УКРАЇНІ

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію.
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі –
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса по землі.

Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові.
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.


* * *
В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв'язана, ледве жива,
На  обличчі тремтить в тебе радість позичена,
На губах скам'яніли казенні слова.

Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки у тебе на лобі нема.

Я люблю тебе іншу – коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро.

Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.

Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!

Ти здави моє серце своїми руками
І угледиш, що в ньому немає води.
Не сиди в пелюшках над чужими віками,
Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!


БЕЗСМЕРТНІ ПРЕДКИ

Раби будували замки й храми,
Сіяли й жали – раби.
Труд їх стоїть над віками –
Свідок життя й боротьби.

Із кожного купола й брами
Крізь роки темряви й злоби
Вони промовляють словами
До нас, до моєї доби:

«Люті кати поглумились над нами,
Скільки лягло нас у чорні гроби,
Та перемога – дивіться! – за нами:
Смерть – не кінець боротьби.

Ті, що життя прогуляли без діла,
Що у народній купались крові,
В землю лягли і безслідно зотліли –
Ми ж і понині живі!»

Чую ваш голос простий і ласкавий,
Предки безсмертні мої:
Праця людини – окраса і слава,
Праця людини – безсмертя її!


* * *
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде,
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.


* * *
Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві не рясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
Ідо сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?

Та мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива ця –  моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде...

Рекомендую "Два Василя" http://blog.i.ua/community/1925/397244/

Навряд чи можна знайти серед біографій поетів-шестидесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка; мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не смерть, яка застала його в розквіті сил та творчої енергії.
Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Цей край пов'язаний із багатьма уславленими іменами та подіями. Наприклад, М. Коцюбинський побував колись поблизу Біївців біля криниці, поруч із якою відбувалися гомінкі ярмарки. Тут малий Василько вчився розуміти добро і зло, поважати людину праці.
Виховувався без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-1957 навчався на факультеті журналістики Київського інституту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.
Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. З 1957 він був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур.
Перша збірка поезій «Тиша і грім» з'явилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно – мистецькому житті України.
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького утворення стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах... А ще займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня, потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу. У той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам'яті.
Точкою останнього відліку для Василя Симоненка була подія, що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві пачку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, Симоненко пред'явив редакційне посвідчення. А далі... Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті через відбиті нирки. Трохи більше як через рік після цього – 14 грудня 1963 року – Василь Симоненко помирає після операції.
Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т. Шевченка за 1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Півні на рушниках» (1992). Колись першим слухачем казок був син поета Лесик. Давно вже виріс Олесь, і ось уже нові покоління читачів читають казки Симоненка.
Василя Симоненка було посмертно удостоєно Національної премії ім. Тараса Шевченка в 1995 році.

* * *
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне –
йому за трумну пітьма кам'яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
тамуючи скупу сльозу образи.
Радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край мій – царство німоти.
Та сам я єсьм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бочезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

* * *
Церква святої Ірини
криком кричить із мли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я ії розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Глипає оком в'язниця,
наче сова із пітьми.
Київ за гратами. Київ
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв,
ачи орда навісна?
Мороком горло огорне –
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.


* * *
    Пам'яті Алли Горської

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – горстка нас. Малесенька шопта,
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров – така густа.
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

* * *
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

* * *
Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини, і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце – в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику.


Рекрмендую "Два Василя" http://blog.i.ua/community/1925/397244/

Народився Василь Стус 6 січня 1938 в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки – Семен Дем'янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
У 1944–54 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 65 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Донецька. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.
1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював шахтерем: був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
З березня по жовтень 1963 – літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965 – 1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він знайшов свою кохану.
Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 – 72 роках – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син – нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.
12 січня 1972 року – перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».
1978 року поета прийнято до PEN-клубу.
Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту – працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і його вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок».
Про методи захисту, які використовував В. Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979 – 1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».
Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав.

Загибель
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті – зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.
В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина – Валентина Попелюх – одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області. У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
У 1990 році прокурор України Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою № 2381н90 Пленуму Верховного Суду СРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.
1991 р. Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 Стусу посмертно наданно звання Героя України. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

Хто старе нагадає - тому око геть, а хто забуде - обидва!
Приповідка дещо дивна і кара грізна через цінність зору для людини. Можливо це суттєво, що не варто згадувати минулі хиби, коли почалась нова справа і не час псувати її спогадами про невдачі і прорахунки. Проте я не можу забути тих величезних сподівань, які у мене були пов'язані з новою силою, якою було задекларовано Громадський рух "Народна Самооборона", за яку я фактично і голосував на позачергових виборах 2007 р. до ВРУ, як блок НУ-НС, а що з того потім було - відомо: нічого доброго. Ідея "Народної самооборони" моментально була забута, за що і настала розплата під час тюремного ув'язнення. Особливо образливою для патріотів (і для мене, як виборця, що голосував за цю людину) була поведінка Юрія Луценка на посаді міністра внутрішніх справ ("Обережно - міліція!" http://blog.i.ua/community/662/619404/), тому я зараз мало довіряю йому, хоча в загальному не проти як такої опозиційної діяльності Юрія Луценка  і його нового проекту "Третя республіка", але таки нагадаю основне з положень "Народної Самооборони", які було задекларовано 8-м (!!!) років тому.


Громадський рух НАРОДНА  САМООБОРОНА
    
ДЕКЛАРАЦІЯ    ОБ'ЄДНАННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ   СИЛ
   
Перша 10-ка списку блоку ”Народна Самооборона Юрія Луценка”

1. Юрій  Луценко
2. Микола  Катеренчук
3. Наталя  Лук’янова
4. Володимир Ар’єв
5. Володимир Стретович
6. Іван Сподаренко
7. Віктор Мусіяка
8. Тарас  Стецьків
9. Олесь  Доній
10. Давид Жванія (головний спонсор проекту "Народна Самооборона" - Б.Г.)
 
СВОБОДА,   ЗАКОН   І  СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Передвиборча програма Блоку “Народна самооборона” Юрія Луценка”

Народна Самооборона - це не партія. Це об'єднання вільних громадян для боротьби за свої права, для протесту проти свавілля влади.
Народний протест - це єдине, чого влада насправді боїться.

Принципи Народної Самооборони:

1. Не кради і не давай красти іншим.
2. Не бреши і не давай брехати.
3. Не бери і не давай хабарів.
4. Не бійся боротися за свої права.
5. Люби Україну.
         

Завдання Народної Самооборони:

1. Достукатись до серця кожного українця.
2. Згуртувати українську громаду.
3. Об'єднати всі патріотичні сили.
4. Збудувати справедливу державу.
5. Досягнути єдності України.

Наш протест буде мирним і праведним. Але ми чітко і твердо скажемо цій владі чого хочемо. Ми хочемо гідно жити в заможній країні. Ми хочемо правди і справедливості. І вони або почують нас, або підуть геть. Ми переможемо!
Наші союзники і вороги:
   Наші союзники - чесні і небайдужі люди: члени різних партій та безпартійні, віруючі різних конфесій та атеїсти, люди, які говорять правду на будь-якій мові.
    Наше ставлення до політичних партій та державних інституцій залежить не від їхнього кольору та гасел, а виключно - від їх дій. Якщо вони діють у відповідності з нашими принципами -вони союзники Народної Самооборони.
    Якщо ні - нас розсудить Україна.

 СВОБОДА,   ЗАКОН   І   СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Передвиборча програма Блоку “Народна самооборона” Юрія Луценка”

Ми, українці, дещо романтики, але життя навчило нас прагматизму.
Ми побачили, що свобода – це не тільки красиво, але й вигідно.
Ми переконалися, що мало вибирати добру владу – треба її контролювати.
Ми впевнилися, що закон тільки тоді може бути законом, коли він однаковий для всіх.
Мені, Юрію Луценкові, і активістам “Народної самооборони” відомо про це з перших уст.
Ми об’їхали Україну, об’єднуючи людей навколо цінностей свободи, законності і справедливості. І переконали країну, що народна зневіра – це великий міф політиків, який вони придумали, щоб виправдовувати свою брехню і крадіжки.
Народ ще раз довів, що тільки він є єдиним джерелом влади в Україні.
Але те, що цю незаперечну істину нам треба стільки разів доводити, свідчить про нагальну необхідність докорінної зміни системи влади в Україні.
Час відправити на політичну пенсію брехливих і зрадливих політиків, що не дотримали своїх обіцянок перед народом. “Народна самооборона” готова оновити владу, для якої базовими стануть основні народні цінності – свобода, солідарність, закон і справедливість. Тільки така влада може досягти добробуту всього народу, щоб квітуча земля не заростала бур’яном, а люди не шукали праці за кордоном.

Свобода
Свобода для українського народу є самодостатньою цінністю, яку не потрібно обґрунтовувати. Її потрібно відстоювати. Бо разом із втратою свободи народ втрачає надію на краще майбутнє. Ця істина є основою наших переконань.

Закон
Зміна судової і правоохоронної системи є нашим невідкладним завданням. На жаль, нинішні судова і правоохоронна системи забули, що слова “правда”, “справедливість”, “право” – однокорінні. Ми зобов’язані повернути істинний сенс судочинства і права в нашій країні. І тоді життя кожного здобуде сенс; моральність, а не корупція та наркоманія, стане нашою перспективою.

Справедливість
Встановити справедливість у державі – це вимога і східної, і західної, північної і південної України. Це вимога спрацьованого селянина і захопленого митця, чесного чиновника і досвідченого робітника. Це ідея, яка об’єднає всіх громадян України. І ми втілимо її у життя. Справедливість податків, а не жорстокість покарання повинно стати основним мотивом їх сплати для підприємця.
Зростання національного доходу повинен відчути кожен пенсіонер України, а не тільки власник закордонних рахунків.
Солідарність має стати моральним принципом влади, а щира допомога потребуючому – моральним обов’язком кожного українця.

НАШ ШЛЯХ

1. Перезавантаження держави.
Головна проблема нині чинної Конституції полягає у її авторстві: Основний Закон країни написаний політиками та чиновниками для себе і під себе. Ми вимагаємо скликати Конституційну Асамблею, членами якої можуть бути обрані ті фахівці, які свідомо відмовляться на 10 років наперед від влади: виконавчої, судової та представницької.
Конституційна Асамблея напише Конституцію, виходячи з розуміння справедливості народу, а не власних потреб політиків.
Ця Конституція мусить загарантувати, що зрада. Корупція і брехня будуть покарані.
Ця Конституція мусить загарантувати, що всі судді будуть займатися встановленням істини, а не пошуком грошей, міліція – безпекою громадян, а не політикою.
Ця Конституція мусить загарантувати, що справедливість не стане розмінною монетою в політичних ігрищах. Депутатська недоторканність буде знята.
Ця Конституція мусить загарантуватищо діяльність держави буде підпорядкована інтересам всіх громадян країни, а не груп чи територій.
Ця Конституція чітко розмежує добро і зло. Вона стане Конституцією нової України, України закону для всіх і справедливості для кожного.

2. Контроль народу.
Над політиками потрібен контроль народу. Доброї влади не буває за визначенням. Влада тільки тоді почне зважати на інтереси народу, коли ми створимо дієві механізми цього контролю. Основою цього механізму є самоорганізація. Ця самоорганізація має пронизувати все суспільство знизу догори – від батьківського комітету, сільради і ЖЕКу до міста, району і країни. Політики і бюрократи повинні не тільки абстрактно знати, що вони є “слугами народу”, але кожен день реально відчувати наш контроль.

3. Демонополізація суспільства.
Для модернізації економіки, для здійснення технологічного стрибка, який приєднає Україну до числа найзаможніших суспільств планети, нам потрібно перш за все змінити траєкторію свого розвитку. Бізнес повинен перейти від боротьби за ресурси до боротьби за споживача. Політики – перейти від боротьби за адмінресурс до боротьби за виборця.
Для нашої команди влада і бізнес будуть надійно розділені, а державні посади будуть розглядатися не як ціль, а як засіб виконання виборчої програми.
Ми не боремося за перемогу одних політичних кольорів над іншими. Замість протистояння нам треба створити в суспільстві нові об’єднуючи принципи стабільності: закони – розумні, але їх виконує кожен. Податки – справедливі, але їх платять всі.
Ми мусимо повернути довіру до держави, законна власність має стати священною, а за несправедливо отриману власність має бути встановлено справедлива доплата. Багатство може і мусить бути чесним у країні добробуту, його не треба соромитися. Якщо громадяни довіряють державі, то на перше місце виходить не розмір податків, а їх справедливість та ефективне використання задля суспільства.
Наша ціль – збудувати об’єднану країну, яка не буде сперечатися про те, куди рухатися – на Схід чи на Захід. Краще домогтися, щоб і Європа, і Росія прагнули в Київ.
Наша ціль – збудувати модерну країну, в якій про історію дискутуватимуть науковці, а не політикани.
Наша ціль – збудувати успішну країну, почуття гордості за яку – почуття, яке ми вже навчились впізнавати – стало б постійним.
Наша ціль – збудувати країну вільних і за можних громадян – незалежно від того, якою мовою вони говорять, у якій церкві моляться Богові – аби за родину й за Україну.
Перед нами стоїть величезне завдання – внести моральність у щоденне життя.
Ми віримо, що в цій країні чесна людина може бути успішною.
Ми віримо в те, що правда і чесність, закон і справедливість об’єднають Україну.


Декларація громадського руху Народна Самооборона

І. Що відбувається?

Нам усім треба визнати, що вони нас обманюють. Вони нам брешуть.
Вчора одні нам говорили, що заради народу будуть єдиними і що відставлять свої суперечки вбік, а потім влаштували публічне посміховище.
Інші вже сьогодні «зробили наше життя кращим». Для цього вони підняли податки, у кілька разів підвищили тарифи і заморозили зарплати та пенсії.
Верховну Раду вони перетворили на базар, на якому торгують законами та посадами. Кабінет міністрів - на «іко­ностас» одіозних кучмістів. Вони шаленіють від безкарності. Вони відчули, що їх ніхто не контролює.
Вони продовжують брехати, що завтра буде краще. А завтра, напевно, будуть судити тих, хто не помер з голоду, бо у такій ситуації вижити зможе тільки злодій.
Самі ж вони жили добре ще вчора, живуть незле сьогодні і ще краще збираються жити завтра.
На одних телевізійних каналах вони борються за щастя і добробут трудящих. А на інших каналах показують діаманти їхніх дружин та наряди їхніх коханок, які коштують більше, ніж бюджет маленького українського містечка.
Вони не просто крадуть.
Вони цим вихваляються. За скромні зарплати чиновників вони один поперед одного вибудовують собі замки.
Вони мають нас за лохів.
Для нас вони мають куплені суди, «безпредєл» в місцевій владі і видовищні політичні спектаклі по телевізору. Так, вони багато говорять правильних речей. Вони говорять про бандитів при владі, про корупцію, про несправедливість.
Але за цією балаканиною йдуть роки і нічого не міняється.
їхні розмови не мають наслідків. Вони нічого не роблять. А тих, хто поодинці щось робить для нас - або лякають та купують, або викидають із влади. Білі ворони небезпечні для чорних зграй.
По телевізору, про наше око, вони сваряться. А потім йдуть і тихо домовляються.
Домовляються проти нас.
Коли ми обурюємося, вони застосовують єзуїтський прийом: кажуть нам, що держава не витримає наших потреб. Всі гроші, мовляв, ідуть на розвиток економіки і, якщо ми хочете гідних зарплат і пенсій, то ми - проти України.
У них, як в кожного афериста, «все деньги в деле», і тому вони не можуть віддати нам нами зароблене.
Нам всім вже стало очевидно, що збудувати справедливу, заможну державу таким способом є неможливо.

ІІ. Чому так відбувається?

Ми перемагали, коли були разом. Всі поразки - від розбрату та зрад тих, кому ми дали владу. Вони поділили країну на «москалів» та «бандерівців». І ми, голосуючи на виборах, вибираємо або одних «жирних котів», або інших. Ми -велика, але приспана нація, яку ділять, щоб грабувати.
Те, що ми можемо у таких умовах вибрати добру владу - це іллюзія. Доброї влади без контролю людей не буває ніколи.
Ми повинні зрозуміти, що народ, який протестує проти дій і бездіяльності влади тільки раз на п'ять років голосуван­ням на виборах, просто приречений на животіння.
Вони перед кожними виборами ніби пропонують нам своїми лозунгами суспільний договір. Ми, своїм голосуванням, цей договір приймаємо.
А потім - вони нас дурять. І відсутність нашого протесту вважають мовчазною згодою.
Ми тримаємо дулю в кишені і наївно думаємо, що ця дуля їх злякає. А вони тим часом нав'язують нам свої правила гри.
Ця держава існує за принципом «лохотрону». І навіть по­рядні люди, які потрапляють у цю систему, не вміють їй опиратися.
Влада і політики почнуть зважати на наші інтереси тільки тоді, коли ми змусимо до цього.
Міняти треба систему.

 ІІІ. Що робити?

Чиновники в усьому світі однакові.
Усе те, що відбувається зараз в Україні час від часу стається у будь-якій цивілізованій країні. Але тоді, включаючи новини, ми бачимо багатомільйонні мітинги, загальнонаціональні страйки та перекриті дороги.
Нам намагалися вбити в голову, що так борються проти багатих. Ні, там знають, що статки можна заробити і тяжкою що­денною працею. Там ставлять на місце тих, хто робить спроби присмоктатися і жирувати на людських сльозах. Багатіти тре­ба разом з державою та народом, а не за їхній рахунок.
Час від часу будь-який уряд навіть у розвинутій країні потребує холодного душу. Тим більше у нас, де влада думає, що ми живемо лише для того, щоб їй платити.
Народний протест - це спосіб донести до влади нашу потребу у справедливості, наше право на цю справедливість.
Це єдиний спосіб, щоби багаті поділилися із бідними. Це єдиний спосіб змусити владу вдарити по руках ко-рупціонера і дати йому зрозуміти, що красти - це злочин. Це єдиний спосіб привчити політиків, що брехати - гріх.
Чому ми дозволяємо нас грабувати? Чому вибираємо терпіння? Нам на перешкоді стоїть зневіра. Довгий період безправ'я убив нашу віру у власну силу. Насміхаючись над нашими вимогами справедливості, вони кожного дня товкмачать нам, що протестами ми нічого не досягнем.
Ми кличемо до Народної Самооборони.
Народна Самооборона - це не партія. Це об'єднання вільних громадян для боротьби за свої права, для протесту проти свавілля влади.
Бо народний протест - це єдине, чого вони насправді бояться.
Як тільки пролунав заклик до «Маршу справедливості», тисячі людей з усієї України звернулися до нас із питаннями: де? і коли?
Ми відповідаємо: ВЕСНОЮ У КИЄВІ.Бо ми уже не ті. Ми маємо досвід перемоги.
Ми спроможні тиснути на владу і міняти її.
Бо ми насправді - єдине легітимне джерело влади в Укра­їні. Прийшов час усім це зрозуміти.
Також прийшов час зрозуміти і всім, хто хоче мати право називати себе чесними політиками будь-яких кольорів: об'єднання - це не забаганка, а їх борг перед нами, їх обов'язок перед Україною.
Ми зберемося всією країною: зі Сходу і з Заходу, з Півдня і з Центру, з сіл і з міст. Наш протест буде мирним і правед­ним. Але ми чітко і твердо скажемо цій владі чого хочемо.
Ми хочемо гідно жити в заможній країні. Ми хочемо правди і справедливості.
І вони або почують нас, або підуть геть.
Ми переможемо!

http://samooborona.pp.net.ua/
http://www.3republic.org.ua/ua/

Виїхав я до Києва одразу, як почув про другу спробу знищення Євромайдану в ніч на 11 грудня і пробув там до 16, коли переконався, що далі можна бути більш-менш спокійним.
Вражень багато різних і поки що я їх обдумую, тому наразі мовчу, але не байдикую і ось поширюю важливу інформацію про

Всеукраїнську колективну мережу захисту "Свої" :

"У кожного з нас свій Майдан. Кожен з нас робить зусилля в міру можливостей. Хтось знаходить можливість їхати на Майдан в Києві, а хтось безкоштовно підвозить людей з національною символікою. Хтось, долаючи страх бути звільненим, пише правду в місцевій газеті, а хтось стоїть в пікеті під судом, вимагаючи звільнення невинних. В цей час, хтось віддає останні копійки пенсії на їжу для протестувальників, а хтось закордоном йде під наше Посольство.
Всім нам потрібен захист, незалежно від того, скільки часу триватиме наша боротьба. Ми не підемо з Майданів до того часу, поки влада не зміниться. Жодних інших умов.
Тому нам потрібна не тільки самоорганізація, але й реальна організація та координація. Нам потрібне організоване ополчення. Тому, ми починаємо створення ополчення – мережі захисту людей.
Створена мережа покаже наскільки нас багато, ми будемо підтримувати одне одного. В кожному мікрорайоні країни створимо групу людей з тих, хто готовий:
- діяти мирно та відповідально;
- боротися допоки не буде змінено владу;
- будемо наполягати на зміні всієї системи, а не прізвищ.
Ми об’єднаємо тих людей, які розуміють, що громадяни повинні підтримувати одне одного в захисті проти репресій. Одна група – це 3 та більше осіб. Групи об’єднуються по три в десятки. Десятки в сотні, сотні в тисячі. Всі групи будуть пов’язані між собою. "
https://docs.google.com/forms/d/1XcCFqMg9JWJXRaUV0WgtUPqCQW71f9s8hOYnCpLwWYQ/viewform

1.
Сумбур життєвий навколо мене обумовлює сумбур внутрішній, тому в подальшому викладі буде замало логічної послідовності, але вже як вийде. Зараз навряд чи хто має чіткий прогноз на діагноз хвороби держави Україна. Можливо все! Аж до летального завершення включно. З того тільки й лишається, що повторювати слова з прадавнього літопису: – Камо грядеши?! Камо грядеши?..
Зміст цього давньоруського виразу значно глибший за його сучасні адаптації типу: «куди йдемо?» чи «що нас очікує?, або «яке наше майбутнє?» і т. п. В тому і річ, що «камо грядеши» набагато змістовніше, бо означає, що «майбутнє гряде», що воно насунеться невблаганно і невідворотно, неначе ті величезні хвилі-цунамі Долі, які не дають нікому-нікому можливості уникнути їх страшної неминучої небезпеки...
Скільки вже раз переходили по наших землях ці руйнівні хвилі напастей, змітаючи все і вся на своєму шляху, полишаючи за собою тільки могильні кургани... Безліч разів... Нескінченно... Камо грядеши?..
І ось настає нове випробування для України і людей, що тут проживають. Проживають вже чи ще? Камо грядеши?..

2.
Почну не з початку. Тобто передісторія нового народного повстання в кінці 2013 року під назвою «Євромайдан» буде обговорена потім, а зараз невеличка замальовка з реальних подій.
Львів. Передвечірній час. 2 грудня. Революція вийшла на вищий щабель напружня. Я в черговий раз підходжу до центру, де коло пам'ятника Тарасу Шевченку вирує місцевий Євромайдан.
Мої враження неоднозначні, як і в багатьох. За минулі роки я досить часто переживав прикрість ситуації через відсутність молоді на різних громадсько-політичних заходах, де постійно домінувало старше покоління пенсійного віку. Кожен раз виникало просте запитання: а для кого і для чого ця говорильня, якщо немає головного представника нашого майбутнього – молоді? Навіщо звучать слова мудрості і знань, якщо немає того, кому їх передати?
І ось все до навпаки: навколо повно молоді! Моя заповітна мрія збулась! Скрізь молодь! Нескінченне море молоді зібралося в центрі Львова, щільно обліпивши постамент Шевченка і облягаючи всю місцину довколо. Скрізь державні синьо-жовті прапори, червоно-чорні УПА та сині з зірочками по колу Євросоюзу. Є велика сцена з якісною звуковою апаратурою, а ще великий екран, де ретранслюють теленовини та іншу інформацію. На сцені були ведучі, які регулярно озвучували повідомлення та різні гасла, щоб розбурхати натовп. Лунали з сцени пісні і патріотичні вірші, також був молебн і прозвучало звернення священників. Звичайно, що все це добре і потрібне, але в постійному одноманітному повторі день-у-день це стає безкінечно нудним без живого слова промовців про актуальну громадсько-політичну ситуацію.  Розумію, коли не хочуть допускати політиків, які завжди охочі до будь-якого піару, але ж є й інші люди для такого важливого слова про те, що робиться і треба робити. За всі мої епізоди перебування на львівському Євромайдані жодного подібного промовця я не почув, що дуже дивує. Шокує! Ну всі-всі не могли ж виїхати водночас до Києва?! Хтось мав би лишитись, а воно жодного поважного представника з місцевої еліти. Врешті-решт і сама молодь могла б щось сказати значиме, бо саме студенти мають генерувати новітню ідею суспільного буття в Україні, мають творити оте майбутнє, а не тільки натхненно бунтувати, як зараз. На жаль, але ні я сам не почув нічого подібного, ні від інших ніхто не переповідав програмні ідеї з нашого Євромайдану. Ось вам і «камо грядеши»?..
З того всього я більше роззирався довколо, коли перебував на Євромайдані, чим дослухався. Просто хотілось побільше набратись живих вражень від самої події і людей навколо. Або ось озирнувся і побачив, як вечірнє сонце осяяло над Оперним театром величну фігуру Ніки-переможниці зі золотою пальмовою гілкою над головою, яка так гарно засяяла в сонячному промінні. Вся нижня частина театру і весь проспект Свободи вже був у сутінках, тому цей момент набув особливої грандіозної краси, як пророцтво майбутньої перемоги. «Дай то Бог, щоб це пророцтво збулось» – подумалось у ту мить.
Так само несподівано мою увагу привернула постать дівчини, яка серед цього революційного гамору стояла прихилившись до стовба ліхтаря і спокійно читала книжку. Звичайне собі дівча з намальованим на обличчі синьо-жовтим прапором, як і в багатьох інших хлопців та дівчат, просто собі отак стояло і отак спокійно читало книжку, не зважаючи на гамір чи тих зацікавлених хлопчаків, які заглядали час-від-часу їй через плече. Мені подібне за віком не личило, тому я просто підійшов і поцікавився, що ж саме вона читає? Відповідь була вражаюча: дівчина читала відомий твір фантаста Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом»! Воістину життя набагато фантастичніше за будь-яку фантастику! (http://www.ae-lib.org.ua/texts/bradbury__451__ua.htm)
Ситуація неймовірного сюр-реалізму: молода дівчина на Євромайдані під час і в середині революційного бунту вдумливо читає роман-антиутопію, де автор, до речі, передбачив сучасні так звані «соціальні мережі», як і описав подібний суспільний режим влади, який оце ми і маємо в Україні: дурний і жорстокий, антилюдяний, але дуже самозакоханий і тому дуже впертий. Антиутопія, що набула реального виміру в Україні і поряд з нами. Трагічне наше «камо грядеши»... І одночасно ж його вирішення.
Ось вона: проста і чітка відповідь всім моїм негаціям та сумнівам. Справді: нехай потрібне слово і не звучить, але хто його шукає – той сам його і знаходить. Як і де? Це особиста справа кожного. Є така розумна думка: патріотизм – це щоденний плебісцит. Тільки особистий постійний щоденний плебісцит кожного поокремо робить нас правдивими патріотами і громадянами своєї держави, як і взагалі людьми як такими. Тому що коли дивишся на екран, де примусово зібрані люди тупо завчено виголошують чужі слова і фрази явно не вникаючи в їх зміст, як і в зміст власного рабського життя – стає огидно на душі від думки: невже і ця худобина є людина? І чому вони мають право вирішувати мою долю? Долю моїх дітей? Долю моєї Держави?
Від цього моменту осяяної сонячним промінням Ніки-перможниці й дівчини з книгою – визріло моє рішення: боротися беззастережно і наполегливо до самого кінця, яким має бути ПОВНА НАША ПЕРЕМОГА !!!

3.
Якою має бути наша перемога? На мою думку вона має три складові частини, які обумовлюють одна одну:

1. Відставка Уряду М. Азарова, припинення повноважень Президента України В. Януковича та розпуск Верховної Ради України.

2. Вибори Президента України і народних депутатів. Утворення нового Уряду України.

3. Реформування докорінно всього адміністративно-політичного та економічного устрою в Україні на принципах Євросоюзу з входженням до асоціації з ним на правах позаблокової країни.

Ось так коротко і однозначно, без зайвих обмовок і недомовок.
Є тільки ще одна окрема тема, паралельна всім трьом пунктам. Прошу подумати і визначити: що є першопричиною нашої теперішньої державної кризи в Україні? Катастрофічної кризи!
Моя особиста думка і висновок також однозначний, як і певен, що його підтримає кожен з нормальномислячих людей: тільки грубе і цинічне втручання з боку правлячої кліки Російської Федерації у внутрішні і зовнішні суверенні справи держави України призвело до глобальної політичної кризи і громадянського конфлікту в нашій країні.
За тим йде ще один висновок: щоб навести лад в своїй державі – ми повинні почати з ліквідації першопричини наших негараздів, тобто ізолювати Україну від негативної діяльності та впливів з боку РФ, як і Митного Союзу в цілому.
Якщо керівництво РФ погрожує введенням різноманітних караючих санкцій проти України при входженні її до асоціації з країнами Євросоюзу, то нам просто необхідно почати новий процес домовленостей щодо асоціації з ЄС з того, що вже (!) позбавити Україну від всіх загроз і впливів з боку РФ, а також МС. Задля цього потрібно паралельно з реалізацією вище перелічених пунктів проголосити, що на протязі півроку всі уряди світових країн і наші й не наші підприємці та населення загалом підготувались до того, що кордон між Україною та РФ буде закритий за принципом «залізної стіни». Одночасно буде припинено будь-які дипломатичні та інші стосунки між Україною та РФ, або і всіма країнами МС. Тільки так! Як при епідемії щоб вижити, потрібна максимальна ізоляція. Ми в Україні хочемо вижити.
Наголошую, що ізоляція – то не є війна. Ми жодним чином не шукаємо ворогів ні зовні, ні в середині країни. Всі росіяни можуть спокійно жити в Україні, як повноправні громадяни і дивитись через супутникові антени російські телеканали або спілкуватись по Інтернету через закордонні сервери тощо. Так само всі, хто не є «персона нон грата» і захоче до нас в якості підтримки приватних контактів або туристів, той може спокійно побувати в Україні через треті країни світу, але прямий зв'язок буде повністю закритий, як і всі ресурсні й матеріальні постачання, транзити тощо. Наголошую: однозначна повна ізоляція до того моменту, коли Україна підпише асоціативне членство з країнами Європейського Союзу. Після цього режим суворої ізоляції кордону і стосунків з РФ та МС буде знято з нашого боку, а як вони вже поведуться тоді – най вирішують самі, бо що нам до того? То їх внутрішні справи і ми в це не втручаємось.
Простіше кажучи об'ява звучить так: «Шановне панство в Україні, в інших країнах світу і окремо гаспада РФ та МС, оголошуємо всім-всім, що від 30 червня 2014 р. Самостійна Соборна Українська Держава повністю закриває свої кордони з країнами Митного Союзу, особливо щільно з Російською Федерацією, і припиняє всі дипломатичні та інші взаємозв'язки з ними в зв'язку з переобліком та ремонтом в державі Україна. Просимо вибачити за деякі тимчасові незручності. Після підписання асоціації з Євросоюзом запрошуємо всіх на наше свято відкриття у новому форматі» ТЧК. Відповіді не потрібно.
Таке і тільки таке «камо грядеши» я передбачаю, як непросте, але найкраще майбуття для нашої країни – України.

Богдан Гордасевич
  10:09 05.12.2013
м. Львів

Подаю два документи з іншого часу для вивчення розумними людьми перед початком великої боротьби, що однозначно вже буде далі в Україні. Чекати порозуміння і чесних виборів аж у 2015 р. безглуздо! Повставати треба вже!
Вчитайтесь і вдумайтесь уважно у дрібниці цього мистецтва з особистою адаптацією до сучасних українських умов: всеукраїнський страйк і вся влада страйковим комітетам, відставка Уряду на чолі з президентом, перевибори ВРУ і Президента України з повним громадським і міжнародним контролем тощо.
Повстання фактично вже почалось, але потрібно, щоб воно було переможним. Ленін тоді переміг – це факт. Чому? Ось чому:

Подаю два документи з іншого часу для вивчення розумними людьми перед початком великої боротьби, що однозначно вже буде далі в Україні. Чекати порозуміння і чесних виборів аж у 2015 р. безглуздо! Повставати треба вже!
Вчитайтесь і вдумайтесь уважно у дрібниці цього мистецтва з особистою адаптацією до сучасних українських умов: всеукраїнський страйк і вся влада страйковим комітетам, відставка Уряду на чолі з президентом, перевибори ВРУ і Президента України з повним громадським і міжнародним контролем тощо.
Повстання фактично вже почалось, але потрібно, щоб воно було переможним. Ленін тоді переміг – це факт. Чому? Ось чому:



Богдан Гордасевич
30 листопада 2013 р.
м. Львів

Більше місяця Львів був увішаний білбордами щодо "визволення України 28 жовтня від фашистських загарбників", але не було жодного з приводу 95-річчя ЗУНР та Листопадового Зриву (Чину). Тому я не сподівався, що 1-го листопада на Янівському цвинтарі буде таке гарне вшанування полеглих вояків УСС та УГА з почесною вартою і військовим салютом, молебнем, лампадками на кожній з понад 700 могил, а ще - чималою кількістю людей. Я намагаюся бути тут кожен рік в цей день і маю можливість порівняти - цьогоріч  вперше було, як має бути. Не знаю, як на Личаківському меморіалі пройшли заходи, але думаю, що ще більш урочисто, бо там головний пантеон України.
За тим почув про урочисті заходи 6 листопада, як визволення Києва від німецько-фашистських окупантів, на найвищому державному рівні - і мені стало якось, м'яко кажучи, неприємно. Звичайно, що я ніколи не буду стверджувати, що німецько-гітлерівська окупація України була би краща за радянсько-сталінську, але будь-яка окупація є окупацією! Де тут визволення?! Що ми відзначаємо? З таким самим успіхом можна відзначати визволення Києва ордами Батия від варяжської окупації. І це не іронія - це зміст того параду, що відбувся на Хрещатику: в кого наряджаємось? У загарбників, які нічого доброго нам не принесли з тим визволенням, тому що трагедія нового штучного голоду 1946 -1947 років в Україні - це є те благо визволення? Вимирали родини власне тих, хто воював і гинув  "За Родину! За Сталина!"...
Важко уявити щось гірше за війну, але коли люди пережили війну, але не пережили миру  - це взагалі щось над людське розуміння  понять добра і зла. Не хочу і не можу більше щось доводити, а просто подаю добірку матеріалів.

Богдан Гордасевич
    
Столиця вшанувала пам’ять своїх визволителів

У церемонії покладання квітів взяли участь більше 30 тисяч киян та гостей міста
Київ відзначає 70-ту річницю визволення міста-героя від фашистських загарбників.
Так, 6 листопада Президент України Віктор Янукович разом із ветеранами вшанував пам’ять воїнів, які загинули у Великій Вітчизняній війні. Глава держави поклав квіти до могили Невідомого солдата в парку Вічної Слави.
В урочистостях також узяли участь Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр Микола Азаров, Голова Верховної Ради Володимир Рибак, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, голова Київської обласної державної адміністрації Анатолій Присяжнюк, члени Кабінету Міністрів, громадськість.
Одразу після завершення офіційної церемонії покласти квіти до могили Невідомого солдата та вклонитися полеглим у бою воїнам прийшло більше 30 тисяч киян та гостей столиці. Багатотисячна колона рухалася від станції метро «Арсенальна» до парку Вічної Слави з квітами та символікою свята – 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників.
http://kievcity.gov.ua/news/11367.html

Хрещатиком пройшла військово-історична хода

У рамках святкування 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників на Майдані Незалежності урочисто підняли Штандарт, а Хрещатиком пройшла військово-історична хода.
Так, головною вулицею столиці крокували прапороносна група, рота Почесної варти, зразково-показовий оркестр Збройних Сил України, військовий оркестр Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського, військовий оркестр військової частини А0139 та військовий оркестр Військового інституту Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, військовий оркестр Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУУ «КПІ», військовий оркестр Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, військовий оркестр військової частини А0704, ліцеїсти Київського ліцею ім. Івана Богуна.
Також Хрещатиком проїхала військова техніка часів ВВВ (21 одиниці), після якої крокували підрозділ барабанщиць Національної академії внутрішніх справ, роти курсантів НАВС у формі піхотинців, авіаторів, моряків часів ВВВ, рота ВІТІ НТУ «КПІ» у формі козацького підрозділу часів ВВВ, роти курсантів-жінок у формі медичних сестер часів ВВВ, у формі авіаторів часів ВВВ, рота ліцеїстів юридичного ліцею ім. Кондратьєва Я.Ю., батальйон почесної варти внутрішніх військ МВС України.
Як розповів перший заступник голови КМДА Анатолій Голубченко, який вітав учасників заходу на Хрещатику, загалом участь у військово-історичній ході взяли понад 1 тисячі осіб. Військову техніку часів ВВВ було представлено Київський молодіжним клубом «Червона Зірка».
http://kievcity.gov.ua/news/11370.html

Історія України : 10.5. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Відновлення радянської влади. Звільнення Лівобережної України.

У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до ЗО німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати.
18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.
Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.
У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», — заявляв Гітлер. Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.
Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Для сталінщини з її домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів людське життя мало що значило.
У складі наступаючих частин діяли так звані польові військомати, що мобілізували до армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16—17-річних юнаків, яких було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених, необмундированих і майже неозброєних, кидали в бій, щоб «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Прикриттям» були не танки, артилерія і авіація, а загороджувальні загони, за «підтримки» яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 pp. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові — до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.
http://ellib.org.ua/books/files/history/hist3/5278.html


Голод 1946-1947 рр. в Україні

Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Створення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні року.
Верхня влада суспільства на чолі з диктатором В. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні"переваги" соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам новостворюваного "соціалістичного табору". Для здійснення своїх імперських цілей в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.
Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік - 340 млн. пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1946 р. 23 областям: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровської, Київської, Вінницької та ін. було повышено.Изъятие зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені тяжкою працею трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, який швидко поширювався. Однак у серпні 1946 р. під тиском центру керівництво УРСР знову підвищило хлібозаготівельний план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та ін. областях. Таким чином для України план хлібозаготівель було збільшено до 362 млн 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі:
центр - республіка - область - район - сільрада - колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціальних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до державної "комори" надходило не тими темпами, на які розраховував центр. При тотальній «викачці» українського села усього вирощеного план було виконано на 62,4%. Й. Сталін, його найближче оточення: Ст. Молотов, Р. Маленков, Л. Каганович вбачали у невиконанні плану не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних організацій, радянських органів, голів колгоспів і самих колгоспників, звинувачуючи їх в "антибольшевистскому произойленные до політики хлібозаготівель", "саботажі", "розкраданні", "розбазарюванні" хліба і т.п.. Українські селяни, на думку "вождя народів" та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і "зазнали впливу чужої ідеології". Такого роду звинувачення викликали репресії до обласних і районним партійним і радянським керівникам, головам колгоспів І безпосередньо трудових колгоспників Директиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспникам на трудодні лише 15% від зданого зерна при умові виконання колгоспом плану хлібозаготівель. А голод ставав масовим. Однак замість допомоги з боку держави населення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витрачанні хліба" за союзними та на їх виконання республіканськими партійно-державними постановами з 1 жовтня 1946 р. з централізованого постачання за хлібними картками було знято понад 3 млн 500 тис. людей, з них близько 2 млн 900 тис. сільських жителів, з лихом голоду селяни були залишені і сам на сам. У містах пайкового хліба було освободено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошиловградській, Одеській областях. Партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецпідрозділах.
Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перетворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для р. Ленінграда, ряду областей РРФСР, овочів - для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна. Міністр заготівель СРСР Двинский повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: "Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервов. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн". Важкий час охопило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я - Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. "Западняки" рятували від голоду не лише своїх земляків - українців, а й росіян, білорусів, молдаванинов, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше - Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час проходила насильническая колективізація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, часто гинули. В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смертність. Голодуючі змушені були вживати у їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховрашків і т.п.. Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалося понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. В голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей - українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.

Література та джерела:
1. Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод на Україні у 1946-1947 роках //Український історичний журнал. - 1990. - № 8.
2. Білас І.Г. Голокост на Україні в 1946-1947 р.р. Особливості діяльності карального апарату // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ. - Мюнхен. - 1992.
3. Веселова О.М., Панчєнко П.П. Ще одна трагічна сторінка історії України. Голодв Україні 1946-1947 років // Український історичний журнал. - 1995. - № 6: 1996.- №№ 1,2.
4. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. - Київ-Нью-Йорк. - Вид-во М.П.Коць. - 1996. - 376 с.
http://ukraine-history.com.ua/referat/golod_1946_1947_r.htm

Голод в СРСР 1946-1947 — масовий голод в СРСР після закінчення Великої Вітчизняної війни.

Причини голоду 1946-1947 рр
На думку дослідників, післявоєнний голод був наслідком поєднання ряду факторів:
    розвалу сільського господарства країни, з-за наслідків війни (нестача робочих рук, техніки, коней, знищення багатьох сіл на Україні і в Черноземье і т. д.). Так, чисельність працездатного чоловічого сільського населення після війни відкотилася до рівня 1931 року, поставки сільгосптехніки в роки війни фактично не велися, поголів'я коней становило близько 45 % від довоєнного, валова продукція сільського господарства за роки війни скоротилася на 40 %, поголів'я худоби скоротилося в порівнянні з кінцем 1930-х років;
    посухи 1946 року, яка призвела до суттєвого, але не катастрофічного зниження врожаю. Збір зерна в 1946 році становив 39,6 млн тонн - на 16 % нижче, ніж роком раніше і в 2,4 рази нижче, ніж у 1940 р.[2]
    політики радянської влади: експорту зерна за кордон у тому числі для досягнення політичних цілей; створення стратегічного зернового резерву на випадок нової війни, незважаючи на вкрай незадовільне забезпечення громадян СРСР продовольством; збільшення податкового навантаження на населення паралельно зі зниженням оплати праці та зростанням цін.
Інформація про події 1946-1947 років як про голод була вперше опублікована в СРСР у 1988 році в «Історії селянства», тоді його причинами були названі тільки катастрофічна посуха та наслідки війни. У монографії В. Ф. Зими [2] наводяться аргументи на користь точки зору, за якою однією з головних причин голоду стала політика радянських властей:
    Голоду 1946-1947 рр. в СРСР не могло бути, оскільки держава володіє достатніми запасами зерна. Одна його частина, не найбільша, експортувалася. Протягом 1946-1948 рр. експорт становив 5,7 млн т. зерна, що на 2,1 млн. т. більше експорту трьох передвоєнних років. Інша, основна частина запасів ніяк не використовувалася. На непристосованих для зберігання складах зерно псувалося настільки, що не годилося до вживання. За неповними підрахунками за 1946-1948 рр. в цілому по СРСР було начисто загублено близько 1 млн т. зерна, якого могло вистачити багатьом голодуючим.
Є дані про 4,43 млн тонн експорту  за 1946-1948 роки, причому з 1,23 млн тонн, експортованих в 1946 році, щонайменше 500 тис. т було експортовано у Франції в першій половині року - тобто до початку голоду, а в 1948 році (після його закінчення) було поставлено на експорт 2,59 млн. Таким чином, безпосередньо під час голоду, за кордон було вивезено до 1,4 млн тонн зерна.
Продовольче забезпечення та рівень життя населення
Післявоєнна криза радянської економіки (пов'язаний з конверсією і початком холодної війни) призвів до зниження і без того невисокого рівня життя людей, і поставив їх на межу голоду. Заробітна плата робітників знизилася майже вдвічі[2], при середній зарплаті молодого робітника 200 рублів на місяць харчування в заводській їдальні обходилося в 8-9 рублів в день. При підприємствах і установах заохочувалося створення городів, без яких виживання робочих ставало неможливим.
Дефіцит продовольства у 1946 р. привів до того, що держава зняло з продовольчого пайка практично все сільське населення (100 млн осіб), яким пропонувалося виживати виключно за рахунок власного підсобного господарства. Однак через директив щодо максимізації хлібозаготівель, 8 % колгоспів оплата трудоднів зерном була припинена (у Черноземье не видавали зерно більше половини колгоспів), а більшість решти видавало не більше 1 кг зерна в день. Грошова оплата праці в 30 % господарств не здійснювалась, тому придбати продовольство за гроші люди там також не могли. При цьому у вересні 1946 р. ціни на хліб в державних магазинах було підвищено вдвічі. У той же час ще восени 1945 р. були скасовані пільги зі сплати сільськогосподарського податку для сімей загиблих на фронті і отримали інвалідність в ході бойових дій, несвоєчасна виплата податку загрожувала великим грошовим штрафом або конфіскацією худоби.
Крім усього іншого, на самому піку голоду в лютому-травні 1947 р. вироблялося фактично примусове розміщення чергового облігаційної позики серед населення. Звернення людей до органів державної влади з проханням повернути гроші, які можуть врятувати їх сім'ї від голоду, практично завжди залишалися без відповіді[2].
В кращому положенні в ті роки було продовольче постачання робітників оборонних підприємств, співробітників міліції (вони продовжували отримувати хліб за картками) і номенклатури.

Масштаби голоду
Із спогадів... Курська обл., слобода Біла, Соколов Володимир Григорович, 1929 р.н.:
    Той час пам'ятається дійсно важкими випробуваннями. Батько працював маляром в районі, я закінчував навчання і одночасно працював з ним. Часто бувало таке, що для того щоб тільки пообідати - доводилося йти до батька за кілька кілометрів. Простий борщ з кропиви, та хліб як глина, від якого ледь не помер як-то. А мати взагалі незрозуміло що їла: як говорила - коржі з листя і квітів липи. Люди перебували весь час у режимі міграції: шукали де і як вижити, на вокзалах оброслі та виснажені люди, на вулицях можна і померлих бачити. І це лише на наступний рік після Перемоги...
Запаси зерна, призначеного для постачання міст, вичерпалися навесні 1946 р. У зв'язку з початком голодом керівництво окремих регіонів просило видати зерно з держрезерву, але отримало відмову.[2].
До весни 1947 р. в одній тільки Воронезької області кількість хворих з діагнозом «дистрофія» становила 250 тис. чоловік, всього по УРСР - 600 тис., на Україні - понад 800 тис., в Молдови - понад 300 тис. Таким чином, не менше 1,7 млн осіб в СРСР значилися «офіційно голодуючими», смертність від дистрофії досягала 10 % від загального числа людей, яким був поставлений цей діагноз[2]. Також зросла захворюваність т. н. «асептичної ангіною» (анемія, спричинена вживанням в їжу неприбраного зерна, колишнього під снігом) та іншими хворобами, пов'язаними з голодом, вживанням в їжу сурогатів (вміст домішок в хлібі досягало 40 %) і т. д. Особливо високою була дитяча смертність, на початку 1947 р. становила до 20 % загального числа померлих. У ряді областей України та Чорнозему були відзначені випадки канібалізму[2]. Гострий дефіцит продовольства, втім, не призвів до масового голоду, існував в СРСР до кінця 1940-х років.
Приблизний підрахунок числа жертв голоду 1946-1947 рр. є складним із-за відсутності достовірної демографічної статистики по цьому періоду (період між 1939 і 1959 рр. переписів населення не було), спроби влади приховати масштаби і сам факт голоду (секретна листування в 1946-1947 рр., «засуха» і «наслідки війни» в 1980-х), ослаблення контролю над поточним обліком населення у післявоєнні роки. Відомо, що в 1947 р. офіційна смертність у СРСР зросла в 1,5 рази (приблизно на 800 тис. осіб, з яких половина припала на частку РРФСР), погіршилися і інші демографічні показники (народжуваність, реєстрація шлюбів і т. д.). На початку 1947 р. надсмертність від голоду в РРФСР і на Україні перекрила природний приріст населення чисельність сільського населення скоротилася майже на 1 млн осіб. За оцінкою М. Эллмана усього від голоду в 1946-1947 рр. в СРСР загинуло від 1 до 1,5 млн осіб[3]. Деякі дослідники вважають ці цифри завищеними[4].

Допомогу голодуючим
Запити регіональних властей про необхідність видачі зерна з держрезерву або залишалися без уваги, або задовольнялися в обсязі в 2-3 рази менше необхідного, і через кілька місяців після запиту. Деяке поліпшення постачання відбувалося з середини 1947 р., коли пік голоду вже був пройдений. В цей час радянське керівництво ввезло з Китаю 200 тис. тонн зерна і бобів сої, на Україну і в Білорусії надходила «допомога жертвам війни» по каналах ООН [2].

Соціальні наслідки
На відміну від голоду 1932-33 такі заходи як тотальне вилучення продовольства у колгоспів, які не виконали план, на практиці не застосовувалися. У той же час було засуджено понад 10 тис. керівників колгоспів, звинувачених в недостатній жорсткості по реалізації плану заготівель зерна[2] або його приховування. Репресіям піддавалися і «розкрадачів зерна», коло яких за законом був надзвичайно широкий (див. Закон про три колоски).
Страх голодної смерті призвела до небувалого зростання злочинності (за розкрадання хліба в 1946-47гг. були засуджені близько 400 тис. осіб) і, як наслідок, до збільшення числа укладених в радянських таборах, праця яких використовувалась все ширше[5]. У ряді районів державні хлібозаготівлі зустріли збройний опір, у великих містах стали поширюватися листівки із закликами до акцій громадянської непокори. Значно зросла кількість посадових злочинів, розвинувся тіньовий ринок продовольства, на якому перепродувалися отримані в спецрозподільниках або вкрадені продукти.
В умовах ослаблення контролю над урахуванням і міграціями населення, багато голодуючих зуміли виїхати з сільської місцевості в міста і більш благополучні райони країни, де виживали, наймаючись на будівництва, або вели жебрацький спосіб життя (боротьба з жебрацтвом в містах почалася тільки в середині 1950-х). Поряд з післявоєнної розрухою, відтік населення також сприяв тривалого занепаду сільського господарства в СРСР, довоєнні показники виробництва якого були відновлені тільки до середини 1950-х років. За цей час з радянської сільській місцевості так чи інакше виїхало понад 10 млн осіб.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%C3%EE%EB%EE%E4_%E2_%D1%D1%D1%D0_%281946%971947%29

День визволення Києва від фашистських загарбників

День визволення Києва від фашистських загарбників 6 листопада – День визволення міста Києва від фашистських загарбників. 68 років тому, 6 листопада 1943 року, радянські війська в ході Київської наступальної операції визволили від німецько-фашистських загарбників столицю України – місто Київ.
За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами і медалями 17500 бійців і командирів, а 668 стали Героями Радянського Союзу, тридцять двоє з них були киянами.
Щиро вітаємо ветеранів Великої Вітчизняної війни із 68-ю річницею визволення столиці України. Зичимо міцного здоров'я, щастя, любові, радості та благополуччя!
До річниці визволення міста Києва від фашистських загарбників у кожному навчальному закладі міста сплановані та проводяться виставки творів мистецтва, фотографій, плакатів, документів, архівних матеріалів воєнних років. У школах проводяться тематичні уроки, бесіди, лекції, вечори, літературно-мистецькі заходи за участю ветеранів війни та дітей війни.
Організовується відвідування учнями Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» (с. Нові Петрівці), Меморіального комплексу «Бабин яр», Національного історико-меморіального заповідника «Биковнянські могили», Меморіального комплексу «Букринський плацдарм» в Переяслав-Хмельницькому, філіалу Музею історії Києва «Партизанська слава Київщини», Парку Вічної Слави, парку Перемоги, шкільних музеїв бойової слави.
У Києві проводяться святкові концерти для ветеранів війни за участю дитячих та юнацьких художніх колективів закладів освіти з виконанням пісень та хореографічних творів воєнної тематики. Так 4 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва пройшла виставка дитячих малюнків «Визволителям присвячується». А 6 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва відбувся святковий концерт «Слава визволителям».
Також рганізовується вітання та відвідування ветеранів війни вдома, в лікарнях, санаторіях, будинках для людей похилого віку, надання посильної соціальної допомоги через шкільні тимурівські, волонтерські загони та загони милосердя учнівської молоді.
Школярі та студенти беруть участь у районних та міських заходах ритуалів пам'яті, покладанні квітів до могил, пам'ятників, пам'ятних знаків, меморіальних споруд і об'єктів, що встановлені на вшанування подвигу героїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
Триває  міська естафета пам'яті «Вони захищали Батьківщину».
http://profspilka.kiev.ua/publikacii/novyny/1775-den-vizvolennya-kiyeva-vd-fashistskih-zagarbnikv.html

Моя особиста думка така, що власне завдяки цій споконвічній жертовній боротьбі за Незалежну Українську Державу і вільний український народ - наш сучасний цивілізаційний поступ є інакшим, аніж у сусідів з колишнього СРСР.
Дякую Вам - Герої України. Вічная вам шана і пам'ять на віки.