Жити будемо погано, але недовго (Леонід Кучма)
- 02.05.20, 14:33
Президент Володимир Зеленський після певної паузи підписав закон , що відкриває в Україні ринок землі сільгосппризначення. Експерти розповіли виданню "Коментарі", для чого бралася пауза, а також - чи запрацює цей спірний ринок.
31 березня, після 4,5 місяців розгляду, парламент 259-ма голосами підтримав у цілому законопроект № 2178-10 з відкриття ринку сільськогосподарської землі в Україні. Офіс президента і сам гарант назвали це історичною подією.
13 квітня Верховна Рада відкрила шлях до підписання закону, відхиливши 13 проектів постанов, якими пропонувалася скасування рішення про його прийнятті. У той же день спікер ВР Дмитро Разумков підписав закон. Справа була за підписом президента. Сьогодні з'явилася і вона.
Закон про ринок землі: чи доречно зараз запускати ринокНова влада, вирішивши розпродати землю, ввергає країну в епоху рабства. Але ж обіцяла під час виборів закінчити епоху бідності, нагадує глава Асоціації тваринників України та ГО "Народний союз", аграрний експерт Ірина Паламар.
"Мало того, що продавати землю вирішили, коли багато хто пророкує голод в світі через посуху і спаду економіки на тлі карантинних заходів. Так ще й ставлять наших внутрішніх виробників у нерівні умови і представниками іноземного капіталу, - підкреслює Ірина Паламар. - Адже в законі закладено безліч моментів, які дозволять скупити українську землю транснаціональним корпораціям. Нехай навіть через підставних осіб. У результаті місцеві бюджети втратять надходження, які мають зараз від орендарів. Села просто вимруть. А наші поля будуть зал вать хімією ".
Блюзнірським експерт вважає і те, що закон "протягли" під час карантину. Того самого, який зараз ще і розоряє дрібні і середні фермерські господарства, перекривши їм доступ до ринків.
"Зараз до нас ввозять іноземні овочі, а нашим виробникам просто не дають торгувати. Вони в буквальному сенсі викидають урожай або здають його за безцінь, - зазначає Ірина Паламар. - Зате поповняться ряди трудових мігрантів, які будуть обслуговувати закордонні" плантації ". Все йде по латино-американським сценарієм. Нас розоряють, перетворюють на сировинний придаток ".
Закон про ринок землі: чому президент затягував підписанняГлава Інституту публічної політики та консалтингу (Інпол), політичний консультант Сергій Биков звертає увагу, що президент дотягнув до останнього з підписанням земельного закону.
"94 стаття Конституції прямо вказує, що президент підписує закон протягом 15 днів з дня підписання головою ВР, - нагадує політкоснультант. - Разумков закон підписав 13 квітня. Відповідно, вважаємо 15 днів і виходимо на 28 квітня".
Затягування з підписом, на думку Сергія Бикова, говорить про дві речі:
- президент не хотів підписувати закон (хоч в програмі Зеленського є пункт про ринок землі);
- президент боявся, що закон оскаржать (тим більше, що лідер "Батьківщини" Юлія Тимошенко відразу цим загрожувала).
"На перевірку ми бачимо, що президент підписав закон, навіть не дивлячись на погрози Тимошенко. А вона вже написав у себе в ФБ, що партія подає позов до Конституційного Суду, який останнім часом виходить з писаного права, а не телефонного, - підкреслює експерт . - Можна очікувати, що КС скасує закон через те, що його приймали з порушеннями. Рада фінально голосувала в день, коли не було сесії. А розглядали правки на позачерговому засіданні, хоча Регламент таку можливість не дає ".
Закон про ринок землі: сумнівів не булоЗаступник директора Українського інституту політики, політичний експерт Кирило Молчанов вважає, що не виникало сумніву - закон президент підпише.
"Адже Банкова пішла на безпрецедентне його продавлювання. Голосували в ніч, з порушеннями регламенту, - зазначає політексперт. - У такому ж стилі простягають і банківський (антіколомойскій) закон, під який ще і регламент поміняли. Вони йдуть в спайці - для того, щоб отримати транш від МВФ. Це позиція президента - і вона переглядатися не буде ".
При цьому Молчанов не виключає, що через масу процедурних порушень закон може скасувати Конституційний суд України.
"Не даремно там виписали норму, що він вступає в дію тільки з 1 липня наступного року. Тобто, майже 14 місяців можна спокійно брати кредити, транші, фінансування. А потім взяти цей закон і скасувати, - каже експерт. - Можливо, все це зроблено спеціально. А потім в кращих українських традиціях відіграти все назад, розвівши руками - ну, так вийшло ... Люфт часу є. і щоб вносити правки, і щоб скасувати закон ".
Як би там не було, все це - негативна історія для президента Зеленського, впевнений Молчанов.
"Відкриття ринку землі не підтримує, згідно з опитуваннями, близько 70% українців. І президенту це ще відгукнеться. Особливо, коли закінчиться карантин і прийде усвідомленість всіх цих політичних процесів, які робили під шумок, - вважає експерт. - Ігри з землею істотно відіб'ються і на місцевих виборах, які не за горами. Пояснення в стилі "це було вимоги МВФ, інакше - дефолт", виборців не влаштує ".
Раніше "Коментарі" писали, що згідно з даними соціологічного опитування групи КМІС, лише 26% громадян України підтримують зняття мораторію з продажу сільськогосподарської землі, а 73% - категорично проти такої перспективи.
Автор ПЕТРО ОЛЕЩУК
Рік після президентських виборів: що змінилося і чому?Петро Олещук, політолог
Рік після другого туру виборів президента суттєво змінив Україну – хоча далеко не всі зміни ми помітили. Фактично, маємо іншу Україну. У дечому вона нагадує попередню, у дечому – разюче від неї відрізняється.
Тектонічні зсуви, які пережила за цей час українська політика, нагадують ситуацію початку 90-х. Але тоді не відбулося реальної зміни політичної еліти: колишня радянська номенклатура оперативно "перефарбувалася" у жовто-блакитні кольори та перетворилася із комуністів на "націонал-демократів", "лібералів", "соціалістів". Тому нова Україна, яку ми почали будувати майже 30 років тому, так підозріло нагадувала СРСР.
Зараз же еліта оновилася суттєвіше. При цьому ми побачили, що власне прихід "нових облич" не є панацеєю. І "хороший хлопець" не завжди може виконувати покладені на нього обов’язки. Тому, приміром, сформований виключно із таких облич уряд Гончарука залишиться в історії з неоднозначними конотаціями. Це був перший уряд в історії України без корупційних скандалів, але водночас таким, що не зміг знайти адекватні відповіді на більшість викликів сучасності.
Що відбулося за цей рік? Певні зміни вже сприймаються як дещо зрозуміле. Наприклад, серйозне ставлення до виконання передвиборчих обіцянок. Ми роками жили із твердим переконанням, що заяви політиків перед виборами є апріорі порожніми словами заради привернення уваги. Тепер ми побачили: як не дивно, передвиборчі програми можна сприймати як реальне керівництво для подальших дій.
Навіть такі "страшні" закони, як про скасування депутатської недоторканності та виборчий кодекс, що загрожують статусу самих депутатів, можуть бути ухвалені швидко. Без тривалих розмов, що це "не на часі", без взаємних обвинувачень та пошуків "крайніх".
На цьому тлі смішно виглядає обурення декого, мовляв, три парламентські партії, які йшли на вибори із обіцянками "ринку землі", все-таки разом ухвалили відповідний закон. У підсумку, ми вже звикли сприймати це як норму, хоча ще рік тому ніхто не міг про таке й подумати.
Парламент оновився – і змінилися проблеми, про які прийнято говорити у контексті Верховної Ради. Ні, "кнопкодавство" повністю не зникло, що засвідчено численними скандалами. Але воно вже не вважається нормою вітчизняного парламентаризму. І неособисте голосування, і невиконання депутатом своїх обов’язків – все це вже має конкретні форми покарання та є незрозумілим.
Швидко забулася Верховна Рада річної давнини, де кілька самотніх "піаністів" почергово натискали кнопки за цілі фракції, поки "серйозні депутати" вирішували свої "нагальні справи" за межами парламенту. Ми навчилися не толерувати все це, не слухати пояснення, що, мовляв, неособисте голосування пояснюється тим, що "депутат зайнятий" тощо.
Непомітно для всіх стало природним, що відставка когось із державних посадовців – не кінець світу і не катастрофа, а звичний механізм "налагодження" управлінської вертикалі. Якщо генпрокурор не може забезпечити виконання конкретних завдань щодо змін у відведеному відомстві, то він просто йде. Незважаючи на те, як ефективно він працював у передвиборчому штабі майбутнього президента. Яким би чудовим та некорумпованим хлопцем не був прем’єр, він йде, якщо не може забезпечити необхідних фінансово-економічних та соціальних показників.
Жодної сакральності у посадах та статусах уже немає. Ні депутат, ні міністр, ні президент уже не можуть сприйматися як "небожителі". Вони просто виконують певні суспільні функції. Успішно або ні – а суспільство дає їм оцінку. Це нормальне розуміння влади, до якого наше травмоване тоталітаризмом суспільство прийшло лише через десятиліття після розпаду СРСР.
Так само ми звикли до того, що питання у сфері зовнішньої політики можна реально вирішувати, а не обмежуватися яскравими промовами та гучними обвинуваченнями. Українські заручники, які роками утримувалися у в’язницях "Мордору", щодо яких було зроблено купу заяв, можуть повернутися на Батьківщину. А "Газпром" все ж таки можна примусити платити та виконувати рішення міжнародних судів. Зрештою, і самого Путіна можна всадити за стіл переговорів, навіть не залучаючи для цього посередників з числа його власних кумів. І все це теж вважається чимось природним.
Справжні зміни – вони такі. "Непомітні". Без гучних святкувань та колективного виконання гімну. Без гасел про перемогу та без встановлення "дня" цієї перемоги. Зміни – це коли щось стає "нормою", а не "винятком". Бо винятки швидко забуваються, а норма залишається.
Звісно, ми зараз перебуваємо ближче до початкової точки змін, а не до їхнього завершення. І багато в чому лишаємося тією самою УРСР, що виявляється у ставленні до закону, до держави та свого місця у цій державі з боку більшості громадян. Але ми все одно змінюємось. І українська політика – у першу чергу. Вона вже точно не буде такою, якою була ще рік тому. Як би далі не розвивалася ситуація в Україні.
Серйозні запити до влади нікуди не подінуться. Десакралізація влади, що так разюче нас відрізняє від більшості пострадянських країн, теж не зникне. Вже ніколи. Так само, як і бажання не припиняти осушення того владного болота, яке дісталося сучасній Україні від попередніх поколінь. І ці значимі і "непомітні" для когось зміни – не у владі, а у самому суспільстві – це, мабуть, найважливіше, що відбулося за цей рік.
18-річний Юрій Поправка – перший закатований під час російської агресії на Донбасі активіст. Його вбили у між 17 та 20 квітня 2014 року. «За даними слідства, убивством мого сина, Юри Дяковского та Володимира Рибака керував особисто Гіркін», – розповідає сьогодні мама Юрія. У річницю загибелі юнака Радіо Донбас.Реалії нагадує його історію.
(Ця стаття вперше була опублікована у грудні 2019 року)
Передісторія. «Візитівка Яроша»Весною 2014 року події в Україні розвивалися більше ніж просто стрімко. У квітні у захопленому російськими гібридними силами Слов’янську з’явилася інформація про так званий пасхальний розстріл. Тоді бойовики угрупування «ДНР» під керівництвом російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) заявили, що бійці «Правого сектору» розстріляли їхній блокпост прямо на Великдень, 20 квітня.
Напад тоді намагалися «повісити» на групу активістів Майдану, серед яких були 18-річний Юрій Поправка, 25-річний Юрій Дяковський та 22-річний Віталій Ковальчук. Насправді ж вони не могли навіть теоретично розстріляти блокпост поблизу Слов’янська, адже 20 квітня двоє з трьох хлопців уже були вбиті.
Через два роки, навесні 2016-го, тепер уже екслідер «Правого сектору» Дмитро Ярош в інтерв’ю «Цензор.Нет» розповів, що напад на блокпост бойовиків угруповання «ДНР» й справді був. Тоді ж народилася «візитівка Яроша» – її й справді знайшли на місці бою. Поправка, Дяковський і Ковальчук не були причетні до тих подій – вони потрапили у полон орієнтовно 17 квітня.
За словами Яроша, у великодньому бою загинув 31-річний киянин Михайло Станіславенко. Його тіло перепоховали уже після звільнення Слов’янська. Також під час перестрілки був поранений 25-річний боєць «Правого сектору» Ярослав Антонюк із позивним «Бурий». Хлопець отримав першу групу інвалідності.
Юрія Поправку, Юрія Дяковського, а також незнайомого з ними депутата міськради Горлівки Володимира Рибака закатували ще до 20 квітня. Їхні тіла кинули у річку Торець. 18-річного Поправку поховали під Києвом 28 квітня. А з 25-річним Дяковським попрощалися у рідному місті Стрий аж 8 травня.
Віталій Ковальчук – єдиний з групи активістів Майдану, хто вижив після полону. За його словами, йому пощастило, адже погодився перейти на російську мову і сказати, що ходить до храму Московського патріархату. Дяковський та Поправка під час допитів продовжували говорити українською. І обидва заявили, що не визнають ніякої іншої церкви, окрім (тоді ще) церкви Київського патріархату.
Майже через шість років після вбивства Юрія Поправки Радіо Донбас. Реалії зв’язалися з його мамою Ярославою Поправкою. Жінка виховує двох малюків, семи і двох років, але не перестає наголошувати, що має троє синів. Нижче – її монолог.
Кати з «Оплоту»«Ми в родині, – розповідає жінка, – ніколи не насаджували Юрі ненависть до російської мови. Та й правила говорити лише українською не було. Мова – його свідомий вибір. До смерті сина я могла перейти на російську у відповідь. Після трагедії – принципово не переходжу. Тепер це і мій свідомий вибір.
Хлопці не були підготовлені, але були вкрай патріотично налаштовані, і просто не могли змиритися, що хтось захоплює їхню країну
Весною 14-го разом з іще чотирма активістами Майдану Юра таємно поїхав партизанити під Слов’янськ. Хлопці не були підготовлені, але були вкрай патріотично налаштовані, і просто не могли змиритися з тим, що хтось захоплює їхню країну. Мені він сказав, що їде до друзів у Харків. Врешті, виявилося, що у Харкові вони просто пересідали до активістів Автомайдану, які погодилися підвезти хлопців до Ізюму. Далі всі п’ятеро йшли по навігатору. Ледь не одразу їх група попалася бойовикам: двоє дивом втекли, троє – Дяковський, Ковальчук і мій Юра, – потрапили в полон.
За даними слідства, убивством мого сина, Юри Дяковского та Володимира Рибака керував особисто Гіркін
Тоді я ще цього не знала, і почала пошуки сина. Пам’ятаю, як дзвонила на його мобільний, а слухавку знімав якийсь дядько і відповідав російською, що Юру вбили.
Дуже важко було, коли мене покликали на впізнання у Києві. Слідчий показував жахливі фото після катувань і якогось часу у воді. Перед смертю над Юрою знущалися – йому, зокрема, розрізали живіт. Я досі не знаю, як таке взагалі могли зробити люди.
Палачі, виконавці катувань, також встановлені. Це – громадяни України, жителі Харкова й члени «Оплоту»
За даними слідства, убивством мого сина, Юри Дяковского та Володимира Рибака керував особисто Гіркін.
Палачі, виконавці катувань, також встановлені. Це – громадяни України, жителі Харкова й члени «Оплоту» – проросійської організації і бійцівського клубу одночасно. Є інформація, що їх уже немає в живих. Але я, певно, до кінця життя думатиму, як же люди, у яких є діти, змогли до смерті закатувати чужих дітей.
Коли тіла знайшли, столичні слідчі сказали, що у Слов’янськ ніхто з них не поїде. Мовляв, забирайте самі. Я вже почала збиратися і думати, на кого нам із чоловіком залишити меншого сина, аж тут подзвонив мій брат Андрій Тарасенко. Він був рятувальником, працював у ДСНС. Щоб геть не втратила глузд, мене посадили на сильнодіючі заспокійливі: і перевозку тіла, і організацію поховання, здебільшого, взяв на себе брат. Пізніше він і сам героїчно загинув. Влітку 2015-го Андрій ліквідовував пожежу на «БРСМ-Нафта» під Києвом. Як завжди, поїхав рятувати інших, але сам не повернувся.
З дня прощання з сином я пам’ятаю, як намагалася якомога більше його торкатися. Щоб запам’ятати деталі
За ці майже шість років без Юри я говорила з десятками людей. З випадковими свідками, з безпосередніми учасниками подій, з тими, хто також був у полоні. Всі вони єдині у тому, що у сина був шанс жити, якби він все-таки перейшов на російську мову і збрехав, як хотіли кати, що ходить у церкву Московського патріархату.
У травні українці відпочиватимуть цілих 12 днів. Робочими будуть залишилися 19.
У травні нас чекає два довгих вікенду - по 3 дні поспіль. Перший - на День праці (1-3 травня), другий - на День Перемоги (9-11 травня). Про це пише "Українська правда".
Також ніхто не скасовує звичайні 6 вихідних.
Як раніше писав Vgorode, до Дня Києва (30-31 травня) відкриють оновлену частину парку Партизанської слави , яка буде зустрічати киян нової вхідною групою з арками і пішохідними фонтанами.
Також ми писали про те, що з'явився розклад трансляцій Великодніх богослужінь на українських телевізійних каналах.
Глава ГО «ГРУПА ПАТРІОТ» Олег Котенко займався обмінами полонених від самого початку російсько-української війни, тож знає про те, як що відбувається та яким чином не з чиїхось слів, а з власного досвіду. Від підготовки списків утримуваних до перемовин з ворогом у 2014-2016 роках. Тож зараз має бачення того, що було раніше, і може порівняти з тим, що сталося сьогодні.
Сьогодні він давав інтерв’ю в ефірі «24 каналу».
За словами Котенка, вперше відбувся обмін на умовах ОРДЛО і без конкретної участі Росії, як країни-агресора. При цьому Україна була вимушена погодитись з цими умовами.
По-перше, Росія взагалі цього разу не мала відношення до погодження списків і виступила як спостерігач. Вона передала «пальму першості» в руки своїх маріонеток і де-факто відійшла в сторону, тим самим демонструючи, що «вона тут ні до чого», не є стороною конфлікту, а Україна домовляється з бойовиками сама через прямі переговори та погодження. Тобто сценарій саме прямих перемовин та усунення Росії почав діяти вже у такому контексті.
Крім того, варто враховувати й інший аспект – західні партнери по «нормандському формату». Вони тиснуть на Росію щодо виконання «мінських угод», а вона хоче відійти від визначення країни-агресора. Тож цього разу все дійсно пройшло майже без участі РФ, але на умовах її маріонеток «Л/ДНР».
Щодо списків, то тут варто подивитися, кого віддали та забрали. Так, серед тих, кого отримала Україна, дійсно є двоє військових. Але по всіх інших особах дуже багато питань, навіть якщо не брати до уваги поліцейського «ДНР». Майже всі – цивільні особи, які або просто висловлювали проукраїнську позицію, або взагалі не мають відношення до конфлікту навіть у власних поглядах. Вони були – їх віддали. Україна натомість віддала тих, хто вже проходив у справах за тероризм та готував теракти на мирній території.
Власне, такий обмін може свідчити лише про одне – це політична акція, яку мали зробити обидві сторони, при цьому Україна тепер зобов’язана ще й погодитись на розведення сторін через те, що це було умовою обміну від самого початку. Шантаж, який застосовує Росія, використовуючи представників створених нею угруповань.
Олег Котенко також розповів, чому, на його думку, немає українських журналістів під час обміну. Це не лише через те, щоб не бачили кого саме віддає та отримує Україна, тому що цю інформацію все одно сховати не вийде. За його словами – це умова Росії, яка хоче мати першість у висвітленні подій. Російські ЗМІ працюють і першими показують те, що відбувається, але з використанням потрібних для них посилів. При цьому сепаратистськими та російськими ресурсами доводиться користуватися українським, щоб потім подавати новини з посиланням саме на них.
Яким може бути вихід та які умови має поставити зараз Україна, якщо вже говорити про «всіх на всіх»?
Олег Котенко вважає, що потрібно перестати робити з обмінів торги. Українська сторона повинна підняти питання іншого формату обміну в рамках «нормандської четвірки», коли між обмінами проходить не більше місяця. При цьому, не більше місяця повинні утримуватися й полонені. Спочатку, якщо вже говорять про «всіх на всіх», то спочатку потрібно зробити акцент на тих, кого утримують в полоні понад 4-5 років, а таких дуже багато. Потім звільняти тих, кого утримують менший строк. І нарешті вийти на формат, коли після затримання людину засуджують, навіть заочно, та передають іншій стороні і на це виділяється 3-4 тижні. Ось тоді дійсно буде «всіх на всіх», а люди перестануть бути розмінною монетою.