Про європейську минувшину
- 21.02.22, 18:25
Типовим є уявлення, що десятки тисяч років тому люди ще не вміли будувати собі оселі, тому часто жили в печерах. Однак це лише частково правдиво, оскільки вже в період середнього палеоліту, який тривав приблизно від 300 до 30 тисяч років тому, древні люди стали будувати собі житло. Свідчення цьому археологи знаходили в різних місцях Європи, зокрема на неандертальських стоянках у східній її частині. Однак більшого поширення практика набула в період верхнього палеоліту, що тривав приблизно 35-11 тисяч років тому. Рештки жител із кісток мамонтів та деревини, усередині яких розташовувалося багаття, знаходили й на території України. Вік більшості східноєвропейських будівель з верхнього палеоліту датується орієнтовно 12-17 тисячами років, але зараз науковець Вадим Степанчук (Vadim N.Stepanchuk) з Інституту археології Національної академії наук України описав залишки оселі, які наразі є найстарішими у степовій зоні Східної Європи.
Знахідку розкопали на глибині майже тринадцяти метрів на стоянці Міра, що розташована приблизно за 15 кілометрів від Запоріжжя. На те, що колись це було житло, вказує низка знайдених артефактів, як-от ями, попіл, рештки багать, кістки та прикраси із бурштину. Радіовуглецевий аналіз показав, що археологічний шар, де знайшли рештки житла, має вік приблизно 31-28 тисяч років. Це могла бути тимчасова осінньо-зимова оселя мисливців на гаремний табун коней Equus latipes.
Як показали попередні дослідження, тоді група людей прийшла до сучасного місця розкопок восени й пробула там до весни. Будівництво будинку, схоже, почалося із ритуального закопування в невелику яму кінських кісток. Це місце відтак позначили рогами гігантського оленя (Megaloceros giganteus).
За результатами дослідження, будівля мала округлу форму з діаметром приблизно чотири метри, а загальною площею — 14,5 кв. метрів. На вигляд вказують ями навколо споруди, що залишилися після жердин та невеликих стовпів. Водночас центральна частина житла, скоріше за все, опиралася на масивніші стовпи з діаметром більшим за 8 см. Автори припускають, що матеріалом для будівництва могла бути деревина сосни, оскільки в межах цього шару її рештки є доволі поширеними, а її довгі гладкі стовбури забезпечують легкість фіксації в різних позиціях. Загалом, оселя могла бути схожою на ярангу — сучасне переносне житло народів Північно-Східного Сибіру.
Будівля поділялася на дві зони: передню та задню. Передня із входом, що найімовірніше, був орієнтований на схід, була місцем, де відбувалася найбільш інтенсивна й різноманітна активність жителів. Тут було знайдено 19 500 крем'яних лусок та відщепів, що складає 35 відсотків від загального числа знайденого в археологічному шарі локації кременю. Також в межах саме цієї зони археологи знайшли майже всі прикраси із перфорованих зубів лисиць та фрагменти кісток з гравіюванням, понад 70 відсотків зубів хижих тварин та фрагмент людського зуба й прикрасу з бурштину.
Водночас задня, спрямована на захід зона відрізнилася бідністю на артефакти. Автор припускає, що ця частина оселі використовувалася як спальня. А ще він не виключає, що між двома «кімнатами» могла розташовуватися свого роду перегородка, яка відмежовувала спальну зону від робочої.
Цікаво, що науковці не знайшли ознак типового використання вогню в центральній частині будівлі. Її обігрів радше відбувався за допомогою вугілля, що його заносили із вогнища зовні житла. Однак в будівлі виявили кілька димових багать, які могли призначатися для відлякування кровосисних комах.
Набуття контролю над вогнем приблизно 400-350 тисяч років тому вважають одним із найважливіших процесів, які сталися за час еволюції людства. Вогонь забезпечив древніх людей до того недоступними вигодами, як-от додатковим захистом від хижаків, можливістю споживання нової їжі, нові способи оброблення матеріалів, подовженням світлового дня та іншими. Проте розведення й підтримання вогнища вимагало пошуку палива та доставлення його до визначеного місця, для чого люди могли кооперуватися в групи. Це могло дати їм додатковий поштовх до соціальної взаємодії та культурного розвитку. Культурна трансмісія, яка полягає у передачі знань, ідей, вірувань та поведінкових ознак між групами та популяціями, є невід'ємною складовою соціального життя сучасних людей.
Деякі вчені вбачають у цьому причину еволюційної успішності виду Homo sapiens і вважають, що поширення культурних знань почалося приблизно 70 тис. років тому, коли сучасні люди почали ширитися світом. Однак поки що невідомо, чи не з'явилася ця риса ще раніше в інших людей. Вивченням цього питання і зайнялися науковці Лейденського університету та Технічного університету Ейндговена.
Вчені провели огляд археологічних даних про використання вогню серед наявної наукової літератури за останні десятиліття. Вони переглядали інформацію, що стосується розкопок у різних локаціях по всьому світі: Європі, Ізраїлі, Азії, північній Африці. Особливу увагу вони звертали на відмінності в кількості свідчень, що датуються до та після відмітки 400 тис. років тому. Ними можна вважати залишки вугілля, обвуглені кістки, які могли залишитися після приготування їжі, або ж каміння та інші об'єкти зі слідами впливу високої температури.
Докази використання вогню людьми, старші за 400 тис. років, виявилися дуже рідкісними. Однак велика кількість археологічних знахідок вказують на "вибухове" поширення використання вогню серед різних віддалених популяцій після цієї точки на часовій шкалі. Причому це відбувалося протягом відносно короткого періоду, приблизно в 50 тис. років.
Можливим поясненням дивного спостереження є те, що різні людські угрупування незалежно одне від одного зрозуміли, як розводити вогонь. Проте коротке часове вікно, під час якого навичка поширилася, вказує радше на те, що угрупування людей навчалися користуватися вогнем одне від одного. Ймовірно, люди різних популяцій та видів взаємодіяли достатньо тісно, щоб уможливити обмін ідеями та технологіями.
Іншим прикладом ранньої передачі культурних знань автори називають поширення серед людських популяцій леваллуазької техніки оброблення каменю для отримання пласких кам'яних знарядь. Техніка швидко стала набувати популярності приблизно через 100 тис. років після освоєння вогню, і її використовували різні угрупування людей, зокрема поміж ранніх неандертальців та Hоmo sapiens, навіть у віддалених локаціях, як-от у Європі, західній Азії та Африці. Вона забезпечувала кращий контроль над формою кінцевого виробу, тому мала велике значення в культурній еволюції древніх людей. Водночас такий спосіб оброблення каменю помітно складніший за попередні варіанти, тому вчені припускають, що освоїти її можна було лише протягом тривалої та близької взаємодії з носієм знань через активні його інструкції.
Таким чином, науковці допускають думку про те, що не 70, а вже 400 тис. років тому різні людські популяції могли демонструвати достатню толерантність одне до одного для тісної взаємодії. На їхню думку, використання вогню є найдавнішим свідченням про поширення культурного знання. Це означає, що складні соціальні мережі, передача технологій та поведінки, які ми звикли вважати винятковою рисою Hоmo sapiens, могли існувати ще до появи сучасної людини.
Водночас автори не виключають, що їхній висновок може бути передчасним, і сподіваються, що їхня робота спонукатиме інших вчених також досліджувати це питання.
Кисле середовище торф'яних боліт сприяє доброму збереженню органічних решток. Через це при добуванні з них торфу неодноразово випадково знаходили природно муміфіковані тіла людей. У деяких випадках вони настільки добре збережені, що в них майже цілими наявні шкіра, волосся, нігті, а іноді й внутрішні органи, як-от кишківник. Такі останки, що їх називають болотяними людьми, або болотяними тілами, дають унікальну можливість дізнатися нові деталі про побут древніх людей, включно з їхнім одягом, дієтою, здоров'ям та навіть ритуалами.
У період залізної доби життя тисяч людей закінчувалося в болотах північно-західної Європи. Як показує вивчення тіл, деякі з них опинялися у в'язкій пастці випадково, однак інших закидували до боліт навмисно. Оскільки у той час болота використовувалися і для ритуальних заховань, то певна частина болотяних людей могли бути жертвами ритуальних дій. Дослідники з Музею Сількеборга припускають, що це ж могло статися із Людиною з Толлунда.
Людиною з Толлунда називають муміфіковані рештки чоловіка, які знайшли у болоті біля Сількеборга, Данія, ще в 50-х роках минулого століття.
Дослідження тіла показало, що він жив у 405-380 роках до нашої ери, на початку ранньої данської залізної доби, а помер у віці 30-40 років. Ймовірно, він був повішеним, а через деякий час похований у болоті у позі людини, що спить. Людина з Толлунда відома за свою чудову збереженість: на голові чоловіка й тепер помітні дрібні зморшки та щетина, а в тілі залишилися відносно цілі внутрішні органи, зокрема легені, печінка та травна система.
У новій роботі вчені провели детальне вивчення вмісту травної системи болотяного чоловіка. Вони звернули увагу як на рештки рослин та паразитів, які вивчалися і десятиліття тому, так і на сліди білків та інших молекул, що раніше не ставали предметом досліджень через брак технологій.
Майже весь матеріал містився у товстому кишківнику чоловіка, зокрема рештки злаків, пилку та трохи тваринних залишків. Скоріше за все, останньою його їжею, за 12-24 години до смерті, була каша. Приблизно на 85 % вона складалася з зерен ячменю (Hordeum vulgare), на 5 відсотків — із насіння льону (Linum usitatissimum), а ще 9 відсотків припадали на насіння гірчака шорсткого (Persicaria lapathifolia). Ще приблизно один відсоток припадав на залишки приблизно 20 інших видів рослин. Науковці також знайшли у вмісті кишківника рештки тваринних білків, радше костистої риби, можливо, вугра. Калорійність такої страви оцінили приблизно в 5380 кДж, що становить десь половину добової потреби чоловіка, тому не можна сказати, що він голодував.
Окрім залишків їжі, у кишківнику болотяної людини були присутні білки та яйця різних паразитів — волосоголовця (Trichuris), ціп'яка (Taenia) та аскариди (Ascaris). Їх чоловік міг підхопити, поїдаючи недостатньо термічно оброблене м'ясо та випиваючи забруднену воду незадовго до смерті.
Вчені підсумовують, що загалом остання страва людини із Толлунда досить типова. Однак увагу привертає відносно велика частка в ній диких насінин, яких також знаходили у деяких інших болотяних тілах. Це наводить на думку, що подібна добавка могла застосовуватися лише в окремих випадках, можливо, при жертвоприношеннях. Утім, не виключено, що насінини додавалися з метою збагачення поживності або покращення смаку страви.
Вчені США, Туреччини та Великобританії виявили, імовірно, загадкове місто Тархунтасса, що згадується в документах Хеттської імперії, яка загадково зникла. Якщо гіпотеза підтвердиться, це стане істотним археологічним відкриттям, яке допоможе зрозуміти долю зниклого народу.
Хто такі хетти?
Це народ індоєвропейської мовної сім'ї , що у кінці бронзової на початку залізної доби мешкав у Малій Азії, де заснував Хеттське царство (Хатті). Воно на рівних змагалася з Єгиптом, Вавилоном та Ассирією.
Ще одна особливість - їхня мова. Коли знайшли і розшифрували архіви, то виявилося, що мова там була абсолютно новою для тих місць. Хеттська зараз вважається першою письмовою індоєвропейською мовою. А самі хетти - перші відомі представники цієї родини народів. У Сирії та Малій Азії вони виявилися чужинцями.
Найбільшої могутності вони досягли саме в Малій Азії. У XVIII ст. до н. е. виникає перша єдина держава, заснована царем Аніттою. З того часу починається історія однієї з найсильніших імперій давнини. Розрізняють три періоди: стародавній, середній та новий.
Чому існує така увага до зниклих народів царства Хатті? Тому що дослідження істориків, археологів та мовознавців 19-20 століть показують, що хетти можуть мати причетність до етногенезу окремих народів або й всього конгломерату народів індо-європейської мовної сім'ї, що з'явилися на широких теренах Європи на початку залізної доби (12-9 ст. до н. е.), а саме - бути предками кімерійців, скіфів, кельтів, латинів, германців, такого племені, як... гети (!!! ), даки... Та й загалом для всіх венедів-слов'ян, ну а серед них звісно українців.
Звідки з'явилися хетти, точно не відомо.
На даний момент побутують дві гіпотези:
Дуже цікаві деякі особливості їх суспільного устрою. Ніде в стародавньому світі жінки не мали такої свободи та рівноправності із чоловіками, як у Хеттському царстві, де цариці правили нарівні з царями. Були значні елементи демократії у державному устрої, які пізніше підхопили і розвинули греки.
В останні століття свого існування хетти створили могутні Новохеттські держави, за царя Суппілуліума I та ін., що мали також істотний вплив на Близькому Сході.
Що відомо про місто Тархунтасса?
У бронзовому віці центральну частину сучасної Туреччини займало Хеттське царство - велика імперія, яку можна порівнювати з Давнім Єгиптом та Ассирією. Її столицю Хаттусу, розташовану в серці країни, захищало з півночі Чорне море. Звідти царі вершили долі підлеглих народів, визначали внутрішню і зовнішню політику.
Вперше Тархунтасса згадується в хеттських документах періоду правління Муваталлі II (1295-1272 рр. до н. е.), який переніс туди царський двір з колишньої столиці, міста Хаттуси. Можливо, це переміщення було пов'язано з тактичними міркуваннями, оскільки в той час Хаттусі навалою з півночі погрожували каски, а також з тим, що Тархунтасса була віддалена від Сирії, де в той час велися основні бойові дії. Можливо, зіграли роль і міркування релігійного характеру, оскільки особистим божеством Муваталлі був бог грому і блискавки Тархунт, який одночасно був покровителем Тархунтасси.
На початку XIII століття до нашої ери царство хетів було на вершині могутності, активно розширювалося на південь, схід і захід. Як
стало відомо з документів, що дійшли до нас, приблизно в 1280 р. до н. е. імператор Муваталлі II переніс столицю з Хаттуси в Тархунтассу, в
недавно приєднані "нижні землі". Причини раптового і дивного переїзду столиці досі невідомі. У текстах є натяк на релігійне підґрунтя: Хаттусу вважали проклятим місцем. Можливо, зіграли роль політичні та стратегічні міркування, тобто все в комплексі. Рішення царя було піддано критиці, і через три десятка років двір, керований старшим сином Муваталлі ІІ Мурсілі III, повернувся назад.
Що знайшли на гаданому місці розташування міста?
На рівнині Конья - зараз там однойменна провінція сучасної Туреччини - виявили більше 100 перспективних для розкопок місць, серед яких - величезний курган Туркмен-Карагуюк.
Його площа становить 125 га, що можна порівняти з площею Хаттуси. Навколо - родюча рівнина, здатна прогодувати багато людей. Під час археологічної розвідки там знайшли кераміку у хеттській манері. Вчені вважають, що це і є Тархунтасса.
Неподалік від кургану, в іригаційному каналі, за сприяння місцевих жителів архелоги виявили кам'яну стелу. Напис на ній, накреслений лувійськими ієрогліфами, розповідає про Великого царя Хартапу, що завоював країну Мушка (Фригія) і підкорив ще 13 царств. Його ім'я згадується в декількох лувійських текстах, вибитих в скелях гірських масивів Кизилдага і Карадага поблизу від Туркмен-Карагуюка. Можливо, це ритуальні комплекси, які нерідко влаштовували неподалік від древніх столиць Сходу.
Хартапу - загадковий персонаж для істориків. Судячи з написів, він міг правити на початку XII ст. до н. е., коли централізоване Хеттське царство котилося до занепаду. Тронне ім'я Мурсілі говорить про приналежність до хеттської царської династії. Однак на барельєфі він зображений в образі Новоассирійского царя, що вказує на VIII ст. до н. е. Осборн з колегами схиляються до цієї дати, з огляду на особливості письма на знайденій стелі. Назва країни, якою правив Хартапу, ніде не згадано. Але в одному з наскельних текстів є ієрогліф, що позначає бога грози Тархунта - покровителя Тархунтасси.
Чому зникли хетти.
На початку залізної ери Хеттська імперія буквально випарувалася. Цей час називають бронзовим колапсом. Криза почалася на всьому Близькому Сході, народи знімалися з насиджених місць у пошуках кращої долі. Правителі з почтом залишили Хаттусу, забравши найцінніше. Незабаром з'явилися народи моря, розграбували і підпалили порожнє місто.
Вчені вважають, що централізоване Хеттське царство в останні десятиліття свого існування потерпало від голоду. Ми знаємо, що єгипетський фараон Мернептах (1213-1203 рр. до н. е.) спрямував хеттському царю зерно, "аби підтримати землю Хат". Сам Тудхалія відправив терміновий лист царю міста-держави Угарит із проханням послати зерна, кількість якого еквівалентна сучасним 450 тоннам. При цьому лист закінчується наголосом Тудхалія, що це питання життя та смерті.
Справа в тому, що перманентні військові походи хеттів забирали всіх працездатних молодих людей з домашньої робочої сили і фермерських господарств. Через це працювати на полях стало просто нікому. Все частіше хетти стали залежати від зовнішніх джерел зерна, що поставлялися васальними державами на півночі Сирії та в інших місцях. Коли імпорт був стабільним, зерна вистачало, щоб компенсувати дефіцит, проте ситуація різко погіршувалася, коли торгові маршрути виявлялися під загрозою. Море в той час практично повністю контролювався піратами, які наносили істотні удари і по суші.
"Швидш за все, хетти пішли на північ Сирії. У всякому разі, через три "темних століття" після зникнення централізованої імперії там утворилися царства, чиє населення називало себе хетами і писало лувійськими ієрогліфами. З цієї точки зору розкопки Тархунтасси - як видно, столиці якоїсь лувійської внутрішньої держави - дуже цікаві", - пояснює Марія Моліна, фахівець з хеттської мови, співробітник Інституту мовознавства РАН
У наступні сезони археологи планують провести геофізичне сканування та буріння кургану Туркмен-Карагуюк з метою точнішої оцінки розмірів міста та його структури, а також намітити місце майбутніх розкопок.
Теорію запропонував британський історик, лінгвіст та археолог Колін Ренфрю у 1987 році. Ренфрю пов'язував прабатьківщину індоєвропейців із розкопками поселення Чатал-Гююк (за 2000 років до вторгнення курганної культури в Європу). У міру зростання населення воно було змушене мігрувати через Середземномор'я в Центральну та Північну Європу.
У 2003 році, використовуючи статистичні моделі, новозеландські еволюційні біологи Рассел Грей і Квентін Аткінсон провели глоттохронологічне дослідження. Вони проаналізували споріднені слова 87 мов індоєвропейської групи, використовуючи лексико-статистичну базу даних, яку за списками Сводеша у 60-х роках створила Айсідор Дайєн. Результати, отримані вченими, вказують на вік праіндоєвропейської мови в інтервалі від 8000 до 9500 років, що узгоджується з анатолійською гіпотезою. Методи та результати Грея і Аткінсона зазнали серйозної критики. Проте вчені у 2006 році відповіли на критику. А в 2001 році спільно з Грінхіллом встановили, що два інші набори даних також узгоджуються з теорією.
Серед інших відомих прихильників - Баррі Канліфф.Девід Ентоні вказував, наприклад, на те що поява колеса в рамках даної гіпотези датується кількома тисячоліттями пізніше ймовірної міграції з Анатолії і розділення праіндоєвропейської мови. Але відповідні терміни в різних індоєвропейських мовах не є різнорідними, як би мало бути, а навпаки дуже схожі[5].
Деякі лінгвісти не відносять хетську (та інші анатолійські мови) до індоєвропейської мовної сім'ї. На їхню думку хетська та праіндоєвропейська - дві гілки, які йдуть від спільного стовбура (було відомо, що хеттська належить не до індоєвропейських мов, а до невідомої мовної сім'ї, але з таким поглядом я стикаюся вперше, тому то і занотував цей матеріал на правах майже повного копіпасту)