День двести шестой...

Смерти нет!

То, что люди называют смертью, лишь переход из одного состояния в другое. Фактической смерти нет. Есть переход из земного мира в небесный. Когда человек умирает, близкие часто борются за его жизнь до последнего, буквально умоляют его остаться здесь. Но если человек уже обречен умереть, самое лучшее это позволить ему уйти спокойно, с миром, не плача, не причитая и не умоляя остаться. Смерть приходит, когда пора сбросить тело, как сбрасывают изношеный костюм, и освободить душу для дальнейшего бытия. Это момент важнейшего перехода из одного качества в другое, и не заставляйте умирающего страдать, отягощая его уход своими слезами и страданиями. Если вы поймете, что вы – это не только тело, не только ваш разум, что вы – это, прежде всего, душа, тогда смерть не будет страшна. Душа ваша понимает, что нет трагедии в том, чтобы покинуть тело. Душе во многих отношениях тяжелее в теле, чем вне его.

Я помер! Я зрозумів це, ще до того, як свинець застряг у моєму серці. Життя не пронеслося перед очима, не було ніякого світла в кінці тунелю…нічого…

Просто у якийсь момент я зрозумів, що дивлюся на себе зі сторони.

Я дивився на своє тіло, все у крові. Дивився на дівчину, що нахилилася надомною та благала щоб я відкрив очі…бачив як поступово сходяться люди…десь далеко вила сирена…

Чомусь мені захотілося піти…піти звідси, подалі від свого тіла…втекти…

Я побіг.

Я біг по якійсь людній вулиці, але ніхто не звертав на мене уваги…ніхто мене не бачив…

Я біг…вітер куйовдив моє волосся, але я не відчував ні холоду, ні тепла. Я не відчував дотику вітру.

Я біг не думаючи куди прямую, для чого…де хочу опинитися. Я не знав скільки часу пройшло після моєї смерті…

Я зупинився. Переді мною  була вулиця. Вулиця з мого дитинства. А ось і мій дім…машина батька…

Щось тягнуло мене сюди…просило прийти.

Я зайшов у дім…дивне відчуття…відчуття спогадів…

Я пройшов до кухні. Там були мої батьки.

Вони сиділи обійнявши один одного . Мама схилила голову на плече батька і плакала…а він…а він гладив її волосся і говорив якісь заспокійливі слова…Хоч у самого в очах була неймовірна туга та відчай.

Скільки вони так сидять? Годину, дві…більше?

Я підійшов до них, присів поруч і сказав: «Все добре мамо. Все добре тату…ви зможете це перебороти. Вибачте мене…»

Я вийшов з дому, подивився у небо. Дивно. Усе змінилося. Зникли сусідські будинки. За моєю спиною зник дім. Залишилась тільки дорога…

Я помітив, що змінилася кольорова гамма навколо мене.  Все стало жовтуватого кольору, як при заході сонця на Сан Сет Біч.

Я знову йшов по дорозі . Я йшов і бачив якісь метаморфози…видіння..

Я побачив хлопця який кидав м’яч у кільце, на вигляд йому було років 10. Це був я. До нього\мене підійшли якісь хлопці, почали чіплятися., один вдарив, інші вирішили йому допомогти…

Цей спогад змінився іншим: Я сидів у машині з батьком, він вчив мене водити. Перший раз- перший стовп.

Інший спогад: Я десь у 16 років. В руках гітара, біля ніг капелюх наповнений грошима…мій перший заробіток…

Це все були спогади з мого життя, найрізноманітніші. Все, що мені запам’яталося.

Ці спогади тягнулися вздовж усієї дороги…дороги мого життя…їх було тисячі.

До чого все це, я не знав…

Раптом все зникло, і я один залишився по серед якогось поля. Знову зміна, і я у якомусь місті.

Небо затягнуло темними хмарами, все навкруги стало сірим. Почалася злива.

Я відчував дотик краплинок, що падали на моє тіло. Точніше я відчував їх тіні. Ледь помітне явище, яке не має нічого спільного із справжніми відчуттями.

Я знову кудись йшов. Я бачив людей. Вони кудись поспішали, чимось займалися, про щось переживали…жили…

Але іноді….мені зустрічалися такі ж як я…душі, що загубилися…вони ходили по цьому світі, шукаючи з нього виходу…іноді вони помічали мене, але дивилися байдуже.

Хто Я? Ким став?

Я привид? Тінь чи просто ілюзія?

Що я маю робити, куди йти? Де я? Навіщо я тут…?

Дивно, те саме я запитував і тоді, коли у моїх легенях було повітря…