Балкано-дунайська версія неолітизації України

Джерело. стор. 5

           Сучасний стан археологічних джерел з неоліту України суперечить досить популярному наприкінці ХХ ст. твердженню про місцеву доместикацію найдавніших домашніх тварин (вівця, коза, бик) та культурних рослин (пшениця, ячмінь, горох). Численні факти переконливо свідчать на користь їх одомашнення на Близькому Сході з наступним поширенням через Балкани і Подунав’я у центрально-Східну Європу, у тому числі і на Правобережну Україну.
            Не підтвердилася південно-східна версія неолітизації України, що була популярною серед радянських дослідників у другій половині ХХ ст. під назвою «східного скотарського імпульсу». Натомість маємо численні археологічні, антропологічні, палеозоологічні та палеоботанічні свідчення на користь південно-західного варіанту неолітизації регіону.
            Неоліт України не є винятком із загальноєвропейського контексту. Як уся центрально-Східна Європа Україна, передусім Правобережна, перейшла до неоліту у VІ—V тис. до н. е., запозичивши його новації з Балкан через Подунав’я. Це сталося в режимі «балканізації» завдяки п’яти послідовним хвилям неолітичних землеробів-колоністів з Балкан та Подунав’я — морська, гребениківська, кришська, лінійно-стрічкової кераміки, кукутені-трипільська. Принципові зміни в концепції неолітизації України, що сталися на початку ХХІ ст., по суті, є відходом від старого бачення «неолітичної революції» в регіоні. Останнє формувалося у повоєнні часи в умовах ідеологічного протистояння Заходу, значною мірою, під впливом відомих радянських ідеологем. Зокрема неписаним принципом радянської археології був патріотичний автохтонізм, що протиставлявся буржуазним ідеям безрідних космополітів міграціоністів. Сформована у повоєнний час концепція «східного скотарського імпульсу» теж несе певний наліт радянського патріотичного автохтонізму. За В. М. Даниленком, скотарство було привнесено на південь України з поза її меж, але... з радянської Туркменії та Передкавказзя, а не з країн ворожого НАТО — Туреччини та Греції.
            Відхід від ідеологічного протистояння Заходу зняв зазначені ідеологічні обмеження в науці, а розвиток археології показав, що неоліт України, перш за все Правобережної, є органічною частиною неоліту центральної Європи. Неолітичні культури Правобережжя є локальними проявами культурних спільнот центральної Європи, а послідовні фази неолітизації останньої (морська, кришсько-керешська, лінійно-стрічкова, лендьельська та ін.) прямо корелюються зі згаданими хвилями неолітичних колоністів з Балкан через Подунав’я на південний захід України.
            Таким чином, Правобережна Україна перейшла до неоліту синхронно з центральною Європою внаслідок колонізації найдавнішими неолітичними землеробами з Подунав’я у VІ—V тис. до н. е. А у V—ІV тис. до н. е. неолітичні новації з Правобережжя поширилися на північ у Полісся, на схід та південний схід України.
            Фактично, на початку ХХІ ст. в археології України сталася принципова зміна концепції неолітизації регіону.
            На зміну старій південно-східній версії приходить південно-західна, що відповідає загальноєвропейському баченню неолітичної революції в центральній Європі шляхом її колонізації неолітичними землеробами з Балкан через Подунав’я.