О сообществе

Про все, що відбувається, відбувалося чи буде відбуватися у нашій країні. Про проблеми, з якими стикається у своєму розвитку Україна, про її історію, культуру і мистецтво. Про красу і розвиток її складових частин - областей, міст і селищ. Про все це тут - у співтоваристві "Велика Україна".
Вид:
краткий
полный

Велика Україна

Про комендантську годину

В Україні планується введення комендантської години для підлітків, на зразок тої, що вже деякий час діє в Житомирі. 

Під час дії комендантської години обмежується перебування дітей і підлітків до 14 років у суспільних місцях - у розважальних установах, комп'ютерних клубах, на вулицях без супроводу батьків або осіб, які їх замінюють після 22 години, та підлітків від 14 до 16 років - після 23.

Правозахисники вважають таке запровадження порушенням прав людини, оскільки таким обмеженням порушується право людини на свободу пересування...

Неповнолітніх, які порушили комендантську годину, будуть доправляти до райвідділу, викликати батьків і складати протокол. Дітей передають батькам під розписку.

Комендантські години для підлітків діють у багатьох країнах. Головна їх мета - забрати дітей із вулиці і зробити їхнє життя безпечнішим.

Плюси цього заходу: скорочення злочинності серед підлітків на третину та збільшення надходжень до бюджету завдяки сплаченим штрафам.

Мінус: без належного контролю за виконанням цього нововведення, цей захід може виявитися лише формальністю.

Як Ви ставитесь до можливості такого нововведення по всій Україні?

58%, 32 голоса

35%, 19 голосов

7%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Вона працює?

А вони - блокують, заважають, зраджують, обіцяють, руйнують… (може, й ще щось, але мені поки що зустрічались лише такі варіанти)…
Біг-борди з такими написами з'явились днями по всій Україні...
Невідомо, хто така та таємнича "ВОНА", бо до цього слова можна віднести усіх жінок України (на відміну від ледачих чоловіків))...
Але претендент сам знайшовся...
"Це не виборча реклама – це соціальна реклама, яку я маю право давати за будь-яких обставин. Говорячи про соціальний характер реклами, я маю на увазі, що вона спрямована на підтримку духу людей", - заявила Тимошенко.
Та є кілька "але": соцреклама дається безкоштовно, а за цю заплатила політсила Прем'єрки… Крім того, для мене незрозуміло, яку соціальну функцію ця реклама виконує… В мене вона викликає лише роздратування і недобрі думки у бік того, як «ВОНА ПРАЦЮЄ»…
Тому що:
Вона блокувала – тобто її політ сила, будучи опозицією, та й не опозицією, теж блокувала діяльність ВР, Кабміну, коли ця діяльність була невигідна ЮВТ особисто або союзним їй олігархам…
Вона заважала – працювати владі, будучи опозицією...
Вона зраджувала – Ющенка, союзництвом з Януковичем...
Вона обіцяла – «Український прорив», повернення вкладів Ощадбанку...
Вона руйнує – все, до чого торкається...
І, нарешті, - вона працює, але в яку сторону і якими методами: стягненням наперед податків, щоб наповнити бюджет, і все одно - невиконання бюджету, зростання внутрішнього боргу, скорочення (майже вдвічі) виплат зарплати держслужбовцям на фоні галопуючої інфляції...

Висновок: насправді, вона таким чином лише скидає з себе відповідальність - мовляв, мені заважають працювати... Але сама суть влади в тому й полягає, щоб працювати. Працювати на благо країни, всупереч усім і уся... А не тупо піаритись, ховаючи це за маску соцреклами.

А поки що виходить так:
"Вони балакають, вона - бреше",
"Вони блокують, вона - заганяє країну в борги",
"Вони зраджують, вона - переховує злочинців",
"Вони руйнують, вона - краде"...

55%, 21 голос

16%, 6 голосов

8%, 3 голоса

21%, 8 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Експерти про наслідки візиту Кирила

Одним із важливих позитивних наслідків візиту Патріарха Московського і всієї Русі КИРИЛА став початок діалогу між Українською православною церквою Московського патріархату та Українською православною церквою Київського патріархату.

Як передає кореспондент УНІАН, таку думку на прес-конференції висловив директор Інституту Горшеніна Кость БОНДАРЕНКО, відповідаючи на запитання журналістів щодо позитивних наслідків для України візиту Предстоятеля РПЦ.після візиту патріарха КИРИЛА “пожвавішали переговори між представниками вищого духовенства” УПЦ МП і УПЦ КП. “Це вже позитивний момент. Принаймні почався діалог. Якщо ще рік тому він був узагалі неможливим, то сьогодні він розпочався”, - сказав експерт.

При цьому він звернув увагу, що діалог розпочався без посередництва будь-яких політичних сил. Церковні ієрархи, зазначив К.БОНДАРЕНКО, нарешті вирішили, що вони і самі між собою можуть якимось чином порозумітися. “Умовно кажучи, вулиця Мазепи і вулиця Пушкінська знайшли, яким чином можна розпочати активний діалог”, - додав він.

Відповідаючи на запитання щодо оцінки дій Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА під час візиту, К.БОНДАРЕНКО зауважив, що він продемонстрував себе сильним політиком, який має значний вплив на суспільство. На думку експерта, своїми вчинками патріарх ФІЛАРЕТ змусив вище духовенство РПЦ поважати його.

Крім того, вважає К.БОНДАРЕНКО, найближчим часом Предстоятель УПЦ КП спробує відігравати не просто помітну, а й важливу роль у процесах православної церкви в нашій державі. “Тим більше сьогодні з’явилася дуже велика кількість тих священнослужителів, ієрархів, при чому в усіх трьох православних церквах України, які говорять про необхідність створення єдиної Київської церкви. Не просто Української православної церкви, а саме Київської внаслідок об’єднання кількох церков”, - підкреслив експерт.

Заступник директора Агентства моделювання ситуацій Олексій ГОЛОБУЦЬКИЙ, зі свого боку, зауважив, що “жодного позитиву для об’єднання України” у візиті патріарха КИРИЛА він не бачить. Разом з тим, позитив, і достатньо вагомий, на його думку, полягає в іншому. “Ми нарешті побачили обличчя православної російської церкви. Ми побачили, що сучасний вищий священик російської православної церкви – це типовий споживач сучасної культури і сучасної цивілізації. Він добре вдягнений, має добрий годинник і їздить на мотоциклі”, - сказав О.ГОЛОБУЦЬКИЙ.

З УНІАН.

Годинник Патріарха Кирила як чинник української помісної церкви

Стаття з УНІАН, друкується зі скороченнями, для роздумів.

Кирил розвінчує культ споживацтва в найрізноманітніших його проявах, поглядаючи на годинник за 30000 євро... Чи не краще нам жити за різними годинниками?..

Ось вона, колосальна вага деталі! У політиці, у справах церковних та справах світських. А разом – у житті земному загалом.

Скільки зусиль було вкладено в підготовку візиту Патріарха Кирила до України! Готувалися церковники, працювала потужна російська пропагандистська машина, суєтилися політики по обидва боки кордону, посильний внесок робили олігархи різного масштабу.

І ось достатньо було Його Святійшеству задерти рукав, аби глянути на годинник... За коротку мить фотокамера встигла зафіксувати сам годинник. І колосальні зусилля виявилися значною мірою перекресленими. Завдяки Інтернету за лічені хвилини мільйони людей відкрили для себе, що Його Святійшество носить годинник фірми Breguet вартістю приблизно в 30 тисяч євро.

Філіппіки “безудержному потреблению”

Звісно, на перший погляд, нічого грішного в цьому немає. Зрештою, Патріарх Кирил не є найбіднішою людиною в Росії, і ніде, ніякими церковними канонами не заборонено священнослужителеві користуватися супердорогим годинником. Питання, зрозуміло, в іншому.

Звісно, ідеться про віру. Віру в Бога. А також віру, точніше – довіру до того, хто покликаний зміцнювати цю віру в людях, нести слово Боже до них. Вона або є, або її нема.

Коли Його Святійшество виходить до тисяч людей, які стоять під пекучим липневим сонцем на вулицях у столиці, а ще мільйони чекають перед телевізорами, і з болем у голосі починає говорити про загрозу “безудержного потребления”, а потім ці ж люди бачать на його руці годинник за три десятки тисяч євро, довіру до духовної особи це аж ніяк не зміцнює.

Треба визнати, якби навіть Патріарх Кирил, ніколи й словом не обмовився про загрозу цього самого “безудержного потребления”, то й у цьому разі недешевий годинник легендарної швейцарської фірми, м’яко кажучи, погано в’яжеться з образом пастиря людських душ, для якого Духовне має бути апріорі вищим за всі блага цього світу, іншими словами – за Матеріальне.

Однак Його Святійшество, крім усього, багато й охоче розвінчує сучасний культ споживацтва в найрізноманітніших його проявах.

Його проникливий погляд звертається до всіх, хто дивиться прямий ефір за участю Патріарха на найрейтинговішому українському телеканалі – “Інтер”, а голос возноситься проти “потребления”: “Процессу потребления нет предела. Можно купить один самолёт, другой, третий. Но что это значит по отношению к обществу? Земля не способна выдержать такой проект. А значит, поддерживать его – грех. Бог просто не дал нам таких ресурсов. Потому очень важно научиться христианской аскезе – победе над своими страстями, инстинктами».

«Если все общество встанет на путь безудержного потребления, то Земля наша этого не выдержит. Уже доказано, что если средний уровень потребления всего мира будет таким, как сейчас в Соединенных Штатах, то оставшихся ресурсов хватит на 4045 лет», – попереджає він телеглядачів.

Печаль Патріарха викликає, зокрема, й те, що “ безудержный потребительский инстинкт, овладевающий сегодня все большим числом людей, на самом деле лишает их обычной радости от приобретения каких-то вещей. Возникает аномальная ситуация, когда человек, поддаваясь рекламе, моде, начинает гнаться за последними моделями мобильных телефонов и автомобилей”.

Предстоятель РПЦ дуже тонко відчуває страждання людей від цього: «У человека возникают совершенно другие уровни удовлетворения. Например, он получает удовлетворение от того, какое место в списке журнала Forbes он занимает, и переживает как личную трагедию, если по этому списку он опускается вниз».

Навіть у нинішній економічній кризі Патріарх бачить певний позитив. На його думку, криза може стати «встряской», в которой сегодня нуждается западноевропейская цивилизация, весь благополучный западный мир”. «Кризис может в этом смысле научить людей сдержанности, научить рачительно относиться к своим финансовым возможностям. Но самое главное – он учит христианской аскезе, умению управлять своими инстинктами и страстями».

А ось на зустрічі зі студентами українських духовних навчальних закладів він спрямовує своє гнівне слово проти сучасних супермаркетів та торговельно-розважальних центрів: “Супермаркет, где можно отдохнуть, поесть, покататься на коньках, – вот храмы XXI века. Храмы-развлекаловки, которых в Москве больше остальных общественных заведений. Поэтому напрасно некоторые думают, что люди пойдут в настоящие храмы в массовом порядке”. “Деньги стали символом благополучия и гарантией свободы, власти. Но это иллюзия, возникшая на волне расцвета общества потребления”, – продовжив він.

А ось на кіностудії Довженка, зустрічаючись з інтелігенцією, він знову повертається до наболілої теми. Як зауважило одне з Інтернет-видань, “тогда Святейший был еще беспощаднее к идеологии безудержного потребления”. “Как-то я спросил одного очень богатого человека: «А вы испытываете удовольствие от новой вещи?» Он улыбнулся: «Только в тот момент, когда подписываю чек». Безудержное потребление снимает радость обладания новой вещью. У человека, заболевшего этой страстью, теперь другие способы удовлетворения, например, место в списке журнала «Форбс». Я понимаю, что у каждого свои игрушки, но некоторые из них опасны. Бог не дал нам ресурсов, чтобы всем жить так. А колоссальные диспропорции в потреблении – грех”.

Переконливо? Переконливо, кажуть собі люди, ті самі мільйони людей в Україні, які слухали Пастиря в телеефірі, ті люди, які “інтелігенція на кіностудії Довженка”, які “студенти духовних закладів” та багато інших. Але тут же їхній погляд падає на годинник за 30 тисяч євро. І вони запитують себе: даруйте, а хіба це не та сама “игрушка” (пам’ятаєте, “последние модели мобильных телефонов, автомобилей” і так далі?), про які Патріарх же казав “некоторые из них опасны”? А оскільки такої “игрушки” у мене немає, чи не формує мій духовний Пастир ті самі “колоссальные диспропорции”, які сам же називає “грехом”?

«Личный пример – это то, без чего священник не может нести служение»

Так і виникає безліч запитань, які руйнують довіру до Пастиря. Він же бо сам неодноразово казав про те, наскільки важливо священнослужителю особистим життям навчати людей віри, зміцнювати Віру.

«Личный пример – это то, без чего священник не может нести служение», – подчеркнул патриарх. Как отметил он, в наше время, когда люди перестали верить словам, жизнь священника – постоянная проповедь делом».

Ну і яка ж тут “проповедь делом” виходить із життя Патіраха Кирила, запитує себе вірянин? І це вже не кажучи про ті каверзні питання не так філософського плану, які доводиться відганяти від себе: “А коли я опускаю свої десять (двадцять чи сто) гривень у скриньку “на будівництво храму” чи купую свічку, щоб поставити її з молитвою за здравіє Патріарха, куди йдуть ці кошти? Таки на храм чи…”

Можливо, ви запитаєте автора: а при чому тут створення української помісної церкви?

Для багатьох людей, переконаний, таки “при чому”. Нехай для різних людей – по-своєму.

Везіння та щастя духовних поводирів у всьому світі полягає в тому, що багато людей ідуть за ними (буде це церковне життя чи партійне будівництво) – бо просто вірять їм. Вірять не аргументам, не цифрам чи фактам, а, так би мовити, “взагалі”. Тому, що вони здаються їм красивими, духовними, енергійними (політтехнологи, яким доводиться мати справу з вождями та масами, як відомо, називають це харизмою).

Але в цьому ж і біда духовних поводирів. Коли якась деталь, якась дрібничка, щось нібито другорядне й неістотне похитне цю віру, людей можуть перестати переконувати і цифри, і факти, і вчинки. І тоді той, кому досі вірили на слово, хоч кинеться зі скелі в прірву, та людям стоятиме перед очима той самий годинник, і скажуть: не вірю… Іншими словами, коли Його Святійшество каже, що помісна церква в Україні таки є і не треба сушити собі цим голову, то можливо, над цим варто все-таки подумати, запитують ці люди себе...

Патріарх Кирил, до нас, як у свою вотчину їхав. Звик, що в Росії під час візиту до провінції ніхто б ніколи не наважився сфотографувати того годинника, не кажучи вже про те, щоб усім ці фото показати. Тож і до нас із тією самою впевненістю їхав. Мовляв, хто посміє. Ось якби намірився їхати до Європи чи Штатів, заховав би того годинника подалі. На час поїздки, звісно. То, виходить, ми таки для нього таки вотчина?


Глава РПЦ Патріарх Кирил

Олександр Калініченко, УНІАН

Орда в храмі, або чому я не православний

  • 31.07.09, 12:59

Уривок з книги відомого тернопільського публіциста і журналіста Арсена Паламара. Орда в храмі, або чому я не православний Якось у містечку, де промайнуло моє дитинство, я завітав до церкви на богослужіння. В цій церкві хрестили і мене, тут я пізнавав таїнства християнської віри. Урочиста і світла, як погожий весняний ранок, з мудрими ликами апостолів у золотих німбах, з веселковими вітражами на вікнах і високим «небом» над головою, звідки завше струмувало якесь неземне сяйво, – такою вона залишилася в моїй пам’яті. І ось я після кількох десятків літ знову переступив поріг «моєї» церкви. І наче зі світлого спогаду провалився в темну печеру! Боже, де мої ясноокі апостоли в золотих німбах? Де веселкові вітражі? Натомість похмурі мури, грубо перемальовані в московсько-православному стилі, з яких невідомі мені набурмосені, чорнобороді святі зазирали в душу такими злобними очима, наче слідчі в казематі в душу злочинця, а понад ними усіма шаленіло «прокуророве» око Серафима Саровського. Машинально подумав: «Орда вдерлася до моєї церкви!..» Я був настільки спантеличений побаченим, що по закінченні богослужіння не стримався й звернувся до священика: – На вашому місці, отче, я взяв би лопату і здер зі стін оті ординські пики... Священик уважно подивився мені у вічі і відповів: – Я розумію вас. Але на все своя пора. Чи був Іван Грозний українським гетьманом? У принципі я не маю особистої неприязні до того ж Серафима Саровського (в миру Прохора Мошніна). Можу погодитися, що то був побожний чоловік, благочестивий чернець, що він щиро допомагав бідним, зцілював недужих. Але зізнаюся чесно: при всьому бажанні не можу сприймати рівня культури і моралі тієї в усіх відношеннях відсталої від викликів історії, людського прогресу і демократії конфесії, якою нині є московське православ’я. Людина, з дитинства вихована на європейських цінностях, неспроможна знайти в тій конфесії одкровення. Тут щирий патріот може зробити мені закид: чому це ти, чоловіче, з таким презирством ставишся до рідних слов’янських святих? Закид дещо нелогічний, бо своїх святих ми, українці, на жаль, майже не маємо. А щодо слов’янського походження російських святих у мене є великий сумнів. Наукою доведено, що нинішні росіяни в епоху Київської Русі були не слов’янами, а скоріше угро-фінами. Це хінова (тобто фінова (фіновня), як їх називає автор «Слова о полку Ігоревім», котрий ще не знав літери «ф»), а отже, племена азійського походження. Якщо серед тої хінови й були слов’янські елементи, то з навалою татаро-монголів вони ще глибше азіювалися, як і сьогодні азіюються мільйони українців у Росії, хоча вже й не змушені цього робити. Російські святі, як ті татаро-монголи, вдерлися в наші храми і душі непрошеними самозванцями і силоміць, не питаючи нашої згоди, намагаються викинути з них євангельських християнських святих, аби посісти їхні трони. « Рідних» для українців серед них нема. Тут я дозволю собі висловити думку, з якою погодиться чи не кожен український патріот: росіяни за триста років стільки пролили нашої крові, замордували стільки мільйонів наших людей, що асоціювати сьогодні їхній менталітет з християнською святістю – це ні в голові, ні в серці взагалі нічого не мати. З огляду на це преподобний Серафим не може бути українським святим, як, скажімо, цар Іван Грозний не може бути українським гетьманом. В культурних спільнотах святих державними указами не призначають. Бо знають: психологія віри така, що силоміць примусити людину вірити в те, чого вона не хоче, неможливо. Чим це пояснити? У світі спостерігається – як незаперечна істина – конфесійна стабільність, себто постійна вірність людей раз обраній конфесії. До речі, незрівнянно постійніша, ніж вірність тим чи іншим ідеалам, політичним доктринам, моральним засадам тощо. Люди, з дитинства виховані на духовних традиціях батьків, дідів і прадідів, як правило, не відчувають внутрішньої потреби змінювати віру. Під тиском життєвих обставин вони можуть міняти політичну орієнтацію, партійну приналежність, економічні плани, навіть класовий статус, але при цьому дуже рідко змінюють ім’я, прізвище, зраджують свій рід, материнську мову. Це ж стосується й віри. Люди, яких батьки з дитинства не навчили Божого слова, а нині їх у нас чимало, теж мають вільну волю вибирати конфесію за велінням серця. Відчула душа, що православ’я – це та віра, якої вона прагнула, будь ласка, ніхто не має права перечити. Це ж можна сказати і про католицизм, і про уніатство. Але в зрілому віці міняти вибір душі вже нема потреби. В ім’я чого? Політичної доктрини? Партійної кар’єри? Економічної вигоди? Соціальних преференцій? Ні і ще раз ні! Бо віра – це душа, якої не міняють. Одне лишень застереження: вибір конфесії не повинен бути образливим для духовності рідного народу. Старим кадрам нема віри Може видатися недоречним, чому я акцентую увагу на російському православ’ї, тоді як Україна відроджує помісну церкву під егідою Київського патріархату. По-перше, тому що ми, українці, вже триста років іншого православ’я не знали. По-друге, реалії нашого сьогодення ставлять під сумнів успіх такого відродження. Незалежна Україна, на свою біду, не спромоглася провести люстрацію старих комуністичних (читай – кадебістських) кадрів у всіх сферах суспільного життя, заодно і в церковних, що їй донині вилазить і ще довго вилазитиме боком. Тільки вдумайтесь: що то за церква, що то за Божа воля, в ім’я якої вищі ієрархи РПЦ письмово доповідали репресивним органам про політично нелояльних віруючих? За які такі заслуги духовні пастирі запопадливо брали з рук тоталітарного режиму третьорозрядні ордени і медальки? За вірне служіння Христові чи імперському антихристові? Чи цього не досить для недовіри до старих кадрів православної церкви? Як колишні радянські господарські кадри неспроможні вивести країну з економічної кризи, так і пострадянський православний клір навряд чи зможе відродити в Україні помісну церкву. Завтра, не приведи Господи, відбудеться реставрація «бурбонів» або владу в країні захоплять доморощені «брюховецькі» і він знову на всі голоси заспіває анафему національному героєві Мазепі та нишком писатиме доноси на парафіян, на пожертвування яких жирує. Щоправда, він і нині ту анафему поривається заспівати… Та це лише наслідки головного гріха російського православ’я. Суть його – в негуманному, недемократичному ставленні до людини. Фундаментальні погляди католицизму й православ’я на людину настільки різні, що нерідко виникає запитання: чи відноситься взагалі остання конфесія до християнської релігії? Греко-католицька церква вважає своїм головним обов’язком прокладати місток любові між людиною і Богом, щирими, проникливими проповідями наближати людину до Бога, виховувати в дусі християнської моралі, любові до ближнього, до свого народу і всього людства. Православне духовенство, пройняте ордизмом, теж ніби декларує ці постулати, але ставиться до людей як до власних кріпаків, колгоспників чи в кращому випадку – до платників податків. Проповіді воно взагалі ігнорує: чи не має що сказати людям, чи не вважає за потрібне чогось навчати темних кріпаків? Цю вікову традицію спробував порушити блискучий проповідник протоієрей Олександр Мень, за що «брати во Христі» і зарубали його сокирою, щоб іншим неповадно було. І за злочин донині ніхто не відповів. Російська православна церква завжди була залежна від світської влади. Недарма друга її назва – цареславна. В Росії вона формально відокремлена від держави, однак фактично донині залишається своєрідним міністерством ідеологічного впливу на населення. Російське православ’я — це не лише релігія, а радше потужний важіль «собіранія ісконних русскіх зємєль», стимул до національної самоідентифікації та духовної цементації росіян, а загалом – одна з фундаментальних основ великодержавності і шовінізму. Бездержавне українство такого розуміння релігії ніколи не мало. Навіть в умовах пострадянської демократії РПЦ не поспішає скористатися свободою для релігійно-просвітницької діяльності серед власного народу. Це дуже показовий факт. В її діяльності й надалі превалює ординський принцип захоплення чимраз більших територій і примноження кріпацьких душ, в той час як вона сама залишається інтелектуально і духовно убогою. На православ’ї Ренесанс і не валявся Убогість православ’я в тому, що насправді в ньому нема глибокої віри. Глибина духовності замінена обрядовіруванням, обмеженням віри набором обрядів, наполовину перемішаним зі старими поганськими традиціями. Нерідко хочеться запитати наших православних: чого насправді більше в їхніх віруваннях – християнства чи поганства? Глибокий духовний світоглядний зміст християнства не став зрозумілим для широких верств населення. В епоху Відродження Європа в основному очистилась від рудиментів поганства. На російському православ’ї Ренесанс «і не валявся». У Європі католицизм став потужним рушієм прогресу, фундатором університетської освіти, науки, образотворчого мистецтва, архітектури, будівельної справи. Православ’я в жодній країні такої якості не проявило. Порівняння естетичного рівня Кйольнського собору і Софії Київської, шедеврів Рафаеля, Мікеланджело і «допотопної» ікони Рубльова не витримує жодної критики. Це все одно що порівнювати скульптури Парфенону зі «скіфськими бабами». Звідки взялася така разюча різниця між Заходом і Сходом? Основоположним принципом християнства є любов до ближнього. На Заході саме християнство посприяло трансформації цього принципу в повагу до людини, в права особи, у визнання людини найвищою цінністю світу, з чого і почалися витоки гуманізму та демократії – основ сучасної західної цивілізації. На Сході православ’я такій трансформації, на жаль, не посприяло. І як наслідок – тут донині проблеми з повагою до людини, до прав особи – проблеми з гуманізмом і демократією. І сьогодні католики та протестанти зводять у світі дивовижної краси храми, вносять породжені часом зміни в процес богослужінь відповідно до зростаючого культурного рівня віруючих. Православні ж батюшки й надалі правлять по кілька годин церковнослов’янською мовою, віруючі втомлюються, нудьгують, нічого не розуміють. Бо кому їхнє розуміння потрібне? Як старі комуністичні кадри й нині готові боротися за «чистоту марксизму-ленінізму», так і батюшки «бдят чистоту православія» в його крайньому ступені закостенілості. В цьому криється велика загроза для нашої спільноти. Сьогодні стало очевидним: країни православного світу не мають достатнього внутрішнього потенціалу для поступу. Їхні кволі потуги йти в ногу з часом чомусь завжди закінчуються стагнаціями. Напрошується висновок, що це православна церква виховує цілі покоління людей в такому застійному дусі, позбавляє їх волі до поступу. Якщо Україна не вирветься з полону московського православ’я, вона може назавжди залишитися «оплотом застою» в самому центрі Азіопи. Чи православні – християни? Та ще більш неприйнятне православ’я для по-європейському налаштованого українця своєю нетерпимістю до інших конфесій, буквально ординською ворожістю до католиків, що справляє враження, ніби воно поняття не має про християнську мораль, любов до ближнього, повагу до інакомислячого. Як це притаманно людям нижчого рівня культури і демократизму, у православних в усьому винен хтось, тільки не вони самі. І вже цілковитою комедією абсурду є те, що оці свої вади РПЦ намагається утверджувати як «Богові угодні» чесноти. Але ж такі «чесноти» просто несумісні з християнською мораллю! Не раз ловлю себе на грішній думці: якщо символом віри православ’я не є любов до ближнього, як цього навчав нас Христос, а лише неприкрита нетерпимість і агресивна ворожість до нього, то чи не слід нам замислитися, чи належить РПЦ в Україні до християнської конфесії взагалі? Гадаю, мою думку поділяють не тільки католики, а й чимало православних українців. І для того в них знайшлися б поважні причини. РПЦ служить світській владі не за красиві слова. Весь світ знає, що патріарх Алексій II отримував від уряду сотні тисяч тонн нафтопродуктів для продажу за кордоном або багатотонні партії «ніжок Буша» під виглядом гуманітарної допомоги, а окремі архієреї беруть участь в управлінні різними комерційними структурами та банками. Верхівка РПЦ погрузла в розкоші і черевоугодництві, але в неї ніколи нема коштів на релігійне просвітництво, благодійність, допомогу бідним, а голодні монахи з занедбаних монастирів змушені жебрати на перехрестях доріг, збирати подаяння на «Божу справу». Чи треба пояснювати, що сучасна інтелігентна людина, зорієнтована на європейську цивілізацію, не може бути в захваті від культури, етики і естетики православ’я. Тим більше вона не в захваті від агресивного, настирного намагання плести тенета на душі віруючих інших конфесій, котрі переросли її в духовному розвитку. Не буду голослівним. Загальновідомо, що володіння Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка існує вже понад чотириста років і, до речі, народилася одночасно з Московським патріархатом, останній безапеляційно вважає своєю «ісконною» канонічною територією, незаконно захопленою уніатами, і домагається повернення її в лоно материнської церкви. Західні українці вже раз відчули на своїй шкірі «блаженство» повернення в лоно мачухи-церкви і ще раз пережити його панічно бояться. Вони мають усі підстави поєднувати православ’я з кривавим сталінізмом і російською ординською політикою «екуменізму», тобто відвертого експансіонізму. Повторюю для тих, хто неуважно прочитав ці рядки: західні українці мають аж надто багато підстав пов’язувати православ’я зі сталінізмом. У 1939-му воно вдерлося в Галичину в обозі сталінізму як його невід’ємна складова, чи, коли хочете, четверте колесо більшовицького імперського воза, де три інших – кривава беріївщина, грабіжницька колективізація, насильна русифікація. Даруйте, братове-православні, але така правда історії. Факти статистики: з 1939-го по 1956-й роки на Західній Україні православні визволителі вбили – замордували в тюрмах, розстріляли, повісили, спалили живими, втопили в криницях, розіп’яли на хрестах, зґвалтували понад 156 тисяч національно свідомих, освічених молодих людей і понад 300 тисяч жінок, дітей, стариків погнали в Сибір на вірну смерть, а ще сотні тисяч їхніх рідних і близьких понизили в правах, позбавили паспортів, аби не могли уникнути рабства в колгоспах. І хоча відтоді минуло півстоліття, «ніхто не забутий, ніщо не забуто». Але що не менш потворно: РПЦ не тільки не протестувала проти цього геноциду, а й сприяла йому. Християни так не чинять. І сьогодні православні, позичивши очі в Сірка, звалюють всю вину за власні злочини проти людства на греко-католиків. Ще й сьогодні всілякі вітренки та симоненки брешуть, що західняни ночами бігають з ножами в зубах з наміром зарізати православного батюшку. Якого ще треба кращого підтвердження, що сталінізм так і не вивітрився з голів тих політиканів.

Поліцайчоног (прихильникам Януковича читати обов'язково)

http://ord-ua.com/2007/09/25/politsajskaya-blyaha/

Особисто я пережив шок, ознайомившись з наведеними в цій статті документами, уявляю що має статись із світоглядом прихильників Януковича.

 

 

 

Канонічність московського патріархату

Історичні факти свідчать про те, що Московського Патріархату як легальної, законно створеної і затвердженої вселенським патріархом церковно-ієрархічної одиниці ніколи не було й немає. Сьогодні ми досить часто чуємо чергові плітки московських провокаторів про не канонічність Української Православної Церкви Київського Патріархату. Але історичні факти свідчать про протилежне, що саме Московського Патріархату як легальної, законно створеної і ЗАТВЕРДЖЕНОЇ ВСЕЛЕНСЬКИМ ПАТРІАРХОМ церковно-ієрархічної одиниці ніколи не було, немає й донині! Поширити владу Московщини на весь православний світ – давня мета і мрія москвинів. Суздальській князь Андрій Боголюбський (Китай Юрійович), зібравши московсько-суздальські племена 8 березня 1169 року (на другий тиждень великого посту) віроломно напав на Київ. "Як дика орда лютували суздальці у городі. Два дні – оповідає літописець – грабували вони і палили будинки мордували громадян...старих та дітей убивали без жалю, руйнували церкви та монастирі, забирали книжки, ризи, дзвони...". Пограбувавши Київ, він украв з Вишгороду святу ікону Божої Матері, що мала велику чудотворну силу і за приданнями допомагала боронити Київ від ворогів. Андрій вивіз усе награбоване в свої землі, де був убитий своїми ж подільниками Анібалом та Іокімом, що не погодились з розподілом краденого. Посол від Андрія – Феодор через 8 місяців після спалення Київа привіз великі багатства у Константинополь до патріарха і за те отримав титул єпископа Ростово-Суздальського. Єпископ Феодор скористався високим церковним званням і владою в міру своєї духовності і освідченості. З свідчень автора Історії Государства Російського Н.М.Кармазіна: "Он (єпископ Феодор) мучилъ людей въ селахъ; даже распиналъ некоторихъ, вижигалъ глаза, резал языки, единственно для того чтобы присвоить себе ихъ достояние". Від тих часів тягнеться історія відходу московської церкви від Вселенських православних канонів. За татарської влади московська церква молиться за монгольського хана і його родину! Зрозуміло, що помонголена Московщина легко розірвала канонічні зв'язки зі Вселенським патріархом. За православними канонами нових митрополитів наставляти та висвячувати може лише Патріярх. Князь Василій ІІІ сам наставив, а московські єпископи самі висвятили 1448 року єпископа Іова на митрополита. Вселенський патріарх та всі православні церкви засудили таке порушення церковних законів і не визнали Іова за канонічного митрополита. У православних церквах новонаставлений єпископ давав обіцянку не визнавати митрополитом нікого, крім призначеного Вселенським патріархом, що було частиною чину висвяти єпископа. Московська церква додала до тієї присяги слова: "и по повелению государя", тобто митрополита, призначеного Вселенським патріархом і московським царем разом. А вже 1495 р. текст цієї частини присяги змінюється на цілком протилежний: новонаставлений єпископ обіцяв не визнавати митрополита, призначеного Вселенським патріярхом, а визнавати лише призначеного московським царем! Іван Лютий був коронований, всупереч праву і православному канону, митрополитом московським. По цьому послали до Царгороду послів з багатими дарунками-хабарами Вселенському патріархові, аби він дав грамоту, де б визнав коронування законним. Патріарх Єремія грамоти НЕ ДАВ, пояснюючи москвинам, що коронувати королів мають право лише два патріархи: Римський (папа) та Царгородський (Вселенський православний), а про митрополитів і говорити годі. Єремія запропонував Московщині прислати свого заступника (екзарха), який іменем Вселенського патріарха наново коронуватиме Івана ІV. Московщина відмовилася. Незважаючи на те що патріарх Єремія грамоти не дав, в московських архівах така грамота... є. Без дати, в ній виправлені слова, і палеограф В. Регель довів, що грамоту написали й підписали московські урядовці в Москві, ще й пізніше виправляли. Навіть монархіст П. Мілюков визнав таку грамоту за підробку. Всупереч здоровому глузду цей документ долучили до збірників законів як історичний документ законності коронації. У XVI ст. всі православні церкви (крім української) перебували під чужинецькою магометанською владою, Навіть Вселенський патріарх. То ж, коли Московщина, настановивши самовладно митрополита, зневажила православні канони, покарати її було нікому і ніяк. Підбадьорена безкарністю з боку Вселенського патріарха, Московщина вирішує заснувати свій патріархат, навіть якщо Всселенський заперечуватиме. Але засновувати новий патріархат має право лише Вселенський Собор, а в окремих випадках – Собор усіх чинних патріархів. Добре знаючи це, цар Федір Іоаннович 1586 року дав хабар антіохійському патріархові Іокимові і обіцяв дати ще, якщо Іоким умовить всіх патріархів ухвалити заснування московського патріархату. Але патріархи не ухвалили! Два роки пізніше (1588) приїхав до Москви сам Вселенський патріарх Єремія. Московити сподівалися, що він привіз жадану ухвалу Собору патріархів, а дізнавшись, що не привіз, вимагали, щоби він сам настановив. Єремія відмовився, йому запропонували залишитися в Москві і стати московським патріархом. І від цього він відмовився. Тоді Вселенського патріарха ув'язнили, повністю ізолювали і півроку залякували... Та все марно. Довелося вдатися до звичної для московських спецслужб справи: фальшування подій і документів, і заснувати московський паріархат окремим державним актом під назвою "Уложоная Грамота". Ця грамота від першого до останнього слова сфальшована, а собору, де начебто "Вселенський паріарх Єремія, Олександрійський патріарх Сільвестр, Єрусалимський патріарх Ніфонт (насправді єрусалимським патріархом на той час був Софроній) і Антіохійський патріарх Іоким з архиєпископами та єпископами, радили і ухвалили заснувати московський патріархат" – не було! Заляканий Єремія відмовлявся підписати фальшивку, аж доки не загрозили москвини, що втоплять вселенського патріарха разом зі всім почтом. Аж тоді грек підписав і негайно втік додому. Разом з патріархом Єремією перебував у Москві Монемвасійський митрополит Ієротей. Він пише, що Єремія підписав лише під загрозою його втопити, що "Уложоная Грамота" є суцільною брехнею, що московський патріархат є неканонічним. Це підтверджує і московський історик митрополит Макарій, що всією працею своєю виправдовує московські шахрайства, але мусив визнати, що в "Уложоной Грамотє" все є вигадкою. Крім того, докази неканонічності московської патріархії наводять інші, як іноземні, так і московські історики. Таким чином, московська церква – на 460 років молодша за Українську – сама себе проголосила матір'ю Української і ретельно вишукувала способу позбутися Київського старшинства. І такі способи знаходилися, а коли ні – то фальсифікувалися. Комуністи пішли ще далі. З 1918 року Московський Патріархат є верховною владою так званої "обновленної" церкви, тобто церкви попів, які пішли на співпрацю з більшовиками взамін тих 200 тисяч священників, яких слуги сатани згноїли в концтабарах та вистріляли під час Жахливого Церковного Погрому 1918-1968 р.р. Правдива Російська Православна Церква була і є досі в підпіллі та в еміграції, ніколи не визнавала влади більшовиків і вірні її до останнього подиху боролися проти супостатів, мічених Люциперовою печаткою. Сьогодні УПЦ (МП) продовжує ці традиції. Представники московських спецслужб, прикриваючись церковними регаліями активно втручаються у внутрішню політику України та відверто займаються підривною роботою на користь іншої держави. http://narodna.pravda.com.ua/politics/470b869652719/

Тартарія - Монголо-татарія

"... Ми розгортаємо карту 1754 року "Ie Carte de l'Asie". Через всю величезну територію Російської імперії, - аж до Тихого океану, включаючи Монголію, Далекий Схід і т. д., - йде напис великими літерами: GRANDE TARTARIE, тобто ВЕЛИКА татарія. А якщо згадати, що слово ВЕЛИКА перекладалося іноді як МЕГАЛІОН = МОНГОЛІЯ, то і отримуємо монголо-татари. Отже, ЩЕ У вісімнадцятому столітті Російську Імперію іменували також монголо-татарією".  

І таких карт безліч. Це відповідь шовіністам, які тявкають про те, що українці і московити (т. з. русскіє) є одним народом. Роздупліться накінець!!! Українці не є монголо-татарами!!!

Навіщо Ющенко збирається на 2 термін?

Відтягнути голоси у інших кандидатів? Дуже можливо, що якомусь з кандидатів не вистачить до ривка тих 3%...
Чи щоб перед самими виборами зняти свою кандидатуру на користь іншого кандидата (не будемо тикати пальцем, якого)?
Чи, може, зважаючи на свої досягнення за 5 років, хоче продовжувати в тому ж дусі? Так я соромлюся спитатись, а які саме досягнення були? Тут у коментарях до попереднього мого посту була висловлена думка, що Ющенко йде вірним шляхом в сторону українізації. Але жодних кроків в цю сторону я не бачу. Постійне мусування теми голодомору? Чи брава участь у відбудові фортець-музеїв-церков-парків? Так голодомор народ і так пам'ятає, пам'яттю поколінь - від дідів-прадідів до внуків-правнуків... І жодні пам'ятники такого враження не справлять, як розповіді рідних очевидців... А участь у суботниках - не справа президентів, нмд... Їм за посадою належить серйознішими речами займатися...
А чого варті ці постійні домовленості з минулимми супротивниками...
Невміння відстояти свою позицію і переконання... 
Чи, може, він чогось недоробив і хоче доробити?
Чи його просто дезінформує найближче оточення про реальний стан справ у країні і реальну репутацію президента (цілком можливо)?
Чи це лише гра політ-спільників на єдиний результат?
Багато варіантів...
Який вірний, лише час покаже...
Але я маю єдиний варіант для себе - мені не потрібен такий президент на другий термін.

Якщо Ви не згодні з моєю думкою, будь ласка, обґрунтуйте, чому.

59%, 16 голосов

30%, 8 голосов

11%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Що нас губить? Або чому нас не читають?

ЩО НАС ГУБИТЬ?
або чому нас не читають?

Мушу визнати – заголовок цього дослідження я запозичив у злочинного світу. Серед побутових злочинців СССР мали поширення так звані наколки – виколоті на тілі малюнки. Одна з таких наколок мала назву “Що нас губить?”. Під цим питанням на шкірі виколювано три речі: пляшку горілки, віяло з кількох гральних карт та жіночу голівку. Тобто три речі були причиною злочинности: алкоголь, азартні ігри та плотська насолода.

Шукати причин своєї недолі варто не лише “вічним студентам” тюрем, а й усім, хто має проблеми з долею. Візьмім питання українського письменства. Чому воно не має читачів? Беру щойно виданий український роман. Читаю. Не можу відірватися. Так гостроцікаво скомпановано події й факти, що поки не перегорнеш останньої сторінки, не випускаєш книжки з рук.

Прочитав і глянув на тираж: тираж 1.000 примірників. І це на 40 мільйонів українців? Та це ж крапля в морі! У чім причина?

Становище з українським письменством не може не викликати у щирих шанувальників українського слова питання: у чому річ, де корінь зла? Чому мова нашого письменства не приваблює читачів?

Щоб відповісти на це питання, звернімось до текстів, оприлюднених у книжках, журналах, квартальниках, альманахах і проаналізуймо їх під оглядом здобутків і втрат у цих текстах нашої милозвучної мови, що лягла в основу низки інших мов, а сама, як бачимо, занепадає. Такий аналіз підкаже нам, де корінь зла.

Проглянувши один такий квартальник, я цікавився, якою мовою його зроблено, і що саме в цій мові несе в собі зерна занепаду. Цей огляд показав, що в мові оглянутих текстів присутня така невластива українцям лексика:
1. Лексика, успадкована від лінгцоциду під зорями Кремля
2. Лексика, породжена незнанням мови
3. Невдала лексика минулого
4. Гіперпуризм
5. Брак словотворчого хисту
6. Відверте мавпування
7. Сліпа віра лінгвоцидним словникам
8. Ребуси від захоплення сюжетом
9. Норми “геніїв”
10. Незнання живої мови і живих зворотів
11. Схильність до газетної мови
12. Конфлікти з граматикою
13. Невідредагованість тексту автором
14. Незнання класики
15. Мавпування імперських стилів
16. Відсутність мовної редактури.

Розгляньмо кожну з цих точок окремо.

1. Спадщина лінгвоциду під зорями Кремля
Українська мова приваблювала читачів минулого своєю унікальністю. Українській мові був властивий свій оригінальний стиль вислову, відмінний від канцелярсько-бюрократичних “високих” офіційних стилів. Саме стиль українських творів, почавши від Котляревського, був тим магнетом, який притягав читачів.

Але що далі від Котляревського, то український стиль ставав збиватися на копіювання інших мов. Це мавпування робило із своєрідного мовного явища – української мови - мову-копію інших мов. Якщо Шевченко звертався у своїх творах до земляків, то пізніші автори, йдучи за “батьками“ нації, пишуть свої твори для співвітчизників. Ця нова якість української мови зменшила зацікавленість українськими творами читачів. Співвітчизників, товаровиробників тощо вони мають і в мові Леніна-Брежнева.

Свого апогею копіювання інших мов досягло в СССР. Влада припинила самостійний розвиток української мови, терором і репресіями змусивши українців забувати свою питому лексику, а натомість послуговуватися російською. Така практика ще більше позбавила нашу мову своїх неповторних рис. На ділі, між російським та українським стилем розповіді не стало різниці. Розповіджене нашою мовою було так само сухе й стандартне, як і російське. Відпала зацікавленість українським стилем і українськими творами в читачів. Заходами влади спотворено лексику, граматику, правопис. Читати українські твори стало нецікаво. І попит на українську книжку впав. Проголошення незалежности України нічого не змінило. Не відроджено ні український стиль, ні українську лексику, ні граматику, ні правопис. І проаналізовані тексти підтвердили цей стан.
Заарештований чи заарештовано?
Читаю в аналізованих текстах: “...він... завдання виконав: яхта заарештована”.
Це написано не по-українськи, а по-російськи: “яхта арестована”.

Українці в такій оказії вживали безособовий пасив:
“От її [березу] зрубано,... хреста важенного обтесано, та на двох паровицях привезено і укопано”.

Цю нашу мовну особливість в СССР оголошено націоналістичною і заборонено. І цим унезграблено нашу мову. Замість легких форм

Обід видано,
Яхту заарештовано,
нам належало казати

Обід був виданий,
Яхта була заарештована.
І довше, і незграбно, і непривабливо. Саме те, чого й хотіла влада – упослідити і зробити нашу мову нездатною приваблювати мовців.
Яйцюватий чи яйцеподібний?
Той таки автор пише: “Яйцеподібна приплющена голова...”.
Форми

клиноподібний
серцеподібний
змієподібний тощо –
форми прищеплені лінгвоцидом. Назвім їх форми Щ. Українці наведені поняття віддавали простіше:

клинкуватий
серцюватий
зміюватий.
Але цієї моделі не знали росіяни. Тому нам “приписано” вживати тільки форми Щ.

Наслідок? Мову унезграбнено.
Розсовувати чи розсувати?
Витягувати, притягувати чи витягати, притягати?

У того ж автора: “Розсовувала руками трави...”

Нащо така довга форма розсовувати, коли ми кажемо коротко

розсувати?
Така була тенденція в СССР – зближувати мови. Тобто, хай гірше, аби ближче до російської мови. Так само нас змушували казати витягувати, притягувати замість коротких форм

притягати
витягати.
І згаданий автор іде за цим примусом: “Дами витягували шиї...”. А вже інший автор підпрягається й собі:

“Це... притягує до себе душу поета”.

Дружний чи дружній?
Аналізую далі: “...череда їх недружна”.

Чому недружна, а не недружня? Ми говоримо

дружній
мужній
заможній –
це та м’якість вимови, що робить нашу мову мелодійною, а нас всупереч мелодійності змушують казати дружний, заможний, тобто руйнують мелодійність, щоб звучало немелодійно, але по-російськи.
Зворотний чи зворотній?
Так само ми говоримо

природній
зворотній,
а нас змушують казати й писати природний, зворотний, щоб не було“различия”. І в аналізованих текстах саме така московська вимова:

“Олені...почали повертатись у зворотний бік.”


* * *
Що ж ми бачимо?

Мова аналізованих текстів своїм додержанням лінгвоцидних рис, запроваджених в СССР, аж ніяк не сприяє читацькій зацікавленості. Вилучаючи з мовного простору України питомі українські риси, антинародня влада хотіла прищепити населенню нехіть до своєї рідної мови. І цього вона досягла. Затим що українські книжки, написано не українською мовою, а суржиком, вони перестали цікавити українських читачів.

І наслідок, як кажуть, перед очима: тиражі українських книг мізерні.

Святослав Караванський, Майдан.