Відомий сатирик Михайло Жванецький ще в радянський час написав гарну інтермедію на тему ведення диспутів, коли головним є не слухати співрозмовника, а роздивлятись. І вести дискусію на ось таких тонах дослівно за Жванецьким «Що може розумного сказати чоловік, якщо він кривий? Ну якщо він кривий, то як його можна взагалі слухати?»
Справді, це найпростіший метод ведення дискусій, де логіку розуму підміняють агресією емоцій: – Тю, дурню! – Сам дурень! Ще й свиня! – Хто би ще рохкав...  Такою є класична бесіда людей різних політичних уподобань у нас по Україні, про що особливо наглядно видно з Інтернету. Вже скільки часу я намагаюся знайти бодай незначне коло людей, у яких особисті емоційні уподобання не перебивають тверезого розумового аналізу – і ніяк не можу знайти. Постійно натикаю на позицію дуалізму: або ти з нами за нашу правду – або ти дурень і гад. Іншого просто не дано. І я вже стомився опонувати людям, кажучи, та не лайтеся, а подивіться спокійно на дійсність і подумайте неупереджено про все  – нічого з того не виходить.
З широкого спектру подібних дискусій-сварок особисто мене що називається дістало оте проклинання дотепер електорату «проти всіх», до якого я і себе долучаю, хоча принципово не ходив голосувати у другому турі виборів Президента України у 2010. Принципово, про що докладно описав, тому не буду повторюватись, а подаю невеличку алегорію про ті вибори, щоб потім додати кілька зауважень з погляду більш сучасного.
Отже вибори назвемо весіллям, а Україну – нареченим, ну а претенденти будуть наречені. Отож зібралася у нареченого вся рідня різна і багацько, провели перший тур кастингу наречених, вибрали двох суджених і стали поміж них обирати, аж тут стає відомо, що одна дівчина горбата, але цнотлива, а друга хоч і гарніша, але гуляща як ну, вже аж два аборти зробила... І тут рідня нареченого поділилась на три табори: одні кричать, що вони проти всіх, бо нареченому треба обрати нормальну і порядну молодичку, другі кричать, що краще горбата, чим гуляща, ну а треті ревуть, як то можна за горбату – що то за жахіття, а не пара буде на весіллі. Б’ються- чубляться, розсварилася вся рідня, а за бенкет вже заплачено, кабанчика заколото, музикам завдаток дано – когось мусять вибрати. Тут і наречений натякнув, що воно якось з горбатою до ліжка не дуже кортить йти в шлюбну ніч...
І минуло по тому весіллі кілька років, а в рідні нареченого все ще й досі поміж собою чубляться: – А бачиш! Бачиш! Жіночка і за чоловіком все одно підгулює на стороні, а от наша вірна жона була б, ой вірна... Їх опоненти кажуть на те: – Звичайно, що вірна була б – хто ж бо до такої горбатої залицятись схоче? Та вона і в шлюбі свою цноту недоторканою зберегла б... А так хоч воно і не все так, як мало бути, але ж і чоловікові щось добре перепадає... Ну а третя частина родини мовчить, тужливо дивиться на нездалу подружню пару і на свою недолугу родину, що доводить і надалі свою правоту, хоча добре ясно, що вся родина гуртом велике паскудство вчинила.
Хтось може запитати, чому саме горбата? Можна і осучаснити, звичайно, бо наркоманка справді ближче до істини, але хіба це міняє змісту паскудства? Хіба не огидно всім від такого сватання? Від виборів без вибору? Від того, що не вихваляють принади, а виказують в кого більші вади! Бач інший претендент значно гірший від нашого... Убожество в абсолюті! І після цього ще хтось пробує осуджувати когось з людей, що обрали в Президенти України Віктора Януковича, а інші тому не перечили. Ви таки нарешті оберніться і на своє «добро» добре роздивіться! Змусили обирати з двох зол, от люди і обрали яке менше... Значить ваше зло більше – чому того не хочете визнати?
Навпаки постійно можна почути звідтам злорадне: – Насте! Маєте! А от би обрали тоді Юлю... І вся пісня, без жодних аргументів! Бо не можуть їх навести щодо того, а чому вони певні, що було б краще за Юлі, – не наводять. Жодного! Одна міфічна здогадка: от якби... Хоча всім відомо з практики, що за час свого прем’єрства з надширокими повноваженнями жодних успіхів економіка України не показала. Коли кажуть про світову кризу чи епідемію грипу тощо, то є проста і чітка відповідь: а справді видатну людину якраз по таких надскладних моментах і визнають. Чомусь за Меркель світова криза Німеччину не зачепила? Бо то жінка мудра і за державу дбає, а не за оновлення власного гардеробу...
Ще одна з важливих тем, коли йде звинувачення теперішньої влади в Україні як кримінальної і мафіозної. Зачекайте, а хіба туди до влади не перейшла провідна частина з команди БЮТ? Перейшла. І вона приймає активну співучасть у мародерській антинародній економічній політиці теперішньої влади в Україні. Список тих людей занадто довгий, щоб наводити... Та й питання в іншому: чи робили б вони щось інше, якби перемогла Тимошенко? Риторичне запитання.
Всі антиукраїнські та антинародні закони й інші акти у Верховній Раді України за минулий час включно й злочинний мовний  закон – ніколи б не стали дійсністю, якби не вирішальна участь в голосуванні депутатів-перекінчиків з БЮТ. Що це за кадрова політика була у пані Тимошенко, яка безпосередньо особисто затверджувала всі депутатські списки включно по областях?!  Хіба не з надр БЮТу вискочило оце новітнє проросійське угрупування Наталії Королевської? А наявність коло себе садиста-вбивці Лозинського навіщо було Юлії Тимошенко? Для самозахисту, чи щоб прибирати різних неугідних типу Євгена Щербаня? Знову риторичне запитання.
Можна продовжити спростування тези, що якби на виборах в президенти перемогла Юлія Тимошенко, то Україна б процвітала аж зацвітала, але чи потрібно? Для розумного сказано досить, а для опонентів, що люблять замість слухати – роздивляється і обдивлятися чим би це обгадити, то не боїмось – серед того живемо. Хоч і не хочеться, як і обирати не хочеться поміж двох зол. Як каже англійське прислів’я: «З двох зол не обирають жодного». Я з цим згоден, а ви? І це вже зовсім не риторичне запитання.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Є таке популярне гасло: «Бандера прийде  – порядок наведе!»  – яке можна часто почути на різних заходах у Львові, особливо національно-патріотичних мітингах чи маніфестаціях. Найбільше полюбляє скандувати це гасло молодь, що і не дивно, але дивно інше: чому власне саме Степан Бандера повинен приходити й наводити порядок в сучасній Українській Державі? Теж мені крайнього знайшли в якості прибиральниці...
Ні, я розуміюся на метафорах і на гіперболах, як розумію, що мова йде про ідейну спадщину Степана Бандери, а все ж чому так прямо і не сказати: «Ідеї Бандери вжиття проведем  – своїми руками порядок наведем!» Власне так і діяла когорта людей з УВО-ОУН-УПА: вони не чекали, що хтось там дасть їм свободу, державу і наведе порядок в ній. Ці люди за власною ініціативою бралися за роботу в різних сферах суспільного життя, чим і ствердили навічно в Україні свою Ідею і Чин.
Для чого заведена ця дещо абстрактна розмова? Власне заради конкретики, якими є майбутні політичні вибори в Україні до Верховної Ради: які б гасла не проголошували політики і яких би глобальних та радикальних обіцянок не робили, а все одно людям потрібно ясно усвідомити наперед, що саме вони будуть виконавцями або і навіть жертвами від діяльності новообраної ВРУ. Дива не станеться, бо в політиці його не буває! І економіці так само. Час це усвідомити чітко і однозначно.
Можна нагадати, як всі вірили, що ось Україна стане незалежною і ми тут же заживемо гарно і заможно! Не сталося такого дива, а стався Кучма. Або після славної Помаранчевої революції так само всі в Україні сподівались на диво: зараз Ющенко і Тимошенко зроблять наше життя чудовим-пречудовим. І тут нічого не вийшло гарного. Далі багато хто увірував у диво «владної руки господаря» Януковича, що враз наведе порядок і дисципліну в Україні, а затим і добробут. Що маємо насправді  – самі бачите: доброго мізерно мало.
І виникає просте запитання: коли ж ми в Україні нарешті перестанемо вірити у міфічне диво миттєвого збагачення і розпочнемо самі працювати, самі наводити лад у власній державі? На себе особисто працюємо хто на що гаразд, тоді як до державного... Тут явний негаразд.
Є гарне прислів’я: «Біда вимучить  – біда й виучить». Щось в Україні з тою виучкою ну ні в яку. Виникають і зникають в Україні різні політичні МММ, знову і знову якийсь черговий політичний Мавроді надурює людей  – і мало що йде в науку українському виборцю, який і далі вперто вірить в диво: ось проголосуємо, оберемо вождя-генія і завтра настане красота, а не життя. Хоча після виборів настає час протилежного обіцяному нового гасла типу: «Покращення вже сьогодні»  –  було учора»
Таким чином закликаю більшість активного електорату в Україні не тільки і не стільки перейматися результатами нових виборів до ВРУ, як грунтовно задуматись над тими власними діями в подальшому після виборів та над відповідними вимогами до законодавчої і виконавчої влад. Особливо це стосується вже досить значного прошарку української буржуазії і малого, і середнього, і великого бізнесу, тому що там є що планувати і є що втрачати, якщо в Україні розпочнеться чергова політична деструкція. Тому для вас, любі буржуа, особливо теза «чесних виборів» повинна стати першочерговою!
В політичній боротьбі багато хто з «претинднетів на папаху» готовий піти на все заради досягнення перемоги, але обмежує оте його «все» усвідомлення, що і суперники також можуть піти на все що завгодно. Тому і тільки тому всі учасники виборчого процесу всіма силами повинні намагатися діяти чесно самим і вимагати цього від інших, а не навпаки  в жодному разі! Чесна перемога у виборах дає право на владу, тоді як нечесна сфальшована перемога владу дає, а права на неї  – ні. Чесність виборів є одною з головних суспільних вимог!
І ще одне є важливим, про що я вже сказав вище: виборець повинен усвідомлювати подальшу мету свого вибору. Якщо основною темою вибору є гасла «знай наших» і «наб’ємо пику ворогам»  – то ясно, що після виборів суспільного позитиву в діяльності обраних депутатів буде нікчемно мало, що ми пересвідчились вже безліч разів. Але якщо вибір відбувається за думкою, що політика  – це мистецтво компромісів, вміння домовлятись щодо дотримання взаємних інтересів  – то результати виборів будуть однозначно значно позитивніші від виборів за принципом «стінка на стінку».
У Степана Бандери є гарний вислів: «Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав»  Сподіваюсь, що для українського суспільства настав час ідеї примирення і припинення соціальної конфронтації. Ідеї спільної злагоди в державі і мирної праці. Принаймні підтвердження тому є той факт, що принцип «біполярного політикуму» в Україні не знайшов підтримки і нам не доводиться вибирати «або  – або», де за часту жодне «або» не довподоби виборцю, але іншого нема. А потім жаліємось, чому ми маємо, те що маємо... На щастя, тепер є що вибирати в Україні, а це наша спільна заслуга.
З того всього висновок чіткий: вибори 28 жовтня 2012 року до Верховної Ради України мають бути чесними і їх результат має бути позитивним для соціального єднання в Україні, а не створити нове коло суспільної конфронтації. І все це залежить від нас з вами! Всіх нас в Україні сущих! І Бандера для цього не прийде!  Як би його не кликали і не припрошали  – все одно не прийде, тому що це справа для живих: наводити порядок у власній хаті. До того ж Степан Бандера давно вже з нами в Україні для кожного, хто цього щиро схоче!
   
Богдан Гордасевич

Дмитро Снєгирьов

Повстанський рух на Луганщині 1921-1923 рр.
Провокативні методи та спецзагони ВЧК

У березні 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад, організований більшовиками, ухвалив рішення щодо посилення боротьби з "бандитизмом", тобто, проти всіх своїх політичних супротивників, оголосивши це "государственной задачей первостепенной важности".
У лютому 1921 року тодішній головнокомандувач всіма Збройними силами Російської республіки Л. Каменєв у доповіді В. Леніну (про стан боротьби з бандитизмом) змушений був визнати, що "банди на території правобережної України мають характер місцевих організацій, які користуються підтримкою та співчуттям населення. Сила банд коливається від 100-250 бійців і має загальну чисельність близько 2500 бійців". У липні 1921 року в офіційній доповідній записці того ж Каменєва згадується 18 повстанських загонів лише в Донбасі, які об'єднували близько 1500 кіннотників та мали 19 кулеметів.
На момент цих подій повітові надзвичайні комісії (далі - ЧК) в Україні були ліквідовані через відсутність відповідної кількості працівників. Їхнє місце зайняли так звані політбюро, які входили на автономних правах до міліції. Повітові ЧК були збережені тільки в небагатьох особливо важливих центрах Донбасу, наприклад, у Маріуполі. Керівництво таких комісій було завжди відоме працівникам, яких скеровували з досить високих посад в апараті "губчека". Про це красномовно свідчать шифровки, які органи ВЧК надавали своїм низовим каральним структурам: "Як встановлено, контрреволюційні організації та угруповання добре обізнані про те, що ВЧК даного часу вимушене на, так би мовити, деяку пасивність. Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен з нас... Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії комунізму".
Не розраховуючи на місцеві кадри, з Росії, для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів держполітуправління у Правобережній Україні був призначений російський більшовик В. Євдокимов. Сотні чекістів із різних губерній Росії були відряджені в Україну. Серед них – відповідальний працівник Брянської ЧК Д. Мєдвєдєв, який був призначений головою Старобєльскої ЧК.
Разом з посиленням каральної системи та безжального терору , V Всеукраїнський з'їзд проголосив амністію всім "бандитам", які бажають припинити боротьбу. Амністія діяла до 15 червня, а потім її дію продовжили ще на місяць. Згідно з офіційними даними, амністією скористалося приблизно 10000 повстанців, що свідчить про масштаб повстанського руху на Правобережній Україні. З-поміж тих, хто зголосився скласти зброю, були керівники штабу Махно-Звєрєв, Полєно, Вдовіченко. Проти останнього чекісти використали брудний та відверто провакативний метод. Важко пораненого, його скерував Махно на лікування до Новоспасовки. Там, у непритомному стані Вдовіченка захопили в полон. Піддавши страшним тортурам та моральному тиску, чекісти примусили його підписати заяву про перехід до більшовиків та звернення до повстанців щодо припинення збройної боротьби.
Подібні методи нащадки чекістів використовуватимуть у боротьбі проти повстанців на Західній Україні у 40-50-х роках.
Частина повстанців під загрозою розстрілу перейшли на сторону влади. ЧК тоді вирішило використати їх, аби деморалізувати повстанців із середини: одних відправили до повстанців, інших – розстріляли їхні ж колишні бойові побратими. Ця поразкова пропаганда поєднувалась з жорстокими репресіями проти поранених повстанців та їхніх родин. У випадку, коли знаходили пораненого повстанця, карали не тільки його, а й родину, в якій він переховувався.
Провокації, терор та розстріли заручників стали нормою роботи чекістів. Основним моментом у боротьбі проти повстанців було просунення чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів з метою ліквідації керівництва та морального занепаду усередені загону.
У липні 1921 року Мєдвєдєв, який вже тоді був начальником Старобєльської ЧК, отримав інформацію про наявність у районі великого повстанського загону у кількасот шабель. Загін вів себе доволі пасивно, діяв, здебільшого, з метою захопленя провізії. Це свідчило про те, що загін не мав міцного керівництва. Мєдвєдєв, уникаючи прямого зіткнення із загоном, вирішив деморалізувати загін зсередини шляхом просунення туди завербованої ним людини, колишнього штабс-капітана царської армії на псевдо Басня. Спираючись на колишніх пере вербованих повстанців, які діяли у загоні, чекістам за чотири доби вдалось ліквідувати керівників загону, а самих повстанців, кількістю 350 шабель, переконати в необхідності добровільно перейти до Совєтів.
Приблизно за такою ж схемою чекісти ліквідували загін Огнєва. Цей загін мав характерну деталь: після кожної операції його учасники розходились по домівках та лісах, очікуючи наказів командира. Цим і скористався Мєдвєдєв. Загін, у складі близько сотні багнетів, застали зненацька біля хутора Сємікозова у момент їхнього збору. Місце і дату Мєдвєдєв знав заздалегідь, позаяк за допомогою колишніх перевербованих повстанців сам їх і вказав.
Але найбільш характерною та показовою операцією чекістів, з використанням псевдоповстанських загонів, стала операція з ліквідації повстанського командира Івана Блохи, загін якого базувався у селі Бараніковка Біловодського району. Невелике формування чисельністю близько 50 шабель відрізнялось високою активністю та провело менш ніж за місяць десяток успішних операцій. Про перебіг подій під час проведення чекістсько-військової операції збереглись мемуарні свідчення учасника тих подій, командира 14-го стрілецького полку 2-ї Донської дивізії.
22 червня 1921 року чекісти захопили у полон одного повстанця із загону Блохи. Під час допиту повстанець розповів, що штаб загону разом з командиром Іваном Блохою переховується в очереті біля села Бараніковка.
Та, не знаючи місцевості і проходів, військові самостійно не наважились на проведення операції з ліквідації повстанського штабу. У цей час на допомогу військовим прибув окремий загін ВЧК зі Старобєльська. З огляду на те, що загін ВЧК не був відомий мешканцям села Бараніковка, які підтримували та співчували повстанцям, вирішили видати чекістів за повстанський загін, поширивши з-поміж мешканців села інформацію щодо роззброєння та захоплення у полон частини ЧА новоприбулим псевдоповстанським загоном, чекісти вирішили таким чином витягнути з очерету повстанців.
"24-25 червня загін ВЧК, видавши себе за бандитів, з'явився у селі Бараніковка та після короткого бою заарештував на очах у місцевого населення загін контррозвідників мого полку, чим викликав велику радість місцевого населення. Відразу ж командиру загону псевдобандитів на контррозвідників пішли скарги місцевого населення. В одного селянина взяли бика, в іншого – коней, у третього – барана та корову. Скаржились на те, що комуністи їх зовсім пограбували відібравши останній хліб. Вони стали бити заарештованих, плювати їм в обличчя, кидати каміння, вигукуючи "Вот вам, сволочи-комунисты разверстка", – писав у своїй доповідній командир ЧА. Яскрава картина "народної любові"" до червоних визволителів та їхня поведінка стосовно місцевого населення.
Після суду мешканців села над полоненими червоноармійцями старший загону ВЧК, який видавав себе та своїх людей за повстанців, роздягнув червоноармійців, провів їх селом, аби мешканці переконались, що діють справжні повстанці і закрили їх у хліву, випустивши заарештованого полоненого повстанця. Запевнивши його, що в селі діє невідомий йому повстанський відділ, чекісти дали повстанцеві команду привести до них на перемовини щодо спільних дій отамана Блоху разом із повстанським штабом.
Переконаний в "істинності" повстанців, Іван Блоха разом зі своїми 20 оплічниками прийшов у приміщення виконкому, де знаходився штаб ВЧК, і відрекомендувався місцевим командиром повстанських військ. Ввечері того ж дня мав відбутися суд над полоненими червоноармійцями. В той час, коли для штабу Блохи подали коней для того, щоб їхати на псевдосуд, Івана Блоху вбив командир загону ВЧК, а псевдоповстанці розправились з керівниками повстанського штабу. Двом повстанцям вдалось утекти. Все це побачили мешканці села, які зрозуміли свою помилку, але вдіяти вже нічого не могли.
"Після ліквідації штабу Блохи контррозвідники мого полку були звільнені з-під варти, після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям. 26 червня контррозвідники повернулися до свого полку. Начальник загону ВЧК вручив подяку мені, товаришу Баклушинському та всім червоноармійцям, які брали участь у проведенні операції", – зазначив у своїй доповідній командир полку.
Методи, які застосовували чекісти у боротьбі проти повстанців на Луганщині у 20-х роках, вони перенесли і в Карпатські гори, використовуючи вже в боротьбі з загонами УПА у 40-50-х роках.
28 листопада 1921 року колегія Донгубчека нагородила голову Старобєльского ЧК Мєдвєдєва золотим годинником "за умелую и усиленную борьбу с бандитизмом в Старобельском уезде". Це була перша нагорода на довгому кривавому чекістському шляху Д. Мєдвєдєва. Через 20 років Мєдвєдєв у лісах Рівненщини знову використовував той досвід провакацій та створення псевдозагонів, який він здобув на Луганщині, але вже у боротьбі з загонами УПА.
Могила отамана Блохи, незважаючи на 80-річне комуністичне панування, доглядається мешканцями села Бараніковка. Людська пам'ять міцно закарбувала імена своїх героїв.
http://www.galinfo.com.ua/news/117056.html

Коментар: не хотів як то кажуть "тиснути на психіку", тому витримав паузу, але для мене підступність ліквідації повстанців не так вражає, як ось ці рядки "...після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям".
Коли вбивають навіть вже полонених - це огидно, але то є знищення людей, які взяли зброю до рук і чинили активний спротив, проте коли підступом дізнаються просто про світоглядні симпатії чи антипатії і за те розстрілюють мирних людей - це вже не просто підлість, а злочин проти людяності!  Коли вбивають не за дію, а за слово - це найжахливіше, що може бути.
І я ставлю поряд і тих повстанців проти тиранії, хто загинув зі зброєю в руках, і тих, хто просто їх підтримував як міг, за що і був покараний - всі вони є ГЕРОЇ !!!

Результати голосування, яке я випадково збив

Духовні цінності

Любомир Гузар «Дзеркало тижня. Україна» №29, 22 серпня 2012,

Минає двадцять перший рік існування самостійної, незалежної Української держави. Ранні дев’яності роки минулого століття позначались вибухом надії, неймовірної ейфорії. Після десятиліть, а властиво — століть дуже складних обставин життя, здавалося, що для нашого народу починається новий порядок, настає золота доба. Але так не сталося.
Настрої в народі визначають зневіра та відчай. Чомусь у нас сьогодні не все грає. На якій підставі? Правдоподібно, найглибшою причиною такого стану є матеріалізм, не як теоретичне філософське вчення, а радше як неймовірна практична зажерливість. На це звернули увагу предстоятелі трьох українських традиційних Церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) у своєму Зверненні 1 грудня 2011 року. Справді, куди не глянемо, всюди одна й та сама музика.
Останніми роками значно зросла кількість українських мільйонерів. Може, само собою це було б не найбільшим лихом, бо для народу добре мати багатих людей, але й тут якось не все ладиться. Адже дуже велика частина населення впродовж тих самих років убожіє, відчуває брак засобів для нормального, спокійного, вповні захищеного щоденного життя, як це личило б громадянам багатої країни, про що дедалі більше й гучніше говориться. Мабуть, кожному зрозуміло, що зацікавлення засобами щоденного життя дуже відрізняється від жадоби матеріальних благ та тих привілеїв чи проклять, які приносить із собою непомірне багатство.
На багатьох ділянках суспільного життя за найвище добро поставлено матеріальні блага. Влада, чинна чи бажана, зосереджена на збагаченні, радше власному, ніж народу. В політичному житті за місце у списку кандидатів треба чимало заплатити, а мажоритарним кандидатам не можна вірити, бо себе продадуть. Фальсифікація «волевиявлення», як і збирання підписів чи проведення зібрань, уже відкрито і безсоромно оплачується ще далеко до самої дати голосування. Уми високих посадовців зациклені на фінансах: кредити, інвестиції, сплата податків, пенсії, соціальні виплати тощо. Тим часом слухачі їхніх заяв відчувають щораз більшу прірву між словами та дійсністю. Велика індустрія старається задавати тон державній політиці виключно задля збагачення кількох родин. Щасливий той, кому вдасться відбитися від рейдерського нападу. Середні і малі підприємства борються за своє існування. На всіх рівнях фінансових відомств усі справи можна легко залагодити за кілька годин, поклавши наповнений умовними одиницями конверт на стіл відповідного чиновника. Земельну ділянку, навіть якщо на ній містилася історична будівля або вона законом відведена під культову споруду, можна віддати під комерційне використання. Свободою слова володіють власники ЗМІ. Відсоток державного бюджету на науку та культуру мізерний. Натомість від перших класів початкової школи до закінчення вищих студій треба платити: за вступ, за переведення з курсу на курс і випуск, а академічним ступенем можна прикраситися навіть без зайвого навчального зусилля.
Що вже казати про судову гілку влади: народ не має довір’я ні до правозахисних, ні до судових установ. Багатій людині не потрібно турбуватися про свої манери керування автомобілем. Навіть якщо їй і трапиться когось поважно «потурбувати», вона тим не переймається. Одне слово, все вище сказане — це дуже прикрий образ нашої дійсності: за гроші і задля грошей можна все. Як твердять старші і молодші громадяни — в Україні купується і продається все. Тому цілком закономірно, що найбільшою цінністю вважається гріш.
Двадцять років життя, навіть у власній незалежній державі, не дали бажаних плодів. Матеріалістична філософія життя себе не виправдала. Незважаючи на багато милозвучних заяв, котимося до гіршого. Настав найвищий час шукати інших підходів до здорового суспільного життя, інших цінностей, за якими буде можливо розвивати справді здорове суспільне буття.
То що ж нам робити? Потрібно звернутися до інших цінностей, перевірити їх, щоб переконатися, чи можуть вони гарантувати позитивний розвиток, солідну основу для тривалого розвитку. Визначення таких цінностей — це не пошуки в темряві, це радше ствердження досвіду суспільств і народів, які на таких цінностях успішно будували своє суспільне життя. Це завдання провідної верстви суспільства, так званої інтелігенції, — належно представити такі цінності. Популярно називаємо їх духовними, але не в слові таємниця їхньої вартості, а в змісті. Нижче подаємо конкретні приклади, що ці так звані духовні цінності собою являють. Відразу видно, що вони нас уводять в інший світ. Ось вони:
Погляньмо на самих себе. Хто ми? Звідки взялися? Чи наше існування має якесь значення? Чи маємо якусь питому гідність? Чи можемо щось пізнати і зрозуміти? Чи можемо щось бажати та щось постановити? Чи можемо свобідно вибрати напрям нашого життя? Чи маємо якісь здібності? Чи маємо якісь таланти? Чи маємо змогу щось осягнути? Чи можемо щось доброго вчинити? А куди прямуємо? Який зміст і яка ціль нашого життя?
Спробуйте відповісти на всі ці питання, і напевно здивуєтесь, наскільки великою є ваша гідність. А тепер зробіть наступний крок.
Якщо ви належно зрозуміли свою власну гідність, то чи гідність вашого сусіда менша за вашу? Якщо вас варто вшанувати, то чи менше треба шанувати вашого сусіда? А якщо вам вільно щось зробити, то чи вашому сусідові менш вільно? Якщо ви людина віруюча, то вище наведені питання постануть перед вами ще яскравіше. Але навіть якщо ви не вірите у Творця, то вам відкривається розуміння дійсності, а перш за все — розуміння самого себе, про яке людина, хоча б власник цілої гори золота, навіть не мріятиме. Отже, маємо приклад однієї духовної цінності — природа людини. Коли її приймаємо, світ починає видаватися цілком інакшим.
Трапляються ситуації, і то, на жаль, не аж так рідко, коли громадянин щось стверджує, а чиновник це спростовує. Який наш висновок? Хто з цих двох не каже правди? Якби вони обидва говорили правду, наскільки б змінилася якість суспільного життя! Ось вам і друга духовна цінність — говорити правду. Як прекрасно, коли перестають торгувати правдою!
Живемо в такий історичний період, коли поінформованість є дуже важливою частиною суспільного життя. Йдеться про якість уявлень, достовірність, об’єктивність, здоровий глузд, позитивний підхід до життєвих проблем. Чи не такими повинні бути засоби масової інформації?
Уявімо собі ситуацію, де ви чиновник, ваші повноваження чітко визначені, як і ваші обов’язки-завдання. До вас приходить громадянин, котрий викладає свою потребу, яку ви без зайвих ускладнень, без жодних вимог особистого характеру ретельно та без зволікання залагоджуєте. Чи щось таке можливе? Спробуйте — і здивуєтесь, що цей громадянин відійде щиро задоволений, з погідною усмішкою на обличчі, а ви відчуєте справжнє внутрішнє задоволення.
Уявімо собі іншу конкретну ситуацію, де ви викладач. За декілька років ваші студенти нестимуть відповідальне служіння на різних ділянках життя. Є два шляхи, якими можна досягти бажаного результату: студент регулярно платить і безперебійно переходить з курсу на курс, не завдаючи собі ані найменшого клопоту, щоб чогось навчитися. Інший студент завзято працює, не зіпсутий поганим прикладом своїх багатих батьків, але зі щирим бажанням колись належно та відповідально послужити потребуючим. Кому з цих двох ви б хотіли допомогти, і в який спосіб — руйнуючи чи будуючи його характер?
Існує ціла низка соціальних зобов’язань, які уможливлюють і в свій спосіб задовольняють життєві потреби громадян, — це двосторонні відносини громадянина та держави. Громадянин виділяє свою фінансову пайку для загального блага: утримання шкіл, забезпечення охорони здоров’я, культурних установ, благодійних установ тощо. А держава, зі свого боку, захищає права своїх громадян, перш за все щодо належного забезпечення та інших умов для нормального особистого, сімейного та громадського розвитку. Є стан, який треба назвати суспільною справедливістю, де вона забезпечена на ділі, а не тільки на словах: там панує мир.
Ми дещо сказали про духовні цінності. Те, що сказане, дуже відрізняється від переконань, які тепер панують в Україні. Якщо щиро бажаємо докорінно змінити напрям розвитку нашого суспільства, мусимо змінити систему цінностей. Мусимо це робити всі разом. Велике питання, яке перед нами стоїть: чи всі ми насправді цього бажаємо? На жаль, складається враження, що ні.
Але я як християнин, а не як пустослівний політик, щиро надіюся — проти надії таки сподіваюся, — що рано чи пізно всі ми без винятку таки зберемось, сядемо разом і розпочнемо справді творчу, підкреслюю — творчу, розмову.
zn.ua
http://dt.ua/POLITICS/duhovni_tsinnosti-107478.html

Нещодавно дізнався про цілком реальні розробки у тому числі в Україні синтезу енергії за принципово новою методологією, але на заваді цьому є з одного боку дурість і неосвіченість наших урядовців КМУ на чолі з Азаровим і їх паханом проФФесором Януковичем, а з іншого боку все блокується магнатами газо-нафтових монополій, якім дешева енергія смерті подібна. Тому Азаров з Януковичем принижуються перед Путіним, щоб знизити ціну на газ, замість вкласти кілька мільярдів у новітні технології і стати незалежними і самодостатніми. Величезні мільярди вгатили в платформи на чорноморському шельфі, але ні копійки не вклали у такі перспективні проекти, як ось цей та далі по наведеним посиланням.

Проект «Лавина»

У результаті багаторічних досліджень неформальний колектив київських фізиків розробив проект під умовною назвою «Лавина», успішне виконання якого може зробити Україну незалежною від імпорту будь-яких енергоносіїв.
Йдеться про створення, виробництво та промислове використання альтернативного екологічно чистого дешевого ядерного палива, принцип спалювання якого базується не на поділі урану чи плутонію на високорадіоактивні осколки, а на злитті легких атомних ядер у стабільні хімічні елементи з виділенням лише теплової енергії. Всі компоненти цього палива в Україні є.
Кілограм майбутнього палива здатний замінити приблизно 1 тис. т мазуту.
Розрахункова собівартість електроенергії у 8 разів нижча за існуючу.
Проект не потребує великих фінансових витрат і може бути реалізований у короткі терміни.
Дешевизна проекту визначається тим, що вся необхідна апаратура вже є. Кошти передбачається витрачати лише на придбання видаткових матеріалів і зарплату виконавцям. Це 30 чоловік у шести інститутах Національної академії наук.
Швидкість виконання проекту визначається тим, що немає потреби проводити пошукові роботи, оскільки методична частина завдання опрацьована досить повно.
Перший етап — створення технології промислового виготовлення паливних елементів і оптимізація технології спалювання. Орієнтовний термін виконання — 8—10 місяців, вартість — не більше 100 тис. у.о.
Другий етап — виготовлення дослідного зразка теплового генератора потужністю не менше 1 кВт. Термін виконання — 15—18 місяців. Вартість — 300—500 тис. у.о.
Порівняємо це з витратами на піввікову мрію. Або, для прикладу, пригадаємо, що в зимовий час опалювати Україну коштує $ 2 млн./доба.
До чого ця бухгалтерія? Та до того, що все, що можна було зробити на старих запасах і голому ентузіазмі в умовах непробивного наукового скептицизму, уже зроблено. Тепер потрібно змінювати ставлення до проблеми.

Замість епілогу

5 липня 2001 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про альтернативні джерела енергії» (із поправками у другому читанні). Документ визначає правові, соціальні, економічні, екологічні та організаційні принципи використання альтернативних джерел енергії і спрямований на створення необхідних умов для розширення їх використання в ПЕК України. Одна з поправок, які пропонувалися, рекомендувала визнати необхідність досліджень з ХС, тобто, по суті, офіційно їх узаконити. Поправку наші законодавці відхилили! Очевидно, через брак інформації про стан досліджень у світі.
На дозвіллі проектанти спробували підрахувати, скільки разів вони читали у пресі, що Україні дуже потрібні нові наукоємні прогресивні технології. І десь після п’ятої сотні збилися з рахунку...
P. S. Кількість наукових установ, які відкрито працюють за тематикою ХС: США — 31, Японія — 17, Італія — 8, Франція — 4, Китай — 4, Індія — 3, Росія — 3, Німеччина — 2, Швейцарія — 1, Англія — 1, Корея — 1, Тайвань — 1, Іспанія — 1, Греція — 1, Румунія — 1, Білорусія — 1.
За експертними оцінками, кількість лабораторій, які не афішують своєї діяльності, уп’ятеро-вшестеро більша.
http://dt.ua/SOCIETY/chi_zigrie_ukrayinu_teplo_holodnogo_sintezu-26734.html

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B8%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%B7
Ще в пошуковій багато є на тему ХС на імена: Андреа Россі і Серджіо Фокарді

Цього року я не маю жодного бажання святкувати День Незалежності України як власне свято, чому спричинилось багато чинників і особистих, і зовнішніх, а найбільше - Закон про мови в України і всі ті зведення з регіонів про прийняття мови окупанта за місцеву основну мову - яке тут свято може бути?!
Хотів навіть свого прапора, якого щоразу вивішую, з синьо-жовтого поміняти на червоно-чорний УПА, або вчепити чорну траурну стрічку жалоби...
А тоді вирішив інакше: не дочекаються вороги, щоб я скорився: на День Незалежності України у Львові має бути похід єдності від будинку облдержадміністрації до пам'ятника Степану Бандері - до них з прапором і долучусь. Подивимось ще чия гору візьме, а для прикладу варіантів подій публікую уривок з "Гайдамаків" Тараса Шевченка - "Гонта в Умані"
 

Вітаю всіх з Днем Незалежності Україні!

З 21-ю річницею! Слава Україні! Героям Слава!

ГАЙДАМАКИ

Гонта в Умані

Хвалилися гайдамаки,
на Умань ідучи:
“Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі”.

Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти —
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Звір тілько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають
Рай, та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освітить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було і в Трої.
Так і буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть — земля горить,
Кров'ю підпливає.
Придбав Максим собі сина
На всю Україну.
Хоч не рідний син Ярема,
А щира дитина.
Максим ріже, а Ярема
Не ріже — лютує:
З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує.
Не милує, не минає
Нігде ні одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану… та й зомліє,
Згадавши Оксану.
А Залізняк: “Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!”
Погуляли
Купою на купі
Од Києва до Умані
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
“Карай ляха знову!”
Покотились по базару
Кінні narodowi;
Покотились малі діти
І каліки хворі.
Ґвалт і галас. На базарі,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: “Добре, діти!
Отак їх, проклятих!”
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта
І двох хлопців. “Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш — заріж і їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не ріжеш?
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо виростуть,
То тебе заріжуть…”
“Убийте пса! а собачат
Своєю заріжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!”
“Католики… бо нас мати…”
“Боже мій великий!
Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!”
Зібралась громада.
“Мої діти католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?..”
“Будем різать, тату!”
“Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?
Менше б гріха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга”. Махнув ножем —
І дітей немає!
Попадали зарізані.
“Тату! — белькотали,—
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…” — та й замовчали.
“Поховать хіба?”
“Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ворога не різали?
Чом матір не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходім, брате!”
Взяв Максима,
Пішли вздовж базару
І обидва закричали:
“Кари ляхам, кари!”
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Ні в будинку, ні в костьолі,
Нігде не осталось,
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося.
Базиліан школу",
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
“Ти поїла моїх діток! —
Гукає, лютує.—
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валіть стіни!”
Гайдамаки
Стіни розвалили,—
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували;
Душі не осталось. А Гонта кричить:
“Де ви, людоїди? де ви поховались?
З'їли моїх діток,— тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались? Крові мені, крові!
Шляхетської крові, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись… Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!
Де я прихилюся?”
Так Гонта кричав,
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
І сіли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
“Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —
Залізняк гукає,— Ану, навісний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!”
І кобзар ушкварив:

“А мій батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
І корову із діброви,
І намиста нанесли.
А я собі Христя
В намисті,
А на лиштві листя
Та листя,
І чоботи, і підкови.
Вийду вранці до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою”.

“Ой гоп по вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!”

Всі гуляють. А де ж Гонта?
Чом він не гуляє?
Чому не п'є з козаками?
Чому не співає?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до співи.
А хто такий
У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарі
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.
І темними улицями,
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть од шляху,
Свячений виймає
І свяченим копа яму.
А Умань палає,
Світить Гонті до роботи
І на дітей світить.
Неначе сплять одягнені.
Чого ж страшні діти?
Чого Гонта ніби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. Із Умані
Де-де чуть — гукають
Товариші-гайдамаки;
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, ніби чує:
“Ми не ляхи, тату!”
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
“Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо мені дітей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю”.
Поцілував, перехрестив,
Покрив, засипає:
“Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!
Сука мати не придбала
Нової постелі.
Без васильків і без рути
Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.
Просіть, сини! я прощаю,
Що ви католики”.
Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.
“Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вб'ють… коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Піду ще раз.
Ще раз погуляю!..”
Пішов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться.
Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне — усміхнеться.
Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.
Утер очі… тілько мріє
В диму, та й сховався.

Вже 2 роки дивлюсь на ту владу і думаю: - Ну ви, Вітьки, два чоботи - пара!"
Спершу Ющенка не міг зрозуміти, "цо пан хце?" Тепер Януковича не допетраю:  "Ти скажи, ти скажи, чё те надо, чё те надо: может дам, может дам, чё тьі хошь..."
Ну як можна зрозуміти, що відбувається поміж Януковичем та Путіним, коли один, як закохана дівчина, що не дасть до весілля, а другий - як Казанова з Коза ностри: та мені твоя цнотливість до одного місця (не найгіршого!) - гроші де? За ті стільці, що ще Ільф і Петров тобі вранці продали, а ти гроші ні ввечорі, ні вранці не віддаєш - країну коли здаси?
А все так гарно починалось: "Харківські угоди", які не тільки здали Конституцію України та всі інші домовленості про "Чорнросфлот, плиз до 2017 з Севастополя до Новоросійська! Плиз, рідненькі, до бісової мами! Плиз! Гарно просимо!" Але, що зовсім нечекано стало для Януковича з Азаровим: ці ж самі "Харківські угоди" зафіксували легітимність договорів ЮВТ з ВВП щодо газу. І вже два роки ганчують Юлю, хоча як божий день ясно, що: - Хлопи, а що ж ви тоді у Харкові попідписували?
От і зараз те, як вибадливо продефілірував президент Росії Володимир Путін по кримській Україні до Ялти, щоб дати чергового щигля президенту України Віктору Януковичу, вже навіть його ворогам не є смішно - це аж ніяк не смішно нікому! Зовсім не смішно, бо вже однозначно ясно: або ти, як грузинський князь Са...-ах! який молодця! Або ще одна наложниця-заложниця поряд з Білорусією та Казахстаном: коли захочу - тоді й зайду та вийду. Зрозуміло, що Януковичу так не хоца, бо нікому, окрім ВВП, так не хоца. Але час щось вибирати, як казав запал до вибухівки: бум чи не бум?!
От і я довго думав, щоб написати про такий візит такого президента до ось такого президента - і ось тільки на таке ніщо і спромігся.
І мучить мене єдина цікавість: - Що ж наш Янек хоче? Невже це наш другий Вітя-тютя? А справжній Вітя-цяця коло фонтану музикального? Ну не даремно ж до нього сам Вовочка завітав - ой, що не даремно!
А ви як думаєте?

Богдан Гордасевич
м. Львів
  

Путин - хайль геть!




12 липня В.В. Путин їде упокорювати бунтівну провінцію Російської імперії - Україну.

Маємо дружно висловити своє - НІ !!!

Путин, хайль геть!

Путин, пошёл вон с Украины в свою рабскую Россию!

Путин, мы не продаёмся ни за газ, ни за пряник после кнута!


Закликаємо всіх людей честі, як патріотів своєї держави, провести акції протесту 12 липня проти візиту президента Росії В.В. Путина до України хто як зможе, якщо схоче.

А хто не схоче - має на те повне право, гарантоване Конституцією Кучми-Януковича: право бути бидлом, імперським рабом. Бути з тими ПРидурками, які плазуючи перед московським паном-хазяїном, в якості подарунка-підношення,  прийняли ганебний протекційний закон стосовно панування російської мови в Україні.

Виходьте 12 липня з акціями протесту до місцевих державних установ, посольства та консульств Росії або інших російських представницьких закладів з транспарантами протесту стосовно мовної та економічної агресії Росії щодо України. Проявляйте ініціативу в протестах через Інтернет або іншим чином, але будьте пильними від провокацій: зокрема знищення прапора і державних символів будь-якої держави несе кримінальну відповідальність. Тоді як тиражування портретів Путіна і їх розмальовка з відповідними підписами-гаслами не є правопорушенням.

Також рекомендуємо не паплюжити суто в цій акції Януковича, тому що він най і поганенький президент, але репрезентує Україну в міжнародному світі.

САУ «Таємна сила»  




Розсилайте цей заклик, множте його і пишіть свої протести!

Не скажу, що прийняття закону про деукраїнізацію України більшістю Верховної Зради України 3 липня 2012 р. було для мене нечеканим.
Інакше б я не писав подібних заміток до блогу, як
http://blog.i.ua/community/1925/855765/
ДАУ - Добровільна Армія України
http://blog.i.ua/community/662/1003312/
безуМовна катастрофа

Підлим було все: і сам закон, і метод його прийняття, і ті, хто його приймали.
Комуніст-галичанин Адам Мартинюк постав у всій своїй огидній красі комуністичного блюзнірства, підступності та лицемірства, як і всі інші гниди-депутати, які своїми діями дали початок процесу громадянської війни в Україні.
Хто знається на глобальних соціопроцесах, той знає, що будь-яка війна не виникає з нічого ось так миттєво - це завжди той фактор, який завершує довготривалий процес підготовки до кровопролиття різними засобами соціального впливу на людей.
Маємо готуватись до значних проблем в нашому бутті, якщо власне сама діюча влада провокує людей на збурення. Можу наперед вказати як все буде, тому що бачив аналогічну ситуацію у місті Львові 9 травня 2010 року, коли сюди поперли червонопрапорники святкувати свою трагічну перемогу... Що з того було - відомо.
Тільки тоді це було місто, а тепер - ціла держава. Як і озлобленість в людей куди більша за цей час фіктивного щоденного покращення життя з постійним його реальним погіршенням. Не маю бажання зараз багато розписувати, а рекомендую прочитати ось це:

Моя особиста програма дій у разі ухвалення закону «Ка-Ка»
19.06.2012 г. в 21:27
Іван Андрусяк

1. Я не розмовляю російською мовою з громадянами України.

2. Я не розумію російської мови, якщо нею до мене звертається політик, державний службовець, правоохоронець, рекламник чи працівник сфери послуг. В усіх інших випадках я знаю і розумію російську мову.

3. Я не купую російськомовних газет і журналів.

4. Я не читаю російськомовних версій українських сайтів. Якщо такий сайт не має україномовної версії – я взагалі його не читаю.

5. Я не ходжу в кіно на російськомовні сеанси.

6. Я не дивлюся телевізор. (російськомовний - !)

7. Я ігнорую російськомовні розваги (ЗМІ, програми, книжки, диски, сайти, вистави, концерти, вечірки тощо). Мистецтва це не стосується – мистецтво не шкодить.

8. Я не купую українські товари, які мають російськомовні назви, або їх нав’язує мені російськомовна реклама.

9. Мої діти розмовляють українською мовою.

10. Я не маю людину за ворога, якщо ця людина розмовляє російською.

http://glavcom.ua/articles/7394.html

http://www.pravda.com.ua/articles/2012/07/3/6967941/
всі, хто проголосував 3 липня 2012 за антиукраїнський мовний закон

Звичайно, повторюсь ще і ще раз: це все огидно включно з подібною боротьбою на негативі, але вибору не лишається, як тільки вчиняти супротив всіма можливими засобами. Або мовчки терпіти наругу -  теж варіант для когось.

Богдан Гордасевич