Потужний доказ

Нинішній, більш ніж незаздрісний, політико-економічний стан в Україні не сприяє розвиткові науки. Меркантильно-недалекий й загальмований в справі поступу примітивно-плебейським інтелектом люд заповзято стверджує, що справа пізнання власних минулого та історії не належить до числа сьогоденних пріоритетів. Ця насправді не нова, проте вкотре виряджена в шати «необхідності вижити в цей складний час» теза є не лише астрономічно далекою від дійсності, а і вкрай шкідливою. Воїн, котрий вимушено взявши до рук геть не учбову зброю, боронить терени Батьківщини від загарбників, рівно як й землероб, що, вмиваючись потом, наповнює крамниці плодами українського чорнозему, та зрештою й інтелектуал, котрий рятує мізки загалу від застою й деградації, окрім матеріального заохочення (себто заробітної плати) потребують й духовних мотивацій. Невблаганний у своєму плинові час, поставив вимогу повернути історію України в її дійсне і природнє русло. Знання і навіть гордість (але, звісно, що не пихата зарозумілість) за славні сторінки власного минулого, для багатьох є дієвим поясненням необхідності конкретних дій та вчинків.

Впродовж восьми тисяч років, терени України засіювалися артефактами та скарбами цивілізацій котрі стали підмурівком в справі формування українців. Проблема упередженого, а віднещодавна ще й довільно-безвідповідального трактування сторінок української минувшини, завдає великої шкоди справі осмисленого пошанування українцями власної ідентичності. Сучасним, і навіть прийдешнім історикам доведеться здійснити не один десяток наукових досліджень задля спростувань базованих лише на здогадках, а нерідко і на замовлених зовнішніми, або і формально внутрішніми, проте вкрай неприхильними до національної ідеї чинниками тез щодо походження та етнічної приналежності трипільців, скіфів (самоназва «сколоти»), сарматів та інших народів котрі мешкали на теренах нинішньої України задовго до початку відліку нинішньої ери.

Однією з (без перебільшення) славних сторінок праукраїнської минувшини, є період панування на її безкраїх просторах (від Причорномор`я до Лісостепу) у VII-III століттях до н.е. скіфів. В часи комуністичного свавілля й бездержавності, душі зацікавлених власною минувшиною труїли фальшивими байками про їхнє «індо-іранське коріння», а знайденим в скіфських земляних поховальних спорудах виробам з золота, бронзи й міді приписували грецьке походження (себто отриманими внаслідок торгівельних зносин з еллінськими поселеннями на Чорноморському узбережжі), або ж плодом підневільної праці нібито силоміць переселених у Скіфію внаслідок походів в Передню Азію майстрів. Авторами цих помилкових тез зумисне замовчувались факти помітної різниці хімічного складу золота, міді і бронзи в знаряддях вжитку котрі продукувались ковалями Еллади і грецьких поселень й тими, котрі дійшли до нас внаслідок археологічних пошуків з скіфських могильників. До останнього часу не оприлюднювались й висновки експертів з генеалогії котрі досліджували і порівнювали рештки похованих скіфських царів з генотипом нинішніх українців. Саме вони й дають підстави стверджувати, що скіфи (попри природній і закономірний для досить обширного ареолу проживання поділ на дрібніші підгрупи) були для території, котра відома нині світові як Україна, автохтонним населенням. Для авторів історичної фальші, визнати тезу активної участі скіфів в справі постання вже слов`янського, а, отже, українського етносу, й, таким чином, погодитись з фактом прямої спадковості українцями скіфів, означає руйнування упередженого, проте донині активно пропагованого міфу про «спільні походження та історію східнослов`янського народу», яким донині виправдовують кількасотлітнє силове утримання України в складі чужорідної імперії.

Першим, хто істотно розширив знання українців про власне минуле в добу скіфів був Борис Мозолевський. Власними грунтовними археологічними дослідженнями він наважився кинути виклик нікчемним сповідникам «теорії міграцій народів і культур» і практикам кастрованої історії. Показовим є той факт, що відбулося це в часи бездержавності українського народу. Здійснена ним титанічна праця на ниві дослідження поховань скіфської знаті виявилася ще однією жилкою в справі поєднання штучно обмежених в знанні власної історії українців часів комуністичного тоталітаризму з власним минулим. Звичайно, Мозолевський вимушений був маневрувати, замовчувати (і, тим самим провокував сучасників до дослідження й витворення правильних висновків), але, знайдена ним пектораль, на якій вилиті з золота скіфи, антропологічно нічим не відрізняються від сучасних українців, донині вважається найціннішим в світі виробом із золота. Хіба для нас, українців, це не підстава для (ні, не пихи а) гордощів? Наші предки досягли справжніх висот, то невже ми не спроможні довести право називати себе їхніми нащадками?

Процеси котрі відбуваються в Україні піж сучасну пору вже карбуються на скрижалях історії як вихід з гнітючої і задушливої духовної резервації. Обтяжитись справою очищення агієвих конюшен української історії від неприродньої, штучно продукованої ідеології наважиться лише той, для кого переймання минулим, нинішнім буттям і шляхом в майбутнє не є пустопорожнім дзвоном або проявом самозакоханого себелюбства. Вчинки людини є проявом її внутрішньої сутності. Маленька свічка спроможна позбавити пітьми велику й не наділену вікнами кімнату. Після кількох перевидань «Скіфського степу» Бориса Мозолевського (а цей період розтягнувся майже на сорок років), українська наука не бачила (оскільки дійсно не мала) більш поважної, виданої друком праці, аніж та, про яку мені випала нагода написати. Науково-популярне видання «Містерії скіфів та Знахар Еллади» Миколи Гладкого та Катерини Сідіропуло без перебільшення є найповажнішим з часу проголошення незалежності виданням в царині дослідження української минувшини періоду скіфської доби. Зібраній ними та запропонованій на огляд кожному зацікавленому власною історією поважній колекції старожитніх культурних артефактів позаздрить будь-який музей в Україні. Складу кожного предмету (будь-то псалій, меч, горщик, золота нашивка, котел або прикраса) здійснено спектральний аналіз на основі якого дана відповідна характеристика, повідомлено про місце знайдення і побутове призначення. Факт визнання, логічного доведення, а головне наукового обґрунтування вже згаданої спадковості українцями скіфів, котрі попри відсутність власної писемності все ж становили потужно розвинуту цивілізацію, поглиблює історію України до двох з половиною тисяч років. Для українців це доказ спорідненості з територією замешкання, а для лихих недоброзичливців - гучний ляпас.

Великим недоліком «академічної науки» є замкненість. Оперування зібраним кілька десятків років тому матеріалом є формою тупцювання на місці. Завдячуючи «Містерії скіфів та Знахарю Еллади» українці отримали величезну нагоду розширити власні знання про своє минуле. Доречі, для Миколи Гладкого рік 2018-ий виявився напрочуд плідним. Згадана «Містерія скіфів та Знахар Еллади» є третім виданням, й згідно відгуків дослідників скіфської доби заслуговує на якнайширше поширення. Перші дві книжки, «Золоті хвилі Скіфії» та «Скіфські реліквії України» напрочуд швидко знайшли своїх поціновувачів. Нехай і третя праця стане духовно-моральним орієнтиром в справі пізнання власної стародавньої історії.

Олесь ВахнійИсточник: https://censor.net.ua/f3111361

Тверезо про Томос

Задум викласти на папері геть не радісні думки з приводу «довгоочікуваного надання українському православ’ю канонічного визнання» виник в мене задовго до «сенсаційного повідомлення» президентом Порошенком про саме його ініціативу в цій справі. Підконтрольні фракції Верховної Ради не забарилися з підтримкою, й 19-го квітня 2018-го року, 268 народних депутатів України позитивно проголосували за «Проект постанови про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію православної церкви в Україні». Перевага політичного чинника в справі змагу за постання незалежної саме від Москви церкви була зрозумілою і відчутною від самих початків. Збройний зудар з вчорашнім окупантом та деструктивна роль москвинського православ’я в Україні зокрема й на світовій арені загалом, зобов`язували до дій. Проте застережень з приводу методів створення ПЦУ (Православної Церкви України), рівно як і стосовно осіб, котрі формально цей процес очолювали, залишили по дійству вкрай неприємний осад.

Починаючи з весни 2018-го року, про «історичну доцільність автокефальної православної церкви» не писали хіба-що ледачі. Порівняння рівнів довіри Церкві й державі в українському суспільстві, засвідчує, що це неспіввимірні величини. Усвідомлюючи це, влада обтяжилася (певно дурним прикладом Московщини) створенням підконтрольної інституції. Керунок міркувань в цій справі був виключно меркантильним. «Новий Заповіт» вчить християн терпеливості, молитви, узгоджених з Божими Заповідями вчинків, жертовності, принциповості і, водночас, рішучості. Патріотичне словоблуддя Петра Порошенка (особи, котра посідала в тому історичному часі крісло очільника (Президента) постколоніальної, постокупаційної і посткомуністичної адміністрації), звичайно, мало глузд, пояснення і логіку. Майже істеричне оспівування події, про котру мова (тут і «перемога над Москвою», і «усунення несправедливості», і «пречудова гра українських дипломатів») позбавляла змоги дати явищу тверезу оцінку. Поза увагою запопадливих перед посадовцями фахових політологів і нікому не відомих «релігієзнавців» лишається факт, що станом справ на час охрещення князем Володимиром Києва (988 рік від Р.Х.), Константинополь перебував в духовній єдності з Римом, а знайдені археологами на території Волині й Криму рештки ротонд де відправи відбувались за римо-католицьким обрядом, датуються сотнею років до того справді історичного дійства. Поділ церкви на православну і католицьку відбувся задовго до 1054-го року. «Принциповому» конфлікту теологів й істориків передував цілий пласт вчинків й забаганок тогочасної політичної еліти. Константинопольський василевс (монарх приєднаних до Риму греків) попри страх перед римським військом, не втрачав сподівань позбутися васальності. Етнічно-національний чинник (златинщені римляни сприймалися еллінами хоч і не дикими, та все ж завойовниками), різниця в культурі та менталітетові, в богослужбових обрядах (Римська Церква практикувала месу, а греки укладену Іоаном Золотоустом літургію) були лише додатком. З історичної перспективи, виокремлення православ’я спричинило постання в обох церквах величезної кількості богословів і філософів, й зобов`язувало до широкої євангелізації. Перші офіційні кроки до пошуку взаєморозуміння і примирення між вселенською (католицькою) і православною церквами відбулись в 60-их роках вже минулого ХХ століття, але їм передували дискусія і приклади мирного співжиття вірних обох церков в регіонах спільного замешкання. Тож і справою цілковитого відновлення єдності Східної і Західної Церков, аналогічно й подолання новітнього конфлікту між Константинопольським патріярхатом та озлобленим на нього за Томос москвинським православ`ям, буде наслідком в першу чергу усвідомлення необхідності, а потім вже і спричинених цим великої кількості дій та вчинків самих вірян та єреїв. Вірю, що дієвий крок нелицемірної турботи про спільне благо не змусить на себе чекати впродовж століть. Ватикан і Константинополь вже засвідчили готовність до відкритого діалогу. Настане час і штучно пересвареної східної ортодоксії.

Постання ПЦУ нехай навіть і зі статусом митрополії, а не патріархату дійсно є хоч і не згубним, проте не слабким копняком по імперсько-реваншистським намірам очільників інтернаціональної Московщини. Цілковито підконтрольна кремлівській верхівці, котра донині практикує тоталітарні методи управління Москвинська Православна Церква (РПЦ) цупко вкорінилась в український грунт, й неприховано ототожнює себе з неприхильним до України світоглядом. Постале ж з ініціативи колишнього компартійного функціонера Леоніда Кравчука утворення, котре очолив митрополит Філарет (Денисенко) виявилось слабкою альтернативою.

Нині, позиції «Державницької Церкви» (термін почутий з вуст знайомих посадовців та експертів, близьких до Служби Безпеки України, що свідчить про його широку вживаність в цих колах) посилились об`єднанням Української Православної Церкви Київського Патріярхату (УПЦ КП) з Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ) й переходом до канонізованого Варфоломієм утворення двох митрополитів з Української Православної Церкви Московського Патріярхату (УПЦ МП). «Об’єднавчий собор» відбувся 15-го грудня 2018-го року в Соборі Софія Київська. Нинішній (не перший навіть в новітній історії) процес «повернення від Москви до України» розпочався в 2014-му році, й був спричинений деструктивною позицією РПЦ, духовенство якої, з метою протидії суспільним пертурбаціям в Україні, схвально поставилося і навіть долучилося до антиукраїнських виступів та військової агресії. Але кількість громад, котрі з московського православ’я перейшли до «українського» впродовж чотирьох років війни не перебільшувала трьох десятків. Процес дещо пожвавішав після запевнення Варфоломія надати Томос, а факт його підписання спричинив перехід ще кількох десятків громад. 17-го січня 2019-го року, Верховна Рада ухвалила «Закон №4128д» котрий суттєво полегшує «перехід від Москви до Константинополя», але масового «навернення» очікувати наразі не доведеться.

Зусилля Петра Порошенка та його оточення в справі «боротьби» за постання незалежного від Москви православ’я з точки зору сьогодення було прагненням світської влади отримати ще одну форму контролю над свідомістю загалу. Історія має аналогічні приклади й донині потерпає від їх наслідків. Так було в Московії за часів царату, коли Петро І (Романов), позбавивши Церкву змоги обирати Патріярха, звів її до рівня звичайнісінького міністерства, так відбулось і в Англії, де король зневажив заклик Папи Римського до моральності й «посприяв» постанню «незалежної від Ватикану англіканської церкви». Обидві структури відверто позиціонують себе такими, що послідовно обстоюють «державні інтереси». Але призначення Христової Церкви є цілком інакшим. Те, що Церква зберігає в собі й несе людям, є поза конкуренцією, оскільки дає перспективу вічності, на яку не здатне жодне суспільно-політичне явище. Сумнівів в тім, що слухняні нинішній світській владі та далекі від віри очільники УПЦ КП (адже на базі саме цього утворення і постала ПЦУ) погодяться стати знаряддям Господа в справі піднесення і підтримки потребуючого духовного очищення від надмірної матеріалізації українського народу, більше ніж достатньо. Аналіз їхньої запопадливої перед світською владою поведінки та діяльності ставить цю справу під великий сумнів. Доречною буде згадка про участь Філарета (Денисенка) в започаткованій атеїстами ще в часи відвертої окупації ганебній практиці псевдопрощ до місцин, котрі в часи поневолення проголосили «Пагорбом Слави» й щороку 9-го травня змушували і змушують нині загал влаштовувати там велелюдні імітації жалю за загиблими поневолювачами. Філарет (Денисенко) без найменшого докору сумління співає «вічна пам’ять» матеріалістам окупантам, а офіціоз УПЦ КП «Голос Православ’я» згадуючи події Другої Світової Війни в травні 2014-го року опустився до вжиття терміну «Велика Вітчизняна». Даючи тверезу оцінку таким діям, доводиться визнати що заміна промосковських кліриків з УПЦ МП нібито проукраїнськими з УПЦ КП для владної верхівки є лише зміною підконтрольних фаворитів. Прикро, але ПЦУ принаймні на момент створення виявилась структурою геть не зорієнтованою на служіння своєму народові, а сповідувана мораль (рівно як і переймання духовністю українців) для нагородженого Петром Порошенко званням «Герой України» Філарета (Денисенка), його оточення, та «обраного» місцеблюстителем ПЦУ митрополита Єпіфанія, є далекою від біблійних засад.

Причетність зовнішніх (розташованих геть не близько до України) чинників котрі вплинули на Патріярха Варфоломія в справі згоди надати самопроголошеному Київському Патріярхатові автокефальної канонічності в короткому часі стане відомою і широкому загалові. Наприкінці 2009 року, в часі зустрічі з Філаретом (Денисенком), разом з Проводом Всеукраїнської громадської організації «Чесне Слово», мною було поставлено питання про доречність повернення українського православ’я в лоно Константинопольської Церкви-Матері. Відповідь була очікуваною. Він бачив себе лише Патріярхом, а думка Варфоломія (пригадую, що Філарет не обтяжував і не стримував себе вибором термінів стосовно нього) з цього приводу, рівно як і справа дотримання канонів його жодним чином не турбували. Співчуваю вимушеному маневруванню Філарета (Денисенка), до котрого він вдавався впродовж більшої частки свого життя. Період комуністичного атеїзму провокував до нещирості й підлабузництва, і полишив вкрай негативний відбиток. Не тяжко здогадатись, що нинішня «згода» УПЦ КП, УАПЦ і кількох присталих на «вмовляння» громад з УПЦ МП на Томос зі статусом митрополії була наслідком виконання вимог світських чинників (маю на увазі найвище політичне керівництво України). Дозвіл на відправу літургії й треб «мовою, котру обере громада» (себто і москвинською також) є зайвим свідченням відсутності патріотизму. Розмови про необхідність зберегти власну автентичність виявилися пустопорожнім дзвоном. Горе людині, яка перестає бути собою. Наслідком втрати власної ідентичності є втрата віри. Формальний розрив з Москвою жодним чином не став причиною очищення від започаткованих і практикованих нею практик.

Нефаховість задіяних в постанні ПЦУ силовиків (в першу чергу Служби Безпеки України) й адмінресурсу є ще одним чинником котрий грає не на користь новопосталій церкві. Вихованим КГБістами «розвідникам» й колишнім компартійно-комсомольським функціонерам потреби українського народу (а, тим паче, Христової Церкви) є чужими і незрозумілими. Виклики «на розмови» кліриків УПЦ МП до СБУ (факт масового і геть не закамуфльованого залякування відбувся незадовго до «об`єднавчого Собору» на Сіверщині та Волині), рівно як і примітивні, створені за зразком продукованих на шпальтах комуністичного журналу 20-30-их років минулого століття «Безбожник» карикатури на священнослужителів (нехай і підконтрольних дикій і хижій Москві), грають проти української справи зокрема, й християнства загалом. Значний відсоток «церковних громад», котрі «постановили» перейти з УПЦ МП до ПЦУ, розташовані на території владних і урядових об’єктів. Показовою в цій справі є подія, котра відбулася в часі Різдва на території вінницького училища Департаменту поліції охорони МВС. Розлютований вимогою керівництва поліційного учбового закладу «перепідпорядкуватись» новопосталій ПЦУ, клірик УПЦ МП, котрий був настоятелем, демонтував з майже збудованого храму купол. Екзальтований вчинок адепта москвинського світу не здивував (іншого від нього годі і чекати), але дії ректора й деканату нічим не різняться від свавілля їхніх попередників з НКВД. До постання Томосу (навіть в часі спровокованої на Донбасі війни) вони без найменшого докору сумління дозволяли ширити московську блекоту серед майбутніх захисників закону й конституції, а рішення передати збудований за участі промосковського жерця храм ПЦУ було ухвалене внаслідок неофіційної вимоги керівництва МВС й уряду. Та чи породило слухняне виконання вказівки формально української бюрократії й вимушений конфлікт з промосковським священником в душах бездушних виконавців свідомість й патріотизм? Маю в тім великий сумнів.

Варто визнати, що серед митрополитів і кліру УПЦ МП (структури котра донині здійснює ідеологічну колонізацію) було і залишаються нині чимало патріотично налаштованих осіб. Митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук) вже довгий час не згадує (не поминає) на Літургії московського патріарха. Задовго до приходу до влади Петра Порошенка він організовував конференції, де пояснював священству й вірним, що хрещення киян, а згодом і всієї Руси-України запрошеними з Константинополя священниками відбулось задовго до заснування Москви, й закликав до визнання недійсною накладену за наказом згаданого вище москвинського царя Петра Романова на гетьмана Івана Мазепу анафему. Інколи, сказати «ні» є більшою відповідальністю, аніж сказати «так». Методи, якими творилась ПЦУ, викликали в митрополита Софронія (Дмитрука) належну відразу. Залишатись в єдності з відвертими українофобами в УПЦ МП є болючим і неприємним, але брати участь в дійстві (так званому «соборі», де першу скрипку намагався грати очільник світської влади (Петро Порошенко) він сприйняв справою негідною санові. Чим в такому разі ПЦУ відрізняється від РПЦ, Патріярха якій «обирали» в 1943-му за наказом Сталіна? Прикро, але митрополит, котрий не боявся відверто заявляти свою незгоду з шовіністичним курсом УПЦ МП від участі у згаданому дійстві відмовився, й зіславшись на хворобу обмежився відеозверненням. Аналогічними міркуваннями керувались й настоятелі кількох монастирів та багатьох парафій УПЦ МП, для котрих вказівки світської влади не є дороговказом.

Світ, у якому все можливе (в данім випадку згода очільників ПЦУ бути знаряддям світської влади), і мало що правдиве, не є світом Євангелія. Вітаю православних братів з постанням довгоочікуваної канонічної церкви. Кроком до очищення України від москвинського намулу стало ближче. Проте аналіз наданих прав ПЦУ Вселенським Патріярхом, а головне людські якості осіб, котрі брали дієву участь в цьому процесі і навіть педалювали його, дає підстави для сумніву в його дієвості.

                                                Член Проводу ВГО «Чесне Слово» Олесь Вахній

 

 

Роздуми з нагоди вшанування

  • 28.01.19, 14:04
Попри без перебільшення шалену рекламу, запущений понад десять років тому в прокат кінотеатрів України художній фільм культового актора і режисера (австралійця за походженням) Мела Гібсона «Апокаліпсис» глядацькою публікою був сприйнятий з байдужістю й прохолодою. Неприбутковий для власників глядацьких залів «проект» демонструвався не більше тижня. Але невеликий касовий збір жодним чином не був свідченням низької якості й відсутності вартих для осмислення сюжету і змісту. Знищивши ще на початку 90-их років вже минулого століття  українську кіноіндустрію, нинішні заробітчани на ниві дубляжу та прокату доклали титанічних зусиль аби атрофувати смаки глядацької аудиторії. Нині “комерційним успіхом'' користуються вульгарні й примітивні комедії, багатометражні мультфільми для дорослих та видовищно-батальні сцени. Занурюватись в сакральний зміст побаченого на екрані, роздумувати над ним й тим самим збагачуватись духовно нинішню публіку впродовж довгого часу нахабно відучували. Такими донещодавна були наші незаздрісні реалії. Варто визнати, що Гібсон славиться вмінням збуджувати емоції навіть в зачерствілих й збайдужілих душах й провокувати глядача. Свідчення тому - талановито зіграні ролі головних героїв в “Хороброму серцій “Патріоті”, та режисерська праця над “Страстями Христовими”. На противагу культивованій впродовж кількох століть тезі, що саме військова експансія європейців стала причиною загибелі кількох цивілізацій на обох американських континентах, Гібсон доводить, що занепад автохтонів розпочався задовго до з’яви конкістадорів й (здебільше вимушених) переселенців. Цим самим він викликав невдоволення серед незначної частки нащадків ацтеків і майя. Але на що, крім обурення, вони здатні? Справді, знищення двома-трьома сотнями іспанців кількадесятитисячних армій дають підстави стверджувати, що в автохтонів дійсно не все було гаразд. Людські жертвоприношення, культивування статевих збочень, примітивна забобонність та цинічна нівеляція людського життя (все це якимось чином спромоглось поєднатись з визначними (як на той час) відкриттями в астрономії) для народів Нового Світу були щоденною нормою. Прикро, але аналогії між зниклими з лиця землі цивілізаціями й українськими реаліями настирно напрошуються до порівнянь. Внаслідок політичних пертурбацій в Петербурзі у 1917-му році влада в Україні дісталась тим, хто в часи кривавого царату не обтяжувався принциповістю й не докладав належних зусиль задля здобуття українцями незалежності. Звичайно, були вимушена еміграція Грушевського та проблеми Винниченка з поліцією, але і в часи комуністичного тоталітаризму (котрий був останньою стадією московського поневолення) багатьох членів Спілки Письменників (а заодно й компартії) також за якісь дрібні “гріхи” перед тоталітарною чужинською владою викликали до кабінетів всюдиприсутнього КГБ. Малоприємні “співбесіди” не заважали їм в подальшому писати політичні доноси й складати низькоякісні і беззмістовні оди безальтернативній Компартії. Попри письменницький талант Винниченка та активну діяльність в Галичині Грушевського, обидва виявились нікудишніми державотворцями. Втрата українцями держави була не лише наслідком брутальної агресії. Найбільшими ворогами української національної ідеї й державності виявились тогочасні слабкодухі “батьки нації” й самозакохані горлопани. Історія засвідчила, що на перший Всеукраїнський Військовий З‘їзд прибули делегати від більш ніж одного мільйона двохсот тисяч українських військовиків, на другий - репрезентанти майже трьох мільйонів. Відомо, що себелюбці-політикани трактували їх агітаційним матеріалом. (Нехай пробачать мені нащадки за образливе порівняння, але я не знаходжу іншого відповідника). Щирі поривання та прагнення свідомих українців позбутися врешті-решт московського іга були нівельовані вимогою воювати супроти Німеччини й Австро-Угорщини задля здійснення взятих на себе Центральною Радою перед Тимчасовим Урядом зобов’язань. Наслідки деструктивної діяльності – трагічні. Здеморалізовані дивізії саморозпускались, а в скрутну годину надміру заполітизовані вояки не змогли належним чином протистояти жорстоким зайдам. Відшукати відповідник подіям минулого в нинішньому бутті геть не тяжко. 
Аналогії столітньої давнини з нинішнім буттям будуть вкрай доречними, оскільки сьогоднішні виклики нічим не відрізняються від тих, з якими зіткнулись українці в 1917-1921 роках. Вже не перший, не сотий і не двохсотий рік торуємо шлях до омріяної та оспіваної предками реальної (а не бутафорної) незалежності. Вкотре обдурений народ, втомившись споглядати на нелогічні й беззмістовні політичні пертурбації (точніше, підлу щурячу гризню новопосталих магнатів), повернувся до вже звичної для нього ролі пасивного спостерігача. Часи шляхетного середньовічного лицарства минули, тому чесні двобої з нинішніми хамовитими українофобами не в пошані. Проте скиглійськими скаргами на недолю та несправедливість біді не зарадиш. Нинішні театралізовані дійства довкола вшанування полеглих в січні 1918-го року під Крутами юнаків провокують кожну непримиренну з нещирістю і лукавством душу до справедливого обурення. Навіть після проголошення незалежності загалові нав'язували хибні уявлення про ті події й свідомо замовчували причини, котрі спонукали студентів до ЧИНУ. А вони (на відміну від тогочасних (та і нинішніх також) політиканів), не виголошували емоційних монологів й не давали порад космічних масштабів. Хлопці не запобігали перед наділеними владою, не шукали слави і не запитували, куди йти й що робити. Вони зуміли стати над внутрішньою гризнею й самоорганізувалися проти зовнішньої агресії.

Духовна влада є набагато тривкішою, ніж політична. Саме її механізми по-суті й стягують націю в єдине ціле. Ця влада побудована на особистому прикладі, але не на примусі до дії. І саме усвідомлення причетності до чогось великого, могутнього, відвічного й водночас довічного дарує розуміння, що кожен з нас є не часткою всепереварюючої біомаси, а повноцінною одиницею нації. Юнаки, ЧИН яких свідомі українці щороку вшановують, це зрозуміли. Чи зрозуміємо це ми нині?
                                                                                             
                                                                                                        Олесь ВАХНІЙ

Постать (З нагоди 76-ої річниці з дня народження Петра Хмарука)

  • 03.01.19, 00:49

Непередодні Пасхи (Христового Воскресіння) 1993-го року в помешканні редактора газети “Нескорена Нація” Романа Коваля мені випало познайомитись з Петром Хмаруком. Зовнішність жодним чином не виказувала в ньому колишнього боївкаря. Невисокого зросту, не огрядний (проте з “черевцем”), гладко виголене обличчя, накрохмалена, біліша від снігу сорочка, в окулярах з недешевою оправою. Зазначу, що до першої безпосередньої зустрічі доводилось чути про цю постать і раніше. Більшість з тих, кому мушу завдячувати заочному знайомству, запевняли, що факт долучення Хмарука до організованого патріотичного руху серйозно підсилить позиції небайдужого до долі України люду.

 

Наше перше, більш ніж годинне спілкуваня не дарувало можливості відразу побачити в ньому наділену багатьма харизмами людину. Дещо пізніше він пояснив власне небагатослів'я прагненням придивитися до мене й намаганням зрозуміти з ким має справу. В ті часи Роман Коваль, як редактор радикально-опозиційної постокупаційному режимові Кравчука газети й фактичний очільник політичної партії “Державна Самостійність України” (газета “Нескорена Нація” була партійним офіціозом) майже щодня зустрічався з громадськими активістами та політичними діячами. Нерідко в тих зустрічах доводилось брати участь й мені. Станом справ на той час я був заступником голови київського осередку Спілки Української Молоді. Прагнення бути безпосереднім учасником процесу поборення лишених у спадок вже почилою (і геть не в Бозі) злочинною системою Сов'єтського Союзу зла і несправедливості, помножені на ще юнацький радикалізм, дарували чимало сил та енергії. Пригадую, що впродовж дня я встигав провести кілька зустрічей та взяти участь в якійсь (нерідко й не одній) з акцій.

 

Не відклались в моїй пам'яті й деталі кількох наступних, здебільше короткотривалих застрічей. Хмарук матеріально допоміг панові Роману в справі видання брошури з його статтями, профінансував видання кількох номерів газети й оплатив проведення Збору ДСУ в актовій залі будинку Спілки Письменників України. Крок до ближчого знайомства пан Петро зробив першим, запросивши мене до своєї оселі. Це відбулось в грудні 1993-го року в його однокімнатному помешканні шістнадцятиповерхового будинку. Перед розмовою пан Петро почастував густим ситним борщем.

 

Хмарук не обтяжував мене оповідями про минуле й викладом деталей власної біографії. Розмова відразу набрала конкретного русла. Його цікавив реальний стан справ в молодечому та націоналістичному середовищах, наявність або відсутність “здатних на чин”. Форма спілкування жодним чином не обтяжувала. Навіть більше. Окремі натяки, поради, обіцянка підтримати ініціативи в разі необхідності, дарували розуміння того, що його слова не є пустопорожнім дзвоном. Мені і нині тяжко зрозуміти чим саме з хвилини нашого ближчого знайомства мені вдалось здобути його увагу та прихильність.

 

Гадаю, доречною буде коротенька перерва в справі оповіді про моє особисте з ним спілкування й виклад кількох віх його біографії. По батькові Петро Хмарук належав до козацьких нащадків. Певно гук невгамовної і не здатної до примирення з брехнею, підлістю й несправедливістю крови, ще в юнацькому віці штовхнули його до конфлікту зі злочинною системою нівелюючого людську гідність марксово-ленінського вчення. З його адептами та плодами він дійсно був жорстоким.

 

Несприйняття злочинного й несправедливого устрою нерідко стає причиною вчинення дій, які є незрозумілими для мовчазного і не здатного до спротиву злу вічно переляканого плебсу. В часи формування злочинних кланів господарницької номенклатури (60-70-ті роки вже минулого століття), Хмарук зумів обкласти даниною значну частку наділених посадами шахраїв. Причетні до розподілу коштів й дефіциту воліли мовчки “ділитись”, але не ускладнювати собі життя скаргами до КГБ й ОБХСС. Ярмаркові м'ясники, картярі, директори і завгоспи відомчих баз й недешевих ресторанів небезпідствно побоюючись кари, виділяли паперові асигнації “на українську справу”. Вилучені кошти йшли на підтримку ув'язнених патріотів та їхнім родинам.

 

Козацька хвацькість й небажання “пливти за течією” спільно з аморфним й позбавленим чітких орієнтирів «радянським народом» насправді і в ті часи ставали причиною захоплення. Донині шкодую, що не розпитав в Хмарука деталей багатьох, табуюваних і нині подій. Йдеться про втечі з таборів й переховування від переслідувань на Кавказі, “екси”, котрі сухою і бездушною мовою міліційних протоколів трактувались “розбійними нападами”, застосування методів конспірології з наклеюванням вус й густої бороди, перевдяганням, фарбуванням волосся й використанням лінз.

 

Значна кількість дій і вчинків Хмарука багатьом нині видаються беззмістовним радикалізмом, нікому не потрібною жертовністю, і навіть “ провокацією й дискредитацією ідеї”.  Дійсно, хіба могла серйозно зашкодити й підірвати підмурівок тоталітарного комуністичного устрою стрілянина оточених відчайдух з озброєними церберами системи? Можливо й ні. Але вимушене застосування броньованої військової техніки супроти гурту небажаючих підіймати догори руки (а серед них й Петро Хмарук), котрі забарикадувались в одному з сільських будинків поблизу Києва, набуло широкого розголосу не лише в Україні. Закордонні кабінетні політологи отримали дієве підтвердження боротьби з окупантами поневоленим українським народом. 

 

Справа визнання в'язнями тюрем й таборів харизми не є настільки простою, як це зображуєть нині в дешевих, примітивних, й вульгарних, нібито кримінальних серіалах. Дійсність набагато страшніша й суттєво різнится від тієї, котру подають всеядним споживачам. Гідна поведінка, непритаманна значній кількості арештантів гуманність до ближніх, а головне принциповість й послідовність в справі втілення в життя сповідуваних поглядів й переконань свідчать, що українська національна ідея не була для пана Петра пустопорожнім дзвоном. Авторитет й повага здобувались організацією страйків ув'язнених й підняттям (ще раз нагадаю, що в семидесятих роках минулого століття, в часи глухої брєжнєвщини) синьо-жовтого стягу. Вірним декларованим гаслам залишився Хмарук й після проголошення незалежності. Саме його меценатській підтримці в скрутну годину завдячують київські храми УГКЦ Миколи Доброго (що на Подолі) й Аскольдової Могили. Оплачені ним астрономічні по тим часам рахунки та здійснення ремонтних робіт суттєво зміцнили позиції церкви, свідком переслідування клириків і вірних якої в часи бездержавності йому довелося бути. Згадка ж його імені в часи “бурхливих 90-их” була надійним захистом для багатьох підприємців від здирників й нерідко зупиняла конфлікти, які могли скінчитись смертю задіяних і причетних.  

 

Для багатьох показовими мусять бути ті обвинувачення, згідно яких героя цього спогаду репесовували каральні органи. За часів окупації його судили за зберігання зброї, пограбування і розбійні напади, друк антикомуністичної літератури, грошових знаків комуністичної імперії й фальшивих лоторей. Впродовж 1994-го року я неодноразово відвідував судовий процес, де Хмаруку закидали спробу незаконного перетину кордону, наявність в нього підробних документів, замах на життя колишнього компартійного функціонера й тогочасного очільника постокупаційної адміністрації Леоніда Кравчука, причетність до замаху на життя злодійкуватого прем'єр-міністра Павла Лазаренка. Після звільнення Хмарук відійшов від ДСУ, й долучився до діяльності нарешті отримавшої реєстрацію як політична партія Української Національної Асамблеї.

 

В'язниця ніколи і нікому не дарувала додаткових років здоров'я. Вимушені цілодобова напруга, очікування провокацій, неналежне харчування, обмеженість в можливості пересуватись й викликані таким побутом нервові стреси суттєво підривають здоров'я. 35 років тюрем й таборів таки дались взнаки. Востаннє побачити Хмарука довелось наприкінці листопада 2008-го року в одній з київських лікарень за два дні до смерті. Він вже чув сухе, позбавлене будь-яких емоцій повідомлення лікаря про її неминучість впродовж кількох найближчих днів. Наша останнє розмова мало чим різнилася від тієї, якою була в день знайомства. Він і цього разу більше слухав, також давав поради й кликав не сходити з обраного шляху.

 

Мені важко пояснити, чому Господь іноді так швидко забирає з цього світу до себе найкращих. Здавалося б, жертовність прагнучих вдосконалити цей світ заслуговує на Його милість. Проте глибокі і сакральні роздуми над цим дарують втішні пояснення. Земна мандрівка скованої тілом людської душі є випробуванням, екзаменом на право довічно бути з Творцем після переходу межі, з-за якої вороття назад вже неможливе. Фізична смерть вірних і свідомих свого призначення є формою звільнення від мук суєти цього грішного світу.

 

Нехай земля його тілові буде пухом! Вічна пам'ять! Слава герою!

 

                                                                                                            Олесь Вахній

Різдвяні спогади й душі чування

  • 25.12.18, 22:23

Близько двох тисяч років тому, Христос викрив і засудив практику показово-нещирої побожності претендуючих на ексклюзив у Божій Благодаті фарисеїв. На жаль, “старі міхи” юдаїзму перекочували до християнства. Тверезий аналіз нинішнього буття українців зокрема, й більшості європейців вцілому засвідчив, що декларування приналежності до християнського світу, для багатьох є і залишається лише пустопорожнім дзвоном. З сумом і болем доводиться констатувати, що сакральна символіка перетворилась в беззмістовний символізм. Людство так і не позбулося схильності до спрощення й спримітизування, деструктивні ліберальні закони багатьох країн унеможливлюють постання суспільства яке б складалося з духовно і морально здорових та гармонійно розвинених особистостей, а провідники цілих спільнот чомусь забули, що ігрища з господарем пекла завжди приречені на поразку. Гріховність не обмежується свідомим вибором зла. Неспроможність зробити правильний вибір є станом духовного рабства. Підпорядкованість пристрастям робить людину пасивною, не самостійною, не вільною, підконтрольною. Вінчання, панахиди, освячення помешкань, предметів і пасок насправді є нерідко незрозумілими для самих учасників дійства церемоніалами й обрядами. Останні звичайно ж дисциплінують і нагадують про відповідальність, проте факт формального дотримання й неосмисленого виконання не є методом і формою рятунку полоненої гріхом душі.

Сприйняття Божої Науки для кожної людини є справою індивідуальною. В одних це відбувається внаслідок родинного виховання, коли батьки належним чином доносять до відома нащадків відвічно-довічну правду. Інші, долучались до числа врятованих внаслідок аналізу власного вже пройденого життєвого шляху, добутого досвіду й спілкування з віруючими. Проте, чимало вихідців з родин невіруючих сприймали Боже Слово внаслідок стресових ситуацій. Таким чином Господь зупиняв грішника, провокував до роздумів, й давав можливість зрозуміти причину буття людини в цьому світі.

В часі Різдва 1992-го року, повернувшись з щорічного міжнародного новорічного з'їзду католицької молоді (того року він відбувся в Будапешті), спільно з кількома київськими учасниками того дійства (вірними УГКЦ з храму Святого Миколая на Аскольдовій Могилі), я зорганізував ватагу колядників. Співали в вагонах метро, колядували знайомим в їх помешканнях. Колядки вивчали з молитовників. Пам`ять навіки закарбувала реакцію тих хто чув наш гуртовий спів. Здається саме тоді я пізнав, що дарувати радість іншим, віддавати власний час, талант, молитви, завзяття, любов до Церкви й народу є великим щастям.

Пригадую колядування й в наступних роках. Кістяк й основний склад вже нової ватаги становили активісти київського осередку Спілки Української Молоді. Якось, на пропозицію однієї з учасниць ми завітали до родини яка залишалась вірною церкві й в часи її підпілля. Власників помешкання зворушили до сліз.

-А нас колись за це переслідували, - зізнався господар.

Здається саме тоді я пригадав й розповіді мами, про її колядування в повоєнні і голодні 50-ті роки вже минулого століття. Село Дарівка, це на Черкащині, звідкіля вона родом, не мало власної середньої школи, тож їй, братам і сестрам доводилось долати шлях за наукою довжиною в вісім кілометрів. Вчителі-комуністи, знаючи що мама з багатодітної родини, не соромились забороняти прославляти Господа. З метою перевірки чи виконуватиме вона їхні злочинні вказівки, лишали родинні клопоти й не лінуючись подолати кількакілометровий шлях до Дарівки, очікували коли діти підуть вітати односельчан та рідних з Різдвом Христовим, й погрозами заганяли їх назад в хату.

Природний підсвідомий потяг до Божих Правд з часом зобов'язує до усвідомленого самообмеження. Не кожна душа має силу самостійно встояти перед звабами лукавого. З прикрістю і соромом пригадую, як колядування ватаги СУМівців закінчувались пиятикою і бешкетом. Дякую Творцеві, що з часом дарував переживання й розуміння грішності тієї поведінки.

В 2001-му році, Різдво Христове я зустрічав в Черкаській Виправній Колонії № 62. Туди, за протидію антинародному режимові, звинувативши в криміналі, мене запроторили цербери постколоніальної, посткомуністичної, постсов'єцької, а головне — геть не української за духом і змістом системи. Станом справ на той час, в “зоні” діяли лише церкви УПЦ МП та Євангельських Християн Баптистів. Попри моє знання літургії й спроможність пояснити причини віри в Господа, православний клирик відмовив мені в участі в літургії, оскіли вважжв “невоцерковленим”. Дискутувати з москвином я не мав жодного бажання, тому тричі на тиждень відвідував Будинок Молитви, який коштом віруючих-баптистів з Англії й працею  віруючих-засуджених постав на місці колишнього табірного стадіону. В часі різдвяного служіння, разом з хором співав вже відомі мені колядки. По закінченню, коли засуджені вже вийшли надвір й почали шикуватись в колону для повернення в гуртожитки (“на бараки”), віруючі вийшли на двір й заспівали “Нова радість стала”. Спів на вулиці, рівно як і перегук є “порушенням внутрішнього порядку виправної установи”. Реакція засуджених й наглядачів (прапорщиків й молодшого офіцерського складу) вразила неабияк. Перші не поспішали виконувати наказ рухатись, й стоячи на морозі слухали спів, а другі не наполягали на його негайному виконанні, не обурювались співом на вулиці, й також слухали. Радісна на перший погляд випадковість, насправді була часткою в ланцюзі Божих Закономірностей.

Донині не знахожу слів та епітетів аби передати й означити процеси які відбувались в моїй душі в ті хвилини й впродовж наступних кількох годин. В залі гуртожитку (“бараку”) де водночас проживали близько 160-ти осіб, того вечора я не відчував смороду немитих тіл й непопраних шкарпеток, тютюнового диму й викликаного недоїданням голоду. Нині журюсь, що стримував себе аби вголос не заспівати вже давно знайомі колядки й псалми які лунали того вечора на служінні. Розумію, що в ті хвилини не соромно було б стати диваком або уподібнитись до блаженного. Можливо в чиїйсь душі прокинувся б спогад, й орда нечестивого зазнала б кількісної втрати.

Христос Народився! 

                                                                                                    Олесь Вахній

Карбуючи підле свавілля

  • 07.12.18, 23:53

Тупцювання України на місці в часи формальної незалежності, зубожіння загалу, політичний регрес й занепад економічної царини, зневіра й втечі-еміграції, криваві події Майдану, нинішня війна, є наслідком нерозуміння елітами та зрештою і самим загалом важливості принципу суспільного блага, котре постає на повазі гідності кожного громадянина. Близьке знайомство з кількома політв’язнями комуністичних концтаборів сприймаю набагато більшим, аніж нагода доторкнутись до живої історії. Вражали принциповість, духовитість, здатність тверезо оцінити явище, вміння передбачити. Закарбувались в пам’яті розмови з дослідником старовини, знавцем кількох мов, поетом і публіцистом Василем Барладяну. Оповіді про практиковані в часи брєжнєвщини методи упокорення незгідних сприймав доказом вірності обраного шляху боротьби з окупаційним режимом. Пророчими були і застереження:

-Проголошення незалежності не усуває з нашого життя адептів нелюдської тоталітарної ідеології. Смоктали з нас кров комуністи й КГБісти, але їхні фізичні і духовні діти для вас хлопці, а, тим паче, України будуть ще гіршими.

Невблаганний в своєму плинові час й бурхлива подіями сучасність засвідчили правдивість передбачень. Неочікувана суверенізація окупаційної адміністрації, надання статусу міністерства регіональному підрозділу савєтського МВД, заміна тризубом червоної зірки на кокардах фуражок жодним чином не наблизила створене лихої пам’яті Дзержинським відомство до народу. Не відбулося суттєвих, а головне принципових пертурбацій і у виплеканій сталіністом Вишинським прокуратурі. Їхні нащадки різняться від батьків-засновників хіба-що тим, що не ламають в кабінетах черепи підозрюваним. Цей люд справно платить податки, прагне респектабельності й єлейним голосом декларує демократичні гасла. Попри те, він продовжує практикувати не притаманні цивілізованим спільнотам методи взаємовідносин з народом. З цієї причини, приналежні до касти посталих над законом залишаються вкрай небезпечними для суспільства, оскільки їхні черстві душі є суттєвим гальмом в справі очищення України від нівелюючого людські гідність і життя атавізму. Свідомо чи ні, вони стали по бік сил темряви, котрі ведуть нині війну на знищення українців.

Буття щораз більше дарує доказів ганебної практики ігнорації вимог Конституції та інших нормативних документів саме посадовцями. Письмові скарги й депутатські звернення, рівно як й газетні та інтернет публікації, не стають причиною з`яви докорів сумління й каяття. Навпаки. Заклики неухильно виконувати закони та поважати гідність інших, спричиняє злість і роздратування. Я свідомий того, що вказуючи на цинізм і свавілля наділених владою викликаю в свій бік черговий постріл. Але мовчати на злочин не маю права.

В травні 2012-го року, Святошинським Управлінням МВС м.Києва, супроти мене було порушено кримінальну справу за фактом участі в закритті ігрової зали ТОВ «Євролот». Упередженість працівників райуправління та Управління МВС м.Києва котрі з подивугідними швидкістю і завзятістю вже наступного ранку примчали до мого помешкання з обшуком, а також прокуратури району котра здійснювала процесуальне керівництво, відчувалась на кожному кроці. «Не помітивши» в діях власників ігрової зали  порушення вимог «Закону України про заборону грального бізнесу» (№1334-VI від 15.05.2009), «правоохоронці» оголосили мене злочинцем. Протидію злу кваліфікували ч.2ст.186 КК України (грабунок).

Події, котрі відбувались в часі досудового розслідування та судового розгляду, заслуговують окремого художнього опису. Статус підслідного суттєво ускладнив моє життя. Незаконний обшук в помешканні, який 17.05.2012 року вчинили працівники Управління МВС м.Києва та їхні підлеглі з Святошинського райвідділу, викрадення (саме викрадення) електронного носія пам`яті (флешки) та кількох мобільних телефонів, вилучення особистих речей, незаконне слідкування, тривале утримання під вартою в ізоляторі… «Зібрані» слідчим Баженовою О.М. «докази» підкріплювались масованою атакою в підконтрольних ЗМІ. Ще до судового розгляду, речники Управління МВС м.Києва й Святошинського РУ поспішили наректи мене грабіжником і провокатором, а прес-службою МВС протидію незаконному гральному бізнесу проголосили здирством. Окремої уваги заслуговує й позиція Святошинської прокуратури. Старший помічник прокурора Валентин Брянцев без найменшого докору сумління давав вказівки слідчій з приводу необхідності проведення конкретних слідчих дій. Щоправда, слідча Баженова О.М. не поспішала їх виконувати, а старший помічник прокурора Брянцев В.Л. не наполягав на їх виконанні. Насміхався він і з вказаних мною порушень в справі «збору доказової бази», заявивши: «вони не значні і суд не візьме їх до уваги». Досудове розслідування тривало десять місяців. Слідча Баженова О.М. недбайливо підшивала до п'яти томів справи мої клопотання а старший помічник прокурора лякав поданням на арешт «за спроби перешкодити переданню справи до суду».

У часі судового розгляду, жоден доказ інкримінованого злочину не знайшов свого підтвердження. Завдячуючи присутності в судовій залі журналістів й порядності судді, котра здійснювала судовий розгляд, кожен зацікавлений ходом судового розгляду міг довідатись про причини упередженості й свавілля працівників МВС й прокуратури. Бурхлива, а головне безперешкодна діяльність закладів, де здійснювалися заборонені законом азартно-ігрові дії, була наслідком незаконної, проте вигідної і для власників злочинних мереж і для формальних захистників закону. Ніде не задекларована матеріальна нагорода від перших другим, ставала причиною «непомічання» їхньої діяльност. Таким був стан речей в часи свавілля Януковича, таким він лишається і нині. 21.01.2015 року, Святошинським районним судом м.Києва в кримінальному провадженні №120121100800000798 було винесено «Вирок», яким мене визнано невинним у пред`явленому обвинуваченні та виправдано. 02.07.2015 Апеляційний Суд, а 15.11.2015 Вищий Спеціалізований Суду України, «Вирок» Святошинського суду м.Києва залишили без змін.

Втішаючись перемогою, я не тішився ілюзіями. Свавілля котре було вчиненим супроти мене органами МВС та прокуратури відбувались в часи домайданної України, й безпосередні виконавці його нікуди не зникли. Очільник Святошинського РУ МВС Гладик вже після Майдану з підвищенням був переведеним до Харкова, слідча Баженова О.М. котра в присутності керівництва влаштовувала істеричні сцени в судовій залі в часі подання клопотання про взяття мене під варту продовжує обіймати посаду слідчого й чекає підвищеної пенсії «за вислугу», старший прокурор Валентин Брянцев нині «працює» в Прокуратурі м.Києва (з відповідним підвищенням оплати й службового рангу), а працівники Управління МВС котрі отримували (і продовжують нині отримувати) від власників незаконних азартно-ігрових мереж ніде не задекларовану оплату, перейменувавшись в національну поліцію.

Конституція й чинний Кримінальний Процесуальний Кодекс чітко регламентують право громадянина на захист власної честі та гідності. Факт упередженого порушення проти мене кримінальної справи дійсно відбувся. Я дійсно зазнавав переслідувань і утисків. Але душевні страждання, рівно як і завдані мені матеріальні збитки, тих, хто їх спричинив, жодним чином не цікавлять. Радій, що не сидиш, хлопче!

02.07.2018, до Святошинського суду м.Києва мною було подану «Позов», відповідачами в якому є Держава Україна в особі ГУНП в м.Києві, Святошинське управління поліції ГУНП в м.Києві, та Київська місцева прокуратура №8 (колишня прокуратура Святошинського району м.Києва). Реакція осіб котрі покликані захищати закон особисто для мене була передбаченою. Злість і прагнення будь-що позбавити суд змоги визнати мій позов таким, що підлягає задоволенню.

11.10.2018, в часі попереднього слухання, було встановлено особу представника Київської місцевої прокуратури №8 Семененко В.П. Молодий, але вже зіпсований запопадливим виконанням наказів помічник прокурора заявив, що з матеріалами позову не знайомий, але має вказівку від керівництва Київської місцевої прокуратури №8 підготувати відзив, на що і клопотав суд дати часу. Дивуюсь, чому задовольняючи усне клопотання й надаючи час до 31.10.2018 на його виконання, суддя не поцікавилась, чому це не було зроблено своєчасно. Чому працівник прокуратури дозволяє собі прийти у визначений судом час, й заявити про неготовність брати участі в процесі? Окремою «Ухвалою» суду було задоволено і моє «Клопотання» про визнання доказом матеріалів кримінального провадження, витребування їх з Київської місцевої прокуратури №8 й дослідження в часі судового розгляду. Помічника прокурора Семененко В.П. було зобов’язано до 01.11.2018 передати їх судді котра здійснює розгляд справи по суті. Дату продовження попереднього слухання було перенесено на 16.11.2018. Підозрюю, читач здогадався, що того дня судового розгляду також не відбулось. Помічник прокурора Семененко В.П. невиконання «Ухвали» суду пояснив витребуванням матеріалів кримінального провадження Прокуратурою м.Києва. Сумніваючись в щирості помічника прокурора, я поцікавився, чи повідомляв він про «Ухвалу» суду, на що Семененко В.П. геть неприродньо посміхаючись відповів, що спілкується з Прокуратурою м.Києва в телефонному режимі.

Кожен, кого доля зводила з судовою тяганиною засвідчить, що ігнорування «Ухвал» суду загрожує в кращому разі геть неприємним спілкуванням з відповідними службами, а в гіршому - порушенням кримінальної справи й набуттям статусу підслідного. Але для наділених владою котрі прагнуть ухилитись відповідальності за вчинені беззаконня або прикрити колег котрі їх чинили, законів, а тим паче чинних нормативних актів не існує. Що їм до болю та страждань безвинно або і упереджено оббріханих? Гін за кар’єрним зростом, пільгами, щораз збільшуваною платнею, атрофовує людські почуття й провокує практикувати підлість і свавілля. Але хіба це нормально?

                                                                                                Олесь Вахній


Повертаючись до витоків

  • 19.06.18, 17:15
Нинішній, більш ніж незаздрісний, політико-економічний стан в Україні не сприяє розвиткові науки. Меркантильно-недалекий й загальмований в справі поступу примітивно-плебейським інтелектом люд заповзято стверджує, що справа пізнання власних минулого та історії не належить до числа сьогоденних пріоритетів. Ця насправді не нова, проте вкотре виряджена в шати «необхідності вижити в цей складний час» теза є не лише астрономічно далекою від дійсності, а і вкрай шкідливою. Воїн, котрий вимушено взявши до рук геть не учбову зброю, боронить терени Батьківщини від загарбників, рівно як й землероб,що, вмиваючись потом, наповнює крамниці плодами українського чорнозему, та зрештою й інтелектуал, котрий рятує мізки загалу від застою й деградації, окрім матеріального заохочення (себто заробітної плати) потребують й духовних мотивацій. Невблаганний у своєму плинові час, поставив вимогу повернути історію України в її дійсне і природнє русло. Знання і навіть гордість (але, звісно, що не пихата зарозумілість) за славні сторінки власного минулого, для багатьох є дієвим поясненням необхідності конкретних дій та вчинків.

 

Проблема упередженого, а віднещодавна ще й довільно-безвідповідального трактування сторінок української минувшини, завдає великої шкоди справі осмисленого пошанування українцями власної ідентичності. Сучасним, і навіть прийдешнім історикам доведеться здійснити не один десяток наукових досліджень задля спростувань базованих лише на здогадках, а нерідко і на замовлених зовнішніми, або і формально внутрішніми, проте вкрай неприхильними до національної ідеї чинниками тез щодо походження та етнічної приналежності скіфів (самоназва «сколоти»), котрі мешкали на теренах нинішньої України (від Причорномор`я до Лісостепу) у VII-III століттях до н.е. В часи комуністичного свавілля й бездержавності, душі зацікавлених власною минувшиною труїли фальшивими байками про «індо-іранське коріння» як осілих, так і кочуючих праукраїнськими землями спільнот, а знайденим в скіфських земляних поховальних спорудах виробам з золота, бронзи й міді приписували грецьке походження (себто отриманими внаслідок торгівельних зносин з еллінськими поселеннями на Чорноморському узбережжі), або ж плодом підневільної праці нібито силоміць переселених у Скіфію внаслідок походів в Передню Азію майстрів. Авторами цих помилкових тез зумисне замовчувались факти помітної різниці хімічного складу золота, міді і бронзи в знаряддях вжитку котрі продукувались ковалями Еллади і грецьких поселень й тими, котрі дійшли до нас внаслідок археологічних пошуків з скіфських могильників. До останнього часу не оприлюднювались й висновки експертів з генеалогії котрі досліджували і порівнювали рештки похованих скіфських царів з генотипом нинішніх українців. Саме вони й дають підстави стверджувати, що скіфи (попри природній і закономірний для досить обширного ареолу проживання поділ на дрібніші підгрупи) були для території, котра відома нині світові як Україна, автохтонним населенням. Для авторів історичної фальші, визнати тезу активної участі скіфів в справі постання вже слов`янського, а, отже, українського етносу, й, таким чином, погодитись з фактом прямої спадковості українцями скіфів, означає руйнування упередженого, проте донині активно пропагованого міфу про «спільні походження та історію східнослов`янського народу», яким донині виправдовують кількасотлітнє силове утримання України в складі чужорідної імперії. Факт визнання, логічного доведення, а головне наукового обґрунтування вже згаданої спадковості українцями скіфів, котрі попри відсутність власної писемності все ж становили потужно розвинуту цивілізацію, поглиблює історію України на три тисячі років. Для українців це доказ спорідненості з територією замешкання, а для лихих недоброзичливців - гучний ляпас.

 

Своєрідні, оригінальні й неповторні пейзажі українського степу неможливо уявити без земляних пірамід (скіфських курганів), проте світ донині не дав тверезої і повновартісної оцінки глибині їхньої без перебільшення космогонічної культури. Впродовж кількох тисячоліть поховальним насипам було відведено незаздрісну роль німих свідків давно минулих подій, про які людська пам`ять зберегла хіба-що гіперболізовані перекази.

 

Особливістю історичної епохи розквіту скіфської цивілізації є з`ява якісно нового джерела фіксації процесів, подій та явищ. Ним стали письмові свідчення, авторами яких були античні літописці Геродот та Діодор Сицилійський. Дякуючи їм, до нас дійшли (щоправда в грецькій транскрипції) самоназви давніх народів котрі населяли терени нинішньої України, і скіфи в них згадуються одними з перших. Водночас, враховуючи важливість цих джерел, мусимо не перебільшувати їхню роль в справі дослідження давньої історії нашої Батьківщини, оскільки письмовий виклад набутої інформації здійснювали чужинці, котрі фіксуючи досліджене, з`ясоване або почуте не оминали нагоди засвідчити практикований вихідцями з Еллади шовінізм й відверто нарікали решту народів варварами. Важливо пам`ятати, що головною метою фундаментальної праці Геродота «Історія» було прагнення викласти в літописі опис греко-персидських війн. Згідно уяви тогочасних греків, це був зудар світового рівня й масштабу, до участі в якому були залученими всі народи ойкумени. Скіфи, котрі хоч і проживали у віддалених від основних бойових дій регіонах, грали в тій війні не останню роль. Саме з цієї причини, археологічні знахідки в справі висвітлення багатьох питань є вирішальними. Дослідження скіфських артефактів й грецьких письмових джерел, помножене на співставлення й аналіз, дарує нагоду з певною часткою ймовірності реконструювати дійсно забуті сторінки минулого.

 

Хіба для українців не є підставою для гордощів той факт, що саме на теренах нинішньої України, скіфським царем Аріантом (приблизний час царювання 585-480 рр. до н.е.) було здійснено перший відомий в історії людства перелік населення? Відповідно до свідчень вже згаданого Геродота, на кожного скіфського воїна було покладено обов`язок принести до відповідно уповноважених бронзове вістря стріли. Підрахувавши кількісний склад чоловічого (а отже боєздатного) населення, Аріант наказав вилити з зібраної таким чином бронзи котел. Створений скіфськими майстрами виріб мав сакральне призначення і був встановлений у місцевості Екзампей (грецька назва), на гребені вододілу поміж верхніми витоками річок Мертвовод і Чорний Ташлик. Згідно нинішнього адміністративного поділу України, ця місцина розташована на межі сучасних Кіровоградської та Миколаївської областей на висоті 269 метрів. Місце встановлення котлу було обрано Аріантом не випадково. Це найвища точка українського степового Правобережжя.

 

Аналізуючи історичні збірники Діодора Сицилійського, котрий жив в І ст.до н.е. й послуговувався дещо іншими джерелами, аніж Геродот, дізнаємось про військову могутність скіфів, зокрема про знамениті походи в VII ст. до н.е. через Кавказ на Схід й активна участь в бурхливих подіях визвольної боротьби тих, хто їх покликав. Панівна в минулому Ассірія, доживаючи останні роки, під тиском коаліції повсталих народів поступалась зверхністю в регіоні мідійцям, котрі, після тривалого часу залежності, одними з перших розпочали визвольну боротьбу. В спілці з Вавилоном та скіфами (участь наших предків в поборенні закоханої в загарбницькі війни Ассірійської імперії для українців є ще однією підставою для гордощів) Мідія остаточно знищила Ассірію й, перетворившись для багатьох вчорашніх спільників на нового поневолювача, прилучила до себе значну її територію. На початку VI ст. до н.е., внаслідок нещирості вчорашнього союзника мідійців, скіфи вимушені були повернутись з Передньої Азії на батьківські землі. Факт досить тривалої участі скіфів у війнах на чужині й достатньо організованого виходу звідти, певно і став причиною з`яви геть не наукової тези про їхнє «іранське походження». Дійсно, разом з скіфами, до причорноморських степів вимушені були помандрувати й звільнені від ассірійського гніту (можливо, що і дійсно іраномовні) народи, котрі не бажали перетворитися на рабів Мідії. Але час перебування скіфів в Передній Азії був замалим для асиміляції і забуття рідних мови, звичаїв та традицій, а шляхетно (щоправда, з певним культурно-економічним зиском) врятовані скіфами від масакри мідійцями приходьки не становили більшості в праукраїнських степах, й їхня тимчасова (в період асиміляції скіфами як переможцями й визволителями) іраномовність не є причиною задля ототожнення наших предків з передньоазійськими етносами.

 

Археологи спромоглися достатньо дослідити особливості розвитку матеріальної культури скіфів, багатьох сторінок їх життя і побуту, проте донині залишається спірним питання їх походження та сповідуваного світогляду. Постала проблема пояснюється, з одного боку, складністю історичної інтерпретації археологічних джерел, з іншого – їхньою неповнотою, в яких реальні події іноді викладаються в неймовірних формах та переплітаються з уявним нашаруванням.

 

Досліджуючи створені нашими (дякувати Богові що не загубленими в сивій глибині тисячоліть) далекими предками артефакти, лишається лише зачаровуватись і дивуватись глибині скіфського бачення довколишнього світу. Вони не є кровожерливими (як, наприклад, зображення або вироби народів Центральної та Південної Америк, котрі практикували людські жертвоприношення) або схиблених на завойовницьких війнах Межиріччя та Риму, проте вражають мистецькими талантами і є дієвим доказом практики філософсько-містерійного осмислення всього що відбувалося з ними безпосередньо, рівно як і довкола впродовж земного буття.

 

Уся образотворчість скіфів була максимально життєстверджуючою. Потужна, посилена фантазійними елементами, уява скіфів дарувала життя міфічно-фантастичним істотам. Простий і геть не претензійний, проте всеодно своєрідний глиняний ліпний посуд, золоті пластини (розмір яких не набагато перевищував розмір людського нігтя) із зображенням хижого птаха, частина якого має продовження у вигляді лап котячого хижака, аналогічно виготовлена риба з дзьобом. Хіба це не доказ високорозвиненої матеріальної і духовної культури? Зафіксовані на знайденій Борисом Мозолевським пекторалі сцени побуту свідчать про генетично закладену в скіфах доброту і привітність (це жодним чином не свідчить про неспроможність ними захищати Батьківщину від завойовників). Притаманне скіфам прагнення творити (і саме творити, а не завойовувати і привласнювати собі створене іншими) є близьким і зрозумілим українцям. І це ще один доказ на користь нашої, поки-що замовчуваної, етнічно-генетичної спадковості.

 

                                                                             Олесь Вахній


Скіфські витоки української державності

Навіть в незаздрісні часи стагнації, втираючи породжений непосильною працею піт зі свого чола, або й кров, після лютої січі з поневолювачами, народи не втрачали прагнення до поступу. Невблаганний в своєму плинові час засвідчив, що суспільно пасивні, застиглі в розвитку спільноти (народи в цій справі не є виключенням) є позбавленими історичних перспектив. Неконтрольований ними зовнішній чинник розчинить їх в собі, і без найменшого докору сумління привласнить створене іншими. Таку геть непривабливу долю впродовж кількох століть пророкували українцям теоретики «злиття націй і асиміляторства». Дослідження української минувшини обмежувалося упередженим трактуванням часів Запорізської Січі та окремих періодів Русі.

Першим, хто істотно розширив знання про минуле українців (в данім випадку не є істотним, якою самоназвою послуговувались наші предки) був археолог-подвижник Вікентій Хвойка. Маючи за своєю спиною поважних меценатів з родин свідомих свого коріння і походження Терещенків та Ханенків, він першим на весь світ (восени 1897-го року) повідомив про віднайдену в українському Подніпров`ї найдавнішу європейську цивілізацію, що існувала в VIIV тисячоліттях до н.е. Доказів того, що українці  є нащадками трипільців-землеробів постало більше ніж достатньо. Одяг, споживаний харч (пшениця, горох, ячмінь, просо), житлові будівлі (трипільські хати нагадують відомі українські мазанки), технології ткацтва, старші майже на три тисячоліття за ті, що вважалися найдавнішими в Європі горни, культура оброблення землі зокрема і праці вцілому. Вивчаючи археологічні пам’ятки від кам’яного віку до часів Київської Русі, Вікентій Хвойка довів, що населення на Середньому Подніпров’ї було автохтонним і незмінним.

Борис Мозолевський був наступним з плеяди подвижників, хто своїми грунтовними археологічними дослідженнями наважився кинути виклик нікчемним сповідникам «теорії міграцій народів і культур» і практикам кастрованої історії. Показовим є той факт, що відбулося це в часи бездержавності українського народу. Здійснена ним титанічна праця на ниві дослідження поховань скіфської знаті виявилася ще однією жилкою в справі поєднання штучно обмежених в знанні власної історії українців часів комуністичного тоталітаризму з власним минулим. Звичайно, Мозолевський вимушений був маневрувати, замовчувати (і, тим самим провокував сучасників до дослідження й витворення правильних висновків), але, знайдена ним пектораль, на якій вилиті з золота скіфи, антропологічно нічим не відрізняються від сучасних українців, донині вважається найціннішим в світі виробом із золота. Хіба для нас, українців, це не підстава для (ні, не пихи а) гордощів? Наші предки досягли справжніх висот, то невже ми не спроможні довести право називати себе їхніми нащадками?

Події, котрі відбуваються в Україні під сучасну пору, кличу трактувати дієвим доказом любові Творця Землі і Всесвіту до нашого народу. Війна на Сході і безугавні політичні баталії прикували до себе увагу обивателя, але все це дійство насправді є безглуздою і скороминучою суєтою. У світі існують речі вартість яких тяжко навіть зрозуміти, а тим паче, оцінити. Втомлений зневагою до себе чорнозем з власної ініціативи почав дарувати українцям докази автохтонності. Впродовж кількох останніх років плуги українських селян витягли з землі гідну подиву і захопленню кількість предметів часів скіфської культури. Казани, кінська збруя, зброя, прикраси. Господь дарує українцям доказ їхньої первородності на рідній землі. Лишається лише взяти, дослідити і пишаючись (але не чванячись пихою), довести всьому світові, що ми є нащадками творців великої культури.

Непоінформованому обивателю щораз складніше розрізнити, що є правдою і відповідає дійсності, а що просто думкою чи навіть спеціально спотвореною інформацією, яка з`являється в публічному просторі через політичні, економічні чи навіть особистісні причини. Нинішні «колекціонери виритих з землі предметів» збагачують власні «збірки» підробками, чим завдають іміджу України величезних збитків. Ігнорація здорового глузду й гін за славою уможливлюють постання астрономічно далекої від дійсності теорії «України як території кочівних мандрівок багатьох племен і народів». Насправді, дійсність є далекою від цієї, геть не наукової, тези. Історики віднаходять логічні пояснення причин чому один народ в різні часи вживав різні терміни задля власної самоідентифікації. Зрештою, генетичну особливість і менталітет неспроможні змінити навіть тисячолітній плин часу.

У перших днях квітня 2018-го року теза спадкоємництва українцями етнобуття та культури скіфів збагатилася ще одним дієвим доказом. Ним стала науково-популярна розвідка справжнього збирача і поціновувача предметів скіфської культури Миколи Гладкого «Золоті хвилі Скіфії». Зібраній ним поважній колекції старожитніх культурних артефактів позаздрить будь-який музей в Україні. Складу кожного предмету (будь-то псалій, меч, горщик або прикраса) здійснено спектральний аналіз на основі якого дана відповідна характеристика, повідомлено про місце знайдення і побутове призначення. Зібраний в книзі матеріал про скіфський період історії української держави поглиблює пракорені історії і культури нашого народу на глибину до трьох тисяч років, та віддає належну шану нашим предкам.

Шляхетна справа дослідження і навіть відтворення власної стародавньої історії є великим стимулом задля подальшої боротьби за право бути господарем на власній землі. Життя варте того, аби за нього змагати.

                                                

                                                                                                 Олесь Вахній


Роздуми в часі вшанування

  • 29.01.18, 17:43
Попри без перебільшення шалену рекламу, запущений понад десять років тому в прокат кінотеатрів України художній фільм культового актора і режисера (австралійця за походженням) Мела Гібсона «Апокаліпсис», українською глядацькою публікою був сприйнятим з байдужістю й прохолодою. Неприбутковий для власників глядацьких залів «проект» демонструвався не більше тижня. Але невеликий касовий збір жодним чином не був свідченням низької якості й відсутності вартих для осмислення сюжету і змісту.

     Знищивши ще на початку 90-их років вже минулого століття  українську кіноіндустрію, нинішні заробітчани на ниві дубляжу та прокату доклали титанічних зусиль аби атрофувати смаки глядацької аудиторії. Під сучасну пору, “комерційним успіхом'' користуються вульгарні й примітивні комедії, багатометражні мультфільми для дорослих та видовищно-батальні сцени. Занурюватись в сакральний зміст побаченого на екрані, роздумувати над ним й тим самим збагачуватись духовно, нинішніх шанувальників ігрового кіно впродовж довгого часу нахабно відучували. Такими донещодавна були наші незаздрісні реалії.

     Варто визнати, що Гібсон славиться вмінням збуджувати емоції навіть в зачерствілих і збайдужілих душах й провокувати глядача. Свідчення тому - талановито зіграні ролі головних героїв в “Хороброму серцій “Патріоті”, та режисерська праця над “Страстями Христовими”. На противагу культивованій впродовж кількох століть тезі, що саме військова експансія європейців стала причиною загибелі кількох цивілізацій на обох американських континентах, Гібсон доводить, що занепад автохтонів розпочався задовго до з’яви конкістадорів й (здебільше вимушених) мігрантів зі Старого Світу. Цим самим він викликав невдоволення серед незначної частки вже асимільованих ацтеків і майя. Але на що, окрім обурення нащадки вже занепалих цивілізацій здатні? Справді, знищення двома-трьома сотнями іспанців кількадесятитисячних армій дають підстави стверджувати, що в тубільців насправді не все було гаразд. Людські жертвоприношення, культивування статевих збочень, примітивна забобонність та цинічна нівеляція людського життя (все це якимось чином спромоглось поєднатись з визначними (як на той час) відкриттями в астрономії) для народів Нового Світу були щоденною нормою. Прикро, але аналогії між зниклими цивілізаціями обох Америк й українськими реаліями настирно напрошуються до порівнянь.

     Внаслідок політичних пертурбацій в Петербурзі у 1917-му році, влада в Україні дісталась тим, хто в часи кривавого царату не обтяжувався принциповістю й не докладав належних зусиль задля здобуття українцями незалежності. Звичайно, були вимушена еміграція Грушевського та проблеми Винниченка з жандармським управлінням, але і в часи комуністичного тоталітаризму (котрий був останьою стадією московського поневолення) багатьох членів Спілки Письменників (а заодно й компартії) також за дрібні “гріхи” перед тоталітарною чужинською владою викликали до кабінетів всюдиприсутнього КГБ. Малоприємніроз`яснювально-виховні співбесіди” не заважали їм в подальшому писати політичні доноси й складати низькоякісні і беззмістовні оди безальтернативній Компартії. Попри письменницький талант Винниченка та активну просвітницьку діяльність в Галичині Грушевського, обидва виявились нікудишніми державотворцями. Втрата українцями держави була не лише наслідком брутальної агресії. Найбільшими ворогами української національної ідеї й державності виявились тогочасні слабкодухі “батьки нації” й самозакохані горлопани. Факти свідчать, що на перший Всеукраїнський Військовий З‘їзд прибули делегати від більш ніж одного мільйона двохсот тисяч українських військовиків, на другий - репрезентанти майже трьох мільйонів. Відомо, що себелюбці-політикани трактували їх агітаційним матеріалом. (Нехай пробачать мені нащадки за образливе порівняння, але я не знаходжу іншого відповідника). Щирі поривання та прагнення свідомих українців позбутися врешті-решт московського іга були нівельовані вимогою воювати супроти Німеччини й Австро-Угорщини задля здійснення взятих на себе Центральною Радою перед Тимчасовим урядом зобов’язань. Наслідки деструктивної діяльності – трагічні. Здеморалізовані дивізії саморозпускались, а в скрутну годину надміру заполітизовані військовики не змогли належним чином протистояти жорстоким зайдам.  

     Аналогії столітньої давнини з нинішнім буттям будуть вкрай доречними, оскільки сьогоднішні виклики нічим не відрізняються від тих, з якими зіткнулись українці в 1917-1921 роках. Вже не перший, не сотий і не двохсотий рік торуємо шлях до омріяної та оспіваної предками реальної (а не бутафорної) незалежності. Вкотре обдурений народ, втомившись споглядати на нелогічні й беззмістовні політичні пертурбації (точніше, підлу і огидну щурячу гризню новопосталих магнатів), повернувся до вже звичної для нього ролі пасивного спостерігача. Часи шляхетного середньовічного лицарства минули, тому чесні двобої з нинішніми хамовитими українофобами не в пошані. Проте безугавними «майданами» і скиглійськими скаргами на недолю та несправедливість біді не зарадиш.

     Нинішні театралізовані дійства довкола вшанування полеглих в січні 1918-го року під Крутами юнаками, провокують кожну непримиренну з нещирістю і лукавством душу до справедливого обурення. Навіть після проголошення незалежності, загалові нав'язували хибні уявлення про ті події й свідомо замовчували причини, котрі спонукали студентів до ЧИНУ. А вони (на відміну від тогочасних (і нинішніх також) політиканів), не виголошували емоційних (проте беззмістовних) монологів й не давали порад космічних масштабів. Хлопці не запобігали перед наділеними владою, не шукали слави і не запитували куди йти й що робити. Вони зуміли стати над внутрішньою гризнею й самоорганізувалися проти зовнішньої агресії.

     Духовна влада є набагато тривкішою ніж політична. Саме її механізми по-суті й стягують націю в єдине ціле. Ця влада побудована на особистому прикладі, але не на примусі до дії. І саме усвідомлення причетності до чогось великого, могутнього, відвічного й водночас довічного, дарує розуміння, що кожен з нас є не часткою всепереварюючої біомаси, а повновартісною одиницею нації. Юнаки, ЧИН яких свідомі українці щороку вшановують це зрозуміли. Чи зрозуміємо це ми нині?

                                                                                                      Олесь ВАХНІЙ

Погань галичанська

  • 04.11.17, 16:19

21-го вересня, набрав чинності «Вирок» Святошинського суду м. Києва (виголошений 21.08.2017), згідно якого мене (Вахнія Олександра Віталійовича) було визнано виним в здійсненні погроз та завданні тілесних ушкоджень працівникові правоохоронних органів (ч.2.ст.245 КК України). Той факт, що я не опинився за гратами (суд «покарав» мене чотирма роками позбавлення волі з відтермінуванням на два роки) насправді не дарує жодних підстав для радощів. Постколоніальна, постокупаційна, постсав`єтська, посткомуністична і геть не українська за складом й духом адміністрація зайвий раз засвідчила, що є астрономічно далекою від потреб і вболівань українського народу.

В березні 2014-го року, подія котра спричинила постання згаданої кримінальної справи набула чималого розголосу. Цитуючи практиковану органами МВС й прокуратури протокольну термінологію, «гурт невідомих кількістю близько 30-ти осіб, зайшли до приміщення Святошинської прокуратури м Києва, відшукали старшого помічника прокурора Валентина Леонідовича Брянцева, завдали йому тілесних ушкоджень й змусили подати письмову заяву про звільнення». Стверджую, що атакованому помічникові прокурора (доречі, етнічному чужинцеві й нащадку андрофагів-людожерів) учасники дійства чітко пояснили причину візиту й вимог, тож змочена (певно від переляку й нервової перенапруги) сечею нижня частина костюма й власноруч подана заява апріорі не могли слугувати причиною для кримінального переслідування.

Того ж дня, українофобська за суттю і блювотворна за змістом, підконтрольна кремлівським розвідслужбам пародія на газету з назвою «Вести», виригнула в мережу Інтернет текст, в якому з неприхованим співчуттям підлому москвинові було визнано (доречі, з посиланням на мене), що вчинені стосовно нього дії є звичайнісінькою й цілком доречною люстрацією. Москвомовній газетці котра продукуєтьтся в Києві на вкрадені олігархом Курченко в українського народу кошти, вторували і завжди брехливі борзописці дикої Московщини. Там, Брянцева нарекли «відомим прокурором котрий принципово боровся з нацистами», а люстраційні заходи супроти співплемінника оголосили «свавіллям фашистів котрі незаконно захопили владу в Києві».

Свого часу, мені неодноразово доводилось викладати в мережу Інтернет біографічні дані істоти котру визнано «потерпілим внаслідок нападу». Після подання заяви про звільнення з органів прокуратури він імітував на лікарняному ліжку нервовий припадок й свідчив дізнавачам, що серед «нападників» обличчя котрих були приховані балаклавами, за статурою, вимовою, голосом, ходою та розрізом очей впевнено впізнає мене. Згідно запису в медичній довідці, внаслідок отриманих стусанів його деформований від природи кацапський череп збагатився геть не заздрісного розміру ушкодженями.

Вперше, ім`я підлого кар`єриста Валентина Брянцева стало відомим громадськості в часі судової розправи над учасниками акції «Україна без Кучми». Схильним швидко забувати нагадаю, що в 2001-му році, обурені цинічністю тогочасного президента громадські активісти, після покладання квітів до пам`ятника Тарасові Шевченку вдались до акцій протесту, за що й були спочатку жорстоко побиті спецпризначенцями з нині забороненого підрозділу «Беркут», а потім і арештованими. З жовтня 2001-го по грудень 2002-го, Старокиївський суд м. Києва чинив кривосуддя над небайдужими до долі рідного народу. Перед кожним засіданням, Брянцев хвацько роздавав інтерв`ю, в яких ще до вироку (себто до формального визнання вини підсудних), висловлювався в бік арештованих членів УНА-УНСО не інакше як «бандити». (До речі, засуджений нині в Московщині до 22-ох років ув`язнення Микола Карп`юк був одним з підсудних в тому процесі.) В часі виконання напередодні кожного судового засідання патріотами славня, Брянцев з єхидною посмішкою на вустах сидів розвалившись в м`якому кріслі й постукував пальцем по скроні, чим засвідчував зневагу до підсудних зокрема й України вцілому. Ухвалою міжнародних правозахисних інституцій, засуджені по справі «Україна без Кучми» визнані переслідуваними режимом Леоніда Кучми виключно з політичних міркувань. Троє з них, внаслідок отриманих в часі утримання в слідчому ізоляторі й «виправних установах» захворювань і травм вже відійшли до іншого світу, але для «державного обвинувача» Брянцева, причетність до вбивства тортурами, політично мотивованим обвинуваченням, наперед складеним вироком й тюремним ув`язненням жодним чином не стало причиною докору сумління. Що йому до ухвал європейських правозахисників? Формально незалежна Україна платить суттєво більшу плату аніж більшості пограбованих ним й його предками українців, не зобов`язує шанувати державні символи, й дозволяє на власний розсуд трактувати минуле й нинішнє буття автохтонів. То чому б не куражитись від вседозволеності котру дарує посада?

Доля звела мене з виродком влітку 2012-го року. Причиною особистого знайомства було здійснення Брянцевим прокурорського нагляду в порушеній проти мене кримінальній справі. Участь в знищенні майна закладу де здійснювались заборонені «Законом України» №1334-VI азартно-ігрові дії, корумпованими посадовцями з Управління МВС м. Києва й прокуратури трактувалося злочином. Той факт, що відразу після порушення проти мене кримінальної справи Брянцева перекинули до Святошинської прокуратури з іншого району, його завзяття в справі «нагляду» за органами досудового розслідування, суть «вказівок» котрі він «надавав» слідчим, дав підстави підозрювати його в приналежності до числа «чергових прокурорів» котрі слугують наділеному посадами криміналу. Чеснота докору сумління, дотримання вимог Кримінального Процесуального Кодексу та роздуми над мораллю для цієї категорії люду є пустопорожнім дзвоном.

Небайдужі до долі України громадські активісти донині не можуть зрозуміти, чому органи прокуратури не порушують безпосередньо, і не ініціюють порушення органами МВС кримінальних справ проти власників й орендарів ігрових зал та салонів. Друзі, стверджую, що наведення ладу й справа захисту громадян від свавілля й беззаконня, покликаних наглядати за дотриманням законності жодним чином не цікавить. Від самих початків порушеної проти мене кримінальної справи, Брянцев вперто відмовлявся бачити численні порушення з якими здійснювалось досудове розслідування. Скаргу з приводу незаконного обшуку в помешканні (відбувся без жодних дозвільних документів суду або слідчого, лише на підставі усної вказівки керівника Святошинського райвідділу) в часі якого працівники слідчо-оперативної групи підклали мені бойові набої й нібито привласнені в ігровому салоні мобільні телефони, старший помічник прокурора трактував «незначним порушенням», й уподібнюючись доісторичному оракулу пророкував, що суд на цю дрібницю жодним чином не відреагує. Так само, шантажуючи поданням про арешт (зайвий доказ схильності до садизму й упередженості), нешановний Валентин Леонідович вимагав впродовж двох діб ознайомитись з п`ятьма томами кримінальної справи.

В часі судового розгляду, суддя неодноразово ставила Брянцеву вкрай незручні запитання: чому наданий Брянцевим мобільний телефон який нібито належав «потерпілій» мережі «ЄВРОЛОТ» (власником якої є наближений до Путіна олігарх Олег Бойко), і який я нібито привласнив в часі протесної акції, має цілком інший imei аніж той що внесений до незаконного протоколу? Чому були проігноровані подані мною на ім`я тогочасних очільника МВС й генерального Прокурора скарги? Чому слідчі дії здійснювались «за ініціативою органів розшуку» але не на підставі подання слідчих, як того вимагає Кримінальний Процесуальний Кодекс? Чому копії телесюжетів котрі були відзняті запрошеними мною журналістами вилучались дільничими а не органами слідства? «Ухвалою» Святошинського суду м. Києва, в січні 2015-го я був цілковито виправданим. Згодом, законність «Ухвали» суду першої інстанції було підтверджено Апеляційним судом м. Києва та Вищим Спеціалізованим Судом. Але участь Брянцева у сфальсифікованій кримінальній справі не стала причиною адекватної реакції з боку Прокуратури. Старший помічник прокурора був пішаком у великій і підлій грі, але як і кожен репрезентант виплеканого комуністичним охвістям посадовців, є вигідним в справі виконання найпідліших замовлень. Таких позбуватись не поспішають.

Після порушення проти мене кримінальної справи за побиття й змушення подати письмову заяву про звільнення, а також завдячуючи суспільній увазі до процесу, Брянцева перевели до Подільської прокуратури м. Києва. Нікчема й запопадливий виконавець злочинних вказівок виявився доречним і тут. За намовою київського представника московської фармацевтичної компанії «Мир-Фарм» Ніколая Сорокіна, Брянцев намагався вилучити в української фірми «Здраво» партію знеболюючого препарату «Налбуфін». Показово, що українське підприємство супроти якого руками Брянцева було вчинено рейдерську атаку, кілька разів здійснювало меценатські заходи для потреб учасників бойових дій. В часі незаконного опломбування вже готових ліків, кожну свою дію він узгоджував по телефону, й не цураючись присутніх поруч працівників МВС, щораз завищував свої послуги, посилаючись спочатку на приїзд журналістів, а згодом і на з`яву обурених учасників АТО. З плином часу, суд визнав дії працівників МВС та Подільської прокуратури (представником якої був Брянцев) неправомірними. Арешт накладений на ліки було скасовано, вже просрочену партію «Налбуфіну» повернуто фірмі «Здраво», а Брянцев отримав чергове підвищення. Нині, він обіймає посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні Прокуратури м. Києва.

Мені неодноразово доводилось чути огидні заспокійливі матнтри:

- Вгамуйся. Ще не наш час. В Україні при владі навіть не патріоти. На що нарікаєш і скаржишся?

Друзі мої любі! Влада в Україні дійсно є неукраїнською за духом, а тим паче за складом. Але прагнення служити ближнім й не стояти осторонь процесів котрі відбуваються довкола зобов`язують не мовчати на цинічну ходу підлості, брехні й несправедливості. Напередодні вимушеного люстраційного заходу, я неодноразово звертався по допомогу до багатьох наділених посадами й спроможностями. Про факт замовного кримінального переслідування за боротьбу з незаконним гральним бізнесом («державне обвинувачення» в якому супроти мене здійснював Брянцев), двічі оголошувалось з трибуни депутатським запитом у Верховній Раді. Я неодноразово давав інтерв`ю й продовжував нищити заклади морального розкладу і розбещення. Від самого постання кримінальної справи й до виголошення суддею виправдальної «Ухвали», журналісти здійснювали відповідний моніторинг й публікували звіти. Ті, чиї пороги я оббивав шукаючи захисту дивувались: як вдається без хабарів й принизливих вмовлянь домогтись такого розголосу? Але вдарити палець об палець заради захисту ніхто не поспішав.

Здогадуюсь, що ознайомившись з викладеними вище фактами, уважний читач поцікавиться причиною мого зневажливого випаду в бік західної частки українства котрий присутній в заголовку. Ну що ж… Дійшла черга і до цього. В день події, себто 11.03.2014., після люстраційних заходів й виховних процедур з Брянцевим, наслідком яких і постала спочатку його «Заява» про звільнення з органів прокуратури, а потім і кримінальна справа проти мене, я домігся зустрічі з заступником міністра внутрішніх справ львівцем Миколою Величковичем. Погодьтесь панове, набити зранку подібну до свинячого рила пику кацапа а вже ввечері того ж дня сидіти в кабінеті заступника міністра внутрішінх справ й вимагати належного реагування на факт боротьби з етнічно чужим елементом спроможеться не кожен. Період двадцятилітнього знайомства, обопільне членство в Соціал-Національній Партії України й зрештою викладені мною доводи що переслідувати українця за пригноблення москвина є проявом несправедливості його не переконали.

-От для чого ви його били? Це ж посадовець... Москалі вже на весь світ верещать що їхніх в Києві б`ють.

Зрештою, певно відмахуючись від мене як від набридливої мухи, галичанин Величкович запевнив що почув мене й зобов`язався владнати справу. Впродовж трьох тижнів, я двічі і навіть тричі на добу телефонував Величковичу і нагадував про необхідність перемогти невиселеного окупанта й захистити співплемінника. Гадаєте, «уродженець П`ємонту України» відреагував на відчайдушні спроби достукатись? Якби ж. Кожного разу я чув заспокійливе:

– Ну тебе ж поки-що ніхто не чіпає. Чого шуміти? Я пам`ятаю.

Прикро визнавати, але внутрішній стан давнього знайомого котрого щомиті можуть арештувати Величковича жодним чином не турбував. Відчуваючи, що Микола нічого спільного з національним солідаризмом не мав і мати не бажає, я звернувся по допомогу до уродженця Стрия Андрія Мар`яновича Левуса, тогочасного заступника Голови Служби Безпеки України. З Левусом нас єднало знайомство ще з першої половини 2000-их (щоправда, чув він про мене і набагато раніше). Про свою війну з кримінальним гральним бізнесом я оповідав йому ще в часи Революції Гідності. Знаючи про мій статус підозрюваного, Левус не обтяжився навіть зустріччю. Контакт здійснювався через одного з його блюдолизів, котрий з посмішкою в псевдокозацькі вуса вислуховував мої монологи, сьорбав низькоякісий замінник кави, й мовчки вирушав до будівлі центрального апарату Служби Безпеки. Щоправда, за кілька днів до мого затримання, після кількох десятків дзвінків й звернень через соціальну мережу, Левус влаштував мені зустріч з тогочасним заступником генерального Прокурора Миколою Голомшею. Самозакоханий уродженець села Тухля Сколівського району Львівської області без жодних радостей прийняв мене в кабінеті, й навіть не вислухавши суті справи, почав картати за «ушкоджену» палицею «лобову ділянку обличчя» москвина-прокурора. Мої апелювання щодо потреби очистити органи влади від етнічно чужого елементу й ворожої українцям бюрократії були пропущені повз вуха. Майже двогодинна зустріч вилилась у вимушене вислуховувавння хизувань його спортових досягнень. Виявилось, пан Микола відмінно володіє рукопашем, й більшість змагів вигравав достроково. Спроби повернути розмову в початкове русло переривались його пів-годинним спілкуванням з неукраїнцем Григорієм Суркісом, а потім оповіді про перемоги на м`яких тамтамах лились в мої вушні раковини з новою силою. Дві години проведені в кабінені виявились даремно втраченим часом.

Справа самозахисту від брехливо-упередженого обвинувачення в суді по справі боротьби з незаконним гральним бізнесом й водночас намаганням змусити москвина Брянцева звільнитись з органів прокуратури не обмежувалась лише побиттям його нікчемного тіла й зустрічами з посадовцями галичанського походження. Мною особисто, а також за моїм проханням, на ім`я тогочасного (нехай і виконуючого обов`язки) Генерального Прокурора Андрія Мохніцького (також львівця) було подано скаргу, в якій вказавши на антиукраїнську діяльність Валентина Брянцева, прохалось дати їй тверезу оцінку й звільнити ворога українського народу з органів прокуратури. Відповіді з Генеральної Прокуратури (але за підписом вже згаданого Голомші) не змусили на себе довго чекати. В антиукраїнських діях кацапа Брянцева, галичани Мохніцький і Голомша не відшукали жодної ознаки злочину. Так само, на захист Брянцева став й уродженець Яворівського району Львівської області Роман Говда, котрий всівся в крісло очільника прокуратури м. Києва завдячуючи перемозі Революції Гідності.

Після затримання мене працівниками спецпідрозділу «Сокіл», й застосування вже остогидлим Святошинським судом домашнього арешту як запобіжного заходу (подія відбулась 03.04.2014), з вуст працівників МВС я почув чимало кпин й лайливих термінів в бік тогочасної відразупіслямайданної влади. Зізнаюсь, я стовідсотково з нею погоджувався в хвилини коли мої зап`ястя сковували кайдани, й не змінив власної думки донині. Тупі й жлобуваті галичани Мохніцький, Голомша, Величкович, Левус й Говда здобули впливові посади, але так і не скористалися ними задля перемоги Ідеї Нації. Хизування посадою взяло гору над здоровим глуздом. З цієї причини, маю підстави стверджувати що свавілля нелюстрованих з часів окупації та виплеканої ним ще підлішої і суттєво цинічнішої зміни, є наслідком егоїстичної самозакоханості й недолугості тих, хто прикриваючись патріотичними гаслами переймається виключно особистим зиском і кар`єрою. Плюю на вас, недоукраїнці. З вашої вини, Україна знову опинилася в злосмердючому болоті.

P.S. Етнічний москвин Брянцев в травні 2016-го року був обраним(!) Головою Ради Прокурорів України. Тієї України, котру притаманною лише кацапам звірячою ненавистю він ненавидить всією душею. Згідно оприлюдненої в ЗМІ інформації, нашвидко створена й очолювана Брянцевим Рада Прокурорів жодного разу так і не збиралась задля виконання покликання, але Брянцев, котрого вважають креатурою «людей Пшонки» подавав позов до суду проти новопосталої Ради Прокурорів (таким чином він свідомо ганьбив Україну) котра була обрана в травні 2017-го, й звинувачував органи влади (часткою яких він є сам) в утисках і недемократичності.

Микола Голомша позбувся прибуткової посади внаслідок дії «Закону про очищення влади» (запопадливе служіння в органах прокуратури в часи Януковича таки не минулись йому даром), й нині роздає для маловпливових телеканалів нецікаві інтерв. Долучившись до «проекту» Наливайченка «Справедливість», опинився в оточенні Саакашвілі й сподівається повернути втрачену посаду.

Миколу Величковича й Андрія Левуса з часом усунули з обійманих посад. Нині, обоє є малопомітними і геть не впливовими депутатами Верховної Ради.

Андрій Мохніцький після кількох скандалів залишив посаду тимчасово виконуючого обов`язки, й нині веде непримітне й тихе життя небідного обивателя.

Роман Говда продовжує очолювати прокуратуру м. Києва. Серед його підлеглих, окрім відвертого українофоба Брянцева «працюють» й ті, що здійснювали «державне обвинувачення» в судах проти учасників Революції Гідності. Попри вимоги «Закону про очищення влади» й здоровий глузд, Говда вперто відмовляється бачити в їхніх діях ознаки злочину.

Доборолась Україна. До самого краю.

                                                                                                   Олесь Вахній

Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая