О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Псевдо-патріоти у ВРУ брешуть про оплату газу населенням

Нардепи-радикали розблокували Раду і прийшли до Гройсмана

   05.04.2017



Олег Ляшко

Депутати вимагатимуть від уряду покласти край монополії олігархів на газовому ринку України

Фракція Радикальної партії розблокувала трибуну Верховної Ради і вийшла з сесійної зали парламенту для участі у засіданні уряду.

«Вчора «Нафтогаз України» звернувся з офіційною заявою до Кабінету міністрів України з вимогою усунути монополію Фірташа на ринку постачання газу для населення, те, про що стверджувала фракція Радикальної партії - Фірташ, Льовочкін і компанія продовжують грабувати українців... Тому зараз фракція Радикальної партії в повному складі йде на засідання уряду, щоб вимагати ухвалення рішення про повернення під державне правління державної власності, щоб позбавити олігархів джерела корупції за рахунок українських громадян», - сказав керівник фракції Радикальної партії Олег Ляшко.

Він додав, що 10 квітня представники Радикальної партії підуть на засідання НКРЕКП, щоб домогтися «скасування рішення по абонплаті».

Також Ляшко повідомив, що фракція вимагає зустрічі з президентом України, щоб відправити у відставку голову НКРЕКП Вовка.


Після виступу Ляшка фракція Радикальної партії розблокувала трибуну і залишила сесійну залу парламенту.

Наразі вони вже прийшли на засідання уряду.

Нагадаємо, у вівторок, 4 квітня, представники фракції «Радикальної партії» також блокували трибуну ВР з вимогою звіту НКРЕКП щодо введення абонплати за газопостачання, а також відставки голови Нацкомісії Дмитра Вовка.

Джерело: Укрінформ
http://glavcom.ua/news/nardepi-radikali-rozblokuvali-radu-i-priyshli-do-groysmana-407348.html

Богдан Гордасевич: Огидно слухати цього брехуна-популіста Ляшка, бо гроші за транспортування газовими мережами йдуть власникам незалежно від того, чи є виокремлено цей процес оплати в платіжках - чи ні. Ляшко зумисно не хоче дати бачити що чого вартує, бо так красти легше,  за що отримує чималі преміальні.  А звідки у Ляшка такі статки, якщо він ніколи не був бізнесменом, а тільки в політиці ошивався. Нормальна постановка питання є у тому, що оплата за постачання газу  не повинна збільшитись від того  і все.

Сьогодні День Інтернету - вітаю блогерів нашого ресурсу "i.ua"!

Молодь Львівщини

04.04.2017

 

4 квітня відзначають Міжнародний день інтернету!
Символічним є те, що дата святкування дня інтернету (4.04) схожа на помилку HTTP 404.
Також 4 квітня 2004 року офіційно було запущено україномовний інтерфейс нашої Вікіпедії.

 

Долучайтеся до флеш-мобу “Тризуб це Україна“ (“Trident is Ukraine“), учасником якого може стати кожен, хто підтримує Україну.

Основною метою флеш-мобу є поширення поінформованості закордонної спільноти стосовно українських національних символів.


https://www.facebook.com/molodlviv/photos/a.1303123556444601.1073741828.1290812664342357/1315750678515222/?type=3&theater


Неполінуйтеся прочитати повністю!!!

  • 03.04.17, 21:27
НА КЛАДОВИЩІ, Я ПОКЛАВ КВІТИ НА МОГИЛИ МИКИТИ МИХАЛКОВА ТА ОЛЕГА ТАБАКОВА
03 квітня 2017, 20:14
НА КЛАДОВИЩІ, Я ПОКЛАВ КВІТИ НА МОГИЛИ МИКИТИ МИХАЛКОВА ТА ОЛЕГА ТАБАКОВА

...Было ветрено и холодно, минус двенадцать по Цельсию. Около полудня я подъехал к массивным свежевыкрашенным воротам и, что есть силы, надавил рукой на тяжелую, скрипучую калитку. Она поддалась – и моему взору предстало место вечного упокоения человеческих душ – их было ровно 511. 511 могил: два ряда по 255 мраморных обелисков разной формы и величины. И одна могила – в центре, в самой глубине почетного погоста, с массивной трехметровой статуей из белого мрамора.

 

Это было особое кладбище: самое новое и самое маленькое кладбище в мире. Все, нашедшие здесь свой последний приют, умерли в один и тот же день – 11 марта 2014 года. И с тех пор здесь никого не предавали земле, ни одного человека. Рядом с каждой могилой были венки – огромные, роскошные. Но время, дожди, снега и ветер сделали свое дело: на скукоженных и выцветших траурных лентах можно было с трудом прочесть:" От Президента Российской Федерации."

 

Я подошел к первой могиле. На ней было высечено: "ОЛЕГ ГАЗМАНОВ. 22 июля 1951 года – 11 марта 2014 года. Рожденный в СССР." Он совсем рано ушел от нас. В полном расцвете творческих сил. Олег так мечтал о возрождении СССР! Думал об этом постоянно. И, просыпаясь по утрам в собственном особняке, возведенном на берегу Бездонного озера подмосковного заповедника "Серебряный бор". И будучи за рулем престижной иномарки. И отдыхая летом в своем красивейшем итальянском поместье. И приобретая шикарную недвижимость в СПА-комплексе "Белый берег" в Болгарии. Газманов, безусловно, не задумываясь, обменял бы все эти "тлетворные излишества прогнившего Запада" на право вновь пересесть за руль "Жигулей", носить негнущиеся сандалии фабрики "Скороход" и стоять в многочасовой очереди за "синей птицей", но ... Царство ему небесное, не дождался.

 

Далее была могила режиссера Станислава Говорухина. То, что я прочитал на черном граните, повергло меня в шок. "СТАНИСЛАВ ГОВОРУХИН. 29 марта 1936 года – 11 марта 2014 года. Россия – это единственная страна в мире, где еще можно тихо насрать в подъезде." Зачем он так? Отчего так жестоко? Ведь мы все знали Станислава Сергеевича как выдающего режиссера-эстета. Во мне вот уже почти пятьдесят лет живут те непередаваемые чувства, которые возникли после просмотра его киноленты "Вертикаль". А "Белый взрыв"? А "Место встречи изменить нельзя"? А "Ворошиловский стрелок"? Как мы могли потерять такого мастера? Как он мог заразиться проказой? Ведь именно ему принадлежит выдающееся документальное произведение о современной России "Так жить нельзя". Получается, что когда очень хочется – то можно? Царство небесное, Станислав Сергеевич...

 

Следующий памятник был украшен широкополой мраморной шляпой и шестиструнной гитарой: "МИХАИЛ БОЯРСКИЙ. 26 декабря 1949 года – 11 марта 2014 года". И чуть дальше следовала цитата из "Трех мушкетеров": "Это пешки, они ходят только вперед. Это фигуры, они ходят по-разному." Господи, как же быстро система сумела превратить и Михаила Сергеевича, и всех остальных обитателей почетного погоста из фигур в пешки... Из выдающихся личностей – в бездуховные трупы. Осенью 2007 года мы случайно познакомились с Михаилом Боярским на съемочной площадке фильма "Тарас Бульба". Я тогда и предположить не мог, что когда-то мне придется быть на его могиле. Царство небесное, Михаил Сергеич....

 

По скрипучему снегу я медленно брел от могилы к могиле... Надежда Бабкина, Юрий Башмет, Федор Бондарчук, Элина Быстрицкая, Валерий Гергиев, Борис Грачевский, Иосиф Кобзон, Василий Лановой, Лев Лещенко, Геннадий Хазанов, Валентина Талызина... И т.д. и т.д.

 

А вот и коллективное захоронение – "Бурановские бабушки". Жаль старушек, в них было столько позитива. Все они - 511 народных и заслуженных - ненавидели мою Украину, мой любимый украинский язык, мои любимые украинские песни, традиции, живопись... Они злорадствовали  над фотоснимками украинских героев, павших в боях за Родину от рук тех убийц, кого прислали на мою мирную землю эти 511... Они называли этих героев "фашистами" и "укропами"...

 

Отправляясь на это кладбище, я взял с собой два букета из шести гвоздик каждый. Первый букет я возложил на могилу ОЛЕГА ТАБАКОВА, на которой прочитал эпитафию – знакомую цитату от мультяшного кота Матроскина: "Благородство и смелость не от медалей появляются. Это только у народных артистов смелость от медалей возникает". Увы, Олег Павлович, не помогли вам ни медали, ни звания. Трусость и подлость свели вас в могилу. Царство небесное и вечный покой...

 

Наконец я оказался у огромной мраморной статуи НИКИТЫ МИХАЛКОВА, расположенной в самом центре некрополя и гордо возвышавшейся над всеми остальными могилами. Великий... Великий ли? В памяти неожиданно всплыли воспоминания родного брата Никиты Михалкова – Андрея Кончаловского, который в автобиографической книге очень сочно описал, как их родной батенька-"гимнописец" обучал собственных сыновей технике секса, оправляя за опытом к своим старым проверенным блядям. Какая-то странная в этой "благородной" семье была интеллигентность, мерзкая. Семья Михалковых сотни лет принимала барские подачки и объедки от самых разных "императоров": и от русских царей, и от коммунистических божков, и от олигарха Путина. Принимала и не давилась. И могла угодить всем. И гимн отец его угодливо писал в трех экземплярах, для трех эпох, отрываясь лишь для того, чтобы лизнуть очередного "красного царька" ниже пояса. Сын не так далеко ушел от своего предка. Помните анекдот? "Владимир Владимирович, за что вы так сильно любите Никиту Михалкова? – ЗА ЕГО УСЫ. ОНИ ТАК ПРИЯТНО ЩЕКОЧУТ МНЕ ЗАДНИЦУ!".

 

Я хорошо помню, как Никита Сергеевич в 80-е годы прошлого века снимал кино о плохих "белых" и хороших "красных". Но после 1991 года приоритеты поменялись. Поменялись местами в его кино и "красные" с "белыми". Мне очень сложно назвать михалковские фильмы гениальными. Своего "Оскара" он получил в 1995-ом, в разгар особого интереса к освободившейся от коммунистических оков России. Если бы это произошло в 1979, в разгар "холодной войны", как это сделал легендарный Владимир Меньшов, то я бы склонил перед ним голову. Или позже. Но в 1995-ом Запад просто подарил Никите Сергеевичу награду. Все его многочисленные попытки повторить "успех" 1995 года были обречены на провал. А больше интересных фильмов я не знаю. "Двенадцать"? Но это всего лишь ремейк американского фильма – плагиат. "Урга – территория любви"? "Сибирский цирюльник"? Хорошее кино, но назвать его гениальным сложно. Почему я пришел к его памятнику с цветами? Да потому что в багаже Никиты Сергеевича все-таки есть один по-настоящему гениальный фильм. Гениальный, потому что его снял выдающийся режиссер Даниил Храбовицкий в 1965 году. Называется он "Перекличка", и Михалков играет в нем одну из главных ролей... Когда я направился к выходу, ко мне приблизился невысокий мужчина в новенькой телогрейке и видавшей виды норковой шапке:

 

– Здравствуйте. А вы, извините, к кому приходили?

 

– Добрый день. Ко всем сразу...

 

– Странно. Со дня погребения, с 11 марта 2014 года, к усопшим никто не приходил. Ни один человек. Вы – первый. Как же паскудно и подло нужно было прожить свою жизнь, чтобы после смерти никому на Земле не было до тебя дела... Уйду я с этого проклятого кладбища. Два года полной тишины. Даже собаки у нас не приживаются и вороны не летают.

 

– Отчего они умерли?

 

– Умерли все в один день. Страшная болезнь. В сто раз страшнее СПИДа. И называется она – проказа совести. Не слышали?

 

– Нет, не слышал... Скажите, когда я подъехал к кладбищу – за оградой рабочие рыли две могилы. Почему за оградой?

 

Сторож покачал головой:

 

– Это самоубийцы. Грешницы. Наложили сами на себя руки. Их на кладбище хоронить не положено. Через полчаса привезут... Ну, ладно, пойду погреюсь. До свидания.

 

– Прощайте!

 

... Покинув территорию некрополя и подходя к машине, я скосил взгляд на два креста, небрежно брошенных у двух свежевырытых могил. На траурных табличках значились две фамилии: Ани Лорак и Таисия Повалий...

 

 

Артур Балаев 

І за шоколадного, і за його вовка!!!

  • 03.04.17, 11:53
У Раді пропонують взятися за "рошенівського" керівникаУ Раді пропонують взятися за "рошенівського" керівника"Очевидно Порошенко у дитинстві дуже любив казку про Чеполіно" - Ляшко. Фото: apostrophe.ua

Верховна Рада має розглянути питання про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг і викликати для звіту її керівника.

Про це на Погоджувальній раді заявив голова фракції Радикальної партії Олег Ляшко.

"Влада під прикриттям президента Порошенка прийняли грабіжницьке рішення про встановлення абонплати за лічильники. Ця абонплата вже зарахована у вартість газу. Українцям виставляють додаткові платежі. Щомісяця платитимуть від 220 до 340 гривень", - сказав він.

"Очевидно президент Порошенко у дитинстві дуже любив казку про Чеполіно. І його улюблений герой - сеньйор Помідор, який увів податок на дощ. Сьогодні ввели податок на лічильники, завтра введуть податок на дощ, післязавтра - за те, щоб дихати", - продовжив головний "радикал".

Він додав, що уряд "таємно" підписує меморандум з МВФ. "Де одне із зобов'язань - заморозити підвищення зарплат. Водночас піднімають то вартість газу, то вартість вугілля. Це політика, яку влада веде в інтересах збагачення олігархів", - заявив нардеп.

Ляшко назвав голову НКРЄКП Дмитра Вовка "рошенівським вовком" і запропонував, аби той завтра пояснив "із чого рахують тарифи".

"Чому українці повинні платити за вітчизняний газ по ціні німецького хабу, а вугілля - по ціні "Ротердам-плюс"? Що це за корупція?", - додав політик.

Ляшко закликав до відставки Вовка і заявив про "змову президента із олігархами, за яку платять українці".

Далі буде.

Квітень

  • 01.04.17, 22:50


Ось і КВІТЕНЬ заквітує,
все квітами загаптує:
ніжним рястом, первоцвітом
пролісками й іншим квітом...




Ми такі, а не шоколадні!!!

  • 01.04.17, 22:26
Стихійним виходом на вулицю Київ відрізняється від Мінська і Москви
01 квітня 2017, 20:11
Стихійним виходом на вулицю Київ відрізняється від Мінська і Москви

Союзна держава Росії і Білорусі, про існування якої пам'ятають хіба що ті хто працює в її апараті чиновники, нарешті знайшла свою справжню загальну територію, "територію автозаку". В автозаках опинилися і учасники святкування Дня Волі в білоруській столиці, і учасники "антикорупційної прогулянки" по Москві. Незважаючи на всі розбіжності між Володимиром Путіним і Олександром Лукашенко, справжні і уявні, російського і білоруського правителів об'єднує найголовніше – страх перед Майданом. Перед тим, що люди візьмуть і не розійдуться. Саме тому й російський і білоруський Омон діють з такою навмисною, демонстративною жорстокістю. Саме тому громадянам – як це не раз бувало і в Москві, і в Мінську – не дають "просто так" розійтися з мітингів і вуличних акцій, їх спеціально заганяють у пастку, їм не залишають можливостей навіть для втечі, не те що для спокійного повернення додому. Я добре пам'ятаю, як це виглядає в Москві, я спостерігав цю сплановану розправу не раз і не два, щоразу ризикуючи опинитися серед її жертв і розуміючи, що ніяке журналістське посвідчення від неї не вбереже, навіть навпаки. І я шкірою відчував, як виникає це липке відчуття безвиході, коли люди в чорному ущільнюють лави і граєтесь кийками.

 

В Києві теж так було. "Беркут", який отримав наказ "провчити" учасників акції протесту, які залишилися на Майдані, не просто бив людей, він заганяв їх у таку ж "московську" або "мінську" пастку. На шляху протестувальників просто виявився Михайлівський Золотоверхий монастир – ченці впустили гнаних і закрили ворота. "Беркут", власне, збирався штурмувати це останній притулок – але не зважився.

 

Важливо, власне, не це. Важливо те, що було потім. Вже вранці дня розгону і побиття на вулиці, здається, вийшов весь Київ. Людей ніхто не організовував, Майдан був оточений, але люди збиралися на інших площах. Це було стихійне вираження протесту і опору, який 1 грудня 2013 року вилилося в знаменитий мільйонний мітинг на Майдані. І саме цим стихійним виходом на вулицю Київ відрізняється від Мінська і Москви. Справа не в Майдані як такому, справа саме в цій готовність вийти і не йти навіть тоді, коли влада застосовує весь свій арсенал репресій і залякування. Саме цією готовністю моє рідне місто відрізняється від білоруської та російської столиць. Саме цього бояться Путін і Лукашенко. І це саме те, що повинні зрозуміти росіяни і білоруси, коли вони захочуть не просто протестувати, а позбутися корупційних авторитарних режимів і почати свою власну подорож в сучасність з того безглуздого середньовіччя, в якому виявилися їхні країни.

 

Потрібно не просто вийти на мітинг, святкування, прогулянку. Потрібно вийти на вулиці і площі тоді, коли б'ють своїх. Вийти усім світом, всім містом, всією обуреної країною – як українці виходили в грудні 2013 року. Вийти і залишитися – і не йти, поки не підуть вони. Це і є єдино можливий ефективний протест в "державах автозаку".

 

Віталій Портников

Як хитрий дядько Сем російського ведмедя надурив

Історія одного штату: як хитрий дядько Сем російського ведмедя надурив
   
 

Хитрий дядяко Сем

30 березня виповнилося точнісінько 150 років з того моменту, як Російська імперія продала свою колонію, Аляску, Сполученим Штатам Америки. Це був, певно, найдурніший російський гешефт, якого уклали за одну-єдину ніч.

Колись давно, як той казав, "за царя Гороха, коли землі було трохи, та за царя Панька, як була земля тонка", були часи в Америці, коли кандидатів на посаду президента насправді перевіряли на відповідність посаді. Поважна комісія вивчала риси характеру, а претенденти мали проходити інтерв‘ю, ніби кандидати на роботу в якійсь фірмі – доводити знання про свою країну та про навколишній світ, аби мати змогу бодай отримати шанс стати лідером нації.

Екс-губернаторка Аляски та кандидатка від Республіканської партії на посаду віце-президента на виборах 2008 року, Сара Пейлін, також мала складати такий іспит. На питання, які знання вона має, аби, скажімо, мати справу з Росією, пані політик з американської "Далекої Півночі" відповіда:

Росіяни – наші найближчі сусіди, з Аляски Росію можна побачити неозброєним оком.

Великого знання зовнішньої політики ця відповідь в собі, звичайно, не несе, але правда в ній є: Росія та Америка блимають одна на одну через Берингову протоку, а відстань між російським островом Великий Діомед та американським островом Малий Діомед – лише чотири кілометри.

І справді, ніде, принаймні, в історичному розрізі, зв‘язки між Сполученими Штатами та Росією не є такими тісними, як в 49-му штаті. Тому що Аляска була колись російським форпостом в Новому Світі та належала протягом більш ніж століття до Російської Імперії.

Втім, 150 років тому, 30 березня 1867 року, Росія продала свою колонію на американському континенті Америці. О четвертій ранку, в суботу, міністр закордонних справ САСШ Вільям Сьюард та російський посол Едуард фон Штоккель, після безсонної ночі, проведеної в переговорах, домовилися про ціну. Чек американської скарбниці (тобто, міністерства фінансів), якого передали царю, містив суму 7,2 мільйони доларів – це зараз десь близько 120 мільйонів. Дрібничка тай годі.



Переговори між США і Росією щодо продажу Аляски / Архівне фото

За рибу – гроші

Що ж придбали Сполучені Штати за таку жалюгідну, навіть за тодішніми мірками, суму?

Штат Аляска займає більш, ніж шосту частину США – близько 1,7 з 9,8 млн квадратних кілометрів. Водночас, в цьому найбільшому в світі ексклаві живуть лише трохи більше, ніж 710 тисяч людей (для порівняння – в усіх Сполучених Штатах проживають близько 323 млн людей). Сьогодні Росія та Америка розділені морем, а якби цар не продав Аляску (яку тоді називали "російською Америкою"), то Росія (або ж СРСР) мала б спільного сухопутного кордону з Канадою, та ще й величенького – 2477 кілометрів. Певно, тримала б там військові бази, морські порти чи навіть ядерні ракети...

У ті часи газета The New York Times писала, що перемовини про продаж Аляски тривали лишень 5 годин, після чого Сьюард та фон Штоккель поїхали до Білого дому та поклали угоду на стіл президентові Ендрю Джонсону. Він підписав її того ж дня, точніше – опів на третю, а вже ввечері угода була доправлена до Сенату. Ну, американці таки вміють швидко обертатися, коли мова заходить про вигідні гешефти, чи не так?

Узбережжя Аляски було відкрите близько ста років до продажу, в 1741 році, славетним данським мандрівником Вітусом Берінгом, який його й наніс на географічну мапу. Його ім‘ям назвали протоку, яка відокремлює Америку від Азії. Експедиція Беринга була споряджена на завдання та коштом Російської імперії, таким чином, після відкриття цієї землі та встановлення, що вона не має сухопутного сполучення з Азією, вона стала належати Росії.

Валіза без ручки

Вже за чотири роки потому до Аляски в пошуках звірячого хутра прибули перші російські мисливці-промисловики. Щоправда, сперш вони обмежували свої походи Алеутськими островами, але в 1783 році вони вже заснували перше постійне поселення на американському континенті. В 1799 році цар Павєл Перший надав Російсько-Американській компанії виключну торгову монополію в Алясці.

Проте, справжній інтерес до цієї землі в росіян так і не прокинувся. Пушний бум тривав недовго: пушні тварини, перш за все – морські котики, були просто варварськи винищені, після чого кількість мисливців скоротилася хіба ж не до одиниць, а кількість поселенців не зросла. Навіть в найліпші часи там жило не більш ніж 800 осіб: мисливців за хутром, трапперів... а також православних попів-місіонерів, які навертали туземців-алеутів та ескімосів до рук РПЦ (до речі, російський православний діоцез на Алясці існує й досі, до нього належать майже 50 тисяч вірян).

До далекої колонії просто ніхто не хотів їхати. Подорож туди з Санкт-Петербургу тривала більш, ніж півроку – все одно, чи доводилось плисти повз мис Горн чи повз мис Доброї Надії. Таким чином, постачання колонії виявилося буквально "золотим", а зиск з хутра не міг його повністю виправдати.

Наприкінці 1850-х років інтерес до Аляски в російських можновладців повністю пропав, та й кошти скінчилися. Росія щойно програла Кримську війну союзу Великої Британії, Франції та Османської імперії і саме цей конфлікт продемонстрував стратегічну вразливість Аляски: росіяни просто ніколи не змогли б захистити таку віддалену територію, якби тодішня морська супердержава, Британія, захотіла б її анексувати. До того ж, після тієї війни Росія доконче потребувала грошей. Тому, з дозволу царя, його дипломати в 1859 році таємно виставили ту "валізу без ручки" на продаж.

Зараз Аляска не лише промислова територія, але й туристичний рай

Британці від цієї пропозиції просто відмахнулися, а от в Вашингтоні нею зацікавились. В ті часи між Вашингтоном та Санкт-Петербургом існувало те, про що, певно, донедавна мріяв Дональд Трамп: грунтовна згода в важливих стратегічних питаннях, одним з яких була спільна уява про Велику Британію, як про суперницю. Тому росіяни не вельми й засмутилися відмовою Сполученого Королівства придбати Аляску: вони так чи інак ліпш хотіли б мати сусідами на своєму Далекому Сході не гордих бритів, а веселих ковбоїв, тож залюбки відгородилися від Британської Канади новими сусідами – американцями. На ті часи таке рішення взагалі вважалось наймудрішим, стратегічно вигідним: поставити між собою та сильними британцями "дурних янкі", які, мовляв, повелися на ту дику, нікому не принагідну територію, мов той віслюк на моркву.

Експансіоністи ж в Америці, в свою чергу, мріяли про єдине американське узбережжя від Сан-Дієго аж до самого Полярного кола. Щоправда, ці мрії зійшли нанівець з початком Громадянської війни в США (1861), але по її закінченню вони знову ожили. Позаяк росіяни, як вже було зазначено, терміново потребували грошей (вони їх потребують й досьогодні, але через власну загарбницьку поведінку та запроваджені через неї санкції їм вже ніхто їх не дає), цар Олександр Другий в 1866 році надіслав фон Штоккеля до Вашингтону з пропозицією про продаж Аляски. Історичні документи зазначають, що початкова ціна становила взагалі лише п‘ять мільйонів доларів, але вправний царський гендляр "докрутив" її до семи. А міністр Сьюард, сам – затятий експансіоніст, вже з власної щедрості докинув ще 200 тисяч, аби партнер "не передумав".
"Нє валяй дурака, Амєріка!"

Щоправда, за таке чудове надбання американці своєму Держсекретареві дякувати не поквапились. Навпаки – вони підняли його на кпини. Преса назвала угоду "Сьюардовим льодяником", а деякі газети – так і взагалі, "Сьюардовою дурістю". Журналісти та, як би зараз сказали, експерти заходилися лаяти уряд за дурне розтринькування мільйонів – тому що економічна перспектива щойно придбаного величезного регіону, на їх професійну думку, дорівнювала нулю.

Про велетенські поклади аляскінської нафти тоді ще ніхто не здогадувався. Про золото – теж. Єдину користь з Аляски вбачали лише в якості зручної бази... для китобоїв. Ну, й, звичайно, в якості стратегічного військового плацдарму. Тому та ж New York Times 7 квітня 1867 року писала з цього приводу: "Насправді, проти того, аби отримати у власність цю велику територію, яка досі називалась Російською Америкою, нема сенсу заперечувати". Таким чином, вважала газета, можна відвернути загрозу того, що Велика Британія опанує всім тихоокеанським узбережжям на північ від США. За два дні, 9 квітня, Сенат схвалив цю угоду переважною більшістю голосів.

18 жовтня 1867 року росіяни покинули поселення Сітку, яке вважалось на той час своєрідною столицею колонії. Прапора з двоглавим орлом було знято, а на його місці замайорів Stars and Stripes, у супроводі гарматного салюту американських військових кораблів на рейді.

І це, власне, на довгий час й стало найбільшою подією в житті Аляски. Кількість жителів Сітки протягом кількох років скоротилася з 2,5 тисяч до пари сотень. Лише в 1896 році, з початком "золотої лихоманки" на Клондайку, до Аляски почали повертатися люди – протягом одного лише року сюди приїхали більш ніж 100 тисяч осіб, всі – в погоні за золотом та дурними грошима. Щоправда, через це вони не розселялись по всій території, а, діставшись портів на південно-західному узбережжі, вирушали навпростець до Клондайку, до канадського кордону.

Більш ніщо в Алясці їх не цікавило. Вона то перебувала під управлінням військових, то – під управлінням міністерства фінансів, а згодом – під управлінням знову ж таки військових, але вже моряків. В 1912 році Аляска отримала статус території США, її в Конгресі став репрезентувати власний конгресмен. Справжню стратегічну цінність Аляски американці збагнули лише під час Другої Світової війни, коли їм довелося великою кров‘ю звільняти від японців Алеутські острови. Після 1945 року почалась Холодна війна. Військові бази на Далекій Півночі стали найближчими до росіян, які встигли перетворитись із союзників на затятих ворогів.


"Кримнаші" мріють про повернення Аляски

І саме на ці часи припадають перші спроби перетворити Аляску на повноправний американський штат. Але це вдалося лише після того, як в середині 1950-х років тут, на захід від Анкориджу, були знайдені перші великі поклади нафти. 3 січня 1959 року колишня Російська Америка була офіційно визнана 49-м американським штатом, найбільшим за територією й найменшим за щільністю населення. Щоправда, й це визнання не дало поштовху для справжнього розквіту. Економічний бум розпочався лише після 1968 року, коли на 70-й паралелі (тобто, в 400 кілометрах північніше Полярного кола!) були знайдені поклади нафти, які були визнані найбільшими в США. Аляска з найбіднішого американського штату стрімко перетворилася на чи не найбагатший – разом з усіма своїми жителями, тому що уряд Аляски заснував окремий фонд, так званий Permanent Fund, який фінансується з доходів від видобутку нафти, "важить" наразі 55 мільярдів доларів та з 1976 року сплачує кожному жителю Аляски дивіденди. Наприклад, в 2015 році аляскінці отримали більш ніж 2000 доларів кожен – просто за те, що там живуть. Навряд чи хтось ще назве цю територію сьогодні "Сьюардовою дурістю"...

Й, можливо, саме тому нині російські націоналісти відкрито мріють про повернення "Російської Америки". Вони теж вважають Аляску "дурістю", але не Сьюарда, а Олександра Другого, вони шаленіють від відомої пісні групи "Любе" про "отдавай-ка родімую взад", а їх аргументація, чому Аляска має належати Росії, нагадує аргументацію арабів-палестинців, які бажають повернути собі землі, продані колись євреям: ми, мовляв, продавали задешево безплідні солончаки та торфяні болота, а хитрі євреї нас надурили та зробили ці землі плодючими та цінними. Тож тепер нехай повертають.

Щоправда, улюблений співак Путіна – Микола Расторгуєв, який співає росіянам свої ультрапатріотичні пісні, живучи в німецькому Баден-Бадені, може вимагати повернення Аляски, як той казав, хоч до бабиного весілля. Це ж вам не Крим, якого можна відібрати в ослабленого сусіда та проголосити "скрєпним" та "ісконним". Американці трохи сильніші за українців: напасникові можуть і довбешку відкрутити. Тому, коли самого Путіна два роки тому під час його традиційної телевізійної прес-конференції спитали – мовляв, чи нема конкретних планів "повернути Аляску Росії"? – він замахав руками: "Нащо вам та Аляска?". Й справді – нащо?

Автор: Борис Немировский

http://24tv.ua/ru/istoriya_odnogo_shtatu_yak_dyadko_sem_rosiyskogo_vedmedya_naduriv_n800316

Хочете миру, готуйтеся до війни

Порошенко вважає, що війна та загроза з РФ зберігатимуться й надалі для України.

Війна 12:11, 31 березня 2017



Президент Петро Порошенко заявляє, що війна та російська військова загроза збережуться для України на тривалу перспективу.

Про це глава держави повідомив під час церемонії випуску слухачів оперативно-стратегічного та оперативно-тактичного рівнів підготовки Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, що відбувалась у Міноборони.
 
За час російської агресії загинули 2608 українських військових - Порошенко

"Війна та російська військова загроза на тривалу перспективу вимагають дедалі більшої кількості кваліфікованих кадрів", - наголосив Порошенко. "Досвід боїв, які з честю пройшли Збройні Сили України, відбиваючи російську агресію, доводить, що центральною фігурою у сучасному бою був і залишається добре підготовлений і добре навчений офіцер-керівник, і саме від його компетентності, професіоналізму та патріотизму залежить результат, залежить перемога, залежать життя воїнів", - додав президент.

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/war/1852421-viyna-ta-rosiyska-viyskova-zagroza-zberejutsya-dlya-ukrajini-na-trivalu-perspektivu-poroshenko.html

БГ: Si vis pacem, para bellum (лат. «якщо ви хочете миру, готуйтеся до війни»)

Військові – Герої України звернулися до Президента з проханням відновити військові суди

31 березня 2017 року

Президент Петро Порошенко зустрівся з військовослужбовцями Героями України – учасниками антитерористичної операції, які були присутні на церемонії випуску слухачів Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського – старшим лейтенантом Василем Божком, майором Ігорем Герасименком, капітаном Володимиром Гринюком, підполковником Василем Зубаничем, генерал-майором Андрієм Ковальчуком, майором Євгеном Межевікіним, майором Олександром Порхуном та капітаном Валерієм Чибінеєвим.

Глава держави висловив слова подяки воїнам. «Дуже пишаюся тим, що українські Збройні Сили високо тримають планку. На ваші плечі лягає не лише обов’язок захищати Україну, бути прикладом для військових і патріотів у тому, як треба себе поводити, а зараз ще й брати активну участь в громадському житті країни», - зазначив Петро Порошенко.

Президент наголосив, що такі зустрічі вже стали традиційними і мають на меті обмін думками задля покращення взаємодії у проведенні реформ у Збройних Силах.

В свою чергу, Герой України, генерал-майор Андрій Ковальчук звернувся до Президента з проханням звернути увагу на справу колишнього першого заступника керівника АТО, генерал-майора ЗСУ Віктора Назарова, якого за рішенням Павлоградського міськрайсуду було засуджено до 7 років ув’язнення.

«Кожен командир, починаючи від командира відділення, відчуває себе поставленим на коліна саме тому, що приймає управлінські рішення. А судять люди, які поняття не мають, що таке управлінське рішення саме у військовій сфері», - сказав Андрій Ковальчук та звернувся до Президента з пропозицією про відновлення військових судів. «Коли війна закінчиться, вони будуть непотрібні, але на сьогоднішній день вони дуже потрібні, вкрай потрібні», - підкреслив генерал.

Андрій Ковальчук зазначив, що йому відомо про офіцерів, які відбувають покарання. Розслідуванням їх справ займалася не військова, а цивільна прокуратура. «Їх судили по статті без урахування особливого періоду. Страх прийняти рішення – це дуже погано», - сказав Герой України та зазначив, що в ЗСУ є дуже багато командирів, які готові приймати рішення, але випадок з генералом Назаровим демотивує їх.

Президент зазначив, що він вже дав свою оцінку щодо висновків суду у справі генерал-майора Назарова.

«Жодним чином це не применшує наші співчуття родинам загиблих героїв. Але ми маємо чітко розуміти, що і експерти, які залучаються до експертиз, повинні мати відповідну компетенцію, кваліфікацію і досвід, так само як і судді та слідчі», - підкреслив Глава держави.

На зустрічі також були присутні Міністр оборони України генерал армії Степан Полторак, начальник Генерального штабу ЗСУ, генерал армії Віктор Муженко, Глава АПУ Ігор Райнін та Заступник Глави АПУ генерал-лейтенант Валерій Кондратюк.


http://www.president.gov.ua/news/vijskovi-geroyi-ukrayini-zvernulisya-do-prezidenta-z-prohann-40694