хочу сюда!
 

Inna

25 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 29-32 лет

Заметки с меткой «україна»

На честь Героїв відкрили 43 метрову "Вежу Пам'яті"



74 роки тому на г.Діл, що на Старосамбірщині, 105 молодих хлопців-упівців зійшлись в нерівному бою з двотисячним німецьким військом.
Навічно залишились там 43 наші бійці. Це було одне з перших бойових хрещень новоствореної УПА. Вже тоді, молоді, але вишколені українські патріоти довели, що воювати потрібно не кількістю, а майстерністю.



Сьогодні 27 серпня на честь Героїв відкрили 43 метрову "Вежу Пам'яті".
Звели вежу завдяки ініціативі багаторічного очільника Старосамбірської районної ради, на жаль, вже покійного Володимира Горбового та депутата Старосамбірської районної ради Ігора Піхоцького.
Вічна слава Героям!


Воїн-митець Михайло Гаврилко (1882-1922).


До 199-ї роковини з дня народження Т.Г.Шевченка.
Ой Романе, Романочку,
Пусти ж мене до домочку!
(Українська народна пісня)



Воїн-митець Михайло Гаврилко (1882-1922).

Давно це було. 130 літ тому.
За 20 верст від Полтави на хуторі Свинківка у родині Омеляна Свиридовича та Марії Павлівни Гаврилків народився син Михайло, якому судилася переповнена вщерть різними пригодами доля козацька, доля непередбачувана.
Малого Михайлика матуся дуже любила, співала йому колискових пісень, а коли він підріс, то говорила йму час від часу:
– Затям, дитино моя, затям…Ти роду вільного, козацького, кармазинного (колись заможного), ніколи не цурайся ні роду свого, ні батька ні матері, ні мови своєї, а то гріх великий буде…Затям…
Він це затямив-запам’ятав добре. Ріс швидко. В 17 літ був уже кріпкої статури, голубоокий, легкий, як степовий вітер, захоплювався подвигами князя Святослава-завойовника, творця великої держави Руси-України. Мав, як і Святослав, нестримний, прямий, відкритий характер.
Вступивши до Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя, він навчався малюванню, різьбленню, токарній, слюсарній, ливарній справам. Спочатку не все ладилось, але коли в 1900-му році з Петербурга приїхав новий викладач Опанас Сластіон, все стало як треба. Опанас Григорович був талановитий художник, графік-ілюстратор, захоплювався Т.Г. Шевченком, намалював портрети всіх кобзарів, яких тільки знав. В ньому Михайло вбачав того вчителя, якого йому так бракувало.
Під час навчання Гаврилко досить активно переймався громадсько-політичним життям. Спонукало його до цього рішення міністра внутрішніх справ Дмитра Синягіна заборонити підпис українською мовою на пам’ятнику Івану Котляревському. Пам’ятник основоположнику української літературної мови спорудили за кошти, зібрані українськими селянами та інтелігенцією. Гаврилко вступає до РУП – революційної української партії, розповсюджує листівки з відозвою знаного полтавчанина Миколи Міхновського. Розпочались протести студентів, бунти селян, забунтувала і Миргородська художня школа.
Та в цей час Михайло вже успішно закінчив навчання і з державною стипендією був рекомендований для студіювання в Петербурзі у професора Володимира Беклемішева, який прославився гарною роботою над погруддям Т.Г. Шевченка.



Тут би попрацювати, тут би повчитись, але ж революція. За організацію студентського страйку йому дісталась в’язниця, де нема ні мудрих професорів, ні глини, а лиш поезія, яка завжди з тобою. Петербурзькі університети Гаврилкові закінчились «вовчим квитком», з яким в імперії російській ніде на навчання не беруть. Залишалось прориватись до Львова, в Австро-Угорщину. Але і там порушника кордону чекала тюрма, з якої він вийшов, завдячуючи небайдужій тамтешній громадськості.
Знов Полтавщина, знов агітація, знов бунт селян і розшук його поліцією за те, що «вимагав відібрати у поміщиків землю і відлучити Україну від Росії». Продовжуються поневіряння, переховування – Миргород, Прилуки, Ічня, Київ, Канів…В Полтаві арештували вдруге, не маючи доказів, відпустили, а в Миргороді взяли втретє….
А що мені? Ох доле, доле,
Лиш перші квіти зацвіли,
Мене вже втретє душогуби,
В холодні мури завели.
Накінець, воля… Яка воля? Щоб завтра торувати дорогу в Сибір несходиму… Ні-ні… Краще еміграція. Вже з необхідними документами партії РУП перейшов кордон.
Про непосидющого, талановитого козака інтелектуальний український Львів дещо знав. Письменниця, засновниця жіночого руху в Галичині Наталія Кобринська, а потім і митрополит граф Андрій Шептицький допомогли Михайлу Гаврилку коштами, щоби він продовжив своє навчання спочатку в Краківській академії художеств, а потім уже був Париж, Монпарнас, удосконалення у Вільній Художній Академії у скульптора Еміля Бурделя, учня Родена.
Бурдель зразу помітив не схожого на всіх українця, його виразну стрімку манеру, яка нагадувала Михайла Анжела (так звав Гаврилко Мікеланджело Буонаротті, якого дуже любив, як син природи і чистоти).
За весь час перебування у Львові, Кракові, Парижі він багато ліпив, малював, писав вірші. До 100-ліття з дня народження Тараса Григоровича Шевченка 4 рази приймав участь у відкритих конкурсах на встановлення пам’ятника поетові в Києві. Займав престижні місця.
Пам’ятник не був поставлений. Не поставлений не тому, що митцям бракувало хисту, а тому що тодішній владі в Києві (Петру Столипіну) це зовсім не було потрібно.
– А кто он есть, этот Шевченко??? Мужик, бунтарь, мазепинец…Не дворянського со-словия…– бурчали «благородні» в Дворянськім Зібранні і ниці в чорносотенній пресі.
Гаврилко старався, працював як віл, писав листи, мучився, не до кінця розуміючи, в чім справа. Але крига скресла. Він був нестримним у творчому пориві, ліпить Івана Франка, Юрія Федьковича, Маркіяна Шашкевича, князя Святослава, його шевченкіана продовжується. Створює погруддя Т.Г. Шевченка для Чернігова, Кіцмані, Косова, Седнева. По всій Галичині, Буковині ще зберігаються і понині барельєфи, горельєфи, медальйони із зображеннями Т.Г. Шевченка, створені руками Гаврилка.
1914-й рік. Війна. Гаврилко з однодумцями приступає до створення січового стрілецтва. Йде на фронт. Служить чотарем у саперній сотні. Під вогнем батарей зводить мости, приймає участь у боях, як посланець січових стрільців відкриває українські народні школи на Волині. Коли в Києві постає Українська Центральна Рада, формує загони з колишніх військовополонених українців для Сірої дивізії. У 1920 році, Україну окуповують більшови-ки, а боротьба Гаврилка за українську Україну не припиняється, він повертається на Полта-вщину, щоб продовжити свою шевченкіану, готувати підпілля і повстання проти незваних гостей. ЧКа довго розшукувало голову повставкому, отамана Шевченка чи Трясила (під такими псевдонімами звався Михайло, щоб не принести біди своїм рідним).
Невідомо, за яких обставин його заарештували, але влітку 1922 року, як передав людський поголос і його брат Іван Гаврилко, Михайла душогуби після довгих катувань живцем спалили у топці локомотива.
Тим же шляхом пішла значна частина його графічних робіт. У 1954-му році вони були спалені слугами диявола Берії у кочегарці бібліотеки ім. Стефаника у Львові. Але, на щастя, не всі. Раніше, у 1939-му році разом з матеріалами товариства ім. Шевченка частина його робіт була вивезена до Праги. Дещо вдалось зберегти його вірній дружині, вчительці-художниці Олені Гаврилко (Гордієвській). Вона виховувала дочку Надію, допомагала вирощувати онуків Ореста, Ярослава, Любомира, не вийшла заміж вдруге і до самої смерті вірила, що Михайло живий, чекала свого Прометея.
Нарешті він повертається до нас у назві вулиці в місті Болехові, пам’ятником, який от-от буде встановлений там, де він жив, у книзі і фільмі «Стеком і шаблею» за матеріалами, зібраними письменником Романом Ковалем.
До справи увіковічення Гаврилка докладають зусиль всі небайдужі, і фастівчани також. 7 лютого у вщерть переповненому залі Будинку Кіно відбулась презентація книги і фільму, де говорив номінант на «українського Нобеля і Оскара» – Шевченківську премію Роман Коваль. За ним мав слово співавтор фільму, науковий секретар державного музею ім. Т.Г. Шевченка фастівчанин В.В. Портяк. Василь Васильович розповів про те, що залишилось за кадром і не потрапило на сторінки книги.
Від себе додам, що книга і фільм дійсно гідні високої премії і визнання.
Серед фото в книзі і фільмі найбільше варте уваги те, де Гаврилко в перерві між боями біля бліндажу, підклавши дощечку, сидить на мотку колючого дроту і на ящику з-під набоїв ліпить погруддя курінного Василя Дідушка. В ньому відчувається сила і воля козака-характерника, який пройде вогонь і воду, загнуздає і підкує дикого коня, створить із глини людину і вдихне в неї свою душу.
З боку на це чудодійство дивиться Черник. Це той Федір Черник, що 18 листопада 1918 року на першому бронепоїзді зі своєю сотнею прорветься з окупованого німцями Фастова до Мотовилівки, поведе своїх стрільців у бій, впаде смертельно поранений на Корчах, і через 90 літ волею і талантом скульптора М.А. Дмитрієва вознесеться на ефесі меча, який розсікає брилу неправди і несвободи в Боровій.
На цій ноті завершується розповідь про буремний час і долю безпідставно забутого «ідеаліста хрустально чистої води» (Голубець), який багато в чому повторив життєвий шлях Великого Українця Т.Г. Шевченка. Він був художник, поет, скульптор, стрілецький чотар, отаман, хорунжий армії УНР, ініціатор першої шевченкіани – Михайло Гаврилко.



автор: Андрій Мороз, хорунжий, краєзнавець. Борова.

Гарно співати те ще не все ...

Звісно, що всі ми знаємо, як пан Вакарчук чудово співає свої пісні, та навіть симпатичний як людина. І вже багато хто тільки через це бачить його політиком, а ще більше людей хоче бачити Вакарчука навіть президентом ...
Можновладці-порошенки тихенько потирають руки та підготовлюють його запасним безпрограшним варіантом на майбутніх президентських виборах.
Толерантний Вакарчук через свою пісенну популярність має доступ до змі, в яких говорить популярні речі і закликає до єдності та загального світлого майбутнього для всіх нас ...
А це ну зовсім ідеально підходить можновладцям для збереження своєї існуючої бандо-олігархічн системи, яка панує в Україні ...
Але !
Без зламу та відсторонення від влади всієї кланової корупційної системи, яка вже 26 років править Україною, швидких позитивних змін ми ніколи не здобудемо.
І це стало вже зрозуміло за результатами двох Майданів.
Ніякі чергові нові політ-проекти, від псевдо-правих до радикально-лівих, ніякі реформи, жодні косметичні зміни не поміняють головного - паразитизму бандо-олігархату над нами.
А для того, щоб зламати хребет системі бандо-олігархату, потрібно підтримувати Українських Націоналістів, потрібен президент-націоналіст, жорсткий та вольовий, який не стане домовлятися з олігархами, а буде розмовляти з Народом. Потрібна команда відчайдушно сміливих людей, які сповідують Український Націоналізм.
Нам потрібні зрозумілі і досяжні цілі модернізації, які відповідають інтересами більшості населення країни, а не "реформи порошенко", які більше нагадують геноцид нашого народу.
Треба терміново замінити десятки тисяч злодійкуватих чиновників, негайно провести судову реформу, відсторонивши від годівниці таких же злодійкуватих суддів.
А це під силу лише Націоналістам.
Треба в першу чергу міняти керівників в армії, поліції, сбУ, прокуратурі, уряді. Тому що система влади - це люди, які сповідують свій світогляд. Нам потрібні люди, які сповідують Український Націоналізм. Без них України не збудуєш.
Вмовляннями і формальними реформами злодіїв не змінити. Закликами до єдності теж нічого не зміниш, але хтось на це сподівається та розраховує.

Давно не чули про Поплавського?

Десь у далеких глибинах супутникового телебачення, між ДТВ і сектанський каналом "Охуєнная весть", є канал "Київ". Цей канал настільки відстійний і настільки глибоко запхнутий у сраку вищеозначеного супутникового телебачення, що там постійно транслюють концерти Поплавського. Принаймні, так здається, бо скільки я не потрапляю на цей типу канал, там постійно бачу однакове дійство: величезний заповнений молоддю зал, декорації, світло, звук, танцівниці з довгими ногами і в центрі цього скаче пиріжок у блискучому костюмі, який безголосо паскудить вокальну творчість. Це той самий Поплавський - одіозний безголосий ректор КНУКіМ. Певний час він був культурним мемом, його безголосість та пирожкоподібну статуру обігравали в різних кавеенах, але потім ці меми кудись зникли, увага змістились до Павла Зіброва, котрий зараз на повну котушку обіграється у різних розважальних шоу. Тим часом, у пана Поплавського нічого не змінились - він зі свого образу не вийшов, от тільки сміятись над цим не хочеться. Як ми, тобто я, бачимо, він досі дає свої "концерти" на ручних каналах, для зігнаної за залік аудиторії і, здається, буде це робити все своє життя. Жарти в культурному середовищі, які в певний час набули масштабів нещадного форсу і лунали мало чи не з кожної праски, можливо, були красномовною спробою натякнути, чи то пак, уже прямо сказати Поплавському, щоб той схаменувся і не псував людям апетит своєю відстійною творчістю. Натомість нічого суттєвого не змінилось. Поплавський переконаний, що маючи гроші і зв`язки, він може робити все, що завгодно. Ні сорому, ні честі. Найбільший прикол у цій ситуації полягає в тому, що ця одіозна фігура репрезентує найбільший культурний вуз України і завдяки своїй поведінці дискредитує - як вуз, так і культуру. Після Майдану, в період війни та утвердження національної свідомості українців як європейської нації, де кожен має займатись своїм, причому професійно і найкраще, "творчість" пана Поплавського виглядає жалюгідно і викликає багато запитань до тих, хто це санкціонує.


Як державні підприємства отруюють економіку

УКМЦ : CASE-UKRAINE : ЦІНА ДЕРЖАВИ
ПРОЕКТ "ЗАХАЛЯВНА КНИЖЕЧКА"
ЯК ДЕРЖАВНІ ПІДПРИЄМСТВА 
ОТРУЮЮТЬ ЕКОНОМІКУ
Що ховається за "простими" заявами про переваги та недоліки роботи державних підприємств
Напередодні сезону відпусток уряд знову розпочав дискусію щодо "критичної необхідності приватизації". Такі гасла звучать щороку, проведення приватизації є частиною передвиборчих обіцянок Президента та партій, що входять в чинну коаліцію. Від приватизації очікують не тільки грошей в бюджет, але і приросту іноземних інвестицій, приходу нових технологій, нових робочих місць.

От тільки далі гасел "масова приватизація" не йде. Проведений нещодавно урядом "тріаж" (визначення: які з державних підприємств треба продавати, які закрити, а які залишити) мав би закласти ґрунт для початку справжнього приватизаційного буму. На заваді можуть стати два типи політиків. Або самі урядовці, які ніяк не можуть почати продавати підприємства, або "політики-популісти", які виступатимуть проти.

Давайте послухаємо, що вони говорять (і чому це не зовсім правда).

Ми свідомо уникали облич та прізвищ українських популістів з уряду, владних фракцій, опозиції та так званих "лідерів громадської думки". Ви впізнаєте їх.
"Державні підприємства – наше стратегічне багатство. Ми не можемо передавати його якимось іноземцям. Це продаж країни"
 
Теза про те, що "державні підприємства – стратегічний ресурс" росте корінням із соціалістичного минулого. У розвинутих державах Заходу більшість підприємств насправді приватні, і суспільство не страждає від цього. Звісно, є особливості – атомна енергетика в деяких країнах державна, державними є німецькі залізниці. Але двигуном розвитку та зарплат в сучасному світі є якраз приватний капітал. В Україні ж ми від роботи державного сектору більше втрачаємо, ніж отримуємо, як з'ясували експерти під час круглого столу в Українському кризовому медіа-центрі. Заробляють на державних підприємствах зовсім інші люди.

Наталія Лещенко
Наталія Лещенко, економіст, CASE-Україна

На державних підприємствах працює 862 тисячі людей, це 11% штатних працівників в усій економіці. 

Загальна вартість активів державних підприємств станом на 1 жовтня 2016 року становить півтора трильйона гривень. Це 27% великих та середніх підприємств в Україні. За оцінками МВФ, станом на 2014 рік на підприємствах комерційного державного сектору вироблялося близько 20% ВВП. 

Власне, такий розмір сектору державних підприємств в Україні завеликий, ми перші в усіх міжнародних рейтингах. Також було в ЗМІ заявлено паном Гройсманом, що за результатами 2016 року збитки державних підприємств становили 82 мільярди гривень. Це трохи менше половини збитків взагалі в Україні. 

Державні підприємства також є джерелом фіскальних та соціальних ризиків. По-перше – заборгованість із заробітної плати. 38% всієї заборгованості з заробітної плати накопичили державні підприємства. За даними МВФ сума субсидій та податкових пільг чи дотацій в 2017 році державним підприємствам становила близько 5% ВВП. Все це – наші збитки. 

Недосконалим є також контроль за державними підприємствами. У нас немає повної інформації щодо кількості державних підприємств в економіці України. Згідно моніторингу Мінекономрозвитку, у нас 3634 підприємства, а згідно даних Фонду держмайна – на 176 одиниць підприємств більше. А якщо брати ЄРДПОУ, в Україні взагалі в два рази більше державних підприємств. 

Не всі держпідприємства звітують. Згідно даних рахункової палати у 2013-2015 роках взагалі не затверджували фінансові плани 40% підприємств. А звітують про виконання фінансових планів ще менше. 
[ Читати далі ]

Аграрна реформа 2017

АГРАРНА РЕФОРМА 2017
Через 100 років після революцій 17-го року в Україні знову стоїть питання: як віддати землю селянам? Існує можливість, що мораторій на продаж землі цього року нарешті скасують, і люди отримають повне право на свою власність. Економісти вважають, що це приведе в країну інвестиції, дозволить працювати на землі більш ефективно. Фермери та частина політиків бояться, що земля втече в руки кількох багатих власників. Український кризовий медіа-центр в травні зібрав експертів, яких попросив розповісти про ключові проблеми, вирішення яких необхідне для завершення реформи. Ці питання варто пам'ятати, коли ми будемо слухати політичну дискусію про реформу землі. Головне — йдеться не тільки про продаж землі, а про аграрну реформу загалом. Ось у чому різниця: 

ЯК ВІДПОВІСТИ НА ПРОСТІ ПИТАННЯ
читайте весь текст або переходьте одразу до питання, яке цікавить
Чи готова країна до ринку землі? 
державні кадастри, місцева влада, сільські ради і справді не готові до відміни мораторію. Але це має бути завданням для державних структур, а не причиною відтермінування рішення .
далі
Хто купуватиме землю крім іноземців?
Питання курки і яйця: без села, що працює не буде коштів для купівлі землі, а без ринку землі кошти не з'являться. Захист селян та прав громадян на перехідному етапі - завдання держави.
далі
Скільки можна переносити зняття мораторію?
Відтермінування аграроної реформи, щодня забирають в селян право розпоряджатися своєю власністю. Якщо в радянські часи в них забирали паспорт, то сьогодні — право продати власну землю
далі
Як зміниться село?
Економічна теорія стверджує: саме ринкові відносини підштовхують розвиток. Це працює в усіх сферах, і добре підготована реформа дозволить запустити ефективне виробництво.
далі
Що робитиме великий бізнес?
Великі агрохолдинги хоч і лякають кількістю земель, які контролюють, насправді теж не надто прихильні до реформи. Який сенс вкладати гроші в купівлю землі, якщо її легше орендувати?
далі
Як не нашкодити?
Україна так довго живе в умовах мораторію, що люди звикли до нього. Будь-яка зміна лякає людей, які налагодили бізнес та роботу. Але щоб покращити життя селян потрібні саме зміни. Питання в тому хто і як їх зможе використати
далі
 
[ Читати далі ]

Іван Франко і жінки

Франко і жінки: відверто про особисте життя письменника
 27 серпня 2017 
Іван Франко: особисте життя генія
Іван Франко: особисте життя генія / 24 Канал

Іван Франко відомий нам зі шкільної програми як геніальний письменник та поет, борець і взірець. А поміж тим він був людиною. Людиною, в житті якої було багато кохання, пристрасті і, звісно ж, жінок. Хто вони –кохані Франка? До дня народження письменника редакція 24 Каналу зібрала для вас найцікавіше з особистого життя генія.

Сам Франко писав, що в його житті "тричі являлася любов". Жінок у нього було значно більше, однак справжні почуття були лише до трьох… Письменник відверто говорив: "Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом". Тож детально про усіх.

Читайте також: Жінки Шевченка

Ольга Рошкевич

Перше світле юне кохання Франка було до доньки священика Ольги Рошкевич. Ольга була жінкою з вищого світу. Знала кілька іноземних мов, збирала фольклор, мала власні друковані праці. Познайомилася пара у 1874 році. Тоді Іван був гімназистом і прийшов у гості до свого друга і брата Ольги Ярослава.

Спочатку їхні стосунки подобалися батькам, і ледь не дійшло до офіційних заручин. Однак Франка заарештовують за участь у таємній соціалістичній організації. І після цього батько Ольги забороняє будь-яке спілкування з Франком. Це не зупинило дівчину, і вони продовжували зустрічатися таємно.

Франко жінки
Ольга Рошкевич

Однак відбувається другий арешт. Зрештою, під тиском батька Ольга виходить заміж за священика Володимира Озаркевича. Франкові вона написала: "Не думай, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш — все буде тісно пов’язане з тобою, твоєю роботою, твоїми думками". І справді, перші роки життя пара була одружена фіктивно, спали в окремих кімнатах, Ольга мала свободу дій. Однак згодом їхній шлюб перетворився на справжній. Франко ж написав Агатангелу Кримському: "Наша любов тяглася 10 літ". Письменник присвятив Ользі чимало своїх творів.

Кілька захоплень одночасно

Розрив з Ольгою, мабуть, сильно вразив Франка. Тож він майже одночасно почав стосунки аж з кількома жінками. Новими захопленнями письменника стали:

- поетеса Юлія Шнайдер (псевдонім — Уляна Кравченко);
- вчителька, письменниця, громадська діячка Климентина Попович;
- представниця відомого роду Ольга Білинських.

З них трьох Ольга Білинська серйозно збиралася заміж за Франка. За деякими даними, вона навіть встигла пошити весільну сукню. Однак весілля не відбулося. Що стало причиною розриву стосунків – теж невідомо.

Приблизно у цей же час Франка пов’язували з відомою соціалісткою Анною Павлик (сестра його товариша Михайла Павлика). Однак дівчина йому відмовила. Анна не хотіла одружуватися взагалі. Зрештою, так і склалося – вона ніколи не була заміжня.

Юзефа Дзвонковська

Другим справжнім коханням Франка дослідники називають Юзефу Дзвонковську. Друге кохання письменник зустрів у Станіславі (Івано-Франківськ). Полька із шляхетної родини припала до серця усім членам гуртка, до якого входив Франко. Привітна і розумна дівчина залишається для усіх неприступною. Однак з Франком вона починає листування. І 27-річний письменник вирішує: от вона – жінка, яка має стати його дружиною. Проте в Юзефи про це була інша думка, і вона відмовляє Франкові… Думки дослідників розходяться. Частина вважає, що дівчина відмовила через свій вищий соціальний статус. Інші переконані: через смертельну хворобу.

Жінки Франка
Прекрасна панночка зі смертельною хворобою

І справді, Дзвонковська прожила неповних 30 років. У травні 1892 року вона померла від туберкульозу. Поет їй присвятив кілька віршів і оповідань. А в його робочому кабінеті висів портрет "Дівчина з маком у волоссі". Дослідники вважають, що на ньому зображене друге кохання поета.

Целіна Зиґмунтовська

Третє кохання – шляхтянку і затяту польку (принципово листувалася лише польською) Целіну – Франко зустрів на пошті. Тут вона працювала. Письменник безмежно закохався в прекрасну дівчину. Однак абсолютно безрезультатно! Целіна відверто говорила, що Франко їй не подобається. Вона була в захваті від брюнетів, а Франко – рудий.

Жінки Франка
Целіна Журовська (дівоче прізвище)

Целіна запевняла, що Франко її переслідує. І дуже зраділа, коли він одружився. Сама дівчина вийшла заміж за поліцейського комісара, мала з ним двоє дітей і швидко овдовіла.

Як не дивно, Франко і Целіна зустрічалися все життя. Він допомагав вдові вирішувати справи, допомагав грошима. Згодом поселив її з дітьми у своєму будинку як економку. Після смерті Франка його син теж допомагав старенькій екс-коханій батька.

Стосунки Івана і Целіни були дивні. Григорій Величко про неї писав: "Ще третя жінка відіграла велику роль в житті Франка. Це була поштова співробітниця, яку побачив поет на пошті й запалав до неї великим коханням, хоч ніколи до неї не наближався. Усе вказує на те, що це кохання було фантазією, уявою Франковою. Ця ідеальна жінка в уяві Франка не виказала себе в житті нічим визначним, не була ані письменницею, ані суспільним діячем, була зовсім тихою, буденною людиною, а все-таки Франко через неї терпів дуже сильно. Випливом цього кохання з'явилося "Зів'яле листя". Були й інші твори присвячені дивному третьому коханню Франка.

Ольга Хоружинська

Франкові було вже 30, а він все ніяк не міг знайти на Галичині собі дружину. І от він зустрічає свою майбутню половинку в Києві. Красуня з дипломом вчителя, яка володіла кількома іноземними мовами та неймовірно грала на фортепіано, Ольга Хоружинська щиро закохалася у Франка, який мав жахливу репутацію. Звісно ж, рідні відмовляли Ольгу як могли. Але все ж вона одружується з письменником. Ольга стає вірною опорою для Франка, допомагає йому у творчості та спонукає отримати освіту. Жінка народила чотирьох дітей, та попри це не залишає громадської діяльності, видає журнал.

Франко дружина
Франко з дружиною

Здається, все ідеально? Лише здається. Франко не кохав свою дружину. У листі своєму другові Агатангелу Кримському він пише: "З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою... Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш".

Ольга робила все, що могла, терпіла злидні, ревнувала Івана до інших жінок, але тішилася, що саме вона його половина. У неї все частіше стаються неврози. Останньою каплею стала смерть їхнього сина. Ольга потрапляє до божевільні. Вона навіть не була присутня на похороні Франка, бо вийшла з лікарні значно пізніше. Згодом через скульптору Сергія Литвиненка на могилі Франка Ольгу не змогли навіть поховати поруч з чоловіком. Її могила розташована неподалік…

Главред "ЗН" о «несостоявшейся Независимости» в Украине.



Украинский журналист, главный редактор еженедельника «Зеркало недели» Юлия Мостовая заявила, что хотела бы уехать из Украины, но не сделает этого. Об этом она написала в блоге на сайте ZN.UA.
Я хочу уехать. Куда-нибудь туда, на Запад, вслед за миллионами хватких, трудолюбивых, предприимчивых, умных. За миллионами тех, кто надеялся и даже боролся, но устал от "неразумных хазаров". Кто-то предпочел свою мельничку донкихотству, а кто-то слал деньги сюда, а теперь забрал детей и отчалил, бросив стариков и фразу на прощание: «Жизнь одна и идет она в одну сторону, зачем тонуть вместе со страной».

Я хочу уехать от несостоявшейся Независимости, ибо, оглядываясь назад, меня не покидает мысль, что правящий политический класс использовал Украинское государство только с одной целью — разворовать и "опустить". Мы потеряли территории и усохли в демографии. А "сильные мира сего" "слили" в металлолом экономику, почти добили медицину, образование и промышленность, грохнули науку. Зато мы блистали в негативных рейтингах «Форбса».
За двадцать шесть лет лишь немногие поняли, что «меншовартість» навязанная нам искусственно, под давлением. Власть так и не научилась говорить твердое "да" и твердое "нет" с оглядкой на "старшего брата", когда речь идет о национальных интересах. Она готова обменивать эти интересы на любом рынке, превращая их в свое материальное благополучие, сидя на набитых чемоданах.

Я хочу уехать от президента, рожденного под знаком «Жадные Бесы». От президента, не задающего трендов развития и не принимающего никаких стратегических решений для страны, но зато оперативно принимающего решения со своими приближенными олигархами по выводу финансовых потоков, практически, залезая все глубже в карманы налогоплательщиков и каждый раз взвешивая и перевешивая доход и "общак", из которого финансируются победители кастинга подлецов. Я просто хочу уехать от засилья негодяев у власти.

Я боюсь избирателей, крадущих у меня пятилетки от выборов к выборам, отнимая годы нормальной жизни и разменивающих свою достойную жизнь на 200 гривен или гречку. Я хочу сбежать от жителей городов, готовых «доверить ключ от своей квартиры» матерому аферисту с темним прошлым, скупающему голоса за взятки. И от сельских избирателей, готовых отдать голоса за бывшего рэкетира или журналиста с купленным удостоверением, размахивающего вилами.
Я не хочу видеть, как часть волонтеров, нечестных на руку, продалась и нажилась. Хочу уехать, чтобы не видеть как окончательно сойдут с ума от горя, крови, боли и слез оставшиеся честные.
Я не хочу видеть как моральные уроды рейдеры и рекетиры, пришвартовавшись к идеологии правящей ОПГ, сбиваясь в группы и охранные агентства, потрошат безнаказанно фирмы, банки, фермеров, малый бизнес, жгут рынки, разоряют предприимчивых граждан, усердно выполняя заказы.

Я 45 лет смотрела в окно на Голосеевский лес и не хочу видеть как его теснят убивая тринадцать 27-этажных коробок, выстроенных по наводке продажной гэбни, которая приобщилась к черному крысиному бизнесу. Да если б только продажных… К тому, что меня, да и многих других граждан, «прослушивают», за два десятка лет я привыкла. Но когда я вижу ложащиеся на стол президента резюме моих телефонных разговоров, где Красная шапочка на ковре-самолете залетает в Винтерфел, я ужасаюсь уровню образования и компетенции сотрудников плаща и кинжала, подкармливающих президента продуктом интеллектуального несварения. Не за себя страшно -- за страну, страдающую от насилия.
Не хочу слышать вездесущую ложь и подмену понятий от окружения, хлебающего из корыта, путающих: пиар с делами, патриотически активной части общества; количество обысков с эффективностью силовых структур; объявление подозрения с приговором суда; приговор продажного суда из справедливостью; болтунов с реформаторами.

Я хочу сбежать. Но! Да, вы правы, — я останусь. Потому что темнее всего перед началом рассвета. А я знаю, что он начнется еще в этом десятилетии. Не спрашивайте,-- "откуда?" Просто знаю и все.
Не уеду, потому что мои родители должны, ссутулившись, сидеть на могилах своих матерей и отцов, когда захотят с ними поговорить.
Не уеду,потому что моим детям нужна Родина, а они должны быть нужными ей. Даже если они не строители и продавцы, а бесполезные ныне биохимики, изучающие мозг человека.
Не уеду, потому что, побывав почти в полусотне стран, я не видела Харьков, черновицкий универ, Каменец-Подольскую крепость, Шацкие озера. Я, "энтомолог" Печерских холмов, еще не видела многое в своей стране.
Я не уеду от тех, кто не сдался, кто мужает, умнеет, крепчает. Кто учится на своих ошибках и будет готов в очередной раз постоять за счастливое будущее свое и своих детей. Я хочу застать этот день. Я хочу в этом участвовать. Я хочу, наконец-то, обрадоваться тому, что получится, а получится обязательно.

Мене вбили весною 1945-го ...

Мене вбили весною 1945 року, коли я з друзями прийшов ввечері до свого села. Облава була випадковою. Істребки просто їздили на машинах своїми підрозділами по селах сподіваючись когось зловити. А в українських селах тоді ще було кого ловити та вбивати. Самими бажаними для них були партизани. Тоді їм "повезло". Нас було тільки троє. Набоїв та гранат у нас було мало.
Я родився в 1924 році в великій та заможній українській родині села Збора, що біля Калуша. З того часу, як я навчився ходити та розмовляти, спокійно посидіти на місці я вже не міг. Мене цікавило все. Старші брати та сестри в жарт називали мене Чому-ка. Навколо свого села я знав все. Річку, яри, ліси, ... все обходив, все облазив, знав кожний закуток та схованку. Все навкруги було чудове. Я тоді був щасливий. От якби тільки не школа, в яку мене майже силоміць заставляли ходити. В школі було цікаво, але треба було сидіти на одному місці, що було "карою" для мене. На уроках було цікаво, коли вчили читати, писати, запам'ятовувати вірші, додавати та віднімати. Цікаво. От якби ще тільки не сидіти на одному місці. Зате в руханках мені рівних не було.
В родині мене всі любили, бо я був наймолодшим з хлопців, і тато сподівався, що його старість пройде під моєю опікою. Так вже заведено в нашому краю, що наймолодший син має лишитись біля батьків. Але і це мене тоді не дуже засмучувало, бо я був щасливим. Може і не до кінця розумів значення того слова " щастя"...
В вересні 39 прийшли перші совіти. Завжди голодні, вони весь час просили щось поїсти. Мова у них була зрозуміла, але все ж кумедна.
Мені було вже 15, і був страшно дорослим. Тато казали, що совіти будуть ненадовго, бо така влада не може довго проіснувати без підтримки народу. Звісно, що це тато говорив не мені, а старшим братам. Я тільки міг підслуховувати їхні розмови, ховаючись десь на горищі. Тоді я і почув вперше - націоналісти. Для себе зробив висновок,що це ті, хто любить своїх батьків, свою родину, своє село, батьківщину ...
А вже в червні 1941 року прийшли німці. Наші їх зустрічали радо, бо совіти стільки лиха та горя за 2 роки свого "владування" нам принесли, що на німців була вся наша надія та наші сподівання. Я знову пішов до коледжу на навчання, бо на диво швидко життя відновилось, і навіть зовсім не відчувалось що десь війна та горе. 
Горе прийшло в грудні 43-го, коли старшого брата Михайла арештували, а потім розстріляли німці. Він був Націоналіст. Тато казав, що брат товаришував з Степаном, і за то його вбили. Я ненавидів німців, і готовий був на все, щоб помститись за брата.
В серпні 44-го до нас прийшов фронт. Мені було вже 20 років. Я своїми очима бачив, що несе нам влада "асвабадітєлєй".
Вже в вересні гарнізон нквс, що стояв в нашому селі зібрав всіх хлопців та повіз до Дрогобича, щоб відправити "на фронт". По дорозі на конвой напали партизани. Конвой розбігся, а нас розпустили по домівках. Додому я вже не повернувся.
В лісі було дуже тяжко. Часами холодно і голодно. Зброї теж бракувало. Коли одного разу мене відпустили до рідного села провідати родину, то вже двох братів, Григорія і Василя не було в живих. Їх розстріляли за "сопротивление власти". А сестер разом з дітьми арештували та вислали до таборів Сибіру. Свого тата я не впізнав, це був мрець...
Мене вбили весною 45-го. Була облава. Відстрілюючись, ми відходили до лісу. Там була схованка та набої. Вже у самого лісу куля попала мені в живіт. Ще добіг до окопу в лісі, де і впав без сил. Я не встиг помститись за свою скривджену родину, за свого батька, за свою скривджену батьківщину. Я був молодий, і дуже хотів жити. Тоді я не знав, що до незалежності моєї батьківщини залишилось всього 46 років.
#Україна #Незалежність
На фото Володимир Башта у правому верхньому куті, це допис про нього.

Влада рятує імідж після "ракетного скандалу" замість проведення



Банкова починає забувати, що не всі неприємності в країні можна "перемогти" за допомогою роботи з журналістами, які покажуть з телеекранів потрібну картинку і налаштують громадську думку на необхідний лад. На жаль, три роки війни, в тому числі інформаційної, привели до того, що влада стала зловживати роботою зі ЗМІ. Прикрасили один раз, набрехали "на благо" у другій. Тим більше, якщо під рукою є Мінінформполітики й народ сліпо вірить медіа-ресурсам, незалежність яких під великим питанням. Навіть зараз, після гучного "ракетного скандалу" з КНДР поряд з відверто слабкими офіційними заявами пішли негідні відмазки з боку експертів і журналістів. Пояснення цьому просте. Практично всі ЗМІ, включаючи гігантів "UA:Перший", "5 канал", "1+1", "24 Україна" та інтернет-портали "Цензор.НЕТ", "Гордон", "УНІАН" отримали лист від Міністерства інформаційної політики України за підписом голови відомства Юрія Стеця.




Крім тез про те, що Україна завжди була проти агресивної політики КНДР і не поставляла туди ніяких технологій, чиновники придумали версію про засилля ватників в Дніпропетровській області, які могли викрасти документацію з "Південмашу" і продати її, а також про шпигунів в керівництві заводу і конструкторському бюро "Південне". Здається, не дуже етичний, але дієвий підхід, щоб захистити імідж органів влади і країни в цілому, якби не одне "АЛЕ". Йдеться про міжнародний скандал і про те, що нас серйозно притиснули з "ракетними двигунами" на Заході. Кожна хвилина подальшої бездіяльності влади призведе до нових підозр і питань. Замість боротьби зі всюдисущим бардаком і відкритого розслідування ми витрачаємо гроші на пропаганду, яку на Заході зустрінуть в багнети. Насправді, реальних висновків по "Південмашу" ніхто не робить, і ніяких перевірок не передбачається. Жорсткої дипломатичної реакції на звинувачення також не було. Незалежно від того, чи брешуть журналісти "The New York Times", чи ні, ми відпустили гарний шанс використовувати "чарівний стусан" для вирішення реальних проблем функціонування "Південмашу" і можливості струснути відповідальних чиновників. Той факт, що в такій ситуації влада віддала перевагу фантастичним прес-релізам замість реальних дій, говорить про те, що бардак в країні не викорінимо. Якщо з "ракетним скандалом" влада обмежилася паперовою роботою Мінстеця, то, що говорити про насущні лиха з безробіттям, львівським сміттям, незаконними будівництвами, контрабандою і регулярною загибеллю військовослужбовців на Сході. ЗМІ відпрацьовують за методичками інфоприводи, а необхідних ефективних рішень з боку Києва не має. Всім, хто досі вважає, що Мінінформполітики працює на благо України, пора зрозуміти, що це відомство стало прикриттям для казнокрадів і марнословців при владі. Недарма Стець, який скаржиться на здоров'я, не може ніяк піти у відставку. Адже робота його відомства дозволяє відпочивати величезній державній машині, якій незвично по-справжньому боротися з проблемами.