Від Міського озера, біля якого я таємно і марно намагався зустріти нутрій чи хоча б качок-мандаринок, ми неспішно побрели назад в сторону центру. То були якісь незнайомі для мене вулиці, які я бачив уперше. А проте, як виявилося, до центру йти залишалося усього нічого. Все-таки Франківськ – досить компактне місто. І єдине після Вінниці, яке я вважаю придатним для нормального життя в Україні, але то вже зовсім інша історія.
Того дня ми находили немало, тож втома і спека брали своє. Ми присіли на лавочці просто під одним із багатоповерхових будинків. Я роздивлявся такі самі багатоповерхові будинки навпроти, привабливі й сучасні. Вона почала розказувати про дивних старих збоченців, що незграбно пробували до неї залицятися, а я думав про те, як хочу її трахнути. Проте так і не зробив нічого, щоб хоч якось на це натякнути.
Через центр ми дійшли до маленького парку «на Валах», зовсім близько до її дому, де посиділи ще трохи, після чого нарешті розійшлися кожен у свій бік. Більше ми ніколи не бачилися.
Пізніше я намагався відтворити той шлях від озера і наживо, і на гугл панорамах, але завжди заплутувався у таких схожих, тому що незнайомих, вулицях. Я майже впевнений, що тоді ми зупинилися на вулиці Володимира Великого, на її непарній стороні з видом на парну. Проте я не бачу там жодного натяку на жодну лавочку. Хоча все ж панорамні знімки на гугл картах досить древні, 2015 року, а я там був у 2021.
Якщо тут раптом є місцеві, підкажіть, чи бува, не з'явилася з того часу на тій вулиці лавочка просто над тротуаром. Для мене це важливо.
Було колись.
Географія наших нечисленних зустрічей вийшла дивною – Київ, Гола Пристань, Івано-Франківськ. Ще й зважаючи на те, що походила вона з Донецької області. У певний проміжок часу я досить активно знайомився з дівчатами через інтернет (хоча конкретно з нею ми познайомились живцем у прикордонних до України єбенях Польщі). Попри те, що я завжди шукав когось недалеко від себе, значна частина їх при ближчому знайомстві виявлялася з Донеччини.
У вторгненні болотних виродків на схід України у 2015 був неявний плюс для західних регіонів – свіжа кров. Втікачі від руцкого міра виявилися людьми переважно розумними. «Розумний» – то, однак, не завжди щось хороше. Інша особа, з якою я таким чином перетнувся, була настільки зациклена на фігурі, що не тільки строго обмежувала себе у продуктах, але й вимірювала все, що їсть, з точністю до грама. Не людина, а пасажирський потяг.
Ми навіть зустрілися одного разу, навіть із її ініціативи. Наше побачення виявилося її спробою втягнути мене у якусь фінансову піраміду. Оскільки я не проявив зацікавленості, на тому все і скінчилося.
Напевно, якби я зараз досі мав необхідність знайомитися з кимось, я б так само розказував про хороших чи розумних людей з Нової Каховки чи Бердянська. Впевнений, вони і дійсно є тут, дуже близько, але я вже маю велике щастя – не мати необхідності ні з ким знайомитись.
А щодо тих, минулих, то можу потішити себе, що серед усього двоногого гівна навколо я таки маю здатність знаходити по-справжньому яскравих людей. Однак із приємним усвідомленням, що всі вони – розумні чи зарозумілі, з Донецька чи з Вінниці, хлопці чи дівчата – не мають більше для мене жодного значення, і нічого із їхніх життів мене більше не хвилює та не цікавить. Їх місце – на звалищі пам'яті, звідки їх можна зрідка діставати на п'яно ніби якісь музейні експонати.
І це просто чудово.
