хочу сюди!
 

Юлия

45 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 36-45 років

Замітки з міткою «психологія»

про матюки

Надибала сьогодні цікаву картинку в мережіlol . Мабуть вчорашньому дню філолога присвячувалась. І наштовхнула вона мене на думкуumnik . От я, в принципі, в повсякденному житті не вживаю лайливих слівangel . Ну по суті взагалі їх не використовую. Та бувають моменти…devil ну до прикладу стукнути той же лікоть, чи палець… чи ще що дуже болюче і не приємне. О цей не ловкий моментsmutili . Вирвалось.

 От так думаю. Чому саме в цю мить вимовляю це? Чому ми не говоримо «лишенько», як на картинці, чи просто «ОЙ!». В такі моменти ми не усвідомлюючи кажемо матюк. Але ЧОГО? Ось у чому питання. Це мабуть якась тонка психологія.chih

P.S.я не філолог.


Стоп стрес

Ритм життя стає більш швидким, події змінюються наче кадри кіноплівки. Стрес стає звичним супутником життя.
Як його зупинити?
Стресс и здоровье

твоя каста (ч.5)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Трохи не зі світу цього, каста «загублені» (або «притрушені», чи «єдинороги довбані»)

 

Люди, які загубилися повністю серед інших. Вони стали на протест усьому світові за його недосконалість. Їх кидає у різні місії, чи навіть з однієї у іншу в усі підряд. Вони можуть перетворюватись на сварливих тітоньок, намагаючись всіх навколо повчати. Вони можуть послати до дідька рішуче ВСЕ, продати останні труси заради того, щоб податися до Індії до якогось там гуру, який «допоможе їм винести зі хліву їхньої душі все лайно що назбиралося за життя». Вони можуть ставати залежними від релігійних сект, де їм «допоможуть» те саме винести з душі. Вони можуть просто закритися у собі, вибудувати величезний паркан між чорним світом і світлим собою всередині себе, поїхати від того з глузду і потім лікуватися у психлікарні.

Таких людей може почергово кидати від бажання знищити цей «клятий світ», та бажання його рятувати.

Їх вирізняє невпевненість у собі, неусвідомленість свого становища. Інколи бажання піти з життя завчасно (хоча, за певних обставин це бажання може виникати у будь-якої людини).

Яскрава ознака – вони вже самі не знають що є правильно, а що ні, і не можуть впевнено визначити жодного зі своїх переконань, їм здається що все досить суперечливо, мінливо і непостійне.

Намагаються пробувати себе в різних ролях, мімікрувати до інших каст, аби тільки не бути своїм справжнім «я» - «загубленим».

Вони розуміють, що інші недосконалі, а деколи і неправильні, але все рівно намагаються бути на них схожими, повторяти за іншими в усьому, аби тільки злитися з натовпом.

«злитися з натовпом» - здається, це і є сенс життя загубленого.




(читайте далі у наступній замітці)


твоя каста (ч.4)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Каста «бариги»

 

Це люди, які не торгують ані совістю ані гідністю, але матеріально для них все товар. Вони буквально не можуть не продавати. Вони часто навіть не вміють витрачати зароблені гроші, але вважають за необхідне ще раз і ще раз продавати. Ідеальні жертви для людини типу «проститутка», бо постійно заробляють та заробляють, як машина якась. Не можуть думати ані про відпочинок, ані про власне життя якщо бачать вигідну можливість ще раз щось продати, або вигідно продати свої старання, працю, вміння. А часто навіть якщо це і не вигідно зовсім. Вони можуть працювати без сну і їжі, і навіть коли це нашкодило здоров’ю – їм це байдуже і вони продовжують і не можуть зупинитися, навіть коли вже все необхідне і потрібне зароблено. Люди цього типу морозять свої задниці узимку при дорозі продаючи якийсь непотріб за копійки. Яка не яка вигода приносить їм задоволення. Навіть якщо попрацювали у мінус.

Голова таких людей забита тільки їхньою справою. Інтимного життя в них або взагалі немає, або дуже-дуже мізерне.

Через те, що в цих людей відсутні ознаки ворів, блядей та проституток, в них частіше за все нормальне, звичайне сімейне життя, - діти, ремонти, городи, господарство тощо.

Вони непогані хазяїни та господині. Саме ті звичайні симпатичні люди, що часто збираються на свята у веселі правильні компанії. Але часто вони страждають на відсутність сексуальної привабливості, та відсутність інтимного життя. Або і не переймаються з цього приводу (по різному). І спокійно собі від’їдаютья, дуже часто до ожиріння.

Вони веселі, милі, симпатичні частіше за все, комунікабельні.

І просто собі звичайні пересічні люди.


(читайте далі у наступній замітці)

Тяжелый груз.

Как здорово уметь летать,  просто так, без всяких приспособлений, ковров-самолётов, парапланов и планеров. Как птица…Просто взял, разбежался и полетел, – красота! Кто из нас не летал во сне? Да, каждый испытал это непередаваемое чувство полёта. А всё почему? Раньше мы это умели делать! И человек летал! Так что же с нами стало? Это история про то, почему люди разучились летать.

Давным  -давно, существовал на лике нашей матушки – Земли странный город. И не был бы он странным, если бы жители этого города не умели летать. Да-да, все люди, самые обыкновенные люди, по своему желанию взмывали в небо и наслаждались чувством свободы и счастьем  полёта. Нет, они не размахивали по – дурацки руками, подражая птицам. Они просто взмывали в небо по своему желанию и парили сколь угодно долго. Это был город счастья и радости. Но жил в городе чудак, который не умел летать. Нет, он, конечно, умел летать, это было бы просто невозможно, что кто-то был бы лишён этого дара, но он слыл мудрецом, затворником и чудаком. И когда протяжно скрипели несмазанные петли двери его жилища, все кто пролетал рядом, слетались посмотреть на происходившее там чудо. Дверь открывалась, слышался надрывный кашель пожилого человека, какое-то звяканье, бренчание, скрежет, и на улицу вываливалось ОНО! То, что он выглядел, как – то странно, об этом и говорить не приходилось. На улицу счастливого города вываливался старик в поношенной ветхой одежде. Он с трудом переступал порог своего жилища, сопровождаемый всеми этими звуками, и нога, обутая в старый грубый башмак, ступала на мощёную улицу города. Через секунду рядом грохалось с гулким звуком ядро. Да-да, огромное чугунное ядро, цепью прикованное к железным ржавым кандалам, надетым на ногу старика. Потом приходила очередь второй ноги, и ядро поменьше, всего лишь чуть-чуть легче, выкатывалось следом. И перед парившими прямо над порогом жилища толпой зевак, появлялся и сам старик. Он, охая и кряхтя, сцепив замком перед собой руки, нёс здоровенную железную наковальню. С проклятиями сделав несколько шагов, он с грохотом ронял наковальню себе под  ноги, смешно при этом подпрыгнув, чтобы не отдавить ноги этакой тяжестью, и, устало вытирая лоб грязным рукавом, присаживался на гладкую поверхность .К каждой руке странного человека были прикованы кандалы, на которых болталось разного рода грузы. Тут были здоровенные болты и ржавые гайки, мотки проволоки обкручивались вокруг тела, и просто ржавые цепи обвивали его змеями.

Над стариком звонкими колокольчиками разливался смех зрителей.

-Глупый старик, зачем ты носишь на себе эту тяжесть? – раздавалось из облака парящих над стариком людей.

-Сбрось с себя эти железки и почувствуй, как легко и свободно ты сможешь взлететь и насладиться красотой  и простором.

-Сами вы глупцы ! – отвечал старик и, зайдясь в кашле, сгибался в три погибели.

-Как я могу расстаться с мудростью, которую накопил за годы своей жизни? Это – моя драгоценная память.

-Какая же это память? – опять слышался голос из толпы весело снующих над крышей старика людей в ярких цветных одеждах.

-Это же старые и ржавые железки!!!

-Каждая из них содержит мудрость и мою память, – отвечал старик, назидательно поднимая корявый палец. Иначе я всё забуду, и мудрость моя улетучится, и в голове у меня будет свистеть ветер, точно также, как и у вас.

-Вот это, – и он показал на здоровенное  ядро, прикованное к правой ноге, – моя обида на соседа! Пусть он давно ушел в мир иной, но я не могу забыть тот случай и простить ему.

-А это,- он слегка подпрыгнул на стальной поверхности наковальни, – мои страхи, которыми я обзавёлся, когда учился летать, будучи ещё ребёнком.

-Вот моя злость на дочь, которая где – то летает среди Вас, – показал он на ядро поменьше, прикованное к своей левой ноге, – глупое бесполезное существо. Это, – и он слегка позвенел всеми болтами, гайками и другими побрякушками, обиды на всех Вас, праздно летающих где-то в небесах, и не желающих принимать истинную мудрость. Глаза старика подёрнулись влагой и мутная слеза, пробежав по морщинистой щеке, капнула на ржавую цепь на впалой груди.

-Какой глупец, -слышался весёлый смех горожан и толпа рассеивалась. Каждый улетал по своим делам. А старик оставался возле своей хижины. Он и двух шагов не мог сделать, обременённый своим грузом. Так шли годы. Но, как часто бывает, у него появились последователи, которые говорили о великой мудрости старца. О важности нести тяжкий груз на себе, серьёзно и вдумчиво относится к нелёгкому существованию на этом свете, где так много обид, злости, глупых никчемных людишек. И каждое утро к хижине старика стали сползаться его последователи. Они рассаживались вокруг и вели мудрые беседы о жизни. Полировали свои страхи, навешивали на себя тяжелые обиды, приковывали себя к наковальням злости.

Прошли века! Чудесный город давно рассыпался в прах. Как вы знаете, люди давно разучились летать, придавленные к земле своими проблемами, злостью, обидами, страхами и завистью. Каждый день к нашим невидимым железкам прибавляется какой – нибудь болтик страха или обиды. И сутулятся наши плечи. Какой полёт?! А как было бы здорово  просто взлететь в чистое небо, как раньше, не обременёнными всем этим совершенно ненужным грузом.

Страхи, обиды, злость, ограничивающие убеждения –э то тот груз прошлого, не избавившись от которого человек не может чувствовать себя  свободным, даже если ему кажется, что он абсолютно  свободен. Это тот груз, который прижимает к земле, не даёт изменить свою жизнь, найти своё предназначение и жить наполненной яркой жизнью.

Знайти себе, й не загубити.


Модель. Красуня. Та щось у ній такого є, що не дає пробитися далі, вище… Ніби зависла на якомусь рівні, і замість руху далі – щось змушує зупинитись, постояти на досягнутому не надто високому, та вибиває з ланцюгу кудись в бік. Перед очами китайська іграшка з металевих кульок підвішених в ряд. Підіймаєш крайню, пускаєш, вона у вільному падінні на мотузку б’є крайню, невідома сила проходить крізь усі кульки, що непохитно висять ланцюжком, і передається в крайню кульку з іншого боку, і вона відскакує у повітря, так, ніби ти б’єш прямо по ній… Така сама невідома сила, резонансна, вибиває людину зі шляху до успіху кудись в бік.

Шкода. Весь світ програв від цього непорозуміння. Весь світ без неймовірної її зовнішності на обкладинках журналів, без цих рідкісних синіх очей на левиному обличчі, без цих золотих кучерів, без цієї дивовижної білої шкіри, довжелезних ніг, неймовірної фігури, якій навіть Кендіз Свейнпол позаздрила би.

Щось. Щось штовхає. Щось невидиме для очей. Десь за рядом кульок є та, що здіймає цю силу, штовхаючу з іншого, видимого боку, але цього не визначити.

Кохає хлопця, але тут же скочить в джип директора, мчить із ним тусити-кохатися, тоді летить до Сінгапуру до іншого закоханого за його рахунок, з Сінгапуру до Європи за рахунок закоханої жінки і віддається одностатевому коханню, тоді знов повертається додому, і ніби нічого не трапилося кохає того хлопця…

Так, ніби душа дівчини покинула тіло, відмовилась співпрацювати, відмовилась товаришувати, діяти… забула про те прекрасне тіло. Забилася кудись у куток підсвідомості, насупилася незадоволено протестуючи, і покинула напризволяще її. І те тіло носить течією туди-сюди… куди попало.

Обличчя сяє щастям. Але щось таки заливає алкоголем.

Все частіше бачу її алкоголем. І перед очами зовсім інша людина, яка так само була чимсь невідомим вибита з золотого ланцюга, впала, зламалася, і вже важко навіть упізнати цю другу людину серед купки алкашів, що валяються у траві попід кущами найближчої наливайки…

Дивлюся у ці прекрасні і одночасно потворні якісь левині сині очі, коли бере до рук чергову чарку і одне на думці: «будь-ласка, тільки не падай так, як вона. Тримайся!».


 


Він має престижну професію міжнародного рівня. Його справа пов’язана з тісним спілкуванням з політиками вищого рівня. Свого часу тривалий час супроводжував на ділових переговорах майбутнього президента-зека коли той ще два слова не міг разом зв’язати, бо мат-перемат а нормальних слів зась. Високий, статний, кремезний, золоті кучері, дивовижні сині очі, якими пишається і дуже вміло користується. Це його фішка, бо нікому подібного не дано природою. Йому варто «включити» фірмовий всепоглинаючий синій погляд – і світ сам рушить до його ніг.

Потрібна квартира? Будь-ласка. Кілька ділових польотів закордон і квартира куплена. Навіщо йому дорогі речі? Він ніколи не розумів марнотратства. Те, що необхідне, якісне і дороге, він собі давно вже придбав. За що можна не платити – не бачить сенсу платити, і робить власноруч, або руками друзів безкоштовно. Не бачить сенсу виряджатися. Навіщо марнувати ресурси землі, якщо можна якісно одягтися в секонд-хенді? Навіщо йому машина? Ну справді, навіщо? Якщо його життя полягає в постійних перельотах різними країнами.

 

Коли спостерігаєш за цим мужчиною, складається враження, що він ще не зовсім виліз зі своєї шкарлупи. Як те курча. Дзьоба висунуло, але ще є яйцем. Бо часом він виглядає таким мужнім, таким інакшим, і в обличчі стільки всього читається, що можна закохатися. А часом так, ніби йому заважає ще не облуплена шкаралупа, і він стає огидним величезним немовлям, яке не знає що йому робити, як йому робити. І навіть вираз обличчя стає дурним, розгубленим. І розмови стають такими ж. Огидними, дитячими, дурними, безглуздими.

Людина ніби ще не народилася. Дивно. Тіло є, а ось особистість то є, то ховається в шкаралупі. І навіть видно, що йому самому неприємно таким бути, що воно йому заважає, стає його комплексом. Що він шукає ту особистість, що щойно була присутня в ньому, але загублена, і не може віднайти, покликати назад. Й знову і знову стає дурним, безпомічним, огидним самому собі дитям, яке шукає захисту, відповідальності за себе в інших. І знаходить. В інших мужчинах.

 

Дві різні душі людей протестують проти них самих і покидають ці свої тіла, віддаючи їх на розсуд світу плотських утіх. А могло би бути інакше. Могло би бути просте, людське, але таке цінне, таке необхідне кожному, таке неможливе щастя.

 

-        Вау! Тільки поглянь! В них очі однаковісінькі!

Він не міг повірити в цей зойк. Це ж неможливе! Такі очі тільки в нього і більше ні в кого! Стрілою наблизився до неї і зазирнув у такі самі, як у нього самого сині очі. І відскочив ніби обпікся. Можливо він трохи збентежений, адже це аж наполовину знецінює його особливість!

 

Жінка, яка як той метелик вистрибнула з кокона, й носило її вітром туди-сюди, аж поки та жінка в тому метелику не почала сіріти. Та чоловік, який так ніколи й не наважився виламати свою шкаралупу й вилізти назовні, народитися, стати справжнім чоловіком, сильним, потужним – обрав тільки визирати й ховатися вічно за образом дитини. Чи може щось змусити її знов засяяти кольорами? Чи може щось зламати ту його закам’янілу міцну шкаралупу дитяти?

 



 

Детская сексуальность

Карл Юнг вспоминает, что, когда ему было около 6 лет, тетка повела его в музей. Там он был восхищен чучелами птиц, а потому долго-долго рассматривал экспонаты. Время экспозиции закончилось, и зал закрыли. Им пришлось идти к выходу в обход через зал античной скульптуры. Ребенок был потрясен впервые увиденными людьми из мрамора. Тетка же все время твердила: «Закрой глаза, гадкий мальчишка». Юнг писал: «Я лишь потом осознал, что скульптуры были обнаженными, что на них только фиговые листы. Такова была моя первая встреча с прекрасным. Тетка кипела от негодования, будто она выволокла меня из борделя».

Мораль: видеть в обнаженном гадкое могут только взрослые. Со временем дети обучаются этому взгляду на естество.

Очень важно научить ребенка воспринимать обнаженное тело не как нечто непристойное, а как естественное...Читать дальше

Мастерская гармоничной личности, психолог, Киев

Через тернии к звёздам?НЕТ...по тропинке к Солнцу!

Давным - давно в море- океане, находился остров, может, он и до сих пор там. На острове стоял, сверкая в лучах солнца, великолепный город. Дворцы из розового мрамора отражали яркие солнечные лучи, прохладные струи многочисленных фонтанов дарили свежесть! Хрустальные витрины многочисленных лавок привлекали заморских покупателей  ярким товаром. Со всего света стекались они, чтобы приобрести несказанные богатства сказочного города. Но, что нужно было всем этим людям, почему, как бабочки на свет лампы слетались они к этим витринам? Ответ прост, - товар в витринах лавок был необычный! За хрустальными стёклами лавок в ярких упаковках, дотошный покупатель мог выбрать: мудрость старцев, сострадание, доброту, радость ребёнка. Любовь была разложена аккуратно по полкам и по разделам: первая любовь, последняя лебединая песня, любовь к Родине и любовь к родным, любовь к себе .Из- под полы покупатель мог получить искусство плетения интриг и хитрость, и за большие деньги- подлость и коварство, но таких было немного. И самым уважаемым человеком в городе был человек по имени Наставник. Он выполнял очень, очень важную миссию.И если бы не он, ни один корабль не смог бы попасть на остров! Фарватер к острову в изобилии покрывали острые ,как кинжалы, коралловые рифы, которые, как ножом, вспарывали брюхо корабля, и в голубую прозрачную воду из трюмов сыпался драгоценный груз: сила убеждения, красноречие, честность ,открытость, и вездесущие акулы проглатывали яркие упаковки, с удивлением прислушиваясь к странным ощущениям ,когда любовь к ближнему своему или религиозный экстаз проникал в их холодные сердца!

Как только над горизонтом всходило солнце, и первые яркие лучи  освещали бирюзовые воды океана, Наставник восходил на самую высокую скалу, окидывал горизонт ясными глазами и, указывая на то или иное судно, отдавая команды громовым голосом, проводил его между рифами! Капитану корабля всего лишь оставалось следовать указаниям Наставника, чтобы успешно добраться до порта! Но не все слушали Наставника, гордые капитаны, просоленные всеми ветрами, считавшие себя морскими волками, пробовали самостоятельно пробираться к волшебному городу. И к радости мудрых, честных, открытых, сердечных, но голодных акул, гибли среди коралловых рифов. Были и такие, которые прислушивались к указаниям Наставника, но в последний момент, послушавшись многочисленных советчиков, отклонялись от курса!!! И их с большим удовольствием принимали сердобольные акулы, с покрасневшими от слёз жалости глазами, откусывая от них по маленькому кусочку, потому что рыдания сдавливали их бездонные глотки! Были и такие, кто понадеялся на свои знания и советы знатоков, но, застряв в лабиринте острых, как бритва скал, взывал о помощи к Наставнику, и тот в своей мудрости, конечно, помогал им! И когда солнце медленно погружалось в океанские глубины, на берегу Наставника встречали толпы людей с кораблей, которые благополучно достигали гавани. Эти люди были счастливы, они достигли цели. Путь был бы намного опаснее и дольше, а то и просто невозможным ,если бы не он со своими мудрыми указаниями и советами! И его спрашивали: « Откуда у него эта мудрость?» И Наставник отвечал: « Всё очень просто!!! Он много- много раз ходил этой дорогой между острыми рифами, благодаря мудрому Наставнику, который был до него! И когда пришло время, просто взял эту миссию на себя!».

Святослав Саражин

притча о счастье

Слепил Бог из глины человека. И остался у него небольшой кусок глины. «Что тебе слепить из него?» – спросил у человека Бог. «Слепи мне счастье!» – ответил человек.

…И Бог положил кусок глины в руки человеку: «Слепи себе счастье!»

Как цвет может изменить настроение?!

Знаете ли вы, что цвет  оказывает ощутимое влияние на Ваши эмоции и  настроение ?  Цвет  может вызывать огромное количество эмоций – от спокойствияuhmylka и тревогиshock до счастьяsmile и печалиtears .
Подробно читайте в статье "Изменить настроение с помощью цвета одежды"