Як дізналися російські журналісти, президент РФ Дмитрій Медведєв зовсім не випадково поїхав відзначати День Військово-морського флоту не до Севастополя, а до Балтійська. Причиною стали як загальна напруженість в російсько-українських відносинах, так і розбіжності щодо газової проблеми. Виявляється, планувалося, що Медведєв приїде до Криму, завітає до Віктора Януковича, і в їхній присутності уповноважені особи швиденько підпишуть  домовленості стосовно об’єднання російського "Газпрому" й українського "Нафтогазу". Проте, оскільки Києву не сподобалися продиктовані Москвою умови – а йшлося про фактичне поглинання росіянами "Нафтогазу", - то російський президент відмовився приїздити до України. От така страшна кара впала на "братню слов’янську країну"... Але не тільки за відмову здати Кремлю газотранспортну систему: виявляється, значне невдоволення Москви викликають контакти Києва з НАТО, як-от проведення чергових українсько-американських навчань Sea Breeze-2011 та захід у Чорне море ракетного крейсера США Monterey, обладнаного протиракетною системою Aegis. А ще Кремлю вкрай не подобається, що Київ сміє обговорювати з представниками Альянсу такі питання, як безпека в Чорноморському регіоні, майбутнє Чорноморського флоту РФ, перспективи загальноєвропейської ПРО, перебіг урегулювання у  Придністров’ї, енергетична й економічна безпека України.

І справді: яке право має та Малоросія поводитися як незалежна держава, щось там із кимось обговорювати, не узгодивши все попередньо із Москвою?

  Об’єктом наступного удару стали Сполучені Штати Америки. Росія та її могутні союзники – Абхазія й Південна Осетія – оперативно відреагували на резолюцію Сенату США, ухвалену 29 липня з питання територіальної цілісності Грузії. У цій резолюції Сенат посмів заявити, що визнає Абхазію і Південну Осетію окупованими Росією територіями. Ну, й одержав...Російське зовнішньополітичне відомство опублікувало на своєму сайті коментар офіційного представника МЗС РФ Олександра Лукашевича, який назвав нову резолюцію "заїждженої платівкою" з повним "набором кліше та штампів" із цього питання. Лукашевич також підкреслив абсурдність терміну "окупація": "На території Грузії немає жодного російського військовика. У регіоні є російські військові контингенти, але вони знаходяться на територіях Абхазії та Південної Осетії – держав, визнаних Росією суверенними після злочинної військової авантюри Михаїла Саакашвілі в серпні 2008 року". Ось так! Чітко і зрозуміло, вслід за класичними взірцями: "Совєтська Росія не веде війну проти України; бойові дії проти буржуазно-націоналістичної влади ведуть повсталі робітники і селяни..." – "Совєтський Союз не воює із Фінляндією, він згідно з угодою допомагає законному урядові Демократичної Фінляндії у боротьбі з самозваним реакційним "урядом" Рюті-Таннера..." – "СРСР не чинив агресії проти Афганістану, він увів туди обмежений військовий контингент на прохання законного уряду Бабрака Кармаля..."

"Російські військові формування ані в Абхазії, ані в Південній Осетії законні влади ніколи не підміняли. Ніяких нормативних актів, обов’язкових для місцевого населення, ані російською владою, ані російськими військовими формуваннями не видавалося ", - говориться на сайті МЗС РФ. Теж вірно! І теж у відповідності до традицій. Бо ж, скажімо, ніхто не наказував у часи Другої світової війни відправляти євреїв із гетто до таборів смерті – то все юденрати та єврейська поліція робили, хіба не так?

Слово «колабораціонізм» після двох світових війн і досі має зловісний присмак практично в усіх країнах – без різниці, до якого табору вони належали – переможців чи переможених. Утім, якщо для націй, котрі мали свої держави, співробітництво з будь-ким, хто зазіхав на їхній суверенітет, справді ставало ганебним тавром, як-то для французьких вішистів чи російських власовців, то для бездержавних народів Європи часто альтернативи «діалогові» з гітлерівською Німеччиною не існувало. Це, зокрема, підтверджує досвід Фінляндії у Другій світовій війні. Утім, закидаючи й до сьогодні провини та злочини тим, хто із власної неволі опинився по інший бік вогняного валу, дехто з «переможців» воліє або не помічати власних колаборантів, або ж навіть ушановувати їх у той самий спосіб, що й жертв війни.

Російська постімперська ідеологія скрізь виводить антигероями минулого націоналістичні організації країн Балтії, Білорусі, України, Кавказу, кримських татар та азійських народів. Їм закидають найганебніший злочин з усіх можливих– співпрацю в період Другої світової війни з гітлерівською Німеччиною. Водночас у Кремлі воліють забути, що у 1940 роки ХХстоліття колишні білогвардійці масово опинилися в тих самих структурах, що й литовські, калмицькі та деякі українські націоналісти – в лавах СС та Вермахту.

За Віру, Вітчизну і фюрера!   Коли мова заходить про ставлення білої еміграції до гітлерівської Німеччини, російська інтелігенція миттю згадує князя Юсупова й генерала Дєнікіна, які відмовилися співпрацювати з нацистами, та про Вікі Оболєнскую, страчену гітлерівцями активістку французького опору. Забуває лише додати, що таких як Вікі Оболєнская та Іґорь Крівошеін (білогвардієць і учасник антифашистського опору) були одиниці. Тоді як під прапори Вермахту й СС перейшли тисячі білоемігрантів.

Генерал Боріс Штейфон, колишній начальник штабу білогвардійської групи генерала Брєдова (того самого, який 1919року підступом витиснув із Києва війська УНР), 1941-го очолив «Російський охоронний корпус» під вермахтівськими знаменами. Створив такого самого рівня бойову одиницю і ще один емігрант– генерал Скородумов, теж колишній дєнікінець. Серед офіцерів у нього був колишній командир відомого білогвардійського Алєксєєвського полку– полковник Бузун.

«Російський охоронний корпус» створили 1941року в Югославії для боротьби з партизанами-комуністами маршала Йосипа Броз Тіто. До складу його ввійшли тільки білоемігрантські кадри– колишні солдати й офіцери «Збройних сил Півдня Росії» (дєнікінці) та їхні нащадки. Ще туди вступили 90 колишніх корніловців та звід Кутєповської роти. Полковник Кондратьєв як святиню передав новій бойовій одиниці прапор Другого Корніловського ударного полку. Загалом у корпусі служило 17тис. осіб. Командні кадри для цієї допоміжної частини Вермахту готував «Перший російський Великого князя Константіна Константіновіча кадетський корпус».Переважно вона охороняла югославські комунікації від атак партизанів. Хоча відомо й про участь білогвардійців у каральних операціях проти сербів, «братерством» із якими нині так хизується російська пропаганда. 1944 року під час відступу Вермахту з Греції корпус воював проти частин Червоної армії. 12 травня 1945-го він здався англійцям і до радянської зони депортований не був. Нащадки «бєлого дєла» раптом оголосили себе «югославами», заявили, що ніколи не мали радянського громадянства, а отже, вважати їх росіянами, мовляв, недоречно.

Ще одним підрозділом білоемігрантів була дивізія «Русланд», сформована наприкінці війни переважно з кадрів кількох розвідницьких шкіл, але укомплектована офіцерами та унтер-офіцерами з військових, які опинилися за кордоном. Командував нею також колишній білоемігрант, полковник Боріс Смисловскій. Ця частина відома тим, що до неї долучився сам спадкоємець російського престолу з династії Романових, великий князь Владімір Кірілловіч.Крок нащадка царів був аж ніяк не стихійним. Іще на початку війни між СРСР і Третім рейхом він заявив: «У цю грізну годину, коли Німеччиною і майже всіма народами Європи оголошений хрестовий похід проти комунізму-більшовизму… я звертаюся до всіх вірних і відданих синів нашої Батьківщини із закликом: сприяти в міру сил та можливостей скиненню більшовицької влади і звільненню нашої Вітчизни від страшного ярма комунізму".

У Берліні заява останнього Романова викликала щире схвалення. Однак стосунки між білоемігрантськими підрозділами й частинами Вермахту, де служили колишні радянські громадяни, були аж ніяк не мирні. Навіть в умовах боротьби проти комунізму вони постійно ворогували між собою й намагалися визначити, хто з них старший. Генерал Власов не раз вимагав у керівництва німецької армії підпорядкувати йому всі «білоемігрантські» підрозділи. Колишні ж білі переважно зневажали його й керівництво Російської визвольної армії (РОА) як колишніх «червінців» та «комуняк». Хоча були й винятки. Так, начальником управління формування кадрів у РОА служив генерал Антон Туркул– колишній командир легендарної Дроздовської дивізії. Не бракувало колишніх білогвардійців і серед командирів підрозділів власовців.

«Соотєчествєннікі» в СС   Загалом у структурі Ваффен-СС із числа росіян були сформовані 29-та дивізія СС «РОНА», 30-та дивізія СС (відома також як білоруська) та Перша російська бригада СС «Дружина». Ці частини складалися з колишніх громадян СРСР, тож кадрів «білої» діаспори у своїх лавах майже не мали. Дещо інша ситуація була в добровольчому полку СС «Варяг». Він, як і «Російський охоронний корпус», повністю складався з білоемігрантів та їхніх синів і так само всю війну бився проти сербських та хорватських партизанів-антифашистів у Югославії. Колишні солдати й офіцери Білої армії куди ширше були представлені в інших російських національних частинах СС– козацьких. Підрозділи з числа уродженців земель козацьких військ Російської імперії (Донського, Кубанського, Терського тощо) почали формуватися відразу по захопленні Вермахтом Ростовської області– батьківщини донських козаків. Цьому сприяли колишні ватажки їхнього білого руху, чиє слово мало в регіоні неабияку вагу. Колишній отаман Війська Донського генерал Пьотр Краснов наголошував: «Я прошу передати всім козакам, що ця війна не проти Росії, а проти комуністів, жидів та їхніх прихвоснів, які торгують Російською кров’ю. Хай допоможе Господь німецькій зброї та Гітлеру!».

Улітку 1942 року в місті Славуті створили центр формування козацьких частин. Туди спрямовували всіх козаків-добровольців та військовополонених Червоної армії, які називали себе козаками. Туди ж направляли й козаків-білоемігрантів, які обійняли в нових бойових одиницях чимало офіцерських посад. На серпень 1942 року з’явилося сім полків. Їх відразу кидали на боротьбу з партизанами в Білорусі та Україні. Про їхні каральні акції та запеклі бої проти них ідеться у звітах командирів УПА. Козаки стали справжнім лихом для білоруських селян. Німецький генерал Макс фон Шекендорфф зі штабу групи армій «Центр» писав у щоденнику: «Поведінка козаків стосовно місцевого населення безжальна». Пізніше вони ж таки відзначились у придушенні Варшавського повстання й каральних акціях проти хорватів та сербів.

На квітень 1943 року в складі Вермахту воювало 25 тис. козаків. 21 квітня 1943 року було сформовано Першу козацьку дивізію на чолі з німецьким генерал-майором Гельмутом фон Паннвіцом. Після тривалих боїв із партизанами України та Білорусі її перевели до Югославії– воювати проти вже згаданих загонів Йосипа Тіто. У серпні 1944-го дивізію почали переформовувати й передали в нове відання. У лютому 1945 року нова одиниця здобула назву 15-й козацький корпус СС. Її командиром став групенфюрер фон Паннвіц. Форму з двома блискавками на нашивках приміряли колишні діячі білого руху– вже згаданий генерал Пьотр Краснов, його брат Сємьон, колишній командувач «Дикої дивізії» Султан-Ґірей Клич, генерал Андрєй Шкуро та інші.

Слід зазначити, навіть командири частин корпусу не були одностайні в політичній орієнтації. Прибічники об’єднання з військами генерала Власова наражалися на осуд і презирство з боку козаків-монархістів (ті вбачали у «власовцях» колишніх «червоних»), а ідеї «єдіной і нєдєлімой» обурювали сепаратистів, які мріяли про незалежну козацьку республіку. Фактично тільки наявність командувача-німця утримувала це зборисько від прямих внутрішніх конфліктів.

15-й козацький корпус СС воював переважно проти югославських партизанів. Але в грудні 1944 року на річці Драва він протистояв наступові 133-ї стрілецької дивізії Червоної армії. Чисельність корпусу становила до 35 тис. осіб, серед них близько 5 тис. німців – офіцери та військові спеціалісти. У травні 1945-го козацькі частини здалися британцям біля міста Лієнц в Австрії. Ті видали козаків СРСР. Їхня подальша доля була трагічною.

Незручна пам’ять   У штатних частинах Вермахту, СС, добровольчих формуваннях (HiWi), поліції та національних батальйонах під час Другої світової війни служило 1 млн 178 тис. колишніх радянських громадян та білоемігрантів. Росіяни серед них становили найбільшу групу, яка налічувала 380 тис. осіб, без членів їхніх родин. 36 із них під час війни були нагороджені німецьким Залізним хрестом ІІ класу, 16 – І-го (отримати І клас могла тільки особа, вже удостоєна ІІ-го). Величезне число радянських громадян та осіб, які вважали себе росіянами (білоемігрантів), запекло воювало проти Червоної армії на боці фашистів, здобуваючи бойові нагороди. Низка російських націоналістичних організацій вважає це підставою називати Велику Вітчизняну війну Другою громадянською.

Зрозуміло, далеко не вся біла еміграція підтримала в час війни нацистську Німеччину. Генерал Дєнікін співпрацювати з нею відмовився. Але саме він у грудні 1946 року звертався до генерала Ейзенгавера з проханням припинити видачу СРСР росіян, які служили гітлерівській Німеччині, й усіляко сприяв їхній натуралізації на Заході. З погляду радянського правосуддя, Дєнікін був стовідсотковим «підсобником зрадників батьківщини».

Російські частини у складі Вермахту й СС неодноразово демонстрували великодержавний шовінізм, який ідеологічно ріднив їх із німецькими нацистами. Так командир Першої російської бригади СС «Дружина» оберштурмбанфюрер СС Владімір Ґіль-Родіонов під час каральних акцій у Білорусі масово розстрілював місцевих жителів і щадив тільки тих, хто просив про милість «літєратурним русскім язиком».

Який стосунок мають усі ці факти до сучасної Росії? Її керівництво було не на жарт стурбоване перенесенням «Бронзового солдата» в Таллінні. Воно дуже обурюється з приводу вшанування пам’яті повстанців УПА в Україні. Та водночас не помічає пам’ятної дошки російським козакам-есесівцям Шкуро, Краснову, Султан-Ґіреєві Кличу та їхньому німецько-фашистському командирові групенфюреру Гельмутові фон Паннвіцу біля Храму Всіх Святих просто в центрі Москви.

Російська дилемаСкандалом завершилося встановлення пам’ятника генералові Пєтру Краснову 2007 року в донській станиці Єланская, на особистому подвір’ї авторитетного ростовського бізнесмена Владіміра Мєліхова. На відкритті меморіалу були присутні сотні козаків Донського та Кубанського військ, священнослужителі Ростовської єпархії та єпископ Женевський і Західноєвропейський закордонної РПЦ Міхаіл Донсков. За тиждень підприємця ув’язнили, звинувативши в несплаті податків. Випустили аж за рік. Водночас на ім’я генпрокурора Росії Віктора Чайки надійшла скарга депутата Державної думи від КПРФ Ніколая Коломєнцева щодо законності встановлення пам’ятника поплічникові фашистів. Генпрокуратура ухвалила рішення про знесення, але на захист скульптури піднялися місцеві громади. 25 червня 2009 року було відкрито другу частину меморіалу. Щоб не допустити зібрання великого числа козаків, влада оточила станицю міліцейськими кордонами і влаштувала перевірку документів.

У серпні 2010 року Владімір Мєліхов на території своїх володінь у підмосковному місті Подольську відкрив «Музей антибільшовицького опору». «Коли на бік ворога переходить одна людина, можна казати про зраду. А коли це роблять кілька тисяч? Тут треба пошукати причини», – наголошує ініціатор експозиції. З ним згоден заступник голови Ради Федерації РФ Алєксандр Торшин: «Музей Мєліхова представляє історію об’єктивніше, а часи, коли був правильним один погляд, на щастя, минули».

Позиція Ігор Родін, штабс-капітан, начальник ІІ відділу «Російського загальновоїнського союзу» (РОВС):Багато керівників білого руху вже за кордоном чудово розуміли загарбницьку суть просування Гітлера на схід. Але, переживши весь жах громадянської війни й падіння Російської імперії, вони бачили найбільше зло – червону наволоч, яку слід було знищити за будь-яку ціну. Один із колишніх гвардійських офіцерів так і казав, що біологічна сила росіян міцніша за німців, і нехай вони викинуть більшовиків із Росії, а потім ми викинемо й самих німців. Зрозуміти це питання багатьом, особливо молодим людям, дуже складно, бо ж для цього слід пройти довгий шлях самоосвіти й пропустити падіння Росії та громадянську війну крізь душу й серце. Тільки тоді прийде усвідомлення всього. Тож РОВС та інші організації стали безповоротно на бік Німеччини, вбачаючи в ній другорядного ворога. Для членів РОВС Друга світова була не чим іншим, як Другою громадянською війною. Для усвідомлення цього та інших питань раджу, насамперед молодим людям, прочитати бодай один твір генерала Пєтра Краснова «Від двоголового орла до червоного прапора». Можу сказати абсолютно відповідально, що ця книжка здатна зробити з будь-якого скептика переконаного антикомуніста. Принаймні стане цілком очевидно, що точка відліку наших бід– 1917 рік.

Русифікація – у широкому сенсі, включаючи економічний, соціально-політичний та інші аспекти, – несе загрозу не лише суспільствам, на які спрямована, а й кожній людині в них. Найбільша небезпека походить безпосередньо із засад, на яких базуються ідеї, що їх засобами русифікації нав’язують сусіднім країнам. Вони просуваються шляхом потурання ницим, приземленим рисам людської психіки. Це веде до деградації – як особистісної, так і суспільної. Деградовані ж люди, а поготів суспільства, не здатні на прориви, економічні дива й розквіт добробуту.

По-перше, «особливий шлях», який пропонує Росія, так докладно й не було розтлумачено. Головні його версії зводяться до того, що «російська цивілізація» відмінна від західноєвропейської, а тому адептам «русского міра» належить не любити все західне, а захоплюватися російським, «ісконним», «нашим». Причому ця любов має бути без запитань. Тут маємо справу зі звичайним протиставленням свій–чужий, культивуванням «духу зграї» й придушенням інакомислення, що неодмінно веде до застою. Більше того, глузування із Заходу з його раціоналістичним підходом і принципом індивідуальної відповідальності за свою долю веде до потурання «розхлябаності» й до споживацтва: у житті розраховувати на «авось», невдачі топити в алкоголі та звинувачувати в них внутрішніх і зовнішніх ворогів. Із таким ставленням, до того ж оспіваним російським «маскультом», годі дивуватися низькому середньому рівню життя в країнах, що є сателітами Росії, та й у власне російській глибинці.

По-друге, зрозумілі й прийнятні для більшості цілі – створення умов для реалізації кожної людини й на цій основі зростання добробуту – ледь не з перших років існування Московської держави її керівництво намагалося підмінити штучним фетишем. «Третій Рим», «Світова революція», «Світле комуністичне майбутнє», «Постала з колін Росія, яку мають боятися» тощо. Існування фетиша суто функціональне: воно виправдовує «тимчасові труднощі». В ім’я світлої мети можна вимагати терпіти сваволю влади, неефективність економіки, збагачення купки «тих, хто думає за всіх нас». А опозицію придушувати не за те, що хоче щось змінити в країні, а за перешкоджання рухові до всезагального щастя. Чим знов-таки забезпечується застій і брак ініціативи. До того ж Велика Мета виправдовує небезпечні прожекти на кшталт «маленьких переможних воєн», де гинуть представники всіх націй, які дали втягнути себе в утворення на чолі з Росією.

По-третє, традиційна конструкція російської влади як авторитарної ієрархічної системи спонукає відкидати всі прояви ініціативи «з низів». Російський апарат має своєрідний «історичний страх» перед демократизацією. Спроби бодай часткового відкриття прихованої владної касти й повернення її обличчям до людей закінчувалися розпадом імперії. Так було в «Смутні часи» після Ґодунова, у 1917-му після Тимчасового уряду, у 1991-му після Ґорбачова й за Єльцина... А тому з профілактичною метою із суспільства витравлюють ініціативу, активних і амбітних або залучають до служіння владі, або репресують, або змушують до еміграції. А ті, хто залишилися, мають бути в усьому покірні владі. До того ж і для безініціативних є принада: за них думатиме й вирішуватиме хтось інший. А по змозі забезпечить сяку-таку пайку.

Таким чином, у «Русскій мір» країни й суспільства буквально «скочуються», втрачаючи можливості для розвитку й стаючи ресурсним придатком для амбіцій російської верхівки. Однак із цієї похилої площини можна зійти. Зіставляючи країни з різним ступенем русифікації, бачимо чітку тенденцію: що вільніша від російського впливу еліта й суспільство країни, то більшого вона досягла в економічному розвитку й добробуті людей. Грузія, яка спромоглася на реформи, залишила в рейтингах розвитку далеко позаду Білорусь і Україну. Естонія й Литва, які послідовно опиралися втручанню російських чинників у внутрішнє життя, стабільніші за Латвію, яка чи не найбільше постраждала від кризи економічної й нині потрапила в кризу політичну, що спровокували олігархи зі зв’язками в Росії.

Для того щоб зійти з похилої, треба на кожну з удаваних принад русифікації знаходити відповідь, яка вестиме до подолання бідності – чи фінансової, чи духовної. Бракує робочих місць, громадяни не виявляють ініціативи? Спростіть умови для створення й розвитку бізнесу, запровадьте навчання й пільгові кредити для тих, хто готовий відкрити власну справу. Маскульт сусідньої держави героїзує п’яниць і нероб, паплюжить вашу історію? Підтримайте національний культурний продукт, зробіть жорсткішими вимоги щодо дотримання квоти державної мови. Бізнес сусідньої держави за підтримки чиновницького апарату перебирає контроль над підприємствами? Запровадьте прозорі приватизаційні конкурси. Проплачені «агенти впливу» створюють інформаційні чи силові провокації? Примусьте працювати на свою, а не сусідню державу органи безпеки. Економіка олігархізується? Подрібнюйте олігархії, проводьте демонополізацію, реально підтримайте малий і середній бізнес.  

Рецепти не нові, проте вони працюють. Варто лише зрозуміти, що альтернативою їм є «зливання» в «Русскій мір». Знову вибиратися з нього буде тяжко й складно, тож ті, хто допустить таке зливання, звільнення вже не побачать. 

• Медведев пошел на открытую конфронтацию с Путиным
• Медведев раскрыл Западу тайну выборов-2012
• Путин попросил "не возбуждаться" из-за кандидата в президенты России
• Путин бичует слабость и "шараханье" Медведева к либерализму

Венеціанська комісія визнала пропонований партією влади проект Закону «Про мови» таким, що суперечить Конституції України та становить загрозу державній мові. Очікуючи відповідного рішення, один зі спікерів українофобського крила ПР В. Колесніченко на тому тижні прокоментував його так: «Ми маємо дволику, лицемірну позицію Венеціанської комісії, яка за наявною у нас інформацією, готує на кінець березня негативний експертний висновок щодо законопроекту... псевдоексперти Венеціанської комісії насмілюються розповідати, що ми маємо ухвалювати закони для захисту української мови... У такому разі немає сенсу взагалі говорити про вступ до Ради Європи.., яка насаджує свою ідеологію і діє з метою дестабілізації ситуації в Україні». Щоправда, немає рівних саме цинізму «захисників російської мови», оскільки весь їх глас лише забезпечує інформаційне прикриття безперешкодному завершенню в Україні, знищення української мови, що розпочався ще у часи її перебування у складі різних модифікацій Російської імперії.

Етнолінгвістичні тенденції в незалежній Україні

По-перше, російській мові в Україні увесь цей час ніщо не загрожувало. За даними Мін’юсту, станом на серпень 2009рокув країні було зареєстровано 25,9 тис. україномовних та 21,3 тис. російсько- та «російсько-україномовних» газет і журналів. Це не рахуючи російської періодики, перелік якої у спеціалізованому каталозі для передплати в Україні займає близько 150 сторінок. У 2008/2009 навчальному році із 4438,4 тис. учнів загальноосвітніх навчальних закладів російською мовою здобували освіту 779,4 тис. Це значно перевищує частку росіян у структурі населення України.

По-друге, за 12 років, якщо порівнювати дані переписів 1989 та 2001 років, за зростання частки українців на 5,1% частка україномовних закладів в Україні збільшилася лише на 2,8%. З російською ситуація протилежна: якщо кількість росіян зменшилася на 4,8%, то частка тих, хто вважав рідною мовою російську, скоротилася всього на 3,2%. Російську мову під час останнього перепису визначили як рідну 29,6% при тому, що частка росіян становила лише 17,3%. Серед росіян «українізовані» (назвали рідною українську) були лише 3,9%, тоді як русифікованих українців виявилося аж 14,8%.

Проте за цими загальними показниками стоїть інший факт – під прикриттям повномасштабної інформаційної війни з боку РФ та орієнтованих на неї сил в Україні у південно-східних регіонах уже незалежної України фактично тривав запущений у Російській імперії / СРСР тихий лінгвоцид української мови.

Наприклад, якщо в Донецькій області частка українців зросла на 6,2% (до 56,9%), то тих, хто вважав рідною мовою українську зменшилася на 6,5% (до 24,1%). Натомість частка росіян скоротилася на 5,4% (до 38,2%), а тих, хто вважав рідною російську, збільшилася на 7,2% (до 74,9%). У Луганській області чисельність українців збільшилася на 6,1 (до 58%), а тих, хто вважав рідною українську навпаки скоротилася на 4,9% (до 30%). Частка ж росіян зменшилася на 5,8% (до 39,0%), а тих, хто вважав російську рідною, зросла на 4,9% (до 68,8%). За даними останнього перепису населення, лише 40,4% етнічних українців Криму, 41,2% Донеччини та 50,4% Луганщини вважали рідною українську, тоді як «українізованих» росіян у цих регіонах виявилося «аж» 0,2% у Криму, 1,3% – на Донеччині та 1,7% – на Луганщині.

У Запорізькій області частка українців зросла на 7,7% (до 70,8%), а тих, хто вважав українську рідною зросла лише на 0,9% (до 50,2%). Тимчасом частка росіян скоротилася на 7,3% (до 24,7%), а тих, хто вважав російську рідною, зменшилася лише на 0,6% (до 48,2%). У Одеській області частка українців зросла на 8,2% (до 62,8%), а тих, які вважали українську рідною зросла лише на 5,1% (до 46,3%). Тоді росіян поменшало на 6,7% ( до 20,7%), а тих, хто російську вважав рідною – лише на 5,2% (до 41,9%). Аналогічні тенденції спостерігаються навіть на Миколаївщині та Херсонщині, де частка етнічних українців перевищує 80%, а ті, хто все ще вважає рідною мовою українську, становлять солідну більшість у понад 70%. При тому, що лише 68,8% українців Запорізької, 71,6% Одеської, 82,4% Миколаївської, 87% Херсонської областей зберегли українську як рідну, «насильно українізованих» росіян виявилося аж 4,4%, 2,7% та 6,2% та 8,4% відповідно.

Що така тенденція за наявного стану справ лише поглиблюватиметься, свідчать дані Київського міжнародного інституту соціології, отримані 2004 року. Відповідно до них «у першу чергу використовують для спілкування російську мову» у Криму – 97%, Донецькій області – 93%, Луганській – 89%, Одеській – 85%, Запорізькій – 81%, Харківській – 74%, Дніпропетровській – 72%, Миколаївській області – 66%. А це свідчить, що частка їхніх жителів, які продовжують спілкуватися українською вдвічі – втричі менша, аніж тих, хто все ще вважає українську рідною, не кажучи вже про тих, хто визначає свою етнічну належність, як «українець». Цілком очевидно, що причиною такого стану справ може бути лише дискримінація української мови у публічній сфері, у тій чи іншій формі.

Що насправді захищають «захисники російської мови»?

Передумови формування такої ситуації відомі. Увесь час залежності України від Росії Москва провадила цілеспрямовану демографічну політику за принципом, відомим із фольклорного гасла «хай живе москаль на Україні, а хохол на Сахаліні». Українські міста, спочатку великі, стали першою мішенню русифікації. Це зрозуміло – кілька століть тому у них жила жменька людей. Наприклад, 1742 року в Києві на 20 тис. мешканців (!) було 129 росіян (0,7%) – «великороссийских торговых людей». Звісно, збільшити загальну кількість населення міста на якихось 10 тис. осіб було не надто складно. Натомість за привілейованого їхнього становища та цілеспрямованої державної підтримки цього було цілком достатньо, щоби поступово русифікувати місто. Із містами Лівобережної, Східної та особливо Південної України, які тоді мали або ще меншу кількість населення, або їх узагалі не було, не потребувало великих зусиль.

З останньої третини ХІХ століття, коли постала реальна загроза поповнення уже зрусифікованих міст сотнями тисяч, якщо не мільйонами, щойно звільнених із кріпацької залежності україномовних селян, асиміляційний тиск на українську мову довелося посилювати, а колонізацію України переселенцями із корінних російських губерній стимулювати. Для вирішення першого завдання вдалися до повної заборони української мови в публічній і освітній сферах за Валуєвським циркуляром 1876-го та Емським указом 1876 року. Складовою вирішення другого стали закони від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року, за якими «в десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження... надаються доплати». У свою чергу російські некваліфіковані робітники заполонили новостворювані шахти та заводи промислового Придніпров'я та Донбасу, оскільки селяни-українці воліли освоювати сільськогосподарські землі, хоч би й у інших кінцях світу – в Канаді, на Далекому Сході, в Сибіру та Казахстані.

У тоталітарну радянську епоху цей процес просто був поставлений на «індустріальні рейки» – його масштаб зріс у рази. Тим більше, що саме у 20-х роках минулого століття з'явилася сумнозвісна теорія «боротьби двох культур» в Україні: російської прогресивної пролетарської та української реакційної-дрібнобуржуазної. І тоталітарна імперія ламала карк другій усіма можливими методами. Якщо 1926 року в Радянській Україні (без приєднаних пізніше західних областей) росіян було лише 3,2 млн осіб, а їх співвідношення з українцями становило 1 до 8,7, то напередодні здобуття незалежності (1989) – уже 1 до 3,3. Як бачимо, всього за шість десятиліть ситуація вражаюче змінилася, а в абсолютному вираженні кількість росіян зросла навіть більше, аніж українців (якщо не рахувати приєднані у 1939–1945 роках західні регіони) – на 8,7 млн (з 2,7 до 11,4 млн, або у 4,2 разу). Лише у 1959–1965 роках в Україну іммігрували (майже виключно росіяни) близько 3 млн осіб. Саме внаслідок цього, до речі, населення областей Подніпров’я, Донбасу, Криму, інших південних регіонів України збільшувалося набагато швидше, аніж решти УСРР, як і їхня частка в структурі населення республіки.

Враховуючи, що це здебільшого були молоді люди, які дітей народжували уже тут, то величезну роль відігравав мультиплікаційний ефект, так би мовити, метисування місцевих українців внаслідок укладення етнічно змішаних шлюбів. За наявної ситуації, коли більшість шкіл у обласних центрах та порівнюваних з ними містах навіть Центральної України були переведені на російську мову викладання, попри те що більшість їхніх мешканців під час усіх переписів не просто декларували себе українцями, а називали рідною мовою українську, та абсолютного домінування російської у суспільній сфері, майже усі ці «метиси» ставали російськомовними. А процеси урбанізації, а відтак і субурбанізації, уже здавалося б об'єктивно перемелювали українців і за межами осередків русифікації – у середніх та малих містах і навколишніх селах.

При цьому стрімке поповнення міст україномовним населенням не українізовувало їх, оскільки, вийшовши за межі власної домівки, вони переходили на російську, що тут уже домінувала. Наприклад, соціологічні дослідження серед жителів столиці і в наш час засвідчують величезний розрив між кількістю тих, хто спілкується українською в сім'ї та вдома (+/- 50%) та на роботі й у громадських місцях (+/- 20%). Крім того, у публічному спілкуванні й досі за замовчуванням вживається переважно російська мова. От хоч би такий знайомий більшості приклад: телефонуєте ви вперше до мобільного оператора, заходите до столичного магазину, закладу громадського харчування тощо і чуєте зазвичай щось на кшталт: «Кампанія ... рада прівєтствовать Вас...» І лише за вашого бажання в кращому разі оператор чи обслуговуючий персонал зробить послугу і перейде в Україні на українську.

Зрозуміло, що значна кількість людей із материнською українською мовою, особливо тих вихідців із усе ще україномовних територій, які поступово втягуються у процес урбанізації, реагує так, що «може, їх рідна мова якась не така, гірша чимось», або принаймні чужа в місті, а тому часто переходить на ту мову, яку чує. При цьому, запущений у такий цілком суб'єктивний спосіб процес русифікації для зовнішнього спостерігача може здаватися об'єктивним. Адже, мовляв, що тут дивного, міста ж російськомовні, а тому будь-хто на їх території має адаптовуватися (переходити на російську), а українська – для домашнього вжитку.

Оскільки цей розкручений на всю силу маховик веде до поступового зникнення українців як нації, принаймні на значній частині її території, то саме він і є справжнім об'єктом захисту «борців із насильницькою українізацією».