Чому зерно - більш перспективний товар для України , ніж метал

Ігор Петрашко,заступник гендиректора Ukrlandfarming
6 травня 2014 , 10:50



Топ-менеджер найбільшого у Східній Європі аграрного холдингу - про перспективи українського сільського господарства в умовах необмеженого світового споживання сільгосппродукції.
 
Зовнішній ринок споживає все більше і більше сільгосппродукції . Цей ріст не дуже масштабний , не більше 2-3 % на рік , але зате стабільний і довгостроковий .
Виходячи з того , що всього кілька гравців у світі мають можливість збільшити виробництво сільгоспкультур , і Україна - один з них , у нашої країни є величезний потенціал розвитку експорту.
Виробництво зернових може бути обмежене тільки внутрішніми можливостями фінансування АПК та земельними ресурсами .
Агросектор в Україні - це галузь, яка має природні конкурентні переваги . І це сектор, продукція якого в найближчі 50-100 років буде затребувана в світі. Ми бачимо , що Україна вже значно перевершила виробництво Радянського Союзу - у минулому країна виробила 63 млн тонн , це рекорд. Зростання триватиме, і ми побачимо врожаї і в 80 млн тонн , і в 100 млн тонн. І все це - додатковий експорт , оскільки внутрішнє споживання в Україні не буде істотно збільшуватися.
АПК вже зараз досяг рівня металургії в структурі зовнішньої торгівлі . І якщо ми бачимо , що на світовому ринку металу нам все складніше конкурувати , в першу чергу , з Китаєм , то з виробництва аграрної продукції Китай нам не конкурент . Та й взагалі у нас мало тут конкурентів. Ніщо не заважає нам зосередитися на розвитку перспективного сектора. І для зовнішніх інвесторів , і місцевих виробників вже очевидна перспективність нарощування виробництва зерна в Україні , тому врожаї зростають.
У нас практично необмежений зовнішній ринок. У 1950 році населення планети становило 3 млрд осіб, у 2000 році - 6 млрд , зараз - 7 млрд. Прогноз до 2020 року - 9 млрд людей .
При цьому кількість землі в обробці практично не змінюється. У 1950 році оброблялося 1 млрд 400 млн га , зараз показник стабілізувався на 1 млрд 600 млн га . Подальше зростання малоймовірний - навпаки , землі виводяться з експлуатації , частина деградує , а частина віддана під виробництво культур не для харчових цілей , а на біопаливо і біоетанол.
Зараз на душу населення припадає 0,3 га землі , до 2050 року буде 0,18 га . Урожайність не збільшується - і в США , і в Європі фактично досягнутий пік , домогтися збільшення показника можна тільки за рахунок застосування ГМ -технологій.
По аграрному потенціалу України стабільно входить в топ- 10 по безлічі параметрів . І за кількістю сільгоспземлі ( 41 млн га ) , і за кількістю землі, придатної для обробки ( 32 млн га ) , з виробництва кукурудзи (ми в топ- 6 ) і з вирощування пшениці ( топ -10).
Україна - один з найбільших світових постачальників сільгоспкультур. На першому місці - США , але у нас є шанс зайняти стабільне друге місце, і в перспективі - зрівнятися з Америкою.
Ми бачимо потенціал зростання світових цін на зернові - це позитивний для нас фактор, так як є чітка кореляція внутрішніх цін в Україні із зовнішніми .
Зростання світових цін , в тому числі , обумовлений і прогнозованим в перспективі дефіцитом кукурудзи і пшениці. Це незначні - іноді частки відсотка - цифри нестачі, але тут важливий сам принцип. Дефіцит увазі небезпеку в першу чергу для тих країн , які повністю залежать від поставок зерна ззовні. Надалі , враховуючи техногенні фактори , неврожаї траплятимуться частіше , а роль країн зі стабільно високим виробництвом - рости .
http://forbes.ua/opinions/1370009-pochemu-zerno-bolee-perspektivnyj-tovar-dlya-ukrainy-chem-metall

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ

Чорноморський флот – це 26 відсотків кораблів колишніх радянських військово-морських сил та сім відсотків його підводних човнів, що базуються переважно в українських морських портах у Севастополі та в Одесі. Дещо менші за розмірами та значенням морські бази, розташовані в Поті (Грузія) та Новоросійську (Росія). Чорноморський флот був третім серед чотирьох флотів колишнього СРСР та дванадцятим – у світі. Його головне завдання – захист узбережжя Чорного моря – й досі залишається складовою воєнної політики України. Чорноморський флот мав 18 підводних човнів, 39 бойових і 60 патрульно-берегових кораблів, а також 30 есмінців та 16 десантних суден. Миколаївський суднобудівний завод був єдиним у колишньому СРСР, де будувалися авіаносці, націоналізовано у листопаді 1991 року. (Україна успадкувала шість суднобудівних заводів, де будували кораблі для військово-морського флоту колишнього Радянського Союзу. У листопаді 1992 року Росія внесла пропозицію «Про співробітництво у будівництві та ремонті суден та військово-морського обладнання для російського флоту»)
До складу Чорноморського флоту входили також значні наземні сили, що включали бригаду морської піхоти, розміщену в Севастополі та оснащену 60-ма артилерійськими гарматами і сотнею БТРів, а також авіацію. Колишній Радянський Союз мав намір обійти Договір про скорочення звичайних збройних сил та озброєнь в Европі, визначивши дивізію наземних сил у Сімферополі як «дивізію берегової охорони». Ця дивізія є сучасною, має 300 танків і 600 БТРів. Від літа 1992 року вона перебуває у розпорядженні Києва, надаючи йому, таким чином, вагомий інструмент у здійсненні контролю над Кримським півостровом. До того ж Чорноморський флот мав понад 400 бойових літаків (винищувачів і бомбардувальників), які базувалися на трьох базах у Криму та на трьох базах в інших районах України. У складі флоту було також 100 вертольотів.
Побудова власних військово-морських сил обійдеться Україні дорого і залежатиме насамперед від стану економіки та наявності спеціальної довгострокової програми. Український контр-адмірал Борис Кожин окреслив досить далекосяжні плани щодо українських військово-морських сил, які, за його словами, існуватимуть незалежно від української частки Чорноморського флоту (а чи одержить Україна взагалі цю частку?). Українські військово-морські сили складатимуться із 100 кораблів, у тому числі з ракетних крейсерів, багатоцільових патрульних і ракетних кораблів, а також мінних тральщиків. На цих кораблях служитимуть 40 тис. військових моряків. Б. Кожин відкинув думку про те, що український військово-морський флот матиме ядерну зброю. Проте адмірал Володимир Пилипенко заперечив йому, назвавши тих, хто виступає за без'ядерний український флот, «або дурними, або хворими, або такими, що грають в несерйозні ігри».
Реалістичніший план запропонував колишній міністр оборони Морозов – до 1998 року мати загалом 14 кораблів.
Згідно з цими досить сміливими, проте, можливо, не дуже реалістичними планами, Україна матиме відповідно 40 і 25 відсотків живої сили та кораблів Чорноморського флоту колишнього СРСР. Це менше, ніж склад військово-морських сил Великобританії або Франції, які мають у середньому понад 60 тис. чоловік, проте це все ж забагато для України, яка переживає таку гостру кризу. У зв'язку із кризою командування українських Збройних Сил звернулося до керівників усіх областей республіки з проханням, щоб кожна з них фінансувала будівництво хоча б одного корабля. Якщо це буде зроблено, чисельність українського флоту становитиме не більше 30 кораблів.
Тим часом Чорноморський флот може або цілком перейти до рук Роси, або, як і донині, тут існуватиме патова ситуація. Сьогодні Чорноморський флот є малокорисним (якщо він узагалі є таким) для України, адже більшість офіцерів настроєна служити Росії. Бюджет на 1993 рік покрив лише витрати на заробітну платню військовослужбовцям, проте він не передбачав фінансування навчань, модернізації військового обладнання або передислокації військ. Окрім того, Україна не зможе забрати собі увесь Чорноморський флот через проросійську орієнтацію більшості її офіцерства.


ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ

Військово-повітряні сили, успадковані Україною, є досить значними за чисельністю і включають з'єднання авіації стратегічного призначення, тактичні літаки, перехоплювачі у складі Військ протиповітряної оборони (ППО), вертольоти у складі підрозділів наземних сил та велику кількість літаків Чорноморського флоту. У власність України перейшли 19 сучасних бомбардувальників ТУ-160 класу «Идфслофсл», які базуються в Прилуках, та 21 бомбардувальник ТУ-95 класу «Иуфк-2 Р-16» в Узині (за винятком тих літаків, що перелетіли до Росії на початку 1992 року).  Кожний літак класу «Идфслофсл» або «Иуфк-Р» може нести на борту відповідно 12 і 15 крилатих ядерних ракет, які запускаються із повітря і мають загалом 192 та 224 боєголовки. Україна також отримала всі літаки-заправники «Мідас», які використовуються для заправлення літаків авіації стратегічного призначення. Київ сподівається, що найближчим часом ці літаки-заправники можна буде використати для комерційного авіафрахту. Планується також пристосувати стратегічні бомбардувальники для використання в роботі «екологічних патрулів під егідою ООН». Бомбардувальники ТУ-95, можливо, будуть збережені, а літаки ТУ-160, мабуть, підлягатимуть переробці.
Отже, загальна кількість літаків, успадкованих Україною від збройних сил колишнього СРСР, становить 150 бомбардувальників, 180 бойових літаків, 120 літаків-розвідників і літаків активної радіопротидії, 510 винищувачів у складі сил ППО та близько 800 учбових літаків. Згідно з обмеженнями, передбаченими Договором про скорочення звичайних збройних сил та озброєнь в Европі, Україна має зменшити загальну кількість літаків більш ніж на третину. З радянської військової спадщини на долю України припало також близько 700 бойових вертольотів та вертольотів підтримки і загального призначення, підпорядкованих наземним збройним силам, і майже 100 вертольотів у складі Військово-повітряних сил. До 1995 року граничну кількість бойових вертольотів, передбачену вищезгаданим договором, що на сьогодні становить 285 одиниць, буде збільшено до 330. Це сприятиме швидкому розгортанню збройних сил у разі виникнення обмеженого збройного конфлікту.


ЯДЕРНА ЗБРОЯ

Україна успадкувала від Радянського Союзу найбільшу (за межами Росії) кількість стратегічних сил, розташованих на двох базах у Хмельницькому (130 ракет SS-20, побудованих у Росії, кожна з яких має по шість боєголовок) та у Первомайську (40 ракет SS-24 українського виробництва з 10-ма боєголовками кожна). Всі ці ракети містяться у стартових шахтах і мають загальний бойовий потенціал 1180 боєголовок (до цього слід додати боєголовки у сховищах). Київ розформував 43-тю армію Стратегічних ракетних військ, і нині вона налічує приблизно 20 тис. чоловік, більшість із яких є громадянами України. У липні 1993 року спеціальним секретним наказом під юрисдикцію України було взято всі підрозділи типу «C» (спеціальні сили Стратегічних ракетних військ, що відповідають за зберігання та ремонт ядерних боєголовок).
Коли тривав процес розпаду колишнього Радянського Союзу, Захід стурбувався насамперед із приводу тактичних ядерних озброєнь, які могли б потрапити до рук екстремістських сил у разі загального хаосу та громадянської війни, до того ж їх могло бути продано за кордон. Тоді як Росія зацікавлена у перебільшенні, оцінюючи ті сили із числа колишніх радянських збройних сил, які вона визначає як «стратегічні», інтереси України, навпаки, полягають у вузькому трактуванні поняття «стратегічні сили». Наприклад, Росія доводить, нібито увесь Чорноморський флот є «стратегічним», бо має у своєму складі декілька кораблів із тактичною ядерною зброєю на борту. Це спонукало Україну якнайшвидше вилучити тактичну ядерну зброю зі складу наземних сил і Чорноморського флоту, щоби ці сили вже не можна було, на думку Києва, класифікувати як «стратегічні».
До травня 1992 року із двомісячним випередженням установленого терміну до Росії було вивезено 3905 сучасних тактичних ядерних ракет, які становили 14 відсотків усіх ракет такого типу у країнах СНД (загальна кількість майже 28 тис. сучасних тактичних ядерних (!!!) ракет - Б.Г.). Тимчасове припинення процесу передачі Україною цих ракет Росії викликало серйозне невдоволення і навіть протести з боку США та Росії. Аж до 1993 року Україна не вимагала компенсації за вивезені ракети. Якщо над Україною нависла загроза втрати або продажу Росії всього Чорноморського флоту, то опоненти Кравчука з числа націоналістичних сил, безперечно, звинуватять його у зраді національних інтересів через те, що він 1992 року безпідставно віддав тактичну ядерну зброю, аби Чорноморський флот не міг бути визначений як «стратегічний». Хоча Україна може зберегти ракети SS-24 та крилаті ракети, що запускаються із повітря, не зовсім зрозуміло, чи вони можуть бути повноцінним засобом стримування за відсутності необхідної для цього інфраструктури. Через 15 років ракети SS-24 стануть застарілими. Якщо Україна захоче залишатися ядерною державою і після закінчення цього терміну, то вона буде змушена витрачати величезні кошти на модернізацію ядерних озброєнь, задля якої необхідними є три найважливіші складові, яких бракує сучасному воєнно-промисловому комплексу цієї країни: заводу повторної переробки, що постачав би збагачений уран для ядерних боєголовок, полігону для випробувань боєголовок та ракет, а також супутників зв'язку.


ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВА БАЗА

Україна успадкувала від колишнього СРСР також значний воєнно-промисловий комплекс, що складався з 1840 підприємств, на яких працювало 2,7 мільйона чоловік, до того ж 700 із цих підприємств, що нараховували 1,3 мільйона працюючих, випускали суто воєнну продукцію. Найважливішими з них є 330 гігантських заводів, які належали ВПК України. Серед них і «Південмаш», де будують стратегічні ядерні ракети SS-18, SS-20, SS-23, SS-24, та Київський завод «Арсенал».
Близько 14 відсотків усього воєнно-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу було розміщено в Україні, в тому числі майже 16 відсотків оборонних підприємств, які виробляли засоби зв'язку, радіо- та електронне обладнання. З огляду на те, що ВПК випускав і воєнну, і народногосподарську продукцію, існують розбіжності в оцінці його ролі в українській економіці. 1990 року співвідношення між воєнним та цивільним секторами економіки республіки розцінювалося як 40% до 60%. Згідно з оцінками спеціалістів, воєнно-промисловий комплекс давав третину валового національного продукту України, або 28 відсотків продукції промисловості.
В Україні є багато галузей промисловості з найсучаснішими технологіями, науково-дослідних установ, а також заводів із монтажу ядерних ракет. Можливо, найбільше уваги приділяється сьогодні ядерному потенціалу воєнно-промислового комплексу України. Виробництво ядерних ракет, космічних апаратів багаторазового використання типу «Шатл» і супутників (ракет класу «Зеніт» і «Циклон») на заводі «Південмаш» залежить від постачання з Росії двигунів та збагаченого урану і плутонію. Точаться розмови навколо одного з харківських науково-дослідних інститутів, де існує ядерна експертиза, щодо можливості проведення тут досліджень у галузі перенацілення стратегічних ядерних ракет, розташованих на території України, та передачі їй оперативного контролю над ними.
Україна не має потужностей для виробництва бойових літаків і вертольотів. Однак тут міститься найбільше в колишньому СРСР авіаконструкторське бюро імені Антонова, а також випускаються найбільші у світі транспортні літаки «Ан» і «Руслан».
ВПК України виробляв половину танків, ракет, оптичного обладнання та систем радіозв'язку для збройних сил колишнього СРСР. Зокрема, головним виробником танків Т-64, Т-72, Т-80 був Харків, проте броня та гармати для них постачалися із Росії.
Хоча більшість радянських кораблів будувалася на українських суднобудівних заводах у Миколаєві, відповідні конструкторські бюро знаходилися в Росії. Оскільки Україна володіє всіма судноремонтними заводами колишнього СРСР, то до грудня 1992 року не було відремонтовано жодного російського корабля. На одному із суднобудівних заводів залишилося незавершеним будівництво 20 воєнних кораблів: до їхнього виробництва було залучено багато заводів на всій території колишнього Союзу. Україна могла б використати деякі з цих недобудованих кораблів для створення власного військово-морського флоту, незалежного від Чорноморського флоту. Справжня сила України полягає у величезних виробничих потужностях із випуску боєприпасів, оптичних систем, лазерів, електронного обладнання.
Хоча Україна успадкувала значний воєнно-промисловий комплекс, він є скорше перешкодою на шляху розвитку її економіки, аніж позитивним здобутком. По-перше, ВПК потребує великих інфляційних кредитів, по-друге, його важко перевести на рейки цивільного виробництва, по-третє, високий ступінь його інтегрованості з підприємствами колишнього СРСР є стимулом для грунтовніших зв'язків як з Росією, так і з іншими країнами СНД.
(продовження далі в ч. 3)

Особисто я не є пацифістом, оскільки свідомий того, що, на жаль, наш світ неможливий без насилля, без силових конфліктів та протистояння - така вже данність нашого існування Людей на планеті Земля. Не буду деталізувати і щось роз'яснювати на тему військових реалій людства, а просто одразу зазначу, що я був і є послідовним противником ядерної зброї і дуже радий, що в Україні її не має. Ядерна зброя - це зброя самогубців, бо мені важко уявити щасливим життя переможців у війні із застосуванням ядерної зброї. Воістину тоді живі будуть заздрити мертвим.
Те саме стосується інших варіантів ЗМЗ (зброї масового знищення), тому що це так само безглуздо, особливо бактеріологічна ЗМЗ після застосування фактично контролю не підлягає через неможливість передбачити всі можливі мутації та поширення застосованих організмів, смертельних для людей. Принагідно зазначу, що одна пробірка з вірусами може цілком урівняти загрозу від армії з ядерним потенціалам РФ та США разом узятих. Тому прихильників доктрин "Мир через жах", тобто стримування агресій через наявність ядерної зброї у арсеналі слабших країн я б радив заткнутись: бактеріологічна зброя для того значно дієвіша, бо в сотні тисяч разів дешевша, жахливіша і дурніша до застосування.
Власне для того я зробив цю передмову, щоб читаючи подальші матеріали - всі звертали особливу увагу на те, які шалені економічні і людські ресурси було на це озброєння використано і фактично змарновано на ніщо! Тільки тактичний ядерних ракет на момент розвалу СРСР було коло 30 тисяч! Уявіть, які то шалені кошти і щоб за них можна було для людей зробити в мирному виробництві. Про вартість стратегічного ядерного озброєння СРСР взагалі уяви не вистачає: десятки тисяч ядерних боєголовок, тисячі стратегічних ракет, пускових шахт і мобільних ракетних комплексів, наддорогі атомні підводні човни, космічні комплекси управління і прикриття тощо. Ось де відповідь причин розвалу СРСР: всі працювали і виробляли неймовірну масу лайна, бо інакше зброю назвати не можна, а потім ще дивувались: "І чого ми так бідно й нікчемно живемо?"
Висновок простий    і однозначний: якщо ми вже назвали себе homo sapiens, тобто "людина розумна", то давайте нарешті справді думати! І думати не над тим, як одне одного винищити, а над тим, як жити і вижити нам і нашим нащадкам у цьому і без того небезпечному світі з його вулканами, землетрусами та астероїдами.

Богдан Гордасевич
 27.04.2014
м. Львів



НАЦІОНАЛЬНА  БЕЗПЕКА  УКРАЇНИ

Тарас Кузьо

(Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)

РОЗДІЛ III

СКЛАДОВІ  УКРАЇНСЬКОЇ  ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Унаслідок історичних причин, викладених у першому розділі, Україна віддає пріоритет розбудові збройних сил. Із багатьох можливих шляхів вона обрала той, який веде до поступової націоналізації колишніх радянських збройних сил, що базувалися на її території. Завдяки націоналізації Україною великої кількості колишніх радянських збройних сил, розташованих на її території, було, по-перше, зламано могутню радянську воєнну машину і, по-друге, усунуто будь-яку внутрішню воєнну загрозу незалежності України. Така політика спричинила те, що багато офіцерів у Збройних Силах України підтримують її незалежність, нейтралізовано також потенціальну небезпеку з боку решти офіцерства. В Україні вже завершено створення двох родів військ: Сухопутних і Військово-повітряних сил.
У зв'язку із поступовим скороченням збройних сил в Україні та їх переходом на професійну основу націоналізація колишніх радянських збройних сил і наявність великої кількості офіцерів-українців, які служать за межами України у державах СНД та виявляють бажання повернутися на батьківщину, можуть дуже дорого обійтися українському суспільству та економіці. Воєнно-промисловий сектор української економіки зосереджений переважно у Східній Україні, тому його перебудова матиме як соціальні, так і етнічні наслідки. Крім того, ВПК пов'язує Україну з Росією та СНД, оскільки в цій галузі економіки існує дуже щільна інтеграція між колишніми республіками СРСР.
Єдиним винятком із досить плавного процесу націоналізації колишніх радянських збройних сил в Україні став розподіл Чорноморського флоту між Україною та Росією. Розв'язання цієї проблеми, очевидно, буде складним через безпосереднє ставлення до Права власності на Кримський півострів. Чорноморський флот насправді не має стратегічного значення. Його «важливість» полягає лише в тому, що жодна сторона не бажає поступатися іншій,  очікуючи певних результатів від продажу обладнання цього флоту. У даному розділі доводиться, що політика Росії, котра, вже отримавши решту із чотирьох флотів колишнього СРСР, претендує ще й на частку Чорноморського флоту та місто Севастополь, розташоване в Україні, не сприяє встановленню добрих російсько-українських відносин та стабільності в регіоні. Внаслідок такої політики в Україні зберігається почуття загрози її національній безпеці.
Ядерна політика України є непослідовною, вона – то спонтанна реакція на певні зовнішньополітичні події. Проте 1992–1993  років Київ усе наполегливіше виступає  за збереження свого ядерного статусу.  У зв'язку з цим аналізуються головні чинники, що впливають на ядерну позицію України та ставлення провідних політичних діячів і сил до проблеми ядерної зброї в Україні. Основними факторами, які породжують прихильність до збереження ядерної зброї, є існуючі в Україні почуття незахищеності і небезпеки, комплекс меншовартісності та  надмірна підозрілість у ставленні до зовнішнього світу, ворожість якого до України є для її деяких політиків незаперечною істиною. Цілком імовірно, що, незважаючи на багаторазові обіцянки ратифікувати договір СТАРТ-1  та Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Україна все ж зберігатиме певну кількість ядерної зброї на своїй території. Це, у свою чергу, завдаватиме  шкоди українській безпеці та посилюватиме її міжнародну ізоляцію. Хоча за іронією долі саме безпека та ізольованість завдають найбільших турбот українському керівництву.
Проаналізовано також основні  елементи  політики національної безпеки України та проблеми успадкованого Україною від колишнього СРСР воєнно-промислового комплексу, розглянуто бар'єри у відносинах між Україною та Росією щодо військової спадщини, зокрема Чорноморського флоту та ядерної зброї, і нарешті, окреслено тенденції подальшого розвитку та впливу вищезгаданих складових на політику національної безпеки України.


А. РАДЯНСЬКА ВІЙСЬКОВА СПАДЩИНА: ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ, ЗВИЧАЙНА ТА ЯДЕРНА ЗБРОЯ


ЗБРОЙНІ СИЛИ

Після розпаду СРСР Україна успадкувала від нього величезний воєнний потенціал, що становив 30-40 відсотків усього військового обладнання колишніх радянських збройних сил, розташованих на захід від Уралу, та 750 тис. особового складу. Україна успадкувала частини, які належали до радянських сухопутних військ, тактичної та стратегічної авіації, Чорноморського флоту, військ протиповітряної оборони та стратегічних ракетних військ. За технічним потенціалом Збройні Сили України посідають друге місце в Европі після Росії. Напевне, такий стан зберігатиметься, щонайменше, до кінця десятиліття. Для України є дуже вигідним Договір про скорочення звичайних збройних сил і озброєнь в Европі, оскільки, згідно з ним, посилюється контроль з боку України над значною кількістю високоякісного військового обладнання, хоча тисячі одиниць цього обладнання і мають бути знищені. Згідно з цим договором, Україні належить третина озброєнь колишніх радянських збройних сил, що скорочуються.
Успадкованого Україною військового обладнання може виявитися достатньо для того, щоби забезпечити нові збройні сили та навіть експортувати певну його частку. Україні дісталося понад 6,5 тис. танків, в тому числі й найновіші Т-80, Т-72 та Т-64. Решта обладнання включає 7,5 тис. БТРів, 5 тис. засобів підтримки та понад 3,3 тис. артилерійських гармат. Згідно з вищезгаданим договором, на кінець 1995 року кількість танків в Україні скоротиться на третину, а кількість БТРів – на одну шосту. При цьому в Україні все ще залишатиметься багато танків та іншого озброєння, тим паче, що договір дає змогу їй нарощувати кількість артилерійських озброєнь.
Однак хоча в Україні є велика кількість досить сучасного військового обладнання, воно розташоване вдалині від потенціального противника, тобто Росії. Більшість колишніх радянських збройних сил була сконцентрована у Прикарпатському військовому окрузі, тоді як Україна очікує головної загрози зі сходу (від Росії) та з півдня (від конфлікту із сепаратистами Криму). На українсько-російському кордоні збройних сил немає, незважаючи на неодноразові вимоги націоналістичних сил передислокувати більшість частин у цей регіон, що в разі здійснення вимагало б великих коштів, забрало б багато часу і викликало б невдоволення з боку Росії, а також частини населення Східної України.
Тим часом Київ відправив шість підрозділів Прикордонних військ на українсько-бєларуський та українсько-російський кордони, утворивши додаткове Південно-Східне прикордонне управління (зі штабом у Харкові) на додаток до вже існуючих Західного (Львівського) та Південного (Одеського) прикордонних управлінь. Окрім того, у листопаді 1992 року було скасовано три військові округи, а натомість утворено Західне та Південне оперативно-тактичні управління. На зміну штабу Київського військового округу прийшло Міністерство оборони України. Ці тактичні управління складатимуться із армійських корпусів, мотострілецьких та танкових дивізій і бригад, а також із військових учбових центрів.
Після реорганізації збройних сил Південному військовому округу буде надано армійські корпуси, мотострілецькі дивізії та бригади з метою підвищення мобільності військ та їхнього швидкого розгортання при виконанні поставлених бойових задач. У березні 1993 року розпочалися регулярні навчання військ Південного оперативно-тактичного управління за участю морської піхоти, Прикордонних віськ та Національної Гвардії. Звичайно, важливість Південного округу визначається його близькістю до районів конфліктів у Молдові та в Криму. Будь-який контроль над Кримом із боку Росії або існування військово-морських баз Росії в Севастополі ускладнили б захист Південної України з воєнної точки зору. (Саме тому колишній міністр оборони Костянтин Морозов відкидав будь-яку можливість надання севастопольської морської бази в оренду Росії.)
Хоча кількість успадкованого Україною військового обладнання та озброєння і є значною, проте головним чинником, що призвів до його націоналізації, було рішуче небажання України дозволити Росії заволодіти цією спадщиною колишнього СРСР. Тому навряд чи увесь цей арсенал буде враховано у воєнному плануванні України. Видатки на оборону є досить обмеженими внаслідок величезного бюджетного дефіциту, економічної кризи та гіперінфляції. Отже, фонди, необхідні для придбання запасних частин та обслуговування цього обладнання, є дуже незначними. Нестача паливно-мастильних матеріалів перешкоджає проведенню навчань та підтриманню бойової готовності на належному рівні.
(продовження далі в ч. 2)

світлина з антивоєнного мітингу в Москві

 13.03.14

Деятели культуры выступили с антивоенным заявлением

Более ста российских деятелей культуры, правозащитников, политологов, экономистов и ученых призвали инициировать проведение «Конгресса интеллигенции "Против войны, против самоизоляции России, против реставрации тоталитаризма"».

Заявление, а также обращение инициативной группы по проведению Конгресса, опубликованы на сайте «Новой газеты».

Антивоенное заявление российской интеллигенции

Не первый раз в русской истории людей, не согласных с агрессивной имперской политикой государства, объявляют пораженцами и врагами народа. Не первый раз верноподданничество ценится выше гражданской позиции. События в Крыму стремительно развиваются и чреваты если не кровопролитием, то позором для России и бедами для народов двух стран. Надежды остановить происходящее  доводами разума становится все меньше. Но тем стыднее молчать и пассивно стоять в стороне. Мы, не называющие себя «деятелями» культуры или науки, а просто российские интеллигенты, работающие каждый в своей области, заявляем:
Мы против вторжения на территорию другого государства.
Мы против войны с Украиной и вражды с мировым сообществом.
Мы солидарны со всеми, кто не прогибается и не поддается лжи.

    Людмила Улицкая, писатель
    Сергей Гандлевский, поэт 
    Григорий Чхартишвили, писатель
    Юрий Шевчук, музыкант
    Владимир Мирзоев, режиссер
    Ольга Седакова, поэт
    Андрей Смирнов, кинорежиссер
    Ирина Прохорова, издатель, общественный деятель
    Андрей Звягинцев, кинорежиссер
    Вероника Долина, литератор
    Дмитрий Травин, экономист
    Олег Дорман, кинорежиссер
    Михаил Гельфанд, биолог
    Дмитрий Крымов, режиссер
    Валерий Гаркалин, актер
    Юрий Рыжов, академик РАН
    Алексей Симонов,  писатель, кинорежиссёр, правозащитник
    Оксана Мысина, актриса
    Александр Архангельский, писатель
    Борис Дубин, социолог, публицист, переводчик
    Сергей Неклюдов, фольклорист, востоковед
    Евгений Асс, архитектор
    Наталья Иванова, литературовед, критик, публицист
    Юрий Богомолов, кинокритик
    Андрей Цатурян, биофизик
    Мариэтта Чудакова, писатель, историк литературы
    Лев Рубинштейн, поэт, публицист,  эссеист
    Сергей Пархоменко, журналист, издатель
    Аскольд Иванчик, историк, член-корреспондент  РАН
    Арсений Рогинский, историк, правозащитник, общественный деятель
    Александр Иличевский, писатель
    Ольга Кучкина, писатель, журналист
    Ирина Петровская, журналист
    Наталья Мавлевич, переводчик
    Виталий Манский, кинодокументалист
    Борис Штерн, физик
    Алексей Оскольский, биолог
    Павел Чеботарев, математик-прикладник
    Евгений Сидоров, критик, литературовед, общественный деятель
    Алексей Девотченко, актер
    Тамара Эйдельман, заслуженный учитель РФ
    Михаил Ямпольский, философ, культуролог
    Андрей Десницкий, библеист
    Сергей Стратановский, поэт
    Нина Катерли, писатель
    Илья Штемлер,  писатель
    Ирина Левинская, историк
    Наталия Соколовская, писатель
    Елена Чижова, писатель
    Андрей Бондаренко, художник, дизайнер
    Валерий Николаев, переводчик
    Ирина Ясина, журналист,
    Павел Финн, кинодраматург
    Евгений Ермолин, литературный критик
    Ирина Стаф, филолог, переводчик
    Ирина Левонтина, лингвист
    Анатолий Голубовский, историк, социолог
    Виктор Матизен, кинокритик
    Мария Степанова, поэт
    Глеб Морев, журналист, филолог
    Антон Носик,  создатель lenta.ru и gazeta.ru
    Варвара Горностаева, издатель
    Илья Кукулин, филолог, историк культуры
    Мария Рыбакова, писатель
    Ксения Ларина, журналист
    Антон Долин, кинокритик
    Сергей Зенкин, филолог, историк идей, переводчик
    Лариса Миллер, поэт
    Никита Соколов, историк
    Алла Шевелкина, журналист
    Ирина  Седакова, филолог
    Тихон Дзядко, журналист
    Елена Дьякова, журналист
    Галина Ельшевская, искусствовед
    Евгений Лунгин, режиссер
    Михаил Рудницкий, переводчик, критик
    Наталья Громова, историк литературы, писатель
    Марк Липовецкий, литературовед, критик
    Михаил Давыдов, историк
    Константин Азадовский, историк культуры
    Дина Магомедова, филолог
    Михаил Яснов, поэт, переводчик
    Алексей Моторов, писатель
    Наталья Нусинова, киновед, писатель
    Евгений Солонович, переводчик
    Ирина Балахонова, издатель
    Ольга Варшавер, поэт, переводчик
    Денис Драгунский, писатель, журналист
    Мария Майофис, историк культуры
    Елена Гуревич, филолог
    Петр Аркадьев, филолог
    Максим Осипов, врач, писатель
    Михаил Кричман, кинооператор
    Илья Овчинников, музыкальный критик
    Людмила Телень, журналист
    Михаил Шевелев, журналист
    Вера Мильчина, переводчик, историк литературы
    Борис Кац, музыковед
    Виктор Прасолов, математик
    Элеонора Соколова, историк театра
    Анна Наринская, журналист
    Владимир Новохатко, литератор, редактор
    Федор Успенский,  филолог, заместитель директора Института славяноведения РАН.
    Григорий Кружков, поэт, переводчик
    Марк Певзнер, психолог
    Арина Бородина, журналист
    Татьяна Щербина, поэт, эссеист
    Михаил Калужский, журналист, театральный куратор
    Елена Якович,  кинодокументалист
    Леонид Бахнов, литератор
    Виктория Ивлева, журналист, фотограф
    Наталья Перова, редактор, издатель
    Александр Бадхен, психотерапевт
    Ася Штейн, преподаватель
    Анатолий Журавлёв, филолог
    Марина Вишневецкая, прозаик, сценарист
    Екатерина Поспелова, оперный режиссер
    Марина Бородицкая, поэт, переводчик
    Наталья Тумашкова, психолог
    Елена Горбова, лингвист
    Савва Михеев, историк
    Глеб Лозинский, психолог
    Роман  Кривко, филолог
    Елена Новикова, психолог,  предприниматель
    Ксения Старосельская, переводчик
    Анна Варга, психолог
    Алексей Иванов, геолог
    Давид Шустерман, консультант по управлению
    Семен Шешенин, младший научный сотрудник Института языкознания РАН
    Антон Тунин, внештатный сотрудник Института Славяноведения РАН
    Ольга Дробот, переводчик
    Мария Соловейчик, психолог
    Ирина Головинская, журналист.

Обращение инициативной группы по проведению Конгресса интеллигенции «Против войны, против самоизоляции России, против реставрации тоталитаризма»

Наша страна оказалась ввергнутой в опаснейшую авантюру. Под лозунгом «Защитим русских в Крыму, а также всех украинцев от новой нелегитимной фашистской власти в Украине!» уже произошла фактическая аннексия Крыма. Грубо нарушено международное право, разрушены принципы европейской безопасности и стабильности. Россия стремительно скатывается к новой холодной войне с Западом, тяжелейшие последствия которой невозможно предсказать.
Во всех государственных СМИ России льются безудержные потоки лжи и дезинформации, а также развернута оглушительная пропагандистская кампания против всех, кто пытается поставить под сомнение правомерность действий властей, указать на их пагубные последствия для страны, для народа. Все несогласные огульно шельмуются, называются «пятой колонной» и «фашистами». А несогласных немало. Достаточно почитать неподцензурные СМИ или многочисленные суждения в социальных сетях, чтобы увидеть, что политологи, экономисты, люди, профессионально занимающиеся внешней политикой, да и просто люди, сколько-нибудь наделенные общественной чуткостью, предупреждают, что на Россию надвигается настоящая катастрофа — экономическая, политическая, гуманитарная.
С антивоенными заявлениями выступили писатели Русского ПЕН-центра, Правозащитный совет, объединяющий руководителей наиболее известных правозащитных организаций,кинематографисты, ученые, экологи, звезды русского рока (Гребенщиков, Макаревич, Шевчук, Бутусов) и многие, многие другие.
Мнение интеллигенции, не согласной с политикой, проводимой властями в создавшейся ситуации, должно быть выражено более четко и звучно. А для этого необходимо уже в ближайшие дни провести Конгресс российской интеллигенции с приглашением представителей украинской интеллигенции. На Конгрессе мы не только обсудим сложившееся положение и выскажем свое отношение к происходящим событиям, но и попытаемся найти пути выхода из ситуации, лишающей нашу страну перспектив сколько-нибудь достойной жизни в обозримом будущем...
Такой Конгресс может и должен среди прочего выдвинуть требование прекратить нагнетание пропагандистской истерии, прекратить шельмование несогласных.
Мы приглашаем присоединиться к нам всех, кто поддерживает эту инициативу.

Михаил Агапов, историк, Сибирское отделение РАН;
Константин Азадовский, литературовед;
Николай Александров, литературовед, критик;
Людмила Алексеева, правозащитник, Московская Хельсинкская группа;
Евгений Асс, архитектор;
Лия Ахеджакова, актриса театра и кино, народная артистка России;
Виктор Баженов, фотожурналист;
Ирина Балахонова, издатель;
Гарри Бардин, аниматор;
Павел Бардин, режиссер;
Андрей Битов, писатель;
Юрий Богомолов, киновед, кинокритик, телевизионный критик;
Валерий Борщев, правозащитник;
Алла Босcарт, писатель, публицист;
Дмитрий Быков, писатель, поэт, журналист, кинокритик, сценарист;
Виктор Васильев, академик РАН;
Анатолий Вершик, российский математик, доктор физико-математических наук;
Борис Вишневский, политолог, публицист; Юрий Вдовин, правозащитник, «Гражданский контроль»;
Владимир Войнович, писатель; Сергей Гандлевский, писатель, поэт;
Светлана Ганнушкина, правозащитник, «Гражданское содействие»;
Алла Гербер, писатель;
Наталья Громова, писатель;
Марина Давыдова, главный редактор журнала «ТЕАТР», программный директор Венского фестиваля;
Алексей Девотченко, актер;
Андрей Десницкий, востоковед;
Андрей Дмитриев, писатель, сценарист;
Вероника Долина, поэт, бард;
Борис Дубин, социолог;
Валерий Дымшиц, профессор СПбГУ;
Владимир Еремин, актер, сценарист, продюсер;
Виктор Ерофеев, писатель;
Михаил Ефремов, актер театра и кино, заслуженный артист РФ;
Ольга Ильницкая, писатель, поэт, журналист;
Александр Иличевский, поэт, писатель;
Игорь Иртеньев, поэт;
Елена Камбурова, певица и актриса, народная артистка России;
Нина Катерли, писатель, журналист;
Елена Кацюба, поэт;
Константин Кедров, поэт, литературный критик;
Сергей Ковалев, правозащитник, «Институт прав человека»;
Дмитрий Крымов, художник, сценограф, режиссер;
Татьяна Лазарева, тележурналист;
Ирина Левинская, историк;
Валерий Лонской, кинорежиссер, сценарист, писатель;
Самуил Лурье, писатель;
Дина Магомедова, филолог;
Андрей Макаревич, рок-музыкант, поэт, певец, композитор;
Лариса Миллер, поэт, писатель;
Владимир Мирзоев, режиссер театра и кино, сценограф;
Оксана Мысина, актриса, режиссер, рок-певица;
Сергей Неклюдов, фольклорист, востоковед;
Андрей Пелипенко, доктор философских наук, профессор;
Андрей Пионтковский, политолог, журналист;
Лев Пономарёв, правозащитник, Движение «За права человека»;
Ирина Прохорова, издатель, культуролог;
Лев Прыгунов, актер театра и кино, народный артист России;
Марк Розовский, драматург, композитор, народный артист России;
Эльдар Рязанов, кинорежиссер, сценарист, актер, драматург, писатель;
Юрий Ряшенцев, поэт, писатель, сценарист;
Юрий Самодуров, правозащитник;
Георгий Сатаров, политолог;
Ольга Седакова, поэт, писатель, филолог;
Евгений Сидоров, литературовед;
Алексей Симонов, правозащитник, писатель, кинорежиссер;
Ант Скаландис, писатель;
Андрей Смирнов, актер театра и кино, режиссер, сценарист, драматург, народный артист России;
Наталия Соколовская, писатель;
Сергей Стратановский, поэт;
Лев Тимофеев, писатель;
Варвара Турова, музыкант, продюсер;
Людмила Улицкая, писатель;
Сергей Устинов, писатель;
Наталья Фатеева, актриса театра и кино;
Сергей Филатов, государственный и общественный деятель;
Александр Филиппенко, народный артист России;
Борис Фрезинский, литератор;
Валерий Харченко, кинорежиссер, заслуженный деятель искусств РФ;
Евгений Цымбал, кинорежиссер, историк, сценарист;
Елена Чижова, писатель;
Григорий Чхартишвили, писатель, литературовед, историк;
Адольф Шапиро, режиссер;
Виктор Шендерович, писатель, журналист, теле-, радиоведущий;
Никита Шкловский, врач; Алексей Яблоков, член-корреспондент РАН;
Игорь Яковенко, доктор философских наук, профессор;
Елена Якович, сценарист, режиссер;
Ирина Ясина, экономист, публицист, правозащитник;
Игорь Ясулович, актер театра и кино, народный артист России

Ранее Министерство культуры опубликовало открытое письмо, в котором российские деятели культуры выступили в поддержку политики президента Владимира Путина на Украине. Подписи под ним поставили более 300 человек, включая актеров и режиссеров Павла Лунгина, Сергея Безрукова, Олега Табакова, Василия Ланового, Алексея Баталова, Федора Бондарчука, певцов Олега Газманова, Николая Расторгуева, Льва Лещенко, скульптора Зураба Церетели и других (заслужених задолизів список увест тут
http://mkrf.ru/press-tsentr/novosti/ministerstvo/deyateli-kultury-rossii-v-podderzhku-pozitsii-prezidenta-po-ukraine-i-krymu)
http://www.snob.ru/selected/entry/73553

Знову мушу опублікувати у своєму блозі російськомовний матеріал, але перекладати його українською немає сенсу, бо він найперше для російськомовних українців, яких чимало в Україні. Та і для мешканців РФ це корисно переслати. Фактично це заключна частина до того, що про 60-70-ті роки в СРСР написав Солженицьін в Нобелівській промові (Див. мій блог нижче)


21 апреля 2014 г. 8:24
Психолог Олег Хомяк рассказывает, как в России происходит массовая обработка сознания и дает рекомендации, как общаться с родственниками, друзьями и коллегами – россиянами, чьи мозги взял напрокат Кремль.

Как правильно общаться с друзьями
и родственниками из России

В той сложной ситуации, в которой мы сейчас находимся, у нас возникла неожиданная для многих проблема в общении в родственниками, коллегами, друзьями и сотрудниками из России. Почему вроде бы нормальные, адекватные люди ведут себя, как сумасшедшие? И как на это реагировать? Раньше, общаясь с россиянами, мы могли что-то обсуждать, спорить, доказывать, договариваться. Была нормальная коммуникация. Теперь же мы обнаруживаем, что нас просто не слышат. В ответ на любые наши доводы идет какой-то текст, состоящий из набора штампов, причем мы понимаем, что этот посыл – явная ложь. Мы обсуждаем положение дел не в России, а в Украине, но при этом россияне занимают такую позицию, будто лучше нас знают, что у нас здесь происходит.
Я советую, когда такое происходит, переводить внимание собеседника на те безобразия, которые происходят в России – терроризм, воровство, повальное пьянство и т.д. Также можно спросить собеседника о том, почему в России сейчас происходит подъем неонацистских настроений, и как они намерены со всем этим бороться. Это самый простой способ сбить накал.
Почему вдруг с рациональным, взрослым и умным человеком становится невозможно говорить? Здесь уместно было бы рассказать о таком механизме как зомбирование или массовая обработка сознания. Важно помнить, что СМИ в России уже много лет находится под полным контролем государства, они транслируют создаваемую властью единую управляемую идеологию. Есть, конечно, и оппозиционные СМИ, но их прессуют, и чем дальше, тем меньше их становится. Скоро там возникнет единое идеологическое пространство. В России возрождена и восстановлена советская система пропаганды в самых жутких ее формах. Эта пропагандистская машина очень похожа на ту, которая была в гитлеровской Германии, но явно до нее не дотягивает. Тем не менее, система СМИ в России работает очень мощно.
Каким образом происходит зомбирование? У каждого человека есть личное сознательное и подсознательное, наши собственные эмоции, чувства, отношения. Но есть еще и коллективное бессознательное, о котором говорил Карл-Густав Юнг. Оно подразумевает набор одинаковых стереотипов мышления у разных людей, включенных в одну систему. Какие образы возникают в голове у человека, выросшего в СССР, например, у меня, при слове «фашизм»? Первое, что возникает в моей голове – это плакат времен войны, на котором советский солдат протыкает штыком фашиста. Второе – сожженные города и деревни. Дальше – фашисты с закатанными рукавами держат в руках шмайсеры. Еще – песня «Вставай, страна огромная!» Эти картинки содержат сильнейший эмоциональный заряд, тут и страх, и ненависть, и гнев, и презрение и еще много чего.
Коллективное бессознательное содержит образы: смесь из визуальных картинок, чувств, переживаний и звуков. Причем совершенно необязательно, чтобы эти образы соответствовали реальности. Например, в России вполне успешно работает такой образ как «мировая закулиса», который по форме своей абсурден, хотя при этом намекает на что-то конкретное.
Образы могут быть принципиально выдуманными, не связанными с реальностью, но при этом сотканными из элементов реальности. Например, россиянам рассказывают, что в Украине власть захватили бандеровцы и фашисты. Берутся мифические образы «фашистов», «бандеровцев» (тоже очень эмоционально заряженный образ, причем, для Востока и Запада Украины этот заряд диаметрально противоположный) и соединяются с реальным Киевом, русскоязычными гражданами, Майданом Независимости. Все это причудливым образом перемешивается и создается образ хаоса.
Так как мы принадлежим к самым разным системам (родовой, профессиональной, национальной, государственной и т.д.) мы подключается к разным наборам образов, хранящихся в коллективном бессознательном этих систем. Как в фильме «Матрица»: воткнули в затылок шнур и человек видит ту картинку мира, которую ему диктует система. Такими «портами» соединения человеческой психики и системы являются образы. С одной стороны образа (со стороны системы) находится визуальная картинка или стереотип (тот же «фашист», которого я, например, ни разу в своей жизни не видел, как и подавляющее число россиян), а с другой – наши личные эмоции (ненависть, гнев, страх, жажда справедливости и т.д.) И вся личная энергетика человека направляется на реализацию этого системного образа. То есть чувства и силы многих россиян теперь активно направлены  на борьбу с фашизмом в Украине, хотя в их жизни есть множество проблем, с которыми следовало бы побороться.
Включаясь в систему (для большинства людей это происходит бессознательно и неконтролируемо), мы принимаем эти образы и сопереживаем их. У взрослых россиян таких исторически сформированных образов предостаточно, взять хотя бы идеологические образы, созданные в советское время. При этом нужно понимать, что была реальная война, с ее ужасами и жертвами и был ее образ, созданный в нашем коллективном бессознательном. Это разные вещи. Но обычный человек не различает образ выдуманный и образ наблюдаемый. Он воспринимает любой образ как правду. Если тот не слишком фантастичен. Хотя иногда даже слишком фантастические образы принимаются за правду. Вспомните хрестоматийный пример, как радиопостановка по книге Герберта Уэллса «Война миров» вызвала панику среди населения. Если я, вы, еще кто-то начнет сейчас убедительно рассказывать о встрече с чупакаброй, через некоторое время этот зверь перестанет быть фантастическим в восприятии слушателей. Люди не отличают образы, полученные из собственного опыта, от образов, полученный из системы. Простой пример. Все мы уверены, что знаем, как выглядит Солнечная система: посредине Солнце, вокруг которого крутятся по своим орбитам планеты. Но разве кто-то из нас видел это своими глазами? Мы видели картинку из учебника и приняли ее на веру. Если это понять, то обнаружится, что у нас нет другого подтверждения существования Солнечной системы, кроме этого образа из учебника. Значительная часть наших знаний о мире – это такие картинки, не полученные из собственного жизненного опыта.
Благодаря тому, что мы живем на одной территории,  вращаемся в одном сообществе, а, значит, присоединены к одной общей системе, мы «заглатываем» одинаковые или похожие образы, и это позволяет нам общаться, как бы понимая друг друга. Если говорить о мышлении, то не столько человек мыслит, сколько система мыслит через человека. Система загрузила в нас какое-то количество образов и теперь все наше осмысление действительности идет через эти образы. То есть процесс мышления – это не личный процесс, а системный.
Итак, что же произошло в России? Путин начал активизировать и актуализировать определенный набор образов: в первую очередь, образ фашизма (россияне реагируют так, будто фашизм стоит у их границ) и, конечно же, идеи советского героизма. Здесь уместно вспомнить праздник День Победы. Этот праздник, кроме того, что отражает реальный процесс – победу СССР над Германией, еще имеет мощную идеологическую нагрузку. Это праздник, призванный ежегодно поддерживать настроение победителя. После Победы прошло 70 лет. За эти годы было проиграно и упущено немало, была проиграна холодная война с Западом (СССР рухнул, экономика России теперь – сырьевая). Но праздник продолжается и люди продолжают жить с ощущением победы. Сейчас в России уже не столько вспоминают погибших в этой страшной войне (что стоило бы делать), а наслаждаются шовинистическим чувством победителя. Этот день можно было бы сделать днем памяти, днем мира, протеста против воен, но в современной России, которая на самом деле продолжает быть советской, этот праздник продолжает функционировать как способ поднятия героизма.
Россияне – имперская нация, а у всех имперских наций есть постимперский синдром – переживание, мягко говоря, грусти-печали об утерянном величии. Отсюда и День Победы, и прочие праздники, связанные с величием России и русского оружия. Если на это переживание потерянного величия манипулятор накладывает несколько сильно заряженных образов, например, того же фашизма, и указывает, где именно находится этот фашизм (в данном случае – в Украине), то автоматически вся эта сила эмоций поднимается и большая часть российского населения рвется воевать с фашизмом в Украине.
Но эмоции недостаточно поднять, их нужно поддерживать. И начинается апеллирование к русскому единству (бросаются ложные идеи о всяческом ущемлении русских и даже русскоговорящих), к идеям православия (против «бесстыжих геев Европы»). В результате мы имеем фьюжн-идеологию, соединившую символы-образы советского прошлого, российского имперского прошлого, панславянизма и православия. Этот странный микс подается под видом концепции «духовных скреп». Хотя единственные скрепы, которые есть в России — это нефть и газ, все остальное – идеологическая надстройка, призванная придать этому всему хоть какой-то смысл. И это понятно, ведь жить в бессмысленном мире – очень тяжело.
Нужно понимать, что люди, подключенные к общей системе образов, перестают мыслить, они просто реагируют, как на нажатие кнопки. СМИ нажимает кнопку – пошли эмоции, процесса мышления нет. Поэтому, когда вы пытаетесь говорить с россиянином, вы обнаруживаете мощную эмоцию, логика там не работает. Даже если вам удастся невероятными усилиями убедить человека в чем-то, что-то ему доказать, вы с удивлением обнаружите, что при следующем разговоре он опять возобновит свой посыл, причем в той же форме, что и до этого. Почему? Потому, что он возвращается домой, присоединяется к системе – к телевизору, соседям, коллегам и опять загружается той же информацией.
Как понять, что ваш собеседник зомбирован? Он эмоционально реагирует, выдает мощные штампы (одинаковые у всех представителей одной системы) и совершенно не слышит ваших аргументов. Человек не впитывает внешнюю информацию, которая может разрушить образ, созданный у него в голове. Признак сильной идеологии именно в этом – в человека встроен механизм защиты от «ненужной» информации. И человек держится за этот механизм защиты. Потому, что если он хоть на минуту отойдет от вымышленного образа и осознает, что никаких фашистов в Киеве нет, он будет вынужден признать, что чувство ненависти, которое его переполняет – это его собственное чувство, что эта агрессия, которую он испытывает – его собственная. Что потребность убивать испытывает сейчас лично он. И что его страна – не освободитель, а оккупант. Для любого нормального человека – это катастрофическое переживание.
Поэтому, если вы сталкиваетесь с такой заряженностью, знайте – что-то доказывать бесполезно. Хотя, можно и попытаться, может, ваш собеседник еще сохранил зачатки критического мышления. Признак того, что ваша попытка коммуникации может увенчаться успехом – то, что человек вас внимательно и с интересом слушает, задает уточняющие вопросы. Это говорит о том, что он способен мыслить, воспринимать информацию. Вы можете очень осторожно, дозировано давать ему эту информацию, не задевая, по мере возможности, его стереотипы о родной стране. Рядовой россиянин, вдруг осознающий, что его страна – агрессор, а Путин – вор и лжец, теряет веру в свою страну, свой патриотизм и вместо собственного величия, неразрывно связанного с величием своей страны, вдруг начинает ощущать свою ничтожность.
Но, что делать, если зомбированный россиянин, с которым вы общаетесь, ваш родственник, давний друг, коллега? Лучшее, что вы можете сделать – это уйти с темы коллективных образов и вывести разговор на дорожку личных интересов. Спросить, как там дети, платят ли пенсию, что с зарплатами, закончили ли ремонт. Или повернуть беседу в профессиональное русло. Вы увидите, как человек в одно мгновение станет таким, каким вы его знали раньше. Но стоит вам затронуть какую-то геополитическую тему, как произойдет обратный процесс. Совсем, как в фильме «Матрица», когда каждый мирный житель вдруг превращается в агента Смита. Согласно фильму, агент Смит – это автономный модуль, призванный поддерживать систему. Так и в данном случае, из каждого россиянина начинает проглядывать Дмитрий Киселев. Исчезает личность, появляется система. Вы в какой-то момент начинаете говорить не с человеком, а с динамиком Путина. Поэтому рассчитывать, что вам удастся победить, не приходится. Система по определению мощнее вас одного. Таких динамиков в России – сотни миллионов.
Единственное, что мы можем в данной ситуации – поддержать личностный контакт, прочувствовать границы, в которых можно общаться, и обязательно нужно делать акцент на следующем: «Сейчас ситуация сложная, даже очень сложная, но мы же нормальные люди и все хотим мира. Поэтому давай просто спокойно на это смотреть. Все будет хорошо, и у тебя, и у меня». Такой подход может сохранить какой-то баланс в отношениях. Если же вы начнете выходить из себя, кричать, избивать противника словами, вы, безусловно, почувствуете себя лучше (это хороший способ саморегуляции), но ничего не добьетесь, кроме возросшей ответной агрессии и ненависти. Если вам ради саморегуляции захочется кого-то из знакомых россиян потроллить – тролльте. Если отношения вам не дороги. Сейчас вы ничего не докажете. Эта система смыслов со временем рухнет сама.
Примите как факт: гуманистическое ожидание, что все люди умные и с ними можно договориться – это иллюзия. Ум, конечно, у каждого индивидуальный, но если его взяла в пользование система, он становится частью этой системы. А с ней договориться нельзя.
источник: racurs.ua

Більш ніж чітка вказівка на основну проблему в керівництві РФ

З велиою огидою подаю ці матеріали з побрехеньками міністра МЗС РФ г. Лаврова, але занадто це важливо, щоб боротись з рефівським брехливим ЗМІ-їтворчеством традиційним посиланням всіх їх на ресурс "Нах-Нах".


http://www.pravda.com.ua/rus/news/2014/04/21/7023138/
Лавров: Киев не может или не хочет контролировать экстремистов
Понедельник, 21 апреля 2014, 11:54

Киевские власти не выполняют Женевское соглашение.

Об этом заявил глава МИД РФ Сергей Лавров, передает ИТАР-ТАСС.
По его словам, они ничего не делают, "палец о палец не ударяют", чтобы устранить причины глубокого кризиса.
В женевских договоренностях по Украине сроки не упомянуты, но меры должны предприниматься срочно, напомнил Лавров.
"В самих договоренностях какие-либо сроки не упомянуты, но там сказано, что меры должны предприниматься срочно. Прежде всего, это касается наведения элементарного порядка, имеется в виду прекращение деятельности незаконных вооруженных формирований, разоружение этих формирований и пресечение любого экстремизма и религиозной нетерпимости, амнистии политических заключенных и участников протестов, начала конституционного диалога", — заявил Лавров, сообщает РИА Новости.
Министр также отметил, что все указывает на то, что киевские власти "не могут или не хотят контролировать экстремистов".
"Обстрел безоружных в пасхальную ночь - это запредельно", - заявил Лавров.
По его словам, заявления о том, что в районе конфликтов огромное число российского оружия - это "смехотворный аргумент, поскольку там другого оружия и не было".
Как известно, ночью 20 апреля в Славянске на блокпосту возникла вооруженная схватка, в результате которой один человек погиб и трое получили огнестрельные ранения.
МИД РФ обвинил в этом бойцов "Правого сектора" и руководство Украины, которое якобы нарушило договоренности 4 сторон в Женеве о перемирии. Кроме того глава МИД РФ Сергей Лавров заявил, что "возмущен" в связи с событиями в Славянске и приглашает власть Украины за стол переговоров.
В СНБО назвали такие заявления намерением развернуть тезис о "гражданской войне" в Украине и осуществить очередную волну информподготовки к обоснованию вторжения.

http://www.youtube.com/watch?list=UUrVo0BXjIUlZ-YylYF8oNxg&v=pLCtnwdqxe4

Дивитись з 10 хв., але рекомендую одразу з 19 хв. Рідкісне явище, коли в промові г. Лаврова брехня і правда співпали, тому що дійсно уряд РФ зараз у дуже складному становищі: заслана ними рефівська агентура ГРУ волає зі Сходу України про допомогу, а швидке введення як в Криму регулярних військових частин РФ наразі неможливе. Як і правдива заява про підбурювання до громадянської війни та злочинні дії людей у масках на Донбасі, з яких жоден не володіє українською мовою, цілком промовисто говорить який  насправді "НеПравий сектор" там діє. Нарешті прозвучала від Лаврова правда! Нехотячи, казав традиційно брехню, але то-таки є правда! Самі себе викрили. Ну а присутність Мозабіка також промовиста: ось який світ підтримує РФ від світової ізоляції.
Тоді одразу ось це, де Пукін і РФ у всій своїй правдивій потворності "процвітання"

http://www.youtube.com/watch?v=Denma8YWL0Y

Лавров считает, что Украина не выполняет Женевские договоренности
21.04.2014 | 12:40
 Власти Украины не выполняют Женевские договоренности, заявил Лавров после встречи с главой МИД Мозамбика

Украина не выполняет Женевские договоренности, заявил Лавров после встречи с главой МИД Мозамбика
Как передает собственный корреспондент УНИАН в РФ, об этом заявил глава МИД России Сергей Лавров на пресс-конференции в Москве по итогам переговоров с главой МИД Мозамбика.
«Женевские соглашения не только не выполняются, но и предпринимаются шаги, прежде всего теми, кто захватил власть в Киеве, которые грубо нарушают достигнутые в Женеве договоренности. Выдвигаются претензии к юго-восточным регионам, что они не освобождают занятые здания, не устраняют блок-посты. Но власти ничего не делают, пальцем о палец не ударили для того, чтобы устранить причины, которые лежат в основе нынешнего глубокого внутриукраинского кризиса», - сказал Лавров.Читайте также«Правый сектор» отдает «коктейли Молотова» согласно Женевским договоренностям - СБУ
При этом, он отметил, что в Женевском заявлении не указаны точные сроки выполнения указанных договоренностей, однако указывается, что они должны выполняться в срочном порядке. В частности, прекращение деятельности незаконных вооруженных формирований, пресечение экстремизма, религиозной нетерпимости, амнистия «политических» заключенных и участников протестов, начала конституционного диалога, а также не допущение насилия.
Лавров считает, что «Правый сектор» практически полгода «хозяйничает» в различных городах центра и запада Украины, а также пытается распространить свое влияние на юго-восточные регионы.
Также, по его мнению, здания, захваченные в Киеве не освобождены, а улицы не разблокированы, а Майдан продолжает процветать.
«Более того, руководители, назначенные Верховной Радой, заявляют открыто, что Женевские договоренности не распространяются на Майдан, потому что, видите ли, киевский горсовет принял решение, что Майдан можно сохранить и что он действует легитимно», - заявил Лавров.
При этом он считает, что это абсолютно не приемлемо, так как легитимность определяется законами Украины, в которых указано, что подобные вещи делать нельзя.
По мнению Лаврова, в такой ситуации не надо предъявлять претензии восточным областям, «где народом были избраны руководители, после того как им попытались прислать начальников из Киева».
Лавров заявил, что один из пунктов Женевского соглашения требует амнистии, однако в место того, чтобы освобождать «народного губернатора» Донецка Павла Губарева, власти Украины продолжают арестовывать «политических выдвиженцев» востока Украины.
http://www.unian.net/politics/910022-lavrov-schitaet-chto-ukraina-ne-vyipolnyaet-jenevskie-dogovorennosti.html

Дещица рассказал, в чем компромисс со стороны Украины в «женевских договоренностях»
18.04.2014 | 16:07
Министр иностранных дел Андрей Дещица рассказал, в чем заключается компромисс со стороны Украины в «женевских договоренностях»: в амнистии и конституционном процессе.

Как передает корреспондент УНИАН, об этом Дещица заявил на пресс-конференции.
“Мы начинаем конституционную реформу, ее обсуждение с привлечением большого количества желающих, в том числе и представителей регионов, на чем настаивали россияне. Мы считаем, что конституционную реформу должен обсудить широкий круг наших граждан и на юге, и на востоке, и в Крыму, если они предоставят свои предложения через Интернет. Другой компромисс - это амнистия. Мы согласились провести амнистию для тех, кто добровольно сдаст оружие и выйдет из захваченных зданий. Но сначала должно быть освобождение зданий, сдача оружия, а затем - амнистия”, - сказал Дещица.
Относительно компромисса со стороны России, Дещица отметил: “Россия пошла на многое, а на что именно - это вы спросите у российских коллег, потому что я же не знаю, какие у них были первичные требования. Возможно, у них был какой-то документ с запросами, но я его не видел”.
Отвечая на вопрос журналистов, почему россияне в конце концов согласились на «женевские договоренности», хотя сначала отказывались, Дещица сказал: “Это уже секреты переговорного процесса”.
http://www.unian.net/politics/909545-deschitsa-rasskazal-v-chem-kompromiss-so-storonyi-ukrainyi-v-jenevskih-dogovorennostyah.html

ВАРРАВА

А як жилось тому Варраві,
Коли навдогоду юрбі
У невситимій злобі
Христа розп’яли у ганьбі,
А потім воскрес Він у славі?
Варраво, як жилось тобі?

Тобі всі злочини простили,
Його ж за правду розп’яли
Високовченії осли,
Шакали суддями були,
І низько роги опустили
Многотерплячії воли.

То ж як жилось тобі, Варраво?
Ти смачно їв? Спокійно спав?
Чи попелом ти посипав
Волосся, коли день згасав,
Як і вставав, — усе криваво?
А, може, спогади писав?

Мовляв, Христос моїм був другом,
Отак усе було і так.
Йому казав я: – Ти дивак!
Даремно не дражни собак!
Життя прожить – не перти плугом.
От і загинув, неборак!

А, може, мав ти знак з небес, –
Той здогад в серце моє проситься, –
Раніш, ніж Діва-мироносиця?
Ось ангел в темряві проноситься
І в двері стукає: – Воскрес!
Варраво, чуєш? Він воскрес!
І прощення тобі приноситься!
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!

автор Галина Гордасевич

Загальновідома віддповіть генералісімуса перемог за неймовірної кількості жертв власного війська Сталіна-Джугашвіллі на закид, що на фронті дуже великі людські втрати в радянських військах: - Ничего, русские бабы еще нарожают.

У миршавого нащадка цього миршавого деспота новоявленого самодержця смерті Вови Пукіна знайшлось невеличке доповнення до цього висловлення: ...да и не русские тоже!

Російські матері та матері з народів інших національностей, які проживають на території Російської Федерації, коли до вас почнуть масово надсилати труни з вашими синами - знайте, що це зроблено самодержцем смерті, президентом і головнокомандуючим військами Російської федерації вбивцею В.В. Путіним!



самодержець смерть



російське вбиває, бо іншого не знає



воєнщина РФ - це маштабний путінізм

Общеизвестен ответ генералисимуса побед при невероятном огромном количестве жертв собственного войска Сталина-Джугашвилли на упрек, что на фронте очень большие человеческие потери в советских войсках: - Ничего, русские бабы еще нарожают.

У плюгавого потомка этого плюгавого деспота новоявленного самодержца смерти Вовы Пукина нашлось небольшое дополнение к этому высказыванию: ...да и не русские тоже!

Русские матери и матери из народов других национальностей, которые проживают на территории Российской Федерации, когда к вам начнут массово присылать гробы с вашими сыновьями - знайте, что это сделано самодержцем смерти, президентом и главнокомандующим войсками Российской федерации убийцей В.В. Путиным!

Листи з вітаннями завжди приємно отримувати, особливо від людей, яких дуже і дуже поважаєш. І знаєш про їх значний вплив у своїй спільноті. Не буду аж так однозначно стверджувати, що всі мої матеріали, які я публікую тут у блозі, а потім надсилаю до Канади нашій давній знайомій пані Лесі Щур (донці знаменитого Євгена Храпливого!), - що ці мої матеріали справляють значний вплив на українську канадійську діаспору і потому на їх владу, але мене тішить вже те, що і моя частка є в тому, як активно і однозначно  виступає та діє Уряд Канади проти агресії Російської Федерації щодо України. З усіх світових держав саме Канада найперша виступила проти і однозначно засудила підступне захоплення та подальшу злочинну анексію РФ українського Криму і припинила всю співпрацю з рефами, не зважаючи на власні економічні збитки. Дуже важливий і вагомий приклад іншим світовим державам, які тільки імітують санкції проти РФ, а насправді намагаються зберегти економічні прибутки від торгівлі з рефами, бо пукінська кліка щедра на підкупи і подачки, нещадно грабуючи задля цього населення федерації. Світова історія не раз, а багато раз доводила хибність такого ставлення до міжнародних злочинів і злочинців: хто почав агресію завоювань - той ніколи сам не зупиниться. Агресію Гітлера зупинила світова антигітлерівська коаліція, агресію Сталіна зупинила атомна бомба, а сваволю Пукіна може зупинити тільки глобальна обструкція всього цивілізованого світу. Всього світу! В тому числі і в самій Російській Федерації. Але найперше потрібна спільна одностайна економічна ізоляція РФ від світової економічної співпраці доти, доки не будуть відновлені кордони всіх держав, які постраждали дотепер: Молдові має бути повернуто Придністров'я, Грузії - Абхазія та Північна Осетія, а Україні - Крим. Тільки так! Рефівські війська мають бути виведені всі і без жодних винятків з усіх окупованих та анексованих територій, за потребою введені тимчасово миротворці з інших європейських держав, а тоді разом з світовою спільнотою кожна з країни визначиться щодо внутрішнього управління приналежних виключно їй територій.
Світові санкції проти РФ потрібні не тільки задля порятунку України, але всіх країн, що вже стали жертвою агресора або можуть стати! Питання стоїть руба: або Третя Світова Війна, або упокорення завчасно агресора Пукіна! Не можна тішитись власним благополуччям у своєму домі, коли поряд палають домівки сусідів!

КРАЇНИ  СВІТУ,  БЕРІТЬ  ПРИКЛАД  З  КАНАДИ !   ВСІ  НА  БОРОТЬБУ  З  АГРЕСОРОМ ПУТІНИМ !

Богдан Гордасевич
м. Львів

Заключна частина
, і