне, в том числе племя вятичей, на территории которых впоследствии и образовалась Москва, - мигранты.

ответ: Да, и пришли они с запада. В этом нет никакого сомнения. Судя по археологическим данным, переселение началось в VI веке. Только антропологических материалов того времени не сохранилось, потому что умерших по языческому обряду сжигали. Но начиная с IХ века антропологи уже имеют вещественные подтверждения - черепа и скелеты, и можем представить картину этого движения с запада на восток. Одним из первых территорию, с которой пришли восточные славяне, обрисовал по археологическим материалам чешский историк и археолог Любомир Нидерле. Прародиной восточных славян была Центральная Европа.

в: В 1950-е годы вы участвовали в беспрецедентной по масштабам первой русской антропологической экспедиции Института этнографии РАН, изучавшей современное русское население - потомков и кривичей, и словен новгородских, и вятичей... Живых людей, а не древние коллекции, тоже необходимо изучать для того, чтобы прояснить вопрос о происхождении восточных славян?

о: Конечно. Руководитель нашей экспедиции Виктор Валерьянович Бунак тоже придерживался теории миграционизма. И именно ему в те времена, когда было еще много сторонников автохтонии, удалось отстоять проект изучения современного русского народа, четко связанный с колонизационными потоками. Мы исследовали тогда 17 тысяч человек из 117 районов, каждого третьего из них сфотографировали. С помощью этих фотопортретов уже в 1990-е годы методом аппликационной съемки были сделаны обобщенные портреты великоруссов из разных регионов России. Причем у жителей столичного региона они оказались самыми нечеткими и размытыми. Потому что современное подмосковное население оказалось самым разнообразным по своему физическому облику. Кстати, и от мигрантов-вятичей в нем осталось не так уж много.

в: Тогда, в 1950-е, вы утвердились в том, что восточные славяне были не коренным, а пришлым населением?

о: Конечно. Сильное сходство с исходным антропологическим славянским типом сохранили разве что современные поляки, то есть западные славяне. А что касается восточно-славянских племен, двигавшихся на север, юг и восток из центральной Европы, то они смешались с местным населением - финно-уграми и балтами. Я проанализировала каждую восточно-славянскую группу по ряду очень важных расово-диагностических признаков. Выяснилось, что антропологический тип меняется при движении с запада на восток: по мере продвижения на восток в славянском населении проявляется все больше черт, присущих финно-угорскому населению, и все меньше - западно-европейскому. Когда я впервые увидела краниологические серии, то есть коллекции черепов вятичей, мне сразу бросилось в глаза, что они в сущности не отличаются от финно-угорского населения, скажем, из древнемордовских могильников. По антропологическим признакам - это одно и то же население. И все-таки это уже славяне. Потому что их погребальный обряд, их женские украшения, которые в основном и являются для ученых этническими определителями, - вятичские, а не финно-угорские.

в: Курганы Московской области ученые начали активно раскапывать полтора века тому назад. Но, похоже, сегодня интерес к ним упал?

о: Нет, курганы продолжают изучаться. Увы, часть из них распахана, но многие сохранились. Например, в Косине. Или неподалеку от подмосковной резиденции московского мэра - там тоже сохранились типичные курганные группы вятичей, невысокие, поросшие лесом. Что же касается серьезных исследовательских работ, то НИИ и музей антропологии МГУ предлагали московской мэрии осуществить проект "Древние москвичи", изучить, как складывалось население древней Москвы. Но интереса к нашей идее мы не обнаружили. Думаю, до Юрия Лужкова наш проект вообще не дошел.

в: У антропологов имеется материал, позволяющий судить о населении города времен его основания?

о: Москву как город мы можем изучать в основном по материалам ХVII - начала ХVIII вв. О более раннем периоде судить очень сложно - нет достаточных по численности антропологических коллекций того времени. Так что для антропологов Москвы как средневекового города, можно сказать, не существует. В отличие от древнего населения региона, на территории которого она образовалась.

в: Кого же в таком случае вы предлагали изучать в качестве древнего населения города?

о: Москвичей ХVI-ХVIII веков. Чтобы можно было понять, какой была история заселения города. Об этом, правда, можно судить и по онамастике, то есть данных о фамилиях, которые имеют жесткую приуроченность к географическим территориям. Такие исследования мы уже провели: по хранящимся в бывшей Ленинке старым книгам подсчитали, каков удельный вес разных фамилий у населения Москвы, и выяснили, откуда эти фамилии пришли.

в: И что рассказала онамастика?

о: Что основу древнего населения Москвы составляли потомки вятичей, пришедших из Подмосковья. Значительный процент населения - переселенцы из Рязани, то есть те же вятичи. Довольно весомая часть - приезжие из Новгорода, где обитали уже не вятичи, а словене новгородские. Небольшую часть московского населения составляли бывшие жители Смоленска, это уже кривичи. Кстати, если судить по фамилиям, Москву недолюбливали жители соперничавшего с ней древнего Владимиро-Суздальского государства - выходцев оттуда в городе почти не было. Все эти выводы можно проверить на антропологических материалах ХVI-ХVIII вв. Их у нас достаточно.

В рамках проекта "Древние москвичи" мы предлагали изучить не только имеющиеся коллекции, но еще и материалы из захоронений при церковных приходах Москвы ХVIII века. В те времена жители разных улиц были "приписаны" к своим приходским кладбищам. Так что можно было бы узнать, как различалось население разных улиц. Этой темой занималась Татьяна Ивановна Трофимова. Первые результаты оказались чрезвычайно интересны. К примеру, Остоженка дала невероятно грацильный антропологический материал.

в: Грацильный - значит мелкий?

о: Да. Вообще-то вятичи - довольно мелкое население, и костяки у них хрупкие. Но жители Остоженки - просто малюсенькие. Было бы очень интересно разобраться, откуда шло ее заселение.

в: Последователями Михаила Герасимова сделаны антропологические реконструкции - пластические и графические - представителей разных восточно-славянских племен: полян, северян, кривичей, словен новгородских, вятичей. Если судить по ним, у вятичей из московских курганов, из которых в большой степени и сформировалось изначальное население Москвы, менее выступающий, чем у других славянских племен, нос. А также более узкое и плоское лицо.

о: Так и есть. Антропологически они очень похожи на мордву-эрзю, относящуюся к финно-угорской группе народов, в которую входят также венгры, финны, эстонцы, марийцы, удмурты... Кроме того, на некоторых графических портретах видно, как выступает верхняя губа (это хорошо просматривается и на черепе). С чего бы вдруг у вятичей проявился этот зубной прогнатизм, который обычно возникает на территориях, где проходило смешение людей разного антропологического облика? Некоторые исследователи считают, что это - явный показатель проникновения на земли вятичей на очень ранних стадиях их заселения какой-то негроидной крови.

в: Вот так поворот! А подобного рода загадки антропологам по силам разгадать?

о: Не все, но многие. Теперь, когда появились и с каждым годом совершенствуются новые методы исследования, мы можем, например, по уровню минерализации скелета и микроэлементному составу волос и ногтей древнего населения предположить, каким был в прошлом биохимический состав среды обитания. Исследуя древнюю ДНК, попытаться проследить пути миграции. Кстати, в своем московском проекте мы предлагали в том числе исследовать и ДНК древнего московского населения. Чтобы понять, кто есть кто и откуда. Результат мог оказаться очень интересным. К тому же у нас есть совместная с генетиками лаборатория, где проводятся подобные исследования. Другое дело, что это безумно дорого.

Попри всю внутрішню суперечливість та розмитість концепції «Русского міра», в ній є принаймні одна чітка риса: народи, які населяють території, що їх російське керівництво вважає «своїми», упродовж останніх століть зазнали системної та всеохоплюючої русифікації. У її основі лежала русифікація мовна й культурна, але вона була лише засобом зміни світогляду, способу життя та психології підкорених народів. А кінцевою метою було використання підготовленого в такий спосіб «біологічного матеріалу» для реалізації амбіцій керівництва російської держави. Проте історія русифікації засвідчила її різну «ефективність» у випадку різних народів. І ті, хто зміг опиратися цьому явищу, опинились у більш виграшному становищі щодо добробуту й свого місця у світі.

ПОГЛИНАЙ І ВОЛОДАРЮЙ

З народження Московської держави відбувається постійне прирощення нею сусідніх земель Русі. До того ж і монголи подали залежній од них у всьому Московії приклад поводження із сусідами.

Першою жертвою асиміляції стала Новгородська республіка, яка після завоювання феодально-абсолютистською Москвою в 1478 році з процвітаючого торговельно-економічного центру міжрегіонального значення перетворилася на депресивний регіон російської держави. Після цього жертвами асиміляційної політики стали народи Поволжя та Сибіру.

У період існування Російської імперії (1721–1917) політика примусової асиміляції спрямовувалася на народи, що в культурному сенсі були значно розвиненішими за саму метрополію. Першою жертвою стала українська Гетьманщина. Українську мову, традиції та спосіб життя витісняють у позбавлене прав селянське середовище, а повноправну частину суспільства методом «батога та пряника» примушують до перетворення на «нормальних русскіх». В обмін на це її представники одержували доступ до найвищих державних посад, про що, зокрема, свідчить постать імператорського канцлера кінця ХVІІІ століття Безбородька, який у полеміці з росіянами заявляв, що «немає більших росіян як малороси».

Наступними жертвами стали поляки, білоруси та українці, приєднані внаслідок поділів Речі Посполитої та Віденського конгресу земель. 16 вересня 1831 року було створено спеціальний «Західний комітет», завдання якого полягало в започаткуванні масштабної програми русифікації українських та білоруських земель, що раніше перебували під контролем поляків, аби «зрівняти Західний край у всіх відношеннях із внутрішніми губерніями», а тогочасний «голова російського МВС» Пьотр Валуєв підготував спеціальний «Нарис про засоби обрусіння Західного краю». 25 червня 1840-го Ніколай I видав указ, згідно з яким усі справи як по урядовій, так і по судовій частині, не виключаючи справ дворянських і депутатських зборів, а також взагалі всі акти, хоч якого роду й найменування вони були, треба було писати лише російською мовою, а 18 липня заборонив використовувати назви Білорусь і Литва, які відтепер іменувалися «Північно-Західний край». Було заборонено Греко-католицьку церкву, закриті уніатські і василіянські школи, що сприяли раніше бодай якомусь збереженню білоруської й української культури. Натомість посилився контроль за освітою на цих територіях з боку РПЦ.

З 1860-х років, після розгрому чергового польського повстання, відбулася наступна, цього разу на порядок потужніша хвиля русифікації Польщі. Як висловився тогочасний Віленський губернатор Муравьйов: «Что не доделал русский штык – доделает русская школа». Посилилася русифікація й українців та білорусів. Валуєвський циркуляр 1863 року майже повністю заборонив використання української мови. Зусиллями РПЦ в білоруських та українських селах створюються початкові церковно-приходські школи, освіта в яких мала підкреслено релігійно-русифікаторську спрямованість. Семінаристам заборонялося розмовляти рідною мовою. 1876 року було видано Емський указ, який доповнив Валуєвський циркуляр і призвів до остаточної заборони використання української мови.

При Алєксандрє III вістря русифікації було спрямоване проти польської, оскільки українська та білоруська мови уже були заборонені: продовжувалося її витіснення із сфер адміністрації, суду та шкільної освіти, у гімназіях було не дозволялося навіть розмовляти польською. Шкільні програми з історії складалися в проросійському дусі. У 1885 році російська стала єдиною мовою викладання і в початкових школах. Одночасно скорочувалася кількість навчальних закладів, унаслідок чого до кінця XIX століття за рівнем письменності Польща виявилася на одному з найостанніших місць у Російській імперії. Фактично щодо поляків застосовувалися ті ж самі методи, що в попередньому столітті були апробовані щодо українців автономної лівобережної Гетьманщини.

Наприкінці 1890-х років із посиленням процесів централізації почався новий виток русифікації «національних околиць», метою якої було визначено «ліквідацію сепаратистських устремлінь» неросійських народів, їх розчинення в «російській культурній спільності». Тепер її жертвою мала стати й Фінляндія, де раніше русифікація здійснювалася переважно в адміністративно-правовій сфері й практично не торкнулася культури й освіти, обмежуючись перейменуванням на російський копил населених пунктів. Хвиля планомірної русифікації була пов’язана з ім’ям призначеного наприкінці 1898 року генерал-губернатором Фінляндії Ніколая Бобрікова. Уже 1900 року було видано Маніфест про мову, який оголосив російську третьою офіційною мовою фінської адміністрації після шведської та фінської. Наступного року було ухвалено закон про призов до війська, який ліквідував окремі фінські збройні сили й уключив їх до складу російської армії. Лише брак часу, якого до моменту розпаду імперії залишилося менше ніж два десятиліття, та згуртований опір політиці русифікації з боку фінської громадськості, що збирала багатотисячні демонстрації протесту, урятував Фінляндію від тих наслідків, які ця політика мала в інших регіонах імперії, зокрема і в Україні.

ОПІР РІЗНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ

Русифікація була спільною бідою народів імперії. Після включення до її складу народів Кавказу та Середньої Азії вони також зазнали її впливу. Однак опір асиміляції в окремих народів був різний і приніс якісно відмінні результати. Головним захисним механізмом народів Кавказу та Середньої Азії у цей час була їх значна відмінність од росіян як у мовному, так і релігійному сенсі, замкненість способу життя та віддаленість від метрополії. Хоч та частина їхніх еліт, яка прагнула інтегруватися в російське середовище, досить швидко втратила свою ідентичність.

Натомість у випадку європейських народів ефективність опору цілком залежала від їхньої рішучості та організованості. Адже потенційні можливості для цього були: від напівлегальних до радикальних. Окрім кривавих повстань проти імперії 1830 та 1863 років, Польщі для протидії русифікації у 1880–1890-х роках активно створювалися таємні навчальні заклади, у яких викладали польську мову, історію й культуру. Був навіть створений таємний Університет у Варшаві, що постійно мігрував, змінюючи місце проведення занять. Величезну роль у вихованні патріотичної свідомості молодих поляків відіграли жінки: термін matka Polka досі означає сильну відважну особу, готову до спротиву в умовах заслання чи навіть смерті чоловіка. До 1901 року система таємної освіти охопила майже третину населення країни. Водночас під час російсько-японської війни 1904–1905 років Юзеф Пілсудський відвідав Японію, де домовився про фінансування повстання в Польщі й організації польських легіонів для участі у війні проти Росії, і створив Бойову організацію Польської соціалістичної партії, яка лише 1906 року знищила 336 чиновників російської окупаційної адміністрації та військовослужбовців.

У Фінляндії відбувалися масові страйки та демонстрації, активно вживалася тактика «пасивного опору». Наприклад, 1902 року на призовні пункти до російської армії з’явилася лише половина фінських призовників. Урешті-решт, після низки прикрих прецедентів російський уряд дійшов висновку про «ненадійність фінських солдатів» і зменшив квоту їхнього призову, замінивши податком на звільнення від військової служби. 16 червня 1904 року було вбито генерал-губернатора Бобрікова, який проводив політику русифікації, а після початку російсько-японської війни фіни, як і поляки, зуміли домовитися про фінансову допомогу від японського уряду. Врешті-решт маніфестом од 17 жовтня 1905 року російський імператор змушений був припинити дію русифікаційних законів та позбавити нового генерал-губернатора надзвичайних повноважень.

У підсумку національна дискримінація неросійських народів стала одним із визначальних чинників розпаду імперії Романових. Польща й Фінляндія, які пізнали всі принади співіснування з російським керівництвом у межах однієї держави, одразу категорично відмовилися від ідеї її перетворення на федеративних засадах, а відтак створили власні національні держави, які до початку Другої світової війни фактично нівелювали результати попередньої русифікації. Натомість українці, білоруси, народи Кавказу та Середньої Азії змушені були відчути всі принади співжиття ще й у межах «рівноправного» Союзу.

РАДЯНСЬКА ДОБА: «НОВА ІСТОРИЧНА СПІЛЬНОТА»

Більшовицька русифікація радянської доби була поставлена на «індустріальні рейки», здійснювалася з розмахом та глибиною, притаманною лише тоталітарним режимам. Успіхам русифікації в нових умовах сприяла нова ідеологічна основа, адже вона в цей час подавалася не як поглинання одним народом інших, а всього лише як участь у формуванні нібито єдиної для всіх «нової історичної спільноти – радянський народ». А російська мова стала платформою такого злиття, «мовою міжнаціонального спілкування».

Процес асиміляції підсилювався масштабним переміщенням населення із одних кінців імперії до інших, з традиційно національно самобутньої сільської місцевості (не тільки сіл, а й малих міст, що відігравали роль адміністративних, культурно-освітніх та економічних центрів) до великих міст, спосіб життя в яких уніфікувався в процесі реалізації комуністичних економічних експериментів. Уже в 1958–1959 роках в українських великих містах рідною мовою навчалася абсолютна меншість дітей: Івано-Франківськ – 39,4%, Київ – 26,8%, Дніпропетровськ – 17,4%, Одеса – 8,1%, Луганськ – 6,5%, Харків – 4,1%, Донецьк – 1,2%. У результаті якщо російською в містах УРСР 1970 року не володіли лише 7,4% жителів, то українською – 30,6%. Частка людей, що вважали рідною російську, у містах перевищувала в півтора рази частку росіян (45,1% та 30,2% відповідно).

Більше від України русифікація торкнулася лише Білорусі, де, ймовірно, було пройдено критичну точку неповернення, коли в 1995 році 83,3% білорусів на референдумі проголосували за російську як державну. Фактично відбулося зросійщення найближчої до Москви неросійської країни, чого Кремль домагався століттями. Пасивність білорусів стосовно власної державності призвела, зокрема, й до нинішньої економічної катастрофи, яка, на думку багатьох економістів, набуде ще помітніших масштабів.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІМУНІТЕТ

Натомість у решті республік СРСР, за винятком Казахстану (людські втрати якого під час голодомору 1932–1933 років оцінюються в 1,5–2 млн людей) та Киргизії (де індустріалізація супроводжувалася жорсткою русифікацією, у якій взяла участь частина місцевої еліти), частка носіїв російської мови, культури та ідентифікації чітко узгоджувалася із часткою росіян та асимільованих ними переселенців з інших республік. Частка тих, хто вважає російську рідною, серед титульних народів цих країн найбільшою є в молдаван – 2,5%, у решти вона не перевищує 1%. Ці дані важливі тому, що відбивають самоусвідомлення людей: відмовляючись зректися своєї мови й культури, вони залишалися й менш сприятливими до інших рівнів русифікації: звичаєвого, ціннісного тощо. Окремим чинником стало переміщення російського населення як носія русифікації до тих регіонів СРСР, де воно масово не жило. Українські Крим і Донбас, країни Балтії (насамперед, Латвія) отримали викривлену структуру суспільства, наслідки чого відчутно й досі.

Після Другої світової війни русифікації більшою чи меншою мірою зазнали й країни соцтабору, особливо ті, які входили до інтеграційних утворень, що їх контролював Кремль, як-то Організація Варшавського договору (ОВД) та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). У більшості з них російську мову було введено як обов’язкову до вивчення; державний, партійний та економічний менеджмент, особливо в перші десятиліття після Другої світової, проходив підготовку в СРСР; радники, різні категорії «фахівців» та дислоковані тут військові збройних сил СРСР доповнювали справу.

Найуспішнішим такий процес «зближення соціалістичних націй» був у Польщі та Болгарії. У результаті чого в наші дні за оціночними даними російською мовою в Болгарії певною мірою володіє до 5 млн осіб, а кількість тих, хто вивчав російську перед розпадом комуністичного блоку, досягла 1 млн осіб. У Польщі за даними Євростату російська – теж мова, яку дорослі поляки знають краще за будь-яку іншу іноземну, хоча ситуація серед молодшого покоління змінюється. Варто водночас зазначити, що під час «комуни» в Польщі збереглося дві більш-менш вільні інституції, не подолані радянщиною: католицька церква та селяни, котрих неможливо було схилити до колгоспної системи (лише 21% землі належав державі). В Угорщині, Чехії, Румунії вона значно поступається англійській та німецькій.

Історичний виклик для народів окресленого нами регіону полягає в тому, що процеси творення «новой исторической общности – советский народ» і «зближення соціалістичних націй» було перервано після розпаду СРСР,  однак нині їм знаходиться замінник. Ще 1999 року було ухвалено спеціальний закон, що встановлював форми підтримки «співвітчизників» – шляхи розширення «Русского міра» (від втручання у програми вивчення історії в країнах-сусідках до сприяння проросійським організаціям – Ред). Сьогодні реалізація проекту «Русскій мір» покликана продовжити його в умовах наявності формальних політичних кордонів. Україна зазнавала спроб русифікації упродовж трьох століть. Попри це, завдяки відмінностям у структурі та психології суспільства, спротиву активних і небайдужих, збройним повстанням проти окупації, вдалося зберегти національну ідентичність. Нинішні русифікаторські спроби спрямовані якраз на нейтралізацію цих чинників, які визначили ефективність опору в минулому. Тож, аби не повторити сумного досвіду Білорусі, українцям слід рішуче захищати свій економічний, інформаційний та культурний простір.

Коли лускають імперії, на їхніх руїнах завжди виникають держави, на появу яких ніхто не розраховував

Нав’язування російської мови – лише один з аспектів експорту Росією свого способу життя

Ющенко: " «Нашей Украины» прекрасно"

---