Цього дня розпочалася Курська битва, яка зламала хребет Німеччині. Втрата 6-ї армії в Сталінградській битві стала для вермахту важким, але далеко не смертельним ударом. Натхненне перемогою під Сталінградом і повіривши, що німців можна й потрібно бити, радянське командування наказало перейти в наступ на південній ділянці фронту. Спочатку все йшло добре: наступ розвивався успішно, були звільнені Ростов, Ізюм і низка невеликих населених пунктів, і у військах навіть з'явився такий настрій: «Ну все, тепер поженемо німця аж до самого Берліна!». Але знову втрутилося наше одвічне «але».
Радянські танкові колони з піхотою на броні стрімко просувалися вперед без розвідки, без зв'язку між собою, без координації своїх дій з авіацією та артилерією, не дбаючи про прикриття флангів. Тили відстали, а це означало, що не було підвезення ні пального, ні боєприпасів, ні запасних частин, не було можливості повернути до строю танки навіть із незначними поломками. Цим противник не забарився скористатися. Відсікаючи й оточуючи танкові колони несподіваними фланговими ударами, знищуючи нашу живу силу й техніку, що відірвалася від головних сил, вони зупинили наступальний порив наших військ і посіяли паніку.
Далі почалося те, що в народі пошепки назвали «Харківською катастрофою»: німці перейшли в контрнаступ і знову захопили Харків. Так і утворився той самий «Курський виступ», або Курська дуга. До кінця березня все завершилося, і фронт завмер до літа.
Кожна зі сторін накопичувала сили й думала, що робити далі. У німецькому Генеральному штабі добре розуміли, що саме цього року вирішиться результат війни. Це розуміли й у радянському Генеральному штабі. Операція «Цитадель» (Курська битва) ставила перед собою завдання ні багато ні мало — переломити хід війни: оточити й знищити війська, зосереджені на Курському виступі, а потім розвинути наступ углиб радянської території. Нашим завданням було не допустити здійснення цих задумів.
Уперше Червона армія проводила стратегічну битву «від оборони». Це рішення ухвалювалося непросто. У Ставці та Генеральному штабі було чимало генералів, які тупотіли ногами й кричали: «Не можна віддавати стратегічну ініціативу в руки противника, треба завдати упереджувального контрудару!». На зустрічний аргумент: «Хлопці, ви у 1941 і 1942 роках уже так наконтрударялися, що залишили армію без танків, ледь не здали Москву й допустили німців до Волги!» відповідали лайкою, а дехто навіть ліз у бійку. Загалом дебати були бурхливими, і Сталін, вислухавши всі аргументи, став на бік прихильників оборони.
План операції «Цитадель» у Ставці був, напрямки головних ударів були відомі, тож розпочалася підготовка до їх відбиття. Німці планували завдати удару двома потужними танковими клинами з півночі та півдня під основу Курського виступу. На їхньому шляху було збудовано потужну, глибоко ешелоновану польову оборону. Польову — тобто з дерева й землі. Чотири-п'ять ліній траншей, потім кілометр-півтора мінних полів, знову траншеї, знову мінні поля — і так на 25–30 кілометрів углиб. Крім того, були артилерійські засідки, ями-пастки для танків, а в траншеях — піхота з гранатами й протитанковими рушницями.
Німці знали, що ми знаємо про їхні плани. Приблизно знали вони й про систему нашої оборони. В останній момент штабні офіцери висунули пропозицію: «А давайте перехитримо росіян! Зберемо всі сили в один кулак, ударимо по центру Курського виступу й притиснемо ворога до його ж мінних полів!». Але танкові генерали відповіли: «Перекидання таких великих сил займе до двох місяців, і зробити це приховано неможливо. Росіяни нас викриють і все одно встигнуть підготуватися. Та хай йому грець, діємо за старим планом — дасть Бог, прорвемося».
Битва почалася. Потужні танкові тарани навалилися на нашу оборону і, зазнавши порівняно невеликих втрат, подолали першу лінію траншей. «Ура!» — закричали німецькі танкісти. «Як усе просто!» — і кинулися вперед. Раптом передні танки почали вибухати. «Чорт забирай! Achtung, міни!» Поки сапери проробляли проходи в мінних полях, танки стояли на місці, а по них працювали наші штурмовики — це знову втрати. За мінним полем — знову лінія траншей, і все повторювалося спочатку. А тут ще й артилерія із засідок била в борти, і знову втрати! Так тривало тиждень.
Гітлер зрозумів, що його плани провалилися, і, втерши сльози й соплі, наказав припинити операцію «Цитадель». Таким чином він спробував зберегти хоча б залишки танкових сил. Після цього вермахт уже не провів жодної стратегічної наступальної операції, і розгром Німеччини став лише справою часу.
А тепер давайте повернемося до замітки «Цієї ночі, 74 роки тому» (прошу вибачення, я припустився помилки — треба було писати 78 років тому).
Нас свого часу довго переконували в тому, що СРСР був невинною жертвою підступної агресії, що він готувався до оборони, до оборони і тільки до оборони. Готувався, готувався — та так і не підготувався. Давайте уявимо, що Червона армія ще у 1941 році зарилася в окопи, наставила мін, створила засідки з протитанкових гармат, сформувала мобільні танкові групи для ліквідації ворожих проривів тощо. І це з урахуванням того, що тоді танк Т-34 був, як то кажуть, справжнім «супертанком», а КВ взагалі був майже невразливим.
До 1943 року ситуація вже змінилася: у німців з'явилися «Тигри», «Пантери», «Фердинанди», проти яких Т-34 був не те щоб безсилим, але в бою один на один мав небагато шансів на перемогу. Німецький Т-III отримав додаткову броню та довгоствольну 50-мм гармату, а Т-IV — додаткову броню, захисні екрани й повноцінну довгоствольну 75-мм гармату замість тієї «недогармати», яку самі німці зневажливо називали «недопалком». Тобто вони вже могли воювати з нашими Т-34 майже на рівних. А ось Т-34 отримав модернізації, що спрощували й здешевлювали виробництво: котки без гумових бандажів, дзеркала в перископах із полірованої сталі тощо.
Так от! Усі ці диво-танки й інша «вундерваффе» проти підготовленої оборони (саме польової оборони!) не допомогли й були знищені спільними зусиллями танкістів, артилеристів, льотчиків і піхотинців. Операція «Цитадель» завершилася, по суті, ледь розпочавшись.
