Тебе торкаюсь ніжно. Сутінки бузкові...

Тепло двох тіл зливається в потік.

Слова, нещирі гості випадкові,

Втекли. Є погляд в очі, Жінка, Чоловік.

Навколо - мегаполіс метушливий,

Чужий нам простір, інший час.

Є двоє - ми, є мить важлива,

Що з'єднує в одне-єдине нас.

24.09.2009

Copyright 2009 © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

 

Було сьогодні вранці

Блакить крізь шибку майже справжня;

Метелик на гостину – у вікно. «Вітаю!»

І стрепенулось серце радісно-тривожно…

«Лети, малий!» - Метелика – в долоні… «Як він б’ється!!!»

В блакить полинув гість ранковий… Ніби й не було…

18.09.2009

Copyright 2009 © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

Це диптих - спочатку каже він, а потім вона

Я – твій творець…

Тебе відтворюю з уяви,

Життя вдихаю у бездушний камінь,

Закохано і трепетно торкаюсь…

Твій полонений я – Пігмаліон,

О, мила серцю Галатея!.....

 

Я – Галатея…

Була я мертвим каменем -

Одна між тисяч мармурових брил.

Від теплих ніжних рук твоїх

В мені життя зануртувало.

О, мій творець, Пігмаліоне!

04.09.2009

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109270260

Любіть Україну, як сонце, любіть,  як вітер, і трави, і води…  В годину щасливу і в радості мить,  любіть у годину негоди.  Любіть Україну у сні й наяву,  вишневу свою Україну,  красу її, вічно живу і нову,  і мову її солов'їну.  Між братніх народів, мов садом рясним,  сіяє вона над віками…  Любіть Україну всім серцем своїм  і всіми своїми ділами.  Для нас вона в світі єдина, одна  в просторів солодкому чарі…  Вона у зірках, і у вербах вона,  і в кожному серця ударі,  у квітці, в пташині, в електровогнях,  у пісні у кожній, у думі,  в дитячий усмішці, в дівочих очах  і в стягів багряному шумі…  Як та купина, що горить — не згора,  живе у стежках, у дібровах,  у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,  і в хмарах отих пурпурових,  в грому канонад, що розвіяли в прах  чужинців в зелених мундирах,  в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях  до весен і світлих, і щирих.  Юначе! Хай буде для неї твій сміх,  і сльози, і все до загину…  Не можна любити народів других,  коли ти не любиш Вкраїну!..  Дівчино! Як небо її голубе,  люби її кожну хвилину.  Коханий любить не захоче тебе,  коли ти не любиш Вкраїну…  Любіть у труді, у коханні, у бою,  як пісню, що лине зорею…  Всім серцем любіть Україну свою —  і вічні ми будемо з нею!  1944    Володимир Сосюра   

Precz z moich oczu!... poslucham od razu, Precz z mego serca!... i serce poslucha, Precz z mej pamieci!... nie tego rozkazu Moja i twoja pamiec nie poslucha.

Jak cien*     tym dluzszy, gdy padnie z daleka, Tym szerzej kolo zalobne roztoczy, - Tak moja postac, im dalej ucieka, Tym  grubszym  kirem  twa*    pamie*c     pomroczy. Na kazdym miejscu i o kazdej dobie, Gdziem z toba*  plakal, gdziem sie*  z toba*  bawil, Wszedzie i zawsze be*de ja przy tobie, Bom wszedzie cza*stke*  mej duszy zostawil. Czy zadumana w samotnej komorze Do arfy zblizysz nieumyslna*  re*ke*, Przypomnisz sobie: wlasnie o tej porze Spiewalam jemu te*  same*  piosenke*. Czy graja*  w szachy, gdy pierwszymi sciegi Smiertelna zlowi kro*la twego matnia, Pomyslisz sobie: tak staly szeregi, Gdy sie*  skonczyla nasza gra ostatnia. Czy to na balu w chwilach odpoczynku Siedziesz, nim muzyk tance zapowiedzial, Obaczysz pro*zne miejsce przy kominku, Pomyslisz sobie: on tam ze mna* siedzial. Czy ksia*zke*   wezmiesz, gdzie smutnym wyrokiem Stargane ujrzysz kochanko*w   nadzieje, Zlozywszy ksia*zke   z westchnieniem gle*bokiem, Pomyslisz sobie: ach! to nasze dzieje... A jesli autor po zawilej probie Pare*  milosna*  na ostatek zla*czyl, Zagasisz swiece*  i pomyslisz sobie: Czemu nasz romans tak sie*  nie zakonczyl?...

Wtem blyskawica nocna zamigoce: Sucha w ogrodzie zaszeleszczy grusza I puszczyk z je*kiem w okno zalopoce... Pomyslisz sobie, ze to moja dusza. Tak w kazdym miejscu i o kazdej dobie, Gdziem z toba*  plakal, gdziem sie*  z toba*  bawil, Wsze*dzie i zawsze be*de*  ja przy tobie, Bom wsze*dzie cza*stke*  mej duszy zostawil.

 ( Adam Mickiewicz )

  

В душі моїй – несказані слова,
Вона під ними часто знемагає,
І тільки ніч безмовна правду знає,
Яка то сила, вперта і жива.

Вона в мені – як дивовижний світ,
Що бавиться небесними вогнями,
Змагається з холодними вітрами
І тихим болем опадає з віт.




Жіноча доля - як терпка роса,
Що на чебрець опівночі спадає.
Цілує душу відчаю сльоза,
А каяття помилки виправляє.

Жіноча доля – як лукавства тінь.
Уста сміються, а в очах – зажура.
Закреслить тугу забуття глибінь,
Сама себе, всміхаючись, одурить.

У щасті пригортає цілий світ,
Про зло благає память замовчати.
Жіноча доля – милосердя цвіт,
Воістину уміє все прощати




Цей світ зими… Замріяні сузір’я,
Печальні вишні в дивній білизні,
Морози, тиша, місяць із загір’я
І синя пісня в далечі сумній.

Стою одна, лиш зорі загадкові,
І гріє серце цей чудовий світ,
Дивлюсь на нього з висоти любові,
З доріг життя, з вершин прожитих літ.

Лиш не насмійся!
Не насмійся...
З моїх незграбних слів.
Краплинами життя просійся
В печаль забутих снів.
Пролийся паводдю у душу,
Прорвися спалахом зорі...
Я мертвий день поволі зрушу -
І підпалю! Нехай згорить
Печаль із вчора, сум із завтра,
Безглуздя рухів і думок...
Й, можливо, варто... справді - варто
Зробить тобі назустріч крок.

ДВА СЕРЦЯ

У вечір, в обрії, у спів підем, обнявшись, перед себе. Мов черепицю із дахів, зриває вітер зорі з неба.

І, відділившись від юрби, загорнемося в хутро ночі. Хай два серця - два голуби– співзвучно й тужно затріпочуть.                          ( Богдан Ігор-Антонич )                                       

А вона працює !!!

Досвітні огні .

Ніч темна людей всіх потомлених скрила  Під чорні, широкії крила.  Погасли вечірні огні;  Усі спочивають у сні.  Всіх владарка ніч покорила.  Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.  Щасливий, хто сни має милі!  Від мене сон милий тіка…  Навколо темнота тяжка,  Навколо все спить, як в могилі.  Привиддя лихі мені душу гнітили,  Повстати ж не мала я сили…  Зненацька проміння ясне  Од сну пробудило мене, –  Досвітні огні засвітили!  Досвітні огні, переможні, урочі,  Прорізали темряву ночі,  Ще сонячні промені сплять, –  Досвітні огні вже горять.  То світять їх люди робочі.  Вставай, хто живий, в кого думка повстала!  Година для праці настала!  Не бійся досвітньої мли, –  Досвітній огонь запали,  Коли ще зоря не заграла. ( Леся Українка )  [1892]