хочу сюда!
 

Карина

36 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «україна»

Путіну треба дуже вчасно померти

Віхи тижня: ведуча - Катерина Моржецька

 

Володимир Крижанівський: «Путіну треба дуже вчасно померти, щоб не було катаклізмів в Росії»

Наш гість – перший надзвичайний посол України в РФ 1992-1994 років Володимир Крижанівський. Сьогодні ми поговоримо про засідання Вищої Євразійської економічної Ради, звіт Лукашенка та Назарбаєва та про стосунки України і Росії. Як ви розцінюєте результати візитів президента Білорусії та президента Казахстану до України?

Говорити те, що ми знаходимось в якомусь відірваному світі від інших, це ж неможливо. Казахстан доволі далеко, але в нього багато спільного з нами. Ми маємо дуже складного сусіда, і білоруси також мають такого складного сусіда. Ви пам’ятаєте недавні заяви щодо незрозумілих країн пана Путіна. Тобто це про Україну, Білорусію, Казахстан. Для нього незрозумілі, тому що він взагалі їх вважає недокраїнами, взагалі не країнами. Це дуже стривожило взагалі. Якщо в дуже напруженому стані знаходяться країни Балтії, то можете собі уявити, як знаходиться Білорусь. Країни Балтії, що б там не говорили, що НАТО їх виручить в самий складний момент, але все ж таки вони мають велику надію на цю парасольку. А що можна говорити про Білорусь? Становище цих країн доволі складне. А потім страшенний раптовий обвал російського рубля. Обвал набагато швидше відбувся, ніж у нас. Тому для білоруської економіки це надзвичайно тяжко.

Складається враження, що якщо Лукашенко розраховує на свою харизму, то Назарбаєв швидше на дипломатію. Візит до України це спроба зробити місток до ЄС?

Перше, вони хочуть позначити і показати себе друзями України для того, щоб Захід щонайменше звернув на них увагу і взагалі до певної міри зробив щодо них певні гарантії. Ви ж бачите, що такі гарантії вже з’явилися – заява пані Нуланд про те, що вони хотіли б розмовляти з Білорусією, а з Казахстаном вже давно говорять. В Казахстану теж складне положення. Він знаходиться між молотом і ковадлом. Тобто він між Китаєм і Росією. В них є уйгури, в них є поряд Сіндзян. Там теж проблемний район поряд з ними, який до певної міри орієнтується певним чином на Казахстан. Тому положення складне. Набагато складніше в Білорусії. Тому що торгівля, її більша частина, все-таки орієнтована на Росію. І коли раптом ти заключив контракт наперед на квартал і тобі будуть платити рублями, які потім стали вдвічі практично дешевші, тому що падіння рубля відбулося набагато швидше, ніж в нас…

Потім ми бачимо, що Митний Союз, який вже працює кілька років, насправді не дуже то й працює.

Так. Нємцов сказав: останні події показали, що в дійсності його не існує. Тому що перше, що зробила Росія, вона негайно сказала: як тільки ви підпишете угоду з ЄС, ми будемо закривати кордони для ваших товарів, тому що ми прекрасно розуміємо, що ви займетесь реекспортом європейських товарів. Це виглядає настільки недолуго і т.п. А що заробляє на цьому реекспорті країна, яка реекспортує? Європейські товари не такі дешеві. Як можна ще заробити на тому, що ти будеш перепродавати? А як з сертифікатопоходженням і іншими речами? Не так просто показати європейський товар і продати як свій. Це доволі складно.

Ця риторика в Росії вже триває півтора року.

Вони весь час кажуть: ми боїмося, що ви почнете займатися реекспортом. Це відмовка. Це спеціально для того, щоб тримати нас на цугундері. Тримати весь час нас в тонусі, щоб ми розуміли, поряд з ким ми живемо.

Як сприймати заяви білоруського лідера про всебічну підтримку України і лідера Казахстану, який готовий вугілля продавати?

Треба сприймати як розмови. Це, зрозуміло, дипломатія. Але сказавши „а”, вони не можуть сказати ”б” і раптом відмовити завтра і сказати: боже, ми ж забули, що це дуже далеко і це нам буде невигідно і т.і. Зрозуміло, що цього не скажуть. Це значно ближче, ніж ЮАР. Але зрозуміло, що вугілля казахстанське не надзвичайно якісне і антрацити, які є в нас, кращі. Але тим не менше це відкриті кар’єри.

Це дійсно буде факт, якщо це нам буде вигідно?

Назарбаєв не схожий на людину, яка говорить для того, щоб сказати. Він взагалі добре розмірковує, перед тим як щось сказати. Він достатньо досвідчений  і прекрасно розуміє  що до чого в цьому світі.

Сьогодні засідає Вища Євразійська економічна Рада. Чи стана ця Рада союзом, як вони планували, з 1 січня наступного року?

Дуже тяжко в це повірити. Тому що вже російська митниця з’явилась на білоруських кордонах щойно. Потім давайте розуміти, що становище Вірменії не можна порівнювати зі становищем Білорусії. Тому що Білорусія знаходиться на кордоні з Польщею, а Вірменія знаходиться на кордоні з Азербайджаном. Ільхам Алієв спить і бачить парад щонайменше в Степанакерті. Тому, зрозуміло, становище Вірменії набагато складніше, і вона більш ретельно ставиться до Росії. А Лукашенко грає, грає, грає. Поки що цікаво, щоб він не загравався. Хоча йому прийшлося віддати багато того, що має Білорусь. Але до цього часу калій він не віддав солігорський. Тобто певні речі до цього часу знаходяться в його руках, і все-таки він тримає економіку в більш-менш пристойному стані. Але відверто будемо говорити, якщо Росія дійсно озлиться, то становище Білорусії буде дуже і дуже складним. Тому 100% вірити в те, що він раптом буде проситися на якесь більш тісне спілкування з Європою  це буде, але говорити серйозно про щось дуже тяжко. Тому що йому надзвичайно тяжко вирватись з лап Росії. Надзвичайно тяжко.

Тим більше якщо він казав: якщо захоче, то в черговий раз стане президентом. Якщо він на це розраховує, то він розраховує як особистість. А якщо припустити, що цей союз таки буде, як це може позначитися на наших економічних стосунках?

Гірше вже тяжко щось придумувати. Тому що падіння товарообігу з Казахстаном досить суттєве. Це десь 30%. Ми маємо робити все можливе, щоб відкривати і все більше відкривати ринки європейські. Хоча це дуже складно. Надзвичайно складно. Але треба це робити.

Нам дають певні преференції. Інша справа, наскільки наші підприємці зможуть скористатися цією нагодою.

Під Кам’янець-Подільським знаходиться найбільший в Європі завод по виробництву курятини. Вони чекали і не могли дочекатися того, що відкриється європейський ринок. Вони ж продають курятину в 50 країн. Досить серйозно. І зрозуміло, що вирощувати курятину в нас набагато простіше, ніж де-небудь. Все-таки благодатна українська земля може давати дуже і дуже багато. Але ми будемо намагатись зробити все, щоб у нас була не перша переробка, а щоб у нас відбувалася друга, третя переробка с/г продукції. Тому що ми повинні завойовувати не соняшником, а олією.

Завтра має відбутися перше засідання в Мінську. Чи побачимо ми якийсь результат?

Чи побачимо ми? Зараз навіть бувають дні, коли у нас не гине жоден військовий. А життя людей коштує найдорожче. Тому дійсно все-таки гармати говорять менше, ніж говорять раніше.

Коли ви говорите, бувають дні, це звучить доволі сумно. Ці дні повинні бути постійно.

Вже все ж таки добре. Коли ти маєш дорослого сина і коли ти весь час думаєш, що він може загинути, це не передати. Я пам’ятаю, як мій син пішов в армію і я спав і бачив саме головне, щоб він не попав в Афганістан. А тут навіть і не можна сказати, тому що ти ж захищаєш свою Батьківщину. Він захищає. Дуже важливо робити все можливе для того, щоб не гинули наші хлопці і щоб ми могли працювати в мирних районах. Навіть в тих районах, щоб мир там був. Нам набагато буде легше довести тим людям, які там ще є, притомним людям, що тільки з Україною їх майбутнє.

Ви особисто – як дипломат, як людина, яка має досвід роботи, як посол України в Росії – вірите в те, що Путін не загрався і що він дійсно може зараз піти назустріч?

Ви ж бачите, що робиться. Днями за 1 гривню давали 4 рублі. А зараз дають 3,2 . А було ж місяць назад 2,5. З рублем відбуваються страшні речі. І тому не треба зловтішатися, що з ними таке. Від цього особливої втіхи не будеш мати, тому що поранений звір страшніший. Тому Росія в такому стані, як вона може бути, страшна. Тому що страшний цей лідер. І зрозуміло, він же розраховував на те, що він вийде тільки в виграші від цього всього. А він всюди програв. Він практично вже повністю виключений з «вісімки». І навіть двадцятки. А він дуже, дуже гоноровий.

Зараз російську економіку заганяють в глухий кут. Путін стверджує, що Росія до цього не має ніякого відношення.

Він весь час хоче показати, що він має план Б. Коли ці розмови, що вони там не беруть участі, я завжди згадую Маяковського: я не я, она не моя, и вообще я кастрат. Це жах якийсь. Невже ми не розуміємо? Він і сам каже: добровольці є там. Він може прекрасно заборонити їм їхати, але він хоче зберігати і тримати дулі в обох кишенях.

А не здається вам в цьому контексті, що зараз завдання Росії, і, можливо, це є план Б – розсварити українську владу? Порошенко позіціонує себе як президент миру. А у Турчинова і Яценюка зараз більш жорстка риторика.

Це заради прихованого конфлікту він зробив його головою РНБО? І заради прихованого конфлікту він намагається дати йому більше повноважень? Я думаю, що тут дві речі. По-перше, Петро Олексійович хоче, щоб не він один відповідав за все. Тобто він хоче все-таки розподілити до певної міри відповідальність.

А який план Б у нього може бути?

План Б в нього – тримати нас в тонусі. Намагатися зробити, щоб цей район весь час був для нас об’єктом тривоги, незадоволення місцевого населення, відвертого тероризму.

Сьогодні довелося почути і прочитати про те, що багато хто з цих терористів вже потроху складають зброю, тікають кудись. Пішли в них якісь розвали.

Ці люди практично ні на що більше і не здатні, і навіть якщо здатні, то просто немає умов для того, щоб вести якийсь інший образ життя. А що вони можуть робити, крім того, щоб грабувати?

Ну, рано чи пізно ці резерви закінчаться.

А що, вони знайдуть роботу? Вони до певної міри вже 8-9 місяців тільки цим і займаються.

Як варіант – пробувати шукати якісь ніші відходити в бік Росії.

А їх впустять в Росію? Я думаю, що взагалі не треба розраховувати на якесь дуже швидке замирення і на прозріння цих людей.

Скільки має відбутися раундів переговорів, щоб був якийсь видимий результат?

Тільки нарешті проведення реформ у нас, тільки нормальна українська армія, тільки санкції з боку Заходу можуть щось змінити. Перемовини з цими бандитами нічого не дадуть. Тут потрібно тільки одне – санкції, наша армія, наша спроможність проводити реформи.

Скільки це може тривати – 5, 10, 20 років?

Ні, що ви, це буде набагато раніше. Я думаю, що через два роки можна вже говорити про щось таке, що замирення буде суттєвим. І я взагалі боюсь, чи Росія не піде перепрошувати.

Мабуть, цього боятися не треба, цього треба прагнути.

Путіну перепросити – це переломитися.

Можливо, зроблять якось так, що Путін більше не буде при владі.

Росія завжди ототожнювалась з царем. Прізвище нинішнього президента Росії не Путін, а 100 доларів за барель нафти. Це його прізвище. А у Бориса Миколайовича було 12-15 дол. за барель нафти і не було чим годувати людей. І якби в нього було по 100 дол., то я дуже боюсь, чи не був би він десь під Львовом. І чи не захопив би він Прибалтику? Він же все-таки людина більш рішуча, ніж пан Путін. Менше боягузливий.

Сьогоднішня відмова України від позаблокового статусу, до чого це може призвести?

Це настільки передбачувано, те, що зробили ми, і те, що у відповідь роблять вони. Вони співають свою пісню, а ми свою. В мене таке враження, що ми співаємо в унісон. Ми співаємо свою українську пісню, а вони свою російську. Ну, нехай собі як знають божеволіють, конають. Нам своє робить.

Є питання до психологічного здоров’я лідера Кремля. Хто знає, як він реагує на черговий наш крок.

Він більш боягузливий, ніж Єльцин.

Єльцин не пішов відбирати Крим.

Ту армію російську і цю армію російську не можна порівняти.

Путін прийшов до влади і почав напевно з реформи армії.

Та всі реформи він почав робити після того, як підскочила нафта. Він побачив гроші, він побачив ще щось. А тоді положення було надзвичайно тяжким. Пам’ятаєте, «лодка утонула». Ви ж пам’ятаєте.

Слухач: Ви дипломат. Тому намагаєтесь все дуже тонко. А я хочу сказати: Росія робить свою справу. І ви прекрасно розумієте, що, повернувши собі Крим, вона повернула собі оце начало. Вона возомнила, і має певні на це аргументи, щоб порівняти себе з Росією за часів Миколи Великого.

Я бачу, якщо Микола Великий – це Микола Другий. Це людина, яка фактично мало трохи не знищила. Він так вчасно помер. Дуже вчасно помер. Мені здається, що пану Путіну теж треба дуже вчасно зараз померти для того, щоб не було катаклізмів в Росії. Катаклізми, які можуть бути в Росії, набагато будуть страшнішими, ніж те, що може бути у нас. Тому що ми народ багатотерпеливий.

Чого цей проект Новоросія в нього не пішов?

Не на той народ нарвався. Він попав на українців. Він чомусь думав, що ми абсолютно спокійно з’їмо, так як з’їдають росіяни все те, що він виробляє. Нам так тяжко, нам складно, нам сутужно зараз, але ми все-таки намагаємося вистояти.

І що, вони так і не зрозуміли нашу специфіку?

Вони ж хотіли нас привчити, зробити такими, як вони. І вони дійсно дуже помилятись. Тому що вони не думали, що цей нетлінний вогонь супроводжує наш народ споконвіку. Нам потрібні свобода і воля. І все-таки, що там не кажуть, ми європейці.

З моменту, коли ви були послом в Росії, і до сьогоднішнього що взагалі в Росії змінилось?

Відбулися взагалі певні процеси, які призвели до певних подій. Тому що молоді дуже не подобається. І коли вона прокинеться, їм буде дуже і дуже тяжко.

Наскільки українці змінилися за ці роки?

Змінилися всі українці. Мене потішили просто неймовірно російськомовні українці. Я просто в захваті від них.

Джерело: Ера Медіа
2014-12-27 04:30:02
http://eramedia.com.ua/article/213155-volodimir_krijanvskiyi_putnu_treba_duje_vchasno_pomerti_schob_ne/

Рішення за Вами!!!

Наразі на просторах УкрНету понад 20 українських соцмереж.
Розглянемо 20 найпопулярніших:
14 із платними послугами (навіть якщо аудиторія < 1000 користувачів),
18 на готових движках, причому тільки 2-є мають ліцензію на комерційне використання, що підтвержують самі автори,
3 мають елементи синсхронізації із fb.com,
17 синхронізовано із vk.com (погляньте на пункт вище),
10 мереж засекречені, не відомо хто автор, керівник і т.д.,
16 на обмеженому трафіку (...тобто їх можна заддосити до смерті),
19 на НЕ захищеному протоколі (без https),
8 - саме така кількість соціал із 20-ти не мають надійного захисту - в них я зміг читати чужі переписки, відкривав приватні документи, перегляда закриту інформацію, навіть в одній при вводі свого логіна і пароля я зміг потрапити на сторінку головного адміністратора...
1 не входить в жоден пункт - це weua.info і висновок: ....хм.... робіть самі.

Буду вдячний за ваші коментарі :-)

Українські політологи про події року в Україні

Українські політологи про події року в Україні та на міжнародній арені



Надруковано 26.12.2014:  Оксана Лігостова, Руслан Дейниченко

Рік, що минає, був знаковим для України, кажуть політологи. Про неї знову заговорили в світі. Країна отримала ще один шанс перетворитися із території на чолі із клептократичним режимом на цивілізовану державу. Сталося немало важливих змін і в українсько-американських відносинах. Про їх трансформацію наші київські кореспонденти Оксана Лігостова і Руслан Дейниченко говорили із політичними експертами.

Овації під час промови Порошенка у Конгресі. «Закон про підтримку свободи України», підписаний президентом США. Рік, що минає, в українсько-американських відносинах позначений подіями історичної ваги. Україна вийшла з тіні під світло софітів – на авансцену світової політики.

Говорить політолог Михайло Винницький:

«Я би дуже хотів сказати, що це був рік, коли Україна стала центром інтересів Сполучених Штатів, але, на превеликий жаль, цього не можна казати. Україна стала значно вище в пріоритетах Сполучених Штатів.

Політолог Микола Рябчук, як здається, дещо сумнівається щодо місця України в американській політиці:

«Я не до кінця впевнений, що Україна стала пріоритетом американської політики. Тому що все-таки цим пріоритетом був і, мабуть, довго ще залишатиметься Близький Схід. Але, безумовно, Україна з’явилася на ментальній мапі американських політиків».

Винницький: «Позитив є, що Україну взагалі бачать. Тому що рік тому Україна це була якась така незрозуміла територія, яка на вільних відносно виборах обрала собі президента – двічі зека. Це була країна корумпована, це була країна олігархії, країна російських інтересів – і тут раптом стався Майдан».

Рябчук: «Євромайдан підтвердив, що це не було випадковістю, все перед тим. Ані незалежність у 91 році, ані помаранчева революція не були чимось таким, що трапилось ненароком. Так що це змусило багатьох західних політиків, зокрема американських, серйозніше поглянути на Україну. Що це не є безнадійний випадок, що це не є країна, яка приречена жити в авторитарних умовах».

Українці гордяться Революцією гідності. І нарікають на нерішучий Захід: санкції недостатні, летальну зброю не дали, безпеку гарантували на папері, але не змогли захистити.

Винницький: «На превеликий жаль, демократична адміністрація Сполучених Штатів під керівництвом президента Обами дещо консервативно змінює свою політику стосовно України. (І це, з української точки зору, не дуже радує.) Хотілося б, щоб політика Сполучених Штатів була більш схожа до політики Канади, де Канада була дуже активною впродовж цього року в підтримці всіх подій, які відбуваються в Україні. І хотілося б більше такої підтримки зі сторони Америки».

Рябчук: «Будьмо реалістами і не очікуймо занадто багато. Захід робить те, що може, я вважаю.

Американські парламентарі прийняли цілий ряд дуже важливих документів, резолюцій. І я вважаю, що політика американська загалом є раціональною і слушною, хоча українці мають багато підстав бути незадоволеними, українці завжди хотіли би більше: щоб і санкції були серйозніші проти Росії, і щоб допомога була ґрунтовнішою, зокрема, щодо озброєнь.

Заступник голови адміністрації президента України Валерій Чалий звертає увагу на важливість позиції США щодо України:

«Позиція Сполучених Штатів є абсолютно важливою для нас. Дуже багато говорилося про «Акт на підтримку свободи». Президент Обама підписав цей закон. Він відкриває нові можливості і з постачання зброї і введення нових санкцій проти агресора і з підтримки України. Дуже багато говорилося про постачання обладнання для оборони України. Зараз це є. І ми вдячні, що йде реальна співпраця і реальна взаємодія. Але найважливіше – це позиція США тримати єдність і солідарність з Україною усього світу. Особливо з Європейським Союзом. Цієї позиції США притримувалися відпочатку і до сьогоднішнього дня».

А тим часом Кремль з федеральних каналів переконує росіян: революцію в Україні фінансували Сполучені Штати. І весь нинішній кривавий конфлікт справа рук Заходу. Мовляв, Америка воює проти Росії, хоче відтягти Україну під свій вплив.

Винницький: «Американських інтересів в Україні немає. Отже, говорити, що це є якась американська війна, це безглуздя. Це безглуздя параноїка Путіна.

Те, що відбулося в 2014 році, настільки було шоком для Сполучених Штатів. Говорити про те, що Майдан фінансувався Америкою – якщо так, то я, очевидно, щось проґавив. Тому що як активіст Майдану я щось замало заробив. А фактично нічого не заробив».

Рябчук: «Україна далі перебуває на роздоріжжі цивілізаційному, і тут річ не в Америці і не в Росії. Очевидно, що вони мають свій вплив, ці країни. Причому це дуже різний вплив. Америка і взагалі Захід має вплив, який політологи окреслюють як soft power, м’яка сила. Тобто вона полягає у цивілізаційній привабливості, в принадності тієї моделі, яку вони пропонують, атракційності. Натомість Росія застосовує не так м’яку силу, бо в неї не так багато цієї м’якої сили, привабливості. Вона більше застосовує тверду, жорстку силу – мілітарну агресію, економічний тиск і шантаж».

Події року, що минає, увійдуть до підручників історії. української і світової. Аналітики впевнені: цивілізаційні зміни, точкою відліку яких став Майдан, впливатимуть на решту світу.

Винницький: «В основному 2014 рік це є рік України. І Україна стала суб’єктом сама для себе. Мені здається, що мова йде про певну внутрішню революцію, яка відбулася в Україні».

Рябчук: «Наша міжнародна репутація залежить насамперед від нас. Не тільки від того, як ми воюємо чи не воюємо на Донбасі, але й того, як ми боремося з корупцією в Києві, як ми проводимо реформи і так далі, від цього теж залежить міжнародна підтримка».

Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/experts-on-events-in-ukraine/2574861.html

Коментар Богдана Гордасевича: Як завжди аналіз поверховий, але принаймні реальний. А з цим висновком згоден повністю Рябчук: «Наша міжнародна репутація залежить насамперед від нас. Не тільки від того, як ми воюємо чи не воюємо на Донбасі, але й того, як ми боремося з корупцією в Києві, як ми проводимо реформи і так далі, від цього теж залежить міжнародна підтримка».

100%, 6 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Україна мала б запровадити санкції стосовно Росії

Україна мала б запровадити санкції і мінімізувати відносини з Росією

Надруковано 24.12.2014:  Радіо «Свобода»



Київ – Рік, що минає, у багатьох відношеннях став переломним для поступу української держави. Україна веде війну проти російського агресора і внутрішньої «п’ятої колони» за право повернутись до європейської спільноти народів. На цьому тлі політики, науковці і громадські діячі закликають розірвати стосунки з Росією як державою-агресором, і активізувати взаємини з ЄС і НАТО. Наскільки доцільна така категоричність, і як розвиватимуться українсько-російські стосунки?

Президент Петро Порошенко заявляє, що нормалізація стосунків з Росією можлива лише після повернення Криму і виведення російських військ та військової техніки з Донбасу. Відповідні заяви Порошенко робить під час міжнародних візитів і телефонних розмов із керівниками США та Євросоюзу.

Так, виступаючи перед депутатами Сейму Польщі 17 грудня. Порошенко, серед іншого, наголосив на необхідності створення новітньої системи європейської безпеки через агресію Росії проти України.

«Україна сьогодні перебуває фактично в стані війни. Росія анексувала Крим. Підконтрольні нашому східному сусіду незаконні збройні формування нарощують свою військову активність на Донбасі. Озброєння, військова техніка, які надходять із Росії, мають наступальний характер, і цим ми надзвичайно стурбовані… І в умовах, коли зруйновано політичну рівновагу, зруйновано стабільність в Європі, ми маємо шукати нові, спільні засоби забезпечення безпеки. І я говорю тепер не лише про Україну, яка зіткнулася з брутальною агресією», – наголосив президент України.

«Підкилимні» переговори тривають – експерти

Але, на думку незалежних експертів, Київ і Москва ведуть не публічні переговори, адже росіяни мають свої політичні й ділові інтереси в Україні, а українські олігархи не проти продовжити роботу на російському ринку. Тож ідейне, ідеологічне і ментальне «розлучення» України з Росією – процес складний, тривалий, тим більше, що Росія намагається відновити свій імперський статус, вважає київський історик і публіцист Сергій Грабовський.

«Візьмімо Британію та Ірландію. Ірландці боролись  за незалежність і воювали з британцями, і то була дуже жорстока війна з обох боків. Але і Британія, і Ірландія на сьогодні – демократичні держави, ось що важливо! Британія відмовилась від ролі імперії. Росія ж не є демократичною державою, і перспектив її перетворення на демократичну державу у найближчі десятиріччя немає. До того ж, Росія останнім часом активно відновлює себе у ролі імперії», – додав Грабовський у розмові з Радіо Свобода.

На думку експерта, за таких обставин ідеальним було би повне «розлучення» України з Росією, із збереженням людських і культурних контактів. Але цього не відбувається, визнав Грабовський.

«Тут є певна взаємопов’язаність економік, так просто від цього не відмовишся. А ще бізнесмени з України роблять у Росії свій ґешефт, значна частина нашого населення звикла дивитись російське телебачення, російські серіали і так далі», – зазначив фахівець.

Історик, політолог Олександр Палій вважає, що про наявність «підкилимних» домовленостей між Києвом і Москвою свідчить, серед іншого, небажання української сторони запроваджувати санкції проти російського бізнесу. Вимагаючи від західних партнерів жорстких санкцій проти Росії, сам Київ серйозних санкцій не вводить, зазначив Палій.

«Я вважаю, що санкції України проти Росії потрібні, вони мають звести спілкування між двома країнами, в економіці у тому числі, до статичного мінімуму. Тобто, до такого рівня, нижче якого економіка нормально вже не зможе існувати. Все інше треба безжально обрубати, тим більше, що Росія – ненадійний ринок», – наголосив Палій у розмові з Радіо Свобода.

Політолог, експерт Інституту світової політики Віктор Шлінчак у розмові з Радіо Свобода зазначив, що «розлучення» України з Росією все-таки має місце, і цей процес лише набиратиме обертів у наступному році. І сприяють цьому, серед іншого, невдалі особисті стосунки між керівниками двох держав.

«Міжособистісні стосунки між президентами України і Росії не залагодилися від початку. У Москві вважали і вважають, що нинішня українська влада нелегітимна і тому очікувати потепління у міжособистісних стосунках теж не доводиться», – вважає Шлінчак.

Соціологи: рівень позитиву до росіян в Україні знижується

Тим часом, майже половина українців добре ставляться до Росії, навіть не зважаючи на анексію нею Криму й розв’язаний на Донбасі воєнний конфлікт. Про це свідчать соціологічні опитування, проведені Київським міжнародним інститутом соціології. Його директор Володимир Паніотто повідомив журналістам, що в останні 5 років абсолютна більшість українців (до 80 відсотків опитуваних) до Росії ставились добре.

Після захоплення Криму хороше ставлення до Росії в Україні обвалилося з 80% до 52 відсотків.

«Незважаючи на війну і на жахливу ситуацію у східних областях країни, показник доброго ставлення до Росії впав ще тільки на кілька відсотків – і зараз до 48 відсотків наших громадян продовжують добре ставитися до Росії», – зазначив Паніотто.

На його думку, у разі продовження Москвою нинішньої антиукраїнської політики, в Україні зростатимуть антиросійські, або ж російськофобські настрої. І незабаром може статись так, що, як написала молода київська поетеса Анастасія Дмитрук, українці і росіяни вже «ніколи не будуть братами».


Передрук з "Радіо Свобода"
Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/article/2571839.html

Коментар Б.Г.: Моя позиція така сама: «Я вважаю, що санкції України проти Росії потрібні, вони мають звести спілкування між двома країнами, в економіці у тому числі, до статичного мінімуму. Тобто, до такого рівня, нижче якого економіка нормально вже не зможе існувати. Все інше треба безжально обрубати, тим більше, що Росія – ненадійний ринок», – наголосив Палій у розмові з Радіо Свобода.
Максимальна ізоляція України від РФ для утвердження самоідентичності, як ось з поляками значна ізоляція часів СРСР дала позитивний результат взаємопримирення і дружньої співпраці.


92%, 12 голосов

8%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Спецназ України може все

Спецназ України може відвоювати окуповані території (світова преса)

Надруковано 26.12.2014:  Радіо «Свобода»



Світові ЗМІ обговорюють потенційні переможні стратегії для української армії. Інші видання пишуть про переваги та можливі загрозливі наслідки приєднання України до НАТО. Тим часом, американський часопис опублікував жартівливу уявну переписку Санта Клауса з російським президентом Володимиром Путіним, який заявляє, що «Північний полюс взагалі-то є споконвічно російською територією».

Українська англомовна газета Kyiv Post пише про важливість для української армії загонів спеціального призначення. За словами видання, якщо Україна хоче відвоювати територію, яка наразі окупована російськими військами чи їхніми прибічниками, Київ має зосередитися на наданні загонам спецназу найкращої підготовки й озброєння, яке лише можна придбати за гроші. «Регулярні війська потрібні для утримування сил противника. Однак використання призовників чи добровольців для визволення окупованих територій може призвести до великої кількості цивільних і військових втрат, може завдати шкоди інфраструктурі та майну чи навіть спровокувати широкомасштабний контрнаступ. Українські спецсили можуть змінити цю динаміку», – пише газета.

Щоб це спрацювало, зазначає видання, члени спецназу мають пройти курс інтенсивного вишколу. З іншого боку, держава має забезпечити їм високі зарплатні та гарантувати їхнім родинам привілеї впродовж всього життя. Військові спецназу мають бути забезпечені найкращою доступною розвідувальною інформацією. «Групи з трьох-шести осіб мають отримувати специфічні завдання, скажімо: як зруйнувати транспортну систему ворога, вбити військових командирів чи підірвати склади припасів, при цьому створюючи хаос, який буде відлякувати добровольців від ворога», – підсумовує Kyiv Post.

Американський часопис Forbes пише про те, що Європі варто пам’ятати, що Росія залежить від продажу природнього газу до Європи, а не навпаки. Згідно з аудиторським звітом російського «Газпрому», на який посилається часопис, компанія продала Європі на шість мільярдів кубічних метрів газу менше у третьому кварталі 2014 року, ніж за той самий період 2013 року. Згідно цих даних, зазначає часопис, прибуток Росії від продажу газу Європі цього року знизиться на 10 мільярдів доларів. «Газпром» не може собі дозволити доларові втрати такого масштабу», – пише Forbes.

Крім того, аудитори «Газпрому» майже не говорили про російську залежність від українського ринку, незважаючи на те, що раніше Україна була приблизно настільки ж великим клієнтом компанії, як і Німеччина. Якщо Київ все ж таки запровадить реформи енергетичного ринку, які дозволять позбутися марнотратства енергії, «Газпром» може повністю втратити Україну, як клієнта. «Як говорять аналітики, посилаючись на останній аудит «Газпрому», беручи до уваги сьогоденну економічну реальність, це не найкращі новини для російської правлячої еліти», – підсумовує Forbes.

Американська газета Chicago Tribune запитує, чи потрібна Україна НАТО. Приєднання України до альянсу принесе низку серйозних переваг, але і потенційно загрозливі наслідки, зазначає видання. «Для Заходу стратегічною перемогою було б те, що чергова країна вирвалася з гравітаційного поля Росії. З іншого боку, вступ України до альянсу був би величезним зобов’язанням для 28 країн-членів», – пише газета.

Однак, перш ніж Україна може офіційно претендувати на членство, вона має стабілізувати свою економіку, зміцнити свої хиткі збройні сили та переконати декілька країн-членів НАТО у тому, що українське членство є вартим можливого зіткнення з Росією, зазначає видання. «США та їхні союзники мають зробити все можливе, щоб допомогти Києву переконати інших, що світ буде безпечнішим, коли Україна стане членом НАТО», – підсумовує видання.

Тим часом, американський часопис World Affairs Journal опублікував уявну переписку російського президента Володимира Путіна із Санта Клаусом, автором якої є американський політолог Олександр Мотиль. Перший уявний лист адресований Путіну, де Санта питає про долю колишнього українського президента Віктора Януковича. «Я не мав від нього жодної вістки вже більше ніж рік», – пише Санта.

Замість відповіді на запитання, Путін у своєму листі звинувачує Санту у тому, що його сані та олені неодноразово «порушували повітряний простір Росії», що «права російськомовних ельфів систематично порушуються», та що «Північний полюс взагалі-то є споконвічно російською територією». «PS: Віктор Янукович наполягає, що ви – змовник фашистського перевороту і просить вас перестати на нього полювати», – закінчує листа уявний Путін.

Передрук з "Радіо Свобода"
Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/ua-special-forces-can-free-donbas/2574732.htm

Коментар Б.Г.:Якщо в світі почали насміхатись з політичного лідера, то йому кінець. Це вже повне ла-ла-ла... А українська армія уся має стати спецназом - баласту там не потрібно.


89%, 8 голосов

11%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Отстранение главы "Укринтерэнерго" связано с отказом воровать

Отстранение главы &quot;Укринтерэнерго&quot; связано с отказом Игоря Романенко подписывать договор с кипрской компанией
Отстранение главы "Укринтерэнерго" связано с отказом Игоря Романенко подписывать договор с кипрской компанией.

Поставки российской электроэнергии могут вызвать такой же скандал, как и с южноафриканским углем, поскольку в схему поставок пытаются включить сомнительного посредника, на этот раз - кипрскую оффшорную компанию. Такое мнение высказал эксперт в области энергетики, член наблюдательного совета Института энергетических стратегий Юрий Корольчук.   

  По мнению Корольчука, лоббирование кипрской компании Perlisio Enterprises Limited  идет с украинской стороны, а не с российской. "Со стороны России требование было одно - обеспечить поставки электроэнергии в Крым", - отметил Корольчук. Он также не исключает, что разрешение Кабмина на импорт российской электроэнергии любым частным компаниям было подготовлено, в первую очередь, для допуска именно Perlisio - пишет РБК-Украина. 

Эксперт предположил, что отстранение главы "Укринтерэнерго" Игоря Романенко связано именно с его отказом подписывать данный договор и нежеланием повторить судьбу предыдущего руководителя Владимира Зиневича, который задержан по уголовному делу о закупках угля у ЮАР. "Видимо, Зиневича смогли убедить, что все будет хорошо. С Романенко этот фокус не прошел, он предпочел уйти, но не участвовать в коррупционной схеме", - подчеркнул Корольчук.

"Удивляет, что организация импорта электроэнергии из России проходит скрыто, закулисно. Нынешняя власть беспощадно критиковала подобные схемы в газовой сфере. А сейчас ввод подозрительных посредников в поставки электроэнергии - уже будто бы и нормальное дело.  Почему импортом со стороны Украины не могла бы заниматься государственная компания Укринтерэнерго, в чьи функции как раз входят импортно - экспортные операции в сфере энергетики. Зачем нужен посредник, догадаться несложно.  Участие кипрских посредников все больше снижает доверие к действиям правительства", - отметил эксперт.


Репліка із залу щодо рішення Кабміну

Репліка із залу щодо рішення Кабміну...
"Панове, затягніть паски!". 
Це непопулярно, мало того, непрофесіонально! Принаймні для економіста. Адже, на відміну, від прем*єр-міністра, ми, прості українці, років з 20 живемо у режимі затягнутого паску... вся економіка, що залишилась від радянського минулого вщент розрушена, завалена і розпорошена.
Якщо поляки затягували паски, коли їхня поляцька економіка ще якось так функціонувала, то наша вже давно за межею краху, і пан Яценюк і іже з ним, цього не розуміють, бо живуть не серед нас, а у штучній реальності депутатських комплексів.
Мовчати не можу, закликаю усіх, від кого залежить наше майбутнє, майбутнє України,  почати будувати економіку країни, будувати по-новому, розвивати бізнес, розвивати сільське господарство, те, що залишилось від промисловості, на новій основі.
Потрібно, на мій погляд, взяти за взірець американську модель лояльності до малого і середнього бізнесу, використати транші саме для цього розвитку, а не для наповнення власних кишень, залучати інвестиції і ПРИПИНИТИ війну на Сході!
Себто: не грати з Путіним у підігравки, а погнати з нашої землі!
Пану Порошенку хочу наголосити: з усіма не домовишся, перш за все, потрібно
 ПИЛЬНУВАТИ ВЛАСНИЙ НАРОД!
(© Риженко Тетяна,2014 на основі законів Політекономії!!!)
Слава Україні!

Усіх католиків зі святом Великого Різдва!!!


             Шановне товариство! Протягом багатьох століть ми святкуємо Величну подію людства - Різдво!!!
   І сьогодні усі католики світу зберуться у родинному колі,запалять різдв'яну свічку і будуть святкувати
   Велике Свято...Святкове Різдв'яне богослужіння з Ватикану можна буде подивитися на каналі УТ-1
   о 22 год.15 хв.
            І хоча наша Країна зараз переживає нелегкі часи,нехай возник Великого Різдва запалає у кож-
   ній оселі і подарує нам надію на мир. Нехай події,які відбуваються зараз,стануть для всіх нас вели-
   ким випробуванням і подарують нам єдність,милосердя та навчать самопожертві та повазі.
        
                                   



                                                 З Різдвом Вас хочу привітати -
                                                 Великою подією для нас,
                                                 Слова наступні вам сказати,
                                                 У непростий,важливий час:
                                                 Благополуччя,миру,процвітання,
                                                 Родинного тепла і майбуття,
                                                 І щоб здійснились сподівання,
                                                 Любові вам на все життя...


                       Гарних та мирних Вам Свят. Нехай Господь благословить кожну родину
                        і нашу Україну!!!

                                               З повагою до Вас Христина....                                     
         

Кордони українських земель XVII–XVIII століть

Кордони українських земель XVII–XVIII століть сягали далеко за нинішні



Останнім часом з уст російських високопосадовців лунають заяви, буцімто наші південні та східні області — це не Україна, а територія під назвою Новоросія, що освоєна була царською Росією, а в 1920-х роках подарована нам більшовиками. Про що ж свідчать історичні факти?

Колонізаційний поступ наших пращурів у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї відбувався вже за часів Київської Русі. А її спадкоємиця — Галицько-Волинська держава — в певні періоди свого існування мала вихід до Чорного моря від Дунаю до Дніпра. По-справжньому освоєння причорноморських та приазовських степів українцями розпочинається лише в добу козацтва. Запорозька Січ, укріпившись на дніпровських островах, з року в рік розширювала свій вплив, поволі обсаджуючи степ зимівниками та хуторами, що, власне, були прообразом нинішніх фермерських господарств.

А першопрохідцем у цих місцях був український князь Дмитро Вишневецький, котрий, скажімо, на території нинішньої Луганщини 1559 року «побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели ити под казанские места войною... Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского и четырех языков крымских ко государю прислал».

А 1589 року прийшли на Донець запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем. Тоді ж тут діяли черкаські, тобто українські, отамани Яків Лисий, Агей Мартинович. Тобто вже в другій половині XVІ ст. українське козацтво бере діяльну участь в освоєнні території майбутньої Слобожанщини, створюючи тут спочатку тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться на постійні пункти колонізації. Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють «лутчими черкасами», котрі вже прижилися в Осколі.

Треба сказати, що в багатьох випадках для московських воєвод було несподіванкою розселення українських уходників на тих землях, які вони вважали неосвоєними. Так, коли 1646 року князь Хилков приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати нове місто, до нього з’явилося кілька українців-пасічників, що жили по своїх пасіках на Мжі й інших річках. Вони розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок, таких пасік буде з 150 і що на кожній з них живе, як правило, по 5—6 чоловік. Проведене московськими урядниками слідство засвідчило, що в навколишній місцевості «литовские люди», тобто українці, побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу, Мерчику — всього більш як триста.

Закликаючи українське козацтво заселяти Дике поле, московський уряд намагався при цьому розпорошувати його, щоб компактне військо не стало небезпечною силою у внутрішній політиці його держави. Вже, скажімо, 1649 року прикордонним воєводам рекомендувалося козаків одружених і сімейних відсилати невеликими партіями на службу в «українські» міста від кримської сторони, а одиноких відправляти на Дон, а з боку Литви (тобто України. — Авт.) нікого не лишати, щоб не було «ссоры».

Після Берестецької битви інструкція була такою: розсилати емігрантів на постійне проживання невеликими партіями, а коли б приходили великими групами — висилати на Волгу, до Симбірська й інших міст, а в прикордонній смузі не лишати. Понад те, цар пропонував тоді гетьманові Богдану Хмельницькому замість прийняття під свою оборону й надання допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої перейти з усім Військом Запорозьким на московську територію й оселитися на Дону поряд з Військом Донським. Запрошуючи «лутчих людей», тобто кваліфікованих спеціалістів, московська адміністрація вимагала від них, щоб вони переходили на нове місце «со всем, что у них есть — с лошадьми и с коровы».

Хто освоював нові території, на які нині претендують наші сусіди, переконливо свідчить, скажімо, перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і всі козацькі. Авторитетний російський дослідник Олександр Клаус у своїй фундаментальній праці «Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России» змушений був заявити: «Нынешняя Харьковская и южная часть Воронежской губернии входили в состав особого наместничества, переименованного в 1796 году в Слободскую Украину. Здесь, в слободах, по системе Дона и Донца, водворялись казаки — выходцы из Заднепровской, в это время польской Украины. Русское оседлое население было весьма редкое даже в большей части нынешней Саратовской губернии».

Мабуть, саме таке співвідношення населення Слобожанщини спричинило до більш-менш стійкого балансу українців. Тут аж до кінця XІX ст. (перепис 1897 року це свідчив) з 2 492 316 жителів Харківської губернії українців було 2 099 411. У Воронезькій губернії з 1 967 054 вони становили майже половину — 854 093, у Курській — 523 277 із загальної кількості 1 604 515. В Острогозькому повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців, Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському — 60.

Така ситуація була і на Херсонщині. Наприклад, «Ведомость, учиненная о переселившихся Херсонской провинции и уезда жителей в городе Херсоне» від жовтня 1779 року вказує, що першими жителями цього міста були: «Филипп Таран, Степан Шкура, Яков Нотка, товарищ его Тимофей Лях, Иван Гаркуша... а поелику в городе учреждение еще купечеству и мещанам нет, то и остаютца в прежнем звании по учреждении ж оного намерение имеют записатца мещанами».

Схоже було і з формуванням Чорноморського флоту: за повідомленням князя Потьомкіна від 19 липня 1788 року, Чорноморська ескадра тоді складалася з «200 менших гребних суден у кожному по 60 запорожців... Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000, на чолі з їх отаманом Сидором Білим».

Тож цілком закономірно, що наприкінці XVІІІ століття на півдні України переважну більшість становлять українці — 71,5 відсотка від усього населення. І це в той час, коли Запорозька Січ уже була розгромлена і значна кількість козаків помандрувала за Дунай і на Кубань, а на їхні вольності вселяли етноси з усієї Європи.

Цей процес продовжував посилюватися у пореформенні часи. Як свідчить статистика, у 1861—1897 роках на півдні оселялися переважно українці. Так, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість — 8764 особи — становили мігранти з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини та інших українських земель. В Олександрівському повіті цієї ж губернії вихідців з інших регіонів України налічувалося 6871 за загальної кількості переселенців    11 341 особа. Зауважимо, що, крім того, в містах тодішньої Катеринославщини оселилося ще 31 205 осіб з Київщини, Поділля, Чернігівщини, Харківщини, Волині і Полтавщини.

З цих українських регіонів ішов потік переселенців також до Таврійської губернії. Скажімо, серед 28 914 чоловік, що оселилися в 1861—1897 роках у Мелітопольському повіті, волинян було 132, киян — 3012, подолян — 647, полтавців — 7238, харків’ян — 2410, чернігівців — 3465, тобто загалом майже 17 тисяч. Така ж ситуація спостерігалася в Бердянському, Дніпровському повітах Таврії. Більшість переселенців прибували сюди з Полтавської губернії.

Щодо Херсонщини, то тут оселялися переважно вихідці з Київщини і Поділля. Зокрема, серед  24 712 переселенців, що прибули до Херсонського повіту, киян було 7490 осіб, подолян — 1886, полтавців — 7611, чернігівців — 2254; в Одеському повіті відповідно — 2743, 1303, 799, 360; в Ананьївському — 462,    11 303, 306 і 832, Тираспільському — 1108, 3615, 148 і 287. Тут, як і вище, звісно, не враховано українського населення, що переселилося з Воронезької, Курської та інших губерній.

Перепис 1897 року засвідчив, що українці цілковито переважають інші етноси в південних районах України.

Так, в Олександрівському повіті проживало 224 122 українці, Маріупольському — 117 206, Дніпровському — 156 151, Херсонському — 323 627, Тираспільському — 80 049. Лише в Одеському повіті українці за чисельністю посідали в той час третє місце (133 474), поступившись росіянам (228 436) і євреям (134 020).

Карта етнічних українських земель, складена  1935 року англійським дослідником Ланселотом Лоутоном ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Треба також наголосити, що компактне розселення українців на сході сягає значно далі за нинішній державний кордон — аж до Дону. Навіть найперше поселення козаків там пов’язують з приходом відділів князя Дмитра Вишневецького. І всі свої українські традиції запорожці повністю переносять на береги Дону. Скажімо, свою нову столицю — Черкаськ — вони розбудовують за планом Запорозької Січі. За зразком останньої, яка була заснована на Хортиці, запорожці обрали для облаштування свого центру на Дону Лисячий острів. Крім того, як і в Запорозькій Січі, всередині укріплення розміщувалися курені: «в самом нутре города находилось шесть станиц» — перша і друга Черкаські, Середня, Павлівська, Прибилянська і Дурнівська. Інші потім влаштовувалися поза межами укріплення.

І провідну роль у подальшому формуванні Донського козацького війська продовжували відігравати саме українські козаки, про що є велика кількість архівних документів. Зокрема, запорозький старшина Олексій Шафран свідчив з цього приводу в Посольському Приказі Московської держави в 1626 році: «...Живет де он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарыщи живут по 5-ти и по 6-ти; а всех де их на Дону есть с 1000 человек. А в Запорогах де донских казаков также много: мало не в полы того, сколько их. Только живут переходя: они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним, и живут сколько где хто хочет. А повелось де у них то с донскими казаками изстари, что меж себя сходятця и живут вместе в одних куренях».

Важливим свідченням у розповіді Олексія Шафрана є те, що запорозькі козаки, перебравшись на Дон, продовжували мати за свій релігійний центр Київ, куди вони постійно приїжджали, щоб матеріально підтримувати українську православну церкву: «А з Дону де он поехал был с товарыщи в Киев для того, что в Киеве не бывал давно. А се они оброчники (хотели) обложить в Киеве соборной церкви образы и кадило устроить серебряно, и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали 10 фунтов».

Поповнення донського козацтва за рахунок українців продовжується і в наступні роки. Так, донський військовий отаман Михайло Татарин свідчив у Москві 1638 року, що «всех де донских атаманов и казаков ныне будет з 10 000 человек, опричь запорозских черкас. А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10 000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди».

Поставивши Донське козацьке військо у свою повну залежність після придушення його виступів у ХVІІ—ХVІІІ століттях, російський уряд, однак, не міг заспокоїтися, оскільки певну самостійність проявляло українське козацтво. Добившись від Кирила Розумовського зречення гетьманської булави 1764 року, царське самодержавство створює Новоросійську губернію на землях, що належали нашому козацтву.

А використавши запорожців у своїх війнах із Туреччиною, Катерина ІІ ліквідовує 1775 року Запорозьку Січ. Пізніше всі землі — від Дністра до Дону — були включені до складу Катеринославщини.

Справжня територія незалежної України (за Брестським миром, жовтень 1918 р.) ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Карта зберігається у фондах Львівського історичного музею.

На карту 1918-го, видану в Австрії, вперше нанесли державні кордони України, які були визнані Росією після мирного договору з Україною від 1918 року.

На карті написано — «Карта України 1918 року». На ній нанесено межі УНР станом на жовтень 1918 року. Тоді українській державі належала Східна Слобожанщина (сучасна Курська і Воронезька області — клин тягнувся на 250 кілометрів) і Крим.

Історик Іван Сварник вважає цю карту сенсаційним документом, тому що це перша карта України як держави, на ній уперше було нанесено державні кордони.

Карти України 1918 року цілеспрямовано знищували за радянських часів, і за їх зберігання можна було отримати до 10 років ув’язнення.

Щоправда, 1888 року Ростовський і Таганрозький повіти було з політичних мотивів передано з її складу до Війська Донського. Однак, як тільки впав царський режим, ці регіони виявили бажання повернутися до складу проголошеної Української Народної Республіки. З цього приводу було підготовлено навіть окремий меморандум: «Населеніе городов Таганрога и Ростова не примирилось с указанным искусственным включеніем их в Донскую Область, всегда чувствовало себя ея пасынком и не оставляло мысль о выходе из подчиненія Новочеркасску путем возстановленія прежняго положенія или созданія новой губернії — Пріазовской — с Ростовом во главе. Населеніе уездов и Таганрогскаго Округа в особенности, как состоящее из малороссов, всегда враждебно относилось к чуждому им казачьему духу».

Проте з Нижнього Подоння, освоєного українцями, російські більшовики 1920 року забрали Ростовський повіт, а 1924-го — Таганрозький і Олександрово-Грушевський.

Вважаю, ці факти дають відповідь щодо так званого новоросійського походження українських етнічних територій.

Володимир СЕРГІЙЧУК, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

Етнографічна карта українського народу з історико-етнографічної монографії «Українці». Редакційна колегія: К.Г. Гуслистий, Ф.С. Лось, М.Т. Рильський (голова редакційної колегії), Г.Ю. Стельмах, С.П. Толстов. Видавництво Академії Наук Української РСР. Київ — 1959.

Землі і кордони України у 20-му столітті і раніше

 Встановлення східного кордону УСРР в 1919—1925 роках (історико-правовий аспект)
 
Публікація присвячена характеристиці міжнародних нормативно-правових договорів із встановлення східного кордону між УСРР і РСФРР у період перших років радянської влади в Україні (1919—1925).
 
Це наукове дослідження підготували:

Олег ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України;

Валерий КАПЕЛЮШНИЙ, доктор історичних наук, професор кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

Олександр ВОВК, кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Редакція вважає за необхідне ознайомити громадськість з таким важливим матеріалом.
додаткова інформація http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=363583


Публікація присвячена характеристиці міжнародних нормативно-правових договорів із встановлення східного кордону між УСРР і РСФРР у період перших років радянської влади в Україні (1919—1925).

У сучасній Україні відбуваються значні економічні перетворення та соціально-політичні зміни, що суттєво впливають на процес формування нової правової парадигми. Цей процес має свої як об’єктивні закономірності, так і суб’єктивні передумови. Розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, банківської справи та інфраструктури потребує подальшого стабільного юридичного забезпечення. Необхідні зміни і у сфері освіти, науки та охорони здоров’я вимагають величезних матеріальних коштів, отримання яких залежить сьогодні багато в чому від встановлення суспільного і політичного миру в Україні, укріпленні її економічної могутності, забезпеченні всіма засобами цілісності та недоторканності території в межах наявного кордону.

Державна територія та сухопутний і морський кордони сучасної України склалися, історично формуючись протягом тисячоліть, хоча не зовсім збігаються з її етнічними межами. Віками український етнос був розділений кордонами різних держав, що не могло не мати негативного значення для можливостей його консолідації та формування почуття єдності. Перебування окремих частин українства під владою країн із різними пануючими культурами, релігіями, мовами, особливостями державного устрою та суспільними інститутами мало неминучий наслідок — формування значних відмінностей у ментальності населення різних регіонів України. Сьогодні в межах державних кордонів України об’єднано майже всі етнічні українські землі. Однак великі терени етноукраїнських земель разом з етносом, який їх населяв, у різні часи і з різних причин опинилися в складі інших держав та перебувають в них і досі. До речі, ніколи в минулому, крім часів Київської Русі, кордони України не включали всі українські етнічні землі. Втрата державної території призводить до втрати державності.

Правовий статус сучасного кордону нашої держави визначається згідно з чинним законодавством, насамперед статтею 1 Закону України «Про державний кордон України» 1991 року: «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору» і статтею 5 Закону України «Про правонаступництво України» 1991 року: «Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України». Проте законодавство України, яке ґрунтується на міжнародному праві, засвідчує, що для остаточного визначення кордонів між сусідніми державами необхідно укладення міжнародних договорів: «Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» — стаття 2 Закону України «Про державний кордон України» 1991 року. Договором між Україною і Російською Федерацією про україно-російській державний кордон від 28.01.2003 р. (ратифікований Верховною Радою України 20.04.2004 р., набрав чинності 23.04.2004 р.) офіційно зазначено: «Українсько-російський державний кордон проходить так, як це зазначено в Описі проходження державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 1) і зображено суцільною лінією червоного кольору на картах державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 2). Опис і карти державного кордону, які додаються до цього договору, становлять його невід’ємну частину» [3]. Загалом договірно-правова база україно-російських взаємовідносин на сьогодні становить 377 міжнародних документів, які регулюють чималий обсяг питань двобічної співпраці держав, включаючи економічну, торговельну, наукову, гуманітарну та інші галузі. Проте останнім часом реалізація низки документів суттєво ускладнена, що обумовлено загальним напруженим політичним та економічним станом україно-російських стосунків. Однак східний кордон між двома сусідніми незалежними державами досі не демаркований, тобто за спільним погодженням робота з проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками згідно з договорами про делімітацію кордонів і доданими до них картами та описами через низку об’єктивних і суб’єктивних причин на сьогоднішній день не здійснена. Для розв’язання цієї гострої і нагальної проблеми необхідні не тільки політична воля та правове і практичне забезпечення, а й глибокі історико-правові знання процесу формування сучасних кордонів України.

Метою наукового дослідження цієї статті є охарактеризування на основі історичних фактів сукупності низки послідовних дій, спрямованих на правове оформлення східного кордону між радянськими республіками Україною і Росією в 20-х роках ХХ століття. Новизна теми обґрунтовується тим, що хоча окремі питання, пов’язані з генезисом оформлення кордонів УРСР, розкривалися у науковій літературі останніх років, зокрема у працях Володимира Сергійчука «Етнічні межі і державний кордон України» (К., 2000), Василя Грицака «Правова характеристика адміністративно-територіального устрою українських земель у період з 1917 по 1991 рр.» (К., 2004), Володимира Кузьменка «До історії формування північно-східного та східного кордонів України (1917—1925 рр.)» (Х., 2005), Олени Бойко «Територія, кордони і адміністративно-територіальний поділ Української держави Гетьмана П. Скоропадського (1918)» (К., 2009), Ростислава Сосси «Картографування адміністративно-територіального устрою радянської України в 1921—1930 рр.//Вісник геодезії та картографії, 2009, 6, Ярослави Верменич «Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. У двох частинах. — К., 2009 рр., публікаціях секретаріату Кабінету Міністрів України, присвячених історії та сучасності адміністративно-територіальоного устрою України (Адміністративно-теориторіальний устрій України. Історія та сучасність. — К., 2002. — 270 с.; Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування. — К., 2007. — 365 стор. тощо) та інших, однак в історико-правовому аспекті етапи формування східного україно-російського кордону УСРР у 20-х роках ХХ століття детально не досліджувалися.

У цьому контексті слід відзначити велике значення для науки дослідження доктора географічних наук Ростислава Сосси, присвячені історії картографування адміністративно-територіального устрою України в різні періоди її розвитку, а саме періоду 1921—1930 років. Так, на початку 1924-го в Харкові було створено Українське геодезичне управління (УГУ) як республіканський територіальний підрозділ Вищого геодезичного управління (створений 15 березня 1919 року в Москві). У цей період було видано різні варіанти карт адміністративно-територіального устрою України. Слід зазначити, що політико-адміністративні та адміністративні карти території радянської України 1921—1922 років відображали адміністративний устрій, що залишився з часів Російської імперії. Це губернії, повіти, волості. У травні 1920 року територія УСРР складалася з 12 губерній — Волинської, Донецької, Запорізької, Катеринославської, Київської, Кременчуцької, Миколаївської, Одеської, Подільської, Полтавської, Харківської, Чернігівської. Сільські ради як місцеві органи радянської влади відображення на картах не знайшли.

Передумовою договірного встановлення східного кордону УСРР з РСФРР були революційні події 1917—1918 років та відродження української національної державності. Перша світова війна прискорила політичні зміни в Центральній і Східній Європі. Складні державотворчі процеси охопили всю українську етнічну територію. 4 березня 1917 року було сформовано представницький орган українських політичних сил — Центральну Раду. І Універсал Центральної Ради від 10 червня 1917 року проголосив організацію автономного ладу. Російський Тимчасовий уряд згодився визнати автономний статус України з дев’яти губерній у межах п’яти: Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і Чернігівської (без Мглинського, Стародубського, Суразького і Новозибківського повітів), а Центральна Рада зголосилась лише тимчасово визнавати державну територію в таких межах. Населення інших українських земель, що перебували поза юрисдикцією Центральної Ради, через органи самоврядування масово виявляло бажання ввійти до складу української автономії. 13 листопада Рада вирішила поширити свою владу на інші українські землі: Холмщину, Катеринославщину, Херсонщину, частину Курської і Воронезької губерній. 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом було проголошено утворення Української Народної Республіки як держави у федеративному зв’язку з Росією. Зазначалося, зокрема, що «...до території Української Народної Республіки належать землі, заселені у більшості українцями:

Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР як щодо прилучення частини Курщини, Холмшини, Воронежчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлено за згодою організованої волі народів». Міжнародні відносини і внутрішнє становище України штовхали Центральну Раду до подальших важливих дій. 9 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було врочисто проголошено повну самостійність УНР, що започаткувало новий етап державно-політичного життя України. Після укладення між УНР, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з другого, 9 лютого 1918 року мирного договору, німецько-австрійські війська (як союзні) зайняли територію України і встановили на її східних рубежах з радянською Росією демаркаційну лінію.

Гетьман Павло Скоропадський, який прийшов до влади в Україні після розпуску Центральної Ради УРН 29 квітня 1918 року, ставив питання про організацію державної території згідно з етнічним розселенням українців. 23 травня 1918 року в Києві розпочалися україно-російські мирні переговори, одним із питань яких було визначення кордонів між РСФРР та Українською державою. Українська делегація відстоювала включення до складу республіки низки районів Курської та Орловської губерній, населених переважно українцями. Гострі дебати двічі переривалися. Делегації ніяк не могли домовитися, як розділити Донбас. Фактичною межею між двома державами стала та сама демаркаційна лінія, встановлена на основі угод між німецькими й українськими військами, з одного боку, та військами радянської Росії — з другого: Сураж—Унеча—Стародуб—Новгород-Сіверський—Глухів—Рильськ—Колонтаївка—Суджа—Беленіхіне—Куп’янськ. Це була нейтральна зона завширшки 10 кілометрів, обмежена лінією розташування української та російської сторін. Дипломатичними зусиллями до Української держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії — до Чернігівщини, інші українські повіти Курської губернії (Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії — до Харківської губернії України. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) у складі Української держави. Останніми було приєднано Холмщину, Підляшшя, Берестейщину, які склали одну губернію. У вересні 1918 року Крим увійшов до складу Української держави на правах автономії. Хоча входження Криму і було юридично оформлено, проте остаточно українська влада на півострові не утвердилася через загострення політичної ситуації. На користь Української держави було розв’язано і територіальний спір з Донським урядом. Старий кордон між Донською областю та українськими губерніями було зміщено так, що до України відходив Маріуполь з околицями. Підтримуючи українські сили Кубані, гетьманський уряд проектував входження цієї етнічно української області до складу України на федеративних засадах. Найскладнішим було територіальне розмежування з Радянською Росією. Українська делегація віддавала пріоритет етнічному принципу. Посилаючись на авторитетні історичні та етнографічні дослідження, гетьманський уряд добивався проведення кордону по лінії переважаючого розселення українців. Юридичні науки і політологія першої третини ХХ століття визначали такі чинники, необхідні для виникнення та існування держави, як встановлена територія; стале населення; влада, що самостійно править територією та населенням; дипломатичне та міжнародно-правове визнання держави іншими державами, внаслідок чого вона стає суб’єктом міжнародного права. За часів Української революції усім цим чинникам відповідала лише українська державність часів Гетьманату П. Скоропадського.

На ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові 10—14 березня проходить процес прийняття першої Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки, яка розповсюджувала свою юридичну силу спочатку на території, що перебували під контролем Червоної армії. Саме в цей час відбуваються події, які можна вважати за початок правового встановлення радянського україно-російського кордону. 10 березня 1919 року Рада Народних Комісарів УСРР на порядку денному заслухала «Питання про кордони з Російською Республікою» та прийняла ухвалу: «Договір про кордони з Російською Соціалістичною Федеративною Республікою, підписаний тов. Івановим у Москві, затвердити». Як зазначає Геннадій Єфименко, ні зміст Договору, ні навіть вказана резолюція не були оприлюднені. Далі Г. Єфименко пояснює, що перед цим, 25 лютого 1919 року, в Москві відбулося засідання комісії під офіційною назвою «Міжвідомча нарада з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною». Представник України Андрій Іванов наголошував на тому, що Білгородський та Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно. Не заперечуючи цю аргументацію, представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що доцільніше підходити «з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. У тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому». Остаточно аргументи на користь українського підпорядкування цих повітів були знешкоджені головою наради посиланням на телеграму Раковського від 16 лютого 1919 року. Рішенням наради кордони між Україною та Росією, за винятком північної частини Чернігівської губернії, були затверджені довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній, які визначила українськими Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом, а Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом. Ці положення і стали основним змістом Договору про кордон з РСФРР, який був затверджений українським Раднаркомом 10 березня 1919 року.

Г. Єфименку не вдалося віднайти такого ж формального рішення уряду РСФРР про кордон з Україною. Загалом підхід Кремля до цього питання засадниче відрізнявся — УСРР там не розглядали як щось відокремлене від Росії, а оприлюднення договору могло дати зайвий поштовх таким нелюбим у Кремлі «самостійницьким» настроям в Україні. Ймовірно, саме з цієї причини договір не був опублікований і в УСРР. Тобто кордон між двома державами визначався не за етнічним, як цього добивався П. Скоропадський, а за адміністративним принципом Центральної Ради. Розмежування здійснювалось за примітивним принципом: якщо в більшій частині губернії разом із губернським центром домінує одна нація, то і вся губернія належить до цієї республіки. Державний кордон з Російською Республікою пройшов переважно по східній і північно-східній межах колишніх Таврійської, Катеринославської, Харківської губерній. Найбільші зміни відбулися на чернігівсько-російському пограниччі, де на користь Росії відійшли чотири повіти: Суразький, Новозибківський, Білгородський і Грайворонський. Етнічно українські райони Курської і Воронезької губерній теж опинилися поза межами УСРР.

Після прийняття березневої Конституції 1919 року дружні відносини між УСРР та іншими радянськими республіками укріплюються. Так, 1 червня 1919 року було прийнято Декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі для боротьби проти імперіалістів. 28 грудня 1920 року був ухвалений Союзний робітничо-селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою. Саме завдяки цьому договору та резолюції VІІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих, селянських, червоноармійських і козачих депутатів (28—29 грудня 1920 рік) «Про важку індустрію» до складу УСРР (замість чотирьох повітів Чернігівської губернії) було включено Таганрозький та Шахтинський округи Області Війська Донського. Проте в самих договорах нічого немає про визначення кордонів між союзними державами. Загалом на початку 20-х років ХХ століття, як зазначає В. Кузьменко, ініціатива у справі врегулювання кордонів між УСРР та РСФРР належала безпосередньо українському населенню прикордонних російських територій. Місцеві органи влади намагались використати права, надані їм декретом РНК РСФРР від 27 січня 1918 року «Про визначення кордонів губернських, повітових та ін.», відповідно до якого питання про зміну кордонів губерній, повітів та волостей мали вирішуватись місцевими радам. Тільки 21 лютого 1922 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив декрет «Про адміністративно-територіальний поділ України», де в пункті 1 категорично вказувалось: «Заборонити Губвиконкомам, аж до закінчення районування України і повітвикокомам будь-які зміни адміністративного поділу». Крім того, слід зазначити, що після укладення Договору про кордон з РСФРР 10 березня 1919 року в західних прикордонних районах Росії (Брянщина, Курщина, Воронежчина, Донщина та Кубанщина) з Україною залишилися місця компактного проживання українців, які бажали жити в УСРР, приймаючи відповідні рішення в місцевих органах влади. Спочатку законодавчі та виконавчі органи радянської України не виявляли належної уваги численним зверненням українських громад з території Росії, бо були заклопотані юридичним оформленням СРСР. Тільки після прийняття Конституції СРСР на ІІ Всесоюзному з’їзді Рад 31 січня 1924 року Рада Народних Комісарів УСРР упритул наблизилась до розв’язання нових територіальних проблем на східних зовнішніх кордонах із радянською Росією. Намагаючись задовольнити численні побажання українського порубіжного населення РНК України підготувала законопроект «Про зовнішні кордони УСРР». Центральний Виконавчий Комітет СРСР для обговорення запропонованого РНК УСРР проекту створив «Комісію по врегулюванню кордонів між УСРР і РСФРР», яка розпочала свою роботу 1 липня 1924 року. Комісія в основу врегулювання кордонів між УСРР і РСФРР, як було зазначено, поклала «принцип етнографічний в сенсі приєднання до даної республіки безпосередньо прилеглої до її території, заселеної в абсолютній або відносній більшості населення національності даної республіки». У процесі робіт Комісії було встановлено, що кордони між УСРР і РСФРР підлягають, за заявою представників УСРР, врегулюванню шляхом включення до складу УСРР території РСФРР, а саме:

1) від Гомельської губернії — одна волость Новозибківського повіту;

2) від Брянської губернії — 11 сіл у Севському і Трубчевському повітах;

3) від Курської губернії:

а) 10 волостей Путивльського повіту,

б) 7 волостей Рильського повіту,

в) 7 волостей Суджанського повіту,

г) 15 волостей Грайворонського повіту,

д) 1 волость Обоянського повіту;

е) 14 волостей Бєлгородського повіту (цілий),

ж) Корочанський повіт (теж цілий),

з) 8 волостей Н.-Оскольського повіту;

4) Від Вороніжської губернії:

а) Валуйський повіт,

б) Острогожський повіт (півд. частина),

в) Россошанський повіт,

г) Богучанський повіт,

д) Павловський повіт (півн.-зах. і півд.-зах. частини),

е) Калачаївський повіт (частина).

Із другого боку, представники РСФРР вважали можливим здійснити лише часткове виправлення кордонів, яке зводилося до такого:

1) від Гомельської губернії — 1 волость Новозибківського повіту збігається із заявкою УСРР);

2) від Брянської губернії — 11 сіл у Севському повіті (також);

3) від Курської губернії:

а) 11 волостей Путивльського повіту (збігається із заявкою УСРР),

б) по іншим повітам провести лише невеликі виправлення кордонів в межах не більше волості;

4) від Вороніжської губернії також невеликі виправлення у Валуйському повіті.

За рішенням комісії до складу УСРР було включено:

1) незначні території Гомельської та Брянської губерній;

2) Путивльський повіт Курської губернії;

3) Кринічевську волость Суджанського повіту Курської губернії;

4) Грайворонський повіт Курської губернії, за виключенням Бутовської волості;

5) весь Белгородський повіт Курської губернії в межах 1920 року;

6) Нехлюдівську, Кунинську, Зимовську, Нечаєвську волості Корочанського повіту Курської губернії;

7) Троїцьку, Буланівську, Слоновську волості, Новооскольського повіту Курської губернії;

8) Валуйський повіт Вороніжської губернії.

Усі інші заявки УСРР було відхилено. Протести представників УСРР і РСФРР визнані Комісією безпідставними. Проект постанови союзної паритетної комісії 30 листопада 1924 року передано на розгляд Політбюро ЦК ВКП (б), де він зазнав подальших змін.

16 жовтня 1925 року Президія Центрального Виконавчого Комітету СРСР, на основі Висновку Комісії по врегулюванню кордонів між УСРР і РСФРР та Рішення Політбюро ЦК ВКП (б) (з доповненнями й уточненнями) з цього питання, прийняла постанову «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою». В постанові зазначено, що Президія Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР згідно з пунктом «б» ст. 1 і ст. 6 Конституції Союзу РСР постановляє: «В состав Украинской Социалистической Советской Республики передаются следующие части территорий Российской Социалистической Федеративной Советской Республики:

а) Семеновская волость Новозыбковского уезда Гомельской губернии;

б) селение Знобь Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии:

в) Фатевиж, Барановка, Демьяновка, Муравейное, Толстодубово (бывшей Лемешковской волости) и Сельцо-Никитское, Сытное, деревня Грудская (бывшей Подыводской волости);

г) весь бывший Путивльский уезд (с г. Путивлем), за исключением бывшей Крупецкой волости в старых ее границах;

д) бывшая Криничанская волость быв-шего Суджанского уезда Курской губернии,

е) южная часть Грайворонской волости Грайворонского уезда, Курской губернии;

ж) южная часть Муромской волости, Белгородского уезда, Курской губерниии

з) Троицкая волость и часть Уразовской волости, Валуйского уезда Воронежской губернии».

Як компенсація на користь Росії у цьому рішенні зазначено, у п. 4: «Передаются в состав Российской Социалистической Федеративной Советской Республики нижеследующие территории Украинской Социалистической Советской Республики:

а) Федоровский, Николаевский (с г. Таганрогом), Матвеево-Курганский, Советинский, Голодаевский районы и восточная часть Екатеринославского района Таганрогского округа;

б) Глубокинский, Ленинский, Каменский, Усть-Белокалитвенский, Владимирский, Сулинский, Шахтинский (с г. Шахты) районы и части территории Сорокинского и Алексеевского районов Шахтинского округа».

Східні кордони України з РСФРР пройшли лінією: Глухів—Білопілля—Краснопілля—Золочів—Волчанськ—Троїцька Марковка—Краснодон—Новоазовськ—Північний берег Азовського моря.

Найбільш детально в постанові «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» виписано лінію південно-східного кордону з Росією в районі Шахтинського і Таганрозького округів. У пункті зафіксовано: «В связи с переходом указанных в п. 4 настоящего постановления Шахтинского и Таганрогского округов Украинской Социалистической Советской Республики к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике считать границы между Украинской Социалистической Советской Республикой и Российской Социалистической Федеративной Советской Республикой в силу настоящего постановления по следующей линии: Сорокинский район рекой Северный Донец разбивается на две части, из коих северная отходит к РСФСР, а южная остается в пределах УССР; далее граница идет по реке Северный Донец вплоть до впадения в нее р. Б. Каменка. Станица Гундоровская в установленных границах землепользования отходит к РСФСР, причем при установлении внешних границ землепользования ст. Гундоровской рудники не входят в черту и остаются за УССР. Дальше граница идет по р. Б. Каменка, причем хутора Н. Шевырев и Плешаков отходят в РСФСР, а хутора Власов и Королев остаются за УССР с тем, что землепользование всех этих хуторов остается без изменения до производства землеустроительных работ. Далее граница идет между землепользованием совхоза «Красная Могила» (бывш. Провалье) и хуторами Каволевка, Платово и Гуково, отсюда граница идет по меже С. Криничанской (б. Бирюково), захватывая хутор Добрыднев, т. е. по границе Шараповского района. Далее, проходя по территории Алексеевского района и оставляя в пределах УССР землепользование ст. Остежовой и хуторов Н. Ефремовского, Н. Александровского и В. Тузловского, границы доходят до Таганрогского округа и, проходя по старой окружной границе Шахтинского и Таганрогского округов на протяжении пяти верст, по направлению р. Тузлово по районной границе между Голодаевским и Дмитровским районами до реки Миус. Далее граница идет по р. Миус по границам землепользования между селами Мариновкой, Григорьевкой и Голодаевкой так, что с. Мариновка и Григорьевка остаются в пределах Украинской Социалистической Советской Республики, а с. Голодаевка отходит к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике. Проходя далее по границе землепользования немецких колоний Вищлеровки, Мариенгейм и Густав Фельд, причем эти колонии отходят к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике, граница идет по Амвросиевской районной границе до речки Средний Еланчик. Далее граница устанавливается по землепользованию села Покрово-Киреевка, хуторов Екатеринославского, Слюсарево до балки Грузский Еланчик, оставляя северо-западную часть Екатеринославского района в пределах УССР. Далее граница идет по балке Грузский Еланчик вплоть до границы Мариупольского округа». Швидше за все, така скрупульозна лінія кордону вказана через те, що ці округи протягом семи років переходили декілька разів то до однієї, то до іншої республіки. Через те, що кордон було встановлено без дотримання етнографічного принципу, поза межами республіки на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилось понад 2 мільйони етнічного українського населення, яке було розташоване компактними масами в Курській, Воронезькій губерніях і Північно-Кавказькому Краї. Про це було вказано в резолюції ЦК КПУ (б) після ознайомлення з результатами перепису населення 1926 року.

Те, що постанова від 16 жовтня 1925 року «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» в подальшому уточнювалась, видно з наступних дій влади. Так, 19—24 жовтня 1928 року Президія ЦВК Союзу РСР розглянула питання про врегулювання кордонів УСРР и РСФРР в районі Брянської, Курської та Воронезької губерній та постановила: «1. Во изменение постановления Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г. а) включить в состав УССР, кроме частей территорий РСФСР, указанных в постановлении Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г., следующие населенные пункты РСФСР: сел. Рашковичи, Смокаревка Хинельской волости Севского уезда Брянской губернии, сел. Старицы, Прилепки и Огурцово Муромской волости Белгородского уезда Курской губернии, сел. Великая Рыбица, Мирополье, Студенки, Запселье, Пенянки, Александрия, Васильевка и Новая Деревня Миропольской волости Грайворонского уезда той же губернии; б) не включать в состав УССР, оставив в границах РСФСР сел. Знобь Трубчевская Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии и сел. Грудское, бывш. Подыводской волости Севского уезда той же губернии. 2. Постановление Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г. (лит. «г» п. 2-й) об оставлении в составе РСФСР бывш. Крупецкой волости бывш. Путивльского уезда Курской губернии в старых ее границах оставить без изменений. Также оставить без изменений границы сел Уразово, Шведуновки, Герасимовки, Долговки и Константиновки Уразовской вол. Валуйского уезда Воронежской губернии». Проте такі зміни і уточнення постанови ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року на той час не могли остаточно вирішити питання справедливого встановлення східного кордону УСРР на основі етнічної ознаки населення. Адміністративний кордон між союзними республіками УСРР і РСФРР, встановлений в 1925 році, залишався майже незмінним до ліквідації СРСР і залишається таким само східним кордоном нашої держави згідно з Договором між Україною і Російською Федерацією про україно-російській державний кордон від 28.01.2003 р. та потребує безумовної демаркації.

Незалежна Україна твердо дотримується принципів недоторканності кордонів, сформульованих учасниками Гельсінської наради 1975 року, які є запорукою миру і стабільності в світі. Проаналізувавши соціально-політичні причини та нормативно-правову основу встановлення українських державних кордонів взагалі та східного кордону в ХХ столітті безпосередньо, потрібно зазначити, що, незважаючи на визначений рівень наукового висвітлення цієї теми, низка документів залишається недослідженою. Тому виявлення особливостей генезису правового оформлення державних кордонів України потребує подальшого наукового аналізу.

Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее в политике конфиденциальности