О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Добре, коли все добре

Чому іспанці захоплюються дівчиною, від якої ми відвернулися".

Ось уже кілька тижнів поспіль в іспанських ЗМІ не вщухає бум навколо Лії Мотречко. 

Її запрошують на радіо й телебачення, і навіть на аудієнцію до королівського палацу в Севільї. "Диво", "Її історія — особлива!", — пишуть про Лію іспанські газети. Приїхавши із сім'єю до Іспанії з України і геть не знаючи мови, за пів року навчання в школі дівчина стала найкращою ученицею в провінції Севілья. 

"Su casa es una fiesta. El orgullo del instituto. Її випадок — це торжество. Гордість школи", — пише про українську дівчину місцева преса. "Лія почала навчатись у школі, не знаючи іспанської, але вона робить неймовірні успіхи, — зазначає Yahoo noticias. — Та годі, немає нічого незвичного в тому, що наприкінці кожного навчального року є найкращий учень. Але історія Лії особлива". Що ж у ній особливого?

Сім'я Мотречків родом із Криму, з маленького селища біля Красноперекопська. Тато мав невеликий бізнес — фермерство, у сім'ї був власний затишний будинок, яким опікувалася мама. А Лія навчалася в класі з українською мовою викладання, і це для родини було принципово. 

"Я з українсько-кримськотатарської сім'ї, — пояснює Лія. — Мама — кримська татарка, тато — українець". 

Коли Крим окупували, сім'я відмовилася від російського громадянства, а потім і взагалі вирішила поїхати від "русского мира" до Херсона.

Як і всім переселенцям, сім'ї Мотречків на новому місці було нелегко. Тато намагався розпочати бізнес з нуля, а Лія пішла до школи, де навчалася, як завжди, старанно і на "відмінно". Дівчина мріяла стати дипломатом, тому ретельно вивчала англійську та вступила до ліцею з ухилом "міжнародні відносини". Дуже захоплювалася історією, — нарис Лії про боротьбу українського і кримськотатарського народу проти імперського режиму Росії і тоталітарного режиму СРСР визнали одним із найкращих, він здобув нагороду від Меджлісу. А есе про українську революцію 1917–1921 рр. принесло перемогу в конкурсі учнівських робіт. Щасливий кінець? От і ні.

Усім нам відомо, що престижні ліцеї, м'яко кажучи, не завжди безкоштовні. У ліцеї, де навчалася Лія, батьки сплачували за навчання 9 тис. грн на рік. Ні, це була не приватна школа, а комунальна, на балансі міста, пояснює тато Лії Едуард Мотречко. "Ми намагалися перевести Лію на бюджетне місце, або принаймні отримати знижку в оплаті, адже донька була відмінницею, та ще й переселенкою. Але нічого не вийшло", — каже Едуард.

"Керівництво ліцею та, відповідно, міськрада категорично відмовили Мотречкам, — згадує Борис Бабін, тодішній представник президента в АР Крим. — Наскільки мені відомо, навіть у Міносвіти "вмили руки" і сказали, що нічого зробити не можуть. Ані міськрада, ані виконком, ані керівництво навчального закладу на такі "непідйомні" для суспільства фінансові витрати погодитися ніяк не могли. Ба більше, ці панове за спиною батьків постійно нарікали на "надмірний патріотизм" дитини, який справді контрастував з багатим внутрішнім "русским миром" тамтешніх чиновників. Сім'я Мотречків хотіла знати, наскільки вона потрібна власній країні. Після того як усі категорично відмовили у знижці на навчання бодай на гривню, питання відпало. На Херсонщині, у регіоні феодального ладу і підсічно-вогневого господарювання, навіть працьовитий у режимі 24/7 дрібний бізнесмен виявився не в змозі забезпечити собі гідне життя чесною працею. Усе, чого він просив, — знижка на навчання дитини. Отже, ця сім'я вирішила шукати кращої долі за кордоном і набула статусу біженців в Іспанії".

В Іспанії життя почалося з того, що місяць довелося чекати рішення з Мадрида стосовно того, чи буде надано сім'ї політичний притулок як кримчанам. А в цей час Лія почала вивчати іспанську, — на щастя, допомогло знання англійської та відеоуроки на Ютубі.

І ось коли все вирішилося позитивно, сім'я Мотречків отримала житло в Севільї, і Лія пішла навчатися до однієї з місцевих шкіл. Попервах на уроках вона мало що розуміла, але вчителі та однокласники дуже підтримували дівчинку, всіляко допомагали їй і навіть дозволяли писати контрольні англійською. Однак Лія відмовлялася — вона мала намір вивчити іспанську. Допомагало те, що Лії легко даються мови. Буквально два тижні потому дівчина вже розуміла загалом, про що говорять на уроках.

Навчання в новій школі вразило. "Тут усі дуже доброзичливі й відкриті, — каже Лія. — Першого ж дня до мене підбігли всі однокласники, відразу запитали, як мене звати, а потім всюди зі мною ходили, все показували. Вчителі тут інші. Я звикла, що в Україні вони дуже строгі, я завжди відчувала їхній тиск, часом вони кричали, коли чогось не розуміла. Звісно, я не вундеркінд, але ж я прийшла до школи, щоб навчатися. І ще оця традиція: учитель зайшов до класу чи вийшов — потрібно встати. Я в іспанській школі попервах вставала, і на мене всі поглядали з подивом. Тут учителі інакше спілкуються з учнями — на рівних і з повагою, тут легко й цікаво навчатися. Напевно, вперше в житті я ходила до школи залюбки. А ще в іспанських школярів багато вільного часу після уроків. В Україні такого не було — я приходила додому після занять і до ночі робила уроки. Але я вдячна українській школі — все-таки у мене гарна база знань".

Після трьох місяців навчання Лія Мотречко найкраще за всіх у школі склала іспит з іспанської — отримала дев'ять балів з десяти можливих (хоча для того, щоб скласти цей тест, достатньо було й п'яти балів). І цей результат став найкращим не лише у школі Лії, а й у всій провінції. Дівчину запросили до королівського палацу в Севільї, де вручили нагороду "За академічні і особисті успіхи".

"Я б хотіла допомогти Україні повернути Крим і стати найкращою країною для життя"

"Тут до дітей ставляться з трепетом, — каже Едуард Мотречко. — Якщо дитина виявила старанність і досягла певного рівня, для іспанців це дуже важливо, вони готові її на руках носити".

За традицією Міністерство освіти Іспанії виплачує найкращому учневі грошову премію. Але справа загальмувалася, бо виявилося, що у сім'ї Мотречків на той момент навіть не було банківського рахунку. І як же були шоковані чиновники, коли з'ясувалося, що найкраща учениця Севільї почала вивчати іспанську лише недавно. Представник міністерства навіть приїздив до Лії, аби особисто познайомитися. Так про неї дізналася вся країна.

"Історія цієї 17-річної дівчинки — одна з історій двох тисяч українських біженців, які приїхали до Іспанії за останній рік, але у неї несподіваний кінець: дівчинка здобула нагороду за найкращі академічні досягнення", — написала Huffington Post.

У всіх своїх інтерв'ю і навіть під час нагородження в королівському палаці Лія розповідала про рідний Крим, про те, що він окупований, і що там порушують права людини. "Тут усі були далекі від цього, — згадує Лія. — Коли я прийшла до школи, ніхто не знав, хто такі кримські татари, що таке Крим, не чув про те, що його окупувала Росія. Навіть мій учитель у школі не знав, що існує українська мова, гадав, що в Україні лише російська. Газети написали: "чудова історія дівчинки з Криму".

Тепер Лія має визначитися, де навчатиметься далі. Адже вона закінчила 4-й клас основної школи (це приблизно як у нас 9-й) і далі має вступити до старшої профільної школи — її тут називають коледжем або "бакалавратом" (у нас це 10–11 клас). "Я збираюся вступати на "міжнародний бакалаврат", — каже Лія. — Після нього, склавши випускні іспити, зможу вступати до найкращих університетів Америки або Європи. До речі, з мого класу лише троє, включно зі мною, склали іспити так, що зможуть вступити до старшої школи. Решта підуть до "технікумів", як це називають в Україні, або залишаться на другий рік".

Дівчина обрала коледж неподалік від дому й уже збиралася нести туди документи, як раптом виявила у електронній пошті лист із дуже престижної у Севільї школи. Лія подивилася в Інтернеті — виявилося, що ця школа належить до сотні найкращих в Іспанії. Туди важко потрапити навіть місцевим, адже потрібно мати не лише високі оцінки, а й заможну сім'ю, оскільки навчання коштує 12 тис. євро на рік. Адміністрація школи написала Лії, що хотіла б бачити її серед своїх учнів, і запросила обговорити формальності.

"Ми тоді не знали, що це Міністерство освіти Іспанії виділило зі свого фонду кошти на навчання Лії, — розповідає тато Едуард. — Від неї потрібна була лише згода. Ми були вражені, бо нікого ні про що не просили. Згадалося, як у Херсоні бігали через шкільну плату в 300 євро на рік і випрошували знижку. А тут нам міністерство саме дало грант у 24 тис. євро, якраз на всі роки навчання в коледжі".

Але й це не всі дива, які посипалися на Лію. Несподівано її запросили до Мадрида для участі у тренінгу з лідерства та комунікації для дівчат. Фінансує цю програму великий бізнес, і для участі в ній добирають за конкурсом 40 дівчат із різних провінцій Іспанії. Лію покликали без жодних конкурсів.

Коли ми скайпом розмовляли з Лією Мотречко, дівчина просто сяяла від щастя. Сказала, що виїхала з України не назавжди — от закінчить університет, стане політиком або дипломатом і повернеться. Це ж саме вона стверджує і в численних інтерв'ю іспанській пресі. "Я б хотіла допомогти Україні повернути Крим і стати найкращою країною для життя", — сказала мені Лія.

"Я б хотіла допомогти Україні повернути Крим і стати найкращою країною для життя"

Коли я готувала цей матеріал, у мене була сильна спокуса назвати школу в Херсоні, де навчалася талановита школярка, та інші конкретні деталі. Але Лія не погодилася. А може, це не так і важливо. Важливо інше. Ця дівчина виявилася непотрібною Україні, а от Україна їй дуже потрібна. Згадайте цю історію та подібні до неї, коли розмірковуватимете над тим, як українська молодь "голосує ногами"

Записи анархіста 21 ст. від 01.08.19 р. Декалог від Богдана

1 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 01.08.19 р.
Моя особиста Конституція

Декалог від Богдана

Коли берешся писати якісь узагальнюючі праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням особистого плану, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.


Профіль Богдана Гордасевича     Малюнок Миколи Горди

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так і насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми – різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини – органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це поет Жорж Дикий: «Якби я мав совість – то не мав би дітей, але якби я не мав совісті – то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же – Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру – готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх домашніх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії – з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або – або. Для мене не існує економічних (класових), національних чи расових проблем як таких – все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» – я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів – закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб – на своєму Сході, турок – в Турції, а всі українці – в Україні.
Міграційна політика так званого «мультикультуралізму» – є одною з тих проблем, що мені дуже-дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть домінувати і, відповідно, панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне – душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом – всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись – я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи над соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» – це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові – у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший – музиці, ще інший – бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами – що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком – так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь – кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої – варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом! А для виборця за основне важить правильно визначити і обрати такого якісного фахівця! І свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, – як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав – всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я – за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава – це всі ми отже і я наче біля її керма, але одночасно я – повне ніхто, як і переважна більшість з ми. Реальна ж влада є втаєтамничено узурпована малою кількісттю людей і це не правильно.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший – той і багач, а інші – в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати – у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює – той їсть, а хто працює – має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому – існує для людей, а не навпаки. Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду – ось головне завдання економіки, а за тим – і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення – нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті – це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці – виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця – праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле – це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча – це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча – отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця – сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці – багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче – гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, – це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації – білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальнішими і жахливішими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто – і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, – схаменіться! Як себе не шкода – дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні – не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо.
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там – будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?
Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.
 
ТАЄМНИЦІ ЖИТТЯ

Раджу… А якщо щиро: не раджу! Не раджу задумуватись над питаннями, які не мають відповіді – тільки нерви псувати. Проте я задумався і повністю загруз у навіть не розв’язанні таємниць життя, а простого тезового переліку цих глобальних таємниць. Якщо не вірите – спробуйте самі. Я далі наводжу той результат моїх роздумів стосовно теми життя людей на планеті Земля, який отримав.

1. Нам не дано знати, для чого існує весь цей Світ.

Питання просте: навіщо ми є? і цей світ? Який сенс, зміст, ціль тощо?
Тут надважливим є пізнати, як реально виник цей Світ, бо тоді стає можливим пояснити і питання Змісту і Цілі існування Світу загалом. З того – зміст існування Людства і кожної людини по окремо.
Як на мене, то спроба відповіді по цій темі є основою всіх світових релігій і філософій, але їх значна кількість якраз і вказує на відсутність однозначної відповіді. Не маючи можливості пізнати істину як таку, люди творять різні більш-менш вірогідні версії які апріорі проголошують відповіддю на це питання, хоча відпочатку ясно, що людству не дано цього осягнути: бо не може мала складова частина пізнати Все. Вже ясно, що обшир світобудови з його безкінечними мікро– та макрокосмосом настільки метаглобальні, що людству це неможливо пізнати і осягнути. Щось частково – так, але не все в повному об’ємі Світобудови як такої.
Сучасні наукові надбання тільки підтверджують, що сфера невідомого на порядок в безкінечність більша за наші теперішні знання, які ми, до речі, теж толком не можемо охопити, використати і усвідомити. Тотальна спеціалізація роз’єднує людство на окремі групки спеців, але наразі відсутнє універсальне опрацювання і поєднання досягнень в різних наукових сферах як таке для осмислення взаємозв’язку та ідейного змісту того, що ми вже знаємо.

2. В чому різниця живого і не живого?

Як пояснити, що фактично однаковий за всіма параметрами об’єкт є живим організмом, а за пару хвилин перетворюється в просто набір речової маси по суті без жодних змін. Для себе люди віднайшли пояснення у вигляді «душі», хоча ясно, що кожна жива частинка включно до клітини має якусь аналогічну психічну субстанцію, яка робить її живою і відрізняє від неживої речовини.
Що це є? Ми не знаємо.

3. Що таке почуття кохання (тобто: любов) і для чого?

Антропологи до цього часу в питанні еволюції людства не можуть розібратись, як відбувались шлюбно-родові стосунки у первісних людей, хоча навіть побіжний погляд на сучасні відносини чоловіків і жінок досить показові: більшість хоче побільше. Інтимна вірність чоловіка і жінки впродовж цілого життя фактично не існує – настільки це унікальне явище. Також для продовження популяції людей почуття кохання між партнерами абсолютно не потрібне, а цілком достатньо фізичного збудження.
Тоді чому, спитатись, існує у кожної людини це фатальне бажання Любові.
Чому людина закохується?
Звідки це почуття і бажання вкорінилося в людині і то з такою праглибиною? Бо фактично без кохання життя людини втрачає сенс задоволення від життя, тобто жити без кохання можна, але навіщо? Хіба то життя: працювати, їсти, спати, фізичний секс – і так впродовж цілого життя. Начебто і непогано життя прожив – а згадати нічого. Такого гарного, потрясаючого, щасливого моменту в житті неможливо пригадати, якщо в ньому не було кохання. Маю на увазі основну масу людства, а не якість окремі винятки, бо тема кохання тому і популярна в мистецтві, що вона є темою мас чи не найголовнішою з усіх.

4. Свідоме вбивство людини людиною та війни.

Так виходить, що людина як вид вижила тому, що для неї нема нічого неможливого з усього можливого. Включно до вбивства іншої людини і навіть самогубства, тобто подолання найголовнішого інстинкту кожної тварини до виживання.
Людина – дивовижна потвора, а явище соціального організованого масового вбивства людьми одне одного, яким є війна, взагалі переводить людей у щось таке, чому я не знаходжу назви як поняття. Причому, якщо відверто, то війна є найголовним чинником прогресу людства як такого, бо завдяки вдосконаленню зброї і технологій її виробництва переважно і відбувався прогрес людства від первісних часів включно до сучасності.
Чи сприяють війни самоочищенню людського виду від слабших одиниць і формуванню більш витривалої і сильної популяції – не знаю, але знаю, що сучасна популяція людства нестримно деградує, особливо активно вироджується біла раса.
Думаю, що війна як явище є своєрідним відкритим запальним процесом хвороби суспільства. Для мене війна є соціальним безумством., але чи може існувати наш світ без явища війни – не знаю.

5. Наркозалежність еволюції людства.

Питання: чи стала людина людиною, якби не вживала наркотичні речовини, а особливо – алкалоїди, теж лежить в площині малоз’ясованих тем. Археологічні та антропологічні дослідження вказують про давню плідну «співдружність» людей з алкогольними напоями, що не могло не вплинути на процес еволюції людини як виду, а також на становлення людської цивілізації як такої. Паралельно вживали й інші види наркотиків, але вони не мали такої масовості, як алкогольні. Тільки в останні віки набрало світової масовості також паління і нікотинна залежність.
А сучасна фармакологічна еволюція і революція наркотичних речовин масового вжитку взагалі ставить нас перед дилемою: «до чого ми йдемо і прийдемо за таких темпів наркозалежності людства?»

Отже я навів 5 глобальних таємниць життя і нашого буття, які не мають досконалих пояснень. Таких, щоб в них можна було повірити і перевірити як істини, бо гіпотези та різні теорії не є доказом як таким – то тільки здогадки.

Нижче, як зайшла розмова, я перечислю ще різні аномальні диковинки людства, що теж певним чином є глобальними, але все ж таки вторинними, хоча хто зна?

Нещодавно моя донька прочитала мені статтю англійських вчених, які чітко доводять за антропологічними даними про зворотньо-пропорційний зв’язок об’ємів людського шлунку і мозку: зменшення об’єму шлунку співпадало зі збільшення об’єму мозку первісної людини! Тобто до навпаки: збільшення об’єму мозку відзначилось на зменшенні шлунку людини. Причина? Кулінарія! Так! Їжа є основою для виживання, але первісні люди набивали свої шлунки малоенергетичними і проблемними для тралення харчами переважно рослинного характеру. Такої їжі потрібно було багато, тому і шлунки у людей були великими і навіть дещо заважали у пересуванні. Застосування вогню і приготування на ньому їжі значно покращувало процес харчування для людини як енергетично через збільшення вживання м’яса, так і для травлення в цілому, що сприяло зменшенню шлунку, але водночас і значно збільшувало потребу в роботі мозку в його інтелектуальному опрацюванні механізму кулінарії: як готувати те чи інше, зберігати, регулярно повторювати процес, тобто фіксувати рецепти. Звичайно, що важливими були для розумового зросту людей також і процеси ускладнення методів полювання за дичиною, чи вирощування рослин, але без їх досконалого кулінарного застосування в тому б просто не було потреби. Як і в покращенні різних побутових знарядь, тобто камінного реманенту по обробці здобичі. Звідси, напевно, походить різниця розумових пріоритетів у жінки: переважно раціонального і прагматичного, та у чоловіка з схильністю до суб’єктивних абстракцій і ризику.

Засвоєння людьми застосування вогню також є одною з найбільших загадок, які не мають чіткого пояснення. Це куди важче уявити і пояснити, аніж сучасне опанування людством технологій використання ядерної енергії, хоча можливо через 100 років люди теж будуть дивуватись і не розуміти, як це нам вдалось зробити при такому архаїчно-вбогому технічному рівні.
Не знаємо також, як виникла мова, тобто коли люди навчились говорити між собою. Наскільки я знаю, ще не знайдено жодного найдавнішого і найвідсталого племені аборигенів, які б не мали мови для спілкування поміж собою. Але ж якось люди навчились використовувати свій фізичний апарат для їди і дихання ще й для інформаційного обміну через сполучення різних звуків, які виникають при виході повітря з легенів і їх проходженні через горло і носоглотку людини.
Власне я маю припущення, що таке явище, як музика, що є цілком алогічним і непотрібним людям для виживання, має свої генетичні корені в первісному спілкуванні наших пращурів переважно одними голосними звуками, своєрідним ревом-співом. Можливо, що любов до співів є також наслідком цього процесу становлення мови. Хоч все одно важко пояснити причину відчуття людиною музичного ритму і зверхприродне бажання танцювати, тобто рухатись тілом за звуковими тактами. Для чого це і звідки? Неясно, але спів і танці існують споконвік і не збираються щезати.

Нарешті останніми за появою у людей, але першими за значенням, постають питання етики та естетики, тобто виникнення у людства понять моралі як суті існування соціуму гуманоїдів, тобто людей, а також розуміння краси, яке взагалі дивне і малофункціональне з точки зору потреб виживання.
Як сталось, що люди перестали жити етикою зграї де слабші гинуть, а почали допомагати одне одному в обставинах хвороби чи каліцтва – це також одна з загадок життя. Але наявність моралі – це власне і є те, що робить людину – Людиною, а її відсутність – страшною твариною. Зміст моралі полягає у розумінні понять Добра і Зла, в їх свідомому розрізненні. Не даремно в Біблії це вказано як головну ваду-провину для людини, що заважає їй бути постійно щасливою, як то має бути в Раю, але водночас це знання дорівнює людину Богам, яких відрізняє тільки безсмертність. Дивно, що у кожної нормальної людини є якесь внутрішнє бажання творити добро, а водночас життя змушує для виживання робити зло, щоб захистити себе і мати певний прожиток. Людина від народження і до смерті живе за рахунок поглинання чужих життів як рослин і тварин, так і за рахунок людей, але вже без прямого поглинання їх плоті, а фізично-психічного обкрадання (експлуатації). І, на жаль, іншого не дано: людина виживає і процвітає за рахунок зла, але щоб залишитись нормальною людиною – прагне добра в світі.
Стосовно розуміння теми краси – то для мене це повна загадка, якої я абсолютно не розумію! Чому людина щось вважає красивим і це красиве доставляє людині насолоду, якісь приємні враження просто так, без конкретних фізичних впливів на організм людини – це я не можу пояснити, хоч і чимало раз відчував приємні враження від чогось для мене красивого. Як і для чого в людини виникло розуміння краси – ще менше пояснень від її музичних збочень.

Єдине, що хочу дещо не погодитись з тезою, що «людину створила праця», бо я вважаю, що людину як таку створило дозвілля, яке надала йому продуктивна праця. Перевиробництво продуктів одними людьми дозволило займатись різними ремеслами фахово іншим, а ще інші взагалі нічого вже не робили матеріального, а тільки думали про якісь вищі суб’єктивні матерії в якості релігійних служак чи митців тощо. Тільки наявність дозвілля у людей творить той соціальний феномен, який ми називаємо узагальнено Культурою.
Ми живемо і працюємо заради заробітку на своє гарне комфортне дозвілля, а не живемо заради роботи чи соціуму. Робота може приносити задоволення або ні, а ось життя в цілому має бути кожній людині в задоволення, бо інакше нащо воно здалось? І цю компенсацію задоволення надає переважно години дозвілля людини.
Тож праця творить людину розумною, а дозвілля наповнює її духовність. Що важливіше? Питання не коректне, подібно дошукуватись, який полюс електрозарядів ліпший: «плюс» чи «мінус»? Ясно, що одне без одного просто не існує.
І остання найбільша загадка життя для мене – це майбутнє людства.
Сучасні глобальні світові процеси набрали таких величин, що людство перетворюється на одну велику суміш з мешканців урбанізованого мегаполісу, які живуть-виживають і з того тішаться. Живемо, щоби жити! А для чого – хіба це важливо? Головне, щоб було з ким жити і для кого, а що лишиться після – яка різниця. Однаково для всіх: тіло в землю, а душа – на небо, тобто в невідомість, як і личить невідомій субстанції.
Всі існуючі соціальні теорії та їх впровадження зазнали краху, а чогось нового розумнішого – наразі не з’явилось. Тому і добре, що більшість люду не морочить собі голови проблемами «таємниць життя», а живе і радіє з того, або не радіє, але живе.
Як сказав поет Жорж Дикий: «Ми йдемо в нікуди як в куди!». Правильно: кудись обов’язково зайдемо! Може в тому і є інтерес життя – в незнанні майбутнього? Не знаю, але вірю в щось позитивне. Отож: щасливої дороги вам, люди.

Богдан Гордасевич
п'ятниця, 21 травня 2010 р.
Львів-Рясне

Розум – що це?

Не вносив поняття «розуму» до таємниць життя, тому що на мою думку Розум є не стільки таємниця – скільки проблема.
Не є великим відкриттям визнання, що людина не є виключно носієм розуму в світі і на Землі. Просто людський розум має свої цікаві особливості, які зосередив вислів «Пізнай самого себе і ти пізнаєш світ». Процес гарний в декларації і фактично неможливий в дійсності. Жодній людині не дано пізнати всю реальну вартість свого розуму і особи. Людина може тільки вважати, що так є: Я розумний, тому що Я – розумний. Все. Які ще потрібні докази? Ще гірше з розумом світовим – як його пізнати?
Мої особисті спроби пізнати хоч трошки що собою являє «розум» як загальнолюдська сущність завершились висновком, що люди є просто якимось з багатьох мікроваріантів-сублімацій всесвітнього процесу невідомого значення і призначення. Сублімацією не найкращого змісту, хоча і не найгіршого. А я б назвав її скоріше: цікавою.
Отож якщо комусь цікаво, що таке розум як особиста і загальнолюдська світова реальність – прошу надсилати коментарі і матеріали.
Я вважаю: якщо людство хоче кудись там рухатись – воно має робити це хоч більш-менш розумно! Зокрема це стосується і України!

Записи анархіста 21 ст. від 31.07.19 р. Ігнор: не все Зе в же

31 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 31.07.19 р. 
Ігнор: не  все Зе в же

Моя заява про «ігнор» і все Зе в же!



Частина 2. Не  все Зе в же

Останнім часом я починаю спостерігати як затяті «порохоботи» наполегливо трансформуються у «зеленськофобів», якось забуваючи про дивний феномен, що так званий «чорний піар» набагато дієвіший за просто піар, а тому я маю тут дві думки: а) що то нерозумні чесні «порохоботи» піарять Зе не розуміючи того, що будь-яка (!) згадка про Зе і його Ко в Інтернеті дає загально-статистичне «Ого Зе!»; б) що то є відпочатку фальшиві «порохоботи». Для мене завжди смішним було і є, коли два типу вони «порохоботи» обговорюють як же вони зневажають Зеленського і все його оточення. А що то кому дає? Прихильники Зеленського того не чують і не читають, бо просто не хочуть, а всім іншим то взагалі десь глибоко і делеко. Тому я вважаю, що поширювати потрібно не дурні балачки, плітки та образи, а документи і докази, які засвідчують неправомірні дії вже діючої влади на чолі з Президентом України Володимиром Зеленським. Зокрема, я б з величезним зацікавленням хотів би побачити і поширити кошторис навчання, проживання, харчування та розваг в Трускавці майбутніх народних депутатів від партії «Слуга народу» минулого тижня, а ще дуже б хотілося дізнатися джерело фінансування цього законного (?!) підкупу голосів виборців… Перепрошую: підкупу наслідків голосів виборців. Непогано починають служити «Слуги народу» своїм особистим потребам.
Ні, я зовсім не заздрю і не злощусь на оте Зе-кодло. Та ви що! Навпаки, я бажаю як найбільшого успіху новоявленій владі і панам депутатам зі «Слуги народу» щодо розбудови Української Держави та добробуту її громадян, як вже зачекалися того триклятого «покращання добробуту». Власне саме тому я і заявляю, що не бажаю апріорі відсилати все від Зе до же. Можливо, що буде щось хороше від того, хоча моя думка навіть дещо фаталістична: щоби не робив Зеленський і його «Слуга народу» –  всеодно все буде йти тільки на користь нам всім та України. Якщо буде щось хороше – значить молодці і вони, і їх виборці. Ну а як буде погано, тоді ясно буде, які вони козли конкретні, як і їх виборці може не захочуть більше козлів обирати і переобирати. А захочуть – значить це навічно члени партії «Слуги рабів» і на то нема ради.
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Про opus magnum Нікколо Макіавеллі

МАКІАВЕЛЛІ ТА СУЧАСНІСТЬ
СЕРПЕНЬ 27, 2016 КАТЕРИНА ТУМАНОВА  



Як думає політик? Отримати владу, використати її максимально ефективно (передусім для себе самого та своєї репутації, а потім уже виправдовувати очікування своїх підданих, про що замислюються не завжди) і «красиво піти». Зберегти владу надовго – тут уже виникають проблеми. Як із ними боротися? Прислуховуватися до теоретиків та правити так, «як книжка пише»? Навряд чи комусь дійсно це вдається, скільки не було б витрачено сил і часу.

Практичні поради, ілюстровані прикладами із сучасного авторові життя політиків та з екскурсами в історію для кращого розуміння, – ось як можна охарактеризувати opus magnum Нікколо Макіавеллі «Державець». Як трактат, присвячений молодому правителеві, «Державець» і сьогодні міг би залишатись одним із тих першоджерел, де описано й пояснено, як слід і як не слід чинити. Ідеалізація та героїзація влади, демонстрація життя можновладця як «він просто має своєрідну синекуру та отримує великі гроші» – усе це відходить у минуле. Макіавеллі намагається показати реалістичний бік політичної діяльності та хоча б орієнтовно вказати на всі її «підводні камені». Як це йому вдається і навіщо потрібне нині, коли науково-технічний прогрес набагато переважає політичну думку? Всім відомо, що історію треба знати й розуміти, щоб не повторювати помилок попередніх поколінь. Але мало хто насправді це використовує.

Якщо відкрити книгу Макіавеллі на будь-якій сторінці, можна прочитати про доволі знайомі ситуації, які навіть у контексті минулого виглядають напрочуд сучасно. Як здобувається влада? Або своєю, або чужою зброєю – чи дістається у спадок. Зброя «своя» мається на увазі не лише та, що належить володарю або тому, хто волів би ним стати: ідеться також про зброю «своїх» людей. Чи це ідейні послідовники, чи вірні справі найманці (доки їм це вигідно), чи просто молодь, яка хоче повоювати та довести свою відвагу, – байдуже. Для здобуття влади «своєю» зброєю, згідно з обґрунтованою значно пізніше концепцією психології мас, потрібен лідер + проста та зрозуміла ідея + «масовка». Коли ж ідеться про чужу зброю, то тут спадає на думку «одноденне союзництво» з однією чи декількома державами, кожна з яких має свої цілі. Але в такому випадку наш державець може легко стати маріонеткою більш досвідчених та компетентних володарів, а йому це навряд чи потрібно. Для того, щоби проілюструвати цей приклад, можна згадати про маніпуляції та маніпуляторів. Наш державець вважає, що сам дійшов до певної ідеї, хоча насправді ж вона, у кращому випадку, належить його канцлерові (який сам не дуже-то бажає стати «мішенню» народного невдоволення, тому працює «на посаді сірого кардинала»). І спадкова влада. І сьогодні лунає чимало нарікань на те, що у величних батьків нікчемні діти, а інститут спадкової або «протегованої» влади де факто нікуди не зникає. Таким чином, є три шляхи здобуття влади, а також різні способи її втримати.

Державець має мислити критично – без цього ніяк, і ця настанова актуальна для всіх часів. Макіавеллі не дарма написав свою не таку вже й громіздку працю, а не декілька речень а ля «виконуй усе, що вони попросять, усю провину приписуй попередникові та вмій вийти сухим із води». У часи раннього Ренесансу вже було зрозуміло, що таке політологія та мистецтво управління, окреслені терміном іншомовного походження – «менеджмент». Якщо розглядати державця-володаря як ефективного менеджера (і ключовим словом тут має бути «ефективний»), то варто приймати основні тези «Державця» як поради, які слід осмислити і реалізувати.

Спершу з’ясуємо, які політичні погляди були в Нікколо Макіавеллі. Для прикладу – те, за що в недалекому минулому найбільше звинувачували так званий макіавеллізм: «Ціль виправдовує засоби». І першим контраргументом стає хоча би той факт, що це цитата-бастард – Макіавеллі такого не говорив і мав на увазі не зовсім це. Якщо просто погортати книгу, то можна побачити, наприклад, такі думки: «Розумний володар воліє мати справу з власним військом» або «Треба вміти добре приховувати своє єство, прикидатися й лицемірити». І лейтмотивом цих настанов є застереження від зради. Своє, не наймане військо, потрібне хоча б для того, щоб його комерційні інтереси стосувалися приналежності до власної держави (консервативні маси воліють задовольнити свої потреби, нічого, по суті, не змінюючи). Якщо проектувати цю тезу на сучасність у руслі «ефективного менеджменту», то краще набрати штат, аніж тримати фрілансерів (які можуть передати ваші корпоративні секрети вашим конкурентам або принаймні використовувати їх у своїй діяльності там, де гроші та ресурси йтимуть не у вашу кишеню). А про приховування власного єства – тут ще простіше. У будь-якій сфері, пов’язаній так чи інакше із комунікаціями, завжди є місце згаданим вище маніпуляторам. Володареві не слід бути «розкритою книгою» та повністю подавати свої політичні міркування – особливо, якщо має справу з тими, що можуть легко підкорити його волю собі. Саме тому для того, щоб подати свою кандидатуру на посаду президента, сьогодні існує певний віковий ліміт: адже старші й досвідчені вже не так «розкривають карти», як молоді, амбітні, ідейні і водночас недостатньо «підковані» в обраній сфері діяльності. А про «ефективний менеджмент» із погляду Макіавеллі можна навести приклад: будь-який лідер, яким ліберальним він не був би, ніколи не покаже усіх реальних планів як на свої кадри, так і на клієнтуру. Якщо існує негласне правило чи то неписаний закон для керівника і підлеглих відверто не говорити, що всі вони прагнуть нажитися один на одному, то цього дотримуються в його корпоративній етиці. Традиція формалізованого спілкування, де прийнято думати одне, а говорити завше толерантно і ввічливо, це існувало як при флорентійському дворі на початку XVI століття, так існує і в офісі чи державних установах сьогодення.

Звісно, в контексті сучасної політики одразу доречно згадати, а як чинить Макіавеллі у ситуації, коли потрібно навести приклад із діяльності його живих сучасників? Правильно, він просто не називає імен, але читач, ознайомлений з історією Італії XVI століття, легко може зрозуміє, про якого з володарів чи їхніх васалів ідеться. Тому для «осучаснення» Макіавеллі в цьому тексті використано більш нейтральний ефективний менеджмент та його складові – стереотипний офіс (читай: двір Лоренцо де Медичі, якому присвячено трактат «Державець» як путівник у грозах політики), генеральний директор (він же – сам володар, який може обирати: чи буде його робоче місце троном монарха – чи кафедрою республіканця), заступник директора або віце-президент (той самий канцлер, який може бути як маріонеткою, так і маніпулятором), партнери й конкуренти (володарі інших держав, які не залишають поза увагою діяльність нашого державця), і офісний планктон різного сорту (простий народ). Проводячи паралель далі, розуміємо, що можна розписати, згідно з «Державцем», функцію кожного – але головна роль мала б належати тому, для кого і про кого написано цю працю. Повернімося до трьох способів отримання влади – у контексті нашого офісу слово «зброя» буде радше метафорою. Отже, отримати владу своєю зброєю значить здобути її своїми винятковими досягненнями (і своєї команди, кожен зі «структурних елементів» якої хоче зайняти непогану посаду як протеже нового кандидата). Ще можна застосувати «виняткові інвестиції», і це також актуально в нашому корумпованому світі. Отримання влади чужою зброєю передбачає всі різновиди гри на тлі конкуренції, брудні закулісні інтриги, зраду своїх колег та присвоювання чужих досягнень або ж безкровну і безболісну роботу проплачених спеціалістів із чужих фірм (аналог найманців у «Державці»). І отримання влади у спадок – у цю категорію входять ті численні ситуації, коли компетентний директор, який здобув усе сам (різними, інколи не надто чесними способами) віддає свою справу, наприклад, синові – представникові «золотої молоді» що автоматично стає суб’єктом помилок та об’єктом глузування колег.

Ідеї Макіавеллі в політології, як бачимо, можна декорувати по-різному. Очевидно, що реалістичне бачення проблеми, скептицизм та критичне мислення, використання зброї маніпуляторів як засобу захисту від них, приховування істинних ідей та втримування влади – усе це актуально і сьогодні. Можна читати «Державця» як своєрідну ретроспективу політичної думки – це цілком нормально, бо книга написана й опублікована відповідно 1513 та 1532 року. Звісно, деякі реалії (наприклад, переважання монархії як форми правління у тодішній Західній Європі) канули в Лету, але, відкинувши метафорику, можна знайти чіткі вказівки того, як слід правити. Помітною є теза, що у різні епохи політологія зазнавала особливого розквіту якраз тоді, коли держава чи держави були в роздробленому стані. Таким чином, із непотрібної та необов’язкової політична думка ставала необхідною. Макіавеллі написав свою книгу тоді, коли Італія була поділена на невеликі субдержави – і ця «невелика праця» прославила як його ім’я, так і його методи. А їх можна застосовувати, як уже згадувалося вище, не лише в політиці.
https://lysty.net.ua/makiavelli-ta-suchasnist/

Записи анархіста 21 ст. від 30.07.19 р. Ігнор і все Зе в же!

30 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 30.07.19 р. 
Ігнор і все Зе в же!



Моя заява про «ігнор» і все Зе в же!

Частина 1. Велика перемога «Великої Жопи»

Вибори Президента України відбулися, перевибори до Верховної Ради України також завершено і я можу сміливо зробити підсумки цього процесу, щоб визначити особисті висновки та наслідки щодо того всього в форматі узагальнення.
Як я вже зазначав: перемога Володимира Зеленського – це принизливо, але це дуже круто і найкраще з усього можливо. Поясню це поступова частинами. Почну з головного для мене – Петра Порошенка, якого я підтримував до цього часу і, наразі, збираюся робити це надалі, хоча не в усе вірю з його програмних декларацій, але про то іншим часом. Найперше, я тішуся, що Петро Порошенко вибори програв і тим багато в чому виграв, тому що якби він лишився на посаді Президента України на другий термін, то з ним би лишилися всі ті паскуди, які так гарно повідскакували від Порошенка після його поразки. В тому і вся різниця поміж сильним політиком і чмо типу Зеленського, що не обіймаючи жодної посади цей політик є й надалі вагомою суспільно-значимою особистістю. Простий перелік за останній час: Європарламент з радістю хоче бачити Порошенка, Волкер і члени комісії США – також, а участь Петра Порошенка у відзначенні 1031-річчя Хрещення України-Руси та в хресній ході взагалі подія найвищого рівня. 
А що чути про діючого президента? Десь там шастає по Україні і намагається показати з себе ну дуже «крутого пацана»… А я пропоную провести простий експеримент для себе особисто: уявіть, що Володимир Зеленський вже не Президент України і що тоді він? Для вас особисто? Та все той же Вова-поц з «95-го кварталу» і не більше. І саме в тому моя головна подяка українському народу в особі електорату Зеленського, бо в його особі проведення нарад високого рівня і переговорів з іншим Вовою, що хоч і Ху, але таки потужна персона в політиці, для мене стає найкращою помстою і навіть перемогою. Деталізую цю тезу.
Президент Російської Федерації Володимир Путін чітко заявляв на весь Світ, що сяде за переговори з будь-яким керівником України за винятком Петра Порошенка. Українці почухали за звичкою в потилиці і обрали такого, який би найліпше відповідав рівню В. Путіна – В. Зеленського. Я коли уявляю перемовини Путіна і Зеленського, то мене такий сміх проймає, що жодна інша комедійна хохма такого ржачу не викликала ніколи. Це є просто супер! Це вам не якась цукерка від Віті, а просто ціла Гола Жопа власною персоною від щиро люблячої України. І в Рефії це чудово розуміють, тому і не поспішають організовувати персональну зустріч на найвищому рівні РФ та України.
Одержати перемогу над Петром Порошенком і прийняти його капітуляцію, а водночас і всю Україну, – це для Володимира Путіна була б перемога з перемог. Щось рівня перемоги над Карлом ХІІ або Наполеоном! А перемога над Зеленським – це як назвати? А це є Жопа і то дуже Велика! Від такої перемоги потрібно втікати якнайдалі, якщо сам себе поважаєш і свою любу Російську Імперію! О великий і мудрий український народе, який же ти неймовірний у своїх рішеннях, коли стаєш електоратом! Це ж найвища доблесть і геній!  Це ж перемога без війни, про що вчив усіх великий стратег Сунь-дзи у трактаті «Мистецтво війни», а нас вчив і навчив його науці Петро Порошенко. Україна вже перемогла у війні з РФ! Чи я щось не так зрозумів?  А ви?     
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 29.07.19 р. Принципи принца


29 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 29.07.19 р.

 Принципи принца



Мій поступ

Обговорення про сучасні стани різних державних, політичних і соціальних станів українського суспільства я б хотів розпочати від означення методології мого аналітично дослідження, яке я фактично запозичаю у Нікколо Макіавеллі, а саме: «раціо» навіть щодо «емоціо». Тобто я відкидаю поняття «партійності літератури» запроваджене Леніним (і ще безліч ким), де все тотально підводилось під один копил: «так треба для нашої справи», тобто інакше кажучи: об'єктивна суб'єктивність. А простіше кажучи: все трактую так, як хочу, бо треба, щоб саме так було. Йде принципова установка, щоб всю об'єктивну реальність звести до якоїсь суб'єктивної концепції і тим її утвердити. Я ж навпаки хочу досягти суб'єктивної об'єктивності, тобто я наперед знаю, що неможливо уникнути особистої психічної упередженості в своєму дослідженні просто тому, що це неможливо для однієї особи. Ще колегіальний твір людей різних світоглядних позицій може вийти на більш-менш узагальнену об'єктивність, але не одна людина. Власне тому я не зарікаюсь наперед щодо свого абсолютного нейтралітету, а декларую своє суб'єктивне бажання намагатись бути об'єктивним в своїх аналітичних роздумах та висновках. Щоб прояснити на прикладі, як це виглядає, я звернусь до моєї улюбленої біблійної притчі про царя Соломона і двох жінок, що судилися за право материнства на дитину.
Притчу про суд царя Соломона я вже використав у своїх роздумах «Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі» (http://blog.i.ua/community/1925/1072641/), де хотів підкреслити головні критерії влади: вольову послідовність в насильстві заради справедливості. Будь-якій владі апріорі надано право вчиняти насильство над іншими, а основою цього права на насильство є справедливість. Тоді я обмежився тими положеннями, бо вони і розглядались щодо твору про функції влади. Тепер я хочу дещо в іншому ключі розглянути притчу, тому що всі, як на мене, мають упереджену впевненість, що дитина дісталась фізіологічній матері, не турбуючись про докази, яких дійсно немає. Чим можна довести, що присуд царя Соломона стосувався саме фізіологічної матері? Нічим! То ми собі так здогадуємось і все. Але погляньмо глибше в конфлікт: дві жінки сперечаються щодо права на материнство. Яким чином виникла подібна ситуація? Варіантів може бути безліч у тому числі з причин релігійних чи корисливих, але я пропоную взяти до розгляду моральний варіант: жінки просто хотіли мати цю дитину заради неї самої.
Наступний етап: а чому виник конфлікт? Маємо всі підстави стверджувати, що правдива мати, яка дійсно народила дитину, не дуже ретельно за нею доглядала, тому інша жінка споглядаючи за покинутою немічною дитинкою пройнялася жалем і співчуттям до неї й стала її доглядати з тією ретельністю, з якою б насправді мала це робити мати фізіологічна, але не робила того. За тим нерідна мати вирішила взагалі забрати дитину до себе назовсім, і  аж тоді нерадива рідна мати схаменулась і стала намагатись повернути собі дитину, але було пізно і їй дитини не віддали, тому вона  і змушена була звернутись до суду. Колізія для суду надскладна: свідки переважно бачили дитину під опікою нерідної матері, а з рідною матір'ю навпаки ніхто не бачив – про що неважко здогадатись. Але жодна з жінок не хоче поступитись і таким чином справа доходить до самого вищого рівня – суду в царя Соломона. Присуд його відомий: «Раз жодна з жінок не зрікається права на материнство і довести протилежне неможливо, то наказую розрубати дитину навпіл і дати кожній з жінок її частину»
Як я вже зазначав у роздумах над трактатом Макіавеллі: всі доконано знали, що наказ буде виконано однозначно, як знали, що порушника буде жорстоко покарано за злочин викрадення чужої дитини. І тоді одна з жінок визнає себе отим злочинцем-крадієм, чим врятувала життя дитині. І саме їй за цей героїчний вчинок цар Соломон віддає дитину, а іншу жінку, ясна річ, – покарано. Справедливість встановлено, але одразу виникає ряд запитань.
Спитатись, чому фізіологічна мати, яка вже один раз зреклася дитини заради своїх особистих інтересів, не зробить це так само і тепер, а раптом визнає себе винною і добровільно прийме на себе кару?
Так само спитатись: якщо інша жінка, яка вже раз порятувала дитинча, – чому вона не зробить цього і вдруге?
Нарешті не так запитання, як висновок: а з якою матір'ю дитині буде ліпше жити: з рідною чи з тією, що готова пожертвувати власним життям заради неї?
Традиційно ми поєднуємо ці поняття, бо в основній масі так і є в житті, але ж бувають і винятки, а тому я особисто вважаю, що цар Соломон справедливо віддав дитину тій жінці, яка готова була піти на великі жертви заради неї, а чи це була справді рідна чи нерідна мати – то достовірно знає хіба що один єврейський бог, але не ми з вами.
Таким чином я сподіваюсь моя методологія подальших дописів всім стала зрозуміла, а завершити цей розділ я б хотів зверненням до сучасних моментів нашого суспільного життя, зокрема мене надзвичайно злостять закиди різних «надправовірних патріото-ідіотів», що всі-всі біди українців походять від того, що «при владі в Україні знаходяться не українці» – цей допис і є моя відповідь на подібні бздури. 

Богдан Гордасевич

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 28.07.19 р. Макіавеллі ч.4-5

28 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 28.07.19 р.

Макіавеллі ч.4-5



Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі

4.
Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 «Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають»:
«...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної – на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин»
Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, – то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...
Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 «Про те, як правителі мають дотримуватись слова»:
«Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим – і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним»
Нарешті висновок з заключного абзацу:
«Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, – їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава»
Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим «дітям війни», щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, – підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся Олександр Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести Олександру Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість –  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з «дітей війни», але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Юрій Луценко і Йосип Вінський, яких Олександр Мороз також використав «в темну», як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось «киданула», а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор «кидалова помаранчевих» – Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович – ???
Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука – це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни – і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя – ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.
Завершити свій огляд трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 «Як належить чинити правителю, щоб його шанували»:
«Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші – розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку»

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 27.07.19 р. Макіавеллі ч.3

27 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 27.07.19 р.
Макіавеллі ч.3



Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі
3.
Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.
Як вже зазначалось попередньо, трактат «Правитель» Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 «Про змішані держави», щоб процитувати звідти наступні тези:
«Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки – тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність.»
За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!
А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:
«...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях»
Саме так жорстоко вчинили можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 – 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого «визволення від німецько-фашистських окупантів», хоча насправді у 1941 – 1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили українців і тому програли війну (за твердженням Гудеріана!). Жорстокість сталінської помсти Україні не забарилась: черговий штучний голод 1946 – 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії «возз'єднати» Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі: 
«Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику – не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти»
Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: «Є людина – є проблема. Нема людини  – нема проблеми»   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера – трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 26.07.19 р. Макіавеллі ч.2

26 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 26.07.19 р. . 
Макіавеллі ч.2



Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі

2.
Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу – значну за розмірами з Глави 6  «Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою»:
«Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок.»
Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку – історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:
«Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора – усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком – Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку.»
Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, – Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою – зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя – цього не сталось.
Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг – немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок – до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього – так він сподівається.
З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах – це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ – така й еліта...
Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 «Про громадянське єдиновладдя»: «Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян – для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя – його можна назвати громадським – стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.
Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе – за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю – можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок – добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще.»
Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ – тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі ч.1

25 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 25.07.19р. 

Макіавеллі


Статуя Нікколо Макіавеллі (із серії «Великі флорентійці») Лоренцо Бартоліні, галерея Уффіці, Флоренція, Італія

Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі

Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі «Правитель» і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як «правитель», «повелитель», «володар» тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ і ще раз – народ!
Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці «великомудрих розпоряджень» і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.
Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав – і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами, скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому «анатомічному театрі», де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.
З іншого боку, враховуючи відстань в часі в майже 500 років, твір дійсно є величезною інтелектуальною потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто – демократичних. Тому я обговорюю далі твір «Правитель» Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.
Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні – підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину – це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.
Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад – особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов «мудре» рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд – найвищий, тому злочинець має бути покараним – це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя – його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів – сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як «мудрої жорстокості» чи «жорстокої мудрості».
Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір «Правитель» з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як «суто прагматичне дійство життя», граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі «Правитель», так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.
Глава 3 «Про перемішані держави»: «...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.
Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко розпізнати, проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, – то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть.»
Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями (Закон Ківалова-Колісніченка) однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)