Блог Богдан Бо

Вид:: короткий; повний

Замітки:

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 10

X. ЗБЕРЕЖЕНІ ТРАДИЦІЇ

Віками українці зберігали на етнічній території свою стару назву “Русь”, “русини”. Так себе називали і у великому князівстві Литовському і тією ж назвою “Русь” або офіційно “Руським воєводством” іменували поляки загарбану в XIV ст. Галичину. У XV ст. Руське воєводство складалося із Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель; від кінця XV або з початку XVI ст. до нього належала і Холмська земля. Назва “Русь” мала повсякчас і офіційний, і народний характер. “Вони хочуть нас усіх Русь на польську віру перехрестити”, – скаржився один міщанин 1511 р. . Доктор Ф. Скорина в передмові до виданого ним 1517 р. псалтиря, пише, що він цей переклад зробив для того, щоб “мої браття, Русь, простий народ, коли читатиме, міг би краще зрозуміти” . Тоді ж Скорина видає Святе Письмо, називає його “Біблія Руска”. “Він не назвав її “білоруською”, з чого виходить, що тогочасна білоруська інтелігенція, духівництво і шляхта вважали себе руським, а не білоруським народом” .

Кальвіністський пастор Будний видав 1562 р. староукраїнською мовою протестантський катехізис “для простого люду, народу Русі і християнських руських дітей” . Інший протестант Василь Тяпинський пише у передмові до перекладу Євангелія 1570 р., що він працював для руського народу . У написаному на початках XVI ст. в монастирі Супраслі біля Білостока панегірику читаємо похвалу руському князеві Костянтинові Острозькому за те, що він побив “силу велику московську”. Як бачимо, “предки українців і білорусів називали себе русинами, але не признавали за русинів москалів” . У третій редакції Литовського Статуту з 1566 р. вміщено відому вказівку, яка зобов’язує всіх писарів знати руську мову і всі службові документи лише цією мовою писати: “А писарь земський маєть по руску литерами і словы вси листи, выписы и позвы писати” . У своїй заяві у березні 1593 р. Львівське братство вказувало: “Обновилася давня ворожнеча в польському народі проти народу руського… Хочуть це місто Львів, найголовніше в руському повіті (країні), церкви і людей, цехи і ремісників до свого папського послушенства повернути і до нового календаря народ наш руський примусити” . Скарга 1595 р. на Львівську міську раду подається від імені “всього народу руського грецької релігії” . Львівський єпископ Гедеон Балабан у листі 1598 р. писав про гноблення “ненависних ворогів і супостатів наших – ляхів, які пильно стараються, щоб наш руський бідний народ унівець повернути і зовсім викоренити” . У львівських міських книгах з 1599 р. засвідчено термін “руська нація” (Natio Ruthenica) . У “Ламенті” послів Львівського братства на Варшавський сейм 1609 р. мова йде про “старожитній, натуральний (тубільний) народ наш руський” . Львівські ремісники в своїй заяві 1599 р. підкреслювали: “Ми не є пройдисвіти, але в землі нашій рідній руській живемо” . В іншому документі міщани дорікають польським загарбникам, що “до нас, Русі, прийшовши, з нами, Руссю, Русі за давніми правами і фундаціями, звичаями та порядками не хочуть жити” .

1517 р. виходить латиномовний “Трактат про дві Сарматії” польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти. “Дотримуючись слідом за західноєвропейськими гуманістами птоломеївської ономастичної традиції, Меховіта називає Східну Європу “Сарматією”, а в ній виділяє “Русь” і “Московію” як різні етноісторичні утворення. Відповідно “русами” або “рутенцями” він називає українців, а росіяни виступають у нього під назвою “москів” або “московітів” . Така етнонімічна система поглядів на Східну Європу міцно утвердилася в Литовсько-Польській державі XVI ст.

І в козацьку добу українці продовжували називати свою землю старою назвою Русь, а себе русинами, тому що не було й не могло бути, як твердять історики, прірви між києво-руським та козацьким періодами історії. Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Русі. Це стосується традиційної української кераміки, житла, церковної архітектури, народного одягу. Козацтво було спадкоємцем дружинних традицій Русі. Їх пов’язують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі (Божа Матір Покрова, св. Юрій-змієборець), зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди) та інші ознаки. У меморіалі православних владик до польського уряду з 1621 р. стверджувалося: “Щодо козаків – то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне… Вони мають природжений дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна. Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутне. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало” . Богдан Хмельницький називає себе 1649 р. “князем Русі”, “гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі” . Свій народ він називає “руський” і мріє визволити “всю Русь” від польського панування . Він вказав: “Бог дав мені те, що я є єдиновладним руським самодержавцем” . У свідомості тогочасних письменників-полемістів (Станіслава Оріховського, Яна Вислицького) Корона (власне Польща) і Русь чітко етнічно розмежовувалися. “Мовні, віровизнаннєві й культурно-історичні відмінності між Руссю і Польщею не згладжувалися і в наступні століття. Вони привели до появи в XVIII ст. політичного угрупування шляхти, яка самоокреслювалася як “нація руська” .

Так, наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський веде 1658 р. переговори з поляками щодо утворення федерації Польщі, Литви і України, остання мала називатися Велике князівство руське. Текст Гадяцького трактату з 1658 р., написаний за тодішнім звичаєм макаронічною польсько-латинською мовою, пересипаний термінами: “земля руска”, “народ руский”, “військо руске”, “язик руский”. Усі ці терміни стосуються України й українців, російського царя називають “цар московський”. “Головні точки Гадяцької угоди такі: Україна над Дніпром, себто землі, що становили тодішні воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське, творять Велике Князівство Руське” . У кінці Гадяцького трактату стоїть підпис Івана Виговського: “Jan Wyhowski Hetman woysk ruskich, reka wlasna”, тобто: “Виговський гетьман військ руських власною рукою” . Гетьман Петро Дорошенко під час переговорів з поляками 1669 р. говорить про відокремлення від Польщі всіх земель, де проживає руський народ, в автономну козацьку державу. Він докладно окреслює кордони цієї майбутньої держави (від Путивля до Перемишля), які цілком співпадали з українськими етнічними межами . Цю територію українська шляхта усвідомлювала своєю батьківщиною. Українська родова шляхта у XV – першій половині XVII ст. берегла традиції давньої політичної відрубності, незалежно від віровизнання, називаючи себе “руським народом” .

Назва “Русь” на означення теперішньої України віками зберігалася в практичному ужитку по всій Західній Європі, поки там ще твердо дотримувалися латинської термінологічної традиції. У Гільдеслейській хроніці під 1030 р. говориться про смерть під час полювання Імріха (Емерика – сина угорського короля Стефана I), якому дають титул “dux Ruizorum”, тобто “воєвода русинів”. Літописець Лямберг під 1075 р. розповідає про зустріч імператора Генріха IV з вигнаним із Києва великим князем Київським Ізяславом-Димитрієм і називає його Ruzenorum rex Demetrius (правитель, князь русинів Дмитрій) .

В іншому літописі під 1089 р. ідеться про одруження імператора Генріха IV з дочкою Ruthenorum regis (правителя, князя русинів) . Пізніший літописець, відомий під псевдонімом Анонім Гал (XI – поч. XII ст.), теж користується цими назвами: Ruthenorum rex (правитель, князь русинів), regnum Ruthenorum (князівство русинів).

У книзі Vita Chuonradi про зальцбурзького архієпископа Конрада під 1131 р. записано, що, коли посол від Конрада прибув до угорського короля, останній перебував тоді in marcha Ruthenorum, тобто в країні русинів. Цю ж назву знаходимо в англійського енциклопедиста XIII ст. Бартоломея: Ruthenia magna opulentaque terra (Рутенія велика і заможна країна).

У Monumenta Germaniae говориться про короля русинів Лева: Leonem regem Ruthenorum (Лев – король русинів).

Папа Климентій VIII з нагоди Берестейської унії 1596 р. велів вибити срібну медаль з написом “Ruthenis receptis 1596” (Медаль з нагоди повернення). Відомі слова і Папи Урбана VIII: “O mei Rutheni, per vos ego Orientem convertendum spero (О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам схід навернеться)”. Зауважимо, що назва “Rutheni” проходить не лише в папських буллах, “а в усіх західноєвропейських літописах і документах, які лише займалися Русинами” .

З XIV–XV ст. назва “русини” – Rutheni часто з’являється в латинських хроніках польських авторів (“Historia polonicae” Я. Длугоша (т. 9, кн. 6) та інших). Коли ми вже згадали про поляків, то треба пам’ятати, що з XV до XIX ст. у польській історичній, художній та публіцистичній літературі, а також в урядових актах побутували терміни “Москва”, “московський”, “москаль”. Досить сказати, що найбільший польський поет Адам Міцкевич постійно вживав такий етнонім. Навіть свій вірш, нібито присвячений О. С. Пушкіну, назвав “Do przyjaciol moskali”, тобто “До приятелів-москалів”. Неофіційно етнонім “москаль” широко побутує серед поляків донині.

Новопостала Московія в очах тодішніх західних європейців аж ніяк не могла ототожнюватися з добре знаною їм Рутенією, а московити – з рутенцями. “Треба сказати, що іноземці, які відвідали Росію в другій половині XVII ст. (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), вважали Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами” . У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”. “Під впливом тривалого спілкування з послами Речі Посполитої термін Московське государство вжив Іван IV у своєму посланні англійській королеві Єлизаветі І 1570 р. Така самоназва утворилася у Смутні часи, точніше в 1612–1617 рр., коли територія Російського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, а в зв’язку з цим вибрання першого царя із династії Романових відбулося лише на престол Московського государства” . Так що іноземці з XV ст. і аж до кінця XVII ст. знали і вживали термін “Московське государство”, а не “Русь”. Коли Іван III захотів надати своєму титулу “великий князь всія Русі” не почесне, а юридичне значення, це стало предметом гострої дипломатичної боротьби з Великим князівством Литовським .

Західні дипломати повсякчас “називали царських послів “les Ambassadeurs Moscovites”, бо Московія прибирає назву “Россія” аж за царя Петра I” . Про практику вживання іноземцями терміна “Русь” так пише Костомаров: “Назва русь за нинішнім південно-руським народом перейшла і до іноземців, і всі стали називати Руссю не всю сукупність слов’янських племен материка тодішньої Росії, а власне південно-захід Росії, населений тією частиною слов’янського племені, за яким тепер утверджується назва південноруського або малоруського” .

Герберштейн, посол цісаря Максиміліана II до Москви, публікує 1549 р. “Rerum Moskoviticarum commentarii” (“Записки про московські справи”), де виразно відокремлює Московію від Русі, тобто від України, західні кордони якої, за його твердженням, проходять поблизу Кракова.

Герберштейн застерігає австрійського ерцгерцога Фердінанда не титулувати в своїх вірчих грамотах “московита” імператором всія Руссії . Подібне знаходимо в замітках Міхалона Литвина з 1550 р. “De moribus tartarum lituanorum et moschorum” (“Звичаї татар, литовців і московитів”). Італієць Гуагніно видає 1581 р. відому працю “Sarmatiae Europae descripto” (“Опис Сарматії і Європи”), в якій теж чітко розмежовує назви “Polonia, Russia, Livonia і Moschovia”. На гравюрі німецького картографа Себастіана Мюнстера “Пані Європа” з XV ст. біля Лівонії, вище Скіфії, зазначена Московія (Moscovia). В описі європейської гравюри з 1650-х рр. зазначається, що Україна подається як окрема держава, а окремо Московія . Як свідчить хоча б величезний резонанс “Трактату про дві Сарматії” (1517) польського гуманіста М. Меховіти чи “Нотаток про Московію” (1549) німецького вченого С. Герберштейна, описи Східної Європи, зокрема Московії, викликали в гуманістичних колах Європи не менший інтерес, ніж описи недавно відкритої Америки. Наприкінці XV і на початку XVI ст. пекучою проблемою для географів Європи було знайти зручний шлях до казкової Індії й таємничого Китаю. Про кулястість Землі їм вже стало відомо. Пошуки звернулись на північний схід, сподівалися саме тим шляхом вийти до Індії та Китаю. Так уперше в поле зору картографів потрапляє новопостала Московія. Тоді ж виготовлено декілька карт, але географічна вірогідність їх вельми низька. “Московія була дуже погано відома в Західній Європі: карта Мартина Вальдзеємюллера 1516 р. з її змішанням неправильно зрозумілих купецьких маршрутів із застарілими даними Клавдія Птолемея явно свідчила про безпорадність північноєвропейської картографії. Навіть у сусідній з Росією Польщі вчені дуже невиразно уявляли собі глибини російських земель: наприклад, ректор Краківського університету Матвій Меховський вважав (1518 р.), що Волга впадає у Чорне море” . Московію не сприймали за частину Європи. “В XV ст. для західних картографів було очевидним, що “Велика Тартарія” – тобто Московська Русь – розміщена поза Європою” . 1575 р. відомий в ті часи французький придворний географ Андре Теве видав “Всесвітню космографію”, одну з перших у Європі взагалі. Він виразно відрізняє Русь-Україну від Москви й Польщі. “Стародавні географи раніше, ніж інші чужі книжники, починають вживати на картах замість книжних народні назви міст, річок, країв та ін. До цього їх у великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, дипломати, посланці і інші подорожували на конях і мусили розпитувати шлях у місцевого населення” . До XVII ст. картографи називали Московію Татарією. 1690 р. в Голландії відомий географ Ніколас Вітсен склав карту Московщини, яку назвав “Нова Ландскарта Північної і Східної Татарії 1687 року”, а згодом написав книжку “Північна та Східна Татарія”, яку присвятив Петру I .

У 1591–1592 рр. у Римі вийшла книжка Ботеро “Універсальні реляції”. Книжка багато разів друкувалася італійською та іншими європейськими мовами. Ботеро, розповідаючи про походження православ’я, підкреслює, що його прийняла “вся Московія, вся Русь, вся Литва” . В італійському описі з 1553 р. “Relazione dell' Imperio oDucato di Moscovia” (“Відомості про Московську державу”) говориться, що на сході Московія межує з татарами, а з Россією (la Rossia) і Литвою біля Дніпра .

Славнозвісна книга французького інженера Гійома Лєвассера де Боплана, написана на початку 50-х рр. XVII ст., називає усю Україну по-латині “Ukraina”, а частини її (Поділля, Волинь, Київщина, Брацлавщина і т. д.) – “pars Ukrainae” . Про простір її території Боплан пише, що “depuis les confines de la Moscovie jusqu'aux limites de la Transilvanie”, тобто “від меж Московії до кордонів Трансільванії”. Український народ він цілком відокремлює від поляків і московців, яких зве московитами. “До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з пояснюючими додатками починається з 18 віку” . У дослідженні, присвяченому західноєвропейським публікаціям про Козаччину, розглядається, приміром, твір визначного італійського історика XVII ст. Майоліно Бізаччіоні “Історія громадянських війн останнього часу”, який вийшов 1653 р. Цей твір є першою цілісною і завершеною монографією про Визвольну війну, включену в широку панораму тогочасної європейської історії. Відповідно до прийнятої на Заході ономастичної традиції Бізаччіоні українські землі називає Руссю (Russia). Щодо Російської держави, то він, як, зрештою, й абсолютна більшість тогочасних західноєвропейських авторів, іменує її “Московією”, а Білорусь постійно виступає у нього під назвою “Литва” . 1716 р. в Нюрнберзі видано “Atlas novus”. “Ціла область назначена в тексті від Сяну аж до Дніпра яко “Russia Rubra”, котрій відповідає подана зараз рівнобіжне під нею назва “Ukraina” в противенстві до північних земель, названих там “Russia Moscovitica” .

У словнику “Baudraud”, виданому в Парижі 1701 р. під назвою “Ukraine i Russie”, читаємо про Україну-Русь від Чорного моря до Львова. Московія зветься тут “Moscovita”.

1600 р. у Франкфурті виходить збірна праця під назвою “Rerum Moscovitarum autores varii” (“Різні автори історії московитів”), теж з відповідними розмежуваннями назв. “Щодо італійських і французьких пам’яток другої половини XVII ст., то вони дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу вони називають “Руссю”, а другу “Московією”. Форма “Малоросія” (Kleinrussland, Petite-Russie, Piccola Russia тощо) починає зустрічатися в західних пам’ятках лише із XVII ст.” .

Подібних прикладів можна навести безліч. Подамо ще один перелік творів західноєвропейських авторів, виданих у самій Росії, де постійно вживається термін “Московія”: Корб Іоан Георг – “Дневник путешествия в Московію (1698–1699)” (перевод і примечание А. Малеина, СПб., 1905); Плейер Оттон – “О нынешнем состоянии государственного управлення в Московии (1710 г.)” (Чтения в Обществе истории и древностей Росийских. 1874 , кн. II); “Путешествие через Московию Корнелия де Бруина при Петре Великом” (Чтения в Обществе истории и древностей Российских. 1872, кн. І, II, V, 1873, кн. І); “Письма и донесения иезуитов о России конца XVII и начала XVIII века” (СПб., 1904). В останньому творі постійно зустрічається: “москвитяне”, “Московія”, “Московское государство” і т. п. Відзначимо ще такі твори: Берберини Рафаэль – “Путешествие в Московию Рафаэля Берберина” в кн. “Сказание иностранцев о России в XVI и XVII веке” (СПб., 1840); Витсен Николаас – “Путешествие в Московию. 1664–1665: Дневник” (СПб., 1996); Гейденштейн Р. – “Записки о Московской войне 1578–1582 гг.” (В 5 кн., СПб., 1889); Майерберг А. – “Путешествие в Московию” (М., 1874); Олеярий А. – “Описание путешествия в Московию в Персию и обратно” (СПб., 1905); Рейтенфельс Я. – “Сказания светлейшему герцогу Тосканскому Козьме Третьему о Московии” (М., 1905); Исак Масса – “Краткое известие о Московии в начале XVII века” (М., 1937). У збірнику реляцій дипломатів за період правління царів від Івана Грозного до Олексія Михайловича постійно зустрічаються терміни “Московія”, “московити” .

“Московія, Московітія, – стверджує їхня ж енциклопедія, – назва, прийнята у всій Західній Європі для русского государства, переважно часів князів і царів Московських до кінця XVIII століття” .

1716 р. в німецькому місті Гамбурзі платними агентами московського уряду був підступно викрадений племінник гетьмана Івана Мазепи – полковник шведської гвардії Андрій Войнаровський. Його перевезли в Московщину в каземати Петропавловської фортеці, а звідти після тортур заслали в Сибір, так що слід за ним загубився. Підступне викрадення Войнаровського справило велике враження на західноєвропейське суспільство. Чимало тодішніх газет у Німеччині, Франції та Англії обурювалися варварським способом розправи “московського” уряду над політичним противником. Ми наведемо тут тільки уривок з ноти цісарського амбасадора фон Курцрука магістратові Гамбурга: “Його Цісарська Величність з великим сумом дізнався про те, що Високоповажний магістрат по односторонній царській заяві порушив азиль імперської території супроти кавалера Войнаровського, що шукав захисту на цій території. Високоповажний магістрат не тільки заарештував Войнаровського, але залишив в оселі московитського (Moscowitischen) резидента під охороною московитів” .

Навіть після перейменування Петром I 1721 р. “Московського царства” в “Россійскую імперію” в Західній Європі ще довго трималися старі традиційні терміни “Московія”, “московити”. Ще 1869 р. французький політик К. де Лямар писав: “В Європі існує народ, забутий істориками, – народ русинів: 121/2 млн – під російським царем і 21/2 млн – під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони святого Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра I той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії” . Видатний сучасний французький історик Фернан Бродель у своїй фундаментальній праці “Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.” постійно називає допетрівську Росію терміном Московія. На карті, яка показує маршрути вірменських купців у XVII ст., територія Росії називається “Московією”, а територія України – “Рутенією” . Шарль Монтеск’є у творі “Про дух законів” (1748) постійно вживає термін Московія . У Європі вважали, можливо, і не безпідставно, що лише Катерина II “височайшім повелєнієм” дарувала московському народу ім’я “русскіє” і заборонила йому вживати ім’я “московитяни” . Достеменно відомо, що саме Катерина II першою гостро виступила проти офіційного вживання етноніма “москалі”: “Ім’я Московія, Москов, Москаль, Москвич зовсім недавно (!) від сутнього незнання або ж від сусідньої зависті (!) прийнято”, – повчала німкеня із санкт-петербурзького трону .

На християнському Сході так само не ототожнювали московитів з русинами аж до XVII ст. Сирієць Павло Алеппський означає у своєму знаменитому описі подорожі до Москви в 1654 р. Русь як Україну, а населення колишнього Залісся називає московитами .

1659 р. вірменські купці дарують цареві Олексієві трон з таким написом: “Potentissimo et invicatissimo Moscovitarum imperatori Alexio… Anno D. 1659” (“Наймогутнішому і найнепереможнішому імператорові московитів Олексію… року Божого 1659”). А ось вагомі у своїй красномовності фрази з листа Єрусалимського патріарха Досифея до царя Петра I: “Аще пріидуть отсюда или Сербы, или Греки, или от иного народа туды, аще бы и случайно были мудрейшія і святейшія особы, Ваше державное и богоутвержденное царствіє да нікогда сотворить митрополитом или и патріархом Грека, Серба или Русянина, но Московитянов, и не просто Москвитян, но природных Москвитян”. І далі: “Аще великое твое царствие имеет намерение учинити избрание патріарха, да повелит, чтоб не учинилось избрание особых из Козаков и Россіян и Сербян и Греков… но да повелит быти избранию особы из самого Москвича” .

Такими були історично-термінологічні традиції до кінця XVII ст. Наскільки довготривалими були термінологічні традиції серед поляків, можна судити хоча б з того факту, що коли в червні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд польських організацій, то назвали вони себе “З’їздом польських організацій на Русі”, а не в “Україні”, як пропонував дехто з делегатів. Стара етноніміка ще зберігала свою силу.

Коментарі: 4

Богдан Бо

Просили Куйбіду не приватизувати ці помешкання

Львівська мерія викупила квартиру над музеєм Крушельницької для потреб установи

09.08.2021

317

Львівська міська рада викупила квартиру, розташовану над музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької. У цьому приміщенні постійно були потопи, які затоплювали мистецький заклад і завдавали шкоди експонатам. Мерія домовилася з власниками житла та придбала його для потреб музею. Про це повідомляє.

«Придбання помешкання №8 у будинку №23 на вулиці Соломії Крушельницької унеможливить подальше пошкодження музею та музейних предметів через систематичні затоплення, а також створить умови для розширення усіх видів музейної діяльності та збільшення кількості відвідувачів», – повідомили у Львівській міській раді.
Торік міський виконком погодив купівлю квартири №8 площею 59,4 м2 за понад 1,8 млн грн. У новопридбану квартиру планують перенести кабінети адміністрації. Також це допоможе розвантажити фонди, у яких є понад 25 тис. експонатів і які зберігаються у невеличкій кімнаті.

Музично-меморіальний музей розташований на вул. Соломії Крушельницької, 23 у будинку, який свого часу придбала відома артистка. Вона виступала на найпрестижніших сценах: у міланському театрі «Ла Скала», у Парижі, Римі, Нью-Йорку, Мадриді, Лісабоні, а також у Латинській Америці. У 1939 році вона приїхала до родичів у Львів. А коли почалася війна, кордони закрили і Соломію уже не випустили з Радянського Союзу. Її кам’яницю націоналізували, залишивши співачці чотирикімнатну квартиру на другому поверсі. Тут вона прожила до смерті. Інші покої перетворили на приватні квартири, в яких донині живуть люди. Музей займає лише другий поверх і частинку першого. У решті – приватне житло. Оскільки будинок і його комунікації старі, мешканці верхніх квартир регулярно затоплюють експозиційні зали і фонди музею. У 2017 році сталося наймасштабніше затоплення. Тоді вода знищила щойно відреставрований розпис на стелі, паркет часів співачки, а також автографи, фотографії і особисті речі Соломії. За цим фактом тривають суди.

Наступного року відзначатимуть 150-річний ювілей оперної співачки Соломії Крушельницької. У міській раді мають надію, що у майбутньому вдасться викупити усю кам’яницю для розвитку музею.

Коментар Богдана Гордасевича: Ще на початках приватизації дирекція музею дуже просила тогочасного голову Львова - Василя Куйбіду не давати дозволу на приватизацію квартир з дому Соломії Крушельницької, що були її власністю і були заселені москалями після війни. Великий український поет, патріот і рухівець Куйбіда не зміг бути людиною і дав дозвіл приватизувати і ось після величезних проблем і шкоди мусимо своє у тих паскуд-загарбників викуповувати.

Коментарі: 0

Богдан Бо

У віці 89 років 11 серпня помер Роланд Франко

У віці 89 років 11 серпня помер останній онук українського письменника Івана Франка – Роланд Франко. Про це повідомив Міжнародний фонд Івана Франка та його директор Ігор Курус.

«Колектив Міжнародного фонду Івана Франка глибоко сумує з приводу смерті засновника та голови правління Міжнародного фонду Івана Франка. Світла пам’ять про цю добру людину назавжди залишиться в наших серцях і серцях тих, кому пощастило з ним працювати, товаришувати та спілкуватися. Ми не в змозі змінити обставини. Лише просимо Бога дати сил перенести біль втрати, а душу покійного прийняти в Царство небесне», – ідеться в повідомленні.

Роланд Франко – український учений-інженер, дипломат, громадський діяч. Кандидат технічних наук. У 1993–1996 роках на запрошення Міністерства закордонних справ України перебував на дипломатичній службі, був радником з питань науки в посольстві України у Великій Британії. Завдяки клопотанням Роланда Франка 1996 року Україна безкоштовно одержала від Великої Британії науково-дослідну станцію «Фарадей» (нині станція «Академік Вернадський») в Антарктиці. Перша українська експедиція, яка прибула на станцію 28 листопада 1995 року, назвала Роланда Франка «хрещеним батьком української антарктичної станції».

Коментарі: 4

Богдан Бо

Україна - не Польша і не буде

За відсутності реформ через декілька років переважна більшість працездатного населення України працюватиме в Польщі. І ось чому.

Податкова повістка: погляд на майбутнє

Напередодні тридцятого Дня Незалежності України у звичний стиль життя мимоволі вплітаються узагальнюючі ретроспективні нотки. У далекому 1991 році ми прокинулися в незалежній державі, економічний потенціал якої був паритетним із Португалією, Ізраїлем і Польщею. Через три десятиліття зазначені країни пішли далеко вперед (розмір їхніх економік перевищує нашу в 1,5 - 4 рази), а "затоптаним" рефреном в українських політиків і економістів стало: Україна наздожене Польщу через скількись років (за бажанням підставляємо цифри 40, 50 або навіть 75).

Порівняння з нашим найближчим сусідом є ще більш контрастним на тлі таких цифр:

Польща в 2019-2020 роках - найбільш швидкозростаюча економіка серед 36 країн-членів ОЕСР;
Україна шостий рік поспіль найбільш економічно невільна країна Європи, а минулий рік продемонстрував антирекорд залучення прямих іноземних інвестицій в країну (за даними НБУ мінус 0,87 млн дол., до цього найгіршим був 2015 рік - мінус 0,37 млн);
у 2020 році економіка Польщі впала лише на 2,7% ВВП, тоді як в Україні мінус 4% ВВП (і це при вливанні до 1,5% ВВП у "Велике будівництво" президента Зеленського).

На прозаїчне питання "чому так вийшло?" простої відповіді не існує. Однак часткове розуміння процесів, що відбуваються, дає банальне порівняння податкових повісток двох країн за останні п'ять років (див. таблицю).

Навіть поверховий огляд говорить про те, що українська і польська податкові політики демонструють протилежні тренди: з одного боку – системні зміни, спрямовані на поступове зниження податкового і регуляторного навантаження на бізнес, з іншого – держава послідовно проповідує на догоду макрофінансовій стабільності і під тиском зовнішніх кредиторів проводить недружню швидко змінювану політику надзвичайно агресивного збору податків на тлі точкових позитивних змін, які мало на що впливають. Така конфігурація закріплює на найближчі роки для України еру високих податків, викликану експансією зростання збору податків для фінансування високих і незрідка неефективних витрат бюджету. Країна буде продовжувати йти назад як з точки зору нашої конкурентоспроможності в питаннях оподаткування, так і ступеня державного контролю і втручання в економіку.

Висновок напрошується нехитрий і однозначний - економічне зростання, а в ширшому сенсі й економічна свобода, не були і не є пріоритетом для української влади. Держава виявилася голою з точки зору перспектив розвитку. Ще кілька років і вже не мільйон-півтора українців працюватимуть у польській економіці, а переважна більшість працездатного населення. Тому що зрозуміліше, зручніше, вигідніше і безпечніше.

Втім, ще не пізно одуматися. Україна поки має можливість провести роботу над помилками і відмовитися від тупикового шляху антиррозвитку, почавши проведення радикальних реформ, однією з яких стане і податкова реформа, заснована на домінанті економічної свободи. Характеристиками податкової системи стануть:

проста податкова система, яка забирає мінімум часу платника податків. Потрібно завершити процес, розпочатий в 2010 році, коли діяло 42 податки та збори, і скоротити кількість податків до мінімальних 7-8;
справедлива податкова система - реалізація принципу доброї збираності при помірних ставках податків унаслідок скасування більшості наявних податкових пільг, преференцій і знижених ставок, досягнення нейтрального податкового ландшафту без спотворень конкуренції та дискримінації;
стабільна податкова система - дворічний мораторій (з 2022 року) на зміну податкового законодавства підвищить стабільність і передбачуваність для інвесторів і платників податків податкової системи.

В'ячеслав Черкашин

Коментарі: 0

Богдан Бо

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 9

IX. ПОЯВА МОСКОВІЇ

Назва “Москва” за своїм походженням (етимологією) є назвою не слов’янською, а угро-фінською . Мовознавець А. Преображенський висловив припущення, що це радше “мерянське слово, бо Владимирська, Ярославська і вся Московська губернії складали колись область Мері” . Існують три чудськомовні версії тлумачення цієї назви. За однією з них, назва походить від мерянського москa авa – медведиця (моска – медвідь і ава – мати, жінка). За другою – із фінського musta – чорний, брудний і va – вода, тобто “брудна вода”. За третьою – моска – корова і ва – вода, тобто “коров’яча калюжа” . М. Фесмер твердить, що останнє тлумачення набрало широкої популярності завдяки авторитетові В. Ключевського, який вважав його найбільш достовірним . Відомі інакші етимологічні варіанти цієї назви. Наприклад, назва річки, яка дала ім’я Москві, перекладається з бурят-монгольської мови як “закручене русло”.

Від угро-фінської назви столиці Москва, що вперше як невелике село згадується лише в середині XII ст. (1147 р.), пішла назва всієї держави. “Як колись від Візантії майже вся Греція називалася Візантією, від Риму – вся Римська імперія – Римом, і навіть весь світ, так від Москви… всю велику Росію йменували Московією” .

Поминаючи дещо надмірну пишноту порівняння, зазначимо, однак, що цитований автор правильно вказує на причини виникнення назви новопосталої держави. Стосовно ж населення, “то з політичним об’єднанням його з Москвою, в ньому запанувало спеціальне ім’я москвичів, московських людей, московської держави (Московії)” . Правитель цієї держави називає себе князем (згодом великим князем, а пізніше – царем) московським, а своїх підданих – московськими людьми. Так, наприклад, Василь Васильович у “посланії” до Константинопольського патріарха називає себе “великим князем московським” . У грамоті Земського собору на вибір 1613 р. першого царя із роду Романових Михайла Федоровича читаємо: “И все православные крестьяне всего Московского государства от мала до велика и до сущих младенцев, яко едиными устами, вопіяху и вызываху глаголяще: что быти на Володимірском, и на Московском, и на Новгородском государствах, и на царствах Казанском, и на Астраханском, и на Сибирском” . Коли скинули з трону Василя Шуйського, то до претендента на трон духівництво поставило таку вимогу, щоби: “был из Московских родов, а Литовского и Немецкого Короля и Королевичев на Владимирское и на Московское Государство не избирать” . Ця епоха (XV–XVIII ст.) в усіх російських історіях має назву “Московської”. “Словосполучення “Московське царство” міцно ввійшло у вжиток сучасників, а потім публіцистів і вчених пізнішого часу. Вислів “в епоху Московського царства” зустрічаємо нерідко у Леніна” . Не вдаючись з цього питання у зайві деталі, відзначимо, що аж до 1721 р. назви “Москва”, “Московське государство”, а не “Русь” і “Россія”, були офіційними урядовими назвами держави.

Ось, наприклад, витяг із договору з Туреччиною, підписаного 3 липня 1700 р.: “А понеже государство московское самовластное и свободное государство есть, дача которая по се время погодно давана была крымским ханам и крымским татарам, или прошлая или ныне впредь да не будет должна от его священного царского величества московского даватись…” . Далі в статті 12 цього договору вказується: “Московского народа мирянам и инокам иметь вольное употребление ходить во святой град Иерусалим…” .

Наведемо ще уривок з першої московської газети “Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах”, де в першому номері за січень 1703 р. повідомляється: “Из Казани пишут. На реке Сожу нашли много нефти и медной руды, из той руды медь выплавили изрядну, отчего чают немалую быть прибыль Московскому государству” .

Для всієї Європи, від Литовсько-Руської держави, Польщі аж до Англії, для країн Сходу, турків і арабів, існувала тільки одна офіційна назва: Московське князівство (царство), Московія або просто Москва. Цитована вже нами історична енциклопедія змушена визнати: “Сусіди називали країну Московією” . Її жителів називали московитами, московитянами або москалями, і, як побачимо далі, ця назва – Московщина, Московія (з відповідно похідними термінами) – була єдино виправданою традиційною науковою назвою.

Тут треба згадати про пропагандивно галасливе святкування теперішньою Російською православною церквою 1000-ліття запровадження християнства на Русі в Москві, яка 988 р. навіть за назвою ще не існувала, що змусило українських церковних ієрархів виступити із заявою, де, зокрема, говориться про вживання етноніма “Русь” у часи Московії.

“Московське князівство (пізніше імперія) виступає на арену Східньої Європи щойно в XVI сторіччі. Ця молода держава була знана як Московія, а її мешканці московіти-москалі, це дійсно предки сьогоднішньої Росії, й вони створили дійсну базу пізнішої російської держави. Расово з переважливими угро-фінським і зокрема монгольським кровозмішанням і впливом Москва розвинулась у могутній фактор і піднесла претензії на гегемонію у Східній Європі, виступивши як спадкоємець давньої Українсько-Київської держави.

Держава засвоїла собі у зміненій формі дотеперішню народню назву Українців: Русь, та не лише на підставі тої зміни назви, або радше грабунку, Москві вдалося історично обгрунтувати своє могутнє становище. Багато сприяла цьому ще розпропагована неіснуюча “близькість” всіх “русских”: Великорусів, Малорусів і Білорусів. У дійсності, однак, ідеться тут про різні народи: український, білоруський і московський” .

Наприкінці XV ст. після розгрому Тамерланом Золотої Орди на історичну арену виходить нове державне утворення – московське. Ці події російська історіографія подає в зумисне перекрученому вигляді. “Інколи езопівська мова стає настільки темною, що її справжні думки неможливо зрозуміти. Так, більшість консерваторів постійно писала про Куликовську битву (1380 р.), як про поворотний пункт російської історії. На Куликовому полі московський князь Дмитро Донський розбив татарське військо; однак ті, хто вивчав російську історію, знають, що битва зовсім не була вирішальною. Татари повернулися, сплюндрували Москву й утримували руські князівства під своєю владою ще понад сто років” . Після битви на Куликовому полі Москва через два роки була вщент розгромлена і спалена ординським ханом Тохтамишем. Роздувати міф про вирішальну Куликовську битву потрібно для того, щоб затьмарити значення іншої вирішальної битви з татарами, яка відбулася на 18 років раніше Куликовської, а саме битви під проводом литовського князя Ольгерда на Синіх Водах 1362 р., яка звільнила територію сучасної України від татар.

Майже трьохсотлітнє татарське “іго” наклало, очевидно, значний відбиток на новопосталу Московію. “І в очах росіян, і в очах татар цар Московський був законним спадкоємцем Золотої Орди, главою колишнього Північно-східного улусу, причому із розпадом імперії Чингісхана він один міг претендувати і на його спадщину” . Російський дослідник князь Трубєцкой категорично наголошує: “Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. “Свержение татарского ига” звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя складали представники татарської знаті. Російська державність… походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення” .

Цікава з цього приводу думка пролетарського класика – самого Карла Маркса: “В кривавому болоті монгольського рабства доводиться шукати колиску Московії. А сучасна Росія лише метаморфоза колишньої Московії” .

В іншому місці К. Маркс писав: “Отже, Москва виросла і розвинулась в огидній і паскудній школі монгольського рабства. Своєї могутності вона досягла тільки тому, що, будучи сама рабинею, стала віртуозом в мистецтві поневолення. Навіть після свого звільнення Москва продовжувала ще грати свою традиційну роль раба в якості пана. Лише Петро Великий зумів нарешті поєднати політичну спритність монгольського холопа з гордим стремлінням монгольського пана, якому Чингісхан в своїй останній волі заповів завоювання світу” .

Думку К. Маркса частково підтверджують сучасні дослідники: “Московські князі першої половини XIV ст. родичалися з ханами і в повній згоді з ними піддавали спустошенню землі своїх суперників на Русі” .

Подібно висловився модний нині російський історик Л. Гумільов: “Москва не продовжувала традиції Києва… замінивши її іншими нормами поведінки, запозиченими найбільше в монголів” . Цікавою є точка зору Президента Республіки Татарстан Мінтімера Шаймієва: “Завдяки Золотій Орді руські князівства, що займалися міжусобною боротьбою, об’єдналися навколо Москви. Не будь хана з його жорсткими законами, системою комунікацій і поголовним обліком населення – не було б і Великої Росії… Імперії виникають і розпадаються. Така ж доля судилася Золотій Орді, на базі якої виникли Казанське, Астраханське, Сибірське, Кримське, Касимовське ханства і Московія, яка об’єднала навколо себе руські князівства” .

Узагалі про роль монголо-татар у процесі утворення Московії серед російських істориків панують розбіжні оцінки. Частина з них (Болтін, Соловйов та ін.) не надає цій ролі великого значення. Інші (Ключевський, Платонов, Покровський і особливо т. зв. “євразійці”), навпаки, підкреслюють вирішальну роль монголо-татар у формуванні Московської держави. Карамзін вважав, що Москва піднеслася завдяки ханам. Костомаров посилення Москви пояснював татарською допомогою: запозиченням у них ідей самодержавства. Бестужев-Рюмін вважає, що спілкування московських князів з ханами виробило в них особливу спритність і такт. У всякому разі роль ця була доволі значною. “При сприянні ханів, тобто при оперті на їх силу і завдяки використанню для політичних цілей релігійної влади митрополита “всея Руси”, який мав свій “стіл” у Москві, утворилося сильне ядро із Московського князівства” .

Великий князь московський (титул з 1462 р.) Іван Васильович, за намовою Папи Римського, який прагнув таким чином досягти поєднання церков, одружується з осиротілою племінницею останнього візантійського імператора емігранткою Софією Палеолог. На той час Візантійська держава під ударами турків припинила своє існування. “Ця царівна, відома тоді у Європі своєю рідкісною повнотою, привезла у Москву дуже тонкий розум і здобула тут вельми поважне становище. Бояри XV ст. приписували їй всі неприємні їм нововведення, які з того часу появлялися при московському дворі” .

Про видатну роль “Грекулі” Софії Палеолог у московській історії загальновідомо: завдяки їй запрошені італійські майстри М. Руффо і П. Соларі, замість примітивних земляних валів, зводять з цегли кремлівські мури і вежі та Грановиту палату для прийомів. Тоді ж Арістотель Фіораванті споруджує Успенський собор, а Бон Фрязін – дзвінницю . Завдяки Софії Палеолог візантійський двоголовий орел стає московським державним гербом, і саме під її впливом Іван III приймає титул великого князя “всея Русі” після смерті митрополита “Київського і всея Русі” Іони. “Поява візантійської царівни на російському престолі склала цілу епоху в історії Москви. З цією подією пов’язують багато фактів пізніших часів – і звільнення російської землі від татарського ярма, і територіальний ріст держави Івана III, і внутрішню боротьбу політичних сил, і, зрештою, художній прогрес Москви. Разом із Софією Палеолог прибули греки та італійці. Вони принесли з собою нові ідеї” . Італійці (їх називали “фрязами”), звичні до блискучої архітектури своєї батьківщини, до пишноти папського Риму, взялися перебудовувати хаотичну збиранину вбогих осель, якою була досі резиденція московського князя. До речі, згодом, знову ж переважно італійські архітектори, побудували нову царську резиденцію в Петербурзі. Однак вплив греків з кортежу Софії Палеолог на долю Росії був значно глибшим, ніж італійців. Греки прищепили Москві історичну ненависть до Заходу, зокрема до Папи Римського і католицької церкви, ненависть, яка живе в Росії і досі. За словами сучасного автора, “спроби нав’язати західноєвропейське розуміння нового світового порядку не мають під собою будь-якого грунту, не відповідають релігійно-етичній системі цінностей російського народу” . Саме тоді утвердилося московське відгалуження візантійської цивілізації – протиставне і вороже західному світові. Тому до XVII ст. Московщина жила майже відокремлено від Європи, завівши деспотичний лад на зразок загиблої Візантії. Традиційна російська свідомість за своєю сутністю орієнтувалася на стійке несприйняття культури Заходу як чужої, ворожої і надзвичайно небезпечної, що йде від диявола. Такою вона залишилась досі.

“Здивована Європа, яка на початку царювання Івана III ледве підозрювала про існування Московії, затиснутої між Литвою і татарами, – була ошелешена раптовою появою величезної імперії на її східних кордонах” . 1523 р. до папського престолу прибув московський посол Герасімов. В оточенні Папи Климента VII перебував знаний лікар і письменник Паоло Йовій. Зі слів московського посла, він написав книжку “Libellus de legatione Basilii magni Principis Moschoviae ad Clementeni VII...”, успіх якої був надзвичайний. Протягом XVI ст. вийшло понад двадцять її видань і багато перекладів. Ось так у Західній Європі відбулося географічне відкриття досі не знаної Московії . Державний лад цієї новопосталої держави принципово відрізнявся від Київської держави. “Київська держава відзначалася наступною знаменною прикметою: вона поєднувала переважно східню, греко-візантійську релігійну й культурну традицію з переважно західньою суспільною й політичною структурою. Багатозначний факт, що політичний візантизм залишився цілком чужий Київській Русі. Візантійська теократія згодом прищепилася в Московському царстві, в часи його піднесення, де вона сполучилася з державною організацією, сформованою на зразок орієнтального деспотизму Золотої Орди. У домонгольській Русі, як на середньовічному Заході та на відміну від Візантії й Москви, державна й церковна влади були не злиті, а розділені, причому кожна з них була автономною у своїй власній сфері. Державність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. На це склалися наступні чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазіфедеративний кшталт. І цей свободолюбивий, європейський по своїй суті, дух притаманний і українським державним організаціям пізніших епох” . З 1458 р. Руська православна церква остаточно поділилася на дві митрополії: київську та московську. Київські митрополити титулуються як “митрополит Київський, Галицький і всієї Руси”. Глава новозаснованого Московського патріархату, щоб не виглядати нижчим перед митрополитом Київським, теж починає вживати у своєму титулі формулу “всея Русі”.

У свою чергу, Іван III, щоб не виглядати нижче патріарха, починає титулувати себе “великим князем Московським і всея Русі”. Цей титул зберігся і в його наступників, але до назви країни він не був причетний. “Проте вони, – пише про наступників знаний дослідник історії російського права В. Сергеєвич, – не обмежуються титулом “государя всея Русі”, а додають до нього старий титул “великого князя Володимирського, Московського, Новгородського і проч.” . Це зрозуміло. Для московських митрополитів титул “всея Русі” зовсім не відповідав дійсності.

“Уперше “государем и самодержцем всея Руси” Іван III був названий в “Извещении о пасхалии” митрополита Зосими (1492 р.). А 1497 р. на великокнязівській печатці вперше з’являється двоголовий орел – візантійський і імперський державний герб” .

У такому становищі перебували великі князі московські. “Вони нічим не володіли на Русі Придніпровській і аж ніяк не були князями всіх руських людей” . Доречно буде тут відзначити, що ще 1246 р. титул “всія Русі” отримав разом із королівською короною з рук легата Папи Римського Інокентія IV Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю у стародавньому етнографічному розумінні цього терміна.

Саме на тому факті, що Іван III Васильович прийняв тодішній суто церковний титул “всея Русі”, який, повторюємо, до сьогодні зберігається у вжитку в київській і московській православних церквах, побудовані всі спекуляції російських істориків про перейменування Залісся у Русь. Насправді ні держава Івана III, ні держава його наступників, аж до 1721 р., ніколи офіційно не іменувалася Руссю. Зрештою, якщо говорити точно, назва “Русь” як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи ніде не поновлювалася, якщо не враховувати строф царського гімну. 1833 р. Микола І розпорядився написати російський гімн. До того з 1816 р. в Росії офіційно використовувався англійський гімн. Новий гімн, де перша строфа “Боже, царя храни” є точним перекладом англійського гімну, має такі слова:

Перводержавную Русь православную,

Боже, царя, царя храни!

З’явилася “Русь”, що виглядало зовсім архаїчно, і в тексті сталінського гімну: “Союзом незламним республіки вільні навік об’єднала Великая Русь”.

Старі князівські традиції збереглися тільки на землях Русі-України. У відновленій українській державі відновлено староруський геральдичний знак св. Володимира – тризуб. Синьо-жовті кольори так само свідчать про старі традиції князівських часів. Між іншим, для довідки, голландські національні барви: червоно-біло-синя – стали з часів Петра І російським державним прапором.

“Коли на престол вступив Іван III, Велике князівство Московське було порівняно невеликою державою. Її територія не перевищувала 430 тис. кв. км” . Після загарбання просторих земель Великого Новгорода, які доходили аж до Білого моря та Уралу, територія Московії зросла до понад 2 млн. кв. км, тобто збільшилася відразу в шість разів! Це стратегічно зміцнило Московську державу, розпалило її агресивні апетити до інших слов’янських земель. Якраз тоді, при Іванові III, почалося оформлення повного титулу князя “всія Русі”. “Титул “государь всея Руси” не можна було, – пише англійський історик, – обґрунтувати ні історією, ні політичною реальністю. Він належить до тієї самої категорії, що й претензії англійських королів на Францію. В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе “володарем усіх франків”. Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули “русини” Литви, відрізняючись від “росіян” Москви. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття” . Титул “всія Русі” став незабаром для правителів Московії підставою для виношування анексіоністських планів. Загарбницьку політику середньовічної Московії у російській історіографії часто маскують поняттям “собирания русских земель”.

“У політичній історії Московської Русі назбиралася сила-силенна нічим не підтверджених “загальних місць”, фальшивих знань і уявлень, навіть слідів прямих фальсифікацій, що здавна ввійшли в шкільні підручники і широко популяризуються в літературі та мистецтві” . Серед них – міф про так зване “собирание русских земель”. Мовляв, Русь розсипалася і московські князі почали збирати її знов. “Але ми вже знаємо, що говорити про єдину “руську державу” в київську епоху можна лише через явне непорозуміння. Вислів “руська земля” знаний з літопису і з поетичних творів того часу: ним означували київську область, поскільки Києву належала гегемонія у всій південній Русі. Із Новгорода або Владимира їздили “в Русь”, однак ні Новгород, ні Владимир Руссю не були. Розсипатися було нічому – отже, нічого було і “збирати” .

Від свого виникнення і протягом сторіч Московія залишалася для своїх сусідів грізною агресивною силою, постійно націленою на загарбання щораз нових і нових земель. “Москва була воєнною монархією” . Корені агресивності тягнуться, – як відзначає відомий білоруський правозахисник Зенон Пазьняк, – “ще із часів Золотої Орди і монгольського ярма, з ідеології та вчення цезаропапізму (підпорядкованість церковної влади державі), перейнятих у Візантії разом із східним християнством, котрі якнайкраще відповідали деспотичному способові мислення. Наприкінці XV ст. Росія перейняла не лише візантійські символи, а й основні принципи візантійської імперської політики (на відміну від римської її робили “чужими руками” – розколювали суспільства сусідів, нацьковували одного сусіда на іншого). В історичному розвитку з’єднання цих принципів із жорстокістю монголо-ординських традицій дало жахливі результати: спричинені петровщина, аракчєєвщина, муравйовщина, сталінщина, ленінізм. Утворився особливий тип жорстокого імперського суспільства з необмеженою сервільною свідомістю, де особистість не захищена нічим, ні перед ким і ні перед чим. Особистість – ніщо перед державою. Приниження людської особистости стало способом самоутвердження у цій державі” .

Розташоване на головному водному шляху “із варяг у греки”, торговельне місто Новгород одвічно підтримувало тісні зв’язки з Києвом. Хто княжив у Києві, той володів Новгородом. Із середини XII ст., після смерті Володимира Мономаха, в період княжих міжусобиць, Новгород з прилягаючими землями (“пятинами”) відокремився у незалежну республіку – “Господин Великий Новгород”. Однак тісні зв’язки з Києвом не переривалися, можливо, тому, що “новгородці були південного походження” . Російський етнограф Д. Зеленін, услід за видатним російським лінгвістом О. Шахматовим, вважав населення Новгорода приналежним до окремого, четвертого (попри росіян, українців, білорусів) слов’янського народу на Сході Європи. З етнографічної та з мовно-діалектної точки зору, на погляд цих авторитетних дослідників, “северорусский народ” був різко відмінний від народу Суздальщини . Подальший розвиток “северорусского народа” трагічно обірвала брутальна агресія Москви. Загарбавши 1478 р. Новгородську республіку, Іван III обклав населення грабіжницькою контрибуцією, провів масові екзекуції і депортував 72 тис. душ у Московію. Масові екзекуції та депортації, викликані антимосковськими настроями новгородців, відбувалися і пізніше. Жителі Новгорода ще довго проявляли свою відмінність від московців. “Коли вперше, – писав Костомаров, – я почув новгородський говір, я сприйняв мовника за малоросіянина, що наче силкується говорити по-великоросійському” . За спостереженням Костомарова, населення Новгородщини навіть у XIX ст. вживало чимало слів, яких не знала російська мова, як, наприклад, “коваль”, “парубок”, “шукать”, “жона”, “дівиця”, “травиця”, “що” замість “что” і т. ін. Основним типом сільського поселення на Заліссі була “деревня”, а в Новгороді основний тип сільського поселення називався “селом” .

Історія республік Великий Новгород і Псков, які стали об’єктом московської агресії, завершилася трагічно. Новгородсько-псковська нація була Москвою ліквідована й асимільована дощенту . К. Маркс, до речі, розглядав московське загарбання Новгорода як реакційний акт . “Іван III не задовільнився зняттям дзвону і знищенням віча та звання посадника – Іван знищив Новгород до кореня, переселив його жителів у різні краї, підпорядковані Московській державі та замінив первісне населення новим, чужим до місцевих спогадів. Спустошення Новгородської землі здійснилося в надзвичайній мірі та було значнішим, ніж звичайно припускають” .

1570 р. за Івана Грозного було знову проведено масові екзекуції, великі конфіскації майна та депортації. Останній новгородський літописець описав ці московські звірства. Подаємо уривок: “И повелел государь приводити из Великого Новаграда владычных боляр, и иных многих служивых детей боярских, и гостей, и всяких градских и приказных людей, и изрядных и именитых торговых людей, и жен их и детей, пред себя. И повелел государь их пред собою горце и люте и безчеловечне различными муками мучити, и по многих неисповедимых горких различных муках повеле государь телеса их некоею составною мудростию огненною поджигати, иже именуется поджар; и своим государевым детем боярским повелевает государ тех мученых и поджареных людей за руки и за ноги и за главы онако вязати, различно, тонкими ужищи, и привязывати их повеле по человеку к санем, и повели их быстро за санми влещи на великий Волховский мост и метати с мосту в реку Волхов. А жены их и дети, мужеский пол и женский, повеле государь привозити их на великий Волховский мост и возводити на высоту, иже ту устроено место, и вязаху за руци и за ноги онако назад, а младенцев к матерем своим вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду в реку Волхов. И иные в ту пору государевы люди, дети боярские и воинские люди, в малых судех ездаху по реке Волхову со оружием, с рогатыни и с копьи и с багры и с топоры: и которые люди, мужи и жены и всяк возраст, из глубины речной вверх на воду спловет, и они, прихватывая багры, тех людей копьи и рогатынями прободаху, и топоры секуще во глубину речную без милости сурово погружаху, предающе их лютой и горцей смерти” .

Етнографи та діалектологи донині відрізняють жителів колишніх Новгородської, В’ятської, Вологодської та інших північних губерній від жителів Рязанської, Тамбовської, Тульської та інших центральних губерній Росії. Тобто досі існує різниця між нащадками новгородців та населенням колишньої Московії. Костомаров уважав, що в новгородській землі “було своє наріччя, близьке південно-руському. Близькість ця дотепер ще вражаюча для уродженця південної Русі” .

Як уже відзначалося, титул “Государя всея Руси” Іван III прийняв 1493 р. після завоювання Новгородської землі. З давнім населенням цієї землі пов’язані епічні пісні княжої доби, що їх в XIX ст. назвали “билини” (народна назва – “старини”). Билини поділяються на цикли. Найзначнішим є героїко-патріотичні “богатирські”, київського циклу, образи й сюжети яких пов’язані з Києвом, а також з Галицько-Волинською та Чернігівською землями. На думку українських дослідників, билини зникли з української народної пам’яті в XVII ст., коли нові бурхливі історичні події спричинилися до створення героїчного епосу козацьких дум. Відсутність билин в Україні дала привід для спекуляцій щодо причетності Москви до київської спадщини. “Стосовно фольклору, то ми відзначимо лише один чудовий яскравий факт: билини Київського циклу, де фігурують історичні київські князі серед степової природи українського півдня, були потім забуті на своїй батьківщині, але добре збереглися у братерського народу – великоруссів… Факт надзвичайно рідкісний в історії народів!” .

Дослідження географічного розповсюдження билин показало, що билини “зосереджені в основному на Європейській Півночі, в Архангельській та Олонецькій губерніях… Нічого подібного немає в інших губерніях Росії” . А потрапили билини на Північ у зв’язку з новгородською колонізацією. “Усе це дозволяє припустити, що билини, які дійшли до нас, в минулому – це надбання виключно Новгородської землі, звідки пізніше розповсюдилися з колонізаційним потоком” . На території Залісся, як встановили дослідники, в XIV–XV ст. і пізніше билини не побутували. Отже, билини збереглися тільки серед залишків знищеного Москвою новгородського етносу. “Великорусси” до них абсолютно не причетні.

Коментарі: 1

Богдан Бо

ВБФ імені Галини Гордасевич вдячний людям

Вельмишановне панство в Україні і поза нею, повідомляю вас, що в зв'язку з обов'язковою заміною картки відбулась зміна мого рахунку і тепер він має такий вигляд:

ПриватБанк

5363 5420 1632 6861

Гордасевич Богдан Олексійович

Всі надіслані на цей рахунок кошти витрачаються виключно на діяльність Видавничо-благодійного Фонду імені Галини Гордасевич

На 07.08.2021 на старий рахунок надійшло 950 грн., які і є в наявності на новому рахунку 5363542016326861 у ПриватБанку.

Всі уточнення можливі через електронну пошту [email protected]

Тепер дещо про минуле, сучасне і майбутнє руху Видавничо-благодійний Фонд ім. Галини Гордасевич

Ідея ВБФ Галини Гордасевич виникла ще за життя письменниці і була досить простою: не мати основного центрального осередку, а сприяти створенню окремих обласних, районних, міських осередків ВБФ ГГ з самостійною реєстрацією та фінансами, тобто повністю автономні осередки, що символічно об'єднанні під егідою ВБФ ГГ, як координаційну та інформаційну централь.

На період 1995 року був сильний економічний занепад в Україні, а з того і виникла ідея створювати осередки культурологічного спрямування, але і з можливістю підприємницької діяльності. Досить нагадати, що могутня на цей час торгова інтернет-імперія "Амазон" починала з продажу книжок з доставкою по-пошті і саме десь в той час. На жаль, в силу різних причин, зокрема хвороби та передчасної смерті у березні 2001 року Галини Гордасевич, - ідея не набрала належного поступу і залишилась там, де і починалась. Хоча, якщо хтось схоче спробувати цей варіант - ласкаво прошу.

Все доволі просто: від ВБФ ГГ надаються твори різноманітні за авторства Галини Гордасевич з усіма правами, окрім суто авторського прізвища, які осередок видає і реалізує, а отримані кошти залишає собі на власне існування та розвиток. Зрозуміло, що має бути звернуто увагу на місцевих культурних діячів та події з минулого і сучасного, а контакти з іншими осередками ФБФ ГГ сприяли б поширенню їх творів по всій Україні. Тобто був би активний процес взаємореалізації видань, творчих зустрічей та представлень, взаємообмін і навіть спільні видання в складчину з розподілом тиражів тощо. Ідеологію діяльності Фонду гарно було викладено в статті Галини Гордасевич "Пора почуватись великими".

Письменниця Галина Гордасевич була готова пожертвувати всі свої гонорари на створення такого культурологічного середовища в Україні, як і я, будучи спадкоємцем авторських прав давно визначився і оприлюднив де міг, що дозволяю довільне використання, публікування і поширення творів Галини Гордасевич і моїх особистих без жодної авторської винагороди чи ще чогось. Зберігається тільки суто авторство! Всі інші права делегую віртуально, а хто захоче - і реально через договори передачі авторських і суміжних прав щодо поширення та фінансових чинників.

Панове, все опублікована на мої сайтах чи деінде за підписом Гордасевич Галини Леонідівни та Гордасевича Богдана Олексійовича - може бути використано в довільному варіанті як суспільна спадщина не вичікуючи обов'язкових 50 років від смерті автора. Як пишуть в сайтах: поширення з посиланням - вітається.

Уточнення можливі через електронну пошту [email protected]

Отже, усе під брендом Богдана Гордасевича можна і варто скопіювати для особистого архіву, можна виводити на папір та інші носії, видавати друком і поширювати за власним бажанням.

Буду сприяти отримати тексти, світлини і всіляку допоміжну інформацію бажаючим видавати і поширювати твори Галини Гордасевич. Моє різне також не бороню поширювати: робіть що захочете.

Збір коштів на цьому рахунку я проводжу виключно щоб перевидати і безкоштовно передати до бібліотек України особливо важливі книги, першою з яких є Мартиролог "Нескорена Берегиня", а далі вже буде видно.

Факсимільне перевидання буде коштувати 30-40 євро в залежності від тиражу, отож процес буде непростий.

Мушу ще зазначити, що жодними фінансовими оборудками я займатися не буду, бо не хочу. Мав справу зі сферою книготоргівлі, що дуже голову засмічує своїми процесами та ексцесами, тому схема моя так: зібрав гроші - видавництво - тираж - розсилка. Амінь.

Скрізь і завжди буду оприлюднювати подяку тим людям, які були благодійниками руху Видавничо-благодійний Фонд ім. Галини Гордасевич

1. Перша однозначно є Леся Храплива-Щур, яка багато років опікувала над нашою родиною. Причому суто на життя надавала регулярно кошти, а теми видань обминала.

2. Микола Горинь чимало посприяв покращенню достатку Галини Гордасевич у важкі для неї часи і на видання потужно зафондував особисто.

3. Володько А. К., гендиректор ДБКБ "Автонавантажувач" першим допоміг у важкі часи економічної скрути в України видати важливу книжку Галини Гордасевич "З сімейного альбому".

4. Володимир Снітинський, будучи ректором Львівської Аграрної академії в м. Дубляни багато уваги приділив Галині Гордасевич, а за його вказівкою у співпраці з директором музею Степана Бандери при академії п. Петром Гоцем було здійснено перевидання книги "Степан Бандера: людина і міф" Галини Гордасевич у дуже якісному вигляді з додатковими важливими матеріалами.

5. Кузьма Хобзей багато помагав.

6. Михайло Ониськів з м. Тернополя.

7. Гаврило і Валентина Чернихівські з м. Кремянця.

8 Іван Потій оплатив встановлення гарного надгробку на могилі Галини Гордасевич у м. Кремянці.

9. Валентина Вікарчук та її донька Оксана Вітвицька.

10. Сидір Кіраль.

11. Дмитро Павличко.

12. Зиновій Суходуб.

13. Роман Дубровський.

14. Емма Бабчук.

15. Дмитро Сапіга.

16. Анатолій Тищенко.

(список не є остаточним і сподіваємось на його продовження)

Всім цим людям велика подяка і пошанівок від родини Гордасевичів, як і шанувальників творчості Галини Гордасевич..

Ще величезна подяка всім тим, хто придбав і має книги авторства Галини Гордасевич, бо то є головне - читач! Покупець! Шанувальник!

Будьмо! Щасти всім!

З повагою, син письменниці Галини Гордасевич - літератор Богдан Гордасевич.

07.08.2021

Коментарі: 0

Богдан Бо

Моя молитва з оновленою коректою

Повторення гарного не буває зайвим

Для справжнього анархіста в Світі існує тільки один авторитет - Бог. Тільки Бог є не на рівних на противагу усім іншим у анархіста. І щоденна Молитва до Бога є складовою життя анархіста, що і засвідчую своїм авторським варіантом, бо не можна промовляти в молитві до Бога те, що тобі не подобається. Що саме - не уточнюю. Здогадайтесь самі. Для мене то є лукавство говорити слова недоречні і суперечні для самого себе. Тому ось це є мій щирий текст щоденної молитви "Батьку наш", а скільки я в однині, то і молитва є "Батьку мій"

Моя молитва на щодень

"Батьку мій"

(хресне знамення тричі зі словами)

В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.

Боже, Батьку мій, що є скрізь,

хай святиться Ім'я Ваше,

хай прийде Царство Ваше,

хай буде Воля Ваша і на небі, і на землі.

Хліба щоденного вділіть мені

і пробачте за всі провини мої перед Вами,

а я прощаю щиро всіх покривдників своїх.

І не впровадьте мене у випробування

та вбережіть від поганого,

бо Вашим є Царство, і Сила, і Воля повік.

(хресне знамення тричі зі словами)

В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.

(поклін)

На все Воля Ваша, Господи! І неволя також, за що і дякую.

Хай завжди буде Божа Благодать наді мною, всіма друзями та благодійниками моїми.

Амінь.

Пресвятая Діва Марія, Богородице, благословенні Ви поміж жінками і благословен плід лона Вашого,

бо Ви породили Ісуса Христа, Сина Бога Живого, Спасителя нашого.

Дякую Вам, Пресвятая Діва Марія, що Ви стали Матір'ю для всіх нас, хто в Христа вірує, а для мене, зокрема, Ви найдорожча Мати.

Дякую, Матінко! Дякую, Матінко! Дякую, Матінко!

Хай Ваш Святий Покров, Пресвятая Діва Марія, оберігає мене і всіх нас від зла, хвороб і нещасть.

Амінь.