О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Cлава Героям України!

  • 09.03.17, 05:56
Воїн, в якого нікого не було: ким був молодий піхотинець, який загинув на Донбасі
02:06, 8 березня
Загиблий український Герой
Загиблий український Герой / 24 Канал


Український боєць з Луганщини, який загинув 6 березня на Донеччині, був сиротою. Йому було лише 20 років.

Про це повідомляє волонтер Ян Осока на своїй сторінці у Facebook.

У нього не було батьків, він тільки почав збирати гроші на власну оселю, він не встиг створити сім'ю. Доля дала йому так мало, доля не дала звичного багатьом щастя, але встигла забрати життя, яке тривало лише двадцять років і обірвалось у бою за щастя інших,
– пише волонтер.

Боєць Олександр Веремеєнко (позивний "Фартовий") народився у місті Старобільськ Луганської області. Він виріс сиротою. В 2016 років підписав із Збройними силами України контракт на три роки. З жовтня минулого року – перебував в зоні АТО.

Читайте також: Вічна слава героям. Поіменний список захисників, які загинули в лютому

Його життя обірвалося 6 березня в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області внаслідок кульового поранення, отриманого під час бою.

Завтра, післязавтра, через рік ми будемо вітатись, цілуватись, сміятись, розмовляти з рідними, коханими, дітьми, батьками. Ми будемо робити це безтурботно та щасливо, весело та спокійно. Заради цього й впав на Сході один хлопець, в якого не було нікого,
– додав волонтер.

Поховають Героя завтра, 8 березня, у селі Чмировка Старобільського району Луганської області.

Хруслінська: книжка зроблена з любов’ю до України

 Польське суспільство сильно поділене у підході до України


Ізабелла Хруслінська
6 березня, 2017
Польська публіцистка Ізабелла Хруслінська та відомий дисидент Йосип Зісельс про свою книгу "Ти відкриєш мої вуста. Йосиф Зісельс у розмовах із Ізою Хруслінською"

Ізо, це не перша твоя книжка про Україну і про українських громадських чи політичних діячів. Пан Йосип  у нас недавно в студії був, ми з ним говорили і зараз знову повернемося до розмови про вічні українські питання. А наразі питання до тебе. Чому тобі настільки цікава Україна і українці?

Іза Хруслінська: Дуже тяжко мені відповісти. Певно, треба було цілу розмову цьому присвятити. Я, власне,  думала про те, що Україна – це вже більше як 20 років, коли вона є в моєму житті. І раптом я зрозуміла, що поступово, малими кроками, 20 років тому і до сьогодні, вона зайняла майже все моє життя. Тобто на всіх рівнях мого життя Україна, українські справи дуже сильно впливають на мене як людину також.

Як завжди, як ти не вибираєш своєї пасіонарності, вона до тебе приходить. Бо це не трапляється, тому що ти починаєш працювати і це просто так це відкривається. У моєму випадку це було трішки інакше. То до кінця ти не скажеш, чому Україна?

Але коли я почала у 1996-1997 року приїжджати в Україну, працювати, робити дуже багато громадських, суспільних проектів, відразу так сталося, що я зустріла дуже гарних людей. І я думаю, що насправді найбільш важливим фактором у моєму підході до Україні й інтересі до України є передовсім люди, тому що не кожному так трапляється, як мені, що я мала змогу протягом тих усіх років зустріти, говорити і дружити, починаючи з інтелектуалів, учасників української історії.

До цього в різних історичних моментам мені пощастило, я мала змогу говорити і з Євгеном Стахівим, і з Петром Потічним, і з Василем Куком, а дисидентська частина українського руху виявилася для мене однією з найбільш важливих. І тут знову чудові люди. Я не мушу в Україні говорити, ким є українські дисиденти і до якого рівня цей рух був важливим, але я також відкрила людей, скажімо, не подобається це слово, але пересічних, тобто тих, які насправді творять Україну.

Українська історія, українська культура – щодо цього доходять мої друзі-українці в Польщі, тобто меншина українська, яка завжди проживала на цій території, з якою я дуже сильно пов’язана. І це дає цю картину. Так що ти до кінця навіть не знаєш, що це твій вибір.

Я вибирала початково, але потім ти вже ідеш цим і розумієш, що Україна є  дуже важлива особисто для мене. Але я думаю, що це також це нейтральне, що я є полькою. Бо як ми всі знаємо, Україна в польському контексті дуже важлива також на різних рівнях. І, звісно, як ти займаєшся Україною і маєш такі позиції, як я маю, – дуже проукраїнські – і це також щось, що тебе штовхає постійно до цього, що ти ці позиції маєш мати.

Але також звідси береться моя громадська діяльність – в контексті українському, а також польсько-українському. Так що я вважаю, що історія України і сучасність України – це просто частина світової історії, сьогоднішнього дня також. І вона вирішальну роль для мене – я не політтехнолог – але для мене Україна, коли йдеться про майбутнє Європи, світу, вона відіграє вже вирішальну роль.

Ти – в червоно-чорному, майже в бандерівських кольорах. Я думаю, що якби в мене була така змога чи таке щастя займатися тим, чим займаєшся ти, бо я часом про це мрію, то я, можливо, так само, як ти любиш Україну, любив би Польщу. Тому що я захоплююся Польщею, мені подобається польська історія, польська культура, дуже багато інших речей у Польщі, за що, до речі, тут багато людей мене критикує.

І часом зараз, коли у нас непрості українсько-польські стосунки, кажуть: «Ну Княжицький – полонофіл, тому зрозуміло, що він буде говорити». Але попри те, ти торкаєшся, не лише історії України в частині дисидентства, ти не лише говориш про УПА. Ти говориш і про українсько-єврейські стосунки, про всі ті болючі теми, які були взагалі-то на цій території Східної Європи, куди входили і Україна та Польща. А часом частини її були однією країною. Часом – різними. І про всі ці болючі теми ти говориш з любов’ю.

Натомість у суспільствах, особливо в польському суспільстві, зараз перемагає зовсім інша тенденція. В чому причина? Ти вважаєш, що те, що ти робиш, має змінити цю тенденцію чи такі тенденції, коли ми штучно придумуємо чи шукаємо проблемні історії в минулому наших стосунків замість того, щоб шукати хороше і думати, як разом будувати майбутнє.

Ці спекуляції на минулому колись зупиняться? Чи робота – твоя, чи таких людей, як ти, - просто марна робота, важлива для вузького кола інтелектуалів?
[ Читати далі ]

Антиукраїнський шоколадний режим

  • 08.03.17, 05:11

Сергій ДацюкФілософ
АНТИНАРОДНИЙ РЕЖИМ14 лютого 2017, 11:35

Вже вкотре в Україні створено антинародний режим. Український правлячий клас не здатний перебувати навіть у позірній солідарності з українською громадою чи хоча б приховувати власну нелюдську зажерливість довше трьох років.

Цей політичний цикл з дивною послідовністю постійно відтворюється в Україні. Політичний режим вибудовується і відсторонюється від народної підтримки протягом трьох років вже вкотре в сучасній історії України.

Водночас констатація "антинародного режиму" це лише експертна оцінка. І як свідчить знову ж таки сучасна історія, від експертної констатації до загальнонародного протесту має пройти деякий час (місяці, але не роки).

Три експертних консенсуси

З моменту контрреволюційного перевороту в квітні 2016-го року, ми мали різний стан суспільства: розгубленість, депресію, спробу млявих протестів з апеляцією до влади на річницю початку Революції Гідності та вже спробу прямого протистояння з владою зараз до річниці піку Революції Гідності.

Відтак і настрої експертів теж змінювалися. За цей час відбулося три потужні синхронізації експертних позицій, які дозволили і суспільству переходити від одного емоційного стану до іншого. Ці синхронізації можна розглядати як експертні консенсуси, що виникали поза мейнстримом владного дискурсу в олігархічних ЗМІ.

Перший експертний консенсус виник протягом першої половини 2016-го року щодо мінського процесу. Влітку 2016-го року експерти почали шукати інші формати діалогу "Захід-Україна-Росія", відмінні від "мінського формату".

Влада продовжувала наполягати, що "альтернативи мінському процесу немає", і це був перший розкол між владою та експертами. Влада обстоювала "мінські домовленості" як елемент українського олігархічного консенсусу, захищаючи його примусом Заходу та загрозою посилення війни з Росією, а експертний консенсус виходив з розуміння громадянської позиції та інтересів всього суспільства України.

Всі експертні інновації та можливі нові підходи до зміни мінського формату були владою проігноровані. Причому влада постійно посилалася на слабкість української позиції та тиск Заходу. Водночас посилювати українську позицію влада не бажала.

Цей експертний консенсус не зміг перерости в громадський консенсус і стимулювати достатньо громадської активності для протесту проти влади. Млявий протест з апеляцією до влади на річницю початку Революції Гідності показав, що суспільство ще не вийшло зі стану соціальної депресії та апатії.

Другий експертний консенсус був наслідком першого і приводом до нього стала сумнозвісна стаття Пінчука про необхідність болючих компромісів з Росією. Згодом стало відомо, що та стаття була прямо інспірована з президентської адміністрації і слугувала своєрідним зондуванням владною командою відношення суспільства до можливих компромісів з Росією і здачі національних інтересів України.

З цього приводу відбувся другий експертний консенсус (грудень 2016-го – січень 2017-го), оскільки вихід з мінського глухого кута експерти бачили зовсім не там, де його бачила влада та кинутий нею під народне обурення олігарх Пінчук.

Це був другий розкол між владою та експертами. Влада здійснювала маніпулятивне просування цього елементу олігархічного консенсусу за кордоном, уникаючи фахової експертної та широкої громадянської дискусій. Тобто компроміси та національна зрада готувалися маніпулятивним чином.

Відтак другий розкол був не тільки між олігархічним консенсусом та експертним консенсусом. Це також породило громадський консенсус – громада вирішила діяти, не оглядаючись на владу.

Цьому сприяли зокрема і рішення влади про підняття мінімальної зарплати, специфічні умови чого загнали сотні тисяч приватних підприємців у тінь, змусивши їх відмовитися від офіційної сплати податків. Отже нездатність до відвоювання територіального суверенітету України наклалася на економічну бездарність влади.

Третій експертний консенсус стався щодо блокади громадськими активістами торгівлі України з окупованим Донбасом вже в лютому 2017-го року. Блокада торгівлі з Донбасом після ультиматуму громадянських активістів так званим ДНР-ЛНР почалася в грудні 2016-го року.

Блокада торгівлі з окупованим Донбасом була наслідком того, що громада більше не бачила виходу для України з невизначеної ситуації війни разом з цією владою і пропонованими нею шляхами.

Торгова блокада окупованого Донбасу це початок своєрідного третього Майдану, хоча це відбувається і не в Києві. Ця блокада – не тільки проти Росії та керованих нею сепаратистів так званих ДНР-ЛНР, вона також проти нинішньої української влади, яка знаходиться в Києві.

Влада прямо і безпосередньо сформулювала щодо блокади окупованого Донбасу черговий елемент олігархічного консенсусу. Експертний консенсус склався знову в ситуації розколу з олігархічним консенсусом влади.

Давайте більш детально розглянемо третій консенсус щодо блокади окупованого Донбасу.

Блокада торгівлі з окупованим Донбасом – експертний та громадський консенсуси

Влада довго відмовчувалася щодо цієї блокади. Зокрема Президент України досі не заявив однозначної і зрозумілої позиції з цього приводу, відбуваючись неясним коментарем.

Але торгова блокада так званих ДНР-ЛНР вперше створила ситуацію, яку неможливо довго тягти. По-перше, її затягування не хочуть олігархи, які постійно на цьому втрачають гроші. По-друге, її затягування призводить до подальшої мобілізації антивладних громадських активістів. По-третє, її затягування створює тиск ДНР-ЛНР-Росія-Захід на Україну. По-четверте, парламентські ініціативи про введення військового стану на території окупованого Донбасу та про одностороннє з боку України оголошення цих територій окупованими не залишають владі часу на маневри.

І тут чи не вперше за останній час громада змусила владу зробити вибір між загальнонаціональними інтересами та олігархічними інтересами.

Прем'єр-міністр Володимир Гройсман прямо і безпосередньо став на бік олігархів.

Замість підтримки громадської ініціативи він заявив про те, що Україна не зможе обійтися без вугілля і пригрозив віяловими відключеннями електроенергії та введенням надзвичайного стану.

Олігархічно-громадська дилема влади полягає у наступному.

Якщо влада знаходиться на боці громади, то вона має виходити з позиції захисту її довгострокових інтересів та основних цінностей. Основною цінністю українців в ситуації війни є не комфорт, а відвоювання власної економічної незалежності – як від Росії, так і від українських олігархів. Тобто в цій позиції потрібно було б послідовно та невпинно позбавлятися впливу на Україну як економіки окупованої території, так і олігархічного контролю за економікою, звертаючись до громади по підтримку.

Якщо влада знаходиться на боці олігархів, то вона має говорити: 1) про неможливість користуватися ніяким іншим вугіллям, ніж тим яке поставляється з окупованого Донбасу, кришується Урядом та на якому заробляють олігархи; 2) про загрозу віялових відключень в разі відмови від використання вугілля з окупованого Донбасу та про надзвичайний стан; 3) про загрозу для економіки прилеглих районів окупованого Донбасу від торгової блокади.

Тобто війна це завжди ціннісний вибір. Якщо не йдеш на компроміс з цінностями, є шанс перемогти. Якщо пішов на компроміс з цінностями, вже програв, навіть якщо це видно не відразу.

Уряд на позиції громади мав би шукати можливості модернізації всіх електростанцій під вугілля на підконтрольних нам територіях та диверсифікації поставок або взагалі перехід на поставки потрібного вугілля з інших джерел. Окрім того, він би мав закликати українську громаду потерпіти, допоки йде унезалежнення економіки від окупованих територій та від олігархічного контролю за енергоносіями.

Але Уряд став на позицію олігархів і фактично оприлюднив новий елемент олігархічного консенсусу – залишити вплив окупованих територій та Україну.

Подивіться на те, хто проти блокади окупованого Донбасу. Прем'єр-міністр Володимир Гройсман, який по суті шантажує українську громаду відключеннями електроенергії та введенням надзвичайного стану в країні. Бізнесмен Тарута, який не може ніяк для себе прийняти примат цінностей політичної та економічної незалежності над економічними інтересами. Газета олігарха Ахметова "Сегодня" веде просто інформаційну війну проти блокади.

В цьому процесі експертний консенсус знову збігся з громадським консенсусом, а олігархічний консенсус знову їм протистоїть. Але цього разу також влада почала діяти силовим чином.

Спроба влади розігнати громадських активістів учасників блокади силовим чином це лише початок.

Влада на цьому не зупиниться. Пропонований нею надзвичайний стан в економіці – це лише один з можливих способів введення олігархічної диктатури в Україні.

Фактично в Україні створено антинародний режим, який вперто і не дивлячись ні на що просуває інтереси олігархів, силовим чином подавляє громаду, прямо і безпосередньо загрожує самому існуванню держави.

Антинародний режим і що з ним робити?

Владний режим впродовж останніх трьох років з часу перемоги Революції Гідності сформувався як антинародний.

Цей режим не здатен повернути територіальну цілісність країни. Він готується до компромісів, а не до перемоги над ворогом.

Цей режим продовжує підтримувати олігархів та практикувати корупцію, фактично знищує середній клас, руйнує українську банківську систему, розганяє інфляцію та приховує її.

Цей режим ігнорує громаду на експертів. Цей режим протягом більше року засвідчив свою нездатність до фахових дискусій, широкого громадського обговорення питань, що торкаються всієї країни, спричинився до широкомасштабних маніпуляцій у ЗМІ.

Запропонована Юлією Тимошенко відставка Прем'єр-міністра Гройсмана можливо дасть якийсь невеликий шанс на зміни. Але лише відставкою Гройсмана неможливо подолати суть цього антинародного режиму.

Разом з Гройсманом відповідальність мають понести і Порошенко, і Парубій, і Луценко, і Гонтарева.

Дилема ситуації і справжня її нереально-драконівська суть полягає от у чому – прийняття закону про окуповані території та введення військового стану на окупованих територіях та для державних і муніципальних чиновників де-факто означатиме пряму дорогу до диктатури в Україні.

Без таких кроків неможливо. А такі кроки за умов антинародного режиму приведуть до диктатури антинародного Президента.

У нас не лишилося можливості діяти через дострокові парламентські та президентські перевибори. І це дуже велика проблема.

Тому я не бачу жодного іншого виходу як воювати водночас і проти зовнішнього і проти внутрішнього ворога в ситуації антинародної диктатури.

злодії, навіть шоколадні - це злодії!!!

  • 08.03.17, 04:56

Сергій ДацюкФілософ
ДО ЧОГО ВЕДЕ ПОЖВАВЛЕННЯ ПРОТЕСТІВ?07 березня 2017, 09:59

Одночасно іде блокада торгівлі України з ОРДЛО, а 6-го березня відбувалася ще й акція блокади Суду за притягнення до відповідальності колишнього Голови Державної фіскальної служби.

Це свідчить про пожвавлення протестної активності в Україні.

Постійно звучать аргументи, що деякі політичні сили громаду використовують втемну, що це рука Москви, що це гра проросійських сил в Україні.

Якщо є дійсна громадська активність, громаду неможливо використати втемну.

Три приклади для розуміння.

Кажуть що воїнів АТО використовує втемну владно-олігарічний режим для дерибану і контрабанди. Але це не значить, що воїнам потрібно відмовлятися від участі у війні. Потрібно іти воювати, а вже потім розбиратися з тими, хто пробував використовувати їх втемну, як власне воїни і зробили, блокуючи торгівлю з окупованим Донбасом.

Кажуть, що блокувальників ОРДЛО використовують втемну (не то Росія, не то владно-олігархічний режим, не то якісь партії – тут злісні домисли різняться). Але це не значить, що потрібно припиняти блокаду. Потрібно доводити блокаду до кінця, а вже потім розбиратися з походженням злих домислів.

Є думка, що спроба притягнути до відповідальності колишнього Голови Державної фіскальної служби це спецоперація влади задля відволікання уваги громадськості від блокади. І справді, ці два сюжети реально конкурують за час у телевисвітленні. Але це не значить, що потрібно припиняти громадську активність щодо антикорупційної безпорадності української правової системи.

Тут наша найвища посадова особа заявила, що нібито в Україні створена ефективна антикорупційна інфраструктура. По-перше, в голосі цієї особи чути розгубленість і незнання, що робити далі. А по-друге, ніякої ефективної антикорупційної інфраструктури в Україні не створено.

Антикорупційна інфраструктура це не тільки НАЗК, НАБУ та САП. Це крім того, і перш за все, суди. Так от, якби у нас була ефективна антикорупційна інфраструктура, громаді не доводилося би всю ніч чергувати біля суду, щоб злочинець не втік. Якщо громаді доводиться на себе брати антикорупційні функції примусу корупціонерів до відповідальності, то це значить, що ніякої ефективної антикорупційної інфраструктури не створено.

Більше того, спроба показати, що ця антикорупційна інфраструктура діє незалежно від найвищої посадової особи, теж не викликає довіри. Аргументація – у виступі Сергія Лещенко, який говорить, що це лише початок громадських протестів. Можете також побачити, хто там поряд з Лещенко. Це ті, хто лишився з громадою, які би гріхи за ними не були і як би їх владні ЗМІ не знищували.

А ось інший політик, нині все більше блогер на обслуговуванні інтересів влади, колишня журналістка, якій ми так довіряли і яка перейшла на інший від громади бік.

Нинішня ситуація пожвавлення протестів буде дуже непростою, бо нам доведеться відмовляти у довірі тим, хто перейшов на інший від громади бік.

Отже пожвавлення протестів, перш за все, пов'язано з очищенням рядів громадських активістів від тих, чия активність зовсім не громадська.

Чому саме зараз настав момент ідентифікації громади? Чому саме зараз варто поставити питання про те, хто з громадою, а хто по той бік від громади?

6-го березня 2017-го року на телеканалі "112 Україна" відбулася значним чином маніпульована на користь владної позиції дискусія між Дмитром Корчинським та Георгієм Логвинським, які по різному оцінювали вихід з нинішньої ситуації.

Корчинський виступав за революційну доцільність, а Логвинський виступав за правовий підхід.

Якщо ми вважаємо, що нинішня ситуація це відновлення революції, то Корчинський правий. А якщо ми вважаємо, що нинішню ситуацію влада знову візьме під контроль, тоді Логвинський правий.

Саме зараз у суспільстві розкол – на свідків покращення від реформ і перемоги над ворогом у війні і свідків цинічного зволікання з реформами та затягування переговорів задля дерибану та контрабанди.

Значною мірою це відчуття, яке раціонально в публічній дискусії довести зовсім непросто.

Будь-які соціологічні опитування спростовуються замовністю їх результатів, експертні оцінки піддаються сумніву через ангажованість експертів, одні економічні показники протиставляються іншим економічним показникам.

Якщо ви не знаєте, як класифікувати нинішню ситуацію, вимкніть телевізор і послухайте людей. Не намагайтесь їх переконати, що все добре, бо могло бути ще гірше, а буде ще краще. Просто послухайте. І можливо тоді ви зрозумієте, що нині за ситуація.

Моя позиція впродовж майже півтора року не змінилася.

Ніякої перспективи нинішня влада не має. Або дострокові перевибори Президента і Парламенту, і це правовий шлях, або силовий варіант з боку громадськості по зметенню влади.

Перехід влади до посилення диктатури і її силова реакція на громадський спротив лише погіршить ситуацію і пришвидшить кінець влади.

Навіть шоколадна корупція нестерпна

  • 07.03.17, 19:14
Справа Насірова: людський гнів наростатиме
  • ВІДПРАВИ
Роман Насіров
Фото: Віталій Червоненко
Роман Насіров

Перша тисяча, які вийшли під суд, уже скоро переросте в сотні тисяч, як нещодавно на вулицях Бухареста

Мовою оригіналу

Роман Насіров може започаткувати український аналог операції «Чисті руки», якщо дасть свідчення на Порошенка. Саме так сталося, коли італійський політик-корупціонер викрив своїх високопосадових подільників. Це дало старт антикорупційній хвилі в Італії. Насірову також прийшов час називати речі своїми іменами - і згадати прізвище Порошенка.

Читайте також
  • Роман Насіров

А головний переможець цієї ночі - не НАБУ і не політики, українські громадяни. Перша тисяча, які вийшли під суд, уже скоро переросте в сотні тисяч, як нещодавно на вулицях Бухареста. Саме завдяки людям почалася антикорупційна революція в Італії, коли народ вийшов на підтримку чесних прокурорів.

Поки Насіров сподівається на апеляційний суд та його голову Головачева, який тотально контролюється Грановським. Дарма сподівається, бо людський гнів тільки наростає.

Джерело: блог Сергія Лещенка

П’ять демонів України

  • 07.03.17, 19:08
5 демонів
Якщо послухати і подивитися деякі українські медіа, може створитися враження, що ось жила така собі чудо-країна з медовими берегами, а ще краще – писаної краси Галя. І мила, і вродлива, і розумна. Словом, все при ній. А тут підкрався сучий син Путін і її «зганьбив». 

Правда ж, на мій погляд, полягає в тому, що коли прийшов супостат, Галя вже давно стояла в цікавій позі. Так що, вибачте, не вдути їй було б навіть якось не по-гусарські. Ну, а вже в тім, що Путін – той ще гусар – думаю, мало хто зараз сумнівається. Спробую пояснити.

Перший демон не піднімав Україну з колін. 

кравчук

Хоча б тому, що на той момент вона стояла на ногах. І досить твердо. Зверніться до статистики і побачите, в якому стані ми увійшли в Незалежність. Промисловість, науково-дослідні інститути, господарські комплекси.

Саме час мріяти про минуле. Той потенціал – та в умілі руки з нормальними мізками – і сьогодні ми б, обговорювали в парламенті питання про зняття віз для голландців. Обговорювали б довго і неохоче.

Бо важко знайти на карті  другу таку країну за сукупністю принад, даних їй від природи, як Україна. Тут тобі і георозташування, і корисні копалини і чорнозем і все інше.

Перший демон тримав ніс за вітром, швидко зорієнтувався і вхопив шматок пирога, що розпадається.

Молодець! І головне – як у відомій дитячій казці – не косив, не молотив, борошно не молов, тісто не місив, дрова не колов… Просто отримав готову країну, з усією інфраструктурою, яка раніше називалася УРСР. Майже все працювало і крутилося. Так розвивай, чоловіче, розвивай.

По-моєму, якраз найважчим завданням було прос * ати такі козирі.

Але виявилося, що там, де замість балаканини потрібно було нарешті попрацювати руками і розумом, магічна сила демона відразу закінчилася. З мізками, до речі, в ту пору було особливо напружено.

Ми віддали третій в світі ядерний арсенал ні за що. Гірше дикунів. Ті хоч, в обмін на золото, отримували від іспанців намиста, тканину та дзеркала. Ми отримали палаючий Донбас і позбулися Криму.

Але демон досі б’є себе в груди, мовляв, не віддати не могли, оскільки у 165 боєголовок спливав термін придатності. Питання – що, відразу у всіх? Це по-перше.

По-друге, боєголовки – тільки частина ядерного щита. А були ще пускові комплекси, центри управління, підготовлені кадри і все інше, що колись так і називалося – ракетні війська стратегічного призначення.

Але ж хитрий, чортяка! Що називається – стара партійна школа. Як красиво змістив акценти!  Утримувати ці боєголовки ми не могли. А що ти зажадав в замін? Знищив цілу галузь оборони у відповідь на порожні обіцянки?

А міг би зажадати членство в НАТО. Уже тоді. З позицій сильного, тому що заведена ядерна бомба в центрі Європи – це серйозний аргумент. До нього б прислухалися.

Занадто свіжими були ще спогади про Чорнобиль. І не треба б було всієї цієї колотнечі щодо референдумів. У Прибалтиці, коли постало питання про НАТО, обійшлися без плебісциту. Чи то боялися тієї ж п’ятої колони, чи то ще чогось – але провернули все швидко, грамотно, по внутрішнім парламентським процедурам.

Як то кажуть, без шуму, і пилу. І так, що комар носа не підточить. Тобто хитрістю і вправністю. Якраз твоя парафія! Що ж ти не підметушився, демон ?! На жаль.

І то ж – в економіці. Коли прийшов час мішки тягати, – почалася прострація. Ось так, своїм прожектерством і балаканиною перший клоун нагнув країну, заклавши вектор падіння на довгі роки. Тому що вакууму в розвитку бути не може.

Є або зростання, або падіння.

Другий демон реально поставив країну на коліна. 

кучма

Перед олігархією. Другий демон – це тато українських олігархів. Говорилося про це багато, тому повторюватися не буду.

Що стосується зовнішньої політики, а особливо питань стратегічної оборони, то саме його підпис стоїть на папірці, яким ми зараз витираємось усією країною – на Будапештському меморандумі.

Не треба дорікати державам-гарантам в тому, що вони не виконують взятих на себе зобов’язань. Вони як-раз виконують, причому в повній мірі і навіть більше.

А краще наважтесь почитати текст самого меморандуму. Гугл, панове, гугл. Якщо перевести на людську мову, то в разі виникнення загрози для України, держави, які підписали меморандум, зобов’язуються зустрітися для обговорення проблем з вирішення цього питання. І все! Розумієте? Усе.

Тепер переведу на побутової-троещенській: є я, Паша, Вован і Серьога. Я віддаю Серьозі свій мисливський карабін, а сам Серьога, Вован і Паша обіцяють, що якщо хтось, не дай Бог, залізе до мене в квартиру, то ми всі разом зберемося і … обговоримо це питання.

Мова не йде про «підписку» у «розборках». Повернення вкрадених цінностей, про відновлення вибитих двері, зламаного замка, компенсації розбитого сервізу.

Більш того, Серьога досі може жити в моїй квартирі, з моїм карабіном в руках. Все, що мені було обіцяно пацанами, – це зібратися і перетерти. Пацани сказали – пацани зробили.

І тепер сиджу я з бланшом в розбитій хаті, в лижі взутий, дивлюся на пацанів і думаю: ну не лох? По ходу – натуральний. Як цей «меморандум» можна було підписувати – питання до професіоналів судової психіатрії. Так, саме судової.

Тому що – хай мене поправлять юристи – мова не просто про службове «недбальство», а зовсім про інші статті. При чому тут психіатрія? При тому, що після всього скоєного, той же ж персонаж поїхав до Мінська. Як я розумію, розвивати успіх.

Чи не абсурд?
далі:
Іван Райлі “тут“ або ж " 
тут ".

 

Дискусії навколо Романа Шухевича

Кому не дає спокійно спати
Роман Шухевич?


Роман Шухевич (1907 — 1950)


Цими днями у ЗМІ триває бурхливе обговорення того, яким способом і на основі яких підстав нинішня влада (Януковича  - Б.Г.) скасувала присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Я ж хочу зіграти, так би мовити, на випередження і звернути увагу на аналогічне судове рішення, яке тільки готується – щодо виключення з числа Героїв України Романа Шухевича. Сумнівів стосовно того, що рішення буде таке саме, як треба владі, у жодної притомної людини немає. Нікчемна (це юридичний термін, який у даному разі збігається із моральним поняттям) мотивація свого рішення суддями – мовляв, Бандера не був громадянином України (коли він насправді ним був у дитинстві), – є свідченням правового нігілізму всієї судової системи країни. Тим більш анекдотичною виглядає така ж мотивація у випадку Романа Шухевича (вона лежить в основі рішення суду нижчої інстанції) – адже йдеться про прем’єр-міністра підпільного українського уряду та головного командира УПА!
Збав Боже, я зовсім не маю на меті тиснути на суд. Хоча б тому, що на нього в принципі неможливо натиснути, бо ж ним керує не сила права, а право сили. Це зафіксовано міжнародними правозахисними та антикорупційними організаціями, відтак суд в Україні є лише виконавцем, складовою отієї сакраментальної «владної вертикалі», яку так успішно вибудовувала Партія регіонів. Тому об’єктом тиску є сенс обирати тих, хто справді ухвалює рішення, а не тих, хто голосує в парламенті за помахом руки Чечетова чи просиджує суддівську мантію у ролі наче-незалежного наче-судді. Хоча і тут шансів мало: як достукатися до свідомості тих, хто мислить категоріями «порожняка», «кидалова» та «відкатів»? Отож і на них натиснути словом, використавши зброю критики, – справа майже безнадійна.

Та попри те, що реально вплинути на перебіг подій, пов’язаних із майбутнім скасуванням присвоєння Героя України Романові Шухевичу неможливо з об’єктивних причин, попередити всіх (у тому числі і владу), символом чого саме стане таке скасування і що воно засвідчить, доцільно. А далі, як сказав поет з дещо іншого приводу, «та нехай собі як знають...»

«Демократичний поворот» і його значення

Політик – це його діяльність. Це те, що ним зроблено, і те, що не зроблено, але могло бути зроблено за більшої наполегливості та прозірливості цього діяча. Роман Шухевич зробив надзвичайно багато: під його керівництвом постала підпільно-партизанська Україна з усіма своїми барвами, з плюсами й мінусами, зі здобутками й трагедіями. Та мова зараз про головний здобуток Шухевича: про здійснену під його керівництвом ідеологічну переорієнтацію українського визвольного руху на національно-демократичні орієнтири.

На початку Другої світової війни ОУН виявилася єдиною з-поміж українських політичних сил, яка спромоглася зберегти свої структури. Це було зумовлено специфікою організації – її підпільним та авторитарно-орденським характером. Попри розкол ОУН у 1940 році, обидва крила на загал зберігали характер своєї ідеології, хоча при цьому в революційному відламі, очолюваному Степаном Бандерою, зосередилася більшість тих, хто й далі провадив ідейний пошук – хто в соціал-демократичному напрямі, як Іван Мітринґа, хто в ліберально-консервативному, як Лев Ребет, хто в революційно-демократичному, як Дмитро Мирон («Орлик»). Ідейні пошуки стали значно напруженішими після початку німецько-радянської війни і спроби проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Вже 1942 року «експертна група» (якщо вжити сучасний термін), очолена Василем Куком, дійшла висновку про необхідність істотних змін в ідеології ОУН у разі, якщо організація прагне ефективно боротися за свободу України на просторах усіх українських земель. Відтак проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН ухвалив нові програмні документи революційного націоналізму.

«Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи... Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістичні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися... Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу».

Ось так були визначені головні напрямні діяльності ОУН. Говорилося і про конкретні напрями боротьби націоналістів. Зокрема, за «індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян», «за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці», «за свободу профспілок», «за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства», «за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм», «за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру», «за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок»...

В основі майбутнього економічного ладу автори програмних документів бачили органічне поєднання державної та громадсько-кооперативної власності у промисловості, державної, кооперативної та приватної торгівлі, індивідуального й громадського землекористування, залежно від волі самих селян, – і водночас відкидали саму можливість допустити визиск працівників з боку як зажерливих капіталістів, так і комісарів-партократів.

А от про популярне нині ґендерне питання: «за повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку на праці в шахтах, рудниках та інших тяжких промислах і в наслідок цього не руйнувала свого здоров’я».

І про зовнішньополітичні орієнтири не було забуто. Отже: «Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв’язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів».

Іншими словами, нові програмні настанови ОУН були на рівні вимог часу і передового рівня розвитку демократичної політичної думки.

Слово і діло

Хтось може сказати, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не сталося. Мовляв, сталінська Конституція також проголошувала різні політичні свободи, а насправді все було зовсім інакше.

По-перше, сталінська Конституція СРСР насправді зовсім не проголошувала ніяких демократичних свобод. Ці «свободи» забезпечувалися виключно «у цілях зміцнення соціалістичного ладу» (ст.125). А стаття 126 фіксувала партійну природу радянської держави: «Найактивніші і найсвідоміші громадяни з рядів робітничого класу й інших прошарків трудящих об’єднуються у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків), яка є передовим загоном трудящих у їхній боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних».

По-друге, практика показала, що керівництво ОУН прагне керуватися тими ідеологічними засадами, які ухвалив ІІІ ВЗУН. Це засвідчує, зокрема, поява у складі УПА значної кількості вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!). Це засвідчує і стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині. Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами. Нарешті, улітку 1944 року на багатопартійній основі була створена Українська Головна Визвольна Рада – передпарламент Повсталої України. Головою УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917-18 роках – член Центральної Ради), одним із його заступників – галицький ліберал, депутат польського Сейму Василь Мудрий, прем’єром та командувачем усіма збройними силами – генерал-хорунжий Роман Шухевич.

Зрозуміла річ, тривала жорстока війна, яка накладала істотні обмеження на реалізацію національно-демократичних ідей, але вектор руху був заданий. І для повстанців, і для шістдесятників та дисидентів, і для Народного Руху.

Виглядає, намагання нинішньої владної верхівки скасувати присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України є за своїм глибинним підґрунтям прагненням дезавуювати ті політичні та соціальні цінності, за втілення яких боровся прем’єр Підпільної України. А ще – прагненням перекреслити положення чинної Конституції України про тисячолітню державотворчу традицію, звівши її виключно до часів СРСР, як це вже спробував зробити Віктор Янукович у промові до Дня Незалежності у 2010 році.

А ще Роман Шухевич особисто ненависний цій публіці тим, що він, інженер, піаніст, успішний бізнесмен, кинув геть усе заради безнадійної, на перший погляд, боротьби за свободу. Відчуваючи свою ницість у порівнянні з Шухевичем, можновладці водночас щосили прагнуть дегероїзувати його, щоб нинішні молоді українці не ставили свободу народу та свободу людини над усі інші земні вартості.

...Один із провідних ідеологів УГВР – Петро Полтава (Федун) – у ті роки писав, що повстанці ведуть боротьбу «за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам».

Слова, наче написані сьогодні. А це означає, що боротьба триває, і від нині сущих поколінь залежить, чи скоро буде справа Романа Шухевича доведена до перемоги.


    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

 http://www.radiosvoboda.org/a/2276957.html

До вшанування пам’яті Героя України Романа Шухевича


Командир Армії Нескоренних -
Роман Шухевич




Командир Армії Нескорених Роман Шухевич

В сучасній українській літературі щодо героїв національно-визвольних змагань існує одна глобальна проблема – це і усвідомлена, і навіть, зачасту, неусвідомлена суб’єктивність. Значні періоди минулого часу борці за самостійну Україну вважалися людьми негативного змісту – зрадниками і ворогами, тому що такими вони і були по відношенню до пануючої влади імперського окупаційного плану. Зокрема, гетьмана Івана Мазепу затаврували як зрадника і паплюжили його ім’я як в часи Російської імперії Романових, так і в часи імперії під абревіатурою СРСР. Всіх членів Організації Українських Націоналістів вважали і, на превеликий жаль, вважають дотепер злочинцями і терористами польські провладні інституції, що не бажають, знову ж таки: на жаль, і  дотепер визнавати окупаційного та дискримінаційного характеру свого панування в Західній Україні у 20-30-х роках ХХ-го століття. Особливо огидного вигляду набувала критика видатних постатей та подій в історії України за часів панування комуністично-терористичного режиму, коли нещадно оббріхували і оскверняли все, що мало неузгоджені ідейні смисли щодо пануючої ідеологічної схеми комуністичного догмату. Тобто будь-які прояви в українців національного та державного суверенітету визнавались владою апріорі злочинними, а їх виразники – злочинцями.
Подібні умови створили для українців фатальну необхідність постійно виправдовуватись та роз'яснювати собі та іншим, що то є неправда і не є таким поганим насправді, а навпаки: герої є героями, бо боролись за свій народ і свою державу, а ніякими не зрадниками, тим більше – ворогами. За тим ми в Україні переважно займались не об’єктивним вивченням життєписів видатних постатей з нашої історії, скільки мусили спростовувати різні наклепи, а за тим вихваляти, шукаючи і підбираючи всі позитивні моменти з їх біографій та свідомо обминаючи і не помічаючи наявні негативні вчинки, які потребували критичного  осмислення. Нарешті настав час, коли українці не повинні ні перед ким виправдовуватись і спроможні відверто поглянути на свою правдиву історію відкритими очима. Для цього маємо спиратись на чітко наукову методику дослідження як історичних процесів з історії України, так і в дослідженнях стосовно окремих персоналій.
В повнім об’ємі ця проблематика стосується і особи Романа Шухевича: ми дотепер не маємо правдивого дослідження ні його життєпису, ні його ідейного доробку. Власне тому при формуванні мною збірника матеріалів про Романа Шухевича до його 100-річя був застосований метод котроверсійності та включено кілька матеріалів псевдо-критичного змісту про його особу задля ширшого осмислення цієї видатної постаті. Будучи Головним командиром Української Повстанчої Армії, Головою секретаріату Української Головної Визвольної Ради, керівником Організації Українських Націоналістів-революцонерів в Україні у найважчий період збройної боротьби, саме Роман Шухевич потребує грунтовної наукової праці над всім його життєвим шляхом фактично по-денно починаючи від часу його дитинства. Доля так розпорядилася, що особа Романа Шухевича від малечку перебувала у епіцентрі тогочасних суспільних подій, отже у детальному дослідженні перед нами постане не окремий життєпис, а ціла епоха з української дійсності кінця ХІХ-го і початку та середини ХХ-го століть. Спробую стисло окреслити перелік таких епохальних тем, які безпосередньо дотичні до особи Романа Шухевича.
Найперше, це його родовід. Шухевичи належала до прадавніх галицьких священицьких родів, які були основою всього класу шляхетства для українського етносу по цілій Україні. То був особливий феномен в українського народу, що основну верству його еліти складало виключно духівництво, а не військово-урядовий клас, як в інших державах та народах поряд. Відсутність державного суверенітету і постійна підпорядкованість українських земель від часів їх загарбання Золотою Ордою почергово різним окупантам не надавала можливості розвинутись власній українській еліті з місцевих феодалів-воевод, їх дружини та двірні, тому що вони швидко асимілювалися з домінуючою окупаційною владою і ставали її частиною. Особливо це стосується періоду панування Польщі та Московії. І тільки верства українських священників, як органічна складова українського народу за всім змістом свого буття, несла на собі той фермент елітності, без якого народ ніколи не переродиться в націю, основою чого є державна єдність та суверенітет. Саме тому з священицького роду Шухевичів вийшла ціла когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність. Певним чином родова шляхетська елітарність обумовила в значній мірі світогляд і долю Романа Шухевича. 
Наступною  темою є дитинство і сімейна атмосфера, в якій зростав маленьких Роман. Хоч сам він народився у Львові і отже є корінним львів’янином, але ріс дитиною і навчався в початковій школі провінційних містечок Краківець та Кам'янці-Струмиловій (тепер – Кам'янка-Бузька), де його батько Осип-Зиновій Шухевич працював у судах. Знову варто зазначити, що якщо у самому Львові була чимала етнічна мішанина з домінуванням німецької, а потім – польської культур, то в провінційних містечках Галичини беззастережну перевагу мало українське культурне середовище, тому що і населення там було переважно українське, ще й міщанське, тобто як тепер кажуть: середній клас. Це важливо зрозуміти і дослідити, тому що виростаючи в домінуючому україномовному середовищі у Романа Шухевича не було з дитинства закладено своєрідного комплексу національної неповноцінності, а навпаки у нього розвинулась і ствердилась самовпевненість автохтона: це моя земля і я на ній є правдивий господар. А пануючі зайди тут тільки випадкові небажані гості. Важлива деталь при аналізі причин того, чому Роман Шухевич відмовлявся емігрувати з України, а буквально прирік себе боротьбі до кінця: перемога або смерть! В Декалозі українського націоналіста це гасло розширено звучало так: Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї. Господар зі своєї домівки втікати не повинен, а має її боронити до останнього, що і сталося.
До теми дитинства Романа Шухевича варто додати тогочасну атмосферу війни Першої Світової, яка йшла безпосередньо поряд на землях Галичини. У 7-річному віці дитина вже досить свідомо схоплює події та розмови, які відбуваються навколо неї, що має вплив на формування світогляду та характеру. Тема війни була основною на той час, а воєнна форма і зброя стала буденним атрибутом життя. Жорстока окупація російськими військами Галичини у 1914-1915 роках назавжди розвіяли міф москвофільства на місцевому рівні, отже Роман Шухевич ніколи не мав подібних помислів щодо «братніх слов'янських народів» або надмірної прихильності до росіян тощо. Водночас полі-етнічне середовище Львова привчило Романа до етнічної толерантності і він за все життя не проявив жодних ознак ксенофобії до будь-якої етнічної групи. Важливий факт, що також потребує наукового вивчення та обгрунтування, оскільки звинувачень у ксенофобії вистачає аж занадто.
Час повернення до Львова у 10-річному віці Романа Шухевича співпав зі значними зрушеннями у тогочасному суспільно-політичному середовищі як розпад Австро-Угорської імперії, проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки і всі події польсько-української війни. У цей час Роман навчався у Львівській академічній гімназії з 1917 по 1925 роки, отже перебував у самому вирі подій, зокрема, його батько обіймав посаду повітового політичного комісара 3УНР в Кам'янці-Струмиловій, a його стрийко Cтепан Шухевич став до лав вояків Української Галицької Армії. Програш в боротьбі за Соборну Україну та окупація Польщею земель ЗУНР не могли не справити сильного враження на підлітка, отже і мали спричинити до формування світоглядних цінностей та характеру Романа Шухевича. Однозначно велике значення мав щодо цього полковник Євген Коновалець – командант Української Визвольної  Організації, який у 1921–1922 роках разом з колишнім старшиною УГА Степаном Шахом деякий час винаймали у Шухевичів кімнату. Гімназист Роман неодноразово розмовляв із полковником та прислухався до його розмов, які мали великий вплив на формування його свідомості та глибокого розуміння сутності боротьби за Україну. За самим фактом подальших подій можна беззастережно стверджувати, що саме Роман Шухевич став тим безпосереднім ідейним спадкоємцем чину провідника і вождя українських націоналістів Євгена Коновальця в усій повноті справи. Давайте згадаємо, які посади обіймав за своє життя Роман Шухевич і чи не відповідали вони рівня особи Євгена Коновальця, якби він був живим? Думаю, що наукове дослідження цього питання було б дуже доречним.
Не маю на меті переповідати всю біографію провідника Романа Шухевича, яка заслуговує, повторюсь, буквально на по-щоденно детальне дослідження, але хочу наголосити на певних моментах, що не мають належного наголосу і поголосу в Україні сьогодення. Одним з найголовніших я вважаю недооцінка факту приналежності Романа Шухевича до високого рівня інтелігента та інтелектуала, про що засвідчує його одночасне навчання у двох вищих навчальних закладах: Львівській політехніці на стаціонарі та ще він став студентом заочного курсу музичного інституту ім. Миколи Лисенка по класу фортепіано і успішно обидва їх завершив. Музичний інститут закінчив також його брат Юрій. Разом вони виступали у Львівському оперному театрі, де Юрій співав під акомпанемент Романа. Улюбленими композиторами Шухевича були Гріг та Шопен. Те, що на будинку Львівської Консерваторії дотепер немає меморіальної дошки про те, що тут навчався  Роман Шухевич – показник недооцінки нами всіма високої творчої інтелігентності Провідника.  А то був інтелектуал найвищого рівня! Освіта в тогочасній Польщі-Речі Посполитій і шкільна, і гімназійна та університетська була європейського рівня, значно вища за колишню радянську та сучасну пост-радянську – просто не до порівняння. До того ж для українців існувало ще чимало перепон в їх навчанні та розвитку через насильницьку «полонізацію» як основну державну політику щодо етнічних меншин і в першу чергу щодо українців, які в Галичині та Волині якраз були етнічною більшістю! Тобто і Роману Шухевичу, і Степану Бандері, і ще багатьом-багатьом українцям-студентам доводилось докладати величезних зусиль та проявляти особливо видатні здібності у навчанні, щоб здавати позитивно іспити і проходити далі аж до закінчення навчання. Даремно зараз про цей феномен замовчують, як українці не піддавались гнобленню й духовному деградуванню, тобто не ставали тупим бидлом, чого постійно домагався досягти кожен окупант. Якраз високоосвічені українські інтелектуали змогли надати ту неймовірну силу впливу і УВО, і ОУН, і УПА. І живлять дотепер нас своєю наснагою, оскільки сучасний рівень інтелігентності, судячи з наших сучасних депутатів у ВРУ та їм подібних, – нижче культурного рівня галицьких селян до 1939 року. То наболіла окрема тема винищення української еліти, проте особа Романа Шухевича саме тут є актуальним прикладом.
Найкраще тому свідчення: комерційна діяльність у створеній  Романом Шухевичем рекламній агенції «Фама» – ця фірма (кооператив) стала першою українською рекламною компанією в Галичині. Водночас вона існувала не просто собі прибутковою роботою для прожиття багатьох працевлаштованих тут українців, але насправді була геніальним грандіозним проектом легального надбання коштів задля діяльності всієї ОУН. Так само робота рекламних агентів мала характер значної мобільності, тобто інформаційний зв'язок поміж осередками ОУН та інших громадських організацій був забезпечений і убезпечений. Абсолютно відпала потреба у небезпечних «ексах»-пограбуваннях польських державних установ для здобуття коштів на діяльність українського підпілля. Припинились непотрібні трагічні втрати серед найкращих українців, як і жорстокі «пацифікації» – відплатні репресії з боку польського уряду, але не припинилась боротьба! Розвиваючи свою діяльність, Роман Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль, що в цілому стало запорукою фінансового успіху. «Фама» розробляла та розміщувала рекламні оголошення кооператив «Центросоюз», «Маслосоюз» та інших у газетах «Діло», «Новий час». Завдяки вмілому менеджменту фірма розрослась у розгалужене підприємство, і незабаром були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у пресі, кінорекламі, для друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин (дизайн), організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ. Чи могла б такого досягти людина без високого рівня інтелекту? Безперечно, що ні. Наскільки нам не вистачає подібного сорту людей в сучасності. Конфліктна ситуація з так званою «блокадою ОРДЛО» надзвичайно чітко викрила проблему, коли відсутність елементарного рівня інтелекту призводить до таких явищ, що колишні герої-захисники з ветеранів АТО за наслідками своєї, можливо цілком щирої,  «патріотичної» діяльності стають фактично на бік ворога, наносячи шкоду виключно Україні, її економічному стану, отже і українському народу в цілому. Не даремно в народі кажуть: краще розумний ворог, аніж дурні друзі. На превеликий жаль, це задавнена проблема в українському політичному середовищі: діяльність різноманітних провокаторів та агентури під виглядом ультра радикального патріотизму і рафінованого націоналізму, що нічого доброго за собою не мало, тому і щезало, подібно до формувань колишньої УНА-УНСО, або теперішніх ВО «Свобода» чи «Правий сектор». Як кажуть в таких випадках: не потрібно бігти по переду потяга, бо це тільки заважає набирати йому швидкість. Вибачаюсь за цей відступ, але подібна проблема  була актуальна і за часи діяльності Романа Шухевича, тому що і він був у певному сенсі радикально налаштованим активістом в ОУН, але це допомагало справі, а не знищувало її в глобальному обширі тогочасного життя.
З точки зору поглиблення інтелекту варто спробувати проаналізувати час, проведений в ув'язненні Романом Шухевичем, як і іншими учасниками національно-визвольних змагань. Дивним чином цей час сприймається як просто змарнований і фактично його начисто викреслюють з життя героїв, тоді як насправді в цей час йшла активна розумова робота як ідеологічного - так і практичного змісту. Йшло осмислення пройденого шляху, зроблених помилок, оновлення ідейного набутку і планування подальших дій. Українські націоналісти ніколи не марнували часу за жодних обставин і на це потрібно звертати увагу науковцям. Так само не було простим часовим перебуванням у тривалих зимових сидженнях членів ОУН та УПА в сховках-криївках, а навпаки там і тоді йшла активна аналітична робота, навчання і підготовка, яка набувала реального запровадження у діях підпільників і повстанців у наступний період боротьби. Власне тому не зважаючи на значні втрати від репресій і просто неймовірні за кількістю силами війська та спецслужб СРСР у Західній Україні, націоналістичне підпілля було життєздатним там настільки тривалий час.
Нарешті в завершення невеличкої розвідки про теми і проблеми з прогалинами в життєписі Романа Шухевича, хочу вказати на важливе дослідження здобутого фаху, зокрема викликає подив і захоплення система та різноманітність конструкцій схронів-криївок та бункерів, які було збудовано українськими підпільниками, але чому ніхто ще не поєднав цей феномен з тим, що Роман Шухевич мав вищу освіту інженера. До речі, Степан Бандера мав агрономічну освіту, яка обумовлювала добре знання географії регіону і його особливостей. Чимало було фахівців з лісництва серед провідників українських націоналістів, тобто це не була спонтанна дійсність, а глибокопродумана наперед комплексна стратегія освіти і дій по вихованню цілого покоління українців, готових до активної боротьби добре навчених, зі наявними глибокими фаховими знаннями. На цей напрямок майбутнього Визвольного Чину були скеровані і всі українські спортивні товариства, як «Сокіл» чи «Пласт» тощо з чітким воєнізованим ухилом, а товариство «Просвіта» переважно діяла як ідеологічна націоналістична установа і її культурологічна оболонка була суто формальним прикриттям. Таким чином нам потрібно вивчати життєписи наших Героїв, як Роман Шухевич, не виокремлено зі загального контексту життя тогочасної України, а якраз навпаки в комплексному висвітленні часу, суспільного буття і сприйняття його Романом Шухевичем на той момент. За тим відпадуть суперечності щодо розколу в ОУН, звинувачень в тероризмі з боку поляків чи в колабораціонізмі з нацистами Німеччини. Не кажучи про радянські штампи «шпигунів» або «зрадників Батьківщини». Якщо ми зможемо в історичній науці нарешті відійти від хворобливого синдрому виправдовуватись перед кимось стороннім, а почнемо просто чесно досліджувати власну історію українського народу для найпершу чергу нього самого – тоді і тільки тоді ми зможемо постати як суверенна самостійна світова Нація і Держава.

Богдан Гордасевич
м. Львів
5 березня 2017 р.


У Польщі вшанували пам’ять 366 українців

  • 06.03.17, 10:54

     

    Українці в Польщі у селі Павлокомі на Ряшівщині вшанували пам’ять 366 українців, яких убили 3 березня 1945 року. 

    Учасники поклали квіти і запалили лампадки на місці, де спочивають загиблі українці.