Листи Лесі Українки
1903 р.
13 – 14.01.1903 р. До І. Я. Франка
13 – 14 січня 1903 р. Сан-Ремо 13/I 1903, San Remo, Villa Natalia, Corso Cavallotti
Дорогий пане товаришу, коли Ви дозволяєте так себе назвати, то я з охотою готова. Слова «з Новим роком» по якійсь давній, привичній асоціації ідей наводять на мене смуток… Тому я прошу у Вас дозволу не казати їх тепер Вам, – не тим, що я не хочу Вас поздоровити, а тим, що не дається мені той стиль, та й… не дуже я вірю в силу новорічних бажань.
Можливо, що сей мій лист вийде довгий, та я не прошу за те вибачення, тільки прошу зовсім щиро, як не маєте часу, сховайте його собі колись на вільнішу хвилину та й тоді перечитайте. Маю тепер настрій до балачки на зачеплені у Вас теми, от і писатиму «згарячу» – як напишеться, так нехай і буде. Може, вийде те, чого Ви хотіли від мене, а як і ні, то все ж буде щире слово, хоч, може, і недоладне, та Ви пробачите.
Спочатку на питання: статтю Вашу в «Zeit» про Конопніцьку читала, вона мені досить сподобалась, хоч, здається мені, вона писана трохи нашвидку. Через те Ви дещо проминули, наприклад, негромадську лірику у Конопніцької, а вона, хоч і приглушена у неї, та все ж доволі цікава з того погляду, як на ліричних поетах-громадянах відбивається упертість особисто людської натури, що не дає себе заглушити навіть найміцнішими і найщирішими загальнолюдськими інтересами: «Chassez – la par la porte, elle revient par la fentre».
Ce, однак, не в докір Вашій статті, бо в ній же Ви й мусили обмежитись тільки найбільш виразним в діяльності Конопніцької. Моя стаття, при більшому просторі, вийде ще більш неповною, бо я огляділась уже запізно, що мені бракує деяких важних оригіналів, та вже дещо з пам’яті прилатала, а дещо обминула, хоч тямлю, що се не гаразд. Ну, та я взагалі на свою критику в російських журналах ані надій, ані ваги великої не покладаю – я не от мира того (власне, «божого»), а заходжу туди більше з конечності, ніж з охоти.
У Делле Граціє я була, та не застала її дома, вона саме конферувала тоді в Бреславі. Дуже мені то було досадно, але ждати її довше у Відні я не могла, надто у ту негоду, що вже почала мені там на груди важенько налягати. Я написала не так давно листа до сеї поетки, та ще не маю відповіді, хоч думаю, що повинна б вона відповісти, бо я маю до неї виразні справи, що вимагають відповіді. Пожду, а як не відповість, то їй від того буде гірше, ніж мені. Коли відповість що цікавого, то напишу про те Вам, коли хочете.
Тепер про Ваше «Із дневника». Я розумію Ваше почуття, що Ви немов соромитесь трохи за сі вірші, але не тим розумію, щоб признавала слушність такій соромливості, а тільки тим, що по собі знаю се почуття. Але я думаю, що, власне, ті наші думки і почуття чогось варті, які нам або страшно, або «трохи соромно» нести «геть на розпуття шляхове», – значить, то щирі, інтенсивні почуття, або гарячі, або до болю холодні, але не літні, а, власне, автор «Апокаліпсиса» дав добру науку не так людям взагалі, як власне поетам та артистам: будь гарячий або холодний, але не теплий…
Я скажу просто: далеко не кожний Ваш вірш одізвався так мені десь аж в глибині серця, як оці картки «Із дневника». Я не знаю, що воно було з Вами в ту страшну дату, якою позначені вірші, тільки тямлю, бо чую виразно, що вона була страшна, і я розумію Ваші вірші широко – може, занадто широко, скажете Ви, але пам’ятайте, що я шукаю завжди у творах поета не автобіографії (надто коли він не хоче мені її дати), а такого чогось, що не його одного обходило б. І я, здається мені, знайшла се раптом, не шукаючи. Я Вам пригадаю і розкажу тут дещо давнє, забуте, а може, й просто вимарене, і Ви подумайте і скажіть самі собі, чи се правда. Коли схочете, скажіть і мені, я буду вдячна, але просити про те не маю права. І, слухайте, се, власне, «відгук», тож не дивуйтесь, коли в ньому бракуватиме об’єктивності, бо я не стільки думаю, скільки почуваю те, що маю казати.
Так от, при Ваших віршах я згадала собі, як давно колись, ще в Колодяжному, Ви розповідали мені план одної драми, що здався мені надзвичайно цікавим і оригінальним, потім елементи з нього я пізнала в «Кам’яній душі» і щиро призналась Вам, що від плану я більшого сподівалась. Ви сказали, що дійсно мусили «скрутити голову» планові через незалежні від Вас причини: «умови моєї роботи… умови мого життя… умови нашої сцени…». Що я могла на те сказати? Але мені було жаль того плану із «скрученою головою», як чогось рідного. Ще раз, теж давно (здається, в мій перший побут у Львові), Ви казали, що маєте писати якийсь роман, що він Вам дуже на душі лежить; теми не сказали. Пізніше я спитала, що з Вашим романом. Ви сказали щось безнадійне…
В той самий раз я прочитала десь у «Kurjer’i», чи що, опис якоїсь вистави господарської, sign – Франко! Тоді ж ішла полеміка, де Вас узивано всякими епітетами салоновими. Тоді ж Ви писали страшну масу дрібних дописів по всіх усюдах… Я не знаю, що вийшло з плану Вашого роману, бо, не знаючи теми, не можу її пізнати. І часто я думала про ті «скручені голови», і про ті дописи, і про ту полеміку. Думала і тоді, коли писала свою драму про скульптора серед пуритан в диких пущах перших американських колоній. Думала і тоді, коли мені самій дорікали дехто з товаришів, що я за всякою поезією одбиваюся од реальної, корисної роботи. Я пробувала казати, що то вже, може, у мене професіональний гріх, мені ж ставили в приклад Вас, і знаєте, у мене таки багато того «гарячу» в натурі: подумано – зроблено! І я не одну «голову скрутила», думаючи, що сповняю громадську повинність, видаючи свій час і свою дуже обмежену силу на «корисну» і нікому, навіть мені самій, не видну працю: я й досі не знаю, чи добре то я, чи зле робила, а тільки, як я оце прочитала крик і скарги Ваших «дітей», то й мої обізвалися тим самим тоном!..
І знов ще один спогад: позаторік по дорозі в Італію я спинилась у Львові; були мої нерви тоді дуже неслухняні, і я мала нахил до відвертих розмов. Одного разу я цілий вечір просперечалася з Трушем і Ганкевичем за Вас. Вони говорили про Вашу «універсальність» і раділи, що у нас є такий талан – белетристичний, науковий, поетичний, публіцистичний, практичний і т. д., все в одній особі. Я ж нарікала, що наше життя вимагає від одної особи стількох цнот заразом і рівняла долю всякого писателя (живого, звісно, а не «мирного») з долею Mdchen fr alles, причому «могущий вместити да вместит» і скільки б не містив, ніхто йому не скаже: «Годі, відпочинь, я тебе перейму!» Згадала знов Ваш опис вистави господарської, всякі entrefilets, a поруч з тим «скручені голови»; роздратувалася крайнє, а мої бесідники корили мене літератським аристократизмом.
Я кинула Трушеві: «А якби вас примусили шильди малювати та вагони фарбувати для громадського добра та для хліба насущного, а пейзажам – «голову скрутити»?» – «То зовсім що іншого!» – образився артист. «А вам би казали плаци для мітинга замітати, «скрутивши голови» вашим промовам?…» – вдалась я до Ганкевича. Той мав одвагу відповісти: «Що ж, якби треба…» – «То мені було б вас дуже шкода!» – вирвалась я. «То се, значить, ви жалуєте на практичну роботу Франка?» – «Авжеж!» – і я почала щось середнє між єреміадою і філіппікою. «Франко б вам за се не подякував», – запевняли мої обидва сперечники і прочитали мені щось наче нотацію: що такий писатель, як Франко, напевне, ніколи не жалує ні на яке «замітання плаців», бо знає, що тим він «уготовує путь» іншим, може, більшим таланам, що розів’ються ліпше при ліпших умовах; що «замести плац» навіть і для звичайної публіки – се честь для громадянина; що і Геркулес чистив стайні; що «скручені голови» ще невідомо яку б мали вартість, може, не варт про них жалувати; що не можна цінити речей абсолютно, як я: для мене, наприклад, «Зів’яле листя» більше значить, ніж всі entrefilets того ж автора, а для нашої суспільності, для нашої епохи, може, власне, описи господарських вистав далеко потрібніші, корисніші і цікавіші, що коли Ви вродились зарані, то ніхто не винен; нарешті, що я роблю Вам дуже кепську послугу, боронячи Вас, коли Вам самим зовсім не потрібна, а може, й образлива така оборона.
Натурально, все це було сказано далеко не так стисло і в порядку, бо зо мною таки трудно було говорити по-людськи, і я довго потім лаяла себе за невидержку об’єктивного тону того вечора. Та найгіршої моєї невидержки мої бесідники не бачили: я півночі проплакала після тієї сперечки. Не тому, однак, щоб я почувалась ображеною або «побитою по всіх пунктах», ні. Мені все марились оті «скручені голови», ті самі, що Вам примарились «утопленими дітьми», і я була певна тоді, що Ви б зрозуміли мої сльози і не образились би за їх, але мені було тяжко, що я так певна в тому. Легше було б, якби Ви справді були таким «неуязвимым», яким представляли Вас тоді Труш і Ганкевич. Легше, але то не значить почесніше чи героїчніше. Бо топлять у болоті – або хоч і в чистій воді, все одно, – своїх дітей з легким серцем не герої і не чесні, а зовсім інші (між звірми є такі, що й просто їх їдять).
Так нехай же ніхто не думає, що українські поети нашої доби були infanticides з легким серцем! Нехай знають, які то страшні часи були ті, коли писатель мусив бути infanticide. Одна картка з такого дневника стинає кров! І нема сорому такі картки писати, нема сорому і на люди віддати. Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, мусить мовчати?.. І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не згинув, то він сильний.
І ще знаєте що? Ваші діти не загинули, бо ось вони вже вголос обізвались, – певне, не тим голосом, якого Ви для них бажали, не співом соловейків, але людським голосом, людською тугою, і, хто знає, може, спів соловейків не так проникав би у серце, як сей стогін утоплених дітей Ваших. Все одно який момент викликав ту скаргу зо дна страшної глибини, але та скарга озвалась не за Вас самих, не за Ваших тільки дітей, то «De profundis» кожного, хто потопив своїх дітей, то акт обвинувачення проти всіх, що винні з сього злочину, проти всього, що вимагає сього злочину. Чому ж би се мало бути промовчаним?
Я пишу сеє все, а в думці все одбивається: «Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає…» Хто була та Рахіль? Може, якась невідома жінка часів Ірода? А може, «будівниця дому Ізраїля»? Які були її діти? Які були б вони, коли б виросли здорові? Чи пам’ятали б їх люди досі, їх і матір? І чим би їх пом’янули нащадки? Хто знає… Але тепер вони безсмертні, бо туга їх матері безсмертна, а вони живуть в її тузі. Що було б з їх безсмертя, якби їх мати по них не тужила, якби вона схотіла потішитись, власне, тим, що їх все одно «вже не вернеш», що їх немає? – скільки матерів потішаються тим! Але ж «Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає…»
…Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа та ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: «Встань!», щоб від гуку здригнувся в’язень і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього… О, яке то щастя бути таким «чорноморцем», що має голос гукнути: «Встань!» Що, якби я мала такий голос тут, над Лігурійським морем? Я б гукнула, як тепер се море гукає (на морі саме буря тепер), так і геть-геть далеко прокотилось би через гори: «Встань!..» Ні, справді, здається мені, що в тих легендах багато правди. І я думаю, що, коли по наказу тавматургів: «Встань і йди!» – мертві і хворі люди справді вставали і йшли, то, певне, вони не були мертві і такі хворі, як здавалось. І хто марить для себе про таке чудо, то чи не єсть то якесь несвідоме почуття, що йому справді досить тільки почути слова «Встань і вийди!», щоб встати і вийти? Коли так, то нащо ждати «барки з Чорномор’я»?.. Нащо вичікувати тії кабалістичні «три дні», а не вийти зараз таки в перший день, ледве сторожа хоч трошки одхилить двері?..
Ну, бачте, я на легенди відповідаю легендами. Ist es eine Antwort? Але ж Ви не відповіді, а «відгуку» хотіли. Отже, як відгукнулось, так нехай і буде.
14/І 1903
Ви немов жалуєте на себе, що витримали там, де другий луснув би або «розійшовся». Певне, «розійтись» було б найкраще, коли вже до такої дилеми дійшло, але то залежить і від вдачі, і від обставин. Я ніколи не витримую до кінця фальшивого або принижуючого мене становища, і коли не можу просто встати і піти, то вириваюся, рвучи своє серце та, певне, й чуже ранячи. Але я знаю, що й вирватись не завжди можна. А як взяти дилему: або луснути, або перетравити горе і вилити його шумовину на папір, то вже почесніше, хоч і тяжче без міри, власне, перетравити, не лускаючи. Тільки то не шумовина, пане товаришу, оте, що вилилось у Вас на папір. Коли серце «обкипає», то вже, звісно, не шумом, а кров’ю. Мені Ваші вірші здалися червоними, а шум звичайно сивий буває, часом білий. Та вже хоч гніваймось, хоч ні на себе, що не вміємо терпіти мовчки, «як мужеві пристало», але такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і «прорицати, аки одержимі», в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки.
Ви он кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: «J’en ai fait un drame…» Отже, і надо мною фатум. То досить страшний фатум, бо він зміняє діла в слова! Коли моя Одержима розбила голову слузі синедріону, так зате у всіх моїх знайомих голови і досі цілі та, певне, й будуть цілі, наскільки то від мене залежить. Зате, правда, наші слова стають нашими ділами і судять нас люди «по ділах наших», а над ким того фатуму нема, той базікає собі, скільки схоче, і ніхто з нього нічого не питає. І думається мені: коли такий наш фатум неминучий, то даремно й тікати від нього, а хто не хоче коритись, нехай осідлає того фатума замість Пегаса та й їде, куди сам схоче. А зрештою, не мені Вас учити, як маєте з тим фатумом поводитись, бо чи ж не Ви самі сказали про поетів; «Най будуть щирі, щирі, щирі!» Отут весь закон і пророки!
Що скажу Вам про Вашу поему? Вона ще не скінчена, і думка моя про неї не скінчена. В «Заспіві» (до Вороного) мені не скрізь подобається стиль, але про те, якби Ви схотіли, ми поговорили б з книжкою та з олівцем в руках, а так, в листі, прийшлось би розточитись в дрібницях, лист же мій і без того розточується ad infinitum. Пролог мені дуже сподобався в першім уступі (до початку діалогу), навіть нічого не можу сказати з погляду стилю. Щодо форми, то є одна строфа задовга: «Вона лиш те живить, що має міць тривать», варто б її справити, щоб не нарушувати суворих приписів октави (мені було б у них затісно!). В діалогу мені все приходилось примушувати себе вірити, що ліс може так довго і складно розповісти цілий той випадок з князем, княгинею etc. Само по собі те оповідання не зле, але щоб його Вам ліс отак knapp und gebunden розповів, то не вкладається в мою фантазію. І лісовий ритм я собі не октавами представляю – океан ще може мати октави, бо в хвилях його все ж єсть якийсь лад і закон, а ліс, мені здається, «верлібрист» і ніколи не скандує своїх віршів. Ще дві-три октави ліс, може б, і вдав при погожому вітрі, але 16? Натуральніше (я вживаю се слово в особливому значенні) здавалось мені там, де ліс про свою власну руїну розповідає, а коли розказує про те, чого не міг бачити (про будуар княгині, про поділ спадків), то мені здавалось, що то не він говорить, а таки Ви самі. Чи не можна б так і поділити се оповідання, щоб кождий від себе говорив? Я, власне, не знаю, як те зробити і чи можна, але от вимовляю своє враження.
Я не пам’ятаю, щоб я читала Ваше «Нове життя» – де воно було друковане?
Признатись Вам по правді, я не тямлю смаку в сучасних епосах віршованих, от і Конопніцької «Бразілія» якось мені до душі не промовляє, хоч я навіть не можу сказати, які я в ній вади знаходжу. Я навіть і прозаїчні романи та повісті в кількох частинах рідко люблю. Може, у мене справді лірична натура. Я свого уподобання зовсім і не пробую опирати на принципах, бо таки і не на принципах воно стоїть, а просто лежить в натурі. От і пушкінського «Евгения Онегина» я завжди поважала – але не любила. До Ваших «Панських жартів» я маю теж холодну пошану, та й до «Перехресних стежок» теж, виключаючи деякі сторінки, що нагадують мені деякі мої давні симпатії з Ваших творів. У сій Вашій новій поемі я люблю те, що в ній, певне, має бути другорядним, – власне, ліричні нотки. Що робити? Натуру тяжко відмінити! Але я з охотою поговорила б з Вами про Вашу поему і з технічного, і з речевого погляду, може, справді Вам було б добре «подумати вголос» в моїй присутності. Хоч я не вмію так любити епіки, як лірики, та, може, все ж зрозуміла б її об’єктивно. У всякім разі, коли схочете ще коли запитати моєї думки і дати мені взамін Вашу, то я з найбільшою охотою відповім Вам так, як от тепер, і Вам не прийдеться докорити мені, що я «ні гаряча, ні холодна». Се відноситься і не тільки до професіональних питань.
Свою «поему» я вже скінчила, вийшла то, властиве, не поема, а лірико-драматична сцена la «Одержима», навіть в них обох є дещо спільне. На епічність я великої претензії не маю, і коли мені сей «вищий рід поезії» не дасться, то я не буду тим дуже гризтися. Не дано, так не дано – fiat voluntas dei! Я знаю, що як я сю остатню свою поему писала, то була «щира, щира, щира», і горіло щось в мені, і не давало спокою, аж поки остатнє слово стало на папері. А що з того вийшло, то вже не в моїй владі. Зрештою, то Ви самі побачите, бо я Вам пришлю хутко ту поему, дасте її до друку, коли варта, а ні, то все-таки прочитайте і скажіть мені свою думку про неї.
«Все на світі має свій кінець», – се таки безперечна правда, бо от і мій лист кінчається, – хто б міг сподіватись?
Може, Вам моя балачка й обридла, та що вже – один тому час! Я ж Вам ще ніколи таких довгих листів не писала, то мусите ж і Ви раз дізнати, що то значить зачепити мене! Мені буде радість, коли Ви і ще одважитесь так мене зачепити. Бувайте здорові. Стискаю Вашу руку.
Excelsior! Спасибі за адреси.
Леся Українка
2
