Коли почалася злива, я сів на підвіконня і подивився на пустинну вулицю. Все було спокійно. Я любив дивитися на дощ… як краплинки пролітають повз, та з шумом розбиваються об залізо з іншого боку вікна. Я любив цей звук, цю мелодію дощу.

На вулиці я помітив хлопця, який тримав у руках скрипку.

Він прийшов разом з дощем. Скрипаль стояв посеред вулиці, у стіні зливи його було важко розгледіти.

Він елегантним рухом підняв смичок і заграв.

Мені здалося що час завмер, і світу не існує.

Музика скрипаля була фантастично прекрасною, незрівнянною, живою…

Я ніколи нічого подібного не чув. Нічого подібного не існувало…

Навіть шум дощу поступився місцем чарівним звукам скрипки.

Важко описати музику, а його музику описати просто неможливо, це все одно що описувати почуття кохання, настільки дивного та незбагненного, настільки різноманітного, настільки свого…

Я відчував цю музику душею, вона окутала мене відчуттям спокою та захищеності… але водночас у ній відчувалась і якась туга, що звичайно передалося і мені.

Я почав задумуватися над своїм життям. Дивно. Час іде а я все на тому самому місці.

За 2 роки нічого кардинально не змінилося. Щось заважає мені іти далі, дихати на повні груди, брати від життя все.

Я помічаю як обмежую себе у бажаннях, планах…мріях…

Я розумію, що втрачаю щось, втрачаю відчуття моменту, втрачаю моменти…

Таке враження, що я прив’язаний до стовпа, і не можу звільнитися.

Я боюся. Невпевненість мене починає знищувати. Я боюся зробити помилку.

І в один момент я зрозумів… я відчув як руйнується якийсь бар’єр всередині мене. Я відкрився самому собі. Скрипаль грав дощу,  а його музика подіяла і на мене.

Я подивився на нього і він здався мені примарою.

Я заплющив очі, притулив голову до скла, звуки скрипки повільно стихали.

Краплі дощу, ударами, аплодували скрипалю…

Студент з Валєри не фонтан,

Хоч пароньок і не баран.

Проблемка у Валєри є: «хвости»,

Весною в армію іти.

Ідея ця йому ніяка,

Який з Валєрчика вояка?

А от мамуля тільки рада,

Зробити з Валіка солдата.

І батько начебто не проти,

Обути хлопця у чоботи.

За це не проти дядько, тітка

І навіть їхняя сусідка!

Бабуся торбу впакувала,

І дід, ще той радянський партизан,

В валізу шматок сала вклав.

Мораль тут як та зла сатира-

Виною всім однокімнатная квартира!!!

Я помер! Я зрозумів це, ще до того, як свинець застряг у моєму серці. Життя не пронеслося перед очима, не було ніякого світла в кінці тунелю…нічого…

Просто у якийсь момент я зрозумів, що дивлюся на себе зі сторони.

Я дивився на своє тіло, все у крові. Дивився на дівчину, що нахилилася надомною та благала щоб я відкрив очі…бачив як поступово сходяться люди…десь далеко вила сирена…

Чомусь мені захотілося піти…піти звідси, подалі від свого тіла…втекти…

Я побіг.

Я біг по якійсь людній вулиці, але ніхто не звертав на мене уваги…ніхто мене не бачив…

Я біг…вітер куйовдив моє волосся, але я не відчував ні холоду, ні тепла. Я не відчував дотику вітру.

Я біг не думаючи куди прямую, для чого…де хочу опинитися. Я не знав скільки часу пройшло після моєї смерті…

Я зупинився. Переді мною  була вулиця. Вулиця з мого дитинства. А ось і мій дім…машина батька…

Щось тягнуло мене сюди…просило прийти.

Я зайшов у дім…дивне відчуття…відчуття спогадів…

Я пройшов до кухні. Там були мої батьки.

Вони сиділи обійнявши один одного . Мама схилила голову на плече батька і плакала…а він…а він гладив її волосся і говорив якісь заспокійливі слова…Хоч у самого в очах була неймовірна туга та відчай.

Скільки вони так сидять? Годину, дві…більше?

Я підійшов до них, присів поруч і сказав: «Все добре мамо. Все добре тату…ви зможете це перебороти. Вибачте мене…»

Я вийшов з дому, подивився у небо. Дивно. Усе змінилося. Зникли сусідські будинки. За моєю спиною зник дім. Залишилась тільки дорога…

Я помітив, що змінилася кольорова гамма навколо мене.  Все стало жовтуватого кольору, як при заході сонця на Сан Сет Біч.

Я знову йшов по дорозі . Я йшов і бачив якісь метаморфози…видіння..

Я побачив хлопця який кидав м’яч у кільце, на вигляд йому було років 10. Це був я. До нього\мене підійшли якісь хлопці, почали чіплятися., один вдарив, інші вирішили йому допомогти…

Цей спогад змінився іншим: Я сидів у машині з батьком, він вчив мене водити. Перший раз- перший стовп.

Інший спогад: Я десь у 16 років. В руках гітара, біля ніг капелюх наповнений грошима…мій перший заробіток…

Це все були спогади з мого життя, найрізноманітніші. Все, що мені запам’яталося.

Ці спогади тягнулися вздовж усієї дороги…дороги мого життя…їх було тисячі.

До чого все це, я не знав…

Раптом все зникло, і я один залишився по серед якогось поля. Знову зміна, і я у якомусь місті.

Небо затягнуло темними хмарами, все навкруги стало сірим. Почалася злива.

Я відчував дотик краплинок, що падали на моє тіло. Точніше я відчував їх тіні. Ледь помітне явище, яке не має нічого спільного із справжніми відчуттями.

Я знову кудись йшов. Я бачив людей. Вони кудись поспішали, чимось займалися, про щось переживали…жили…

Але іноді….мені зустрічалися такі ж як я…душі, що загубилися…вони ходили по цьому світі, шукаючи з нього виходу…іноді вони помічали мене, але дивилися байдуже.

Хто Я? Ким став?

Я привид? Тінь чи просто ілюзія?

Що я маю робити, куди йти? Де я? Навіщо я тут…?

Дивно, те саме я запитував і тоді, коли у моїх легенях було повітря…

Два роки тому, купив я собі квартиру . Гроші на неї заробив трохи брудним ділом. Поганив репутацію одній людині. То яйцем у нього кину, то зміню пару слів у його промовах. Наприклад: різні географ. Назви, деякі терміни…було навіть проник у радіорубку і об*явив його іншим ім.*ям . Ось так. Весела робота. Але це зовсім інша історія.

        Так от,накопив грошенят-купив квартиру.

Квартира класна - три кімнати, євро ремонт. Не соромно показати людям. Майже кожного вечора збирав у себе друзів, пили пиво, курили травку, веселилися.

        Так пройшло 2 місяці. Потім мені ці гулянки набридли, стало нудно . Перестав кликати народ. Проводив вечори на самоті. Але став помічати, що повертаючись додому з роботи ніхто мене не зустрічає, у квартирі пусто, вечори проходять в тупу перед телевізором чи Інтернетом.

Поділився цією проблемою з програмою «спитай у Путіна». І той порадив мені завести хатню тваринку. Ідея мені сподобалася, і я почав думати.

        Усе життя  мріяв про пса. Знав, що коли випаде нагода його завести, то це буде ретрівер на ім.*я Рон. Собаки круті та дурнуваті, особливо, коли ще зовсім цуценята. Вони лащаться до тебе, граються, сплять поруч. Віддані створіння. Але гавчик не варіант. У мене на нього немає часу. Ніхто не буде його  вигулювати, годувати. Здохне тварюка.

        Може завести папугу? Папуги яскраві. І глядіти їх не потрібно. Зранку насипав йому корму, налив води. Раз на день прибрав клітку. Ідеально… Хоча…вони ж наче говорять…уявляю, навчиться цей Кеша усіляких матюків., Прийде до мене якась дівчина, подивитися колекцію літачків, і одразу до папуги, уті -путі йому, а він її на три букви…так не піде…

       Заводити щура теж не варіант - він бридкий.

       Морські свині і ховрахи – товсті та не прикольні.

       Черепашки…нудні… і я боюся, що колись мені стане  ліньки йти купувати пельмені , я просто зварю черепашачий суп)

       Змії, павуки - ніколи…

       Думав так ще декілька хвилин, і тут до мене дійшло, що я пропустив класний варіант-КІТ.

       100% мені потрібен кіт.

Ця тварюка живе сама по собі. В квартирі йому не нудно, привчу до унітаза. Хавки насиплю на цілий день.  Супер, це воно!

Зачекай. Я маю сказати тобі дещо…

Іноді мені здається, що я втрачаю тебе, а іноді, що все занадто гарно. Я тільки зараз починаю розуміти твої слова, ті що ти сказала колись… Ти попереджала…                                                                                                      Ти казала що твоє життя це постійний, невгамовний рух, що тебе не можливо зрозуміти і мало хто може вписатися у твоє життя.

Ти попереджала…

Скажу правду: іноді я і справді тебе не розумію. Деякі речі, які ти робиш, вони на грані абсурду… Бувають моменти коли я дивлюся на тебе, і бачу людину якій абсолютно все одно що коїться навкруги, що про неї подумають… твої дії, твій вибір,… не підлягають розумінню…

Але я приймаю тебе такою якою ти є!

У мене захоплює дух коли я дивлюся у твої очі…я бачу тебе справжню… Ти впустила мене у свій світ, у світ який ніхто не бачив…для мене це справді важливо.                                                                                                   Ти довіряєш мені… я це бачу і відчуваю…                                                                                                                                                                          Ти показуєш мені свої наївні малюнки, ти співаєш мені свої улюблені пісні…ти розказуєш мені свої сни… Я сам не помітив як ти стала для мене чимось більшим…

Я згадую як раніше було легко, а зараз…а зараз я не знаю як поводитися разом з тобою… Я все більше мовчу, інколи навіть не знаю що тобі сказати…але не через відсутність тем чи через не бажання, просто для мене це все не звично…

Усі ці почуття…

Поруч з тобою я почуваюся беззахисним…невпевненим…

Останнім часом Ти заполонила мої думки…

От дивлюся на тебе і… я тільки хочу обійняти тебе… я хочу притиснути тебе до свого серця. Я втрачаю розум. Я не знаю що буде далі, але мені все одно. Сьогодні ти зі мною. Дозволь мені бути твоїм героєм…