Нинішні події на Донбасі не варто розглядати як масштабний наступ або зміну тактики противника.
Чому суспільство не повинно панікувати у цій ситуації і яким способом
підрозділи Збройних сил України можуть протистояти противнику,
"Апострофу" розповів військовий експерт Олексій Арестович.
Немає ніякого загострення. Є
тактичний бойовий епізод, який нічого не змінює на фронті, нічого не
змінює у війні. Це маленький епізод позиційної війни, яка там весь час
йде. Бувають на війні вдалі та не дуже вдалі епізоди. І
ситуація біля Красногорівкі - це наша перемога, яку ми здобули в
непростих умовах. Спочатку вони захопили частину опорного пункту, а
потім ми їх вибили звідти.
Технічно сталося наступне - вони просто перевернули ту тактику, яку ми
використовували проти них півтора року. Ця тактика полягає в тому, щоб
знайти в лінії позиційної оборони слабке місце і під прикриттям
артилерійського вогню або інших відволікаючих факторів швидко його
захопити і там закріпитися. За 2015-2016 роки в нас було близько 12
таких епізодів.
Це вже другий такий епізод, коли супротивник використовує нашу тактику
проти нас, перший був під Кам'янкою в 20-х числах червня. Вони шукають
слабкі місця у всіх сенсах: морально-психологічний стан, погане несення
служби нашими підрозділами. Все це перевіряється і готується, як
пограбування банку - по сантиметрах, дециметрах і секундах, а потім -
удар. Все це супроводжується потужними інформаційно-психологічними
операціями, в яких з їхнього боку розганяється страшна "зрада":
нездатність воювати, ворог в Києві, розвертаємо батальйони на
Адміністрацію президента, імпічмент та інше. Саме цього нам і потрібно
уникати. Жодних стратегічних змін, ніякої зміни тактики, зміни
політичної ситуації з цього робити не треба - це звичайний бойовий
епізод і винні в ньому командири на місцях.
Давайте міркувати логічно. Якщо ворог вривається на опорний пункт, то
"злочинна влада" в Києві не може бути в цьому винна. Винен той, хто
тримав цей опорний пункт. Якщо у вашу квартиру зайшли, то навряд чи
глава МВС в цьому винен - винен той, хто не зачинив квартиру.
Я там два тижні тому був у цих місцях, безпосередньо. Мені тоді по
морально-психологічному стану підрозділів та деяких недоліках у несенні
служби було зрозуміло, що щось буде неприємне. Якраз тоді був епізод із
Кам'янкою, де було зрозуміло, що вони вирахували підрозділ, який дещо
дозволяє собі зайвого, і почали атакувати.
Щоб протистояти противнику, який використовує нашу тактику проти нас,
необхідно зібратися і придумати, що робити з тим, коли вони переходять у
наступ. І треба придумати, як зробити так, щоб вони не переходили в
наступ - бити на випередження, коли ми їх знаходимо. Але далеко не кожен
командир бере на себе відповідальність, тому що війна має паритетний
характер - якщо ми стріляємо, то вони обов'язково будуть стріляти. Тому
багато хто не стріляє не тому що в них наказ не стріляти, а тому, що не
хочуть відповіді. Одна справа - мати два-три автоматних обстріли за ніч,
а інша справа - чекати два-три дні, коли вони накопичують сили і
почнуть ображати тебе. Тому намагаються не чіпати.
На 500 кілометрів фронту обов'язково знайдеться якийсь запопадливий
командир, який хоче результату. Він жене їх на забій, захоплення,
перезахоплення, несемо втрати. Або в нас якийсь запопадливий командир,
який вирішує завдати поразки, чекаємо, за три дні вони накопичують сили і
б'ють по нас. Так там все й рухається. Шахова логіка: вони хід - ми
хід. Бувають вдалі і невдалі ходи для нас. У них перший напіввдалий
епізод на 12 наших таких, а "зрада" така, ніби вони нас вже тридцять
разів захопили, а ми жодного разу. Йде конкретний
інформаційно-психологічний супровід і розганяється страшна "зрада", а
нам потрібно утриматися і не розганяти цю "зраду". Якщо ми будемо на
кожен невдалий епізод так кричати, то воювати ми будемо ще дуже довго.
Суспільство, яке морально розкладає саме себе, буде нести ще більші
втрати.
Насправді ситуація така, що бойові порядки військ та суспільство
перенасичені інформаційними засобами - у кожного в кишені по смартфону
та соціальній мережі, тому навіть командир взводу стає політичною
фігурою. Наприклад, під час Другої світової політичною фігурою був
командир армії, а зараз - командир взводу. І коли йде засідання "Великої
двадцятки", до країни прибувають держсекретар США Рекс Тіллерсон і
генсек ООН Антоніу Гутерріш, є міжнародні рамки, які треба тримати. Під
це оголошується перемир'я з нашого боку - Україна виглядає хорошим
позитивним героєм, а Росія, якщо вона стріляє, виглядає поганою. Коли
який-небудь командир взводу або героїчний доброволець вирішує стріляти
невчасно, то потім отримують наші дипломати, які будували картковий
будиночок для того, щоб підштовхнути важливі рішення для України. І все,
що будували дипломати, гучно валиться. В сучасних умовах, якщо ми
хочемо виграти війну, наші дії, всього суспільства, мають бути
узгоджені: від вищої дипломатії і солдатів на фронті до реакції у
соціальних мережах. А то виходить, що солдати воюють, дипломати -
будують архітектуру міжнародної підтримки, а ми ганяємо по мережах
"зраду".
