Додав на сайт кліп "Не спи, моя рідна земля"   Якщо хтось раптом ще не бачив - рекомендую подивитись.


Офіційний сайт гурту "Мандри"

Є така програма від Володі Путіна - повертайся на історічєскую родіну і буде тобі щастя! Отримаєш житло, роботу, пряник та паспорт (з двухголовим курчам) за 3 роки. За весь час програми, бажаючих виїхати з України виявилося менше 100 чоловік.
Але тут стільки людей, що ненавидять Україну і все українське... Чому ж вони не кинулись на цю пропозицію? Родіна ждєт!

В давній українській традиції для належного святкування різдвяно-новорічних обрядів важливою була завчасна й серйозна підготовка. Обов'язково з пори жнив дбайливо зберігали обжинкового Рай-Дідуха (Дідуха), в який встромляли стебла різних злакових культур (жита, пшениці, вівса та т.і.) та відбирали м'яке пахуче сіно. До свят по господарству завершували практично всю важливу роботу від впорядкування в хаті, дворі та господарських будівлях до ремонту робочого реманенту (навіть літнього: вози, коси і т.п.) та ткання полотна й вичинки шкір.

За звичаєм до свят господині ретельно прибирали в хатах, вибілювали помешкання й квітами розмальовували комин, застеляли нові або чисто випрані скатерки, рядна й рушники. Обов'язково намагалися справити обновку (новий одяг) для всіх членів родини та купити нового посуду (макітри, горшки, коцюби й макогони). Із воску власної пасіки люди виготовляли святкові свічки, приказуючи спеціальні замовляння і молитву.
У підготовці до різдвяно-новорічних свят були задіяні і малі і старі. Бабусі, деручи пір'я на подушки, попутно навчали дітвору колядувати, щедрувати і засівати. Парубки й дівчата теж, готуючись до колядок, збиралися гуртом, виготовляли ритуальне вбрання та костюми й вчилися виконувати дійства з вертепом і різдвяною зорею. Також обирали свого головного отамана („березу"), побажальників, скарбника, міхоношу й інших виконавців.

Напередодні Різдва - 6 січня (цей день звали Вілія) ще вдосвіта господар і господиня ритуально готували Божу їжу - кутю та вар. Для цього особливим чином у печі накладалися дрова, які годилося запалювати „живим вогнем" (потерши деревом об дерево, або кресалом), в пізнішій традиції вже користувалися сірниками. Для куті бралася завчасно потовчена і вимочена пшениця, а також „непочата" - набрана до сходу сонця вода, яку, вважали, освятив уночі сам бог сонця. Це стосувалося і книшів, які виймали з печі „до світа", а в піч садили калачі та пісні пиріжки. Книш випікали, замішуючи його як звичайний хліб, і кладучи зверху маленький хлібець, який звали душею і призначали для духів-Лада, тобто душ померлих предків. Потім господиня готувала на досвітній воді і в новому горщику голубці та інші страви, яких мало бути дванадцять.

Особливо слідкували, щоб Божа їжа була вийнята з печі зі сходом сонця. Для остаточного приготування куті до звареної пшениці додавали мед, волоські горіхи, мак та родзинки (пшениця вважалася символом вічного життя, а мед - вічного щастя святих на Небі). Вар чи узвар готували із сухофруктів (яблук, груш, слив, вишень).

Коли Божа їжа та книші вже на лавці, то із першим променем сонця господар відкривав хатні двері, комори, клуні, стайні і навіть ворота, бо, вважалося, що на землю сходить бог урожаю, достатку і багатства. Чарівним зіллям (маком-видюком) люди обсипали усю домашню живність, щоб віднадити злу силу й ще раз перевіряли чи все готове до Свят-вечора. Тоді вже годилося внести до хати „Святки". Для цього батько брав за руку старшого хлопчика і йшов з ним до стодоли, несучи непочату воду, а хлопчик - три колоски. Там вже стояв приготовлений Рай-Дідух та 12 в'язочок запашного сіна. Все це кропили досхідною водою й, приказували молитву: „Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров'я... Пошліть іще краще цього року!"

Потім брали Рай-Дідуха й сіно та несли до оселі, де господиня зустрічала їх з книшем та запаленою свічкою. Згодом усі разом встановлювали Дідуха на покуті, встеляли сіном стіл та долівку, і дітки ритуально каталися на підлозі, щоб не переводилася живність.

Згідно традиційного українського світогляду Рай-Дідух був умістилищем дідухів-пращурів, духу житла, добрих духів-Лада. Останні, вважалося, після жнив вселяються в сніп-Дідух і з ним переходять з ниви до клуні. А інші духи-Лада переходять з полів у ліси, гори та долини. Саме на Вілію духи разом із Дідухом, якого ще звуть „Раєм" (бо саме там перебувають душі), входять до оселі людей і для них господарі влаштовують Святу Вечерю. На цю Багату Кутю крім добрих духів приходять і бог урожаю та бог домашніх тварин.

До тих пір поки Рай-Дідух стоїть на покуті суворо заборонялося виконувати будь-яку роботу, окрім догляду худоби. В цю пору господині навіть виносили з оселі віника, щоб не підмітати в хаті. Святою називали не лише вечерю 6.01, але й наступні вечері аж до Щедрого Вечора 13.01. В цю пору годилося лише святкувати й не працювати.

Місце ж Дідуха в хаті звалося „Раєм", бо там, вважали, з цього часу перебуватимуть душі пращурів-покровителів роду і дому.

Поверх сіна на столі стелили першу скатерку для добрих душ та, розклавши по краях чар-зілля або часник, застеляли другу скатертину - для людей. Посеред столу господар ставив для духів книша, а господиня паляницю, в яку вставляли й свічку.

Кутю і вар урочисто переносили на покуть, попередньо зібравши з куті сухий верх для живності. Діти в цей час магічно квоктали і дзижчали, щоб кури й бджоли велися. Кутю накривали книшем, вар - паляницею й, попоравши худобу, всі чекали настання сутінок.

Готуючись до вечері, родина вбирала ошатний одяг й нетерпляче чекала першої зорі на нічному небі, бо зранку годилося постувати й нічого не їсти.

Вийшовши на подвір'я, діти стежили за небом і з появою зірки, заходили в хату й сповіщали довгождану звістку. З цього моменту можна було розпочинати Святу вечерю.

Першим за стіл сідав господар, а за ним по старшинству й інші. Всі поважно продмухували лавки, щоб не присісти на Духа, бо вважалося, що на багату кутю приходять духи предків. Під час святої вечері не годилося вставати із-за столу (це могла робити лише господиня, яка сідала перед столом), розмовляли поважно й не голосно.

У Вілію напередодні Святої вечері не годилося ходити в гості чи до іншої хати, а також нічого не позичали. Всі намагалися бути вдома разом і навіть подорожуючі воліли повернутись до цього дня додому.

Розпочинаючи Святу Вечерю, господар з молитвою набирав з горщика у нову макітру кутю, додавав тертого маку та медову ситу й ставив на стіл (де горіла запалена свічка, лежав книш та паляниця). Насамперед годували худобу й домашню живність. Потім найстарший господар брав ложкою кутю й промовляв молитву за покійних дідів і батьків, запрошуючи їх на вечерю. Для них та відсутніх членів родини на столі спеціально ставили дві тарілки й чарки (з них ніхто не їв і туди насипали куті). В деяких районах зберігся звичай підкидати ложку куті до стелі, приказуючи, щоб Бог послав багато приплоду в господарстві. Потім господар підносив чарку та виголошував молитву за сущих членів родини. За вечерю чарка чергою обходила всіх дорослих родичів, а страви споживали зі спільних мисок.

Вважалося доброю прикметою, коли на Святу Вечерю приходили одинокі, бідні, неприкаяні люди. Їх щедро приймали й догоджали.

За традицією на Святвечір, мало бути „багато" - 12 пісних страв: кутя, вар, горох, капусник, рибні страви, голубці, борщ, вареники, млинці, каша, пиріжки, гриби. Після вечері, яка тривала кілька (3-4) годин, кутю та деякі інші страви не прибирали зі столу, а залишали для духів, які будуть сідати за Святу вечерю вдруге. Для них також ставили склянку води та чистий рушник.

Після вечері люди починали співати колядки, які ще з дохристиянських часів присвячувалися створенню Світу, Богу-сонцю, урожайності і приплоду домашньої живності. Проводили ворожіння за бадилинками, які витягували з-під скатерки на столі. Потім батьки обдаровували дітей, гостей та один одного грішми й дарунками, що символізувало майбутній достаток й багатство.

Після Святої Вечері й частування не годилося спати, особливо господареві та господині, які прилягали відпочити одягнутими, щоб не заснути. Намагалися без потреби не виходити з хати чи з двору й нічого не позичати до світанку. Лише діти могли віднести обрядову їжу дідусям, бабусям чи хрещеним батькам, які мешкали поряд. Віконця осель всю ніч виблискували світлом, бо й свічки не гасили на Святий Вечір, вони самі мали догоріти повністю. Всі розмови велися спокійно, поважно й стосувалися вони предків роду та господарства. Не можна було злитися, сваритися, казати щось лихе, бо це могло збутися, оскільки в цю ніч злі духи, відьми й інші недобрі сили блукали попід вікнами, все чули.

Ранесенько до схід сонця починали ходити хлопчики-віншувальники (дівчаткам ходити з вітаннями не годилося) і „віншували":

Віншувальникам дуже раділи, бо господарі переживали, щоб першою не прийшла особа жіночої статі. Тому радо обдаровували хлопців грішми та гостинцями (цукерками, яблуками, горіхами, книшиком і т.п.)

7 січня святкували перший день Різдва Христового (годилося відзначати три дні 7 - 9.01). Зранку вся родина або кілька представників йшли до церкви на святкову молитву, яка присвячувалася спогадам про народження Ісуса Христа. Повертаючись із церкви люди радо віталися:

- Христос народився! - Славіте його!

або
- З Святим Різдвом будьте здорові!

Інколи, вранці господар знову ставив свічку, обкурював хату, кропив святою водою, господиня мила посуд і всі ще раз з молитвою сідали за пісний стіл. І лише по цьому ще раз милися миски, ложки й накривали скоромні страви, люди розговлялися, бо піст скінчився. До Різдва спеціально підгодовували й кололи кабанця, щоб приготувати ковбасу, кишку (кров'янку), холодець, сальтисон, печеню з гречаною кашею. Готували також одну молочну страву.

Після такого ситного обіду господар клав на порозі сокиру й домочадці, переступаючи через неї, виходили з хати. Господар йшов порати худобу, а літні люди й молодь йшли в село для спілкування. У перший день Різдва в гості майже не ходили. Лишень одружені діти (з невісткою чи зятем) мали відвідати по обіді своїх батьків, казали, що везуть „до діда вечерю".

Вже в підвечірок йшли перші дитячі ватаги колядників, кожен мав через плече торбинку, куди складали гостинці. Питали у господарів кому колядувати (найчастіше синові чи дочці), ставали перед „застільним вікном" і виспівували магічні вірші-молитви. Люди з вірою, надією та повагою ставились до таких щиросердних „вістунів добра та щастя".

Увечері до громадської коляди „людно" готувалися біля церкви чи школи парубоцькі громади. Обирали свого керівника - Березу (Брезая), латкового (збирає сало й ковбаси), хлібоношу, скарбника, звіздаря (носить зорю), дзвонарів, танцюристів, скрипалів. Колядувати годилося кілька ночей, допоки обійдуть кожну оселю в поселенні.

* * *

Схожі з українськими традиціями святкування Різдвяних свят мають і інші народи. Так, коли українці на Святвечір готують 12 страв, що символізують 12 апостолів Ісуса Христа, то чехи подають 12 сортів тістечок (на знак 12 місяців), а у Венесуелі діляться виноградом і з'їдають по 12 виноградинок, задумуючи на кожен місяць свої бажання. Українці під час Святої вечері діляться церковною просфорою, а поляки - оплатком.

На Різдво французи п'ють шампанське вино і їдять білу ковбасу, копченого індика та устриць. Угорці віддають перевагу рибному супові та печеному індикові, а під скатерки вони кладуть не сіно й часник, як українці, а ніж, оселку та гребінь. Поляки й чехи полюбляють подавати до святкового столу різноманітні рибні страви, особливо із коропа.

Ґрунтовно готуються до Різдва в Німеччині, де вже в період різдвяного посту плетуть ялинковий вінок і щотижня запалюють на ньому свічку. Перша з них згорає на чверть, а на четвертий тиждень спалюють усі свічки. На Святвечір вінок ставлять на стіл або вішають на стелю. 24.ХП німці ставлять ялинки в оселях і дарують дітям подарунки. Увечері всі збираються за святковою вечерею, до якої подають овочевий суп, картоплю під соусом, салат і печені яблука з горіхами. Другого дня (25.ХП), як і в Україні, німці провідують старших дідусів і бабусь. В цей день до святкового столу подають засмажену індичку (гуску), капусту та кнедлі під соусом. Як і українці, німці теж святкують 3 дні поспіль, тому 26.ХП вони просто відпочивають вдома.

Угорщина відома світові своїми пишними різдвяними благами для дітей. А італійці на площі св. Петра в Римі споруджують великий вертеп зі сценами Різдва Христового, хоча й не влаштовують у себе вдома святкової вечері.

Загалом же богослови називають Різдво центральною подією історії. Оскільки, Свята ніч має непересічне значення для сучасної цивілізації, бо й перебіг новітньої історії людства, і нинішнє літочислення сьогодні ведеться від Різдва Христового.

http://mesogaia-sarmatia.narod.ru/shambhala.htm                                   Шамбала в Європейській традиції 
http://alatyr.org.ua                                                                                 Родове вогнище (Рідна Православна Віра)
http://kozaky.org.ua                                                                              Характерне козацтво
http://kharakternyk.in.ua                                                                        Характерники?! Хто вони?
http://shosta-kultura.org.ua                                                                    Шоста культура
http://www.kp.km.ua/~tovtry/ua/history/statti/taemnychi_rycari.html          Тамплієри  в Україні
Астрологія
http://www.helios.lviv.ua/book/stattia2.html                                              Загально про астрологію
Карма

Изготовление полотенцесушителей для ванной в Киеве
 

Як лишилась Україна без Богдана,
Стали бунтарі співати царям о-сану.


А царі із того тішаться-радіють,
Воєводу із стрільцями шлють у Київ,


Слід за воєводою їдуть і посли,
Та везуть з собою із Москви листи.


В тих листах - наказ царя поучать козацтво
Вольниці зректися, буде
тоді ласка,

Буде цар любити їх наче діток рідних, -
Віра бо у нас
одна, предки наші - скіфи.

Та помовкують посли, як то московітам,

Солодко чи ні, з царською ласкою жити.

Бо ті московіти ходять в
личаках,
Науки люд не знає, смути по церквах,

Розбій по дорогах, по
палатах дяки
Холопам за срібло дають мідяки,

Хто ж надумає роптати -
буде тому кара,
Не ходіть ви до царя, славні отамани.  

Роз’їжджали
ті посли, наробили лиха
І козацтво чесне збили з пантелику.

А як
розбрат зчинивсь, наплодилося Каїнів,
Що плюндрують свій край, гірш
татарина.

Йосифа повели знов брати на торжище,
І вже скоро
обернулась земля в попелище.

Як лишилась Україна без
Богдана
Розіп’яли козацький край деспоти-тирани.

Рабство і сваволя -
уся царська ласка
Чи воскресне ще коли держава гетьманська?

Пишу бо вже неможу стримувати те почуття яке з"являється в мене всередині коли хтось ганьбить мою БАТЬКІВЩИНУ. НЕ ДОЗВОЛЮ!!!  І словом і ділом.

Я був у багатьох містах нашої країни, спілкувався з багатьма людьми і можу впевнено сказати, що кращої мені не потрібно і я зроблю все що від мене залежить для того щоб вона стала краще. І нікому ніколи її не розділити!!! 

І нехай ховаються ті хто скаже, що українці погані; нашу країну роблять поганою ті хто поїхав із своєї і не хоче поважати ту в якій тепер живе, а їх ох як багато. Та ми впораємося і не таке в нашій історії було...

 

Твоє нормальне дитинча ходить до нормальної української школи.

Ти іноді бачиш його підручник і дивуєшся:

- Как ти умудряєшься гаварить по украінскі? Ето учебник по хіміі? Как інтересно! Сірка, кісєнь, водєнь... Я би запутался...

Ти добрий батько і тому трохи брешеш, бо ти розібрався б і з киснем, і з воднем. Просто якийсь незрозумілий внутрішний сором зараз
штовхає тебе до тих комплиментів. То є виправдання.

Таким чином ти намагаєшся не дитині, а самому собі обґрунтувати свою поведінку тим вечором, коли дитина гукнула: "Татко!", а ти зніяковів перед старими друзями.

Ти тоді дитині стриманно натякнув-підказав: "ПАПА тєбя слушаєт!.."
Тобі соромно із колишніми однокласниками. Бо ти пам`ятаєш, що ви глузували з хлопців сусідньої української школи. Як ви їх називали? Кугутами?

Ти комплексуєш і перед дружиною. Хоча хто, як не вона, найлегше могла б зрозуміти твоє повернення до батьківської мови?..

На роботі ти намагаєшся мовчати. Так почалось із того, як ти невдало кинув охоронцю в інституті твою перепустку і обмовився: "Припіздав я сьогодня"... Як співробітники про це довідались, як причепилося це дурне погоняло? А дорослі ж люди...

Ти все ще намагаєшся увігнати твій конфлікт із рідною мовою в ідеольогічні лаштунки. Але як самому собі набридли оті ностальґації про загублений СРСР!.. А в неділю про це доведеться знову терти з тестєм, бо перед ним вже ніяк не вдається викласти причину перекосу твого старого світогляду. І нащо ти тоді так підспівував цьому маразматику меморіяльної фази?

Хтось телефонує. Твоє дитинча хапає слухавку:
- Що на завтра? А сорокову главу про кисневу,.. - але, позиркнувши на тебе, воно як схаменулося: - То єсть про вадародную груППу...

Так воно це і вимовило - із підкреслено подвійним "п"...

Не набридло тобі зводити рахунки із неотямною зрадою свого дитинства на власній дитині?

Чи воно винне на тому, що в тебе колись вкрали мову, а тепер твоє повернення до витоків не є вельми легким?
Кинь того ровера, йди но пішки!..

Не псуй принаймні своїй дитині стосунки із її рідною мовою.
Збери свою родину, урочисто оголоси:

- Відтепер ми будемо спілкуватися українською!

Зачепила тема УПА, чесно кажучи, як необізнанністю людей у цьому питанні, так і нетерпимістю. Тож вирішив викласти статтю мого друга до газети Українська Правда, з яким нещодавно дискутували з цієї теми.

ШЛЯХ ДО ПОРОЗУМІННЯ

"Выдающееся, а по современным меркам и в высшей
степени оригинальное свойство англичан в том,
что они обладают традицией не убивать друг друга"
Дж. Оруэлл. "Англичане"

Стає вже доброю традицією щороку, на свято Покрови писати щось про УПА, наше ставлення до неї, про "Схід-Захід", проблеми самовизначення і пошуку національної ідеї.
Ще одна тема для дискусій довжиною в десятиліття: російський флот і маяки в Криму, Мельниченко і Гонгадзе, перспективи вступу в ЄС… тепер також і визнання УПА.
Можна майже напевно сказати, що відзначення річниці створення Повстанської Армії будуть щороку проходити за одним і тим же сценарієм – масові піар акції Вітренко, Симоненка і Тягнибока на вулицях і площах Києва, спалення прапорів УПА в Криму, якісь іще локальні новини зі Львова, Харкова, Франківська і Полтави, які, втім, нікого не цікавлять.
Остаточного рішення прийнято не буде, "вищим інстанціям" воно не потрібно. Президент так хоробро і послідовно відстоює упівців, бо напевно знає, що парламент закон не схвалить.
Але ж, мова насправді не про офіційне визнання Повстанської Армії і не про тих, хто заробляє політичний капітал на святі Козацької Зброї. Мова навіть не про УПА. Йдеться про нас із вами. Якщо хтось забув, ми з вами – український народ.
Вся наша історія – це історія боротьби із внутрішньою опозицією і кожна війна у нас, як вірно каже крилатий вислів, автоматично стає громадянською.
Власне, все наше буття, якщо поглянути під відповідним кутом, це історія УПА. Це коли одна частина – за, інша – проти, а більшість не розгинається від роботи і п'є.
Кожна історична подія знаменує в собі новий розкол - територіальний, мовний, релігійний, ідеологічний, що проходить не тільки по містах і селах, але і по родинах, додаючи національній вдачі додаткову рису.
І кожне наступне покоління додає нових шрамів, суперечностей і докладає щоразу ще більш невдалих зусиль на шляху приведення калейдоскопу українства до спільного знаменника, до єдиної, чітко визначеної константи, якій буде беззаперечно дано назву – Україна. І вже ніхто не буде мати сумнівів з приводу того що саме це і є Україна. Нарешті.
Емоціоналізм, як одна з найхарактерніших рис, притаманна населенню на всьому проміжку від Донецька до Ужгорода. Нам важко мислити глобально, бо ми надто бурхливо переживаємо поточний момент (або його імітацію) і, щойно його забувши, знаходимо інший.
А для того щоб оперувати і мислити великими об'ємами інформації, необхідна концентрація. Адепти емоціоналізму і невдалі стратеги – от хто завжди стояв і досі стоїть на чолі української державотворчості.
Але до чого це все. Не сказано нічого нового, давно вже перемелено-пережовано. А питання стоїть в тому, чому, виходячи на поле бою, наші "стратеги" категорично відмовляються від існуючого ландшафту (тому що з картою не збігається) і розстрілюють дві третини власних солдат (бо вони вдягнені "не по формі")?
Чому вони завжди так нагло програють? Чому ніколи не використовують ту місцевість, на якій все одно прийдеться битись, і тих солдат, що вже вишикувались і готові до бою? Емоції заважають?
Під час другої світової війни Україна зазнала найбільших в Європі людських і матеріальних втрат, вона винесла на собі найтяжчі випробування війни. Якби не українці, що боролись в лавах радянської армії, і ті, що чинили опір на окупованій нацистами території, не було б Великої Перемоги.
Честь їм і слава, їх подвиг ми не повинні забути ніколи. Наші українські радянські партизанські з'єднання, що робили рейди на тисячі кілометрів в тилу ворога, даючи нащадкам приклад мужності і любові до своєї землі, гідні закарбування в нашій пам'яті.
Вояки Української Повстанської Армії, ці герої самопожертви і незламної міці, що створили небувалий в історії приклад героїчної боротьби проти двох імперій, не будуть забуті. Їх боротьба буде ще не раз оспівана нащадками.
Чому б не глянути на події 60-річної давнини саме так?
Більше того - перша половина століття. Справжня анархістська республіка Гуляйполе – небувале утворення на теренах Європи, не має подібних аналогів. Махно – символ не гірше Че Гевари, у Нестора Івановича просто були складніші географічні умови.
Боротьба за існування Української Народної Республіки – величезний зріст самосвідомості народу, з огляду на колоніальний статус впродовж століть. Наші українські комуністи – найкращі комуністи в світі.
Хто ще із вищого керівництва партії міг бути настільки чесним перед собою і перед своїм народом, як голова УРСР Скрипник, який, маючи перед очима голод 32-го і величезні репресії проти інтелігенції, пустив собі кулю в лоб?
Більше? Всю другу половину сімнадцятого і майже все вісімнадцяте століття російську імперію вивчало, і окультурювало українське духівництво і випускники Могилянської академії та інших духовних і мирських закладів України.
Літературна російська мова сформувалась під величезним впливом наших книжників, вони власне внесли вагомий внесок в саме створення цієї літературної мови. То навіщо робити такий впертий і, в існуючих умовах "двомовності" населення, неефективний лінгвістичний антагонізм?
Немало українців-шляхтичів спричинились до видатних подій в історії (і на користь) Польщі. Чому нам про них невідомо?
Чому ми не користуємось всіма надбаннями наших предків? Кримські татари, до речі, теж мають що розказати про своє минуле.
Українська історія – це історія страждань, розбрату і великої крові. Історія розколів і шрамів, що від часів Хмельницького і Мазепи не заживають, а продовжують гноїтись, унеможливлюючи завершення процесу консолідації того єдиного цілого, що ми нарешті назвемо "Україною" і не зробимо помилку.
І є лише два шляхи – шлях взаємовиключення, відрізання того, що виходить за "рамки", що не сходиться з картою і одягнено не по формі, і шлях збирання. Збирання розбіжностей воєдино, шлях признання нашого віковічного братовбивства невід'ємною складовою і навіть (нехай, чому б і ні?) найхарактернішою рисою.
Щоб наступного разу, в процесі "різання" не стати біднішими культурно, а можливо навіть, націлившись, уже звівши курок, засоромитись. І стати поруч.

"А українці, прославлені по світах
Як найбільші вбивці і зарізяки,
Гайдамакобандерівці – люті дейнеки,
Постраховище світове,
А українці стріляли по українцях,
А українці вішали українців
І досі катують одне одного
З витонченою жорстокістю…
Безсмертний народ! Незнищимий народ!"
Іван Драч. "Самообслуговування"

Автор Костянтин Левін
http://pravda.com.ua/news/2007/10/15/65386.htm

Як майже справжній свідоміт, я вже виконав свій громадянський обов'язок.

Перше, що кидається в око, так це те, що голосувати стало на порядок простіше --- бюлетень лише один, і в ньому порівняно не багато партій.

Бажаю всім вдало проголосувати, а тим, хто працює на дільницях, великої наснаги та багато сил!

Слава Україні!

Це просто цирк: http://fishki.net/comment.php?id=26446  ролік зі зйомок реклами Міши Добкіна за підтримки Гепи Кернеса.