хочу сюда!
 

lili

46 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 40-55 лет

Заметки с меткой «україна»

На Львівщині відкрили пам’ятник жертвам Армії Крайової

На Львівщині відкрили пам’ятник жертвам Армії Крайової

31 Лип. 2016

B селі Милошовичі Пустомитівського району відкрили пам’ятник жертвам АК.



Це пам’ятник 36 мирним українцям, яких було вбито польською армією. Одних вбито, одних – спалено.



Це історія, яку потрібно пам’ятати хоч би для того, щоб вона ніколи не повторилась.



Це пам’ять про тих, хто загинув від рук окупантів. Пам’ять про тих, хто захищав українців від окупантів.


Михайло Галущак

http://ukrpohliad.org/news/na-lvivshhyni-vidkryly-pam-yatnyk-zhertvam-armiyi-krajovoyi.html

Комент Б.Г.: Дуже і дуже правильно! І чим більше ми таких меморіалів відкриємо - тим більше стане зрозуміло Світу, хто кого гнобив. Ще потрібно широкий розголос про концтабір Безеза-Картузька на Волині виключно для українських патріотів, куди саджали без вироку суду і захисту адвокатів під час окупації Польщею 1921 - 1939 років Західної України.


Документи ОУН та УПА з архівів КГБ про польсько-український конфлікт тепер он-лайн

http://ukrpohliad.org/blogs/dokumenty-oun-ta-upa-z-arhiviv-kgb-pro-polsko-ukrayinskyj-konflikt-teper-on-lajn.html

Ядерний статус України. Міф чи реальність




 31.07.2016


Держава, яка не володіє ядерною зброєю,

коли інші володіють цією зброєю,

не володіє власною долею.

Шарль де Голль.

Після розпаду СРСР Україна мала третій у світі за розмірами ядерний потенціал. Рішення про знищення стратегічних носіїв та передачу Росії 1734 ядерних боєголовок до них Київ ухвалив під тиском США та Росії.

У грудні 1994-го Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерна держава, а остання боєголовка була вивезена до Росії у серпні 1996 р. У рамках трьохсторонньої угоди США і Росія дали гарантії щодо територіальної цілісності і незалежності України, а також відмовилися від використання проти неї сили "у відповідності з принципами Заключного акту ОБСЄ". Добровільна відмова України від ядерної зброї трактувалася як перша подібна акція у світовій практиці на фоні бажання інших держав отримати контроль над військовим атомом. Єдиною державою, яка відмовилася від розробок у ядерній галузі, була Південно-Африканська Республіка, яка фактично виміняла таке рішення в обмін на позиції лідерства на Африканському континенті. Але рішення ПАР не йде у порівняння з рішенням України. Хоча б тому, що у ПАР ядерної зброї не було.

Подальші події у відносинах із Росією показали наскільки непродуманим і злочинним стосовно своєї країни виявився подібний крок. Постійні торгівельні війни,  військовий конфлікт на Сході України і окупація Криму показали, що Росія не збирається виконувати свої зобов'язання згідно з умовами договору як гарант нашої  територіальної недоторканності.

У цих умовах дедалі частіше постає питання про повернення ядерного потенціалу і статусу ядерної держави, як фактору стримування агресивних  дій наших сусідів.

Свого часу вся атомна енергетика виникла із програми розробки ядерної зброї. Сьогодні навіть дуже побіжний аналіз ситуації говорить про те, що економічний і науково-технічний потенціал України достатній для зворотного ходу. За наявності існуючої технологічної бази, відтворення ядерного потенціалу і виробництво ядерних боєзапасів зажадає п'ять—сім років, якщо щорічно вкладати 200—300 млн. доларів. На території України є два підприємства із видобутку і переробки урану. Завод із виробництва важкої води, технологія розробки електронних компонентів і навіть спеціальна техніка, яка вимірює ізотопний склад ядерних матеріалів. Вітчизняні фахівці запевняють, що Україна у дуже короткі строки може реалізувати такі відсутні ядерні технології, як отримання тритію, реактор-виробник збройного плутонію, радіохімічний завод зі збагачення плутонію і металургійний завод із виробництва збройного плутонію. Також можна окремо підкреслити, що Україна є одним із найбагатших регіонів, де є уран.

Великим плюсом є і те, що із 20 ракетних комплексів, які були на озброєнні колишнього СРСР — 13 були розроблені у дніпропетровських  КБ "Південне" та ВО "Південмаш".

Що стосується самого ядерного циклу, є цікавою думка керівника Дніпропетровського філіалу Національного університету А. Шевцова, який вважає, що за наявності політичної волі і 1 млрд. доларів знадобиться лише півроку. Вчений вважає, що Україна спроможна створити ядерні боєприпаси як на основі збагаченого урану, так і на основі плутонію. Найбільш простим для нас може бути так званий "плутонієвий шлях" розробки ядерної зброї. Вартість невеликого реактора-виробника збройного плутонію 239Pu та радіохімічного заводу коштуватиме кілька десятків млн. доларів. Ще дужче витрати можна зменшити за рахунок виділення плутонію із ТВЕЛів. Точність рахунків ядерних матеріалів МАГАТЕ, яка дорівнює 99%, дає змогу на "втратах" 1% плутонію, щомісячно отримувати по одному ядерному боєзапасу. Плутонієвий шлях дасть змогу Україні у стислі строки стати володарем 100 ядерних зарядів середньої потужності у межах 15 кг.

Шлях створення ядерної зброї на основі збагаченого урану 235U до 90% рівня, більш дорожчий, оскільки більш технологічний. Але все необхідне Україна має, створення спеціальних високошвидкісних центрифуг – питання залучених коштів і часу. Таким шляхом пішли Пакистан та Індія та порозі — Бразилія й Аргентина. Академік НАНУ Віктор Бар'яхтар вважає, що при порівнянні України та Індії та Пакистану, Україна навіть за дуже поганих обставин могла значно швидше стати ядерною державою із ядерною зброєю ніж дві останні країни.

Офіційний ядерний клуб сьогодні складається з таких держав: США, Росія, Британія, Китай, Франція. Коло неофіційних власників значно ширше. Зараз 30-40 країн світу мають можливість створити ядерну зброю. Від звичайних озброєнь, які треба раз у раз демонструвати, у ядерної зброї є важлива і унікальна риса: воно виконує стримувальну функцію не тільки своїми військово-технічними характеристиками, а вже фактом своєї наявності у цієї країни. Ядерна зброя є фактором "непрямої дії, політичної зброї". Офіційні власники ядерної зброї це декларують у своїх доктринах із урахуванням власних політичних інтересів. Наприклад,  Франція вже дала основні положення своєї доктрини. Французькі ракети будуть націлені не тільки на ті держави, які мають ядерну зброю, а й на ті, які можуть використовувати проти Франції свої хімічні та біологічні арсенали. Наявність таких цілей – одна із форм ядерного стримування. За висловами екс-прем'єра Маргарет Тетчер саме наявність ядерної зброї, як фактору стримування зіграло вирішальну роль у протистоянні у "холодній війні" між заходом і СРСР.

Ведення серйозного діалогу про відновлення Україною ядерного статусу є цілком слушним кроком і сприятиме ревізії недіючих гарантій безпеки. Окрім того, Україна може впритул наблизитися до створення ядерної зброї, залишивши цей крок, як останню можливість, необхідну для збереження державності. Така програма може бути реалізована у рамках розвитку атомної енергетики із урахуванням розширення її компонентів, які потенційно можна бути використати у військовій справі.

Ворожі кроки наших сусідів, які зазіхають на наші території, не залишають нам іншого вибору, як створення ядерного потенціалу, як гаранта безпеки і територіальної недоторканності наших кордонів.

Дмитро Снєгирев

http://glavred.info/politika/yaderniy-status-ukrayini-mif-chi-realnist-379961.html

Комент Богдана Гордасевича: Є ще легший шлях так званих "брудних бомб", які ми можемо зі завалів-сховищ у Чорнобилі зробити їх стільки, що вкриємо радіацією не тільки Московську область, але і по Урал в кілька шарів.

Інтерв'ю Посла України в Хорватії О. Левченка у НН



Посол України в Хорватії Олександр Левченко

Газета Боснії і Герцоговини "Незавісне новіне" 29 липня ц.р. опублікувала інтерв'ю Посла України в Хорватії Олександра Левченка

29 липня, 17:58

- Як ви оцінюєте зустріч у Баня-Луці Центральноєвропейської ініціативи, яку організував Ігор Црнадак, Міністр закордонних справ БіГ?

Міністри закордонних справ країн Центральної Європи зібралися в Баня-Луці 15-16 червня. На цей раз порядок денний був надзвичайно серйозним. На жаль, сьогоднішня Європа щодня зустрічається з новими викликами, такими, як міграційна криза чи боротьба з міжнародним тероризмом. Але на зустрічі обговорювалось і багато важливих позитивних тем, таких, як посилення співробітництва між країнами регіону, робудова між ними енергетичних та інфраструктурних зв'язків і, звичайно ж, європейська інтеграція.

Я поінформував учасників форуму про ситуацію в окупованому Донбасі й Криму, закликав наших партнерів посилити підтримку України в її боротьбі проти російської агресії. Разом із тим я помітив досить дивну тенденцію. Багато говорилося про мігрантів і терористів, але майже ніхто не згадав про трагедію України, не кажучи вже про те, що ніхто не посмів згадати Росію як винуватця трагедії. Заради Бога, Україна ж не десь в Океанії, війна палахкотить в нашому регіоні і загрожує стабільності всієї Європи! Ви можете скільки завгодно заплющувати очі, але небезпека від цього не зникне. А дипломатична сором'язливість у прямому іменуванні агресора лише додає йому впевненості.

   Що стосується організації форуму, то я можу тільки подякувати і привітати наших господарів. Політика не є тільки раціональним розрахунком, дуже важливою є й емоційна складова, створення симпатії. Я впевнений, що ваша країна і ваше місто залишили найкращі спогади в усіх  високих гостей форуму.

- Які враження від цьогорічної зустрічі українців у БіГ?

17 липня в селі Деветина відбувся 16-й Фестиваль української національної меншини "Червона калина", а одночасно і святкування 50-річчя культурно-просвітницького товариства "Тарас Шевченко". Єдине, що можу сказати, - я в захваті. Це було свято не тільки пісні й танцю, а й національного духу. Я радий, що цей дух живий і здоровий навіть через століття від часу імміграції.

Українці прийшли сюди в 19-му столітті з Галичини, яка була тоді, так само як і Боснія й Герцеговина, в складі Австро-Угорської імперії, тобто в той час це не була навіть справжня еміграція. Тільки потім виявилося, що переселенці відділені від своєї батьківщини кількома кордонами. Однак, прийшовши сюди, вони опинились в чужій країні, але не серед чужих людей. Слов'янська близькість – це надзвичайно сильна річ. Мови близькі й зрозумілі, культура і традиції дуже схожі, а менталітет практично однаковий. Це сприяло інтеграції в нове середовище, але також і асиміляції. Асиміляція особливо зросла в наш урбанізований час. Якщо в селі з компактною меншиною національні ознаки зберігались самі собою, то в містах це вже не спрацьовує просто так. У наш час національні меншини можуть вижити, тільки якщо вони докладатимуть для цього додаткових зусиль. Це перш за все школи і засоби масової інформації рідною мовою та народна творчість. Українська держава вважає своїм обов'язком підтримувати співвітчизників у Боснії і Герцеговині в цій благородній справі.

- Якою є ситуація в Україні зараз і чи триває збройний конфлікт?

Головною проблемою України, звісно, є російська агресія, війна, загибель людей. Ця проблема поділяється на дві різні частини – Крим і Донбас. Крим був окупований і незаконно анексований у 2014 році. Зараз цей півострів перетворився на острів, ізольований від іншого світу. Крим завжди був пов'язаний з материковою Україною, звідки суходолом постачалися харчі, товари і навіть вода. Тепер постачання відбувається морем з Росії, що призвело до падіння рівня життя. Занепав і туризм, завдяки якому жила велика частина населення. Все це спричиняє фрустрацію навіть у тих кримських росіян, які підтримали окупацію. Хоча сумніваюся, що це справді турбує Кремль. Для нього Крим є не курортом, а величезною військовою базою, а на військовій базі цивільні є зайвими. Режим у Криму типовий для окупованих територій. Усе контролюється силами безпеки і армією. Народ після української демократії знову повернувся у  радянський страх, коли свобода слова існувала лише вдома. Проти українців і кримських татар застосовується справжній терор. Людей арештовують і засуджують «за сепаратизм» (!), а часто вони просто зникають безвісти. На відміну від Криму, на Донбасі українська армія чинила опір російським окупантам, тож вони захопили лише частину регіону і не змогли просунутися далі. Особливо жорсткими бої були у період з літа 2014 до зими 2015 року, що коштувало нам 10 000 життів. Мінські домовленості у лютому 2015 року припинили велике кровопролиття, але помиляється той, хто думає, що цим проблему вирішено. Російська сторона кожного дня порушує перемир’я, хоча й «у малому форматі», так що до сих пір щодня  гине декілька наших військових. З моменту підписання Мінських домовленостей було вбито близько тисячі українських бійців. Тож самі вирішуйте, чи це більше схоже на мир, чи на війну. Особливо погіршилася ситуація у липні цього року. Росія порушувала режим припинення вогню і по 70 разів на день, використовуючи артилерію великого калібру, заборонену у Мінську.  Дев’ятнадцятого липня загинуло семеро наших військових, 23-го липня – шестеро. На Донбас Росія ввела велику кількість військової техніки, крім іншого 702 танки, що більше ніж має Німеччина і Велика Британія разом узяті. Москва однозначно насміхається з Мінських домовленостей. Ситуація дуже небезпечна. Україна закликала всіх міжнародних партнерів посилити тиск на Кремль, щоб зупинити поширення агресії проти України.

- І Україна, як і БіГ має достатньо викликів щодо верховенства права. Яка зараз ситуація, чи щось змінюється?

Вся історія незалежної України – це боротьба старої радянської спадщини і сучасного європейського світосприйняття. Майдани 2004 і 2013 років свідчили, що демократичні ідеали справедливості і свободи в Україні – реальні речі. І що найважливіше – носієм цих ідеалів є сам народ, який готовий вийти на майдани, щоб їх оборонити. Чіткою вимогою Майдану 2014 року було проведення комплексних реформ, а перш за все у боротьбі з корупцією та гарантуванні верховенства права. Тому найбільші зміни відбулися саме в цих сферах. Створено Антикорупційне бюро з великими повноваженнями, проводяться реформи судів, прокуратури та поліції. Реформується і державна адміністрація, приймаються сотні законів, спрямованих на звільнення нашої економіки від бюрократичних пут і корупції. І все це відбувається за європейськими стандартами й у тісній співпраці з нашими партнерами в Брюселі.

- Якою Ви бачите ситуацію у БіГ, де є можливості тісної співпраці?

Ситуація у БіГ звісно є складною а причини всім очевидні. І тут тяжке минуле вступає у конфлікт з прогресивними європейськими тенденціями. Країна ще  повністю не видужала від жахливих травм братовбивчої війни. Але надію, ба навіть упевненість дає те, що БіГ постійно знаходиться під патронатом міжнародної спільноти. ЄС останнім часом збільшила допомогу вашій країні у проведенні реформ, а надзвичайно важливим є те, що вам гарантовано членство в ЄС. Співпраця України і БіГ має гарну природну основу: близькість і дружбу наших слов’янських народів. Треба тільки доповнити її конкретними проектами.   Ми можемо обмінюватися досвідом європейської інтеграції і проведення реформ. Україні, яка нині захищається від зовнішньої агресії, був би цікавим ваш багатий досвід післявоєнної відбудови і примирення. Особливу увагу треба звернути на економіку. Нас, скажімо, цікавить ваша фармацевтична промисловість. Україна може запропонувати БіГ свої сільськогосподарські продукти і продукцію важкої індустрії. Перспективи є, потрібне лише взаємне бажання їх реалізувати.   
http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4737-gazeta-big-nezavisne-novine-29-lipnya-cr-opublikuvala-intervju-posla-ukrajiniv-khorvatiji-oleksandra-levchenka

Стаття Посла України в Хорватії О. Левченка у ЮЛ



Стаття Посла України в Хорватії Олександра Левченка в газеті "Ютарні лист" під назвою "Гібридна війна. Росія. Україна. Європа".

20 липня 2016 року

Останнім часом часто чуємо, що Україна опинилася в тіні на тлі інших подій – міграційної кризи, війни у Сирії та росту тероризму в Європі. Проте агресія Росії проти України, окупація Криму та Донбасу нікуди не зникли. Більше того, через два роки дедалі чіткіше видно, що гібридна війна проти України розрослася до гібридної війни Росії проти всього західного світу.   

Гібридна війна – це не армійський, а спецслужбістський тип ведення воєнних дій і починається вона задовго до того, як жертва її помітить. Коли почалася війна спецслужбіста Путіна проти України? Можливо, у 2000 році, коли він в якості гімну Росії повернув гімн Радянського Союзу? Або у 2005 році, коли він заявив, що розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття і коли після Помаранчевої революції російські ЗМІ почали активно формувати образ України як ворога, так що через 9 років російський солдат уже був психологічно готовий стріляти в українських братів? Постфактум ми всі розумніші, але тоді ніхто не міг повірити, що все це ознаки майбутньої інтервенції і що війна між Україною і Росією взагалі можлива.

Проте неможливе знову сталося. Ще один великий вождь повірив у те, що його хвороблива імперська фантазія справжніша від реальності і що він переможе весь світ. Анексувавши Крим, Росія порушила весь світовий безпековий порядок. Проблема Криму визначає і значення вогнища конфлікту на Донбасі, хоча через криваву війну воно привертає до себе набагато більше уваги, ніж півострів. За допомогою санкцій міжнародна спільнота змусила Кремль до переговорів у Мінську. Домовленості  від лютого 2015 року зупинили велике кровопролиття, але не сам конфлікт. Росія порушує режим тиші по 50 і більше разів на добу. Тож самі вирішуйте чи це більше мир, чи війна.

Кінцевою метою Мінських домовленостей є повернення окупованого Донбасу під суверенітет України, тому ми об’єктивно зацікавлені у їх реалізації. Москва – навпаки. Якщо вона залишить Донбас, прийде черга  питання Криму. Тому її головне завдання – затягування Мінського процесу. Але, звичайно,  вона має й другорядні, хоч і не менш підступні завдання. Першим є дестабілізація і виснаження України шляхом тліючої війни. Друге – спроба позбутися дуже болючих економічних санкцій. Заради цього Росія використовує такий трюк. Вона вимагає, щоб Україна негайно надала Донбасу особливий статус, а також щоб місцеві вибори були проведені там вже цього літа.

Таким чином, в той час, коли всі займаються пошуками шляхів вирішення конфлікту, Кремль займається обманом. І ще одне треба мати на увазі. Будьте певні, що Кремль із Заходом веде не тільки переговори, а й війну. Ту саму «гібридну», у якій таємні службі такі вправні. Гібридна війна не оголошується, і жертва може помітити її лише тоді, коли з’являються очевидні  результати.

Багато політологів вважають, що  саме Росія стоїть за міграційною кризою і терором. Скажімо,  зв’язок між утручанням російських військ у сирійську війну і різким зростанням емігрантської хвилі є очевидний. Терористичні акти, як не дивно, усі виявилися корисними Кремлю. Держава – агресор, яка перебуває під санкціями й у ізоляції, раптово нав’язує себе в ролі миротворця і незамінного  партнера.

Перша мета Росії – відміна санкцій, яким під силу зламати її економіку. Над цим вона працює надзвичайно активно.

Наступна мета російської гібридної війни набагато амбітніша – розбити єдність між ЄС та США, а також всередині ЄС і НАТО. Це видно  з напрямків пропаганди, серед іншого і  зі статей російських офіційних осіб у хорватській пресі.

Все, що я сказав жодним чином не значить, що з Кремлем немає сенсу вести переговори. Якраз навпаки. Переговори є єдиним реальним шляхом вирішення конфлікту. Треба тільки повністю усвідомлювати, з ким маєш справу, і розуміти, що у нього на думці. Поки що світова спільнота має достатньо потужностей, щоб за допомогою рішучої політики та послідовних санкцій змусити Росію дотримуватися міжнародного права. У цьому сенсі недавній Саміт НАТО у Варшаві є важливим кроком у правильному напрямку.

Посол України в Хорватії    Олександр Левченко
http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4718-stattya-posla-ukrajini-v-khorvatiji-oleksandra-levchenka-v-gazeti-jutarni-list-pid-nazvoju-gibridna-vijna-rosija-ukrajina-jevropa

Інтерв’ю Посла України в Хорватії О. Левченка для ВЛ



Інтерв’ю Посла України в Хорватії Олександра Левченка газеті "Вечерній лист" від 13 липня 2016 року

Інтерв’ю Посла України в Республіці Хорватія Олександра Левченка газеті «Вечерні лист» під назвою «Українці хочуть  модель мирної реінтеграції Подунав’я застосувати у себе».

Хорватія не відома як важливий експортер, але це не означає, що вона не має своїх козирів, які може запропонувати решті світу. Так, Україна має серйозні наміри застосувати концепцію мирної реінтеграції хорватського Подунав’я до території, яка в цей час не перебуває під її контролем. Посол України в Хорватії Олександр Левченко вважає, що хорватську модель можна було б використати стосовно українського регіону Донбас, який зараз під окупацією Росії. Посол стверджує, що там знаходиться близько 7000 російських військових і, стільки ж паравійськових сил. І всією цією військовою машиною керують російські офіцери.

Українська сторона наголошує, що Мінські домовленості, підписані на початку 2015 року, говорять власне про мирну реінтеграцію.

Подібності і відмінності

Хоча й існують певні спільні риси, не можна не помітити й різниці різниці між хорватською та українською ситуацією. Європейський Союз та США підтримали Хорватію у конфлікті з Сербією, яку очолював Слободан Милошевич. Тоді на чолі Росії був Борис Єльцин, який       не бажав входити в конфлікт із Заходом через сербські інтереси. Зараз в Україні стикаються інтереси Заходу і Росії, яку очолює жорсткий Путін. Не схоже, що він просто так відмовиться від здобичі, яку захопив за допомогою війни. Посол Левченко впевнений, що Захід комбінацією економічних санкцій і політичного тиску зможе примусити Путіна погодитися на мирну реінтеграцію Донбасу у державно-правовий простір України. Мирна реінтеграція Подунав’я була здійснена під контролем ООН. Тим часом в Україні головне слово належить ОБСЄ, яка вже має спостерігачів на місцях. Вони мали б забезпечити  кордон між Росією і окупованою частиною України, яку контролюють проросійські сили.

У відповідь на питання, чи погодиться Путін повернути Україні все, що привласнив у війні, Посол Левченко наголошує, що у міжнародних відносинах існує інструмент «примусу до миру». Він очікує залучення країн ЄС, які повинні вчинити тиск задля здійснення мирного процесу, і наголошує, що вони вже показали свою єдність у  введенні санкцій проти Росії.

-  Для нас головнішим є, щоб російські регулярні війська та пара військові формування залишили Донбас.  Виведення військ є передумовою для будь-яких наступних кроків – вважає Посол України, додаючи, що тільки тоді можна  було б організувати й вибори. Дуже схвально відгукувався про майбутнього голову Хорватської демократичної спільноти Андрея Плєнковича, який є Представником Європейського Парламенту в Україні. Посол Левченко говорить, що зовнішньополітичні цілі України – вступ до ЄС та НАТО.  На наше запитання, що він думає про побоювання багатьох європейців, що на території України може відбутися великий конфлікт між Росією і Заходом, Посол сказав, що Україна не хотіла конфлікту, але стала його жертвою. Він закликав міжнародні організації, які своїми документами гарантують принцип непорушності кордонів, допомогти Україні повернути анексований Крим і окупований Донбас.

Уникнення конфронтації  у кінці 30-х років минулого століття призвело до ще страшнішого конфлікту – Другої світової війни. Я переконаний, що проблему можна вирішити мирним шляхом за допомогою санкцій і політичного тиску, які підтримає НАТО. Що ж стосується військового тиску на Путіна, то  Посол впевнений, що ніхто у Європі не бажає терпіти агресивну російську політику по відношенню до сусідів.  

http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4697-intervju-posla-ukrajini-v-khorvatiji-oleksandra-levchenka-gazeti-vechernij-list-vid-13-lipnya-2016-roku

B&B Project, Astor Piazzolla - Libertango

Трохи справжньої музики

Мій позитивний цинізм (оновлено)




Події і цього, і попередніх місяців в Україні та Світі в цілому навіяли мені позицію, яку я означив як своєрідну суміш злого і добро, назвавши як "позитивний цинізм", тобто я відкидаю всілякі охи та ахи, псевдогуманні реверанси та плаксивість, а намагаюся бути прагматичним, по-можливості свого розуміння подій - реалістичним, а в цілому - патріотичним і з того дещо злим, сердитим, кусючим тощо. Тобто всі події в середині і зовні України я розглядаю суто з погляду, яка користь чи навпаки прикрість буде від того нашій державі Україні.

Для прикладу свіжа новина про визнання після рішення парламенту ще й сенатом Польщі відзначення щорічно 11 липня як дня геноциду поляків на Волині у 1943-1945 роках  від рук українців. Давайте просто неупереджено поглянемо на прийняте це рішення: що в ньому є хорошого? Який позитив воно несе в собі? Ніякого. Ще б просто день вшанування пам'яті жертв тої трагедії мало б хоч якусь позитивну зернину, але тут йдеться не пошанування своїх, а обвинувачення інших у злочинах проти людства - геноциді, що є зовсім різні речі. В такому визначенні жертви стають не змістом, а засобом. Поляки не жаліють за жертвами, а звинувачують інших, тобто нас, українців, що ми є погані і навіть злочинці.

Щоб та давня ситуація стала більш зрозумілою сучасникам, я її переформатую на сьогодення: це всеодно, якби в Російські Федерації їх Дума і Рада старійшин прийняли закон про визнання теперішніх подій на Донбасі в так званих ДНР та ЛНР як "геноцид російського народу". Особливо злочинним для них є вбивство громадян збройних сил РФ, які "добровільно" приїхали в Україну воювати на захист місцевого російського населення. Полон і викрадення офіцера ЗСУ Надії Савченко з України до Російської Федерації та її подальше ув'язнення і засудження за те, що як військовий на своїй землі захищала свою землю, народ і країну - яскравий факт подібної правочинної шизофренії, що проявилась тепер ось сповна  і в сенаті Польщі. Бо обізвати зараз (!) прадавні події в Західній Україні 1943 - 1945 років "геноцидом поляків" і "Волинською різнею" аналогічне до абсурду визнати теперішні події на Сході України як "геноцид росіян" та "Донбаська бійня". Доречно наголосити, що Волинь - це Україна! Була, є і буде! І якщо знахабнілим зайдам там надавали добряче, то висновок з того може бути тільки один: а не наглійте в чужій господі.

На Волині була майже аналогічна ситуація, як зараз на Донбасі,  коли польська військова формація Армія Крайова на виконання наказу свого уряду в екзилі Сікорського розпочала у 1943-му році насильницькі дії проти українців. (Кому цікаво, той може сам дізнатись про операцію "Буря") В кожній бійці важить тема: хто розпочав першим. Мене особисто дивує, що польська еліта, до якої мають автоматично належати всі їх сенатори, настільки погано знає власну історію. Добре, що таки знайшлась людина від мистецтва серед сенаторів, яка в обговоренні чесно визнала негативність подібного рішення про геноцид, заявивши під обурливе гудіння залу: "Це показує не нашу силу, а нашу слабкість". На жаль, але не знайшлось жодного сенатора, який би проголосував проти цієї постанови, бо це вже не біда - це вже діагноз для польсько-українських стосунків. Ось яка віддяка на сповна гуманний жест Президента України, який вперше на такому рівні урочисто поклав квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії і навіть став на коліна. Чого ще більшого треба полякам? З нашого українського боку було і є тільки пошук примирення! А що маємо у відповідь з боку поляків? Хто розумний - тому ясно і без пояснень хто є ініціатором сварки і тоді, і зараз. Ми на хворих не ображаємось, але і свого не попустимо.

Відомий український історик Валентин Мороз слушно вказав на свавілля поляків у трактуванні історичних подій з минулого, особливо у польсько-українських стосунках. А ще він влучно зазначив, що в судовій практиці існує така колізія, коли жертва сама провокує на насилля щодо себе і тоді по-суті справи винного немає, що і сталося на Волині у 1943-му. Не маю бажання далі заглиблюватись в цю тему, тому що не збираюсь жодним чином виправдовуватись від імені українців перед поляками просто тому, що в усякій громадянській бійні винуваті обидві сторони. Як ось зараз не схотіли поляки закрити цю тему, що вже була фактично вирішена у 2003-му році під час відзначення 60-ї річниці подій на Волині взаємним примиренням через посил з обох боків: "Прощаємо і просимо прощення" - не схотіли. Без питань: хочете сваритись - то посваримось. Тим більше нам це тепер є корисним: дистанціюватись від такої сучасної Польщі, де розпочалась суспільна реакція в право і відхід від демократичних принципів в діяльності влади. Отож а не пішли б ви дружно, пани сенатори, на... Світлодарську дугу... Угу? Ми їх грудьми закриваємо від повторення Варшави 1944-го, а вони нам ножа в спину...

На мою думку було б цілком слушним, щоб Верховна Рада України прийняла аналогічну постанову зворотнього характеру, тобто відзначати 11 липня щороку як геноцид українського народу поляками під час їх злочинної окупації Західної України 1921 - 1939 років з примусовою полонізацією, пацифікаціями та концтабором виключно для українців, переважно патріотичної інтелігенції, -  Береза Картузька, а також спровокованої поляками трагедій на Волині у 1943 - 1944 роках, операціях "Буря" та особливо "Вісла" з її масовими злочинними депортаціями українців з місць їх прадавнього проживання. Нам є що закинути у вину полякам, причому значно більше, але ми пішли на примирення і прощення, одначе можемо і повинні нагадати у подібних випадках брутальних обвинувачень хто є ху насправді.

Особисто я за те, щоб Україна з Польщею дещо дистанціювались з кількох причин. Це, власне, і є мій позитивний цинізм: по-перше, нам вже без потреби отой так званий адвокат для України в Європі, яким вдало був колишній президент Польщі  пан Квасневський, за що йому ми завжди будемо вдячні. В часи міжнародної обструкції щодо президентів України Кучми, Ющенка і Януковича, нам справді потрібна була поміч і вона була з боку польського керівництва цілком доречна, але тепер, коли Петро Порошенко напряму спілкується з усіма світовими лідерами, жодної потреби в посередниках немає, особливо такого миршавого адвоката, яким є пан Ярослав Качинський, нікчемна подоба гарного брата Леха.

По-друге, і це важливо: жодного значного пожвавлення економічних стосунків поміж Україною і Польщею не простежується в будь-яких галузях, а польські інвестиції в українську економіку просто жалюгідні. Навпаки, польська економіка дуже потребує робочих рук і впершу чергу польські бізнесмени зацікавлені залучити робочу силу з України. Емігранти з Сирії, з Азії та Африки їм не до вподоби, бо з ними проблем на порядок більші, аніж з українцями. Але перепрошую: що, Україні робочі руки зайві? Так, був час рецесії, який затягнувся завдяки тим, хто зараз заполонили ефіри ЗМІ з представленням, як колишній нардеп, міністр чи ще якась колишня урядова наволоч, яка безпосередньо і довела країну Україну до злиднів та економічного убожества. Критикують, аж вищать, а що самі при владі були неміч повна, як злодії й дегенерати, - то неначе забулося?! А українське псевдо Путіна вам в рило, довбані "колишні"! Пішли зі ЗМІ і політики геть, наволоч!

Повернемось, однак, до головної теми: таким чином Польща нам не друг, а експлуататор-визискувач в плані робітничих ресурсів. Як і далеко не взірець, бо хто знається на реаліях, той свідомий причин так званого "польського економічного дива", що тримається виключно на величезних субвенціях з кишені Євросоюзу. Ми тут за 1-2 мільярда євро в кредит отримати стогнемо, а Польща за рік отримує у свій національний бюджет задурно без повернення назад ЄС понад 200-т мільярдів євро! Відчуйте різницю. І при тому всьому з Польщі емігрувало до інших країн Євросоюзу мільйони і мільйони поляків! І то переважно молодь та найпродуктивніша робоча сила середнього віку, за часту добрі фахівці. То нащо нам такі економічні реформи, які декласують країну, перетворюючи її в "парк Юрського періоду", тобто збіговисько пенсіонерів та емігрантів, як обслуги економіки для комфортного життя перших, - нащо таке убоге "економічне диво" нам?! Однозначно для Україні на часі актуальним є не тільки гасло "Геть від Москви!", але і гасло "Геть від Варшави!"

І це я не жартую.

Богдан Гордасевич

 23.07.2016

Додаткова інформація (вона особиста, тому до основного матеріалу свідомо не включена).

1. Моя сім'я по родині жінки якраз належить до жертв тої трагедії і причому саме з боку жертв, як поляків, причому загинули діти. Тобто цю тему я вивчав не просто так з цікавості, а з болем в серці. Коли ж вивчив і зрозумів хто все розпочав - я визначився і саме тому я злісний на польську сторону цього конфлікту, яка сама спровокувала і далі свідомо прирекла беззахисних людей на знищення, бо такою була політична кон'юнктура. Все повторюється знову, що і прикро, бо вкотре скористається з цього третя сторона: кожен раз, коли Росія оволодівала Україною - наступною її жертвою ставала саме Польща.

2. Одним з головних аргументів щодо тогочасних і подій на Волині у мене є запитання: Якщо українці мали бажання провести етнічну чистку цих теренів від поляків, то чому вони цього не зробили у 1941-му і не закінчили у 1942-му роках, коли були всі умови для цього? Місцева влада і поліція були переважно з українців, а німецькі війська перебували далеко на сході і заступатись за поляків гітлерівські окупанти однозначно б не стали, але все було тоді більш-менш спокійно. Чому цей спалах насилля виник саме у 1943-му? Однозначно не тому, що цього захотіли українці - однозначно!

3. Самим огидним для мене у вивченні подій Волинської трагедії було дізнатись, як напередодні у 1942-му році в гітлерівському концтаборі смерті Авшвіц (Освенціум) були закатовані до смерті наглядачами-капо з в'язнів, поляками за національністю, двоє молодших братів Провідника ОУН Степана Бандери - Василь та Олександр. Дуже і дуже підле вбивство, бо німці явно зумисно кинули арештованих Бандер до концтабору де є поляки, які люто ненавиділи Степана Бандеру, і завдяки чому німці хотіли вплинути на Провідника ОУН, щоб він заради братів погодився на співпрацю з Гітлером і тим визволив їх. Степан Бандера не пішов на зраду і пожертвував братами, що було не простим рішенням. Скажу відверто, що коли я пробував себе поставити на місце членів ОУНівського підпілля, а це була переважно молодь, то за таку підлість моє озлоблення щодо поляків було б безмежне! Кожна акція знищення поляків всіх без різниці мала б фінальною фразу: - А це вам відплата за братів Провідника.

4. Нарешті мене особисто надзвичайно злить те, що поляки принизливо першими вибачили всі злочини Німеччині за мільйони жертв, за терор і руйнування під час Другої Світової Війни, як і не мають жодних претензій стосовно Російської Федерації, як правонаступниці СРСР, що окупувала їх країну на понад пів віку та знищила поляків також неміряно, але ж ні - поляки вчепилися найслабшого на їх думку, тобто Україну. І коли? В часи агресії, анексій і війни з  Російською Федерацією. Підло? Підло! Падло після такого, поляки? Падло! Нащо нам такі псевдо-друзі? Не треба! Обійдемось якось без них! Амінь.

5:01 25.07.2016  


14%, 3 голоса

10%, 2 голоса

76%, 16 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

На вшанування роду Бандер

21 липня у 1942 році - загинув у німецькому концтаборі Авшвіці (Освенцім) від рук поляків-наглядачів Василь Бандера, брат Степана Бандери

Вічная пам'ять усій родині Бандерів, що починаючи з батька отця Андрія і всіх 4-х синів: Степана, Василя, Олександра і Богдана - полягли в боротьбі за Україну.


В зоні АТО 7 українських військових загинули

Лисенко: За добу в зоні АТО семеро українських військових загинули, 14 поранені 
13:04 19 липня 2016 | СУСПІЛЬСТВО

За минулу добу в результаті бойових дій на Донбасі сім українських військовослужбовців загинули, 14 отримали поранення

Про втрати українських бійців повідомив спікер Адміністрації Президента з питань АТО Андрій Лисенко сьогодні, 19 липня, на щоденному брифінгу у Києві.

"За минулу добу в результаті бойових дій сім українських військовослужбовців загинули, 14 були поранені", - повідомив Лисенко.

Спікер АП поінформував, що на Луганському напрямку поновилися обстріли з боку бойовиків. Так, за минулу добу під обстріл потрапили Попасна, Кримське, Станиця Луганська. Противник застосовував міномети, гранатомети, великокаліберні кулемети.

На Донецькому напрямку тривають обстріли Горлівки, Зайцевого, Майорська, як з важкого, так і легкого озброєння. Також був обстріляний прикордонний пункт на в'їзді в Горлівку. Крім того, посилилися обстріли позицій української армії на Світлодарськ дузі. Так, поблизу Миронівського по позиціями сил АТО було випущено 20 мін.

http://www.5.ua/suspilstvo/lysenko-za-dobu-v-zoni-ato-semero-ukrainskykh-viiskovykh-zahynuly-14-poraneni-120458.html

Комент Богодана Гордасевича: особисто мене прикро вразило, як байдуже поставилось наше суспільство і зокрема ЗМІ щодо цієї значної втрати, особливо спостерігаючи ажіотаж навколо загибелі іноземного журналіста Шеремети. Наших полеглих героїв в Києві не зібралось і десятка людей вшанувати, а цього приблуду з ознаками блуду назбиралось повно люду. І хто ми після такого вибору вшанування?

І ще ось в додаток:

В ООН підрахували втрати України на Донбасі за липень 20.07.2016 22:46 1243

З початку липня загинуло 27 українських військових у зоні АТО, ще 123 отримали поранення.

Про це йдеться в повідомленні представництва України при Організації об'єднаних націй в Twitter в середу, 20 липня.

"Російська агресія означає: 7 українських військовослужбовців загинули, 14 поранено тільки вчора. 27 загинули та 123 отримали поранення в липні", - зазначили в представництві.

В організації заявили, що довели до відома членів Ради безпеки, генерального секретаря ООН та дипломатичного корпусу інформацію про загострення ситуації на Донбасі.

У представництві також зажадали від Росії приєднатися до виконання Мінських угод, відновити обмін заручників і узгодити пакет комплексної безпеки, запропонований Україною.