Фото

Не про пуціна й Украйну. 

В принципі я обожнюю подорожувати. Однак літо – це спекотна пора роботи. Роботи, яку я не проміняю ні на що, крім, хіба що, родини. Однак це – окрема тема.

Робота – це археологія. Ні, археологія – це життя! І яка тут може бути подорож, коли експедиція два місяці стоїть на одному місці і копає одне поселення? І є лише один вихідний – неділя. І то – для студентів. А мені треба встигнути те, те і ще оте. Однак на це я ніколи не нарікаю. Я люблю свою роботу.

Однак хочу розказати про одну подорож, майже без відриву від виробництва

Після дощу, коли працювати через мокру землю неможна, оголошено вихідний. І я йду до не найближчого села, бо найближче вже приїлось. Отже, ще один студент – Артем, нав’язується до компанії. Важко сказати, чи він про це пошкодував.

Отже, п’ять кілометрів до хутора Пасіка вздовж правого берега живописної ріки Сіверський Донець через лісостеп і фермерські поля, а ліворуч від нас – крейдяні гори.

Хутір Пасіка – це одна вулиця. Найгарніший будинок – у місцевого фермера. З різними воротами і альтанкою. а ще – з великим кудлатим чорним собакою, який намагається показати, що він – справжній охоронець.

Це і є Харківська область. (Експедиція стоїть в Донецькій області).

Далі за два кілометри – село Яремівка. Це вже три вулиці. З двома крамницями. З тракторною станцією. З цвинтарем. З братською могилою радянських воїнів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. На жаль, без пам’ятних плит на могилах. Бо вони були металевими, і їх відґвинтили. Зате у казахського воїна з довгим і дивним для нашого вуха ім’ям з’явився новий гранітний пам’ятник.  Казахстан пам’ятає своїх воїнів. Та ще скульптура радянського воїна стоїть непохитно, її навіть пофарбували цієї весни.

В Яремовці знаходиться літня резиденція художника і скульптора В’ячеслава Гутирі. Те, що це – вона, можна відразу зрозуміти за скульптурами у стилі казок з крейду і пісковику у дворі, за дерев’яним з крейдяною совою колодязем, за крейдяним Стоунхенджем, розписаними воротами, а, головне, - за діжкою Діогена. Так, В’ячеслав Гутиря живе влітку в діжці, як Діоген. Щоправда, діжка велика – трохи більша за довжиною за діжку-цистерну, в яких перевозять газ, і розписана у стилі літнього неба. Хоча в цьому році майстер розпочав будівництво зрубу. Діжка це, мабуть, не дуже зручно.

Ще за три кілометри – село Студенок. На в’їзді (для нас – вході) до села стоїть стовп з гербом села – кабан на щуці. Бо здавна мешканці села жили з рибного і мисливського промислу. А гербом Яремівки є олень. Майже скіфський. З гіллястими такими рогами. Та в’їзд – це ще не саме село. Треба ще перейти Донець. Тоді ліворуч побачимо ставок з качками, а праворуч – фонтан у вигляді скульптури давньоруської жінки і написом «Ласкаво просимо!». Приємно те, що вода – питна. В Яремівці ще збереглась одна хата ХІХ ст. Саманна мазанка під очеретяним дахом. І її клуня середини ХХ ст. – теж мазанка, але під залізними листами. Хата завбачливо зачинена теперішніми господарями на замок. Однак подвір’я страшенно поросло травою і кущами. З неї можна було б зробити один з пунктів непоганого туристичного маршруту, однак... Церква чомусь теж зачинена, хоча православні церкви мають працювати весь день . На цвинтарі теж відсутні майже всі таблички, крім прізвищ сержантів. Дивно. Щоправда, біля пам’ятника радянському воїну лежать квіти. І за те спасибі. Двоповерхова школа. На другому поверсі всі вікна – пластикові. Ми йдемо до шкільного музею. Грець із тим, що вітрина з нашими археологічними знахідками стоїть в кутку. Зате як там оформлені «сучасні» стенди про декабристів (були декабристи і з Ізюмського району Харківщини), кріпацтво, революцію і війну. Де ретельно зібрані всі дані з сусідніх сіл. І окремий куток з казахською етнографією. Дізнаємось, що казахи регулярно приїздять сюди і оплачують поїздки місцевих дітей до Казахстану. Так Казахстан пам’ятає своїх воїнів.

Повертаємось до табору. Порахуйте відстань  А в мене ще й повний рюкзак яблук від Гутирі

Так потім виявляється, що на один день приїхала частина наших офіцерів (в експедиції цей термін позначає приблизно те саме, що й в армії). Так що в найближче село ми все таки їдемо

А коли я спитала студентів. чи не хоче хтось пограти в бадмінтон – це їх, здається, добило.

Вони не знають, що за розмовами про археологію я не спала до четвертої ранку. А підйом – о шостій. І знову розкоп. Я люблю свою роботу

Відвідали ми дім Олександра Дюма,який велично називається Замком Монте-Крісто. Мені сподобалося,звичайно. Ми купили білет з гідом і театралізованою постановкою. Таке дійство відбувається тільки у кожну останню неділю місяця. Було дуже цікаво. І приємно вразило те,що з глядачів були ми і ще одна сім’я з старшим хлопчиком. А люди відпрацювали все на повну потужність. У ненав’язливий спосіб цікаво обіграли і розповіли як будувався замок, як жив Дюма,що любив,як працював… Після публікації роману «Три Мушкетери» і під час роботи над «Графом Монте-Крісто» у Дюма виник задум збудувати своє родове гніздо з однойменною назвою.Як стверджували працівники музею- у письменника був такий характер,що якщо щось приходило йому на думку,то він вже з нічим не рахувався,а доводив до бажаного результату. Так за 2,5 роки на кількох гектарах землі виріс Замок Монте-Крісто- чотириповерховий жилий будинок у стилі ренесансу. На жаль, у середині заборонено фотографувати. Інтер’єр збережено наближений до жилого. Навіть сервірований стіл у їдальні. До речі,Дюма дуже любив кухонну справу. Сам часто готував,написав кулінарну книгу і уклав кулінарний словник.
Для продуктивної праці у комфорті і спокої він задумав ще окреме приміщення, назване Замком Іф, яке на практиці виконувало функцію робочого кабінету. Це дуже мальовничий замочок у неготичному стилі. На стінах вибиті назви багатьох творів письменника та його героїв. Все у гарному стані до тепер.
Цікавий факт. На побудову Дюма витратив трохи більше ніж 500000 франків. На відкриття замку запросив більше 600 гостей. Він любив світські заходи,любив жити на широку ногу. Попри це також багато працював. Всього за життя написав біля 300 творів( а я то думала,що так багато прочитала вже). Та все ж його працелюбність і постійний друк його творів не врятували автора від банкрутства. Всього за 2 роки замок з територією і всім убранством був проданий з молотка за мізерну суму - 31000 франків!
Маєток часто переходив з рук у руки поки у 1960хрр. його не задумали знести на користь нової сучасної забудови. Та,на щастя,зібралося кілька «друзів та почитателів Дюма»,які викупили всю територію,відреставрували,облаштували музей і дали можливість нам це все побачити.
     







 
              
 
        

  


           
 
             
         
               
        

    

http://photo.i.ua/user/926189/361084/11139791/

 

Україна – неперевершена своєю красою. Тут і гори й полонини, добротні поля та безмежні степові простори, тут і ріки і моря, лісові хащі та квіткові галявини, ставочки й озера, кургани і затоки.

Земля наша чарівна  і благодатна. Вона чарує  тихими просторами степу, неймовірно красивими і мальовничими берегами річок, таємничими і величавими горами та полонинами, тінистими розлогими лісовими гаями та  шикарними лугами. Різні пори року по своєму неповторні, а сама природа як самий мудрий календар підказує нам  свій ритм часу.

Давайте помандруємо по її чарівних куточках разом.

Обираємо  кращий транспорт …  («Для наших доріг, скажу без базару Краща із кращих  машин, це  Subaru»)

Українці вже знають про Петриківку, де народні умільці – майстри художнього розпису виготовляють свої чудові твори мистецтва.  Поблизу Петриківки, Могильова та Царичарки протікає найчистіша річка в Європі моя улюблена Орель, яка тисячоліттями несе свої прозорі води по степним просторам України. Своєю назвою вона співзвучна  з давнішньою назвою нашого народу ("орії"- пахарі землі, землероби). На її берегах живуть добрі, працьовиті і миролюбні люди, які з давніх пір з великою шаною відносяться до своєї землі і природи. На білому пісочку берегів  річки варто позагорати, скупатись в прохолодних водах Орелі в оточенні казкових білявок – білосніжних лілій, які порадують вас своєю красою і ніжністю.

 

Оріль по праву є однією з самих чистих рік Європи.  На пісочних берегах і в тихих заводях Орілі можна з насолодою позагорати,  пробігтись босяком  луговими травами, прибадьоритись прохолодною джерельною водою, насолодитись легким ароматом білих лілій…

 

На живописних берегах Орелі можна прогулятись по луговим просторам, вдихнувши аромати  степу.

«Без мольберта і щіточок

акварелями та росами 

берега річок

малює  літо босе»

Тут, як мовила юна поетеса,

«Цвіркуни неполохані росами / Засюрчать свою пісню в траві. / І дівчина з русявими косами / Про кохання прошепче тобі» (Наталя Сазончик)

Фотохудожники, якщо поталанить, можуть насолодитись барвами волошкового поля.

 

Дороги, що на захід,  ведуть до річки Ворскла. Добираючись до її правого берега, в районі с. Лучки, можна побачити одну з красот України, її полтавську Швейцарію, де дві річки Ворскла і Дніпро стискаються в міцних обіймах. А берега зваблюють терпким запахом квітучої  Шавлії.

Згідно започаткованою автором цього блогу та підтриманої Леонідом Булавою та іншими поважними українцями ідеї шанування певних днів календаря за природними ознаками нашої благодатної землі, характерними її  представниками рослинного світу, 25 травня оголошено днем Шавлії (рос. – Шалфей). В цей день свята чарівних квітів  Шавлії не чіпаючи її представників, занесених до Червоної книги,  буде корисно: прийняти баньку з віничком берези, добавляючи в нього  трошки Шавлії; попити чайку з листям, чи з добавленням таких; приготувати шашличок (замочуємо його на розчині з красного сухого вина і кидаємо щепку листочків шавлії), такий шашличок буде м’якеньким, ароматним як ніколи і дуже смачним -)))) Приєднуємося і пропагуємо здоровий образ життя!!!

Береги наших живописних рік дивують своєю неперевершеною красотою та квітучим різнотрав’ям весною і літом.  Подивіться хоча б на гарну річку Псел в погоже літо поблизу м. Лебедин. 

“Кульбабинки-конопинки,

Жовті сонця діточки,

У траві біля зупинки,

Запалали квіточки…

Жовтячки пухнасті круглі,

Мов курчатка навесні.

Та кували їм зозулі

Квітувать лише три дні”

(Ірина Рева).

 Річка Псел, давня українська назва — Псло, — уперше згадана в літописі Нестора-літописця «Повість временних літ» 1113 року, змушує дослідників посперечатися з приводу цієї назви. Одні вважають, що стосується вона давньогрецької назви пселлос — темний, інші бачать,що більш вірогіднішим є слов'янські корені, з якими асоціювались луки, пісчані та вологі місця... Берега величавої  річки Псел – неперевершені своєю красотою у будь-яку пору року.

 Я давно вже переконаний, що краса нашої землі, скарби її природи є найкращим бальзамом для душі і ліками для тіла. Тихі вечори на березі невеличкої річки під сяйвом місяця, нічне зоряне небо, зорепади, світанки, ранкова роса, ліс, свіже повітря, тепле сонечко і щира земля, аромати польових квітів – це кращий акумулятор нашої енергетики і життєвого оптимізму...

Я піду за сині хмари

Там де сонця промінець.

Де чекають нас стожари

Де незгодам всім кінець.

( Володимир Тертишник)

 Бережіть природу, бережіть Землю і вони збережуть Вас!!!