хочу сюда!
 

Александра

42 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 38-47 лет

З чого починалась Армія України після серпня 1991 р. (ч.1)

Особисто я не є пацифістом, оскільки свідомий того, що, на жаль, наш світ неможливий без насилля, без силових конфліктів та протистояння - така вже данність нашого існування Людей на планеті Земля. Не буду деталізувати і щось роз'яснювати на тему військових реалій людства, а просто одразу зазначу, що я був і є послідовним противником ядерної зброї і дуже радий, що в Україні її не має. Ядерна зброя - це зброя самогубців, бо мені важко уявити щасливим життя переможців у війні із застосуванням ядерної зброї. Воістину тоді живі будуть заздрити мертвим.
Те саме стосується інших варіантів ЗМЗ (зброї масового знищення), тому що це так само безглуздо, особливо бактеріологічна ЗМЗ після застосування фактично контролю не підлягає через неможливість передбачити всі можливі мутації та поширення застосованих організмів, смертельних для людей. Принагідно зазначу, що одна пробірка з вірусами може цілком урівняти загрозу від армії з ядерним потенціалам РФ та США разом узятих. Тому прихильників доктрин "Мир через жах", тобто стримування агресій через наявність ядерної зброї у арсеналі слабших країн я б радив заткнутись: бактеріологічна зброя для того значно дієвіша, бо в сотні тисяч разів дешевша, жахливіша і дурніша до застосування.
Власне для того я зробив цю передмову, щоб читаючи подальші матеріали - всі звертали особливу увагу на те, які шалені економічні і людські ресурси було на це озброєння використано і фактично змарновано на ніщо! Тільки тактичний ядерних ракет на момент розвалу СРСР було коло 30 тисяч! Уявіть, які то шалені кошти і щоб за них можна було для людей зробити в мирному виробництві. Про вартість стратегічного ядерного озброєння СРСР взагалі уяви не вистачає: десятки тисяч ядерних боєголовок, тисячі стратегічних ракет, пускових шахт і мобільних ракетних комплексів, наддорогі атомні підводні човни, космічні комплекси управління і прикриття тощо. Ось де відповідь причин розвалу СРСР: всі працювали і виробляли неймовірну масу лайна, бо інакше зброю назвати не можна, а потім ще дивувались: "І чого ми так бідно й нікчемно живемо?"
Висновок простий    і однозначний: якщо ми вже назвали себе homo sapiens, тобто "людина розумна", то давайте нарешті справді думати! І думати не над тим, як одне одного винищити, а над тим, як жити і вижити нам і нашим нащадкам у цьому і без того небезпечному світі з його вулканами, землетрусами та астероїдами.

Богдан Гордасевич
 27.04.2014
м. Львів



НАЦІОНАЛЬНА  БЕЗПЕКА  УКРАЇНИ

Тарас Кузьо

(Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)

РОЗДІЛ III

СКЛАДОВІ  УКРАЇНСЬКОЇ  ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Унаслідок історичних причин, викладених у першому розділі, Україна віддає пріоритет розбудові збройних сил. Із багатьох можливих шляхів вона обрала той, який веде до поступової націоналізації колишніх радянських збройних сил, що базувалися на її території. Завдяки націоналізації Україною великої кількості колишніх радянських збройних сил, розташованих на її території, було, по-перше, зламано могутню радянську воєнну машину і, по-друге, усунуто будь-яку внутрішню воєнну загрозу незалежності України. Така політика спричинила те, що багато офіцерів у Збройних Силах України підтримують її незалежність, нейтралізовано також потенціальну небезпеку з боку решти офіцерства. В Україні вже завершено створення двох родів військ: Сухопутних і Військово-повітряних сил.
У зв'язку із поступовим скороченням збройних сил в Україні та їх переходом на професійну основу націоналізація колишніх радянських збройних сил і наявність великої кількості офіцерів-українців, які служать за межами України у державах СНД та виявляють бажання повернутися на батьківщину, можуть дуже дорого обійтися українському суспільству та економіці. Воєнно-промисловий сектор української економіки зосереджений переважно у Східній Україні, тому його перебудова матиме як соціальні, так і етнічні наслідки. Крім того, ВПК пов'язує Україну з Росією та СНД, оскільки в цій галузі економіки існує дуже щільна інтеграція між колишніми республіками СРСР.
Єдиним винятком із досить плавного процесу націоналізації колишніх радянських збройних сил в Україні став розподіл Чорноморського флоту між Україною та Росією. Розв'язання цієї проблеми, очевидно, буде складним через безпосереднє ставлення до Права власності на Кримський півострів. Чорноморський флот насправді не має стратегічного значення. Його «важливість» полягає лише в тому, що жодна сторона не бажає поступатися іншій,  очікуючи певних результатів від продажу обладнання цього флоту. У даному розділі доводиться, що політика Росії, котра, вже отримавши решту із чотирьох флотів колишнього СРСР, претендує ще й на частку Чорноморського флоту та місто Севастополь, розташоване в Україні, не сприяє встановленню добрих російсько-українських відносин та стабільності в регіоні. Внаслідок такої політики в Україні зберігається почуття загрози її національній безпеці.
Ядерна політика України є непослідовною, вона – то спонтанна реакція на певні зовнішньополітичні події. Проте 1992–1993  років Київ усе наполегливіше виступає  за збереження свого ядерного статусу.  У зв'язку з цим аналізуються головні чинники, що впливають на ядерну позицію України та ставлення провідних політичних діячів і сил до проблеми ядерної зброї в Україні. Основними факторами, які породжують прихильність до збереження ядерної зброї, є існуючі в Україні почуття незахищеності і небезпеки, комплекс меншовартісності та  надмірна підозрілість у ставленні до зовнішнього світу, ворожість якого до України є для її деяких політиків незаперечною істиною. Цілком імовірно, що, незважаючи на багаторазові обіцянки ратифікувати договір СТАРТ-1  та Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Україна все ж зберігатиме певну кількість ядерної зброї на своїй території. Це, у свою чергу, завдаватиме  шкоди українській безпеці та посилюватиме її міжнародну ізоляцію. Хоча за іронією долі саме безпека та ізольованість завдають найбільших турбот українському керівництву.
Проаналізовано також основні  елементи  політики національної безпеки України та проблеми успадкованого Україною від колишнього СРСР воєнно-промислового комплексу, розглянуто бар'єри у відносинах між Україною та Росією щодо військової спадщини, зокрема Чорноморського флоту та ядерної зброї, і нарешті, окреслено тенденції подальшого розвитку та впливу вищезгаданих складових на політику національної безпеки України.


А. РАДЯНСЬКА ВІЙСЬКОВА СПАДЩИНА: ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ, ЗВИЧАЙНА ТА ЯДЕРНА ЗБРОЯ


ЗБРОЙНІ СИЛИ

Після розпаду СРСР Україна успадкувала від нього величезний воєнний потенціал, що становив 30-40 відсотків усього військового обладнання колишніх радянських збройних сил, розташованих на захід від Уралу, та 750 тис. особового складу. Україна успадкувала частини, які належали до радянських сухопутних військ, тактичної та стратегічної авіації, Чорноморського флоту, військ протиповітряної оборони та стратегічних ракетних військ. За технічним потенціалом Збройні Сили України посідають друге місце в Европі після Росії. Напевне, такий стан зберігатиметься, щонайменше, до кінця десятиліття. Для України є дуже вигідним Договір про скорочення звичайних збройних сил і озброєнь в Европі, оскільки, згідно з ним, посилюється контроль з боку України над значною кількістю високоякісного військового обладнання, хоча тисячі одиниць цього обладнання і мають бути знищені. Згідно з цим договором, Україні належить третина озброєнь колишніх радянських збройних сил, що скорочуються.
Успадкованого Україною військового обладнання може виявитися достатньо для того, щоби забезпечити нові збройні сили та навіть експортувати певну його частку. Україні дісталося понад 6,5 тис. танків, в тому числі й найновіші Т-80, Т-72 та Т-64. Решта обладнання включає 7,5 тис. БТРів, 5 тис. засобів підтримки та понад 3,3 тис. артилерійських гармат. Згідно з вищезгаданим договором, на кінець 1995 року кількість танків в Україні скоротиться на третину, а кількість БТРів – на одну шосту. При цьому в Україні все ще залишатиметься багато танків та іншого озброєння, тим паче, що договір дає змогу їй нарощувати кількість артилерійських озброєнь.
Однак хоча в Україні є велика кількість досить сучасного військового обладнання, воно розташоване вдалині від потенціального противника, тобто Росії. Більшість колишніх радянських збройних сил була сконцентрована у Прикарпатському військовому окрузі, тоді як Україна очікує головної загрози зі сходу (від Росії) та з півдня (від конфлікту із сепаратистами Криму). На українсько-російському кордоні збройних сил немає, незважаючи на неодноразові вимоги націоналістичних сил передислокувати більшість частин у цей регіон, що в разі здійснення вимагало б великих коштів, забрало б багато часу і викликало б невдоволення з боку Росії, а також частини населення Східної України.
Тим часом Київ відправив шість підрозділів Прикордонних військ на українсько-бєларуський та українсько-російський кордони, утворивши додаткове Південно-Східне прикордонне управління (зі штабом у Харкові) на додаток до вже існуючих Західного (Львівського) та Південного (Одеського) прикордонних управлінь. Окрім того, у листопаді 1992 року було скасовано три військові округи, а натомість утворено Західне та Південне оперативно-тактичні управління. На зміну штабу Київського військового округу прийшло Міністерство оборони України. Ці тактичні управління складатимуться із армійських корпусів, мотострілецьких та танкових дивізій і бригад, а також із військових учбових центрів.
Після реорганізації збройних сил Південному військовому округу буде надано армійські корпуси, мотострілецькі дивізії та бригади з метою підвищення мобільності військ та їхнього швидкого розгортання при виконанні поставлених бойових задач. У березні 1993 року розпочалися регулярні навчання військ Південного оперативно-тактичного управління за участю морської піхоти, Прикордонних віськ та Національної Гвардії. Звичайно, важливість Південного округу визначається його близькістю до районів конфліктів у Молдові та в Криму. Будь-який контроль над Кримом із боку Росії або існування військово-морських баз Росії в Севастополі ускладнили б захист Південної України з воєнної точки зору. (Саме тому колишній міністр оборони Костянтин Морозов відкидав будь-яку можливість надання севастопольської морської бази в оренду Росії.)
Хоча кількість успадкованого Україною військового обладнання та озброєння і є значною, проте головним чинником, що призвів до його націоналізації, було рішуче небажання України дозволити Росії заволодіти цією спадщиною колишнього СРСР. Тому навряд чи увесь цей арсенал буде враховано у воєнному плануванні України. Видатки на оборону є досить обмеженими внаслідок величезного бюджетного дефіциту, економічної кризи та гіперінфляції. Отже, фонди, необхідні для придбання запасних частин та обслуговування цього обладнання, є дуже незначними. Нестача паливно-мастильних матеріалів перешкоджає проведенню навчань та підтриманню бойової готовності на належному рівні.
(продовження далі в ч. 2)
15

Комментарии

127.04.14, 21:31

ВСе це добре, коли армія ДІЄ, а не робить вигляд.

    21.05.14, 18:25Ответ на 1 от М_Ірина

    ВСе це добре, коли армія ДІЄ, а не робить вигляд.
    Насправді найкраще, коли армія не діє, але готова належно діяти і діє.
    Але скажіть чітко: Україна оголосила війну? НІ То що має робити армія? НЕ ВОЮВАТИ !
    Коли армії суворо заборонено застосовувати зброю, то яка це армія? А саме так було під час подій в Криму.
    Тут маса запитань, більшість з яких якраз не до нашої армії за самим змістом.

      31.05.14, 19:38Ответ на 2 от Богдан Бо

      У підсумку "демократії" влади, ми - донеччани скоро станемо громадянами Дон. республіка, а там і Росії