Зусиллями бездуховних матеріалістів, нинішній світ переживає шокуючу “переоцінку вартостей”. Світоглядам і поведінці, котрі споконвіку осуджувались й вважались неприродніми та аморальними, підшуковують “наукові пояснення”, й окрім права на існування уможливлюють перетворитись в гегемона у людських взаємостосунках. Явище егоїзму (скрайня форма себелюбства, потурання примхам, ігнорування здорового глузду та потреб оточуючих), завжди викликало осуд й адекватний остракізм. Віднещодавна, збочений розум випестуваної й пригодованої когорти політологів, пустив гуляти світом новий “політологічний термін” “національний (або державний) егоїзм”. Нещиро та завуальовано, світовій спільноті намагаються пояснити причини нереагування на донині практиковане окремими країнами та фінансово-світоглядними корпораціями свавілля в стосунках з упереджено вибраними й рештою світу.

Невблаганний в своєму плинові час ставить перед людством жорсткі й недвозначні виклики. Реагуючи на них, світові інституції (зокрема ООН), запровадили в міждержавних стосунках низку норм та правил. Журимось, але угоди та домовленості про заборону урядам країн самостійно втручатися у внутрішні справи  інших, не завжди стають керунком до дій на практиці.

Сучасний світ поділений на “терени впливу” («зони інтересів») кількома національними та наднаціональними надпотугами. Посталий по Другій Світовій Війні світоустрій влаштовував переможців, держави нейтралітету, і навіть переможених. Призвичаївшись до стабільності як до абсолюту, країни довколоатлантичного регіону кількадесят років навіть найрадикальніші зміни сприймали тимчасовим відхиленням від непохитно-сталого стану. Саме егоїстичними міркуваннями керувалися західні ліберали, реагуючи на розпад СССР й з’яву нових країн в Східній Європі та Середній Азії. (Доречними будуть згадки про недружні щодо України висловлювання президентом США Бушем-старшим, канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер). В уяві наділених владою, зміна політичного напрямку комуністичної Москви в бік демократизації та ринкової економіки, мусили вгамувати й прагнення поневолених народів. Навіть після 1991-го року, в їхній поведінці відчувалося підсвідоме роздратування «новими гравцями», а значний відсоток радників донині ностальгують за практикованими в часи існування “імперії зла” простими рішеннями.

Сита Європа потребує прогнозований схід континенту, передбачуваний, без підстав для хвилювання. Але земне буття має власні закони. Глобальні пертурбації зобов`язали змінити риторику, й не лише на словах визнати право звільнених народів брати участь у вирішенні проблем регіонального і навіть планетарного масштабу. Проте західний обиватель, вкупі з впливовим меркантильним олігархатом, продовжували трактувати українців навіть не різновидом москвинів, а саме москвинами. Національне самоусвідомлення та постання (нехай насправді і формально) незалежної України сприймались  фантомом, а голос істориків, котрі науково спростовували брехливо-упереджену тезу “єдиного коріння трьох східнослов’янських народів” залишався непочутим. Існуванню такого ненормального стану речей, сприяла й неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація в Україні. Власною безхребетно-підлабузницькою поведінкою та імітацією діяльності, вона лише законодавчо оформлювала стан справ, який виникав і складався не за її участі, а тим паче усвідомлення та ініціативи.

Західний світ не лінується вустами державних мужів запевняти, що прагне справедливості в цілому світі, обстоює свободу окремої людини й національних спільнот. Насправді, майже вся його політико-мілітарна стратегія спрямовується виключно на власний захист та експорт сповідуваного світосприйняття. Навіть у своїх доповідях про право на свободу решти світу й покривджені права людини, «правозахисники» першочергово переймаються власною безпекою, а не моральним християнським обов’язком протидіяти свавіллю. Перенасичене суспільство опановане релігійною індиферентністю й надмірною толерацією різних форм збочень. Ідеалом цього суспільства є виключно матеріальний добробут, який, на його думку, забезпечить безугавний технічний поступ.   

Тверезий аналіз явища “національного (державного) егоїзму” пророкує йому згубний кінцевий результат. Він не толерує здоровий змаг (який в свою чергу є джерелом і натхненником поступу), оскільки це загрожує втратою стабільності. Але він започатковує кінець позитивній першочерговості витворених європейцями вартостей з усіма випливаючими економічними і культурними наслідками. Тенденція до безвихідного індивідуалізму, який раніше чи пізніше призведе до знищення суспільства в цілому, є підставою для занепокоєння. Замість підтримки новопосталих держав Східної Європи, котрі стали б заборолом азіятській експансії (зокрема й шовіністично-агресивному наступу китайського комунізму), Захід їх просто ігнорує, чим риє могилу й решті цивілізації.  

Нерішучістю, безугавним перейманням фальшивим розумінням стабільності та страхом перед змінами, нині вдало користають й маніпулюють прагнучі домінування не лише на євразійському просторі кремлівські чинники. Попри розпад СССР та підконтрольного йому «соціалістичного табору», Москва продовжує вірити у власну місію надлюдського масштабу, претендує на монополію в царині духовності й не відреклася мети опанувати світ. Головним аргументом кремлівської камарильї є твердження про необхідність втримати мир і порядок на території де проживає “понад сто народів”. Чи можете, кажуть великодержавники, уявити собі хаос і ту боротьбу та різанину, якби не стало впорядковуючої сили Росії? Ви, західні народи, не обтяжитеся вгамуванням розбурханого Сходу Європи, тож не перешкоджайте країні, котра є членом Ради Безпеки ООН. Прагматичний західний матеріаліст, не бажаючи ускладнень, розмірковує приблизно так: сто народів, великих і малих, боротьба всих проти всих... Хто тут може дати раду? Яка мілітарна потуга з Заходу опанує незрозумілий і неспокійний простір? Досить з нас етнічних війн в колишній Югославії. Тож дідько з ним. Московщина впродовж століть «доглядала» за цим регіоном. Нехай тримає в своїх пазурах і в подальшому.

Вимушене застосування Заходом методів “психологічної війни” відносно Московії внаслідок інтервенцій на терени вже незалежних Грузії в 2008-му й України нині, насправді є лише формою самозахисту. Західні достойники чудово поінформовані, що соціальним та політичним устроєм імперії є тоталітарна тиранія з необмеженою владою над всіма регіонами, проте продовжують вірити, що наслідком “експорту західних вартостей” з часом буде прихід до влади суттєво демократичнішого диктатора, свавілля якого в свою чергу обмежить демократичний парламент. Час засвідчує, що ці сподівання є помилковими, марними, і вкрай шкідливими.   

Теза про необхідність законсервувати існуючу систему рівноваги «центровими державами», й таким чином зберігати планетарний мир і спокій, насправді не витримує критики. ХХ-те століття, якщо дивитися з точки зору військової стратегії, було побудоване на принципах “стіни” й “діалогів”. (Згадка про Берлінський мур та “залізну заслону” (унеможливлення контактів з рештою світу) є доречною.) Військові дії в Криму та прикордонні України є поверненням до ідеології “стіни”. Мета Москви – розділити людей, а штучний кордон з часом зіштовхне їх лобами.

Спричинені окупацією Криму незначні санкції та звернення Заходу до Кремля  насправді є малоефективними. Дії шукачів діалогу з кремлівськими узурпаторами, (байдуже якими міркуваннями вони керуються) доречно наректи злочинною бездіяльністю. Практикуючі їх, змушені будуть  заплатити набагато більшу ціну. Мова не йде про співчуття несправедливо покривдженій Україні. Знахабніла від безкарності Московія загрожує безпеці решти світу. Тішимось, що світова спільнота декларує своє обурення свавіллям кремлівської хунти, співчуває Україні, і натякає на прихильність. Але в суті речі, реальна свобода ще три десятки років тому підсав’єтських народів її жодним чином не турбувала. Даремно. В гібридній війні проти Заходу Україна стала форпостом європейських вартостей, й стримує імперські амбіції вчорашніх КГБістів. Раціональний пошук спільного добра зобов’язує до далекоглядності.

Попри штучні рамки, реалії життя унаочнюють існування сил і середовищ котрі не бажають миритися з несправедливістю. Ідеалістичне світосприйняття покривджених, насправді є великою зброєю. Новітні технології (зброя Заходу) не завжди здатні конкурувати з винахідливістю і завзяттям (зброєю зневажених). Окрім віри в Господа, великою силою й невичерпним джерелом натхнення та енергії є Ідея Нації. Націоналізм ставить постулат власної національної держави найвищою формою організації. Її головним призначенням є захист автохтонів (державотворчої етнічної спільноти) від проявів зовнішньої агресії, унормування взаємостосунків та уможливлення реалізації закладених (дарованих) Творцем талантів.

Обов’язком українських націоналістів є протидія наступу нівелюючих людську гідність й національну ідентичність підлості, брехні й несправедливості. Матеріалістичному егоїзмові ми протиставимо духовно здоровий ідеалістичний фронт всієї Європи. Ця боротьба не є примітивним протестом утискам і зневазі. Ми прагнемо суттєво більшого. Усвідомлення, якою має бути кінцева мета, відчутно зміцнює сили. З тим і переможемо.

Олесь Вахній

Продовження: http://blog.i.ua/user/290876/2365172/

Перепалка Літераторів.

Сьогодні вашій увазі пропонується третій «опус» -- 

Завтра вашій увазі буде запропоновано четвертий «опус» 

Маєте хист підключитись до перепалки Літераторів?