[ Читати далі ]

Одного разу до настоятеля монастиря прийшов чоловік і сказав:

— Святий Отче! Господь не дав мені дітей, а у вас при монастирі живуть хлопчики-сироти. Дайте мені хлопчика: він буде мені як рідний, і я передам йому всі таємниці свого ремесла.

— Але ж ти кат!

— Святий Отче, я не просто кат — я Майстер!

— Добре, дам тобі хлопчика. Майстер поганого не навчить.

Став хлопчик жити у ката. Щоденними виснажливими тренуваннями Майстер загартовував його дух і тіло. Він навчав його володіти всіма видами зброї, рукопашного бою, а вечорами змушував студіювати товстелезні трактати з медицини, психології, філософії та риторики.

Одного разу хлопчик запитав:

— Учителю! Я буду катом, як і ти. То навіщо мені все це: мистецтво лицаря, борця, лікаря, сповідника?

— Розумієш, бути просто катом неважко. Але для того, щоб стати Майстром, треба в десять, у сто разів бути вправнішим за будь-якого лицаря, борця, лікаря чи сповідника. А тому роби все, що я тобі кажу, і вчися, вчися, вчися.

Минали роки. Хлопчик перетворився на юнака. Одного разу його вирішив провідати старий настоятель.

— Як поживає хлопчик? Чи робить успіхи? — запитав він у Майстра.

— Дякую, Святий Отче, хлопець розумний, старанний і дуже здібний. Уже багато знає й уміє. Сокирою працює — замилуєшся, а от із мечем у нього поки що проблеми.

— Цікаво, що у твоєму розумінні означає «проблеми»?

Майстер покликав учня, дав йому меч і сказав:

— Бачиш вкопаний у землю стовп? Ну-бо, зрубай із нього два з половиною дюйми!

Учень змахнув мечем, і зі стовпа злетіла плашка.

— Ех-хе-хе! Я сказав тобі зрубати два з половиною дюйми, а ти зрубав два! Ось так треба було! — сказав Майстер і змахнув мечем. — Нічого, коли навчишся, я тобі цей меч подарую.

Невдовзі провинився старий кат і сам опинився на ешафоті. Тоді страчували так: лежачи на пласі — сокирою, ганебно; стоячи біля стовпа — мечем, почесно.

Прив’язаний до стовпа Майстер побачив ката і, звісно, упізнав під маскою свого учня. В одній руці той ніс меч, а в другій — сокиру.

«Дивно, — подумав Майстер. — Навіщо йому сокира?»

Учень мовчки поклав меч до ніг Майстра, а сам зручніше перехопив сокиру.

— Щеня! Що ти робиш? Не ганьби мене! Зроби все як належить! — закричав Майстер.

Учень мовчки розмахнувся. Майстер заплющив очі, почув свист сокири й раптом відчув, що мотузки з нього впали.

— Батьку! Бери свій меч і ходімо звідси! — тихо сказав юнак.

І вони пішли. Трощачи щити й панцирі, змітаючи на ходу шоломи та кольчужні рукавиці.

Це був не бій — це було побоїще.

Поглядав старий Майстер на свого учня й думав:

«Добре йде синок, грамотно, красиво! Так, мав рацію ти, Святий Отче: Майстер поганого не навчить!

Перш за все, навіщо вчити історію? Для того, щоб не повторювати помилок, допущених у минулому. Але для усвідомлення цих помилок, для розуміння причинно-наслідкових зв’язків потрібно вивчати саме Її Величність Пані Історію, а не «ідеологічно вивірені» міфи, часто просто висмоктані з пальця. Забиваючи собі голову міфами, ми приречені вічно ходити по колу, вистеленому граблями, і з подивом запитувати себе: «Якщо ми такі хороші, то чому нас ніхто не любить, і чому, завжди роблячи все правильно, ми зрештою постійно опиняємося у перманентній дупі?»
Багато людей ігнорують очевидні факти, відмахуються від багаторазово доведеної правди лише тому, що ТАКА правда їх не влаштовує. Не хочуть вони правди, яка зачіпає їхнє самолюбство, применшує гідність, принижує велич. Їм потрібна правда, згідно з якою вони сильні, сміливі, благородні, щедрі, справедливі, великі, білі й пухнасті.
Зверніть увагу на те, що постачальники «хорошої правди» в усі часи були улюбленцями народу, обласканими й облизаними, а головне — владою, обсипані грошима та регаліями, їхній авторитет був незаперечним. А ось критикани, очорнювачі, фальсифікатори — тобто ті, хто намагається донести до людей «погану правду», — найчастіше бувають обпльовані, висміяні, затюкані натовпом і «незаперечними авторитетами».
Чи знаєте ви, чому «хороші історики» так накинулися на Віктора Суворова після виходу його книги Ледокол? Не тому, що він написав неправду, а тому, що наочно показав: основні тези історії Друга світова війна, любовно виписані й «обґрунтовані» професорами, академіками, співавторами мемуарів радянських воєначальників, м’яко кажучи, не відповідають дійсності. І справа навіть не в тому, що був розвіяний один із головних міфів війни — про колосальну кількісну та якісну перевагу Вермахту над Червоною армією, а в тому, що через усі книги Суворова, присвячені Другій світовій, червоною ниткою проходить одна крамольна думка, за яку йому немає і не буде прощення:
«МИ ДАЛЕКО НЕ БІЛІ Й ЗОВСІМ НЕ ПУХНАСТІ».
Чи знаєте ви, за що був розкритикований, обсипаний прокльонами й вигнаний з роботи директор Центрального архіву російської армії? А за те, що виклав у мережу скани документів, справжніх документів(!), які стосувалися «подвигу 28 панфіловців». Із цих документів випливало, що ніякого «подвигу» в реальності не існувало. Уся історія про те, як 28 піхотинців ціною своїх життів знищили 42(!) німецькі танки, від початку й до кінця була вигадана.
Реакція «правильних істориків» на «зраду» того, кому було довірено таку відповідальну справу — зберігати, оберігати, тягти й не пущати, — була цілком передбачуваною: істерики, образи, бризкання слиною й лайном у бік «покидька, який підняв руку на святе». Суть «спростувань» і «відновлення історичної правди» зводилася до такого: подумаєш, документи! Плювати, що справжні! Їх давно треба було спалити, знищити, щоб і сліду не лишилося! Усі й без жодних папірців знають, що подвиг був!
Так, був! Був!! Був!!! Хай не в цей час, не в цьому місці, хай його здійснили зовсім інші люди, але він усе одно був!
Одним словом, як в Одесі:
— А правда, що Рабінович виграв у лотерею мільйон?
— Святісінька правда, тільки не Рабінович, а Кацман, не мільйон, а тисячу, не в лотерею, а в преферанс, і не виграв, а програв.

На цій світлині ви бачите площу перед оперним театром у Львові під час параду рекрутів до дивізії Ваффен СС «Галичина». На спеціально спорудженій - для усього цього величавого дійства - трибуні ви бачите майже усе керівництво Львова, а також (і це важливо) на передньому плані Голову військової управи - Альфреда Бізанца.

На той момент цей чоловік був полковником Абверу, а у попередні роки - полковником армії УНР. Саме оцей наш земляк із околиць Стрия - Альфред Бізанц й агітував у ті дні українців Львова і Галичини вступати до створеної німцями 14-ої гренадерської дивізії Ваффен СС "Галичина".

У всьому цьому є один нюанс: упівці вкрай погано ставилися і до дивізії СС "Галичина" і до українців, які у ній воювали.

Чому?

Відповідаю: бо УПА тоді справедливо вважало, що наші земляки у цій дивізії воюють не за Україну, а за фюрера і німецький імперіалізм. І військові підрозділи УПА з таким самим завзяттям вступали у бій з есесівцями із галицьких добровольчих полків як і з будь-яким іншим ворожим німецьким підрозділом.

Так само вкрай негативно УПА ставилося й до українців у різних шуцманшафт-батальйонах і в підрозділах Українського визвольного війська і знищувало їх з таким самим успіхом як і радянських партизан, армію крайову та "батальйони хлопські".

Але у всьому цьому є один нюанс: Служба Безпеки в УПА відпрацювала на той час дуже цікаву модель, за якою чимало українців із есесівських військових підрозділів було переконано зрадити присязі, яку вони дали Гітлеру і перейти працювати на бік України.

Наприклад, коли на Західній Україні з’явилися 4-ий, 5-ий та 6-ий Галицькі добровольчі полки СС (які були сформовані із добровольців, що не потрапили до дивізії СС "Галичина") то упівці назагал провадили з ними таку ж саму запеклу криваву боротьбу як і зі звичайними німецькими нацистами. Причина була одна: ті Галицькі добровольчі полки служили Гітлеру і були створені виключно для каральних операцій.

Але навіть у тій ситуації УПА і ОУН (б) не полишали спроб визволити своїх однокровних братів-українців із тих ціпких лабет готського нацизму і переконати їх перейти працювати для України і її майбутнього. Натомість, ОУНівці-мельниківці з Волині в цілому охоче йшли до співпраці з німцями і у цьому їх цілком справедливо засуджував бандерівський відлам цієї організації в Галичині.

Так 19 квітня 1944 року українці у першому батальйоні Галицького добровольчого полку СС, який був розквартирований в українському Закерзонні - в селі Гнішове біля Холма, вбили трьох німецьких унтер-офіцерів і поранили одного унтерштурмфюрера СС та втекли з місця своєї дислокації до упівців (тут і далі статистику подаю за сторінкою: Український Визвольний Рух - ОУН і УПА, яку перепостила: "УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting").

А кількома днями раніше - ще у березні того ж року група упівців сотенного "Чумака" (Микола Яценюк) переправилися на правий беріг Західного Бугу на територію 5-го Галицького полку СС, де перебили майже усіх німецьких офіцерів, а 20 українських бійців переконали піти з ними.

Таких прикладів переходу колишніх галицьких есесівців, які розкаялися і змінивши свої політичні погляди, перейшли до УПА - є чимало. І усе це тоді стало можливим завдяки ефективній контрпропаганді підпілля бандерівської ОУН і самих упівських командирів.

Бо у ті місяці кожному українцеві, який служив у тих п’яти німецьких галицьких добровольчих полках, за найменшої нагоди, пояснювали що Третій Райх - не має майбутнього, він - приречений, а Україну слід відбудовувати власними силами і не покладати своїх надій на німців.

І, уявіть собі: в результаті такої підривної ідеологічної роботи, майже увесь п’ятий добровольчий Галицький полк СС, практично розклався, бо за даними самого німецького командування, його полишило близько 200 чоловік.

І, на закінчення: у ті палаючі війною дні 1944 року, усі хто хотів незалежної від німців і поляків України - йшов в УПА. А усі ті, хто був поставлений перед непростим вибором: бути ув’язненим і вивезеним до Німеччини чи перейти на службу Третьому Райху - одягали на себе форму СС...

Щось подібне тоді діялося майже в усіх європейських країнах і окупована нацистською Німеччиною українська територія - не була жодним винятком...

Микола Бандрівський