Подорожнє. Важливе і не дуже.
- 22.04.25, 22:22
Побачила у друзів в ФБ - їду до другого дому. Так сьогодні і я.
Змією повзе залізниця, короткий дощ проводжає мене з мого дому. З дому додому. Понівечені викручені дерева та будинки, хтось з них назавжди залишиться мертвим, хтось оживе, зазеленіє та помножить свій життєвий цикл. А чи можуть оживати дома? Чи це взагалі можливо? Не знаю.
Їду та читаю Забужко "Польові дослідження з українського сексу" - дідько, я не розумію як і чому ця книга не потрапила до мене раніше. Хоча все, як то кажуть "на час", всі люди, всі події. Книга вліплюється в мене як шмат білої глини, що за кілька днів на сонці остаточно затвердне в камінь, можливо - так - піде тріщинами, але буде тримати форму.
Остатні кілька років абсолютно змінили свідомість, вивернули людей зсередини. Життєві плани, бізнеси - будууються під вибухи, мрії про великий будинок перетворилися на бажання тиші, спокою та однокімнатну квартиру на першому поверсі, більш гостро відчваються слова "беззахисність" та "затишок".
Все вчасно - подорожі, що не відбулися, люди з якими не зрослося. Бо тоді було не на часі, хтось би не оцінив красу краєвидів, парканів, старих дверей або каміння храмів; хтось би не оцінив чуже прагнення розвитку, не дав би побудувати, фактично зібрати з піщинок себе такого, яким ти є зараз; близькі зараз люди не змогли б пройти свій шлях і, врешті, прийти до тебе; ти б не заглибився в життя або в людину з головою, можливо, тільки намочив би там ноги, або зайшовши по стегна, сказав "ні, воно йобнуте там занадто холодно".
З дому додому.
Кусочки життя, які трапляються тобі на шляху, як камінці - ціла маса створює сіруватий обрис океану, але кожен має свй характер, смак та колір.
Стоїмо. На коліях розлите мастило та квітнуть кульбаби.
