Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Дискусії навколо Романа Шухевича

Кому не дає спокійно спати
Роман Шухевич?


Роман Шухевич (1907 — 1950)


Цими днями у ЗМІ триває бурхливе обговорення того, яким способом і на основі яких підстав нинішня влада (Януковича  - Б.Г.) скасувала присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Я ж хочу зіграти, так би мовити, на випередження і звернути увагу на аналогічне судове рішення, яке тільки готується – щодо виключення з числа Героїв України Романа Шухевича. Сумнівів стосовно того, що рішення буде таке саме, як треба владі, у жодної притомної людини немає. Нікчемна (це юридичний термін, який у даному разі збігається із моральним поняттям) мотивація свого рішення суддями – мовляв, Бандера не був громадянином України (коли він насправді ним був у дитинстві), – є свідченням правового нігілізму всієї судової системи країни. Тим більш анекдотичною виглядає така ж мотивація у випадку Романа Шухевича (вона лежить в основі рішення суду нижчої інстанції) – адже йдеться про прем’єр-міністра підпільного українського уряду та головного командира УПА!
Збав Боже, я зовсім не маю на меті тиснути на суд. Хоча б тому, що на нього в принципі неможливо натиснути, бо ж ним керує не сила права, а право сили. Це зафіксовано міжнародними правозахисними та антикорупційними організаціями, відтак суд в Україні є лише виконавцем, складовою отієї сакраментальної «владної вертикалі», яку так успішно вибудовувала Партія регіонів. Тому об’єктом тиску є сенс обирати тих, хто справді ухвалює рішення, а не тих, хто голосує в парламенті за помахом руки Чечетова чи просиджує суддівську мантію у ролі наче-незалежного наче-судді. Хоча і тут шансів мало: як достукатися до свідомості тих, хто мислить категоріями «порожняка», «кидалова» та «відкатів»? Отож і на них натиснути словом, використавши зброю критики, – справа майже безнадійна.

Та попри те, що реально вплинути на перебіг подій, пов’язаних із майбутнім скасуванням присвоєння Героя України Романові Шухевичу неможливо з об’єктивних причин, попередити всіх (у тому числі і владу), символом чого саме стане таке скасування і що воно засвідчить, доцільно. А далі, як сказав поет з дещо іншого приводу, «та нехай собі як знають...»

«Демократичний поворот» і його значення

Політик – це його діяльність. Це те, що ним зроблено, і те, що не зроблено, але могло бути зроблено за більшої наполегливості та прозірливості цього діяча. Роман Шухевич зробив надзвичайно багато: під його керівництвом постала підпільно-партизанська Україна з усіма своїми барвами, з плюсами й мінусами, зі здобутками й трагедіями. Та мова зараз про головний здобуток Шухевича: про здійснену під його керівництвом ідеологічну переорієнтацію українського визвольного руху на національно-демократичні орієнтири.

На початку Другої світової війни ОУН виявилася єдиною з-поміж українських політичних сил, яка спромоглася зберегти свої структури. Це було зумовлено специфікою організації – її підпільним та авторитарно-орденським характером. Попри розкол ОУН у 1940 році, обидва крила на загал зберігали характер своєї ідеології, хоча при цьому в революційному відламі, очолюваному Степаном Бандерою, зосередилася більшість тих, хто й далі провадив ідейний пошук – хто в соціал-демократичному напрямі, як Іван Мітринґа, хто в ліберально-консервативному, як Лев Ребет, хто в революційно-демократичному, як Дмитро Мирон («Орлик»). Ідейні пошуки стали значно напруженішими після початку німецько-радянської війни і спроби проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Вже 1942 року «експертна група» (якщо вжити сучасний термін), очолена Василем Куком, дійшла висновку про необхідність істотних змін в ідеології ОУН у разі, якщо організація прагне ефективно боротися за свободу України на просторах усіх українських земель. Відтак проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН ухвалив нові програмні документи революційного націоналізму.

«Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи... Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістичні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися... Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу».

Ось так були визначені головні напрямні діяльності ОУН. Говорилося і про конкретні напрями боротьби націоналістів. Зокрема, за «індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян», «за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці», «за свободу профспілок», «за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства», «за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм», «за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру», «за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок»...

В основі майбутнього економічного ладу автори програмних документів бачили органічне поєднання державної та громадсько-кооперативної власності у промисловості, державної, кооперативної та приватної торгівлі, індивідуального й громадського землекористування, залежно від волі самих селян, – і водночас відкидали саму можливість допустити визиск працівників з боку як зажерливих капіталістів, так і комісарів-партократів.

А от про популярне нині ґендерне питання: «за повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку на праці в шахтах, рудниках та інших тяжких промислах і в наслідок цього не руйнувала свого здоров’я».

І про зовнішньополітичні орієнтири не було забуто. Отже: «Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв’язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів».

Іншими словами, нові програмні настанови ОУН були на рівні вимог часу і передового рівня розвитку демократичної політичної думки.

Слово і діло

Хтось може сказати, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не сталося. Мовляв, сталінська Конституція також проголошувала різні політичні свободи, а насправді все було зовсім інакше.

По-перше, сталінська Конституція СРСР насправді зовсім не проголошувала ніяких демократичних свобод. Ці «свободи» забезпечувалися виключно «у цілях зміцнення соціалістичного ладу» (ст.125). А стаття 126 фіксувала партійну природу радянської держави: «Найактивніші і найсвідоміші громадяни з рядів робітничого класу й інших прошарків трудящих об’єднуються у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків), яка є передовим загоном трудящих у їхній боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних».

По-друге, практика показала, що керівництво ОУН прагне керуватися тими ідеологічними засадами, які ухвалив ІІІ ВЗУН. Це засвідчує, зокрема, поява у складі УПА значної кількості вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!). Це засвідчує і стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині. Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами. Нарешті, улітку 1944 року на багатопартійній основі була створена Українська Головна Визвольна Рада – передпарламент Повсталої України. Головою УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917-18 роках – член Центральної Ради), одним із його заступників – галицький ліберал, депутат польського Сейму Василь Мудрий, прем’єром та командувачем усіма збройними силами – генерал-хорунжий Роман Шухевич.

Зрозуміла річ, тривала жорстока війна, яка накладала істотні обмеження на реалізацію національно-демократичних ідей, але вектор руху був заданий. І для повстанців, і для шістдесятників та дисидентів, і для Народного Руху.

Виглядає, намагання нинішньої владної верхівки скасувати присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України є за своїм глибинним підґрунтям прагненням дезавуювати ті політичні та соціальні цінності, за втілення яких боровся прем’єр Підпільної України. А ще – прагненням перекреслити положення чинної Конституції України про тисячолітню державотворчу традицію, звівши її виключно до часів СРСР, як це вже спробував зробити Віктор Янукович у промові до Дня Незалежності у 2010 році.

А ще Роман Шухевич особисто ненависний цій публіці тим, що він, інженер, піаніст, успішний бізнесмен, кинув геть усе заради безнадійної, на перший погляд, боротьби за свободу. Відчуваючи свою ницість у порівнянні з Шухевичем, можновладці водночас щосили прагнуть дегероїзувати його, щоб нинішні молоді українці не ставили свободу народу та свободу людини над усі інші земні вартості.

...Один із провідних ідеологів УГВР – Петро Полтава (Федун) – у ті роки писав, що повстанці ведуть боротьбу «за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам».

Слова, наче написані сьогодні. А це означає, що боротьба триває, і від нині сущих поколінь залежить, чи скоро буде справа Романа Шухевича доведена до перемоги.


    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

 http://www.radiosvoboda.org/a/2276957.html

До вшанування пам’яті Героя України Романа Шухевича


Командир Армії Нескоренних -
Роман Шухевич




Командир Армії Нескорених Роман Шухевич

В сучасній українській літературі щодо героїв національно-визвольних змагань існує одна глобальна проблема – це і усвідомлена, і навіть, зачасту, неусвідомлена суб’єктивність. Значні періоди минулого часу борці за самостійну Україну вважалися людьми негативного змісту – зрадниками і ворогами, тому що такими вони і були по відношенню до пануючої влади імперського окупаційного плану. Зокрема, гетьмана Івана Мазепу затаврували як зрадника і паплюжили його ім’я як в часи Російської імперії Романових, так і в часи імперії під абревіатурою СРСР. Всіх членів Організації Українських Націоналістів вважали і, на превеликий жаль, вважають дотепер злочинцями і терористами польські провладні інституції, що не бажають, знову ж таки: на жаль, і  дотепер визнавати окупаційного та дискримінаційного характеру свого панування в Західній Україні у 20-30-х роках ХХ-го століття. Особливо огидного вигляду набувала критика видатних постатей та подій в історії України за часів панування комуністично-терористичного режиму, коли нещадно оббріхували і оскверняли все, що мало неузгоджені ідейні смисли щодо пануючої ідеологічної схеми комуністичного догмату. Тобто будь-які прояви в українців національного та державного суверенітету визнавались владою апріорі злочинними, а їх виразники – злочинцями.
Подібні умови створили для українців фатальну необхідність постійно виправдовуватись та роз'яснювати собі та іншим, що то є неправда і не є таким поганим насправді, а навпаки: герої є героями, бо боролись за свій народ і свою державу, а ніякими не зрадниками, тим більше – ворогами. За тим ми в Україні переважно займались не об’єктивним вивченням життєписів видатних постатей з нашої історії, скільки мусили спростовувати різні наклепи, а за тим вихваляти, шукаючи і підбираючи всі позитивні моменти з їх біографій та свідомо обминаючи і не помічаючи наявні негативні вчинки, які потребували критичного  осмислення. Нарешті настав час, коли українці не повинні ні перед ким виправдовуватись і спроможні відверто поглянути на свою правдиву історію відкритими очима. Для цього маємо спиратись на чітко наукову методику дослідження як історичних процесів з історії України, так і в дослідженнях стосовно окремих персоналій.
В повнім об’ємі ця проблематика стосується і особи Романа Шухевича: ми дотепер не маємо правдивого дослідження ні його життєпису, ні його ідейного доробку. Власне тому при формуванні мною збірника матеріалів про Романа Шухевича до його 100-річя був застосований метод котроверсійності та включено кілька матеріалів псевдо-критичного змісту про його особу задля ширшого осмислення цієї видатної постаті. Будучи Головним командиром Української Повстанчої Армії, Головою секретаріату Української Головної Визвольної Ради, керівником Організації Українських Націоналістів-революцонерів в Україні у найважчий період збройної боротьби, саме Роман Шухевич потребує грунтовної наукової праці над всім його життєвим шляхом фактично по-денно починаючи від часу його дитинства. Доля так розпорядилася, що особа Романа Шухевича від малечку перебувала у епіцентрі тогочасних суспільних подій, отже у детальному дослідженні перед нами постане не окремий життєпис, а ціла епоха з української дійсності кінця ХІХ-го і початку та середини ХХ-го століть. Спробую стисло окреслити перелік таких епохальних тем, які безпосередньо дотичні до особи Романа Шухевича.
Найперше, це його родовід. Шухевичи належала до прадавніх галицьких священицьких родів, які були основою всього класу шляхетства для українського етносу по цілій Україні. То був особливий феномен в українського народу, що основну верству його еліти складало виключно духівництво, а не військово-урядовий клас, як в інших державах та народах поряд. Відсутність державного суверенітету і постійна підпорядкованість українських земель від часів їх загарбання Золотою Ордою почергово різним окупантам не надавала можливості розвинутись власній українській еліті з місцевих феодалів-воевод, їх дружини та двірні, тому що вони швидко асимілювалися з домінуючою окупаційною владою і ставали її частиною. Особливо це стосується періоду панування Польщі та Московії. І тільки верства українських священників, як органічна складова українського народу за всім змістом свого буття, несла на собі той фермент елітності, без якого народ ніколи не переродиться в націю, основою чого є державна єдність та суверенітет. Саме тому з священицького роду Шухевичів вийшла ціла когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність. Певним чином родова шляхетська елітарність обумовила в значній мірі світогляд і долю Романа Шухевича. 
Наступною  темою є дитинство і сімейна атмосфера, в якій зростав маленьких Роман. Хоч сам він народився у Львові і отже є корінним львів’янином, але ріс дитиною і навчався в початковій школі провінційних містечок Краківець та Кам'янці-Струмиловій (тепер – Кам'янка-Бузька), де його батько Осип-Зиновій Шухевич працював у судах. Знову варто зазначити, що якщо у самому Львові була чимала етнічна мішанина з домінуванням німецької, а потім – польської культур, то в провінційних містечках Галичини беззастережну перевагу мало українське культурне середовище, тому що і населення там було переважно українське, ще й міщанське, тобто як тепер кажуть: середній клас. Це важливо зрозуміти і дослідити, тому що виростаючи в домінуючому україномовному середовищі у Романа Шухевича не було з дитинства закладено своєрідного комплексу національної неповноцінності, а навпаки у нього розвинулась і ствердилась самовпевненість автохтона: це моя земля і я на ній є правдивий господар. А пануючі зайди тут тільки випадкові небажані гості. Важлива деталь при аналізі причин того, чому Роман Шухевич відмовлявся емігрувати з України, а буквально прирік себе боротьбі до кінця: перемога або смерть! В Декалозі українського націоналіста це гасло розширено звучало так: Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї. Господар зі своєї домівки втікати не повинен, а має її боронити до останнього, що і сталося.
До теми дитинства Романа Шухевича варто додати тогочасну атмосферу війни Першої Світової, яка йшла безпосередньо поряд на землях Галичини. У 7-річному віці дитина вже досить свідомо схоплює події та розмови, які відбуваються навколо неї, що має вплив на формування світогляду та характеру. Тема війни була основною на той час, а воєнна форма і зброя стала буденним атрибутом життя. Жорстока окупація російськими військами Галичини у 1914-1915 роках назавжди розвіяли міф москвофільства на місцевому рівні, отже Роман Шухевич ніколи не мав подібних помислів щодо «братніх слов'янських народів» або надмірної прихильності до росіян тощо. Водночас полі-етнічне середовище Львова привчило Романа до етнічної толерантності і він за все життя не проявив жодних ознак ксенофобії до будь-якої етнічної групи. Важливий факт, що також потребує наукового вивчення та обгрунтування, оскільки звинувачень у ксенофобії вистачає аж занадто.
Час повернення до Львова у 10-річному віці Романа Шухевича співпав зі значними зрушеннями у тогочасному суспільно-політичному середовищі як розпад Австро-Угорської імперії, проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки і всі події польсько-української війни. У цей час Роман навчався у Львівській академічній гімназії з 1917 по 1925 роки, отже перебував у самому вирі подій, зокрема, його батько обіймав посаду повітового політичного комісара 3УНР в Кам'янці-Струмиловій, a його стрийко Cтепан Шухевич став до лав вояків Української Галицької Армії. Програш в боротьбі за Соборну Україну та окупація Польщею земель ЗУНР не могли не справити сильного враження на підлітка, отже і мали спричинити до формування світоглядних цінностей та характеру Романа Шухевича. Однозначно велике значення мав щодо цього полковник Євген Коновалець – командант Української Визвольної  Організації, який у 1921–1922 роках разом з колишнім старшиною УГА Степаном Шахом деякий час винаймали у Шухевичів кімнату. Гімназист Роман неодноразово розмовляв із полковником та прислухався до його розмов, які мали великий вплив на формування його свідомості та глибокого розуміння сутності боротьби за Україну. За самим фактом подальших подій можна беззастережно стверджувати, що саме Роман Шухевич став тим безпосереднім ідейним спадкоємцем чину провідника і вождя українських націоналістів Євгена Коновальця в усій повноті справи. Давайте згадаємо, які посади обіймав за своє життя Роман Шухевич і чи не відповідали вони рівня особи Євгена Коновальця, якби він був живим? Думаю, що наукове дослідження цього питання було б дуже доречним.
Не маю на меті переповідати всю біографію провідника Романа Шухевича, яка заслуговує, повторюсь, буквально на по-щоденно детальне дослідження, але хочу наголосити на певних моментах, що не мають належного наголосу і поголосу в Україні сьогодення. Одним з найголовніших я вважаю недооцінка факту приналежності Романа Шухевича до високого рівня інтелігента та інтелектуала, про що засвідчує його одночасне навчання у двох вищих навчальних закладах: Львівській політехніці на стаціонарі та ще він став студентом заочного курсу музичного інституту ім. Миколи Лисенка по класу фортепіано і успішно обидва їх завершив. Музичний інститут закінчив також його брат Юрій. Разом вони виступали у Львівському оперному театрі, де Юрій співав під акомпанемент Романа. Улюбленими композиторами Шухевича були Гріг та Шопен. Те, що на будинку Львівської Консерваторії дотепер немає меморіальної дошки про те, що тут навчався  Роман Шухевич – показник недооцінки нами всіма високої творчої інтелігентності Провідника.  А то був інтелектуал найвищого рівня! Освіта в тогочасній Польщі-Речі Посполитій і шкільна, і гімназійна та університетська була європейського рівня, значно вища за колишню радянську та сучасну пост-радянську – просто не до порівняння. До того ж для українців існувало ще чимало перепон в їх навчанні та розвитку через насильницьку «полонізацію» як основну державну політику щодо етнічних меншин і в першу чергу щодо українців, які в Галичині та Волині якраз були етнічною більшістю! Тобто і Роману Шухевичу, і Степану Бандері, і ще багатьом-багатьом українцям-студентам доводилось докладати величезних зусиль та проявляти особливо видатні здібності у навчанні, щоб здавати позитивно іспити і проходити далі аж до закінчення навчання. Даремно зараз про цей феномен замовчують, як українці не піддавались гнобленню й духовному деградуванню, тобто не ставали тупим бидлом, чого постійно домагався досягти кожен окупант. Якраз високоосвічені українські інтелектуали змогли надати ту неймовірну силу впливу і УВО, і ОУН, і УПА. І живлять дотепер нас своєю наснагою, оскільки сучасний рівень інтелігентності, судячи з наших сучасних депутатів у ВРУ та їм подібних, – нижче культурного рівня галицьких селян до 1939 року. То наболіла окрема тема винищення української еліти, проте особа Романа Шухевича саме тут є актуальним прикладом.
Найкраще тому свідчення: комерційна діяльність у створеній  Романом Шухевичем рекламній агенції «Фама» – ця фірма (кооператив) стала першою українською рекламною компанією в Галичині. Водночас вона існувала не просто собі прибутковою роботою для прожиття багатьох працевлаштованих тут українців, але насправді була геніальним грандіозним проектом легального надбання коштів задля діяльності всієї ОУН. Так само робота рекламних агентів мала характер значної мобільності, тобто інформаційний зв'язок поміж осередками ОУН та інших громадських організацій був забезпечений і убезпечений. Абсолютно відпала потреба у небезпечних «ексах»-пограбуваннях польських державних установ для здобуття коштів на діяльність українського підпілля. Припинились непотрібні трагічні втрати серед найкращих українців, як і жорстокі «пацифікації» – відплатні репресії з боку польського уряду, але не припинилась боротьба! Розвиваючи свою діяльність, Роман Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль, що в цілому стало запорукою фінансового успіху. «Фама» розробляла та розміщувала рекламні оголошення кооператив «Центросоюз», «Маслосоюз» та інших у газетах «Діло», «Новий час». Завдяки вмілому менеджменту фірма розрослась у розгалужене підприємство, і незабаром були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у пресі, кінорекламі, для друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин (дизайн), організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ. Чи могла б такого досягти людина без високого рівня інтелекту? Безперечно, що ні. Наскільки нам не вистачає подібного сорту людей в сучасності. Конфліктна ситуація з так званою «блокадою ОРДЛО» надзвичайно чітко викрила проблему, коли відсутність елементарного рівня інтелекту призводить до таких явищ, що колишні герої-захисники з ветеранів АТО за наслідками своєї, можливо цілком щирої,  «патріотичної» діяльності стають фактично на бік ворога, наносячи шкоду виключно Україні, її економічному стану, отже і українському народу в цілому. Не даремно в народі кажуть: краще розумний ворог, аніж дурні друзі. На превеликий жаль, це задавнена проблема в українському політичному середовищі: діяльність різноманітних провокаторів та агентури під виглядом ультра радикального патріотизму і рафінованого націоналізму, що нічого доброго за собою не мало, тому і щезало, подібно до формувань колишньої УНА-УНСО, або теперішніх ВО «Свобода» чи «Правий сектор». Як кажуть в таких випадках: не потрібно бігти по переду потяга, бо це тільки заважає набирати йому швидкість. Вибачаюсь за цей відступ, але подібна проблема  була актуальна і за часи діяльності Романа Шухевича, тому що і він був у певному сенсі радикально налаштованим активістом в ОУН, але це допомагало справі, а не знищувало її в глобальному обширі тогочасного життя.
З точки зору поглиблення інтелекту варто спробувати проаналізувати час, проведений в ув'язненні Романом Шухевичем, як і іншими учасниками національно-визвольних змагань. Дивним чином цей час сприймається як просто змарнований і фактично його начисто викреслюють з життя героїв, тоді як насправді в цей час йшла активна розумова робота як ідеологічного - так і практичного змісту. Йшло осмислення пройденого шляху, зроблених помилок, оновлення ідейного набутку і планування подальших дій. Українські націоналісти ніколи не марнували часу за жодних обставин і на це потрібно звертати увагу науковцям. Так само не було простим часовим перебуванням у тривалих зимових сидженнях членів ОУН та УПА в сховках-криївках, а навпаки там і тоді йшла активна аналітична робота, навчання і підготовка, яка набувала реального запровадження у діях підпільників і повстанців у наступний період боротьби. Власне тому не зважаючи на значні втрати від репресій і просто неймовірні за кількістю силами війська та спецслужб СРСР у Західній Україні, націоналістичне підпілля було життєздатним там настільки тривалий час.
Нарешті в завершення невеличкої розвідки про теми і проблеми з прогалинами в життєписі Романа Шухевича, хочу вказати на важливе дослідження здобутого фаху, зокрема викликає подив і захоплення система та різноманітність конструкцій схронів-криївок та бункерів, які було збудовано українськими підпільниками, але чому ніхто ще не поєднав цей феномен з тим, що Роман Шухевич мав вищу освіту інженера. До речі, Степан Бандера мав агрономічну освіту, яка обумовлювала добре знання географії регіону і його особливостей. Чимало було фахівців з лісництва серед провідників українських націоналістів, тобто це не була спонтанна дійсність, а глибокопродумана наперед комплексна стратегія освіти і дій по вихованню цілого покоління українців, готових до активної боротьби добре навчених, зі наявними глибокими фаховими знаннями. На цей напрямок майбутнього Визвольного Чину були скеровані і всі українські спортивні товариства, як «Сокіл» чи «Пласт» тощо з чітким воєнізованим ухилом, а товариство «Просвіта» переважно діяла як ідеологічна націоналістична установа і її культурологічна оболонка була суто формальним прикриттям. Таким чином нам потрібно вивчати життєписи наших Героїв, як Роман Шухевич, не виокремлено зі загального контексту життя тогочасної України, а якраз навпаки в комплексному висвітленні часу, суспільного буття і сприйняття його Романом Шухевичем на той момент. За тим відпадуть суперечності щодо розколу в ОУН, звинувачень в тероризмі з боку поляків чи в колабораціонізмі з нацистами Німеччини. Не кажучи про радянські штампи «шпигунів» або «зрадників Батьківщини». Якщо ми зможемо в історичній науці нарешті відійти від хворобливого синдрому виправдовуватись перед кимось стороннім, а почнемо просто чесно досліджувати власну історію українського народу для найпершу чергу нього самого – тоді і тільки тоді ми зможемо постати як суверенна самостійна світова Нація і Держава.

Богдан Гордасевич
м. Львів
5 березня 2017 р.


Порошенко затвердив призов у 2017 році

 Порошенко затвердив терміни проведення військових призовів у 2017 році



 Також указ регулює звільнення в запас військовослужбовців, які вислужили встановлені строки.

Президент Петро Порошенко підписав Указ «Про звільнення в запас військовослужбовців строкової служби, строки проведення чергових призовів та чергові призови громадян України на строкову військову службу у 2017 році». Про це повідомила прес-служба глави держави.

Документом № 44/2017 визначаються строки проведення чергових призовів на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців, які вислужили встановлені строки.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 106 Конституції України та на виконання Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» зі Збройних Сил України, інших військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту військовослужбовці строкової служби, які мають ступінь вищої освіти спеціаліст або магістр та вислужили встановлені строки строкової військової служби, будуть звільнені в запас у травні — червні та у жовтні — листопаді 2017 року.

Інші військові-строковики, які вислужили встановлені терміни, звільнятимуться в запас у квітні — червні та у жовтні — грудні цього ж року.

Призов на строкову військову службу придатних за станом здоров'я до військової служби громадян України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 20 років, та старших осіб, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу також здійснюватиметься навесні та восени: у квітні — травні та жовтні — листопаді 2017 року.

Указ набирає чинності з дня його опублікування, крім пункту 1 статті 3, який набирає чинності з 1 березня 2017 року, та пункту 2 статті 3, який набирає чинності з 1 вересня цього року.

Джерело: "Високий замок"

У Львові вшанували автора Державного Гімну України М.Вербицького

 У Львові вшанували автора Державного Гімну України

    04.03.2017


 
У Львові з нагоди 202-ї річницю від дня народження вшанували автора музики до Державного гімну України — отця Михайла Вербицького.

До монумента видатному українцеві, який відкрили у грудні 2015 року, лягли букети квітів. Тут представники влади, громадські активісти та школярі спільно виконали «Ще не вмерла Україна». Після цього відбулось громадське віче.

«Постать отця Михайла Вербицького об’єднує воєдино всю Україну. Не тільки у межах державного кордону, а й у всьому світі, де сьогодні живуть українці», — зазначив голова  облдержадміністрації Олег Синютка.

Урочистості продовжаться 4 березня у прикордонному селі Млини в Республіці Польща, де покоїться композитор. Тут львівська делегація покладе квіти до каплиці-пантеону, відбудеться чин панахиди. Відбудеться віче за участі керівництва області, дипломатичного корпусу та гостей з Польщі і України. У заходах візьмуть участь Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик», муніципальний хор «Гомін» та чоловічий вокальний ансамбль «Калофонія».

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/news/194372-u-lvovi-vshanuvaly-avtora-derzhavnoho-himnu-ukrainy

Більше читайте тут

http://blog.i.ua/community/662/1645121/

А це навіть коментувати не потрібно:

 Календар подій Львівської міської ради на 04.03.2017

Час - 15.00

Подія - Освячення ікони «Страсті Христові»

Місце - Військовий храм Стрітення Господнього УГКЦ (Афганський храм), вул. Клепарівська, 30а

Примітки - Ікона є даром знаного іконописця, засновника першої інтернет-галереї українського іконопису всіх шкіл і періодів «ICON. ORG.UA», засновника школи іконопису «Десниця» Михайла Скопа

http://city-adm.lviv.ua/events/237766-kalendar-podii-lvivskoi-miskoi-rady-na-04032017
Більше - нічого. Немає ні Вербицького, ні Івасюка для львівського керівництва і чиновників при культурі. Є тільки ось таке ніщо, як Слічна Галина Миколаївна - в.о. заступника міського голови з гуманітарних питань, директор департаменту гуманітарної політики, колишній керівник освіти м. Львова.
Скільки сміття назбирав навколо себе голова міста Андрій Садовий, аж неможливо вивезти й утилізувати усе. Врешті і сам він давно потребує утилізації.

Богдан Гордасевич
21:04 04.03.2017
м.Львів


Сьогодні День народження у композитора Володимира Івасюка

У столиці України встановили меморіальну таблицю Володимиру Івасюку

04.03.2017



У Києві на Будинку звукозапису встановили меморіальну дошку українському композитору Володимиру Івасюку.
4 березня 2017 року йому б виповнилося 68 років.
 
Володимир Івасюк однин із засновників української естрадної музики. Автор понад сотні пісень, інструментальних творів і музики до вистав.
Загинув Івасюк у 30-річному віці у лісі поблизу Львова за загадкових обставин. Офіційна версія радянської влади – самогубство. Після загибелі композитора на його творчість наклали неофіційну заборону, а кримінальну справу засекретили. Але три роки тому розслідування поновила українська Генпрокуратура. Слідчим вдалось довести, що смерть композитора - то справа рук радянського КДБ.
Звання Героя України геній української музики отримав посмертно – за 30 років після своєї трагічної смерті, а лауреатом Національної Шевченківської премії став також посмертно у 1994 р.

Читайте більше тут: http://expres.ua/news/2017/03/04/231104-stolyci-vstanovyly-memorialnu-tablycyu-ivasyuku


 Як Володимир Івасюк з друзями пам’ятник Леніну скинули

    04.03.2017

Народився композитор у Кіцмані на Буковині, де навчався у середній школі та у класі скрипки у музичній, відкритій багато в чому завдяки старанням його батька Михайла Григоровича, шкільного вчителя французької мови. Атестат зрілості отримав 1966 року у Чернівцях, куди переїхала родина Івасюків, коли її глава став доцентом української філології Чернівецького університету.



4 березня генію української пісні Володимиру Івасюку виповнилося б 68 років.

ЯК Володимир Івасюк поступив у Чернівецький медінститут.

Улітку приїхав у Кіцмань, щоб разом із друзями відзначити закінчення школи і початок нового життя. Святкували щиро, подавшись увечері у міський парк. Там на невисокому постаменті самотньо стовбичив Ленін – стандартний гіпсовий бюст-штамповка з лисою голівкою. Друзів здивувало, що вождь – з непокритою головою, причому навіть під час дощів і снігопадів. До того ж на багатьох пам’ятниках і картинах Ілліч зображений у кашкеті. Хтось із друзів заявив, що це непорядок, і поліз натягати на гіпсову голову свого картуза. Картуз упав на землю разом з  Леніним, який до п’єдесталу був прикріплений абияк. Картузу хоч би що, а Ілліч – на друзки. Звісно, хтось винюхав, доніс. Компанію «пов’язали». Запахло статтею, і не просто адміністративною за хуліганство, а кримінальною, з політичним підтекстом за наругу над святинею.

Але обійшлося лише адмін­арештом на 15 діб, протягом яких майбутній геній підмітав кіцманські вулиці. У тому, що справу, по суті, спустили на гальмах, вирішальними стали два фактори. По-перше, беззаперечний авторитет Михайла Григоровича, якого у Кіцмані  глибоко шанували. А ще за «хулігана» Володю перед місцевою владою замовив уклінне слівце Іван Миколайчук – також буковинець. На той час він уже був знаменитим кіноактором, зігравши Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та головну роль у легендарних «Тінях забутих предків». Він високо цінував перші композиторські кроки юного Івасюка.

1 вересня 1966 року Володимир Івасюк отримав студентський квиток медінституту, а наступного дня був відрахований за вчинок, який ганьбить високе звання радянського студента, — знову хтось «настукав», підсунув у ректорат копію міліцейського протоколу.

Студентом медінституту Володимир Івасюк став наступного року, але для цього цілий рік був на «виправних роботах» — працював слюсарем на чернівецькому заводі «Легмаш» (ідеальні вправи для пальців скрипаля!). Та нема лиха без добра. Довідавшись, що новий робітник – музикант, йому доручили створити і очолити заводський хор, який невдовзі почав перемагати на оглядах художньої самодія­льності.

Саме там Володя познайомився і подружився з композитором і музикантом Валерієм Громцевим, який очолював заводський самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль «Карпати» (з ним виступала і студентка Чернівецького музучилища Софія Ротару). Друзі разом написали пісню «Залишені квіти», яка у виконанні Софії Ротару стала знаменитою під назвою «Жовтий лист»: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, та залишаю замість себе ті квіти, що знайшла в саду для тебе…». Це єдиний прижиттєвий твір Володимира Івасюка, де виступає тільки як автор віршів. Музику (до слова, вона була створена першою, вже на мелодію Володя писав слова) написав Валерій Громцев.

Сьогодні у Кіцмані, звісно, немає ніякого Леніна. Зате є пам’ятник Володимирові Івасюку на повний зріст – перший в Україні і, далебі, найкращий з тих, які вже встановлені. Його автори – львів’яни: скульптори — заслужений діяч мистецтв Украї­ни Микола Посікіра і заслужений художник України Любомир Яремчук та архітектор Михайло Федик.

В день народження композитора у Києві – урочисте відкриття меморіальної таблиці Володимирові Івасюку на Будинку звукозапису Національної радіо­компанії України, що на вулиці Леоніда Первомайського, 5-а, на Печерську. Тут композитор бував безліч разів, записував зі знаменитими виконавцями свої твори, без яких ті не стали б тими, ким є сьогодні.

 Максим Міщенко
   
Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/194194-yak-volodymyr-ivasiuk-z-druziamy-pamiatnyk-leninu-skynuly

 Сьогодні День народження у відомого композитора Володимира Івасюка

    04.03.2016



    Івасюк, ДН, Львів

Сьогодні, 4 березня, відомому українському композиторові та автору низки пісень, які окреслили народними, Володимиру Івасюку мало би виповнитися 67 років.

Володимир Івасюк мав безліч талантів,які він встиг проявити за своє коротке життя. Автор написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі,гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.

Найвідоміші пісня композитора: «Водограй», «Капелюх», «Мила моя», «Пісня буде поміж нас», «Тільки раз цвіте любов», «Червона рута», «Я піду в далекі гори» та інші.

18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія - самогубство - підлягала сумніву громадськості як 1979 року, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 року у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.

Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «таємно», можливо, тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Самі ж родичі Івасюка вважають, що Володимира вбили.

26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину.

12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка.

Володимир Івасюк був вбитий «співробітниками» КГБ — заявив прокурор Львівщини Роман Федик у лютому 2015 року.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/news/162616-sohodni-den-narodzhennia-u-vidomoho-kompozytora-volodymyra-ivasiuka


Мощі Святого Валентина покояться у Самборі

Мощі святого Валентин, покровителя закоханих, зберігаються у містечку Самборі на Львівщині

Цей священномученик нині дуже популярний. Адже День закоханих пов'язують саме з його iм'ям. Жив святий Валентин у III столiттi, потай вiд влади вiнчав усiх закоханих, за що i був страчений 14 лютого. Нетлінні мощі святого вже понад два столiття покояться у самбiрськiй церквi Рiздва Пресвятої Богородицi у Самборі.



На престолi - маленька позолочена домовина. У ній - частина черепа, деякі кiстки та предмет, схожий на камiнь. Поряд скляна капсула - сюди колись збирали миро вiд останків, що мироточили.

"Мощі святого Валентина привезли до нашого храму 13 травня 1759 року із Ватикану, - каже отець Богдан Добрянський, настоятель церкви. - Викопали їх у Римi на цвинтарi святої Прісцилли, де був похований священномученик, i передали до церкви як духовнi релiквiї".

Помолитися бiля покровителя закоханих люди з'їжджаються звiдусiль - із Польщі, Бiлорусi, Грузії, Казахстану, Росії. За століття молитов i почитання святого у Самборi вже виробилась гарна традицiя. Вважається, що той, хто з глибокою вiрою торкнеться скринi з мощами святого Валентина, переживе велику любов i матиме щасливу сiм'ю.

Зі слів місцевих, чимало люду припадає до мощей святого, кладуть фотокартки. I навіть були випадки, коли чоловiки повертались до своїх дружин.

"До нас приїздять багато туристів, що відпочивають у Трускавці, - каже отець Богдан. - Якось жінка приїхала на екскурсію, почула про мощі святого Валентина і, приступивши до них, довго щось просила. А згодом приїздила дякувати. Як виявилося, за те, що донька вийшла заміж. Три дні вона у нас жила (маємо гостьову кімнату для туристів)".

Вимолюють люди у святого Валентина не тільки особисте щастя, а й оздоровлення від різних хвороб - раку, епілепсії, депресії. Бо ж, як відомо, за життя цей священномученик був і знаним лiкарем, зцілював молитвою недужих.

"Кілька місяців у мене боліли груди, -- розповідає свою історію 39-річна одеситка Ірина. -- Але одного разу уві сні мені з'явився чоловік, який тричі приклав хреста до грудей і сказав, що він святий Валентин. Прокинувшись вранці, я почала шукати інформацію про нього. Після цього сну ще день-два груди боліли. А потім все минулося. І я дуже вдячна, що зі мною так сталося. Я знайшла цю церкву у Самборі. І коли увійшла всередину -- бачила, що все в ній було так само, як я бачила в тому сні, -- ті ж двері, той же прохід, і мощі святого Валентина були на тому самому місці".

Ірина ШЕЛУПЕЦЬ

Нащадки козацтва на Кубанi

Нащадки козацтва на Кубанi



04.03.2017
 Майже два з половиною столiття тому козакiв iз Запорiзької Сiчi за наказом iмператрицi Катерини II переселили на Пiвнiчний Кавказ на береги рiчки Кубань, i там сформувалась "мiнi-Україна". Довгий час кубанськi козаки не втрачали своєї нацiональної iдентичностi. Але тепер вони воюють проти нас, на боцi Росiї. А колись нащадки запорiзьких козакiв навiть вибороли в радянської влади власну державу - Кубанську народну республiку, згадку про яку вшановують 16 лютого. То як сьогоднi склалася доля спадкоємцiв козацького роду? Докладнiше про це - у розмовi з Дмитром Бiлим, письменником, iсториком, дослiдником Кубанi, та Iгорем Буркутом, полiтологом.

- Населення Кубанi ким нинi себе вважає?
 
Д. Бiлий: - Бiльшiсть вважають себе козаками-кубанцями. Хоча ще у 1987 роцi пiд час перепису населення 85% назвали себе українцями.
I. Буркут: - Росiйська наука офiцiйно далекоглядно визнала кубанських, донських i терських козакiв окремим етносом. Хоча всi вони походять iз Київщини, Слобожанщини та Полтавщини. До речi, Катерина II спецiально розпорядилася вiдiбрати найгарнiших дiвчат iз цих регiонiв для козакiв, що були переважно неодруженi. У Росiї й досi вважають, що найгарнiшi нареченi - кубанськi козачки. У роки Другої свiтової багато кубанських козакiв перейшло на бiк нiмцiв, з них формували окремi загони СС. Кубанцi сподiвалися таким чином позбутися радянської влади й по закiнченню вiйни вибороти незалежнiсть. Так от, нiмцi вважали, що козаки походять вiд готiв, а не вiд слов'ян. Тому до них ставилися з особливою повагою. Багато кубанцiв полягло тодi на Балканах. А тi, що вижили, потрапили в полон до британцiв i назад уже не повернулися. Тому нинi на Кубанi не так уже й багато справжнiх козакiв лишилося.

- А якi головнi причини того, що iдентичнiсть кубанських козакiв така розмита?

Д. Бiлий: - I радянська влада їх добре душила, навiть за царя їм краще жилося. Були i розкуркулення, i Голодомор, i репресiї. Так звана хлiбозаготiвля, офiцiйна причина Голодомору, вiд початку обмежувалася територiєю України та козацькими поселеннями на Пiвнiчному Кавказi. До того ж на Кубань вiдправляли цiлi загони Червоної армiї, бо радянська влада дуже боялася козацьких повстань. Тож там пiд час Голодомору знищили майже 80% корiнного населення. Наприклад, станиця (поселення) Новодерев'янкiвська у 1931 роцi мала 17 000 населення, а стало 6000. Полтавську майже всю знищили й натомiсть завезли людей iз Центральної Росiї. Тодi, до слова, було офiцiйно заборонено переселення етнiчних українцiв на Кубань. Але росiяни все одно переходили на українську мову. Або, як кажуть кубанцi, на козацьку балачку. "Хлiбозаготiвлi" супроводжувалися забороною української мови. Закривали школи, унiверситети, друкарнi, україномовнi книжки вилучали, натомiсть видавали росiйську лiтературу. До приходу радянської влади в кожнiй хатi був "Кобзар". А потiм за твори Шевченка стали висилати до Сибiру. А за гру на кобзi могли навiть цiлу сiм'ю розстрiляти. Тож до 1980-х рокiв у школах Кубанi висiли таблички "Спiлкуватися дiалектами заборонено!" Тому на уроках говорили росiйською, а на перервах знову i дiти, i вчителi переходили на рiдну українську. Бо ця балачка пов'язувала їх iз предками, символiзувала козацьку iдентичнiсть.

- А за яких обставин виникла Кубанська народна республiка?

Д. Бiлий: - Як тiльки козаки оселилися на берегах рiчки Кубань, одразу взялися розбудовувати свою маленьку державу. Вивчення мови мало ключове значення для збереження iсторичної пам'ятi на чужинi. У 1932 роцi на Кубанi було близько 1000 українських шкiл та 16 технiкумiв. Навiть сучасний Кубанський державний унiверситет - це колишнiй Український педагогiчний iнститут iменi Миколи Скрипника. Пiд час Голодомору всiх студентiв та викладачiв цього вишу заслали на Воркуту. Та, навiть попри масовi репресiї, пiд час перепису населення у 1932 роцi українцями назвали себе 3 мiльйони 107 тисяч кубанцiв! Тож кубанцi не раз намагалися вибороти свою незалежнiсть. Як правило, цi спроби вiдбувалися одночасно з українськими. Протягом 1918 - 1920-х рокiв iснувала Кубанська народна республiка, яку потiм поглинув Радянський Союз.

- Чи здатнi, на вашу думку, нащадки українських козакiв сьогоднi знову проголосити Кубанську народну республiку?
 
I. Буркут: - У 1991 роцi за президентства Єльцина постало одразу декiлька козацьких республiк. Але протрималися вони лише до наступного року. Нинi в кубанцiв поки що не вiдчувається таких амбiцiй. Майже два з половиною столiття русифiкацiї не минули безслiдно. Проте "Ще не вмерла Україна" на Кубанi виконують як народну пiсню. Вона вiдкривала збiрку кубанського фольклору, що вийшла друком у 1966 роцi. Тож, за сприятливих умов, гени можуть прокинутись.

Євгенiя КОЛЯДА

У Бабиному Яру відкрили пам’ятник Олені Телізі

У БАБИНОМУ ЯРУ ВІДКРИЛИ ПАМ’ЯТНИК ОЛЕНІ ТЕЛІЗІ



25 лютого на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» відбулося відкриття пам'ятника Олені Телізі за участі представників уряду та духовенства.

Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович зазначив: «Я дуже радий, що сьогодні ми відкриваємо пам’ятник Олені Телізі. Це означає, що ми продовжуємо роботу з повернення пам’яті про Бабин Яр. Насправді, Київ міняється, міняється вся Україна. Україна поступово позбавляється пам’ятників тоталітарного минулого. За минулий рік – 2016 рік, який, мабуть, увійде в історію як рік декомунізації – тисячі пам’ятників комуністичного тоталітарного минулого було демонтовано, було знято з обличчя нашої України».

«Це вже третій пам’ятний знак, який ми відкриваємо протягом дуже короткого періоду у 2017 році. В Києві вже відкрито меморіальну таблицю Євгену Коновальцю та Василю Макуху. Зараз ми відкриваємо пам’ятник великій українській поетесі. Людині, яка стала символом боротьби за незалежність – Олені Телізі. Я переконаний, що таким чином, ми поступово повертаємо своїх справжніх українських героїв, і таким чином стаємо сильнішими. І це є запорукою нашої перемоги», – наголосив Володимир В’ятрович.



Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет здійснив чин освячення пам’ятника. «В ці часи випробувань ми повинні єднатись, а не протистояти один одному», – звернувся він до присутніх. – «Дорогі браття й сестри, ми все повинні робити заради того, щоб у нас була єдність, тому що перед нами головне завдання – відстояти незалежність нашої держави».

«Ми знаходимося на місці страшної трагедії, місці, яке стало одним із символів злочинів проти людяності. Важливо пам’ятати що тут сталося, шанувати пам’ять про безневинних жертв і зберегти її для наступних поколінь. Зберегти як нагадування: такого не повинно повторитися», – сказав Київський міський голова Віталій Кличко.

«Ми сьогодні разом беремо участь у дуже знаковій події. Відкриття такого тендітного і водночас такого великого пам’ятника означає дуже важливу річ – повернення історичної пам’яті. Бо історична пам'ять не менш важлива для перемоги над агресором, ніж військові дії. Бо нашим воякам набагато легше протистояти тим спробам пропаганди, тим спробам нав’язати їм погляди «русского мира», коли вони знають, що за ними правда», – акцентував Заступник Глави Адміністрації Президента України Ростислав Павленко.



Пам’ятник встановлено за підтримки Міністра культури України Євгена Нищука та Київського міського голови Віталія Кличка. Автори скульптурної композиції: Олександра Рубан, Віктор Липовка та Іван Єршов.


http://www.memory.gov.ua/news/u-babinomu-yaru-vidkrili-pam-yatnik-oleni-telizi-0
     
Теліга Олена :: Біографія

[ Читати далі ]


1933 — 1939

Д.Д.  (Дмитру Донцову - Б.Г.)

Наближається  спогадів  повінь…  
В.Сосюра  

Незнаний  нам  початок  і  кінець,  
Не  розуміємо  таємну  віру,  
Коли  жаття  сплітає  у  вінець  
В  незнаній  черзі  віру  і  зневіру.  

На  світлий  день  спадає  чорна  тінь  
Зловіщих  хмар,  мов  жалібний  серпанок,  
А  зимну  ніч,  безсилу  від  тремтінь,  
Бере  в  обійми  полум’яний  ранок.  

Залізну  силу,  що  не  має  меж,  
Дихання  Боже  в  сльози  перетопить  
І  скрутить  бич  безжалісних  пожеж  
З  маленьких  іскор,  схованих  у  попіл.  

Так  кроки  —  нами  зв’язані  навік  
У  Божих  меж  —  назавжди  розминулись.  
Без  теплих  слів,  без  дрогнення  повік  
Ми  попрощались  десь  на  розі  вулиць.  

Але,  буває,  крізь  вогонь  межі  
Минулі  дні  вертаються,  як  спогад.  
Ми  завтра  знов  не  будемо  чужі,  
Це  світлий  дар  приймаючи  від  Бога 


Олена Теліга

Головна помилка блокувальників торгівлі з ворогом

Головна помилка блокувальників торгівлі з ворогом

10 лютого 2017 р.



Торгувати з ворогом не можна. Цю правильну тезу взяли на озброєння нардепи та колишні учасники АТО, які блокують окремі залізничні шляхи у Донецькій та Луганській областях. От тільки головного ворога вони ідентифікують якось специфічно. Сподіваюсь, що це прикра помилка, а не свідоме маніпулювання.

Коли починаєш грати в шахи дуже важливо розрізняти фігури. І знати, що для перемоги в партії потрібно поставити мат королю. Бо інакше перемогою можна проголосити взятого пішака. А в результаті пропустити мат в три ходи.

У військових шахах головним ворогом України є не Захарченко з Плотницьким. Вони – пішаки. Головні фігури сидять у Кремлі. Блокувальники це розуміють?

Ну тоді повертаємося до головної тези: торгувати з ворогом не можна. А що у нас у торгівлі з Росією? Кордон на замку? Ну добре, не будемо згадувати дрібниці – фури з товаром, вантажні вагони.

Давайте про головний оплот економічної стабільності Росії – Газпром. Як там ворожий російський газ? Порушує український кордон? Куди тоді дивиться Семенченко? А інші командири блокування торгівлі з ворогом?

Чи хтось вірить, що ми вже не залежимо від російського газу, не купуємо паливо у ворога? Тоді ці люди дуже здивуються, що у разі блокади російського газу в українському газопроводі дивним чином зникне європейський газ, який так нахвалюють вітчизняні урядовці.



Тож якщо блокувальники хочуть поставити мат ворогу у торгівельних шахах, то вони мають вимагати зупинення товарообігу не лише з окупованими територіями, а й з країною-агресором. Чи побачимо роботу над головною помилкою?

Товарообіг України з Росією на порядок вищий, ніж з окупованими територіями.

Лише за офіційними даними держкомстату за 11 місяців 2016 року Україна експортувала до РФ товарів на 3,2 млрд доларів (9,8% всього експорту), імпортувала – на 4,6 млрд дол... (13,1% всього імпорту). За показниками експорту-імпорту Росія досі залишається для нас на першому місці. Ще раз: головним торгівельним партнером залишається головний ворог.

Тільки вугілля в Росії за згаданий період ми купили на суму: антрацит – 817 млн дол., бітумінозне – 774 млн дол..., кокс і напівкокс – 122 млн дол... Нафти на 456 млн, гази нафтові – 212 млн дол., пропан – 153 млн дол., бутан – 54 млн дол.

На цьому фоні навіть не смішно сприймати розмови про черговий зупинений потяг...

Олексій Братущак, журналіст
http://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/589da9cf7bb49/

Богдан Гордасевич: Тепер остаточно можна визнати про появу в Україні ще одної Народної Республіки, що непідконтрольна Україні, яку складають ветерани добровольчих батальйонів. Взагалі виглядає дуже дивним, що в зоні проведення АТО вештаються якісь сторонні люди і їм ніхто не може дати ради на вихід звідти. Де місцева військово(!!!)-цивільна адміністрація? Хто має наводити порядок і контролювати ситуацію? Знову найвищі посадовці влади мають розгрібати лайно на Сході України, як роблять це на Заході у Львові зі сміттям, якому не дасть самостійно ради творець "Самопомочі" Андрій Садовий, члени якої і організовують блокаду ОРДЛО. Ніякою боротьбою з контрабандою тут і не пахне - тут смердить підступна політична інтрижка.


71%, 10 голосів

21%, 3 голоси

7%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Три завдання для сучасної молоді

“ Хороше рішення — результат досвіду. А досвід — результат поганих рішень. ”
     Уолтер Рістон



 Три завдання для сучасної молоді



Мирослав МАРИНОВИЧ


Завдання перше: створити політичну альтернативу

Результатом Майдану не стало творення нової політичної сили. Спроби її створити, звісно, були, але з різних причин не вдалися. Майданівські лідери пішли у владу, влились у старі міхи й, напевно, роблять багато доброго, але вони не створили необхідної альтернативи. Тож я очікую — і тепер не тільки від еліти Майдану, а від усіх молодих лідерів, — що буде знайдена розгадка феномену, в який включені ви всі.

Чому молодь не хоче йти до великих вертикальних партій? Бо вона там розчиняється. Партія «тієї, з косою» чи «того, з вусами» — не важливо. Ви приходите до партії — вас немає.

Нинішня молодь уже не є молоддю homo soveticus, яка не мала індивідуальності й не цінувала власну гідність. Вона не хоче розчинятись на догоду комусь, хто стоїть зверху. Тому ми маємо ситуацію, коли молодь воліє проявляти себе в соціальних мережах, а до великої політики йти не хоче.

Я вважав, що такий феномен є наслідком нашої одвічної української хвороби — отаманщини, поки не висловив свою думку на засіданні National Endowment for Democracy у Вашинґтоні. Там мені сказали: «Ні, дорогенький. Це не український феномен, він стосується всієї цивілізації». І під час «Революції парасольок» у Гонконґу, і під час руху Occupy у Сполучених Штатах Америки — всюди молодь не хоче визнавати одного потужного лідера, коритись йому. Молодь усюди хоче проявляти індивідуальність і свою власну візію.

Отже, питання перше: як зробити так, щоб водночас і пошанувати цю вашу (молодих лідерів. — Z) характерну рису, і увиразнити присутність молоді в політичних структурах? Адже якщо ви не будете впливати на процес прийняття рішень у державі, вам зададуть такого життя, якого ви не стерпите.


Завдання друге: субідентичності повинні співпрацювати

Можливо, ви чули про «Ефект Медичі». Він так називається, бо описує феномен, який стався в Італії в епоху правління роду Медичі. До тодішньої Флоренції з'їжджалися представники різних видів мистецтва, заходили до таверн, частувалися, спілкувались, ділились новими ідеями. І від цього міждисциплінарного поєднання, на стикові різних ідентичностей, які аналізували спільну проблему, відбувся творчий спалах: кожен митець отримав нові ідеї і, як результат, процвітало мистецьке життя Флоренції.

Я прочитав про «Ефект Медичі» недавно, але відчуття, що саме це потрібно Україні, в мене є давно. Територія нашої країни є природним місцем зустрічі різних субідентичностей: галичани не подібні до слобожанців, слобожанці до волинян… Кожен наш реґіон — окрема субідентичність.

Отже, питання друге: яким чином зробити, щоб усі наші субідентичності зустрілись за умовним круглим столом і змогли вільно, з пошаною говорити одна до одної, не претендуючи на те, що хтось є кращим чи правильнішим українцем?

Кожен, хто був на Майдані, бачив, яка креативність, які духовні розкоші виникали саме завдяки зустрічі представників різних реґіонів. Подумайте над проблемою ви, бо моє покоління вже того не реалізує — воно сповнене стереотипів про те, хто кращий, а хто гірший. Ваше покоління ще не має цих стереотипів, тож ви можете створити «Ефект Медичі».


Завдання третє: брехня не може дорівнювати правді

Сьогодні лідер повинен вирішити одну з найважливіших проблем часу: неспроможність відрізнити правду від брехні.

Чому зараз люди неспроможні розрізнити ці дві речі? По-перше, тому, що ми є людьми постмодерну, а постмодернізм народився з уявлення, що ніхто не має абсолютної правди і всі частково праві. І якщо ми хочемо встановити правду, мусимо зібрати всі опінії — тоді правда буде десь посередині.

Що стається, коли до такої системи приносять цілковитий фейк, свідомо сконструйовану неправду? Цю брехню починають розглядати як повноцінну опінію, що має таке саме право на існування, як «часткова правда».

По-друге, за часів моєї молодості можна було почути правду, якщо обійти «глушилки», поставлені Радянським Союзом, притулити вухо до радіоприймача й послухати, скажімо, «Голос Америки» чи «Радіо Свобода». В тому, що я чув, я міг упізнати правду. Тепер, коли інформація циркулює вільно, в час, коли є інтернет, чому росіяни неспроможні встановити правду в російсько-українському конфлікті? Бо вони сприймають правду, яку їм говорять українці, як свідомий злий намір їх обдурити. Путін і Сурков придумали геніальну річ: коли знівельована спроможність людини самотужки розрізнити правду і брехню, «глушилки» не потрібні.  

По-третє, брехню або дурницю можна леґалізувати, передусім у соціальних мережах. Недавно в американській пресі я прочитав блискучу статтю про закономірність, яка ще десять-двадцять років тому чітко діяла в суспільній системі: якщо хтось вихопився з дурнуватою тезою, достатньо було двох-трьох авторитетів, що виступили б із спростуванням, і вже ніхто в ту дурницю не вірив. Тепер, коли один запостив на фейсбук цілком мудру думку, а другий — або цілковитий фейк, або дурницю, в яку він щиро вірить, починається дискусія. І обов'язково знаходяться люди, яким подобається друга, дурнувата теза. Вподобання, поширення, «підтримую його» — і все, дурницю леґалізовано.

Не можна, щоб світ залишався в такому стані. Мусять знайтися лідери, які будуть приймати правильні рішення, і вони мають приймати ці рішення на основі правди.


*Думки, виголошені на зустрічі в межах Зимової школи лідерства, яка 10–14 січня 2017 року тривала в Інституті лідерства та управління Українського католицького університету.
До публікації підготувала Анастасія Стьопіна
03.02.2017
http://zbruc.eu/node/61837