О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Мова по новому


Те що витворив Кабінет міністрів Гройсмана разом з супер філологами не пролазить ні в які ворота. Так, мабуть деякі правила правопису як анахронізми і нові поняття можливо і треба було змінювати. А ось викладання інозених слів на хуторянський лад ріже слух і викликає обурення. Наприклад згідно нових правил жінка на посту прем'єра- прем'єрка. На посаді професора- професорка, мера-мерка, посла- послиця, член організації- членкіня та іньше.

Все це розцінюю як інтелектуальну діверсію. І ось чому. Таке застосування іноземних слів більше нагадує рівень мислення якогось бурсака початку 20 сторічча, з хутора на слобожаньщині. У нього куриця-курка, вчитель-вчилка, собака- сучка, повія- проститутка і т п.. Тобто скорочено, нахабно і принизливо І саме цей підхід запропонували і затвердили колишні чиновникі. А ось в англійській, німецькій та іньших мовах жінка президент канцлер прем'єр визначається просто як президент, канцлер, прем'ер без усяких витребеньок Тепер така невідповідність іноземним термінам,зверхність,нахабність до поважних посад людей і термінів поширюються через офіційні видання, радіо, телебачення. і визиває обурення у українців зрощених на українській літературній мові. Треба негайно припиняти це блюзнірство над співучею солов'їною мовою нашого народу.

Закликаю усіх небайдужих підняти свій голос проти цієї інтелектуалної, психологічної диверсіїї, яка ставила за мету насміхатися над українськими висловами дуже поважних понять, і вимогати від Уряду скорійшої відміни таких правил.

Сьогодні 62-гі роковини загибелі Лева-Романа Ребета


«Сенат Українського Вільного Університету з глибоким смутком повідомляє науковий світ та українське громадянство, що в суботу, 12 жовтня 1957 р. о 11 годині нежданно відійшов у вічність ПРОФ. Д-Р ЛЕВ РОМАН РЕБЕТ, талановитий український вчений і незамінний діяч на полі української культури. Похорон призначено на середу, 16 жовтня, о 14 год на “Вальдфрідґофі” в Мюнхені. Вічна йому пам’ять. Сенат УВУ».
Такий короткий некролог від УВУ про смерть ідеолога демократичного крила ОУН і вченого Льва Ребета помістила на своїх сторінках еміграційна газета «Сучасна Україна». Тоді ще ніхто не знав, що насправді Ребет не просто помер, а був убитий – за наказом Кремля. Правду світ дізнався після каяття вбивці щойно в 1961 році, а 1957-го всі були переконані, що смерть Ребета настала від серцевого нападу – саме так констатували лікарі її причину.  «Покійний ніколи не скаржився на серце. Оце, йдучи, як звичайно, до щоденної праці, упав на сходах в коридорі своєї редакції і втратив свідомість. На тому ж поверсі мешкають три лікарі. Негайно були зроблені потрібні уколи, але все вже пізно...», – писав ректорові УВУ, за три дні після смерті покійного, керівник канцелярії університету.

У день 60-річчя від дня загибелі Льва Ребета варто згадати про його непростий життєвий шлях, досі мало відображений у науковій і популярній літературі.

Коротка довоєнна біографія

Народився Лев Ребет 3 березня 1912 року в Стрию (нині Львівщина) в родині поштового урядовця Михайла Ребета та його дружини Марини Недокіс. У 10 років вступив до Стрийської гімназії, яку закінчив 1930 року. Підчас навчання показав себе активним і здібним учнем. Досить швидко хлопець захопився українською національною ідеєю, вступив до «Пласту», а згодом став членом Української військової організації (УВО). Відтак був членом ОУН від самого початку її існування (1929), через деякий час призначений провідником окружної екзекутиви організації у Стрию.

Поринувши у політичну діяльність, Лев Ребет не полишає навчання – вступає на юридичний факультет Львівського університету. Через арешти та роботу в ОУН спромігся завершити навчання щойно 1938 року, отримавши ступінь магістра права. Як зауважує дослідник національно-визвольного руху Іван Патриляк, Ребет був одним із найпотужніших інтелектуалів у середовищі ОУН (на відміну від багатьох провідників організації, він встиг завершити вищу освіту).

За наказом Євгена Коновальця, у 1934-1938 роках Ребет очолював провід Краєвої Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Навесні 1939 року його арештувала польська поліція. У польській в’язниці Ребет перебував до початку Другої світової війни. Після звільнення оселився у Кракові (у центрі німецького генерал-губернаторства тоді зосередилися багато провідних діячів ОУН). 1940 року брав активну участь у II Великому зборі ОУН у Кракові, де активно підтримав революційні ідеї молодшого крила ОУН на чолі з Степаном Бандерою.

З початком німецько-радянської війни прибув до Львова, де брав активну участь у проголошенні Акту відновлення Української держави (30 червня 1941 року), став заступником голови Державного правління Ярослава Стецька. Але, як відомо, нацистам такі дії українських націоналістів не сподобалися, і 9 липня вони заарештували Стецька через його відмову відкликати Акт. Після цього Ребет на кілька днів став головою ОУНівського уряду, але 12 липня і він був заарештований нацистами. Відтак провідного ОУНівця доправили до в’язниці гестапо у Кракові, де він перебував до осені 1941-го, потім був переведений до концтабору Аушвіц (Освенцім) – табірний № 57368. Там перебував до грудня 1944 року.



Лев Ребет. Світлина з досьє концтабору "Аушвіц"

Таку скудну і дещо нудну для пересічного читача інформацію вдалося відшукати в книгах і енциклопедичних статтях, присвячених Льву Ребету. Скоріш за все, це пов’язано з тим, що, як пише дослідник Микола Посівнич, постать Ребета досі мало досліджена істориками. Хоча здавалося б, надруковано чимало книжок і статей.   

Після концтабору

Після звільнення Лев Ребет зустрівся з родиною, переїхав з нею до Відня й розпочав активну політичну та наукову роботу. Варто зауважити, що його дружиною була вольова жінка Дарія Ребет, теж активна націоналістка (між іншим, єдина жінка, яка входила до Проводу ОУН). Одружилися вони взимку 1940 року, коли перейшли кордон до Польщі.

На час арешту чоловіка Дарія була вагітна первістком Андрієм, якого народила 30 березня 1942 року. Сина Лев Ребет вперше побачив після звільнення з концтабору, наприкінці 1944-го. Маленький Андрій був дещо спантеличений тим, що «чужий» для нього дядько насправді виявився його батьком, саме тому, ще довго називав його «вуйко-тато».

Родина Ребетів була дружною та міцною. У ній завжди панувала злагода та спокій. Майже завжди. Бо, як згадували друзі родини, Дарія дещо пригнічувала Лева вдома своїм авторитетом. Якщо в сімейних справах подружжя рідко виходили за межі «миру», то в політичних дискусіях інколи доходило ледь не до бійок. Життя двох політиків під одним дахом – справа нелегка, навіть якщо вони – подружжя. «Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтелігентні люди… І все ж у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над головами», – згадував згодом син Андрій.

Тим часом фронт невпинно наближався до Відня, і згодом місто захопили радянські війська. Аби не наражати себе на небезпеку, родина Ребетів вирішила переміститися на територію, контрольовану західними союзниками. Але під час переїзду в зону майбутньої американської окупації потрапили під бомбардування і лише дивом врятували свої життя. При цьому Дарія отримала осколкове поранення голови, а маленькому Андрійку осколок пошкодив колінну чашку. Вилазка не вдалася, хоча втікачі мали квитки на потяг до Інсбруку.

Невдовзі радянські війська окупували Відень, і родині Ребетів, зважаючи на їхнє недавнє минуле, довелося ховатися по підвалах, аби не потрапити до рук СМЕРШу. Несподівано малий Андрій захворів на запалення легенів, батьки думали, що він уже не виживе. 

Становище Ребетів у Відні було вкрай важким. Як пише Микола Посівнич,  «Лев часто ходив по смітниках, шукаючи їжі для родини. А коли не знаходив нічого, то йшов до міста міняти останній одяг на харчі. Бувало так, що за блузку чи светр вдавалося виторгувати лише дві морквини. Незабаром Відень перейшов під юрисдикцію західних країн, життя Ребетів дещо покращилося. Розпочалася організаційна робота з налагодження контактів із представниками ОУН. З’явилася можливість переїхати до інших міст, і купивши за хабар документи, вони зуміли виїхати до Інзбруку,  де існувала сильна група ОУН (р)».

З Інсбруку перебралися до Мюнхена, де життя дещо налагодилося. 27 вересня 1951 року Дарія народила чоловікові доньку Оксану. Маючи двох дітей, виховання яких вимагало коштів, родина знову почала відчувати матеріальну скруту, а у 1954-1955 рр. ця скрута досягла свого апогею. «Жили ми скромно, навіть бідно. Батько сам направляв черевики, бо не мали грошей комусь віддати, щоб відремонтували», – згадував син Андрій.

Не витримавши скрути, Лев вирішив завершити політичну та наукову діяльність й емігрувати до своєї родини в Нью-Джерсі (США). Для цього навіть закінчив курси токарів, щоби на перших порах за океаном мати професію. Але Дарія виступала проти цієї ідеї. Вона сама, замість чоловіка, пішла на співбесіду до американського консульства в Мюнхені. На всі питання навмисно давала негативні відповіді, а на останнє – чи любить Америку – сказала, що ні. Відповідно, Ребети отримали відмову.
 

Лев Ребет з дружиною та дітьми. 1956

Втім, ще до спроби Ребета виїхати до США він уже був помітною постаттю в українській еміграції. Ще по прибутті до Мюнхена його обрали головним суддею ОУН, а з 1946 року він працював у Закордонному представництві УГВР. Паралельно займався науковою працею, результатом якої стала докторська дисертація на тему «Держава і нація», яку захистив 1949 року. Ребет взагалі переважно досліджував питання нації, написав на цю тему багато наукових праць: «Формування української нації» (1951), «Теорія нації» (1955), «Походження українців, росіян і білорусів у світлі сучасних совєтських теорій» (1955). А книга «Світла й тіні ОУН» вийшла друком уже після загибелі науковця (1964). Свої статті часто друкував в еміграційних газетах «Час» і «Українська трибуна». А ще був редактором тижневика «Сучасна Україна» й ідеологічного журналу «Український самостійник», яким  серйозно цікавилися спецслужби СРСР. Авторитет Ребета як науковця в еміграції зромтав. У 1954 році він стає професором УВУ та членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. 

Конфлікт із Бандерою. Керівник «двійкарів»

За своїми ідеологічними поглядами Лев Ребет відчутно вирізнявся серед переважної більшості провідників ОУН. Був більш демократичним. «Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська –  біла й червона – імперія, показати зразок модерної демократичної дер­жави, де воля й достоїнство людини – не порожній звук», – писав Лев Ребет.

Саме тому вважав, що гасло «Україна для українців», яке підносило оточення Степана Бандери до і підчас війни, не відповідає часу, є «тоталітарним та авторитарним». Були у Ребета й однодумці та прихильники: дружина Дарія, Василь Охрімович, Зиновій Матла й інші. Утім, поки тривала активна підпільна боротьба, в організації націоналістів дотримувались дисципліни, тож суперечки на цьому ґрунті не виходили за певні межі.

Активно конфлікт між Ребетом і Бандерою розгорнувся після завершення Другої світової війни. Причиною стали постанови III Надзвичайного збору ОУН (1943; відбувався за відсутності С.Бандери, який перебував у концтаборі). Ребет наполягав на демократизації програми ОУН відповідно до рішень  III збору. Натомість Степан Бандера вважав, що ті зміни були спричинені впливом марксизму на деяких членів ОУН, що це відхід від «чистого націоналізму і передчасний крок, неузгоджений із ним». З цим не погоджувався Ребет: «По лінії заперечування політики і програми ОУН на батьківщині і пішло формування емігрантської групи довкола Степана Бандери… Вони відчужилися від організації й заклякли на передвоєнних формах, викрививши ідеологію в бік… автократизму, внутрішньої нетерпимости та виключности і дрібного, цинічного макіавеллізму».

Власне цей конфлікт і спричинив розкол в ОУН 1954 року. Тоді Ребет разом із Матлою оголосили про створення Закордонних органів ОУН (як альтернативи до бандерівських Закордонних частин ОУН), що їх вони вдвох й очолили. Нову структуру відразу охрестили «двійкарями» через спільне керівництво Ребета й Матли. З часом «двійкарям» вдалося легалізувати свою організацію під назвою ОУН (з), тобто «за кордоном».

«Двійкарі» об’єднали навколо себе майже всю українську інтелігенцію за кордоном. Зуміли створити видавництво «Пролог», яке протягом свого існування випустило понад 200 книжок. Також видавали щомісячник «Український самостійник» і відомий часопис «Сучасність» (тривалий час він навіть виходив у незалежній Україні).  ОУН (з) завзято підтримувала дисидентів-«шістдесятників» в УРСР, активно інформувала Захід про терор проти інакодумців у СРСР.

У справу втрутилося КҐБ

Еміграційні постаті такого рівня, як Лев Ребет, завжди цікавили та дратували Кремль. Тому його ліквідація чекістами була лише справою часу. Джон Стіл у книжці «Відомі шпигуни» пише, що Ребет, «цей ідейний інтелектуал й антирадянський публіцист, викликав у Москви особливу ненависть».

Спочатку КҐБ мав намір викрасти Ребета. Планували, що працівник газети «Український самостійник» Надійчин піділлє чи підсипле в їжу Ребета снодійне, але той по суті не мав доступу до жертви. Тому ця ідея відпала, почалася підготовка до ліквідації.

Для цього обрали агента родом із Галичини – Богдана Сташинського, якого КҐБ завербувало ще в студентські роки. Навесні 1957 року Сташинський двічі був у Мюнхені, де стежив за майбутньою жертвою. Завданням агента було виявити місце проживання Ребета. У своїх зізнаннях на суді в жовтні 1962 року Сташинський повідомив: «Передусім я мав звернути увагу на місце праці на вулиці Дахауер, а пізніше – на місце праці на площі Карла; далі устійнити його дійсну адресу і вияснити, якою дорогою Ребет їздить до праці».

Виявивши всі місця перебування Ребета та досконало вивчивши його маршрути, Сташинський повернувся до своїх зверхників. Давши детальний звіт про зроблену роботу, отримав нове завдання – вбити Ребета. Спеціально для цього Сташинському дали новітню зброю, виготовлену в таємних лабораторіях КҐБ – пістолет, який стріляв струменем синильної кислоти. Після вдихання її парів судини людини різко звужувалися, і вона раптово помирала. Але назовні подія нагадувала серцевий напад. Аби вбивця сам не загинув від отруйних випарів, він перед пострілом мав прийняти протиотруту. Саме з цього пістолета через два роки Сташинський вб’є і Степана Бандеру.

При виїзді зі Східної Німеччини до Мюнхену працівники КҐБ сховали зброю для Сташинського в банку з-під консервованих сосисок. Пістолет обгорнули ватою і поклали до бляшанки. Зроблений з алюмінію, він багато не важив. Відтак банку зі «сосисками» наповнили водою і в такий спосіб підігнали її вагу до потрібної, а потім її «закатали». У багажі вбивці була ще одна банка зі сосисками – справжня. На вигляд вони були абсолютно однакові. Банку з пістолетом відрізняла лише спеціальна позначка. Коли би Сташинського впіймали, то на питання, що це, він мав відповісти, що банку йому дав незнайомий чоловік і просив передати її в Мюнхені жінці в барі «Максим». На кордоні Сташинського ніхто не перевіряв, і він спокійно прибув у пункт призначення.

Своє завдання агент-убивця мав виконати за 10 днів. Спочатку він вів спостереження за жертвою, а коли 10 жовтня вирішив вперше здійснити замах, Ребет не пройшов маршрутом в очікуваний час. Виконати зловісне завдання Сташинському вдалося вранці 12 жовтня. То була субота. І як згодом згадували рідні Ребета, хоч він зазвичай у вихідні не працював у своїй конторі, але того дня зробив виняток – як виявилося, фатальний. Вранці вирішив піти до контори попрацювати і, як згадують, вперше за кілька місяців поцікавився, як син грає на фортепіано. При виході з квартири дружина попередила, щоб не запізнювався на обід з роботи. Ребет чомусь зауважив, що не певен, чи взагалі туди дійде. Згодом рідні казали, що він ніби передчував свою смерть.

Вбивця після дев’ятої години ранку вже стояв на своєму спостережному пункті поблизу Карлспляц. Близько десятої він побачив, як до нього наближається жертва. Сташинський зайшов до будинку, піднявся на другий поверх, приготував зброю і чекав на Ребета. «Я почувався, ніби уві сні», – згадував на суді. Почувши, що Ребет увійшов до будинку, він відзабезпечив досі заховану в кишені піджака зброю і поволі пішов сходами назустріч Ребетові. На близькій відстані до нього раптом скерував загорнену в газеті зброю в обличчя жертви та натиснув на спускову пружину. Після цього Сташинський скористався з ампулки протиотрути та, вдихнувши її пари, пішов геть.

Тіло Ребета, як пише у книзі «Вбивство у Мюнхені. По червоному сліду» історик Сергій Плохій, знайшли на східцях його контори десь між 10:20 та 10:45. Він був ще живий і зумів видертися на другий поверх. Люди вибігли на його стогін, викликали поліцію та швидку, але жертва замаху невдовзі померла. Доктор Вольдемар Фішер, покликаний на допомогу, не зумів нічим зарадити. Поховали Ребета 16 жовтня в Мюнхені.

Виконавши вбивство, Сташинський повернувся до своїх господарів і розповів, як усе відбулося. Його «роботу» КҐБ визнала зразковою та нагородила вбивцю фотоапаратом «Контакс».

Смерть Льва Ребета для родини та друзів була, наче «грім серед ясного неба», адже він ніколи не скаржився на серце і не мав проблем зі здоров’ям. Правду рідні дізналися, коли Сташинський втік зі Східної Німеччини разом зі своєю дружиною-німкенею. Прибувши до Західного Берліну, він здався поліції та розповів про свої злочини – вбивства Льва Ребета та Степана Бандери. Детально про планування та виконання атентату Сташинський зізнався на суді 1962 року.

На суді над Богданом Сташинським була присутня й Дарія Ребет. Вдова здивувала всіх своїм поміркованим ставленням до вбивці. Виступаючи на суді, вона зауважила: «Насамперед я маю сказати, що мені важко бути в ролі співобвинувачувача в цьому процесі… Кого я обвинувачую? І якщо маю відповісти на це питання точно і правдиво, а таким є справді моє бажання, то відповідь моя звучатиме так: оскарження стосується наказодавців, російсько-більшовицького режиму, радянської системи, в яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механістичним складником. Все те, що виявилося цими днями, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти оскарженого почуття злоби і ненависти. Це я можу сказати і твердити від імені мого майже дорослого сина, точніше обох моїх дітей. З чисто людського погляду оскарженого можна жалувати, і я не кладу ніякої ваги на те, щоб його покарано гостро. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як феномен, як явище, що є віддзеркаленням трагічної долі нашого народу. Це явище не стоїть відірваним від усього іншого, замкненим у собі. Воно є тільки одним фрагментом у всьому історично-політичному комплексі змагань українського народу до вільного, людського, державного-незалежного життя».

Все ж суд визнав винним Богдана Сташинського у скоєних злочинах і засудив до 8 років позбавлення волі.

Дарія Ребет надалі продовжувала свою політичну діяльність. Після процесу над Сташинським заходами різних українських громадсько-політичних організацій для родини Ребетів зібрали 4 тисячі німецьких марок. А Дарія, як зауважує Микола Посівнич, за допомогою ЗП УГВР та ОУН (з) об’їхала понад 20 осередків української еміграції в США та Канаді з політичними доповідями. Давала багато інтерв’ю засобам масової інформації про визвольну боротьбу українського народу і про вбивство її чоловіка.

Перепоховання подружжя Ребетів на Личаківському цвинтарі

 https://zbruc.eu/node/71788

Ось чого досягла Україна за минулі 5-ть років

5 років нової нації: чого досягла Україна і чи є підстави для оптимізму
ФОТО: DELFI

Хочу коротко озирнутися на пройдені п'ять років і виділити те основне, що ми робили й чого досягли. Ми – це і я, і всі українські дипломати, і всі ми загалом як країна Україна.

Наше життя визначали два головних завдання – одне мирне і одне воєнне, звісно ж, обидва нерозривно між собою пов’язані. Мирне – це завдання, поставлене Майданом: вирватися з сірої зони постсовка та обіймів "русского мира" і рушити до Європи, частиною якої Україна була споконвіку.

Воєнне – нав’язане нам Росією як покарання за наш європейський вибір.

Звучить це завдання украй просто, як це завжди буває, коли йдеться про життя або смерть: захистити Батьківщину й перемогти агресора.

Я недолюблюю патетику, а тому відчуваю незручність, коли роботу дипломатів називають дипломатичним фронтом. Адже зовсім поряд існує не метафоричний, а реальний фронт, на якому по-справжньому ллється кров і гинуть люди.

Саме вони – воїни, добровольці, волонтери, мільйони українців, які допомагали фронтові, – врятували Україну на початку російської навали і стримують ворога усі наступні роки. Завдяки їм ми нині живемо не в колоніальній, а в незалежній і оновленій Україні.

Я розумію, що багато хто хотів би більшого, та попри все щиро переконаний: Майдан, всенародний опір російській агресії, віра людей у те, що від них у цьому житті все-таки щось залежить, створили нову Україну. Це країна більш вільна й більш горда, країна, в якій народ усвідомив свою силу й відчув смак боротьби за справедливість та власну гідність.

Для створення політичної нації та відчуття домінуючої національної ідентичності нам будуть потрібні ще мінімум два покоління, але важливо не скласти руки і не дозволити цьому процесу перерватись. Адже навіть збереження досягнутого нам аж ніяк не гарантоване. Ані нашими ворогами, ані нами.

І якщо ми запитаємо українців, чи готові вони боротися і платити необхідну ціну за життя у вільній і незалежній країні, то відповідь може нас щонайменше розчаровувати.

Якщо правду кажуть дослідники, начебто в української нації є відразу два різні ментальні коди – козацький та кріпацький, то тоді ми з вами стали свідками й учасниками величної історичної метаморфози – в народу пробудилася козацька ментальність і саме вона тепер має шанс визначати наше майбутнє, якщо ми цього, звісно, щиро хочемо.

Своєю метаморфозою ми здивували багатьох у світі, здивували й змусили себе поважати. Тут я говорю не тільки про друзів, але й про ворогів.

Кремль дуже сильно прорахувався в 2014 році, забувши про здатність українців умить перетворюватися з нації гречкосіїв у націю воїнів. У результаті план "Новоросія" з тріском провалився. Більше того, розпочавши збройну агресію проти України, Кремль прорахувався і вдруге: він недооцінив не лише нас, але й увесь демократичний світ, цивілізаційні цінності якого ми поділяємо.

Московський режим, який у душі глибоко зневажає Захід, вважаючи його слабаком і боягузом, не сумнівався, що у відповідь на анексію Криму й окупацію Донбасу Захід поохкає кілька днів, а потім заспокоїться й замовкне, як це вже було в 2008 році з російським нападом на Грузію.

Проте цього разу "не так сталося, як гадалося": Захід повів себе абсолютно інакше. І якраз у цьому була й чимала заслуга української дипломатії.

Вже 27 березня 2014 року Генасамблея ООН у своїй резолюції, за яку проголосувала переконлива більшість країн світу, підтвердила територіальну цілісність України і приналежність їй Криму. Пізніше ГА ООН ще неодноразово ухвалювала ініційовані Україною резолюції, зокрема щодо порушень прав людини в окупованому Криму та проблем його мілітаризації.

Ми реально дістали Росію на багатьох міжнародних майданчиках, чи то ООН, ОБСЄ чи Рада Європи, викинувши її з переліку повноправних країн цивілізованого світу.

Без перебільшення унікальним стало формування низки міжнародно-правових процесів проти РФ. Це як ядерна зброя, тільки відкладеної, поступової, але сталої дії.

І попри всі загрози для світової солідарності щодо України – це те, що є в наших руках і залежить від нас. Другого шансу отримати таку зброю в нас не буде.

Зрозуміло, що рішень доведеться чекати досить довго, однак це варте того, адже санкції міжнародних судів та арбітражів є "істиною в останній інстанції" і обов’язковими до виконання. Впевнений, що без відповідного наказу Міжнародного трибуналу з морського права домогтися нещодавнього звільнення наших моряків було б набагато складніше.

Усі ці п'ять років ми безперестанку працювали над тим, щоб Захід не розслаблявся і щоб Росії не вдалося його забалакати. Але наше завдання всі ці п'ять років було не тільки у мобілізації Заходу.

Потрібно було втримати позитивне ставлення тих країн, які з різних причин були нездатні прямо піти проти Росії. У нас на руках були тисячі аргументів, за нами були правда й право, але головним доказом усе-таки була наша власна готовність захищати свою незалежність та європейське майбутнє.

Інакше й бути не може: якщо сам за себе не борешся, то марно сподіватися, що це замість тебе робитиме хтось інший. Як тільки і якщо ми припинимо боротися за себе, то на підтримку інших годі й сподіватися.

Попри поширену думку про неминучість санкцій, отримати їх і тримати всі ці п’ять років було зовсім не очевидною справою.

У результаті Росія й сьогодні перебуває там же, де несподівано для себе опинилася в 2014-му – а саме під одним з найбільш потужних санкційних пакетів у сучасній історії. Ще не було прецеденту, щоб держава-агресор таких масштабів, як Росія, цілих п'ять років залишалася під санкційним тиском світової спільноти.

Мені дуже часто казали, що тримати санкції неможливо, але подивіться – вони насправді посилювалися і фактично зупинили розвиток Росії, увесь цей час стримучи її від подальшого розгортання агресії.

Але й ми, українці, всі ці роки не сиділи склавши руки. І тут бачимо ще один парадокс: країна з розкраденою економікою та розваленою армією стала жертвою воєнної агресії з боку ядерної супердержави й втратила два важливих регіони.

Однак замість того, щоб остаточно рухнути, вона спочатку силами добровольців дає по зубах і зупиняє агресора, потім розбудовує армію, починає реформи і піднімає економіку, так що ВВП, незважаючи на війну, починає зростати.

Цей парадокс, як мені здається, потягнув за собою ще один, цього разу міжнародний парадокс, на який мало хто досі звертав увагу. Як правило, навіть якщо якійсь воюючій країні допомагають, то все одно тримають від неї певну дистанцію, доки не завершиться конфлікт.

У нас же підтримка Заходу у війні йде паралельно з активною інтеграцією у всіх мирних сферах. Я не пригадую, щоб демократичний світ відкрився якійсь іншій воюючій країні так, як відкрився Україні. Ідеться не тільки про Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з Євросоюзом, про безвізовий режим з ЄС та з десятками інших держав світу, про партнерство України з НАТО. Ідеться про те, що нарешті розпочалася зміна нашої цивілізаційної ідентифікації і в очах Заходу ми поступово набуваємо ознаки "свій".

Говорячи про зміни, що зазнала Україна, хочу сказати пару слів про рідне МЗС. Впевнений, воно ніколи не повернеться в минуле.

І річ не в багатьох змінах, яких ми досягли разом, а в тому, що принцип відповідального лідерства став важливим для багатьох дипломатів. Не бюрократів від зовнішньої політики, а тих, хто готовий брати на себе ініціативу та відповідальність.

Молоді дипломати відчули, що вони можуть чимало зробити не в кінці бюрократичної кар’єри, а саме зараз, гендерна рівність припинила бути абстрактною метою, а перезавантажена Дипломатична академія тепер робить те, що й інші такі заклади у Європі та світі.

Усі ці парадокси та метаморфози, на мою думку, і є найбільшими досягненнями післямайданних років. Ми не загинули, не зазнали поразки, ми зупинили агресора, ми відчули силу й азарт, віднайшли самоповагу й повагу світу.

Наразі маємо побудувати вільне демократичне суспільство, де б домінував менталітет вільних людей. Від цього ми ще дуже далеко. 

Захід розраховує на поступове зміцнення демократичних цінностей і зміну поколінь, але в нас немає цього часу. Росія добре розуміє наші виклики і зробить усе можливе, щоб Україна не збереглася у своїх кордонах та стала слабкою федерацією за її планом з регіонами, що змогли б мати право вето на демократично ухвалені всією країною рішення. Всі російські плани стосовно Донбасу – саме про це.

Але з оптимізмом дивлюся у майбутнє.

Українці, наші міста і громади мають фантастичний потенціал, але нам дуже добре вдається не дати йому розкритися.

Якщо держава не може допомогти своїм громадянам, хай хоча б захищає і не заважає. А все інше українці зроблять. Усе залежить від нас самих.

міністр закордонних справ України у 

Рух спротиву капітуляції

Миколаївці на віче закликали владу не капітулювати перед Росією
Миколаївці на віче закликали владу не капітулювати перед Росією
06.10.2019 19:31
У Миколаєві біля меморіалу «Струни пам'яті» пройшло громадське віче «Ні капітуляції».

Понад сотня його учасників виступали проти підписання українською владою «формули Штайнмайера» і закликали владу не капітулювати перед Росією, повідомляє кореспондент Укрінформу.

В акції взяли участь громадські активісти, волонтери, учасники АТО, а також голова Миколаївської облради Вікторія Москаленко.

Організатори мітингу заявили, що виступають за мир, але не будь-якою ціною, тому не згодні з рішенням центральної влади щодо підписання «формули Штайнмайера».

«Ми вимагаємо: закріплення на законодавчому рівні заборони особливого статусу ОРДЛО, заборону амністії бойовиків та відведення українських військ, проведення виборів ОРДЛО лише після повного контролю кордону», - наголошували промовці на мітингу.

Голова Миколаївської облради закликала Президента та Верховну Раду України організувати своєрідні круглі столи з регіонами, на яких люди могли б висловити свою точку зору з приводу того, яку ціну готова заплатити Україна за мирне врегулювання на Донбасі. «Але ці механізми можна обговорювати лише за однієї умови – коли Україна візьме під контроль кордон з Росією», - зазначила Москаленко і учасники мітингу підтримали її вигуками та аплодисментами.

Також учасники віче наголосили, що готові виходити на акції щодня, аби лишень влада їх почула. Вони також закликали миколаївців приєднуватися до них і висловлювати свою громадянську позицію.

Як повідомлялося, у неділю, 6 жовтня, в багатьох містах України, зокрема у Києві, Вінниці, Львові, Харкові, Ужгороді, проходили акції проти підписання українською владою "формули Штайнмаєра" щодо Донбасу. У столиці, за даними поліції, участь у віче взяли близько 10 тисяч осіб.

Учасники акції виступили проти дій влади, які можуть призвести до капітуляції України перед Росією, зокрема, через реалізацію "формули Штайнмаєра", надання "особливого статусу" для Донбасу, відведення українських військ від лінії розмежування.

Організатор віче - "Рух спротиву капітуляції".

Цей рух опору було ініційовано після того, як 1 жовтня Україна, за словами Президента Володимира Зеленського, узгодила на переговорах у Мінську текст "формули Штайнмаєра" та домовилася про початок розведення сил.

Читайте також: Біля харківського намету "Все для перемоги" пройшла акція

За словами Зеленського, формула передбачає схвалення в Україні тимчасового закону про особливий статус Донбасу, який стане постійним за умови, що ОБСЄ визнає місцеві вибори на цих територіях демократичними.

Як заявив Президент, у новому законі не буде перейдена жодна "червона лінія" і "не буде ніколи жодної капітуляції".

Після того, як деякі українські партії, активісти та громадські діячі виступили під час масових акцій з різкою критикою цієї формули, глава держави записав відеозвернення і наголосив, що “ніколи не здасть Україну”.


Штанмайєр- прикриття імперців

Штанмаєр- агент впливу


Зараз на слуху у ЗМІ призвище колишнього міністра закордонних справ ФРН К,Штайнмаєра ( зараз він президент) якій нібито запропонував план завершення конфлікту на Донбасі і нове українсько- еврейське керівництво нарешті з цим погодилось. Насправді, як стверджує підписант домовленностей в Мінську, єкспрезидент П.Порошенко, формули, тобто послідовності виконання, не існує, а є лише перелік заходів для встановлення миру. Педро як завжди намагається хитрувати. Якщо це не затвержена послідовність з подачі Кремляя, то чому він її не узгодив в іньшому порядку . Тобто -завершення обстрілів-закон про амністію- вивод іноземних збройних формувань під спостереженням ООН ОБСЕ,,- контроль над кордоном Україною,- проведення виборів згідно законодавства. Все це диктує здоровий глузд та світова практика погашення конфліктів. Але це можливо лише коли сторони кофлікту бажають його завершення і починають виконовати норми міжнародного права..

Ми же бачимо іньше .

РФ не збирається полишати дії по втручанню у внутрішні справи сусідньої суверенної незалежної держави Україна,як того вимогають міжнародні норми, і саме це є головним фактором виникнення бойових дій на Донбасі. В цьому плані обурює те що про це напряму не заявляли і не заявляють керманичі України і стідливо замовчують її міжнародні партнери: Німетчина , Франція, Великобританія, Китай.

Що робити щоб кремлівські перці полишили втручання в Україну, є богато прикладів, пропозицій і матеріалів тому це варто окремих досліджень і розмов.

Зрозуміло одне, що для початку про це потрібно говорити на рівні регіонів, держав, континентів. в міжнародних глобальгих організаціях.

Сам К.Штайнмаєр є фігурою яка просувалась на державні посади ФРН за допомогою відомого агента Мокви-Г.Шредера, колишнього канцлера, а тепер голови правління Роснафти. Недарма в Німетчині Г.Шредера охристили політичньою повією

Поміркованим читачам вже зрозуміло чиї інтереси цей тандем відстоює. Томучитачам ФБ, блогерам і ЗМІ не потрібно мусолити ім'я К.Штайнмаєра, яким прикривають амбітні плани кремлівських гопників перетворити Україну в федерацію і таким чином її поступово розвалити.  Все потрібно називати своїми ім'ям.. Тільки зривання масок з шахраїв дає шанс українському народу зберегти державу і націю в цілому.


Програма дій Уряду Гончарука: незрозуміло

Модні слова і красиві тези. Програма дій Уряду: незрозуміло, куди рухаємося і що маємо робити

  • 03/10/2019
  • ДАТА ПУБЛІКАЦІЇ

Замість цілісного підходу ми маємо розірваний документ, в якому кожне міністерство веде свій напрямок роботи, часто не поєднуючи його з іншими урядовими інституціями. На цьому тижні Прем’єр-міністр Гончарук презентував програму дій нового Кабінету Міністрів. Представляючи документ, який окреслює пріоритети роботу уряду на наступні п’ять років, Гончарук наголосив, що це програма технократичного Уряду, який буде максимально конкретний та ефективний. Головною її відмінністю від попередніх бюрократичних сухих документів в – людиноцентричності.

Аналізував: Віктор Таран, голова Центру політичних студій та аналітики «Ейдос»

Головним завданням програми він бачить “не на досягненні абстрактних ефемерних показників, а на те, щоб життя кожної конкретної людини в різних життєвих ситуаціях ставало комфортнішим.”

Після таких голосних та амбітних заяв очікувань від Програми у експертного середовища були на відповідному рівні.

Структура та наповнення

Однак, на жаль, представлений документ у порівнянні з програмами попередніх урядів більше розчарував ніж порадував.

Зокрема попередні урядові програми завжди об’єднувала чітку структура, яка включала візію стратегії розвитку країни, поставлені цілі, завдання, які результати ми хочемо досягнути і найголовніше мали - чіткі вимірювані результати.

Також кожна програма демонструвала пріоритети, на які вони акцентуватимуть увагу. Наприклад, у Володимира Гройсмана ставка робилась на дев'ять галузей в економіці, а у соціальній сфері були чітко прописані реформи, які планував робити Уряд – Освітня, Медична та Пенсійна.

Те саме стосувалося Урядових програм Яценюка, Азарова чи Тимошенко. Після їх прочитання, нам, наприклад, могли не подобатись тези Миколи Яновича про інтеграцію з Митним Союзом, але водночас ми чітко бачили, куди рухатимуться Україна, як розвиватимуться економічна та соціальні сфери, які пріоритети роботи урядовців.

У програмі ж нового Кабміну відсутня Стратегія розвитку країни, не прописані будь-які чіткі критерії вимірювання, не зрозуміло, куди ми рухаємося далі, що маємо для цього робити.

Як результат - замість цілісного підходу ми отримали розірваний документ, в якому кожне Міністерство веде свій напрямок роботи, часто не поєднуючи його з іншими урядовими інституціями.

Одна з причин поганої структурованості програми – не врахування позитивних напрацювань попереднього Уряду. Це виглядає досить дивним, особливо на фоні заяв Гончарука, що він продовжуватиме реформи Уряду Гройсмана. Якби чиновники, які готували документ взяли за основу, програму попереднього Уряду, проаналізували і доопрацювавши “транзитні книги,” які лишили попередні міністри, то ця програма могла б набути змістів, структури, цифр, вимірюваних результатів та чітких індикаторів.

Щоб зрозуміти, як має виглядати насправді програмний документ, варто подивитися на блок Міністерства фінансів. Тому що очільниця відомства Оксана Маркарова працювала і в уряді Яценюка, і Гройсмана, чітко перенесла попередні позиції, якісно сформувавши стратегію розвитку напрямку “публічні фінанси країни”.

Якщо Гончарука не влаштовувала програма Уряду Гройсмана він міг взяти за основу тексти Меморандумів з МВФ. Але і цим шляхом він не пішов – вирішивши зробити самостійний продукт.

Через цю помилку програма вийшла не цілісною і не структурованою, а більшість індикаторів слабо вимірювальні. Зокрема, ефективність не можна вимірювати відсотками, адже за таких обставин багато індикаторів побудовані дуже маніпулятивно.

Економіка

Якщо говорити про окремі галузі то варто розпочати з економіки, яка найбільше турбує наших громадян. На жаль, в програмі абсолютно не прописані пріоритетні галузі її розвитку та не вказані так званні точки зростання. Без цього речення про мільйон робочих місць та 50 мільярдів залучених інвестицій – просто пусті красиві тези.

Судячи з програми єдине, на чому уряд збирається заробляти гроші – це приватизація та продаж землі. Але це як продати нирку – один раз можна, а далі що?

У програмі ігнорується питання того, як Уряд допомагатиме розвиватися малому та середньому бізнесу, який завжди був одним з ключових рушіїв соціальних трансформацій в країні.

Команда Зеленського постійно критикувала попередню владу, за ресурсну модель економіки. На жаль, при цьому вони не показали, яким чином розвиватиметься економіка, і яким чином ми збираємось переходити від ресурсної моделі введення економіки до інноваційної економіки, в основі якої лежить принцип створення товарів із доданою вартістю.

На думку більшості експертів, ми наближаємося до світової економічної кризи і варто усвідомлювати, що наші ресурси (руда, фосфати тощо) не будуть стільки коштувати. Та і земля різко не виросте в ціні. А отже з таким підходом нас чекатимуть недоїмки до державного бюджету.

Недолік цієї програми, як до речі і всіх попередніх, що вона не вказують, як економічні галузі пов’язуватимуть із соціальною та освітньою сферою. Припустимо за п’ять років нам будуть необхідні спеціалісти в певній галузі, і ми їх повинні навчати вже зараз.

Освіта і Медицина

Водночас, якщо говорити про Освіту то великим позитивом є те, що урядовці продовжуватимуть програму "Нова українська школа.” Очевидно це повязано з тим, що нова міністерка Ганна Новосад працювала радником у своєї попередниці Лілії Гриневич. Є велика вірогідність, що колишня очільниця МОНу буде й надалі долучена до процесів і реформа освіти продовжиться.

Блок “Міністерства охорона здоровя” викликає серйозні занепокоєння.

Там є багато абстрактних речей на зразок "люди довше живуть" та "люди швидше одужують", хоча загалом цілі для МОЗу більш-менш притомні. Більше хвилює, як втілюватиметься реформа на тлі внутрішнього конфлікту в міністерстві охорони здоров'я, де під загрозою звільнення опинилися більшість керівників департаментів.

Безпека, Оборона, Інформаційна політика

Найбільш стратегічною вадою Програми, є відсутність в ній блоку, який стосується питань повернення Криму та Донбасу. Складається враження, що Урядовці, не планують наступні п’ять років взагалі працювати у цьому напрямку. Що це – недбалість? Чи Кабінет Міністрів свідомо залишив ці українські землі у сферах впливу російського окупанта наразі не зрозуміло. Але факт лишається – з цими територіями ми не збираємось працювати.

Звісно, в програмі є і позитивні моменти. Зокрема там прописано, незмінність курсу на євроінтеграцію та співпрацю з НАТО, впровадження військових стандартів і процедур НАТО у секторі безпеки і оборони. Є блок протидії російській пропаганді та поширення фейків в інтернеті.

Але цього справді замало для якісного документу. Наразі після прочитання документу складається враження, що хвороба інфантилізму та дилетантства, яка вразила нову владу, передалася не тільки Офісу Президента і парламенту, але й уряду, який від самого початку позиціонував себе як уряд професіоналів і технократів.

Підсумок

Як результат суспільство отримало не професійну Урядову програму, а документ, схожий на презентацію, розбавлену набором модних слів та елементами діджиталізації.

І найгірше в цій ситуації те, що напередодні 2020 року, який обіцяє країні Світову економічну кризу та геополітичну не стабільність, швидше за все монобільшість, не читаючи проголосує Урядову Програму.

А наслідки такого недалекоглядного рішення ми сповна відчуємо вже наступного року.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Загиблі Герої України за вереснь 2019 року ч.2

Загиблі Герої вересня 2019 08

Михайло Васильович Цимбалістий народився 29.07.1985 року у селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області. Мешкав у Тернополі.
Закінчив школу №29 у Тернополі, а 2010 року – Національну Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Від початку війни перебував у лавах наших захисників, брав участь у багатьох важливих військових операціях.

З його загибеллю Україна втратила частку себе. Адже Михайло Васильович був невід’ємною складовою тих її хоробрих та великих синів, які тримають мир у наших домівках на своїх плечах. Професіонал в усьому, палкий та щирий патріот, чоловік, який завжди відділяв головне від другорядного, знаючи, на яку небезпеку наражається, але все одно йшов туди, де була потрібна його присутність, не озираючись назад. Без остраху, без вагань, без сумнів.

Автор не має права заглиблюватися в деталі. Але всім нам варто знати, що такі люди, як Михайло стояли, стоять та завжди стоятимуть на першій лінії оброни. Поки будуть такі, як вони, – ми можемо спати спокійно.

Загинув він 13 вересня пізно увечері у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил під час виконання бойового завдання.

Похований 16 вересня у Тернополі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.

Михайло Цимбалістий нагороджений найвищою відзнакою військової розвідки України – нагрудним знаком "Зірка Слави" (посмертно).

Загиблі Герої вересня 2019 09

Максим Володимирович Кондратюк народився 24.07.1993 року у місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
Старший сержант, військовослужбовець 8-го окремого полку спеціального призначення.

10 вересня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил він зазнав численних вогнепальних осколкових поранень внаслідок підриву на протипіхотній міні. Був евакуйований до Харківського військового шпиталю, у якому 14 вересня близько 7.00 від отриманих ран помер.

Похований 17 вересня у Красилові. У нього залишилися батьки, дружина та донька.

Загиблі Герої вересня 2019 10

Владислав Олександрович Рой народився 30.08.1994 року у селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Після 9 класів Різдвянської школи, Влад вступив до Покровського вищого професійного училища №75, що знаходиться у селі Олександрівка Дніпропетровської області, у якому у 2013 році отримав фах "тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва". Працював на посаді механізатора у фермерському господарстві "Скорпіон".

У грудні 2018 року Влада було призвано для проходження зборів по територіальній обороні та оперативному резерву, спочатку чоловіків з різних РВК доправили до Запоріжжя, а потім – до навчального центру "Десна", де він проходив курси підвищення кваліфікації на посаді номера розрахунку ЗУ 23-2 з 30.01 по 03.03.2019 року. Під час зборів, у лютому цього року, Влад прийняв присягу на вірність українському народові.

У взводі він був одним з наймолодших, проте завжди проявляв розумну ініціативу, сумлінно та без затримки виконував усі поставлені перед ним бойові завдання. І, що дуже важливо, він був самодостатнім, як боєць, його не треба було виправляти чи підштовхувати, він не потребував жодного корегування своїх дій чи то у складі групи, чи то у самостійних завданнях, він все робив майже бездоганно, попри відсутність бойового досвіду. Після навчання у Десні Владислав Олександрович прийняв рішення служити в "Айдарі" та 15.04.2019 підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 17 вересня близько 3.00 в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 19 вересня у Різдвянці. У нього залишилися мати та сестра.

Загиблі Герої вересня 2019 11

Андрій Юрійович Сторожук народився 26.02.1992 року у селі Педоси Хмільницького району Вінницької області. Коли хлопцю було три роки, його забрала до себе на виховання бабуся, і він мешкав у Полтаві. Десять років тому вони повернулися назад до рідного села.
09.03.2015 року його було призвано за мобілізацією, і він служив у лавах ЗСУ до 20.04.2016. Два роки по тому, 26.01.2018 Андрій підписав із ЗСУ контракт на пів року та проходив службу на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї окремої артилерійської бригади, звідки звільнився у вересні того ж року, перейшовши за новим контрактом працювати водієм відділення забезпечення Хмільницького ОРВК. З липня 2019 року він був відряджений до зони ООС.

Він завжди був дуже добрим та неконфліктним, ніколи не пасував перед труднощами, мав гарну звичку долати всі негаразди з посмішкою. До того ж, Андрій Юрійович мав щире серце патріота, коли у військкомат надійшов наказ на відрядження до зони бойових дій, він одразу почав збиратися, кажучи, що готовий їхати будь-якої миті, адже має за плечима бойовий досвід.

Старший солдат, старший механік-водій механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 вересня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 27 вересня у рідному селі. У нього залишилися бабуся та син.

Загиблі Герої вересня 2019 12

Олександр Сергійович Марків (позивний Чумак) народився 06.08.1981 року у місті Обухів Київської області.
Після навчання в Обухівській школі №5 Олександр 2003 року закінчив факультет правознавства Університету Державної фіскальної служби України у місті Ірпінь, де отримав спеціальність юриста. Там пройшов програму підготовки офіцерів запасу, де отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Два роки по тому вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, отримавши фах магістра з обліку та аудиту. Також закінчив курси з підготовки фахівців митного оформлення товарів у Асоціації митних брокерів України.

Працював у впроваджувально-виробничому підприємстві "Біор", в Українському науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, у Державній податковій інспекції Обухівського району, у ПАТ "Київський картонно-паперовий комбінат" та у ЗАТ "Ерго" Обухова.

Брав участь у Революції Гідності 2013-14 років (під час тих подій мешкав у Жовтневому палаці). З березня 2014 до лютого 2015 року Олександр Сергійович служив у Збройних Силах України, прийшовши навесні 2014 року до військкомату добровольцем. Служив командиром взводу на БМП у 72-й окремій механізованій бригаді, де отримав звання лейтенанта, а потім – старшого лейтенанта. Декілька разів йому щастило залишитися живим після шалених обстрілів. Коли він брав участь у рейді під Зеленопіллям, його підрозділ потрапив під обстріл з "Градів", у Олександра Сергійовича все згоріло, залишилися лише каска, камуфляж та автомат, але він тоді вижив. Потім, в районі Гранітного у його БМП найманці РФ влучили з ПТУРа, машина згоріла вщент, але він вижив.

Після закінчення служби у 72-й ОМБр, його було доправлено до Національної Академії Сухопутних Військ імені Петра Сагайдачного, де він пів року провчився на курсах командира зенітно-ракетного взводу. У березні 2016 року він пройшов відбір та розпочав свою службу у лавах Бригади швидкого реагування Національної Гвардії України, займаючи спочатку посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення, а згодом перевівся до зенітно-ракетного дивізіону. У 2018 році, під час перебування бригади на ППД у Гостомелі ніс службу у штабі (займався організаційними справами), але увесь час виказував бажання потрапити на нуль, рвався до бою.

Олександр був дуже світлою та веселою людиною, завжди усім допомагав, навіть маючи офіцерське звання, нічим не ставив себе вище за інших, коли треба було, то чистив на кухні картоплю разом із кухарями підрозділу. Лейтенантом він був лише на папері, а у житті – звичайним, товариським та надійним побратимом, який не припиняв піклуватись про своїх підлеглих, водночас нічим себе серед інших не виділяючи.

Він жваво цікавився історією, літературою по цій тематиці, вивченням західно-слов’янських мов, вітрильним спортом, туризмом та легкою атлетикою. Починаючи з 2009 року брав участь у реконструкціях історичних подій (УНР, Січові стрільці, УПА, дивізія "Галичина"), був активним членом київського клубу історичної реконструкції "Повстанець". Щиро та віддано любив Україну, не показово, а на тих тонесеньких струнах невидимого зв’язку зі своєю Батьківщиною. Ця людина достеменно знала, що таке – бути патріотом, такі люди несуть на своїх плечах країну та саме вони роблять історію. Такі люди, як Олександр Сергійович, є взірцями нескореного українського духу.

Старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення Національної Гвардії України.

27 вересня о 16.47 у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Донецькій області, під час мінометного обстрілу наших позицій він зазнав важкого осколкового поранення голови, від якого помер о 19.30 під час операції у лікарні Світлодарська.

Поховали Героя 30 вересня в Обухові. У нього залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та син.

Загиблі Герої вересня 2019 13

Володимир Анатолійович Аджавенко (позивний Аджа) народився 20.05.1995 року у Маріуполі.
Свою війну Аджа розпочав у складі окремої зведеної штурмової роти "Карпатська Січ" 93-ї окремої механізованої бригади, а 30.06.2015 року був призваний до батальйону "Донбас", служив солдатом на посаді стрільця-санітара 6-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) 18-го полку спеціального призначення Національної Гвардії України. Він брав участь у боях у районах Широкиного та Мар’їнки, хлопець з очами, сповненими якимось запальним світом жаги до бою, адже він виріс у Маріуполі, місті, яке дуже постраждало під час першого року війни.

Володимир дуже захоплювався боксом, брав участь у різноманітних змаганнях, мав декілька нагород. Він, взагалі, був спортивною людиною, цікавою та позитивною, доброю та веселою, Володимир завжди був готовий їхати на бойові, куди накажуть, попри можливі ризики небезпеки. 19.09.2016 року він звільнився з батальйону, перебуваючи на посаді старшого стрільця-кулеметника 5-го відділення 3-го взводу 3-ї роти БСП "Донбас" (РБ), та повернувся додому, але вже за пів року пішов знову до війська, підписавши із ЗСУ контракт.

Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

11 вересня близько 13.00 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області Аджу поцілив снайпер найманців РФ. Поранення було надважким, куля увійшла під лівим оком та вийшла зі скроні, розтрощивши кістки та частину мозку. Спочатку його доправили до лікарні міста Селідове, а потім військовою авіацією перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Володимир понад два тижні боровся зі смертю, але цього разу вона перемогла. 28 вересня о 23.30 він помер.

Поховають Володимира Анатолійовича у Маріуполі. У нього залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.

ПІСЛЯМОВА

Снайпер зайняв свою позицію задовго до початку атаки. Він лежав нерухомо, відчуваючи, як холод поступово сковує його тіло, але не ворушився, нічим не видаючи свою присутність. Снайпер знав, о котрій усе почнеться, знав, на якій саме ділянці сектора, але до початку бою вогонь не відкривав, хоча іноді бачив в оптику, як пересуваються в окопі солдати, він міг легко зняти їх, проте палець біля спускового гачка не ворушився. Дуло гвинтівки плавно та безшумно рухалося в прохолодному нічному повітрі, оманлива тиша нависла над полями, що оточували передову. Засохла стеблинка якоїсь трави боляче вколола під носом, і снайпер дуже повільно взяв її до рота, відкусивши набридливий кінчик, діючи одними зубами і не ворушачи головою. Дуже обережно виплюнувши стеблинку на землю, він знову зосередився на місці, де незабаром повинні були відчинитися двері до пекла.

Загриміло, засяяло та запалало трохи раніше, оскільки їхню передову групу помітили зі спостережного поста, ніч роздиралася спалахами з усіх боків, а біля снайпера було тихо, він лежав у відносному віддаленні від епіцентру бою. Його завданням було придушувати вогневі точки підрозділів Збройних Сил України, щоб забезпечити максимальне прикриття під час атаки. І коли настав його час вступити до гри, він в неї вступив, і тепер кожна фігура противника могла дістати кулю. Очі снайпера звузилися, фокусуючи точність погляду, він бачив, як з бійниці плювався вогнем кулемет, але кут огляду був трохи зсунутий убік, і помітити того, хто стріляв все ніяк не вдавалася. Людина, яка лежала нерухомо на холодній землі, чекала свого часу, чекати снайпер умів, годинами пильно спостерігати в оптику, в очікуванні тієї самої секунди, коли потрібно буде здійснити постріл.

Хмари, що швидко летіли по небу, майже зникли, віднесені кудись на схід сердитим осіннім вітром, бліді краплі зірок мовчки спостерігали за сектором, в якому люто ревів бій. Відразу стало ще холодніше, але снайпер не звертав на це уваги, зосередившись на вогневій позиції, яку він взяв під приціл. Позиція випускала чергу за чергою, працювали й інші вогневі точки, такі мовчазні ще десять хвилин тому окопи огризалися десятками безперервно стріляючих стволів. Боковим зором снайпер вловив рух, і дуло стрімко перемістилося трохи убік, у напрямку до позиції бігла фігура солдата, її чітко було помітно в оптику. Снайпер затамував подих і вистрілив, а коли фігуру кулею відкинуло до стіни окопу і до неї рвонув інший солдат, що з'явився саме з тієї самої вогневої точки, він натиснув на гачок ще раз.

Бій тривав близько двох годин, і припинився, коли вже почало світати, і в небі одна за однією згасали та щезали зірки, які витісняло світло ранкового сонця. Вітер, що безперервно дув усю ніч, нарешті вщух, і клуби диму від палаючих колод ліниво підіймалися догори, від воронок, що оточували позицію, пахло попелом і свіжою землею, що була щедро розкидана навколо, упереміш із зеленим листям, вирваним із літа цим першим справжнім похолоданням. Солдата та командира знайшли, вони лежали майже впритул, під кожним на землі розпливлася темна пляма; командиру розірвало сонну артерію, і він стік кров'ю, а солдат навіть не встиг закрити очі, настільки швидкою була смерть від снайперської кулі в серце. Почорнілі після тривалого бою руки друзів дбайливо підняли кожного з них і поклали на ноші, темні плями на землі від крові полеглих солдатів злилися в одну велику.

Їх поховали в один день, одного в столиці, іншого - в маленькому селі. На прощанні з командиром плакали родичі та друзі, щільним кільцем оточуючи труну, військові стояли з кам'яними обличчями, беззвучно кусаючи губи, виступали представники адміністрації, кажучи у мікрофон заїжджені слова, юрмилися поруч журналісти центральних видань і оператори телеканалів, готуючи свої репортажі про похорон чергового Героя, який загинув на війні. У сироти не було родичів, тому на його похоронах були присутні лише військові, священик і селяни, які прийшли попрощатися з хлопцем, якого вони майже не знали. Там не було журналістів, не було функціонерів, не записувалися інтерв'ю, людей було небагато, і невдовзі всі пішли з сільського кладовища.

Під вечір із заходу знову набігли важкі хмари, що закрили небо та низько нависли над землею; маленька сіра пташка злетіла з гілки великого клена, що ріс біля свіжої могили, посиділа на хресті, поцвірінькала хвилинку та понеслася у своїх справах. На цвинтар опускалася ніч, затишна та спокійна, без стрілянини, вибухів і криків, і не було навколо траншей, бліндажів та вогневих точок, земля не приховувала у собі міни, це була мирна територія, війна вирувала далеко, і тут здавалася чимось незначним та ілюзорним.

От тільки цілком реальними були могильний хрест та молодий солдат, який лежав під ним.

Ян Осока, "Цензор.НЕТ

Загиблі Герої України за вереснь 2019 ч.1

01.10.19 00:02 
Загиблі Герої вересня 2019
Автор: Ян Осока
У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за вересень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
Зі світлинами дивитися тут:

ВСТУП

Ще вчора було літо, а вночі піднявся злий колючий західний вітер, що крижаним язиком проводив по завмерлому в заціпенінні листю, змушуючи його з ледве чутним шелестом осипатися, дивним зеленим покривалом устеляючи холодну землю. Вітер гострим скальпелем різав обличчя та руки, задубілі пальці обпікала холодна сталь автомата, вітер бив в очі, і  вони постійно сльозилися так, що доводилося їх весь час витирати, щоб нічні тіні сірої зони не втрачали чітких контурів. Ніч була доволі похмурою, над головою стрімко проносилося рване біле ганчір’я хмар, а в проміжках між ним виблискували яскраві кристали зірок. Вітер наче здув із них увесь літній пил, повернувши їм свіжий блиск відшліфованих діамантів.

Солдат стояв на взводному спостережному пункті, безперервно вдивляючись у темряву, що плювалася йому в обличчя сильними поштовхами осені. Похолодання прийшло зненацька, тому доводилося терпіти, оскільки будь-якої миті темрява могла ожити пересуванням ворожої розвідгрупи, а якщо її проґавити, то наслідки були б набагато страшніші, ніж вітер, що бив в обличчя. І солдат мовчки терпів, терпляче чекаючи закінчення бойового, коли можна буде здати зміну та повернутися до теплого бліндажу, щоб випити декілька склянок гарячого чаю, відчуваючи, як потроху зігрівається у венах застигла кров. Останнім часом в їхньому секторі активізувався ворог, ледь не щоночі здійснюючи візити до наших позицій. На сусідньому ВОПі вчора було двоє двохсотих, на більш віддаленому позавчорашньої ночі вбили одного. Тому по відділенню вийшов наказ, але і без наказу він знав, що потрібно вести пильне та ретельне спостереження за прихованою нічною шаллю землею.

У солдата не було нікого. Батька він взагалі не знав, а матусю ледь пам'ятав - коли йому було чотири роки, вона померла. Ще за пів року не стало діда, який забрав його до себе, а інші близькі та неблизькі родичі не з’являлися, тому маленький хлопчик залишився сам на сам з усім світом, якому було на нього плювати. Дитбудинок, інтернат, училище - все це розпливчастим мазком сірого промайнуло та зникло, вирвавши з життя півтора десятка років з такою самою легкістю, з якою зараз холодний вітер зривав з гілок листя. Він погано пам'ятав той період та й особливо не було чого там згадувати, життя одинака постало перед ним у всій своїй жорстокій красі, коли потрібно було щосили борсатися на поверхні, щоб його не затягло мулисте дно. Він рано зрозумів, що потрібно бути сильним і твердим, наполегливим і цілеспрямованим, завзятим і сміливим для того, щоб уникнути невеселої долі добувати їжу по смітниках і голитися під відкритим небом.

Того дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, він сам пішов до військкомату з паспортом і свідоцтвом про народження. Армія на той час була єдиним виходом, і він не став чекати, допоки вона про нього згадає, а нагадав про себе сам. Його з радістю призвали, і молодий хлопець, який ніколи не знав батьківського тепла і турботи держави, відправився служити своєму народові, а рік по тому в країну завітала війна, і все перевернулося з ніг на голову. Радість перемог швидко змінилася на жах і шок поразок, Збройні Сили, наспіх укомплектовані з мобілізованих і добровольців, поспіхом відступали, відкочувалися, потрапляли в оточення, розстрілювалися й вмирали на сході. Не роздумуючи, він прийняв рішення підписати контракт, адже на гражданці його, ще одного сироту, з важкою долею нікому не потрібної людини, ніхто не чекав.

Минуло п'ять довгих років, і майже не залишилося секторів, у яких не побував би солдат. Сипав з неба сніг і лив проливний дощ, колосилися та в'янули польові трави, одне зруйноване село змінювалося на інше, тільки загиблі в боях друзі залишалися в пам'яті випаленими болем клеймами. Їхні обличчя постійно приходили до нього у снах, про кожного він завжди пам'ятав, про посічених осколками, убитих снайперами, згорілих в БМП своїх найкращих друзів, що з'явилися в його житті на війні, і залишились на ній назавжди. Десь далеко від лінії фронту світ жив своїм життям. Приходили і йшли у забуття політики, з'являлися у продажу нові моделі телефонів та смарт-годинників, радісні голоси у рекламі розповідали, скількох проблем можна позбутися за допомогою всього лише однієї пігулки якихось ліків, а на нульових позиціях сектору тільки життя та смерть нескінченно крутили колесо рулетки, і ніхто не знав, на кого воно вкаже сьогодні.

Вітер боляче сік по щоках, перший подих осені виявився раптовим та дуже сильним, і нагадував про те, що незабаром настане чергова зима. Солдат дуже змерз, але саме той рятівний холод не давав розслабитися і дозволив йому помітити, як легенько гойднулася у бік ніч, відсунута темними силуетами людей, що обережно підповзали до ВОПу. Перша кулеметна черга висмикнула з бліндажа всіх бійців з відділення, вибухи лунали один за іншим, розкидаючи навколо зазубрений метал. Перша хвиля найпотужнішої за останні пів року атаки на позиції підрозділу негайно змінилася наступною, хвилі накочували без зупинки, вщент розбиваючи укріплення та залишаючи за собою острівці вогню. Командир відділення, пригинаючись, помчав на спостережний пункт, але раптом щось жбурнуло його об стіну бліндажа, і він повільно сповз на землю, притискаючи руку до шиї, з якої гарячим фонтаном била кров.

Солдат все це бачив на власні очі, як упав навзнак його командир, його друг, якого він безмірно поважав і любив. Сирота, який до армії не знав у житті тепла та справжньої дружби, міцно прикипів до командира, вони пройшли разом через довгі роки виснажливої та безжальної війни. І побачивши, як того поранило, солдат рвонув на допомогу.

Він не добіг зовсім трохи.

Загиблі Герої вересня 2019 01

Олександр Володимирович Грицаюк народився 07.11.1971 року у селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. З 2004 року мешкав у місті Христинівка.
1988 року закінчив 10 класів Сарнівської загальноосвітньої школи, після чого навчався у Черкаському клубі юних моряків, згодом також отримав фахи електромеханіка загального профілю, машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. На строкову Олександра Володимировича було призвано 1989 року, проходив службу у танкових військах. Працював у колгоспі "Перемога" у Сарнах. А згодом – електриком у локомотивному депо Христинівки.

Він був добрим другом та батьком, мав авторитет серед колег та друзів, любив свою родину, ну було у його характері злості, Олександр був добряком та душею компанії, розганяючи погані настрій та думки інших лише однією своєю появою.

Восени 2017 року він прийшов до військкомату добровольцем та 31.10.2017 був призваний за контрактом Христинівським РВК.

Сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону взводу зв'язку 3-ї танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

25 серпня об 11.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області він зазнав вкрай важких мінно-вибухових осколкових поранень, від яких помер 1 вересня в обласній клінічній лікарні імені Мечникова.

Похований 3 вересня у Сарнах. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, дружина та четверо дітей.

Загиблі Герої вересня 2019 02

Андрій Юрійович Проценко народився 30.09.1994 року у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.
2010 року хлопець закінчив Бохоницьку середнью загальноосвітню школу, після чого вступив до державного професійного технічного навчального закладу "Гніванський професійний ліцей", у якому здобув фах "машиніст-кранівник" у 2013 році.

Андрій завжди мав гарний настрій, даруючи посмішку оточуючим. Доброзичливий, щирий, уважний та справедливий, йому й на думку ніколи не спадало відмовити комусь у допомозі, оминути увагою чи залишитись байдужим. Ні, він намагався усім в усьому допомогти, був надійним товаришем для друзів та люблячим сином для батьків.

Він захоплювався полюванням та риболовлею, мав мрію створити власну сім’ю та придбати собі автівку. А найважливішою подією за останні роки в його житті стало народження його племінниці, яку він дуже любив, проводячи поруч із нею весь вільний час.

16.04.2014 року Андрій був призваний за контрактом Вінницьким ОРВК. Три рази він був у зоні АТО/ООС, в останнє вирушив на передову 16.05.2019 року.

Солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних Сил ЗСУ. Був відряджений до 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 2 вересня рано-вранці в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. За пів години помер на руках військових медиків.

Похований 5 вересня на кладовищі №2 у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.

Загиблі Герої вересня 2019 03

Едуард Олександрович Шахов (позивний Шах) народився 12.12.1993 року у селі Долинське Чаплинського району Херсонської області.
Після закінчення школи Едуард вступив до історичного факультету Донецького Національного Університету, де його і застала війна. Через проукраїнську позицію Шах навіть потрапив у полон, але зміг вижити та вибратися до радної Херсонщини. Напевно, саме тоді він ухвалив важливе рішення – захищати Батьківщину від агресора та окупанта.

Влітку 2015 року Шах прийшов до лав батальйону "Азов", у якому служив на посаді командира відділення, а згодом здобув ще фах парамедика. За згадками побратимів, це була безстрашна та відважна людина, яка була прикладом для інших, хоробро та відчайдушно воюючи за свою землю.

Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.

4 вересня близько 18.35, в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області, він дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ, та за годину помер у центральній лікарні Бахмута.

Похований 7 вересня у Долинському. У нього залишилися мати та сестра.

Загиблі Герої вересня 2019 04

Михайло Володимирович Ткачишин народився 20.09.1988 року у Херсоні. Мешкав у місті Новояворівськ Львівської області.
2017 року, після проходження строкової, Михайло підписав контракт та служив на посаді інструктора у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Збройних Сил України. З квітня цього року служив у 53-й ОМБр та виконував бойові завдання на передовій.

Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 5 вересня о 20.30 під час виконання бойового завдання на Горлівському напрямку від кулі снайпера найманців РФ.

Похований 9 вересня у Херсоні. У нього залишилися батьки, дружина та син.

Загиблі Герої вересня 2019 05

Микола Миколайович Обуховський народився 10.10.1986 року у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у селі Луч Вітовського району.
Хлопець закінчив Великомечетнянську середню загальноосвітню школу, у 2008-2009 роках проходив у Полтаві строкову службу. У війську перебував з 2015 року, спочатку на Ширлані, потім у зоні АТО. Брав участь у міжнародних військових навчаннях Sea Breeze, що проходили в Одеській та Миколаївській областях з 31.08 по 12.09.2015 року.

Він був прекрасною людиною з гарним почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, відданим їй до кінця, чудовим фахівцем з рукопашного бою та стрільби, дуже захоплювався також парашутним спортом, ретельно шанував традиції морської піхоти та ВМС.

Прапорщик, технік відділення повітряно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 14 вересня у селі Луч. У нього залишилися мати, сестра, дружина та донька.

Загиблі Герої вересня 2019 06

Олександр Валерійович Лінчевський народився 16.04.1998 року у селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
2013 року він закінчив 9 класів Матусівської школи №2, після чого вступив до держаного навчального закладу "Звенигородський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів" у селі Козацьке, після навчання у якому був призваний на строкову. Повернувшись додому, деякий час працював у Києві на будівництвах, а 24.04.2018 підписав із ВМС контракт.

Його класний керівник Катерина Олександрівна у розмові з автором з теплим сумом згадувала Олександра, як  товариську та веселу людину, відверту та чесну, роботящу та безвідмовну, дитину, яку вона запам’ятала саме через її позитивність та відсутність паростків поганих звичок. Нещодавно вона поливала квіти у класі, де навчався Сашко, а на партах стояли перевернуті стільці, і на одному з них його почерком було маркером написано "Лінчевський", її немов вдарило струмом, і вона довго плакала у порожній класній кімнаті за тією дитиною, з якої виріс такий чоловік, якому назавжди залишиться 21 рік.

Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 14 вересня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та чотири сестри (Олександр Валерійович був найменшим у цій багатодітній родині).

Загиблі Герої вересня 2019 07

Валерій Георгійович Шатурський (позивний Череп) народився 20.01.1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. Коли хлопцю було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія по програмі підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі.
Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу у Хмельницькому, а з 26.11.2015 – у батальйоні "Донбас". Спочатку він обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення "Донбас" (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної Гвардії України, а з 16.09.2016 був переміщений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ.

За ці роки він встиг повоювати по всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях в районах Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Це далеко не всі назви, але якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках цієї війни, де б він не побував.

На першому місті у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валеру, навпаки, він огорнув її такою великою турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожний з нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав, коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні, його несамовиту та шалену турботу помітили навіть лікарі, які запропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі.

Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валера познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку він мав у своєму розпорядженні, він намагався бути поруч з сім’єю, телефонував їм увесь час, іноді вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазячи на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей – це було те, заради чого він жив.

Його виділяла гостро заточена чесність. Не можна було чекати від Черепа якоїсь брехні, це йшло врозріз з його життєвими переконаннями, це було чужим для нього. Він у дечому був своєрідний: думав по-своєму – робив, вирішив – зробив. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу – і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день зараз чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він казав, що там, на нулі, його досвід завжди стане у нагоді, когось навчить, когось врятує.

Валерій Георгійович прагнув завжди вчитися на досвіді інших, підказках, помилках тощо. Він завжди мав на меті розвиватися, досягти чогось більшого, не тупцюватися на місці, а йти уперед, шліфуючи свої вміння та професійні здібності, його талант імпровізації ще більше допомагав йому у цій справі. Разом із тим він ніколи не відмовляв комусь в увазі, був готовий вислухати, порозмовляти, порадити. Чесно визнавав, коли був неправий, мав цей рідкісний дар не приховувати свої помилки, а робити з них правильні висновки.

Минулої зими він пройшов курс навчань на сержантські звання у Золочеві по програмі канадських фахівців. Та й по життю він умів робити все: чи то розібрати та зібрати автівку, чи то полагодити комп’ютер, у Валери не було вузької спрямованості у знаннях, спектр його здібностей охоплював майже все, що існує у природі.

Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення "Донбас" 15-го окремого Слов'янського полку Східного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України.

Він загинув 12 вересня вдень у Донецькій області внаслідок обстрілу наших позицій.

Похований 17 вересня на Алеї Героїв Старокримського кладовища Маріуполя. У нього залишилися дружина, син та донька.


Загомоніла Україна

Анатолій Ковальов: Друзі. Прошу відредагувати та висловити свої зауваження щодо проекту Резолюції мітингу Підприємців+фермерів, що відбудеться в Черкасах 07 жовтня 2019р. Дякую.

Відкрите звернення

Президенту    України  -  Володимиру   Зеленському

Голові Верховної Ради України – Дмитру Разумкову

Прем’єр   Міністру   України  –  Олексію    Гончаруку

Депутатам Верховної Ради України

Шановні наші високопоставлені добродії!

До Вас звертаємося  – представники громадських організацій та профспілок підприємців малого та середнього бізнесу, а також фермери та представники сільськогосподарських підприємств Черкаської області.  Ми сьогодні з’їхалися на мітинг в  Черкаси для обговорення наболілих проблем та висловити свої думки і пропозиції. Всеукраїнський мітинг підприємців пройшов в Черкасах 19.09.2019,  також всеукраїнський мітинг пройшов під офісом Президента України 30.09.2019р, а також мітинг за продовження мораторію на продаж землі с/г призначення  пройшов 03.10.2019р під стінами Верховної Ради України.

Нас хвилює те, що вперше за попередніх 27 років до мітингуючих, які являлися делегатами понад мільйону  представників малого та середнього бізнесу, фермерів, селян,  не вийшли керівники держави на обох мітингах в Києві, а також ніхто із представників влади не вийшов до мітингуючих в Черкасах, хоча всі вони були повідомлені в установленому законом порідку.

Не відповіли  нам також на письмові звернення ні Президент України, ні Голова Верховної Ради, ні Прем’єр міністр.

Таке відношення керівників державою нами розцінюється як грубе порушення Конституції України та виникає підозра, що владу в Україні стали очолювати не особи, які  служать Українському народу та дотримуються Конституції України, а особи, які діють на шкоду громадян України.

Це підтверджується цілим рядом Законів України  та законопроектів, зокрема що погіршують умови  діяльності представниками малого і середнього бізнесу, підготовкою до відміни мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, створення хиткого становища, яке може призвести до здачі території східних земель України, не створення умов прискорення економічного розвитку України, відсутність умов по збереженні здоров’я і довголіття громадян держави,  погіршення освітніх і культурних функцій держави. Всі ці процеси спонукали масовому виїзду громадян на заробітки та постійне місце проживання за кордон. Зменшується катастрофічно кількість населення в Україні. Все це можна розглядати як чітко спланований геноцид Українського народу.

Стаття 5. Конституції України вказує, що:

… єдиним джерелом влади в Україні є народ. … Ніхто не може узурпувати державну владу.

Інші статті підкреслюють, що:

-        При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

-        Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

-        Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

 Ми проголошуємо свої вимоги та побажання:

1.     Докорінно змінити відношення до масових зібрань громадян, вивчати їх запити, пропозиції та негайно реагувати на них. Дотримуватися прийнятих в державі заходів щодо реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016 – 2020 роки. Взяти за практику, щоб до мітингуючих кожного разу виходили відповідні представники органів влади та давали відповідь на суспільні запитання і вирішували проблеми. По кожному факту регіональних чи всеукраїнських зібрань громадян - місцеві представники органів влади або центральні органи влади приймають відповідні рішення по задоволенні потреб суспільства.

2.     Народним депутатам не голосувати за закони, які явно шкодять розвитку виробництва в Україні, ускладнюють діяльність малого та середнього бізнесу, які спрямовані на знищення або послаблення фермерства, які спрямовані на погіршення життя населення або його прихованого знищення.

3.     Ми констатуємо факти незадовільних умов для розвитку товарного виробництва в Україні, як наслідок – безробіття, бідність населення, виїзд його за кордон, катастрофічне зменшення народжуваності та тривалості життя, зменшення обігової маси грошей, падіння економіки. Все це наслідок недолугої політики, яка виражена у створенні несприятливих умов для малого та середнього бізнесу, погіршення умов ведення фермерських господарств (щільність фермерських господарств у  сусідній Польщі  на порядок вища). Ми вважаємо, що перешкоди діяльності створюються штучно: навмисне створено систему оподаткування  (ПДВ), щоб виробництво було не рентабельним, щоб в Україні товарного виробництва не було, щоб Україна була сировинним джерелом для інших країн. Крім тягаря прямих податків щорічно удосконалюється тягар непрямих податків у вигляді різного роду обов’язкових платних послуг: паспортів, ліцензій,  програмного забезпечення,  кадастрів, касових апаратів. І всі ці речі, які потрібні державним органам для контролю розробляє не держава (безкоштовно підприємцеві чи фермеру), а розробляють штучно створені можновладцями приватні структури, цим обдираючи до ручки малий і середній бізнес.

4.     Приклади можна взяти не лише із сусідньої Польщі. Показовий приклад держави Ізраїль, де взагалі заборонена продаж земель сільськогосподарського призначення. В цій державі не євреї не можуть керувати ні банками ні державними установами, не можуть керувати підприємствами. Тому ця держава процвітає.  В нас все навпаки.  Тому доцільно питання захисту земель, їх обігу в Україні вирішити по ізраїльському принципу.  В паспорті громадянина України відновити графу «національність» та запровадити участь в управлінні державою і в керівництві ключовими підприємствами – щоб сюди входили представники всіх національностей, що проживають в Україні пропорційно їх чисельності в державі.

5.     Ми закликаємо всіх представників Українського середнього класу (підприємців малого та середнього бізнесу, фермерів та сільгоспвиробників, вчителів, лікарів, культпрацівників, військових та пенсіонерів, службовців та студентів) згуртуватися по захисту від знищення суверенітету, цілісності, економічної незалежності держави Україна, захисту життя та здоров’я населення, його добробуту.   
 
Прийнято одноголосно на мітингу підприємців та фермерів Черкаської області

07 жовтня 2019р.                                м. Черкаси.

Уточнення проекту Резолюції-Звернення. Корегуйте та підказуйте,будь ласка

Президенту    України  -  Володимиру   Зеленському

Голові Верховної Ради України – Дмитру Разумкову

Прем’єр   Міністру   України  –  Олексію    Гончаруку

Депутатам Верховної Ради України

Шановні наші високопоставлені добродії!

До Вас звертаємося  – представники громадських організацій та профспілок підприємців малого та середнього бізнесу, а також фермери та представники сільськогосподарських підприємств Черкаської області.  Ми сьогодні з’їхалися на мітинг в  Черкаси для обговорення наболілих проблем та висловити свої думки і пропозиції. Всеукраїнський мітинг підприємців пройшов в Черкасах 19.09.2019,  також Всеукраїнський мітинг пройшов під офісом Президента України 30.09.2019р, а також мітинг за продовження мораторію на продаж землі с/г призначення  пройшов 03.10.2019р. під стінами Верховної Ради України.

Нас хвилює те, що вперше за попередніх 27 років до мітингуючих, які являлися делегатами понад мільйону  представників малого та середнього бізнесу, фермерів, селян,  не вийшли керівники держави на обох мітингах в Києві, а також ніхто із представників влади не вийшов до мітингуючих в Черкасах, хоча всі вони були повідомлені в установленому законом порядку.

Не відповіли  нам також на письмові звернення ні Президент України, ні Голова Верховної Ради, ні Прем’єр міністр.

Таке відношення керівників державою нами розцінюється як грубе порушення Конституції України та виникає підозра, що владу в Україні стали очолювати не особи, які  служать Українському народу та дотримуються Конституції України, а особи, які діють на шкоду громадян України.

Це підтверджується цілим рядом Законів України  та законопроектів, зокрема що погіршують умови  діяльності представників малого і середнього бізнесу, форсування відміни мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, створення хиткого становища, яке може призвести до здачі території східних земель України, погіршення умов економічного розвитку України, відсутність умов по збереженні здоров’я і довголіття громадян держави,  ослаблення освітніх і культурних функцій держави. Всі ці процеси спонукали масовому виїзду громадян на заробітки та постійне місце проживання за кордон. Зменшується катастрофічно кількість населення в Україні. Все це можна розглядати як чітко спланований геноцид Українського народу.

Стаття 5. Конституції України вказує, що:

… єдиним джерелом влади в Україні є народ. … Ніхто не може узурпувати державну владу.

Інші статті підкреслюють, що:

-        При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

-        Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

-        Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

Ми проголошуємо свої вимоги та побажання:

1.      Докорінно змінити відношення до масових зібрань громадян, вивчати їх запити, пропозиції та негайно реагувати на них. Дотримуватися прийнятих в державі заходів щодо реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016 – 2020 роки. Взяти за практику, щоб до мітингуючих кожного разу виходили відповідні представники органів влади та давали відповідь на суспільні запитання і вирішували проблеми. По кожному факту регіональних чи всеукраїнських зібрань громадян - місцеві представники органів влади або центральні органи влади приймають відповідні рішення по задоволенні потреб суспільства.

2.      Народним депутатам не голосувати за закони, які явно шкодять розвитку виробництва в Україні, ускладнюють діяльність малого та середнього бізнесу, які спрямовані на знищення або послаблення фермерства, які спрямовані на погіршення життя населення або його прихованого знищення.

3.      Ми констатуємо факти незадовільних умов для розвитку товарного виробництва в Україні, як наслідок – безробіття, бідність населення, виїзд його за кордон, катастрофічне зменшення народжуваності та тривалості життя, зменшення обігової маси грошей, падіння економіки. Все це наслідок недолугої політики, яка виражена у створенні несприятливих умов для малого та середнього бізнесу, погіршення умов ведення фермерських господарств (щільність фермерських господарств у  сусідній Польщі  на порядок вища). Ми вважаємо, що перешкоди діяльності створюються штучно: навмисне створено систему оподаткування  (ПДВ), щоб виробництво було не рентабельним, щоб в Україні товарного виробництва не було, щоб Україна була сировинним джерелом для інших країн. Крім тягаря прямих податків щорічно удосконалюється тягар непрямих податків у вигляді різного роду обов’язкових платних послуг: паспортів, ліцензій,  програмного забезпечення,  кадастрів, касових апаратів. Якщо всі ці речі потрібні державі, то вона повинна їх безкоштовно дати учасникам бізнесу. Заборонити державницькими  функціями займатися штучно створеним можновладцями приватним структурам, цим обдираючи до ручки малий і середній бізнес.

4.      Приклади можна взяти не лише із сусідньої Польщі. Показовий приклад держави Ізраїль, де взагалі заборонена продажа земель сільськогосподарського призначення. В цій державі не євреї не можуть керувати ні банками ні державними установами, не можуть керувати підприємствами. Тому ця держава процвітає.  В нас все навпаки.  Тому доцільно питання захисту земель, їх обігу в Україні вирішити по ізраїльському принципу.  В паспорті громадянина України відновити графу «національність» та запровадити участь в управлінні державою і в керівництві ключовими підприємствами – щоб сюди входили представники всіх національностей, що проживають в Україні пропорційно їх чисельності в державі.

5.      Ми закликаємо всіх представників Українського середнього класу (підприємців малого та середнього бізнесу, фермерів та сільгоспвиробників, вчителів, лікарів, культпрацівників, військових та пенсіонерів, службовців та студентів) згуртуватися по захисту від знищення суверенітету, цілісності, економічної незалежності держави Україна, захисту життя та здоров’я населення, його добробуту.   

6.      Ми вимагаємо, щоб перед прийняттям всіх законів відбулося широке їх громадське обговорення із залученням представників бізнесу, сільськогосподарських виробників, громадськості та інших зацікавлених сторін.

7.      Ми вимагаємо створення Координаційної ради при Президентові України з питань розвитку малого підприємництва та фермерства, членами якої будуть висунуті нами представники.

 Прийнято одноголосно на мітингу підприємців та фермерів Черкаської області

07 жовтня 2019р.                                м. Черкаси.

(Просимо відповідь на Звернення надіслати на адресу: 18001, м. Черкаси, вул. Благовісна,182, кв,44, Черкаська обласна організація Всеукраїнської профспілки працівників підприємців торгівлі, громадського  харчування та послуг).


Сценарії завершення російсько-українського конфлікту

Аналітики "Левіафан" озвучили сценарії завершення російсько-українського конфлікту
Правовий статус окупованих територій, питання освіти і соціального забезпечення - директор Аналітичної групи "Левіафан" Микола Мельник окреслив лише частину гострих проблем, які необхідно вирішити після завершення українсько-російського конфлікту.

Для обговорення цих та інших питань ГО "Аналітична група "Левіафан" зібрала на круглому столі "Окуповані території: візія життя після звільнення" в прес-ценрі "Українських Новин" депутатів, експертів, політологів та юристів .

Першим слово було надано депутату Верховной Ради від фракції "Європейська солідарність" Ахтему Чейгозу. Він вважає неправильним негайне проведення виборів на Донбасі, що передбачає "формула Штайнмайєра", навіть із відведенням військ бойовиків. Пояснює свою позицію тим, що 5 років окупації мали великий вплив на свідомість та психологію людей, і населенню необхідний час, для реабілітації.

Також він додав, що українцям потрібно готуватися до повернення Криму. "Не стільки ставити питання коли це трапиться, скільки кожен день займатися цим планомірно, і бути готовими".

Експерт громадської організації "Слова і діло" Валентин Гладких проаналізував 3 сценарії завершення конфлікту між Україною і Росією.

1 сценарій - програш. Україна беде боротьбу "на рівні" з Росією завдяки допомозі західних партнерів. Залишається питання: втативши цю підтримку, чи зможемо ми й далі вести боротьбу? Гладких переконаний, що це питання суто умоглядне, і відповідь на нього може бути доволі траматичною.

2 сценарій - компроміс. Експерт зазначає, що сценарію компромісу з Кримом він не бачить, тому що територія суто "віджата" - можливий варіант або повернення, або неповернення.

Звертаючись до територій ОРДЛО, необхідно визначити мету України: повернення людей, повернення територій чи повернення людей разом з територіями?

"Принципо важливо усвідомлювати, що насправді війна ведеться на Сході не за території, війна ведеться за державний суверенітет. Мета Росії - обмежити державний суверенітет", - зазначає Валентин.

Гладких побоюється, як би нам не довелося обирати між державним суверенітетом і територіальною цілісністю. Зазначає, що в такому виборі, він надав би перевагу суверенітету. "Краще в ЄС і НАТО без ОРДЛО, ніж з ОРДЛО без ЄС і НАТО", - підсумував він.

3 сценарій - перемога. Росія відчула всю силу української армії, платить 300 трильйонів контрибуцій, усі майбутні покоління росіян будуть спокутувати їхню провину і виплачуватимуть данину, поки українці будуть лежати на пляжі у деокупованому Криму і пити апельсиновий сік. Непоганий варіант, чи не так? Але, чомусь, Гладких сумнівається в його реалістичності.

Потрібно розуміти, що ці сценарії не рівновірогідні, і потрібно тверезо оцінювати ситауцію як всередині країни, так і за її межами.

Далі слово взяв радник Міністра внутрішніх справ Михайло Апостол, який, в свою чергу, нагадав про стетегію "малих кроків" міністра зовнішніх справ Арсена Авакова, в яку входять такі пункти: відведення військ, миротворча місія, утворення державних інститутів на окупованих територіях, реінтеграція, гуманітарне розмінування, відновлення паспортів, інфракстуктури, повернення переселенців і участь у державних виборах.

Державі ж, на його думку, необхідно ухвалити закон про амністію та закон про колаборантів, а також забезпечити комунікаційну стратегію.

Апостол підсумував свій виступ закликом: потрібно не лише говорити, а й діяти!