Тиждень тому, в понеділок, ми святкували. Слово за слово, як годитьcя, заговорили по-філософськи про життя… Згадалася і моя поїздка у Москву, точніше не поїздка, а дорога... Дві доби в поїзді виявилися дуже пізнавальними, але все що дізналася під грифом «на жаль».
На жаль, чимало українців мають обмежену свідомість, свідомість споживача у найгіршому значенні цього слова. Дорогою у Москву їхала з нам жінка родом з Тернопільщини. Розповіла, що вже багато років працює в Росії, має російське громадянство, на батьківщину їздить провідувати стареньку маму. На запитання, чи не сумує за рідною землею, каже, що буває ностальгія, і час від часу стає прикро, що не може працювати вдома… Ця жінка – єдиний не те, щоб позитивний персонаж моєї історії, скоріш – нейтральний. Вона не викликала в мене негативних емоцій, та й позитиву теж. Вона не нав’язувала своєї думки, своєї позиції, просто розповідала, так в неї склалося життя… Єдина її фраза, яка змусила мене трошки зніяковіти і промовчати прозвучала приблизно так: «Сумую інколи за Україною, за ріднею, але що робити, якщо тут (в Україні) жити не можливо, вижити важко, порядку ніякого нема…». Ну, подумала я, це думка окремої людини, можливо, справді, її життя в Україні би не склалося і, звичайно, коли вже влаштувалася в країні, живеш, працюєш, відпочиваєш, то сприймаєш свій життєвий уклад як належне і радієш, що маєш гарну роботу, а коли приїжджаєш у село, де більшість пенсіонери, у них проблеми зі здоров’ям, їм важко жити самим, та й жаліються… Враження складаються, що всюди так. Але вже дорогою назад, я зрозуміла, що слова цієї жінки – «квіточки», що все, що вона говорила і те, як вона це робила і справді була її особиста позиція і нікому вона не намагалася її нав’язати. Так от, про дорогу додому. Тут все значно «цікавіше» і сумніше.
Перше враження було дуже колоритне – жіночка родом із Закарпаття, яка вже теж живе в Росії, як тільки зайшла в поїзд відразу вирішила, що може, цитую, «відправити» мене на верхню полку, бо їй хочеться їхати на нижній… Оскільки нікого «відправити» їй не вдалося, їхала так. Саме ці години в поїзді сформували всі мої враження. Перще – наші заробітчани… Вони вважають, що на них тримається все!!! В Україні насправді післявоєнна розруха, голод і біднота, тому вони ЗМУШЕНІ їздити на заробітки, і завжди на цьому наголошують, що ЗМУШЕНІ!!! Інакше з голоду помруть! І навіть припустити бояться, що вони так звикли й насправді вже не хочуть іншого життя. Звикли, бо виживали на заробітчанстві у 90-ті, може, й раніше. Як і тоді довго їдуть на роботу, мають там проблеми, бо ж чужа країна, тяжко працюють, заробляють, везуть додому і знов – дорога – проблеми – робота… У їхньому житті нічого не змінилося з того часу, коли було тяжко жити всюди, але це ж не означає, що насправді не змінилося… Проблема в тому, що їм цього не доведеш, на жаль! Особливо сильний аргумент – «та, що ви, у своєму віці, знаєте і розумієте?». Люди навіть спробувати не хочуть, а вже роблять висновки.
Мабуть, ще гірше враження у мене було від росіян, які колись були українцями. І не тому, що вони вирішили стати росіянами – це їхній вибір. А тому, що зрозуміла, чому в Росії звичайний нарід такої поганої думки про Україну! Жіночка, яка з виразом обличчя «ну що зробиш» їхала на верхньому місці, сильно була невдоволена, що «поробили кордони» і треба «писати якісь бумажки», колись було ж так добре – хочеш їдеш в Москву, хочеш у Сваляву… А тепер, мало того, що вони (у часи перебудови) втекли з України у Росію, мало, що в Україні зараз біда-бідот, люди тільки й перебиваються заробітками, так ще й мусять отой кордон перемучувати, мусять паспорти показувати, декларації заповнювати… «Зачем? Ну шо ж вони можуть перевести?», «Нічого, – сказала Оленка, – тільки зо три кілограмчики тротилу», «І кілограм-два героїну», – додала я». Чесно, не думала, що такі люди ще є! Хоча в жіночки й обличчя інтелектом не світило… Але вона спілкується з росіянами, своїми сусідами, знайомими, сватами… І розказує їм, як в Україні тяжко, без заробітків у Росії ніхто не виживе, ще й мучаться на кордоні… А чого б їй не повірити, першоджерело таксказать!
Інша жінка, справді інтелігентна і розумна, в Росію виїхала на початку 80-х. Сказала: «Уехали туда, где хорошо». Я вірю, що в Росії в ті часи було краще, аніж в Україні, а жіночка вважає, що в Україні з 80-х нічого не змінилося і теж обурюється необхідністю митного контролю… А як інакше, це ж перетин кордону? –А зачем кордон, було ж так хорошо?!!! Насправді виїхавши в Росії, нагадую, «туда, где хорошо», заробляла на життя перепродажем польських товарів… Як і величезна кількість людей в Україні в той час! Називається, відчуйте різницю! Говорила вона і про повагу до землі, на якій живеш, що ким би ти не був національно, треба поважати мову і звичаї країни, в якій живеш. Я вже була подумала, що моє різко негативне враження про цю людину хибне. (Воно справді було різко негативним, бо якась вона така людина, відштовхує!). Однак… вона говорила за іноземців, котрі живуть в Росії – вони не мають права розмовляти на своїй мові з продавцем в магазині, водієм у маршрутці тощо (власне це і змусило мене задумати про зміну своєї думки, як на мене так справді має бути але…). Але далі виявилося, що між собою ці люди теж не мають права розмовляти на своїй мові, коли вони їдуть в транспорті, коли просто йдуть по вулиці, ні між собою, ні по телефону!!! Вони обов’язково мають розмовляти російською, ну, «дома пусть разговаривають как хотят (це було сказано так, «з плеча», наче послуга), а между людьми надо так, что б все понимали о чем они»…. В мене виникло логічне запитання: «Чи буде вона в Україні розмовляти російською тільки в номері готелю, а у решті місць – виключно українською?». То виявилося, що українці, росіяни і білоруси для неї це одне і те саме і у всіх цих країнах можна говорити російською!!! Думаю, коментувати далі не треба!
В неї найсильніший аргумент теж був: «Девочьки, вы ничо не понимаете… Вы не жили в те времена, когда так хорошо было…» Так хорошо, що вона переїжджала з місця на місце. Хоча вона ж потім сказала, що зараз нам добре, ми вільніші, можемо самі керувати своїм життя, бо їм свого часу надівали червоні галстуки і заставляли кричати «всегда готов», а до чого… так ніхто і не знав… Дуже часто в неї думка змінювалася, таке враження, що зовнішнє щось просто змушувало її не говорити всього, що думає і не формулювати думку так, як би їй хотілося…
Чому я все це написала, і написала саме так?... Можна було розділити на теми, окремо – про заробітчан, окремо про мову, окремо про так звану діаспору, і написати більше… Але побачивши це все разом, так би мовити «все в обному», і проживши два дні свого життя з цією сумішшю стало страшно, не зрозуміло і дивно. Страшно, бо ж не один чи два таких дядьки чи тітки, їх в сотні, може, й в тисячі разів більше, і всі вони більше чи менше впливають на своїх дітей, внуків, сусідів, колег… Не зрозуміло, чому дорослі люди, які багато пережили, які мають неоціненний досвід життя і виживання вважають, що ніхто не зможе жити без чогось чужого і що саме на них, а не на тих, хто працює в Україні, тримається вся крана. І дивно, бо мене, моїх подруг, друзів, людей, які «не знають як було харашо» намагаються переконати, що ми живемо погано і буде ще гірше!!! Але це вже зовсім інша історія…
А Москва - надзвичано гарне місто!!!
P.S. На останок є два «на щастя»: на щастя, серед моїх найближчих, серед тих з ким спілкуюся щодня немає таких людей!!! На щастя, мені хоч трошки, але таки вдалося побачити Москву, дуже хотіла завжди туди!!!
)
