Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Що чекає на Україну?

Що чекає на Україну. Три сценарії після визнання Росією "ЛНР" та "ДНР"
Галина Корба
ВВС News Україна
23 лютого 2022, 06:39 
Визнання Росією "ЛНР" та "ДНР" - крок, що дає більше питань, ніж відповідей. З одного боку, в політичному сенсі це майже подарунок Україні, вважають експерти, з іншого - ризик чергової ескалації аж до кривавих воєнних дій між Україною та РФ.

Ініціативу російських комуністів визнати самопроголошені республіки обговорювали ще з січня, але донедавна в те, що Кремль піде на цей крок, мало хто вірив. Адже це по суті означало б руйнування мінських домовленостей, в яких критики вбачали загрозу суверенітету України.

Але 21 лютого після обговорення в російському радбезі Володимир Путін підписав укази про визнання "ЛНР" та "ДНР".

Про це своє рішення російський президент оголосив під час довгої та вкрай різкої промови, у якій заявив, що Україна - штучно створена Володимиром Леніним держава, що винна у "геноциді" жителів ОРДЛО.

Своє звернення Путін завершив погрозою, зазначивши, що "вся відповідальність за можливе продовження кровопролиття буде цілком і повністю на совісті" української влади.

Тривоги додає те, що РФ визнає "республіки" не в нинішніх фактичних межах, а в "кордонах" Донецької та Луганської областей, площа яких приблизно втричі більша ніж нинішня площа формувань.

"Зараз це неможливо, але потім це вийде", - пообіцяв Путін.

До чого тепер готуватися українцям, BBC News Україна розпитала у експертів, які розмірковують про можливі сценарії та фактори, які можуть до таких сценаріїв призвести.

Виходячи з наявних обставин, можливі, щонайменше, три сценарії розвитку подій в Україні.

"Референдум" про незалежність Донбасу. Як це було насправді в 2014-му
"Позитивний сценарій"
Конфлікт заморожується, активні бойові дії на Донбасі припиняються, "республіки" існують в тих же межах, що і зараз, а Росія не претендує на їхнє розширення. Україна може сконцентруватися на внутрішніх справах.

Заморожування - найбільш сприятливий з можливих сценаріїв, так вважає експерт "Дому демократії" Анатолій Октисюк.

"Це придністровський сценарій і це найкраще, що може бути для нас, - вважає експерт. - Донбас та Крим тепер будуть іти в одному переговорному меню, а ми зможемо займатися реформами, чекати кращих політичних часів, зміни влади (в РФ - Ред.) чи розпаду Росії".

Рішення Кремля по суті "поховало" мінські домовленості і це безперечний плюс для України, вважає Олексій Гарань, професор політології Національного університету "Києво-Могилянська академія".

"Де-факто це визнання мало що змінило - це і раніше були окуповані території, росіяни і раніше мали там війська, просто зараз це буде відкрито робитися, - пояснює він. - Позитив я бачу в тому, що мінські домовленості поховані руками Росії. Після цієї божевільної промови Путіна та його дій весь світ бачить, хто агресор, а хто опирається агресії".

Мінські домовленості, після виконання яких непідконтрольні території Донбасу мали повернутися під контроль Києва, були фактором нестабільності для будь-якої української влади, погоджується Анатолій Октисюк.

Постійну незгоду в суспільстві викликало, зокрема, питання амністії для сепаратистів, особливого статусу для цих територій. Це створювало ризик протестів та політичних потрясінь.

"Другі мінські угоди" стали результатом багатогодинних переговорів лідерів Росії, Німеччини, Франції та України на фоні загрози повного оточення українських військ у Дебальцевому

"Україні постійно пускали кров цими мінськими угодами, - вважає Октисюк. - Це був такий камінь на шиї, який тримав у нестабільності всю систему. Росія могла б спокійно чекати, але виглядає, що в Путіна не витримали нерви".

"В принципі таким визнанням він зробив собі вистріл в ногу, але він також підвищив ставки перед стратегічними переговорами щодо безпеки між Росією та США", - додає експерт.

"Проміжний сценарій"
На нинішній лінії розмежування зберігається постійна напруга, періодично відбуваються обстріли та диверсії, які викликають перманентну небезпеку того, що Росія от-от вирішить військовим шляхом розширити межі ОРДЛО, "пробити" дорогу до Криму суходолом абощо.

Схожим чином Росія вже діє на лінії розмежування між Грузією та самопроголошеною "Південною Осетією", пише головний редактор Європейської правди Сергій Сидоренко.

"Адмінкордон окупованої території постійно змінюється, просувається вглиб Грузії, і у Тбілісі не розуміють, що з цим робити, бо не хочуть вступати у відкритий бій із російськими військовими, які охороняють цей кордон, - пояснює експерт. - А це викликає обурення частини грузинських виборців та дає додатковий привід для політичного напруження в Грузії".

"Негативний сценарій"
Відкрите воєнне протистояння між Росією та Україною - найбільший ризик у майбутньому, переконані експерти.

Це загрожує новими жертвами та руйнуваннями, втратою територій, невигідними для України угодами, на які доведеться піти під тиском і які можуть призвести до політичної нестабільності всередині країни.

Найбільш ймовірний план РФ - спроби силоміць "розширити" межі "республік" до меж Луганської та Донецької області, вважає Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова.

"Україні, очевидно, виставлять ультиматум - відведення військ. Якщо Україна не йде на цей ультиматум і тримає позиції, тоді РФ включається по повній програмі", - каже він.

"Це не обов'язково бої за Маріуполь чи бої по всій ділянці, але більш ймовірно цей сценарій вмикається на півдні, від України відрізають ще один шматок території. Звичайно, з величезними жертвами та руйнуванням інфраструктури", - прогнозує експерт.

Якщо ж українська влада піде на вимоги Росії та відведе війська, щоб уникнути війни, це може викликати спротив у суспільстві та призвести до дестабілізації у всій країні.

Те, що за нинішніх умов нове збройне протистояння між Україною та Росією неминуче, вважає також Сергій Солодкий, перший заступник директора Центру "Нова Європа". Головне питання - коли?

"Виступ Путіна (про визнання ОРДЛО - Ред.) не був присвячений Донбасу, він не був присвячений окупованим територіям, він був присвячений Україні", - вважає експерт.

"Букет нісенітниць, побрехеньок і перекручувань, якими оперував Путін, свідчить про те, що ми маємо справу з початком чогось набагато більш серйозного. Ми можемо побачити це в ближчі дні чи роки, але ми точно це побачимо, якщо його вчасно не зупинити", - підкреслює він.

М'яч на полі Заходу
Опитані BBC News Україна експерти солідарні в тому, що сценарій, за яким зрештою піде Росія, залежить передусім від Заходу та його рішучості перед загрозою.

"Можливо, для наших західних партнерів масштабна ескалація це бомбардування Києва, але для нас ескалація є вже сьогодні, є факт вторгнення і факт агресії, і я не розумію цих розмов - це вже достатньо масштабна ескалація, чи варто ще почекати?" - каже Олексій Мельник.

Захід кілька місяців попереджав Україну, що Росія планує велике вторгнення, та обіцяв, що Москва "заплатить високу ціну" за нову агресію.

Після рішення РФ визнати маріонеткові утворення на Донбасі Німеччина вже заявила, що призупиняє сертифікацію газопроводу "Північний потік-2", новий пакет санкції запровадили США, ЄС та Велика Британія.

Остання завдавала удару по п'ятьох російських банках: "Россия", "ИС Банк", "Генеральний банк", "Промсвязьбанк" і "Черноморский банк". А під індивідуальні санкції потрапили троє близьких до Путіна бізнесменів: Геннадій Тимченко, Борис Ротенберг та Ігор Ротенберг.

Водночас Олексій Гарань розкритикував рішення Джо Байдена запровадити санкції щодо самопроголошених утворень на Донбасі.

"Це взагалі виглядає як насмішка, що не буде американських інвестицій в ОРДЛО, - вважає він. - Ми очікуємо серйозних дій. Не буде серйозних дій, Путін піде далі, він піде на захоплення всього Донбасу".

Захід має діяти нестандартно, а не йти за старою схемою, вважає Сергій Солодкий.

"Санкції мають бути надзвичайно дошкульними, надзвичайно болючими, вони мають бути дотичними персонально до Путіна, його родини, його ближчого оточення. Арсенал тут неймовірний", - вважає експерт.

"Якби Путін побачив жорстку відповідь ще минулого тижня, але він побачив страх, бажання забалакати проблему, й вирішив діяти", - додає він.

Асиметричним кроком могло б бути надання Україні потужних безпекових гарантій від Заходу, які б запрацювали тут і зараз, вважає Анатолій Октисюк.

Це може мілітаризація за прикладом Ізраїлю, прискорене здобуття членства в Євросоюзі або безпекові гарантії в рамках особливого партнерства зі Сполученими Штатами.

Навіть більше, нинішня криза відкриває для України варіанти для подальшого зближення та зрештою вступу України до НАТО, вважає Сергій Сидоренко.

"В НАТО вже тривають дискусії, як змінити Вашингтонський договір для потенційного приєднання України та Грузії таким чином, щоби колективний захист поширювався лише на підконтрольну урядам, неокуповану територію", - пояснює він.

Те, що в очах Заходу ОРДЛО офіційно стали окупованою територією, може допомогти Україні на цьому шляху, але лише якщо лінію розмежування вдасться стабілізувати.

"Аби лише українська влада зрозуміла, що однієї лише геополітики для вступу в НАТО не вистачить. Без реформ та боротьби з корупцією ця мрія лишиться недосяжною", - підсумовує Сидоренко.

Війна не все спише: зраду - ніколи!



Сьогодні гарна дата 22.02.2022 р. — дзеркальний паліндром, що чомусь навіює думку про іншу дату - 22.06.1941. По-суті, так воно і є від 22.02.2014 року, коли фактично розпочалася окупація Криму російськими військами, що за змістом є оголошенням війни. Навіть якби ЗС РФ захопили всього один острів Тузла - і це було б оголошенням війни, бо сам факт порушення кордонів суверенної держави іншою державою є тим преславутим казус беллі (лат. casus belli, «привід для війни») - сповна справедливою (?!!!) підставою для оголошення війни.
Але коли на слабого нападає значно сильніший і заявляє при тому, що все нормально, він нічого не порушує, а навпаки підтримує міжнародний правопорядок і право народів на самовизначення, - то слабшому залишається тільки змовчати та жалітися "сильним світу сього", якщо вони то схочуть вислухати, а приклад Обами і Меркель вказує, що ой не схочуть, бо їм то десь.
Оголошувати офіційно від себе війну слабшому є неможливо, бо тоді це стане приводом для агресора взагалі усю державу завоювати та окупувати цілком законно. Я колись полюбляв жартувати, що Україні насправді досить просто вступити до НАТО: нам потрібно оголосити війну членам цього альянсу: Польщі, Угорщині та Румунії за колишні окупаційні кривди, а тоді капітулювати перед військами НАТО за умови повної окупації їх армією України. Принагідно, ще один вже досить гіркий жарт був у мене після початку війни на Донбасі, коли для встановлення миру потрібно було всього кілька хвилин: подзвонити керівнику нашої держави до Кремля і оголосити про повну капітуляцію, після чого мир настане автоматично, але чи мир то буде?
І вже без усіляких жартів: мені дуже і дуже шкода кожного загиблого у війні України з РФ, однак я певен, що жоден з воїнів Збройних Сил України не схотів би зберегти своє життя мирною здачею країни ворогу. Саме тому я вважаю головним завданням кожного воїна України робити те, за що їх слушно і прозвали "кіборгами": будь-що виживати за всіх жахливих умов бою, щоб далі воювати з ворогом і перемагати його. Амінь.
Україна понад усе!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
22.02.2022 р. (7530 літописний рік)

Рідна Українська Мова моя!




ЕРА УКРАЇНИ

Надходить ера України.
О земле, рiдна i свята!
І озираються країни,
Що над Європою свiта.

Свiта, свiта, бо сонце сходить,
Погожий обiцяє вiк,
І зеленiють в полi сходи,
І йде межею чоловiк.

Вiн по-хазяйськи оком гляне,
Чи все як слiд цвiте й росте.
Колись поляни i древляни
Зорали поле це святе.

Його кропили рясно кров’ю,
Гноїли трупом. Та дарма!
Воно вiдроджене любов’ю!
Вiд нього кращого нема!

І коли вiзьмуть в руки дiти
Пахучий, нiби сонце, хлiб,
Я знаю: буде вiн радiти,
Наш предок – ант а чи дуліб.

І успокояться по всьому,
Кого на страшну смерть прирiк
Чи той кривавий тридцять сьомий,
Голодний тридцять третiй рiк

Пiсля великої руїни
Ставати до роботи час.
Європа дивиться на нас.
Надходить ера України.


*  *  *
Я - є! Ти - є! Він - є!
І все це - ми!
І нас немало.
Тож хоч мине азарт,
А носа вішати не варт.
Аби лиш у сідлі тебе тримало.
І ще - завжди лишаймося людьми.

Я - є! Ти - є! Він - є!
Чужі ми чи сім’я,
Та світ до нас належить.
Отож міцніше гарт
І носа вішати не варт!
Не боїмось потопу ні пожежі.
А як прийде така година,
Що нас покличе Україна,
Хай відгукнеться кожен:
- Я!


МИ – Є!

Довго вони панували
Над краєм – холод і тьма.
Нам до тями вбивали,
Що нас як народу – нема.
Будемо разом виходити
З того гнiту i тьми,
Собi i свiту доводити,
Що є ми.
Серце у грудях б’є:
Ми – є!

Нам славна судилася доля.
Скорiше до працi ходiм
Збирати камiння з поля,
Зводити з нього дiм.
Повiсимо в нашому домi
Вишиванi рушники,
Будемо в свiтi вiдомi
Мрiйники, трудiвники.
Дамо загребущому вiдсiч:
– Зась! Воно не твоє!

Герої не вмираю, якщо справа їх живе!

Тільки молитвами спільними та героїзмом кількох сотень чоловік Україна встояла того трагічного дня 18 лютого та ніч і день 19 лютого 2014 року в Києві на Євромайдані.
Господи, спаси нас і помилуй, грішних. І допоможи супроти РФ у війні з агресором. Вічная і благая пам'ять всім героям Євромайдану, що віддали своє життя за нашу свободу. Амінь.

Не бійся, а - бийся! Мобілізація вже!

Сьогодні святкуємо!

Епіграф: Купила мама коника, а коник - без ноги! Яка цікава іграшка: Зеленський в дві руки!
Кілька актуальних свіженьких матеріалів на тему часу, бо й сам збирався подібне написати про свій вишкіл Євромайданом у 2013 році в Києві зимового грудня.
Один хлопчина гарно то описав, що як медик багато часу проводив на Євромайдані волонтером, але якось мав вільний день і прийшов просто пройтись Хрещатиком з усіми тими палатками та людьми. Прийшов, походив і настрашився, бо то ж як пастка: оточи і розстрілюй. А всі ці люди такі наївні та беззахисні зі своїми палицями та щитами, рогатками і просто камінням у відповідь на максимальне екіпірування спецвояк "Беркуту" та маси МВСУ... Жах і розчарування, безсилля і безнадія опанували тоді чим хлопцем, аж тут хтось крикнув, що терміново потрібен медик! Чи є поряд - медик?! Хлопчина кинувся на допомогу пораненому майданівцю і раптово для нього все встало на свої місця: перемога буде за нами! Іншого бути не може! Слава Україні! Героям слава!
Я сам приїхав на Євромайдан зі своєю особистою місією, яку виконав, але водночас і ця справа мене змобілізувала, а то і врятувала. Робив, що вважав за потрібне, а потім ще на місцевому рівні продовжував справу Євромайдану до перемоги.
Тобто: хто хоче перемоги України у цій війні - берись і будь-що корисне для того роби вже і постійно, бо саме тим врятуєш себе! І родину та країну порятуєш.
Не бійся, а бийся! 
Дій!
Богдан Гордасевич
3:44 16.02.2022

Роман Доник

Ок. Давайте і я про паніку.
12 лютого 2022 13:41

Ок. Давайте і я про паніку. Точніше про її відсутність. Я не чищу зброю. Бо вона почищена в штатному режимі. Маж не маж, а масло в метал не всмоктується. То більше механічне заспокійливе, коли нема чим зайнятися. А мені є чим. Правда. От ми зараз підрозділ формуємо зі специфічними завданнями, по суті з нуля. Як прототип. Пілотний скажемо так проект. Обладнання за волонтерський кошт. Люди як золото підібрані. Як зайде тема, та буде реальний результат (а він буде з вірогідністю 99,8%) то будемо керівництву ЗСУ пропонувати. До впровадження. З усіма технічними та матеріальними викладками, кошторисами та штатками. Але одного підрозділу, то для попишатися собою, типу «які мі круті», «ось що круте зробили», замало. Такі підрозділи необхідні в деякій кількісті. І так, це не має аналогів в арміях НАТО. Бо вони не бачили такої війни, яку ми ведем вже 8 років. Тому армійське керівництво розуміє навіщо то треба та який з того буде профіт на рівні окопу. Наша задача показати як. І ми покажемо.
А ще, крім того що багато технічних нюансів є ще бюрократія. Бо по досвіду з навчанням кулеметників та настанови 12,7, саме гірше що є в ЗСУ — робити щось перший раз. Бо між тими хто на горі розуміють користь та тими хто внизу буде користувачем, багато шарів з тих, кому піхуй. Хто просто відбуває календарі. Але ми ж вже теж загартовані. Та й підтримка потужна. Точніше підтримка головнокомандувача є і зараз. На 100%.
Я це все до чого. Я коли новини або фісбук читаю, то в мене теж тривожність з'являється. Але потім я «звіряю годинника» з десятком людей, яких я особисто знаю та думці яких довіряю, та розумію що не час витрачати сили на емоції. Не продуктивно. Бо нема в мене часу та сил ще й на це. Родина, робота, здоров'я, допомога фронту, новий проект. Ну нема часу та бажання сповзти в істерику. З ковідом просидів вдома і то не зміг. Бо воно того не варте. Бо нема чого себе палити там де ми ні на шо не впливаємо.
Хто впливає? Так он, збройники впливають. А ви знаєте, що в нас сучасних ПТУРів вже більше ніж у країн членів НАТО в Європі? Крім Британії. І вони в руках людей, які впливають та будуть впливати на процеси в разі чого. І якщо вони не нервуються, то чому я повинен це робити? Ну правда? Щоби що?
Звісно в мене є думки з приводу того що відбувається, та яка ролі України в цьому всьому. Але це теж чиста теорія, яка ні на що не впливає. А сісти писати про це часу не вистачає. Та й чи треба воно? Зараз всі пишуть. Як правило якусь маячню. Тому я вимушений дуже обережно витрачати час та внутрішні ресурси. Бо за допомогою їх я можу зробити ефективнішою роботу тих, хто впливає на процеси зі зброєю в руках.
Отак все просто. Просто робити те, що залежить від нас. Те, на що можемо впливати з користю.
Моторошно? Істерика стукає зсередини? Допоможіть воякам. Вони знають як вас захистити. Роблять це 8 років і будуть робити надалі. І дякуємо всім, хто має тверезу голову та довіру до ЗСУ.

Оце з цими бункерними гранатометами на передовій, я якось аж розстроївся
14 лютого 2022 15:19
Оце з цими бункерними гранатометами на передовій, я якось аж розстроївся. Ну чисто егоїстично. Як людина з досвідом, яка латає дірки в логістиці та забезпеченні в скрутні часи)). Я вам зараз трошки «здам», як воно інколи на війні буває у військових в голові. В нас же війна аж 8 років. І багато було різних ситуацій. Так от, з досвіду, коли починається якийсь піздорєз в точці А, то це не значить що в точці Б, кілометрі за 3-5 (і більше) хтось так лякається, що аж кушать не може. Хєр там. Поки управління та командування свою увагу зосереджує там де гаряче, в інших місцях багато хто міркує як би під шумок чогось в бойовиків віджати, та може задвухсотити кількох. Ну, так це працює. Тактична перевага, якою користуються ті хто давно воюють.
А їх дуже багато. А тут нас всіх залякують, що от от щось почнеться. Але військові вони ж люди прості. Вони ж розуміють. Взагалі кругом початися не може. Ну, такого не буває. Ну, буде пара-тройка напрямків для удару. А все інше? А все інше це просто мрія. Це просто вікно можливостей. Командування зайняте, ніхто туди де тихо уваги не звертає, бойовики перелякані, резервів нема. А тут ще й гранатомети бункерні. Це ж як рушниця на стіні в першому акті. Жмуть прямо. Руки печуть. Посміхаються, підморгують. Шепочуть тихенько — «ну давай, ти ж хочешь, ніхто ж не взнає». А тут же ще й нагода яка — треба «смєжнікам» допомагати, на себе сили та засоби ворожі відтягувати. А може ще й з тилу зайти вийде до атакуючих.
І от я, знаючи кілька сотен людей, які воюють з 14 року в різних підрозділах, маю побоювання, що дуже багато бажаючих буде «з переляку» помацати ворога за горло, та трошки посунути ту лінію фронту. Бо все ж одно, замєс же вже трапився. А ми тут ні до чого. А ще дуже хотца подивитися, як та допомога натівська в роботі себе покаже. А ще бляха ті приціли на NLAW вже місяць як спати не дають. Вже й кріплення нагуглили, щоб коліматором на автомата поставити.
І от так з переляку можуть де кілометр, а де десять і звільнити. Бо воно як покатить, то важко буде зупинитися. А в орків всі резерви будуть в інших місцях. В общем, нароблять дєлов «з переляку», а потім будуть телефона обривати. Голі-босі, позиції нові, обладнати треба, держава не вспіває.
Так вона доля волонтерська. Але ми що? Ми завжди готові.
Дякуємо всім, хто допомагає, має тверезу голову та довіру до ЗСУ.
Донік Р


Аркадий Бабченко

Без паники
14 лютого 2022 11:57
Паника возникает тогда, когда решение не принято. Когда оно принято — паники нет. Есть план действий.
Просто определитесь, что вы будете делать. Оставаться или уезжать. Воевать или нет. И как только это решение будет принято, все сразу станет на свои места.
Тот, кто решил уезжать — будет предпринимать меры к отъезду.
Тот, кто решил воевать — будет предпринимать меры к обороне.
Найдите свое место просто. Определитесь, что вы хотите делать. Уезжать, воевать, помогать воюющим в меру сил и возможностей.

Советов тут уже никто никаких дать не может. Такие решения принимает уже каждый сам. Каждый сам определяет шкалу своих приоритетов.
Единственный унифицированный совет в этой ситуации — вывезти детей. Стариков. Семью. Если ваши близкие не будут принимать участие в сопротивлении.
Потому что иначе они будут только мешать.
Всем. В первую очередь — именно вам.

Разговоры про патриотизм, конечно, правильны, но детям под обстрелами делать совершенно нехрен. Потом до пенсии на психотерапевтов работать только.
Да и мирняк в целом тоже только лишь мешается под ногами, ограничивает возможности применения сил и средств, сковывает действия и отвлекает ресурсы. Если на крыше огневая точка, а на подвале надпись «Не стреляйте, здесь живут люди» — это сковывает возможности её уничтожения и может стоить жизни солдатам.

Да и вообще армии будет не до вас. Не до того, чтобы привозить вам воду и кормить вас кашей. Так что если вы не нужны обороне — лучше не мешаться под ногами.
Каждый хорош на своем месте.

Лучше в это время деньги в Польше зарабатывать и на тепловизоры переводить, чем ждать, когда у теробороны появятся свободное время и ресурсы, чтобы приехать и привезти вам бочку воды. Им и без вас будет чем заняться.
Просто примите решение.
И вы сразу успокоитесь. Вот увидите.

А то на все эти метания в фейсбуке смотреть невозможно.

Британские страховщики прекращают страховку самолетов, летящих в Украину? Да и хрен на них. Если вы остаетесь и чистите оружие — вам какое до этого дело? Если уезжаете — так выбирайте альтернативные пути отъезда.
Но бегать по фейсбуку, разбрасывая зраду горстями — самый худший вариант.
Доброе утро.
https://site.ua/arkadiy.babchenko/bez-paniki-i7o6rem

Стрітенням вважають як зустріч зими з весною

СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ: ЩО ВІДОМО ПРО ІСТОРІЮ СВЯТА, ТРАДИЦІЇ ТА ЗАБОРОНИ ЦЬОГО ДНЯ

На Стрітення у церквах освячуються свічки, які вважаються головним засобом для очищення будинку, приборкання сварок, збереження будинку від блискавок і пожеж, лікування душі й тіла

Фото з відкритих джерел

Стрітення Господнє, або Принесення до Храму – це одне з дванадесятих (12-ти найважливіших після Великодня) церковних свят. З грецького це слово перекладається як "зустріч". У церковній традиції це день, коли на 40-й день після Різдва немовля Ісуса Христа принесли до Єрусалимського храму, де його зустрів Симеон Богоприємець. Свято має незнімну дату – 15 лютого.

Розповідаємо детальніше про історію та традиції відзначення Стрітення Господнього.

Історія свята

Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Саме на 40-й день від народження Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа. Закон того часу диктував жінкам приносити до храму хлопчиків на 40-й день від народження, а дівчаток – на 80-й. До цього часу жінка вважалася ритуально нечистою. Для очищення кожна мати мала принести до святині однорічне ягня на цілопальну жертву як знак визнання над собою найвищої Божої влади і подяки, та голуба чи горлицю – як жертву очищення від гріхів.

Якщо жінка була бідною, то дозволялося у якості жертви принести двох горлиць.

У день, коли Марія разом із Йосифом принесла Ісуса до храму, їх зустрів там 360-літній старець Симеон Богоприємець. Йому було сповіщено, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить Ісуса Христа. Взявши немовля Ісуса Христа на руки, Симеон проголосив його Месією. Те й здійснилося – Симеон міг одержати тепер вічний спокій.

Симеону було довірено перевести Священне Писання. В ході перекладу він здивувався, що в Писанні було сказано про те, що Діва, тобто незаймана, породить дитя, і він хотів виправити слово "Діва" на слово "Дружина". Проте він не встиг цього зробити – йому явився Ангел і заборонив правити Писання. До того ж Ангел сказав, що Симеон не помре, поки не переконається в цьому. Тож тільки після зустрічі з Ісусом Христом старець знайшов вічний спокій.

У цей день в храмі Ісуса Христа зустріла Анна Пророчиця. Ця жінка підійшла до Богоматері, вклонилася малюкові Христу і з легкістю на серці вийшла з храму. Після чого ця Анна Пророчиця несла городянам звістку про те, що на землю прийшов Месія.

Як відзначають Стрітення

У православних храмах 15 лютого проходить особлива служба з малим водосвяттям. Християни вірять, що освячена на Стрітення Господнє вода має чудодійну силу. Вона може зберігатися тривалий час, не втрачаючи своїх особливих властивостей.

Під час богослужіння можна попросити у Господа допомоги в справах і здійснення мрій. У народі вірять, що щирі прохання будуть почуті й виконані.

Фото з відкритих джерел

Також на Стрітення у церквах освячуються свічки, наділяючись благодаттю Господньою. Вони вважаються головним засобом для очищення будинку, приборкання сварок, збереження будинку від блискавок і пожеж, лікування душі й тіла. Їх дбайливо зберігають упродовж року біля ікон і запалюють під час домашньої молитви.

Чого не варто робити на Стрітення

У цей день заборонено лаятися та сваритися, щоб виплеснута негативна енергетика не повернулася сторицею.

Не можна прибирати – мити вікна, витирати пил. Робити прибирання потрібно напередодні свята, але не бажано затягувати до самого вечора. Краще виконати всі хатні роботи напередодні. Щоб зміцнити родину, варто залучити до прибирання усіх членів сім’ї.

Заборонено прати, шити та зашивати речі інакше можна позбавити себе щастя. Також не можна виконувати важку роботу та вирушати в подорож.

Не можна проводити магічні ритуали, а також довго ніжитися у воді. Рекомендується у цей день взагалі не митися. У крайньому разі можна прийняти душ після ранкового богослужіння.

Свято за народним календарем

Символічно Стрітенням ще вважають зустріч зими з весною. Останні зимові морози, а також весняні відлиги називали Стрітенськими. Період від Стрітення до Благовіщення вважався біологічною межею зимоборства. Після свята люди бралися до весняних робіт – готували ґрунт та прибирали в садах. На Стрітення молодь влаштовувала гуляння.

Люди звертали увагу на прикмети, щоб передбачити погоду на весну та майбутній врожай:

  • якщо в ніч на Стрітення небо чисте, яблука та груші добре вродять;
  • якщо на Стрітення почнеться відлига, то весна буде пізньою;
  • сильний вітер на Стрітення – погана прикмета для посівів;
  • ясна і тиха погода на Стрітення – до теплої та м'якої весни.

Четверта "втрачена" донька Ярослава Мудрого була королевою Англі



Станіслав Бедрак  · 8 лютого о 23:06  · 
#наша_історія #постаті #жінка_в_історії

Четверта "втрачена" донька Ярослава Мудрого була королевою Англії.

Агата Київська, королева Англії. Дружина короля Едварда. А ще історики називають її «втраченою» четвертою донькою Великого князя Київського Ярослава Мудрого і Інгігерди — доньки шведського короля Улофа III. Це вона пов’язала теперішню правлячу британську династію Віндзорів з київськими Рюриковичами (через шотландський правлячий дім Стюартів).
Існує гіпотеза англійської дослідниці Н.Дей, що Агата була дочкою Володимира Великого та Анни Порфірородної, візантійської принцеси. Походження Агати й досі спричиняє суперечки.
Вважається, що у Ярослава Мудрого було тільки три доньки. Утім, на фресці Софійського собору зображено чотири доньки. Перша Анастасія — королева Угорщини, дружина короля Андраша І. Друга – Єлизавета (Еллісіф), королева Норвегії, дружина короля Гаральда III Суворого, потім дружина короля Данії Свейна II Данського. Анна — королева Франції, дружина короля Генріха. І… цілком ймовірно, Агата, королева Англії.
Можливо, тому її ім’я не таке відоме, що їй спочатку не дуже пощастило з заміжжям. У літописах згадки про королеву Агату датовані 1066 роком. (У ті часи на місці Москви квакали жаби, в лісах бігали дикі мокші).
А рідними братами цих князівен, доньок Ярослава Мудрого, були: князь Всеволод Ярославич, чоловік принцеси Марії, дочки імператора Візантії Костянтина IX Мономаха (1046), від шлюбу народився Володимир Мономах; князь Ізяслав Ярославич, чоловік принцеси Ґертруди, дочки польського князя Мешка II (1040); князь Святослав Ярославич, чоловік німецької графині, внучки цісаря Генріха II, імператора Священної Римської імперії; князь Ігор Ярославич, чоловік німецької принцеси Кунігунди, графині Орламіндської; князь Володимир Ярославич, чоловік німецької графині Оди, дочки великого графа Ліпольда фон Штаде.
Але повернемося до Агати, котру історія незаслужено «забула» і ледь не стерла з пам’яті наших співвітчизників.
У той час Англія потерпала від набігів вікінгів. Майбутній чоловік Агати народився саме в період данського вторгнення до англосаксонського королівства. Після раптової смерті батька Едмунда Едуарда та його брата Едвіна вивезли у Данію, щоб згодом позбутися. Але їх врятували прибічники англо-саксонського королівства і вивезли принців до Русі, де царювала донька короля Швеції Олафа Інгігерда. Вона любила, коли в її палаці гостювали принци, взяла над ними опіку.
Ось там і зустрів принц-вигнанець Едуард Агату. Шансів на те, що він поверне собі корону, було дуже мало, тому дуже ймовірно, цей шлюб був справді з великого кохання, а не з розрахунку.
З біографії її чоловіка Едуарда Вигнанця відомо, що він підтримував угорського короля Андраша I і супроводжував його в поїздці з Києва до Угорщини у 1046 р. (а ми пам’ятаємо, що дружиною Андраша І стала Анастасія Ярославна), після чого тривалий час перебував при його дворі. За логікою, так він міг одружитися з сестрою Анастасії Агатою, до того ж низка хроністів впевнено повідомляє, що сестра Агати була королевою Угорщини.
…Тільки через десять років сталося так, що він все ж став королем. У них народилася донька Христина. Ще через 5 років — Маргарита, котра увійшла в історію як перша свята Шотландії. Трохи пізніше — син Едгар Етелінг. Невдовзі Едуард Вигнанець помер. Історики стверджують, що його отруїли.
Овдовіла Агата Київська залишилася в Англії з трьома своїми дітьми. Її син Едгар, останній нащадок Уессекської династії, встиг побути королем Англії всього два місяці, як за трон знову розгорілася битва, котру виграв Вільгельм Завойовник.
Донька Гаральда Суворого, котрий теж програв битву за англійський трон, принцеса Гіта — втекла до Русі і вийшла заміж за онука Ярослава Мудрого Володимира Мономаха і невдовзі стала мамою Мстислава Великого та Юрія Долгорукого.
А Агата з двома доньками вирішила повернутися через Францію, де була її сестра Анна, до Угорщини, і там, біля сестри, планувала доживати свій вік. Але шторм прибив їхній корабель до Шотландії, де їх гостинно зустрів король Малкольм ІІІ і запропонував залишитися там назавжди, одружившись з донькою Агати Маргаритою. У них народилося четверо шотландських королів: Едмунд, Едгар, Олександр I та Давид I (Ярославу Мудрому вони доводилися правнуками).
Там, при дворі, Агата, королева Англії, допомагала своїй доньці, будувала храми та монастирі. Маргарита при цьому прославилась своїми релігійними реформами та своїм впливом на культурну трансформацію шотландського королівства, за що в 1250 р. була прирівняна до святих папою Інокентієм IV. 1673 року Маргарита була проголошена небесною покровителькою Шотландії. Ім’я Маргарити присвоєно найдавнішій будівлі Единбурга та каплиці королівського замку. Університетський коледж в Единбурзі також названо на її честь. Королеву Маргариту Шотландську поховано поруч із чоловіком у Данфермлинському абатстві. Молодша донька Агати Христина стала абатисою в Гемпширі.
А згодом онука Агати Матильда була видана заміж за сина Вільгельма Завойовника, майбутнього короля Генріха Першого. За онука Маргарити, єдиного сина та нащадка Давида I, Генріха Шотландського, графа Хантінгдона (1114-1152), в 1139 р. була видана заміж правнучка Анни Ярославни, королеви Франції, Ада де Варенн (бл.1120-1178).
Королевою Шотландії Ада так ніколи і не стала, оскільки її чоловік помер на рік раніше за свого батька. Але два її сини з трьох стали шотландськими королями — Малкольм IV (1142-1165) та Вільгельм I Лев (1143-1214). Дочка Маргарити Матильда була королевою Англії, прабабусею легендарного короля Річарда Левове Серце.
Агата пережила свою доньку, зятя та сина, закінчивши дні у монастирі. Серед її нащадків — знаменита Марія Стюарт і навіть нинішні правителі Британії.
Така ось поки що не до кінця з’ясована, але від того ще більш інтригуюча історія, про яку не встиг написати Шекспір, але котра варта уваги істориків. Бо династійні зв’язки поєднують Київську Русь з усіма наймогутнішими державами світу.
З князівнами руськими мали за честь зв’язати свої долі вищі особи європейських країн не задля претендування на престол подружньої батьківщини, а щоб заручитися підтримкою і впливом їхніх батьків та братів.
Серед руських князівен (доньок князів Русі), відомих історикам імен, тридцять три дівчини мали імена слов’янські. З них стали княгинями руськими дванадцять князівен. Чотири княжни заручилися з королями Польщі і ще дві – з королями Угорщини. Дві княжни стали княгинями Померанії. Серед доньок князів з Русі, що мали певні з вищезгаданих імен слов’янських, вийшли також княгиня Мазовша, герцогиня Шлезька, герцогиня Познанська.
Мариця, дочка Володимира Мономаха, була дружиною Леона – сина Діогена, що претендував на візантійський престол, а донька нащадка Володимира Мономаха, Великого князя Київського Мстислава Гаральда – Добродія (від шлюбу зі шведською принцесою Христиною), прийнявши християнське ім’я Ірини, стала імператрицею Візантії після одруження з Андроніком Комніном.
Онучка Ярослава Мудрого Прокседа Всеволодівна (прийняла християнське ім’я Євпраксія) була дружиною маркграфа Нордмарка Генріха, а згодом німецького цісаря Генріха IV і відома в Європі під ім’ям Адельгайда. Історії відомо ще п’ятдесят п’ять княжих доньок, з яких двадцять дві вийшли заміж за руських князів. І кожна історія — унікальна й неповторна.
Джерело : https://33kanal.com/news/151114.html

«Марші єдності» в Харкові

Тисячі людей взяли участь у «Марші єдності» в Харкові 
5 лют 2022, 19:10

У Харкові відбувся «Марш єдності», в якому взяли участь понад 5 тис. людей. Учасники тримали в руках українські прапори та великий банер з надписом «Харків — це Україна».

Подія відбулася в суботу, 5 лютого, марш стартував від площі Конституції. Попереду колони йшли правоохоронці та кінологи, пише «Укрінформ».

За словами координатору заходу Костянтина Немічева, на марші були присутні представники понад 80 громадських організацій.

Це мирна акція без політичних закликів, яку Харківська міська рада намагалася заборонити, посилаючись на коронавірус та загрозу ймовірних провокацій. Однак суд дозволив її провести, — розповів він.

Після маршу на площі Свободи розпочався патріотичний мітинг. За даними поліції, мирна акція пройшла без сутичок та затримань.

Треба показати, що Харків — це Україна. Ми всі єдині, але нічого не боїмося. Насправді вони мають нас боятися. Ми тут, на своїй землі, у своєму місті, — прокоментував один з учасників маршу.

Нагадаємо, під час такого ж «Маршу єдності», який проводився у Харкові 22 лютого 2015 року, було здійснено терористичний акт. Унаслідок вибуху, що пролунав, коли мирна хода проходила повз Харківський палац спорту, загинуло чотири людини, ще дев’ять осіб отримали поранення.

Міжнародна солідарність проти війни

Іноземці провели в Києві Міжнародний марш єдності на підтримку України (ВІДЕО)
6 лют 2022, 18:59

У Києві іноземці, які проживають в України, провели акцію на підтримку нашої держави проти російської агресії — Міжнародний марш єдності на підтримку України (Internatinoal Unity March for Ukraine).

Акція, в якій взяли участь близько 200 осіб, розпочалася в центрі міста — з парку біля пам’ятника Тарасу Шевченку учасники маршу пройшли ходою до Майдану Незалежності, повідомляє агентство «Укрінформ».

Учасники маршу вигукували «Слава Україні» та тримали прапори своїх країн, а також прапори України. На Майдані Незалежності організатори заспівали Гімн України.

Ходу супроводжували два патрульні автомобілі. Загалом акція пройшла спокійно.

Під час Міжнародного маршу єдності на підтримку України, фото: «Укрінформ»

Під час Міжнародного маршу єдності на підтримку України, фото: «Укрінформ»

Ввсиль Симоненко в нашому часі



28 коротких років Василя Симоненка. Подорож місцями поета

28 коротких років Василя Симоненка. Подорож місцями поета
16:07, 8 січня 2022
Радомир Мокрик
науковий співробітник Інституту східноєвропейський студій, Карлів Університет (Прага, Чехія)

“Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень”
Тарндинці і Біївці – рідні місця поета. У Біївці стоїть сільська хата, в якій народився Василь Симоненко. Сьогодні там – його музей. А в селі Тарандинці, що неподалік, є школа, де Симоненко завершував навчання, і яка сьогодні названа його іменем. Табличка висить неподалік головного входу. 

Село справляє враження невеличкого, охайного населеного пункту. На порозі сучасної будівлі вже очікує Світлана Борисівна. Вона проводжає мене на другий поверх, саме там знаходиться кімната-музей. Насправді це три просторі зали. У першому – збірка шкільних артефактів: Симоненкові нотатки, зошити, дипломи, учнівські журнали.

З будь-якої біографії Василя можна дізнатися, що він закінчив школу з золотою медаллю. Одне зі свідоцтв на стенді в першій кімнаті музею. З нього дізнаюся, що навіть у відмінника Симоненка протягом навчання таки були “плями на сонці”: завершуючи семирічку в 1949 році “при відмінній поведінці”, учень отримав три четвірки – з фізичної підготовки і, як це не парадоксально, з української та російської мови. 

В останній залі на мене чекав справжній дослідницький скарб: оригінальні рукописні листи матері Симоненка Ганни Щербань до Миколи Сома, одного з найближчих друзів поета. Поки я фотографую, на порозі кімнати-музею з’являється акуратно вдягнений чоловік середнього віку. Виявляється, один з моїх співрозмовників, з якими довелося зідзвонюватися у пошуках Симоненкових слідів.

Це Василь – шкільний психолог, працює в ліцеї містечка Глобине. Він буде моїм провідником до Біївців. Шлях між двома селами – це окремий розділ в біографії Василя Симоненка, його варто пройти пішки. Сам Василь щоденно долав близько дев’яти кілометрів від рідного дому в Біївцях до школи в Тарандинцях.

Місцева вчителька Уляна Демченко згадувала: “Якось зарядили хуртовини. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було. І раптом на шкільному порозі з’явилась снігова баба. Це з усіх чужосельців прийшов до школи один Василь. На уроках він був серйозний – аж занадто. Ніколи не сміявся, не ганяв по шкільному подвір’ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень”.

У часи учнівства Симоненка дороги не було, його шлях пролягав полями. Ми ж з моїм новим другом Василем користуємося перевагами цивілізації – сьогодні два села з’єднує пряма асфальтова дорога, по якій ми і рушаємо.

Василь декламує на пам'ять вірші Сосюри і розповідає історії про Симоненка. Краєвиди навкруги справді чудові, м’які осінні пастелі полів, цілковитий спокій навколо. Можна собі уявити, як тут юнак ходив купатися на річку Удай. “Культу” Василя Симоненка на його малій батьківщині точно немає. Таке враження, що більшість місцевих лише “щось чули” про свого співвітчизника. Однак є група ентузіастів, які бережуть спадок та пам’ять про поета, тому його історія досі тут.  

“Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці”
Біївці – мініатюрне село на Полтавщині (не плутати із Біївцями в Київській області, які промайнули в “Кайдашевій сім’ї” Нечуя-Левицького та серіалі “Спіймати Кайдаша”). Згідно з останнім переписом населення у 2001 році, тут проживало 272 особи. При вході в село стоїть пам’ятник Василю Симоненку. Бюст поета на високому п’єдесталі, загороджений невисоким парканом. Навколо нього – кілька дітей на велосипедах. Загалом вулиця майже безлюдна.

20210831_144057.jpg
Пам'ятник Симоненку у Біївці

Фото автора
Однак саме це маленьке село було для Симоненка “місцем сили”. “Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя”. Ці слова Василя досі можна не лише прочитати, а й почути – коротке інтерв’ю з “живим голосом” опубліковане у мережі. Василя запросили на радіо після виходу поетичної збірки “Тиша і грім” у 1962 році.

“Вкоріненість”, відчуття дому і рідної землі є одним з головних мотивів його творчости. Він був патріотом України в найкращому сенсі цього слова. Але Україна Василя Симоненка – це не абстракція. Джерело цих почуттів він узяв з Полтавщини, зі своїх маленьких Біївців. 

Хата-музей поета розташована метрів двісті далі по прямій дорозі. Мене зустрічає Валентина Іванівна – енергійна місцева жінка. Саме вона є володаркою ключів від будинку, де понад 80 років тому народився Василь Симоненко.

Хату збудував його дід Федір Щербань у 1920-х роках. Будинок простий і доглянутий. На подвір’ї кущ калини, біля дверей меморіальна таблиця з фотографією Симоненка та роками його життя. Справжніх речей поета та його родини в хаті не залишилось. Коли випускник Київського університету Василь Симоненко переїжджав у Черкаси, він забрав маму з села. Тоді ж хату продали, в ній оселились інші люди. Лише згодом, після Симоненкової смерті, цей будинок перетворили на музей.

Василь народився тут у 1935 році і ріс з мамою – Ганною Щербань та її батьком – дідом Федором, з козацького роду. Федір Трохимович був освіченою людиною і передавав знання внукові. Працював писарем у сільській раді, завдяки йому сім’я не бідувала поки Василь був ще геть малий. 

20210831_140032.jpg
Хата, де народився Василь Симоненко. Нині там музей

Фото автора
20210831_141005.jpg
20210831_140936.jpg
“Був такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се, про те, – згадувала його дочка Ганна. – Я пам’ятаю, що якось вони пів дня сперечалися про історію утворення Пруссії. Коли ні з ким було поговорити, мій батько нудьгував”.

До слова, зображення діда Федора, зроблене Аллою Горською, та фотокартку батька Андрія зберігають у шкільному музеї у Тарандинцях. Саме старий Щербань був для малого Василя найкращим другом і вчителем. Батька ж у поета “не було”: “В мене була лиш мати, та був іще сивий дід, нікому не мовив – тату, та думав, що так і слід”.

Про Андрія Симоненка можна зустріти різні історії. Валентина Іванівна розповідає, що той був гульвіса і вирізнявся неабиякою харизмою, чим зловживав. З її слів, того ж року в селі народився не лише Василь, а й Григорій Симоненко, звідний брат поета. Григорій працював трактористом і неабияк пишався тим, що його брат – знаменитий поет. Втім відносин з батьком у Симоненка справді не було. Тим сильніша була його любов і відданість матері. Мама Ганна Щербань – червоною ниткою проходить через усю творчість поета.

Поступивши на навчання в Київський університет, ще на першому курсі майбутній “шістдесятник” занотував у своєму щоденнику: “Знайомство з курсом збентежило мене ще більше. Зрозумів, що щирості і невимушеності тут не буде. Вечором кидався в постіль, втикався в подушку, кусав губи, щоб не плакати. Тепер невблаганно тягло в село. Хотілося кинути все, примчати додому, піти з Гришею збирати жолуді, ритися в осінньому сухому листі, пекти в багатті картоплю і гонитися в кущах за дівчатами. А вечорами. Ех, осінні вечори на Полтавщині, як я нудьгував за вами!”.  

Василь Симоненко остаточно поїхав з Біївців у 1952 році – сімнадцятирічним юнаком, абітурієнтом Київського державного університету. Про власні “проводи” в столицю майбутній журналіст залишив колоритний запис у щоденнику: “За тиждень перед від’їздом звільнили мене від усяких турбот по господарству. Мати намагалася тримати мене побільше біля себе і часом крадькома плакала. А мені не сиділося, тягло кудись далеко в невідоме.

А за кілька днів наша хата наповнилась шумом – прийшли виряджати, принесли пляшки, заткнуті качанами. Запахло самогоном, потягло на співи – і закрутилося. Мені всі трохи заздрили і разом жаліли. Потім ходили селом – кричали, варнякали, дратували псів і цілувалися з дівчатами. Гриша міцно тримався за мене. Певне тому, що самостійно не міг рухатися. А двоюрідний брат Альоша – здоровило і силач – жартома витягав кілки з тинів і діловито трощив їх об телефонні стовпи. По щирості, я побоювався, щоб він у приливі ніжності не поліз мене обнімати. Боявся не тому, що не вірив в медицину – просто не хотілося їхати в Київ з поламаними ребрами”.

“Я став у Черкасах ще самотнішим”
Після війни Черкаси набули нового дихання. В 1954 році місто стало обласним центром, відкрили кілька заводів. Новий статус означав, що в Черкасах буде виходити й власна газета – “Правда”. Саме туди скерували Василя Симоненка після закінчення університету в 1957 році.

Красивий будинок у центрі Черкас за адресою Хрещатик, 251, зберігає чи не найбільш вагому пам’ять про поета. Тут діє кімната-музей його імені. Світлий вхід крізь сецесійні двері одразу дає зрозуміти, що тут “місце Симоненка”: ліворуч перед сходами стоїть бюст, на стіні акуратно виведений текст “Лебедів материнства”. Підйом сходами на другий поверх – і я на місці – сьогодні це редакція газети “Черкаський край”, колишньої “Черкаської правди”.

Будинок, у якому працював Симоненко, на вул. Хрещатик, 251 звели у 1914 році

У Симоненковому кабінеті мене зустрічає Ніна Іванівна. Вона нещодавно працює в музеї, однак про Василя Симоненка, здається, знає набагато більше за мене.

Василь працював у “Черкаській правді” недовго. Через декілька років перейшовши (дослівно, майже через дорогу) в редакцію “Молодь Черкащини”. Спогади його друзів сповнені веселих історій з редакційного життя. Симоненко мав відмінне почуття гумору та любив розіграші. Однак його власні щоденники не передають радості журналістських буднів: “Сьогодні проїздом у наших Черкасах був Микола Вінграновський. Вперше я зустрівся з ним у 1958 році. Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети, і я не зміг поїхати разом з Миколою до Канева. Давно в мене не було такої втрати бо, по правді кажучи, нікого було втрачати”.

Газетна рутина була пов’язана не лише з малою зарплатою, але й передусім із специфікою роботи в радянських ЗМІ. Для Симоненка, який завідував відділом пропаганди та агітації, це означало також обов’язкове написання віршів до комуністичних святкових дат. Саме ці низькопробні “агітки” закидають Симоненкові як знак відданости радянським ідеалам. Хоча для Василя, судячи з його спогадів, йшлося про неприємний обов’язок, який належав йому “за посадою”. Окрім цього, радянські газети проходили сувору цензуру, яка іноді переходила в самоцензуру. Втім з плином часу він писав все більше текстів, які підпадали під означення “буржуазного націоналізму”.

Симоненко вів щоденник, виданий під назвою "Окрайці думок"

У спорадичних щоденникових записах Симоненка, які стали відомими під назвою “Окрайці думок”, часто зустрічається слово “самотність”. Особливо гіркі рядки написані протягом останнього, 1963 року: “Ні, не так я мріяв жити як живу”, “Тепер я став у Черкасах ще самотнішим”, “Ціле літо я сидів на дикому острові. Якби не поїздка в Канів до «Жайворонка», то й згадати нічого було б”. 

За рік до смерти поета партійні органи закрили редакцію “Молодь Черкащини”, Симоненко пішов дописувачем у “Робітничу газету”. Того середовища однодумців та відчуття співдружності, яке сформувалося паралельно в Києві, у Симоненка в його провінції не було.

Ми рухаємося крізь його життєву історію: дитинство, студентські роки, редакторська робота, перша збірка, знахідки в Биківні, побиття міліціонерами після конфлікту на вокзалі в Черкасах. Останній пункт традиційно викликає різні спекуляції і навряд чи будь-яка ґрунтовна розмова про Василя Симоненка може обійтися без тієї історії, яка завершилась для поета-журналіста ночівлею у відділку міліції на вокзалі в Смілі.

“Відчуваю, ніби щось там обірвалося усередині”
Ось як її вже в 1991 році описував друг Симоненка Віктор Онойко. У 1962 році до Симоненка приїхав погостювати товариш з Біївців. Друзі поспілкувались і випили вина. Симоненко пішов проводжати товариша на вокзал. Усвідомивши, що в нього скінчились цигарки, він вирішив придбати їх у вокзальному буфеті. Продавчиня, попри те, що ще не настав час обідньої перерви, відмовилася впускати поета. Мабуть, він відреагував гостріше ніж звичайно. Підійшли міліціонери і наказали показати документи. Посвідчення журналіста партійної газети, здавалося б, мало заспокоїти їх. Однак реакція була протилежною. Симоненка заштовхали в службову машину і відвезли на станцію імені Шевченка в Смілу, де він провів цілу ніч у відділку.

Наступного дня лише після втручання секретаря Смілянського міськкому друзям вдалося вияснити, що трапилось. Витягати Симоненка з відділку поїхали троє журналістів, одним з них був саме Віктор Онойко. Він і переповів Симоненкову розповідь.

Симоненко помер через півтора року після побиття міліціонерами

“Побачивши мене, він одразу попросив закурити (знав, що з нас трьох лише я курю). Я перед самим від’їздом купив пачку і віддав її. Він жадібно накинувся на цигарку. “Більше доби не курив”, – пояснив поки прямували до нашого червоного “Москвича”. І додав: “Не їв і не спав”. Коли сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукави сорочки.

– Ось, подивіться…

Ми жахнулися, всі руки були в синцях.

– А на тілі, здається, жодних слідів.  Хоча били. Чим били – не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. Я, бачте, не сподобався їм. Коли везли туди – погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзати. Я ж їх поліцаями обізвав іще. Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей як до бидла. А ще кортить владу свою показати. Ви думаєте, хто на себе ту форму нап’яв?

Василь вилаявся і викинув за дверці ще один бичок. Потім додав:

 – У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати у двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув обличчям донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Ото він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось там обірвалося усередині”.

Дотепер поширена думка, що побиття поета було наслідком знахідки у Биківні. У 1962 році він разом із Аллою Горською та Лесем Танюком виявив там місця поховання розстріляних жертв НКВС, і намагався надати цьому розголосу. Є різні версії, чому у ту ніч Симоненка так жорстоко побили: від цілковитого заперечення “політичного підтексту” до абсолютної впевнености, що з поетом цілеспрямовано розправились, і що цей інцидент можна вважати першим сигналом майбутніх репресій. Василь Стус у розмові з рідними тоді лаконічно констатував: “Замордували хлопця”. 

Реальну картину могли би показати архівні документи, і, судячи з усього, вже в 1990-х родина Симоненка таки намагалась вияснити через архіви спецслужб, що ж тоді трапилось: побутове свавілля міліціонерів, чи таки акт політичного тиску. Однак результати були невтішні: найімовірніше, документи щодо цього випадку осіли в Москві, як і багато інших міліцейських справ того часу.

Останнє помешкання 
У черкаській кімнаті-музеї зберігають різні видання Симоненкових текстів. Однак справжні скарби знаходяться не на стендах, а в шухлядах столу, за яким сидить Ніна Іванівна. Поступово на ньому опиняються зошити з рукописами, які ще чекають на публікації. Ледь тремтячими пальцями я гортаю сторінки старих блокнотів: “Ти не можеш мене покарати”, “На цвинтарі розстріляних ілюзій”, різні студентські нотатки. Блакитний блокнот з написом “Общая тетрадь” – справжня знахідка. 

Симоненко близько товаришував зі Світличним, Сверстюком, Вінграновським, Танюком, Горською

Фото: vasylsymonenko.org
В соцмережах часто поширюють красиву Симоненкову цитату з листа до дружини Людмили Півторадні: “Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю, дуже скучив”. Але відносини з дружиною складалися непросто і особливої підтримки Симоненка вдома не мав. Тож він часто мандрував – до Одеси, Львова та Києва. Там були не просто друзі, а його однодумці: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Лесь Танюк, Алла Горська. 

Ці думки крутяться в мене в голові, поки крокую черкаським Хрещатиком. Неподалік від редакції Черкаський обласний краєзнавчий музей – там лаконічна експозиція Симоненка. Тут є його робочий стіл, посвідчення, відзнаки, університетський диплом. Симоненкова вишиванка. Друкарська машинка, на якій журналіст друкував свої статті, вочевидь, ще справна. Телефон, родом з 1960-х років, який виглядає справжньою архаїкою.

Моя остання, і чи не головна мета в Черкасах, – глянути на будинок, в якому мешкав Симоненко. Тому я повертаюся спершу до редакції “Черкаської правди” і йду в напрямку визначеної адреси. Мені завжди видавалося це важливим – йти саме тим шляхом, що й люди, історії яких ти вивчаєш.

Бульвар Шевченка тягнеться, здається, безкінечно. Будинок, в якому з жовтня 1960 року і до смерти мешкав Василь Симоненко, сьогодні має номер 345. Знайти його не складно, одразу навпроти зупинка маршруток. Раніше, в Симоненкові часи, тут був сквер, вільний майданчик. Сьогодні ж будинок оточений напів стихійним базаром.

Будинок, де Симоненко прожив останні роки

Фото автора
Біля входу невелика чорна меморіальна дошка з написом: “У цьому будинку в 1959-1963 роках жив поет Василь Симоненко”. Одразу під табличкою декілька букетиків штучних квітів. Його профіль в коловороті вивісок “італійської білизни” та “дешевих кредитів” виглядає ніби винувато.

Друга поета Микола Сніжко так згадував це помешкання: “Збудований літерою «П», Симоненків будинок мав великий затишний двір, де було роздолля для дітвори, де пенсіонери «забивали козла», грали в шахи, шашки, доміно, «різалися в карти».  Бувало й Василь приєднувався до дідів, спостерігав за грою і сам інколи грав з кимось в шахи. Дуже любив цю гру. Але найбільше йому подобалось слухати дідівську компанію, бо там можна було почути «смачне» слово, цікаву життєву історію, дотепний анекдот, «вловити» тему для вірша.  Діди були веселі, по-козацькому підколювали один одного”.

У черкаській квартирі Василь поселився з дружиною Люсею та сином Олесем

Фото автора
Сюди, у 129-ту двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі поселився Симоненко з дружиною Люсею та сином Олесем. Сюди ж переїхала мама на початку 1960-х років. Саме тоді й продали хату в Біївцях. Після Симоненкової смерти квартиру розміняли, і мама залишилась в тому ж під’їзді, лише на першому поверсі.

Я хутко, ігноруючи ліфт, підіймаюся на п’ятий поверх. Мабуть, це може видатись комічним, але я хвилююсь. Ось звідси, цими вузькими сходами банальної “хрущівки”, щодня спускався Василь Симоненко. Тут виношував “Ти знаєш, що ти людина?” чи “Перехожого”. Нашвидкоруч фотографую проліт на останньому п’ятому поверсі та вузькі двері і цілком задоволений спускаюся вниз.

“На цвинтарі розстріляних ілюзій”
Шістдесятники – тема моїх наукових досліджень вже не перший рік. Позаду успішний захист дисертації, попереду – видання книжки. У моєму розумінні це був не лише “культурний феномен” чи “початок національно-визвольного руху”, як можна прочитати в багатьох книжках. А передусім невелика когорта молодих людей, в певному сенсі компанія друзів: переплетення історій, талантів та прагнень яскравих особистостей. Це літературні вечори у Клубі творчої молоді Леся Танюка, посиденьки в Алли Горської чи Івана Світличного, подорожі Україною і вивчення власної культури. Хрущовська відлига раптово створила простір для яскравих, талановитих та ідеалістично налаштованих шістдесятників. 

Василь Симоненко вирізняється на тлі цієї когорти. Не лише виразним поетичним словом. На відміну від Миколи Вінграновського, Івана Драча чи Ліни Костенко, воно завжди залишалося прямим і “простим”. Це навіть в час відлиги дозволяло деяким офіційним критикам говорити про “народність” поета.

Симоненко, як і абсолютна більшість його однолітків, у певний період був “заряджений оптимізмом доби”: юнацький ідеалізм та віра в світле майбутнє були притаманними молодій повоєнній генерації. Важко сказати, чи був Симоненко щирий, коли в юні роки писав “Завжди ми, Росіє, з тобою”. Однак він був цілковито відвертий, коли у зрілому віці прогримів віршем “Нехай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю”, присвяченим Україні. 

Пошук історичної правди і справедливости завів його влітку 1962 року разом з Лесем Танюком та Аллою Горською у Биківню. Для когорти шістдесятників це був один із ключових моментів. 

Невдовзі після цього Василь Симоненко написав один з найкращих і найбільш жорстких своїх текстів: 

“Гранітні обеліски, як медузи, 
повзли, повзли і вибились із сил – 
на цвинтарі розстріляних ілюзій, 
уже немає місця для могил […]. 
Коли б усі одурені прозріли, 
коли б убиті ожили, 
то небо, від прокльонів посіріле, 
напевно б репнуло від сорому й хули”.

Власних ілюзій Василь Симоненко позбавлявся поступово, що в умовах тотальної пропаганди та інформаційного вакууму було справжнім інтелектуальним подвигом.  Хрестоматійним є Симоненків вірш “Курдському братові”, у якому поет натякає на підневільне становище свого народу, адже вороги прийшли “забрати ім’я твоє, мову”, а “наш найлютіший ворог – шовінізм”.

Уже тоді молоді українські інтелектуали поступово усвідомлювали фактичне колоніальне становище України в рамках радянської імперії. Теоретично ці думки вже незабаром обґрунтували Євген Сверстюк в есеї “З приводу процесу над Погружальським” та Іван Дзюба в знаменитому “Інтернаціоналізмі чи русифікації?”. У Симоненка це виходило в поетичній формі, радше на рівні відчуттів. 

Ось один з останніх записів в щоденнику поета: “Часто сумніви нищать будь-яку впевненість у своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей, розумних і талановитих – рятували своє життя, поступаючись гідністю і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше”.

Життя Василя Симоненка обірвалося в грудні 1963 року, коли йому було лише 28 років. Малохто навіть з когорти шістдесятників, дозволяв собі настільки різкі тексти, як “Гранітні обеліски” чи “Народ мій є, народ мій завжди буде”. Громадянсько-поетичної відваги Симоненкові аж ніяк не бракувало, і найкраще мало бути попереду.

симоненко 2.jpg
Одна з останніх світлин Василя Симоненка. У робочому кабінеті редакції "Молодь Черкащини", 1963 рік


КОНТАКТНА ІНФОРМАЦІЯ
Львів, Технічна 6/1, 79007
+380961268726 +380961268726
lochist.mag@gmail.com
© 2020 ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ. ВСІ ПРАВА ЗАСТЕРЕЖЕНО!

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/28-korotkikh-rokiv-vasilia-simonenka-podorozh-mistsiami-poeta-do-iogo-dnia-narodzhennia/

9:45 02.02.2022