22.06.2019  romankorzhyk

У роки Другої світової угорці — союзники Третього рейху — під час каральних операцій на півночі України знищили близько 40 тис. мирних жителів. У повоєнний час Москва і Будапешт стали партнерами по соцтабору і вирішили всю цю історію забути.

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Угорські гонведи за роботою в селі на правому березі Дону, 1942 рік. Іноді селян за зв’язки із партизанами кидали в ями, які вони самі ж викопували, і влаштовували імітацію страти. Але частіше розстрілювали / Фото: FORTEPAN

Союзники другого сорту

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

Угорські армії здійснили на окупованих радянських територіях геноцид, — Тамаш Краус, угорський історик

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Нандор Феттіх (праворуч скраю) та Ласло Дьюла (поруч) у своїєму київському помешканні, січень 1942-го. Вчені були впевнені, що їхня робота у Лаврі допоможе врятувати її фонди від грабування. Однак німці вивезли з міста кілька тисяч музейних експонатів / Фото: FORTEPAN

 

Залишене напризволяще

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 рік. Розквартировані в місті гонведи отримували добрі пайки і були бажаними покупцями для напівголодних киян / Фото: FORTEPA

У полон не брати

Німці швидко просувалися углиб Радянського Союзу і залишили у себе в тилу неозорі ліси Чернігівщини та Брянщини. Їх практично цілком контролювали партизани. А оскільки через цю місцевість проходило залізничне сполучення, підпілля незабаром стало нищити ешелони із поставками для вермахту.

Німецьке командування визнало угорські підрозділи погано підготовленими для боїв на передовій і кинуло їх у тил для охорони доріг і мостів. Союзників також зобов’язали будь-якими засобами придушити партизанські вилазки.

Перший серйозний бій дала 105-а бригада Карпатської групи 2324 грудня у райцентрі Корюківка Чернігівської області. Сучасний угорський історик Крістіан Унгварі пише, що після цього командування отримало звіт: 200 партизан взяті в полон, від 700 до 1200 вбиті. Такі розбіжності в підрахунках зазвичай пояснювалися тим, що під час операцій гинуло безліч мирних жителів, чий зв’язок з партизанами до кінця не був доведений.

Надалі акції гонведів із допомогою місцевих поліцаїв, а іноді і загонів вермахту, переросли у каральні рейди. Українські історики часом називають цей період угорською окупацією Чернігівської області.

У ліси від лівого берега Дніпра було кинуто три угорські дивізії. Ще стільки ж орудувало на Брянщині, у Воронезькій та Курській областях. Також гонведи умиротворювали місцеве населення на правобережжі Дону.

У Москві 1 вересня 1942 року відбулася нарада керівників партизанських загонів. Виступаючи на ній, Йосип Сталін поставив нелюдське завдання: «Партизанський рух має бути всенародним. Слід повести справу так, щоб не було жодного населеного пункту на тимчасово окупованій території, де б не існувало бойових резервів партизанського руху. [Вони] мають бути чисельно необмеженими і залучати всіх чесних громадян і громадянок, які хочуть звільнитися від німецького гніту».

Російський історик Борис Соколов коментує цей виступ так: «Велика кількість завдань призводила до розпорошення сил. Якби партизани, забезпечені достатньою кількістю вибухівки, зосередилися на підриві і руйнуванні комунікацій противника, не відволікаючись на винищення поліцейських гарнізонів і не женучись за чисельним зростанням загонів, це, можливо, принесло б більше користі Червоній армії».

Ми пакуємо фонди [Лаври], щоб некомпетентні руки не мали до них доступу, — Нандор Феттіх, директор Угорського національного музею

У відповідь до кінця 1942 го угорські пацифікатори перейшли до відвертих звірств щодо мирного населення, часто лише за підозру в зв’язках з партизанами. Одним із центрів розправ був райцентр Щорс на Чернігівщині.

«Масові розстріли проводили в Щорському міському парку, де виявлено 30 ям-могил, в яких поховані 3.028 людей. У молодому сосняку за парком відкирто 20 ям-могил із рештками 2.250 людей, — пише Тамаш Краус. — У багатьох місцях найчастіше застосовували страти через спалення живцем. У більшості випадків жертвами ставали люди похилого віку, жінки і діти, вбивали і грудних немовлят разом з їх матерями-годувальницями. Але Щорс був лише одним із багатьох місць страт».

Справжня трагедія розігралася 12 березня 1943 року в Корюківці. Напередодні партизанський загін Івана Федорова вчинив напад на поліцейську дільницю, аби звільнити з полону дружину і дітей одного зі своїх командирів — Феодосія Ступака. Сім’ю визволити вдалося, хоча сам Ступак загинув. Також були вбиті 78 угорських солдатів. Генерал Золтан Алдя-Пап, очільник угорської 105-ї дивізії, яка прийняла бій з партизанами, поклав відповідальність за диверсію на корюківчан. У наступні два дні гонведи розстріляли 6.700 місцевих жителів і спалили їхні тіла разом з усім містечком.

І це лише один з епізодів діянь карателів: за час окупації, за найскромнішими підрахунками, угорські війська спричинилися до вбивства 40 тис. мирних українців.

Уже під час контрнаступу в червоноармійців існувало неписане правило — угорців у полон не брати, а відстрілювати на місці.

Гонведи опинилися між двох вогнів. У середині січня 1943 года 2-а угорська армія відступала з-під Сталінграда. Замість організованого відходу почалася панічна втеча. Щоб зупинити солдатів, офіцери почали розстрілювати кожного десятого. Але коли і це не допомогло, начальник штабу армії Ковач по телефону зажадав: «Влаштувати сильнішу різанину!»

До того ж, як писав генерал Сомбатхеї: «Німці відтісняли угорців із хороших доріг, не давали їм місця для розквартирування або взагалі часом не впускали в населені пункти».

Полковник Золтан Фаркаш свідчив: «Німецька армія поводилася з нами майже як із ворогами. На гонведів і офіцерів, поодиноких чи в групах, німці часто нападали. Вони зривали пістолети з пасків угорських солдатів, силою забирали у них засоби пересування. Наших поранених німці зіштовхували з саней. Доходило навіть до того, що вони знімали з них пов’язки і забинтовували ними своїх».

Німецька компанія Тодта будує міст через Дніпро на опорах, спроектованих Євгеном Патоном у 1939-му. Основні роботи виконували угорські інженерні війська і 30 тис. євреїв, відправлених в Україну режимом Горті. Фото 1942 року / Фото: FORTEPAN

Посипання попелом

Укінці вересня 1944 року радянські війська вже вийшли на угорський кордон. Горті відправив у Москву делегацію, яка попросила Сталіна про перемир’я. Адмірал наївно вважав, що ця його витівка залишиться для Берліна таємницею. «Я прошу вас помилувати нашу нещасну країну, яка має свої історичні заслуги, і народ, який має так багато спільного з російським народом», — писав Горті господареві Кремля. Але ще до повернення переговірних із Москви вермахт окупував Угорщину. Самого Горті німці заарештували і поселили в баварському замку Хіршберг. А країну очолив відвертий фашист Ференц Салаші. Але його правління було коротким: на початку лютого 1945-го Червона армія розгромила всі угорські угруповання і вивела країну з війни.

У підсумку в радянському полоні опинилося приблизно 600 тис. угорських громадян. Із них 200 тис. мирного населення вивезено вглиб Союзу — для відновлювальних робіт.

“Ми стали бандою гітлерівських головорізів”, — сказав генерал Алдя-Пап, командувач 105-ї дивізії (на фото) під час Чернігівського процесу. Тільки в українському лівобережному Поліссі угорські гонведи спалили 60 населених пунктів і знищили 40 тис. мирних жителів / Фото: DR  

Лише в 1947 році офіційний Будапешт почав клопотатися щодо повернення своїх полонених. Аби дошкулити прем’єру Ференцу Надю, який особисто займався цим питанням, а також на догоду угорським сталіністам у листопаді 1947-го радянські правники провели в Чернігові процес над керівниками масових вбивств під час війни. Генералів, які віддавали накази карателям, знайшли в радянських таборах.

На лаву підсудних сіли 12 угорських воєначальників. Але тільки один із них — генерал Алдя-Пап — відверто покаявся. «Так, визнаю, я дійсно, як командир 105-ї дивізії, був виконавцем волі тодішнього угорського фашистського уряду та його генштабу і брав участь у винищенні та поневоленні українського народу. Я і мої підрозділи нанесли радянському українському народові настільки великих збитків, що я не захищаю, а звинувачую себе».

Процес був організований нашвидкуруч і тривав усього тиждень. Більше сотні свідків просто не змогли вчасно приїхати на слухання. Всі підсудні отримали по 25 років таборів.

Але вже в останні роки свого життя Сталін розпорядився відпустити на батьківщину полонених угорців — тоді їхня країна стала комуністичною. А в 1956 році, напередодні антирадянського повстання у Будапешті, на волю вийшли і чернігівські карателі.

Щодо бійні в Корюківці радянська влада видала рекомендації «не згадувати»: адже Угорщина стала надійним союзником Москви по соцтабору. А з Олексія Федорова зліпили прижиттєвий образ бездоганного героя. Чому його партизани, яких було більше за угорців вдесятеро, не допомогли корюковчанам? Це запитання так і залишилося без відповіді.

Цей матеріал опубліковано в №17 журналу НВ від 10 травня 2018 року

https://artefact.org.ua/history/zabutyj-genotsyd-zamovchana-istoriya-znyshhennya-ugortsyamy-40-tysyach-ukrayintsiv-u-roky-drugoyi-svitovoyi.html?fbclid=IwAR3TsQGG6Btt2Q6swptwvAdCyGgfPx_J8jxf_fBQaGelVXxqo9LyC7lgqyM

 22.06.2019 

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Угорські гонведи за роботою в селі на правому березі Дону, 1942 рік. Іноді селян за зв’язки із партизанами кидали в ями, які вони самі ж викопували, і влаштовували імітацію страти. Але частіше розстрілювали / Фото: FORTEPANСоюзники другого сорту

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Нандор Феттіх (праворуч скраю) та Ласло Дьюла (поруч) у своїєму київському помешканні, січень 1942-го. Вчені були впевнені, що їхня робота у Лаврі допоможе врятувати її фонди від грабування. Однак німці вивезли з міста кілька тисяч музейних експонатів / Фото: FORTEPAN

 

Залишене напризволяще

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 рік. Розквартировані в місті гонведи отримували добрі пайки і були бажаними покупцями для напівголодних киян / Фото: FORTEPA

        Давайте спробуємо пригадати, якого сорту той фрукт, де він стиг, і під яким сонцем. За всю недовгу історію незалежності, термін Даниловича був найдовшим, принаймні поки що. Якраз період мого більш-менш свідомого дитинства, якщо так можна висловатись. Так, дитинства, з якого я, до речі, багато що запам'ятав і засвоїв. Чудово пам'ятаю дефолтові часи, коли люди по півроку, а дехто й більше, не отримували зарплатні, коли стратегічні бомбардувальники мінялися на російський газ, коли, якби не родичі в селі, мамі б не було з чого спекти хліб, бо купувати не було на що. І це все при тому, що в Кучми було найбільше повноважень з усіх президентів. Звісно, були й правильні, державницькі кроки, а як почитати його монографію "Україна не Росія", то взагалі, людина всім серцем вболівала за Неньку. Що й казати, Будапештський меморандум на той момент в зубожілій (завдяки кому?) країні здавався правильним кроком - гарантії безпеки від найсильніших, не хухри-мухри. Мабуть. 

       Але ж пам'ять людей коротка штука, і більшість пам'ятають лише його останні роки, що досить виграшно виглядають на тлі ліхіх дев'яностих і навіть, якщо не вдаватись в деталі, нинішної воюючої України. Чому так? Ну були податкові спрощення для малих підприємств, ковток повітря для економіки, і держава, що вже протрималась 10 років, стала цікавішою інвесторам, аніж незрозуміле пострадянське новоутворення. Але це все наче за Орвеллом, спочатку закатувати, а потім пощадити і нагодувати, щоб полюбив "Старшого Брата". Та й скандалів на момент цього покращення накопичилось дай боже. Гонгадзе, безробітні кадрові військовослужбовці, шахтарські страйки, галас "Канівської чертвірки", "Україна без Кучми", і це лише перше що пригадую... А пам'ятаєте по телевізору: "...Якщо влада не в змозі допомогти, вона не повинна принаймні заважати людям, що прагнуть...", і т.д. Думаю, в рудого починала по троху горіти земля під ногами, то довелося щось робити, бо він ліпше за інших знав, що "Україна не Росія". Цей крєндєль вмів дивитись на крок уперед. А потім ще й перед уходом, намагаючись нам вперше втюхнути Януковича, сказав, що за Даниловичем ще сумувати будуть. І цей гіпноз на декого таки подіяв. 

      Переконувати нікого не збираюсь. Але от є одна деталь, спеціально для тих, хто часто згадує як гривня після майдану здешевшала втричі, під час війни, після вичищення бюджету легітимним, і попереднім штучним утриманням курсу. 

      Так от, інформація доступна всім: курс гривні до доллара в 1997 році - 1,86, а в 2 000 - 5,44. І це без війни, державних переворотів, і при повністю підконтрольних верховній раді і кабміні. До речі, в 2,99 рази. Фактично в 3. Але ж скільки статей гуляло по мережі, де Кучма Порошенку буцім то казав: "Что ж ти, мєрзавєц творіш". Звісно, виправдовуючи Данилича, можна вигадати що це Лазоренко винен, вкрав всі гроші з-під носа всесильного господарника, з його службою безпеки, яка навіть писати зайвого не дуже дозволяла, не те щоб робити. 

     Я не фанат шоколадного президента, навіть не обирав його в 2014, бо надто вже зухвалою була його поведінка, але якщо вже йому прогнозують пожиттєве ув'язнення, то що вже про Льоню казати, який і зараз вимагає від наших військових не стіляти у відповідь.

P.S. Дарма не прислухались...

Президент України Петро Порошенко відвідав виставку «Українська державність: витоки, етапи становлення та розвитку», яка відкрилася в Національному центрі ділового та культурного співробітництва «Український дім». Глава держави подякував керівникові виставки, Першому віце-прем`єр-муністру Степану Кубіву, авторському колективу, вченим та громадським діячам, які долучилися до її створення.

«Хочу особисто подякувати усім членам товариства за ту подвижницьку роботу по збереженню історичної пам’яті українського народу. Мова йде про те, щоб встановити правду про нашу історію. Наш народ виборов право знати правду – правду, яка не створюється за межами України в московському Кремлі. А правду, на традиціях якої будуть виховуватися покоління українців», - наголосив Петро Порошенко.

«Без бойового духу, без любові до України перемоги не буде», - Глава держави підкреслив важливість знати правду про героїв російсько-української війни, про російську окупацію.

«Виставка, яка сьогодні тут відбувається, є тому підтвердженням. Ці матеріали мають бути у кожній українській родині, в кожній українській військовій частині, бібліотеці, школі», - зазначив Президент та додав, що важливо створити електронну версію виставки, матеріалами якої б могли скористатися українці з усього світу.

Глава держави привітав присутніх на виставці видатних українців, подвиг яких уже увійшов до історії України, серед них були  Герой України учасник російсько-української війни Володимир Жемчугов, український філософ, історик Ігор Козловський, який тривалий час був в полоні проросійських терористів, інші видатні сучасники. «Іконостас українських героїв, на прикладі яких ми виховуємо наші майбутні покоління», - додав Петро Порошенко.

Президент також відзначив важливість підтримки вітчизняного кінематографа та книговидання та навів приклад успішного українського фільму «Кіборги». «На таких прикладах треба виховуватися», - додав він.

«Тому я сьогодні на цій виставці серед однодумців, серед тих, хто підтримує правду про Україну. Дуже дякую вам за те, що ви бережете Україну і не втрачаєте оптимізму і віри в перемогу», - підсумував Глава держави.

Президент оглянув виставку та поспілкувався з присутніми.

Але ж привід був і ще й який - ювілейний...

Після всього на сайті кнопка:  Petition mitzeichnen

      Наш маршрут пролягав до Львова і далі Ланьцут-Жешув-Перемишль. 

      Що писати? Емоції гарні, приємні, легкість від переміщень і нових вражень. І це лише скраєчку, не заглиблюючись.

      Перетинали кордон на потязі інтерсіті, це дорожче ніж пішим ходом, але надійніше і швидше ніж автобусом. Потяг прибув майже за графіком, що для нас було добре, тому що далі нас чекала пересадка вже в польський потяг, який стояв на сусідній колії.    

Ми одразу сіли в нього і почекавши 15 хвилин рушили назустріч новим враженням   

      Отже перша наша зупинка: Замок в Ланьцуті. День, на жаль, був похмурий, тому фото не дуже радісні. 

А це для краси фотка з інету

Замок Любомирських у Ланьцуті - один з найцінніших палацово-паркових ансамблів у Польщі й один з найбільш відвідуваних. Справжня скарбниця національної історії та культури. Лежить за 80 км від українського кордону і за 18 км на схід за Жешовом. Місто завжди було важливим, бо є на торгівельних шляхах, але більші міста поруч применшували значення Ланьцута. І зараз туристи, поспішаючи доїхати хоча б до Кракова, часто оминають Ланьцут.

19 мільйонів злотих  і два роки потратили на відновлення Замку - це був найбільший ремонт від часів Другої світової війни. Закінчили ремонт у вересні 2016 р. Відремонтували 84 приміщення і другий поверх, куди досі туристів не пускали. Роботи стосувалися інтер’єрів, вікон і дверей, починались зі стель і закінчувались дерев'яними підлогами. Відреставровано 140 антикварних меблів, 65 ламп і люстр. Замок нині такий розкішний, як за найкращих своїх часів.  

Взагалі в замку наче заборонено фотографувати, але деякі рєбята фотографували і я спробувала, ніхто не заборонив, то і продовжила далі фоткати. На жаль підсвітки заважали зробити чіткі фотографії і часу було не дуже багато, щоб гратись з настройками.

Зала для балів з кришталевими люстрами. 

Столова для прийомів гостей

Далі інтер"єри кімнат замку

Особливістю замку є різноманітність камінів, які відповідають загальному інтер"єру кожної кімнати.

Сподобались оригінальні прогулочні коридори

І ще різні видзигульки 

Золота епоха в історії замку почалася в другій половині XVIII ст. після того, як його власниками стали  Станіслав Любомирський з дружиною Ізабеллою Чарторийською. Це з її легкої руки  фортеця була перетворена на палацовий комплекс – витончений, відповідний модним віянням і прикрашений рідкісними предметами мистецтва (статую Любомирського у вигляді Купідона робив сам Антоніо Канова, славнозвісний італійський скульптор). Тоді ж навколо замку був створений ландшафтний парк. Набережні вирівняли, дороги перебудували, дерева висадили таким чином, щоб вони утворювали алею. У парку розставили павільйони.

А ще ланьцутський замок має одну з найбільших бібліотек у Польщі (понад 22 тис. томів) і кількох привидів!

Один з них - привид найбільшого авантюриста свого часу "Диявола"  Стадницького, який лякає людей навіть після смерті. 
Ще два привиди – нещасливиці Ізабелла і її дочка Юлія Любомирські. Юлія була дружиною мандрівника і письменника Яна Потоцького, автора книги "Рукопис, знайдений у Сарагосі". Але  закохалася без взаємності у Євстахія Сангушка, товариша Тадеуша Костюшка. Привид Юлії тримає перо і пише незакінчені листи своєму коханому.

Ізабелла-Ельжбета Чарторийська за життя була чи не найбагатшою жінкою в країні. Зараз бродить замком, до якого доклала багато ідей і зусиль, у розкішному вбранні улюбленого блакитного кольору. Любов’ю усього її життя був  Станіслав Понятовський, але батько не хотів навіть чути про молодика не того герба й походження й примусив доньку вийти заміж за Станіслава Любомирського.

Доля зіграла, утім, злий жарт, бо  Понятовський, який начебто мав селянське походження, пізніше став королем Польщі. А Ізабелла не була щасливою за життя й мучиться від любові після смерті.

Не знаю хто на цій картині, бо про привид прочитала вже після відвідин замку  Може це і є якась з цих привидинь ))

Безумовно Замок в Ланьцуті поступається своїми розмірами і розкішшю Вавельському замку в Кракові, замку в Мальборкі, але він такий затишний і спокійний, що хочеться туди повернутись. Тим більше, що дощ, який рясно припустив, не дав нам оглянути парк і насолодитись його весняною красою. А ще там є багато цікавих об"єктів для перегляду: стайня, возовня, сад орхідей. То ж є привід ще раз повернутись в це прекрасне місце

Історія яку я вам вчора пообіцяв і яку не хотів розповідати з очевидних причин до кінця виборів:
В кінці інтерв’ю яке Порошенко дав нам на борту літака, між Берліном і Парижем він згадав про нашого колегу Тараса Процюка і про те що коли він, будучи секретарем РНБО відвідував Ірак в 2005 р, то поїхав на місце загибелі Тараса, в готель Палестина.
Про деталі цієї поїздки мені колись розповідав один з тих хто займався безпекою Порошенка в цій поїздці.
В 2005 в Багдаді було дуже погано. Підриви авто на фугасах і атаки на кортежі котрі пересувались містом були досить частими. В основному все керівництво Іраку й коаліційних сил знаходились в одному укріпленому кварталі, під охороною американських військових, т. зв. «Зеленій зоні».
За її межі без потреби старались не виїжджати. Готель Палестина де в квітні 2003 загинув Тарас знаходився поза межами Зеленої зони, і туди треба було їхати не дуже безпечними вулицями Багдада. Американські секьюриті були геть не в захваті від такої ідеї, але погодились. По дорозі Порошенко попросив заїхати кудись купити квіти щоб покласти на балконі готелю де загинув український журналіст.
Поїхати шукати квіти. В Багдаді.
Коли переїзд з точки А в точку Б сам по собі є досить ризикованою операцією.
Є речі, вчинки які викликають повагу. Для мене це один з них.
Був і ще один. Після повернення з Іраку Порошенко зустрівся з батьками Тараса і передав їм досить значну суму грошей. Своїх. Не бюджетних. Без камер і піару. При цьому були присутні двоє людей які приїхали з ним і троє близьких друзів Тараса, через яких було організовано зустріч.
Ось така історія. Чомусь захотілось поділитись після вчорашнього виступу президента в його штабі.