хочу сюда!
 

Таня

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «україна»

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.1

Юрій Охріменко

Галичина сьогодні
 
Коли заходить мова про Галичину, то і українцям, і полякам, і євреям як правило на пам’ять приходить старий «австрійський» міт Галичини – Марія Терезія, Франц-Йосиф, революція 1848 року, Belle Йpoque Львова – побудова Університету, Політехніки, Опери, Вокзалу, костьолу Єлизавети і т.д. Щоправда кожен з народів вносить в цей міт свою коректуру.

Поляки і справедливо, і дещо надмірно увиразнюють роль Кракова – Matecznika polskosci. Ну а Львів трактують як королівське місто – нав’язуючи до Казимира ІІІ.

Українці і справедливо, і в якості «відповіді» наголошують на «княжому місті Лева». Правда досі плутаються в титулатурах галицьких правителів – одних і тих самих правителів титулують то князями, то королями. Поминаючи при цьому юних угорських королевичів, які сиділи на престолі ще в Галичі. Розібратися у всіх цих Королях Данилах, Левах, Коломанах, Казимирах посполитій людині важко.

Натомість євреї будують свою галицьку ідентичність радше на славних цадиках, цілому гроні блискучих різномовних письменниках – від ідишистського Шолом Алейхема (Шолом Рабинович,1859-1916), через німецькомовного Йозефа Рота (Moses Joseph Roth, 1894 -1939) та польськомовного Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942) до короля івриту Шмуеля Йосефа Аґнона (Шмуель Йосеф Галеві Чачкес, 1888-1970). Ну і, звісно, походження родів Зігмунда Фрейда (Sigmund Freud,1856 -1939) і навіть Карла Маркса (Karl Heinrich Marx, 1818 - 1883).

Тобто в певний момент старий «австрійський» міт Галичини розщеплюється на три окремі мітологічні нарративи. Вони чітко укладаються у великі національні міти – приходить століття націоналізмів – ХХ століття.

Народи пробуджуються. І те пробудження часто плодоносить гекатомбами і національними трагедіями.

Ситуацію ускладнює ще й те, що на націоналізми накладаються великі соціальні утопії – соціалістична, комуністична, націонал-соціалістична.

Вихор цих утопій виносить у небуття цілі фрагменти галицького соціуму.

Нацизм практично вщент знищує специфічне галицьке єврейство. Залишаються буквально одинокі люди – як з совєтського, так і з польського боку кордону. Якщо до «совєтської Галичини» - чотирьох, а потім трьох совєтських областей (Львівської, Дрогобицької, Станіславівської, Тернопільської) і приїжджає якась кількість євреїв – то це цілком інші люди, з інших регіонів, а на загал це люди «совєтські».

Польсько-український етнічний конфлікт, а по-суті війна, 1943-1945 рр. та «обмен населением» між СССР та ПНР майже не залишають нічого від колись квітучого польського життя у східній частині «старої доброї» Галичини.

В совєтському обозі до Галичини приїжджає чимала кількість людей зовсім нових – росіян з центральної Росії, східних українців. На початку 1950-х років у Львові етнічну більшість складають росіяни. І тільки на початку 1960-х міста в Галичини повертаються західні українці – міста виразно українізуються – люди повертаються з сталінських таборів, заслання, виселення, переселення – форм депортацій було безліч.

На кінець 1970-х років українська Галичина остаточно набирає свого сьогоднішнього кшталту. Навіть розпад СССР не призвів до якоїсь масової зміни структури населення.

Однак все попередньо окреслене не відображає того, чим була українська частина Галичини і чим вона є до сьогодні. Очевидно, що йдеться про український нарратив Галичини – спеціально не пишу про території – вони не мають аж таких твердих кордонів, як нарративи. Польський нарратив покриває собою ті самі території. Єврейський – також. Отож в цьому тексті я говоритиму радше про нарратив – нарратив український.

Звісно, що український нарратив шукає своїх «основ» у віртуальній давнині – княжій, королівській, козацькій. Однак сучасний український галицький нарратив починає формуватися з українським національним пробудженням – Маркіяном Шашкевичем, Іваном Франком.

З огляду на неможливість організації українського культурного життя у підросійській Україні, в Російській імперії, Східна Галичина, яка була в рамках Австро-Угорської імперії, витворила перший міт українського галицького П’ємонту, з якого розпочнеться українське національне відродження. І якоюсь мірою це стало правдою.

Однак кристалізується вже на початку ХХ сторіччя. В нього вплітаються міти українських визвольних змагань Західноукраїнської народної Республіки 1919-1923 рр., Українського січового стрілецтва, «Листопадового зриву» у Львові 1 листопада 1919 року. Потім в український галицький нарратив – подобається це кому чи ні – міцно входить міт українського націоналізму і його боротьби за незалежність України. До синьо-жовтого національного прапора міцно додається революційний червоно-чорний. Звісно, що мова йде про саме український галицький нарратив, який творився у конфлікті з польським нарративом. Про польський навратив важко сказати, що він був «галицьким» чи мав виразну «галицьку» відміну. Тоді як в Україні витворився саме «галицький» різновид українського нарративу з дуже чіткими і жорсткими обрисами. Саме він і сформував сучасну Галичину – Галичину, яка 23 роки вже є у незалежній Україні.

Спостерігачі з сторони часто не бачать цієї галицької специфіки. Тоді як сучасна українська Галичина (ну, може, частково з близькими Волинню та Буковиною) в її зударі і з міжвоєнною Польщею, і з сталінським режимом в СССР витворила своє чітке бачення України і Галичини як одного з наріжних каменів майбутньої незалежної України.

Почасти це чітке бачення межує з мітом. Однак значною мірою воно має під собою твердий, майже кам’яний ґрунт.

Свідомість і ментальність галицьких українців у ХХ сторіччі різко кристалізувалась. Відбулося не лише м’яке національне пробудження галицьких русинів, а саме кристалізація національної ідентичності. Напевно цьому сприяла поразка українських визвольних змагань 1920-х років, яку спочатку галицькі українці сприйняли як національну трагедію, але потім трансформували у мобілізаційний ресурс. Якоюсь мірою укра-їнський галицький нарратив був дзеркальним відображенням такого ж польського між-воєнного нарративу. Галицькі українці значною мірою повторювали те, що робили поляки чи чехи – починаючи з інституцій, закінчуючи риторикою. Два міжвоєнні десятиріччя у Галичині йшло скрите і явне польсько-українське протистояння. Хоча було і співжиття, звісно – не можна всього так драматизувати.

Цей процес мобілізації галицьких укра-їнців і остаточного перетворення їх з га-лицьких русинів в українців завершився гіпермобілізацією у рамках націоналістичного і національно-визвольного рухів 1940-1950 рр. У цьому русі було багато помилок і навіть злочинів. Однак це не відміняє того факту, що саме він сформував крайньо жорстку, галицьку форму української ідентичності. Її не зломили ні сталінські репресії – і це не метафора, а факт.

Так витворився другий міт українського галицького П’ємонту.

Так само сьогодні, вже у незалежній Україні саме галичани та волиняни були і є головним мобілізаційним ресурсом національної «рекон-кісти» і Помаранчевого Майдану 2004 року, і ЕвроМайдану 2013-2014 рр.

Без цього екскурсу в історію саме ХХ сторіччя у Галичині не можна зрозуміти того, чим є сучасна Галичина – і для України, і для самої себе. Хоча ще раз вважаю за необхідне наголосити – історія Галичини ХХ століття, як її бачать українці, може комусь подобатися, чи ні – бо ж ми ведемо мову не про «факти», а про нарратив. Не про те йдеться. Так само, як не йдеться і про те, «хто був у всій цій історії правим, а хто ні». Мова йде про генезу українського галицького нарративу, який на десятиліття запрограмував багато подій, що відбулися після того, як він постав. Не можна мати жодного сумніву - сучасний галицький навратив, детермінуватиме розвиток сучасної Галичини і навіть істотно впливатиме на розвиток України ще не одне десятиріччя. Знову ж – подобається це мені, чи кому-іншому, чи ні.

Здобуття незалежності застало дуже різ-номанітну Україну. В чомусь вона нагадувала міжвоєнну Польщу – можливо тільки в Україні меншими є національні меншини. Натомість Польща майже не знала явища масового непольськомовного етнічно польського насе-лення.

Галичина була одним з центрів, з якого йшли імпульси, які врешті розхитали і зруйнували СССР. Звісно, не можна перебільшувати її значення. СССР розвалився з огляду на істотніші причини – економічну неспроможність, не конкурентоздатність і т.д. Однак безпосередньо «розхитувало» СССР всього лиш декілька регіонів – власне Москва (тепер це звучить дивно), країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія, Галичина, Закавказзя. Більша частина України спала. В унісон з Галичиною і частково Волинню, ситуацію розхитував Київ. Потім, звісно, епіцентр подій був у Києві – однак при помітній участі власне галичан.

Саме тоді постав становий хребет сучасної незалежної України, який полягав у союзі Києва та Галичини. При цьому, звісно не слід впадати в не надто виправдану галичиноманію. Інші регіони теж істотно долучалися до творення українськості незалежної України – бо ще довго вона була постсовєтським територіальним утворенням. Прилучалися й інші регіони. Однак тандем Києва та Львова з року на рік міцнішав і ставав все більш оче-видним.

Галичиною наприкінці 1980-х, на початку 1990-х рр. опанував масовий національно-демократичний ентузіазм. Тут слід наголосити саме на демократичній компоненті цих масових рухів. В Галичині, ще до розпаду СССР, народ першим почав перебирати органи влади – обласні, міські, районні ради, виконавчі комітети різних рівнів. Потім демократично обрані обласні ради трьох галицьких областей – Львівська, Івано-Франківська та тернопільська – утворили щось на кшталт регіонального парламенту Галицьку асамблею. Якоюсь мірою це повторювало створення Західноукраїнської народної республіки. До цього об’єднання були готові приєднатися обласні ради інших, не галицьких, західних областей. Це не на жарт перелякало і маріонетковий уряд у Києві, і центральну владу в СССР.

Так вже напередодні здобуття Галичина створила третій міт українського галицького П’ємонту.

Однак після здобуття Україною незалежності центр політичного життя і прийняття рішень різко перемістився до Києва. Галичина значною мірою почала перетворюватися на провінцію. В Україні за президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми відбувався великий перерозподіл колишньої державної власності, творилися перші неймовірні статки. Галичина була дещо осторонь цього процесу. З огляду і на структуру її економіки, і на ментальні орієнтації. Так само не занадто вона брала участь і у політичному житті країни – 6 млн. населення у 48 мільйонній Україні все ж були меншістю. В результаті до 2000 року в Україні було збудовано олігархічну державу, якою правило кілька олігархічних сімей на чолі з президентом Леонідом Кучмою.

Однак в Україні на той час почав утво-рюватися середній клас. І його головними базами були, знову ж, Галичина, Волинь, Буковина і Київ. Протистояння олігархів та середнього класу набуло вибухової форми в Помаранчевій революції 2004 року. Роль Галичини у цих подіях була дуже помітною. І не лише в Києві, але і «в тилу» - у Львові, Івано-Франківську та Тернополі – там була база Помаранчевого Майдану 2004 року.

Та помаранчевий Майдан закінчився, як закінчився – розчарування призвело до контрреволюції, яка на чотири роки відкинула Україну назад. Якоюсь мірою це нагадувало початок 1920-х рр., коли галичани відчули себе розбитими. На чотири роки наступила фрустрація, яка так само, як і у 1930-х почала трансформовуватися у жорсткий спротив режиму. Весною-осінню 2013 року у Львові чи не на кожному кроці організовувалися локальні напівтаємні товариства, точилися запеклі дискусії – «що робити». У повітрі знову запахло спротивом. Очевидно, що давався взнаки той самий галицький нарратив.

Міфологічна природа цього нарративу, окрім добрих плодів, породила й масу девіацій – як от спроб відродити націоналістичні практики 1930-х років в сучасній Галичині. І місцями це дало відчутні електоральні здобутки демагогам, які стилізувалися під 30-ті роки.

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.2



Однак плідним був сам дискурс спротиву.

І він вибухнув наприкінці листопада 2013 року, коли  президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС.

Спочатку це був студентський протест, в якому брала участь значна кількість студентів з Галичини – хоча не домінуюча. Це був Евромайдан.

Після того, як їх жорстко розігнали, під-нялася значна частина країни – і почалося з Києва та Галичини з Волинню. Становий хребет незалежної України повстав проти режиму. Почався Майдан Гідності, який переріс в Українську національну революцію 2014 року. І знову запліччям революції в її найважчі моменти стала Галичина.

 Помаранчевий Майдан 2004 року та майдан 2014 року створили четвертий міт українського галицького П’ємонту – міцного запліччя української державності.

Чи всі ці міти є тільки мітами? Зовсім ні. Так, в них багато перебільшень, не все корелює з фактами, багато речей оцінкових і навіть емоційних. Інколи забагато галицького снобізму і ґлорифікації. Доходить навіть до демонізації галичан і галичанства – спритні політичні маніпулятори з Москви ними страхають жителів південно-східної України. І часто це вдається – галичан представляють не лише «страшними», «проамериканськими», «проевропейськими», але й неймовірно сильними, майже супермена-ми, «які прийдуть і щось неймовірного зроблять, а тому від них потрібно рятуватися». Саме такою була демагогічна риторика Путіна, коли він анексовуав Крим. Навіть у своїй тронній промові у Георгієвському залі в Кремлі з нагоди «включення» Криму в Російську Федерацію, він не міг не згадати галичан, звівши їх до «страшних бандерівців», яким він не віддасть Криму. Можливо це і був апотеоз галицької величі – в останній момент «цар Всея Руси» врятував від них Крим.

Над цим історичним казусом чи гримасою можна іронізувати, однак, виявляється, попри всі свідомі маніпуляції Путіна, український галицький нарратив виявився не кабінетною конструкцією, не домислами карликуватих галицьких снобів, а напрочуд ефективною зброєю, яка ефективно діє в живій історії.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до народництва ХІХ сторіччя, хоча з нього вийшов.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до націоналізму ХХ сторіччя, хоча він значною мірою прилучився до його творення.

Модерний український галицький навратив сьогодні надзвичайно живий. Він знайшов нові демократичні і майже космополітичні форми. Так, все ще є політичні спекулянти, які визискують старі і вже замшілі націоналістичні тренди. Однак найпривітнішою рисою сучас-ної Галичини є те, що в ній, як в горнилі постає найновіша, якщо хочете – постмодерна, українська галицька ідентичність.

Ми пишемо - «українська галицька» - бо вона дійсно є і українською, і галицькою. І у своєму «галичанстві» вона, звісно, відрізняється від інших регіонів. Там теж творяться свої цікаві ідентичності – як от на Закарпатті чи Буковині.

Якоюсь мірою ці ідентичності конкурують одна з одною, якоюсь доповнюють. В даному опусі ми звернули увагу на найзагальніші тренди. Їх можна розвивати, показувати не лише політичну чи суспільну складову – як у цьому тексті.

Дуже цікавою є культурна і духовна складова.

Галичина конфесійно відрубний регіон України. Переважна більшість вірян належать до Української Греко-Католицької Церкви. Рівень релігійності галичан, і реальної і обрядової, на порядки вищий, ніж в інших регіонах України. Рівень духовної та релігійної відкритості до світу, в тім і релігійного світу, також на порядки вищий. І ця відкритість має як традиційну природу, так і інституційні основи – як от український католицький університет у Львові.

Що стосується культурної складової, то без-сумнівним стилістичним трендом останнього десятиріччя стало саме галичанство. У Львові, Івано-Франківську та Тернополі культивується все галицьке. Навіть Чернівці, які за казкових часів Габсбургів теж колись входили у Галичину, інколи мають галицькі сентименти – принаймні в стилістиці кнайп.

Однак крім куртуазно-кав’ярняного гали-чанства появилася і більш серйозна тенденція. І полягає вона у ре-конструкції все тієї ж «казкової австрійської Галичини» (Галичину можна змінювати на Львів, Коломию, Дрогобич чи навіть Болехів).

Коли Галичину «випотрошили як рибу» вона не могла не задихатися. Спеціально вживаю цього брутального порівняння – те, що зробили з цим поліетнічним, полікультурним, полірелігійним краєм у жорсткому ХХ сторіччі інакше назвати не можна. По суті Галичину позбавили її сутності – всього її чару та оригінальності. Для краю, що б про це не думали ті чи інші патріоти, це була жахлива травма. Через 70 років після неї вона вже не так болить. Відійшли люди, які її пережили. Залишилися лише свідчення цього шоку у текстах Станіслава Лема (Stanisaw Lem, 1921 - 2006) чи Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert;  1924 -1998), Пауля Целана (Paul Celan, Paul Ancel, 1920 -1970) чи Рози Аусляндер (Rose Auslдnder, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901 - 1988). Але також Юрка Андруховича та Юрка Винничука.

І до теперішніх львів’ян, станіславівців та дрогобичан почало доходити, що в тих архітектонічних просторах, в яких вони вже народилися і прожили все своє життя, є певні пустоти, певні ніші, певні синкопи. Що когось поруч з ними немає. Контури цих «когось» поступово почали окреслюватися з огляду на замовчування, з огляду на просте незнання. У більш спокійні часи, коли вже давно минув біль від депортацій, репресій, гонінь є більше часу і схильності взяти просто крейду і обвести на стіні чи підлозі контури цієї «умовчуваної фігури», яка завжди була коло нас.

Однак завершімо цей поетичний відступ – в українському галицькому суспільстві за часи незалежності народилася і розквітла проблема ре-конструкції всього без винятку культурного ландшафту Галичини – в її локальних іпостасях, звісно.

Так, повернути польську, німецьку, єврейську чи чеську людність неможливо. Але ж хтось має пильнувати за їхнім галицьким культурним спадком. Хто? Нікого, окрім теперішніх львів’ян, тернополян і коломийці в теперішній Галичині немає. Тому і відповідь буде однозначною: у першу чергу відповідальними за єврейський, польський, австрійський культурний спадок в Галичині є ми. Так, є малі національні спільноти і товариства. Але це їм не під силу. А з іншого боку – цей спадок потрібен саме теперішнім галичанам. Тому в Галичині останніми десятиріччями ми й спостерігаємо своєрідний процес усвідомлювання галицьким загалом своєї відповідальності не лише за українську Галичину, але й за єврейську та польську.

Звісно, що так можуть вести себе тільки люди, які вже не бояться за «своє» - тобто люди вільні. І у цьому сенсі сучасна Галичина має величезний ресурс. Причому ресурс не лише ретроспективний – ре-конструйована Галичина рефлектує в новій галицькій культурі – знову варто згадати і Тараса Прохаська, і Юрка Андруховича, і Юрка Винничука, і Остапа Сливинського, але й гроно блискучих перекладачів, як от Андрій Павлишин чи Юрко Прохасько – перелік може бути величезний. Всі вони творять новітню культуру Галичини в контексті її ре-конструкції. Тай ми у Незалежному культурологічному журналі «Ї» ось вже чверть століття цьому прислуговуємося. По суті після шульцівської «віхоли» вони від-будовують старий галицький дім.

Цей світ покинув Юрій Охріменко

Мало хто його знав з широкої публіки. Однак він зробив чимало для міста Львова – тихо і неначе й непомітно. Так і відійшов. Щонайбільше пам’ятають як у Львові неначе нізвідки появлялося його видання – бо це і не газета, і не журнал - «Мікроскоп пана Юрка», де львів’ян вчили бути львів’янами.

Тому трохи біографічних даних.

Юрій Охріменко народився 29 травня 1957 року.

З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».

Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.

Збірку найцікавіших його 16 історичних оповідей про Львів видав у культурологічному часописі «Ї» його багатолітній редактор і видавець Тарас Возняк зі своїми передмовою і післясловом.

Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».

Юрій Охріменко був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на вул. Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду, створення ОСББ «24 Меридіан». Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі здоктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.

Юрій Охріменко спільно з головою львівського товариства чехів - Ческої Беседи - Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у селі Скелівці (колишньому Фельштині) скульптора Андрія Дацка, де як кажуть знавці, ступала нога цього невтомного оптиміста та любителя пива.

Також з ініціативи Юрка і Ческої Беседи скульптор Андрій Дацко створив пам’ятну стелу Швейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов наш бравий вояк. Тепер вирішується питання про її встановлення.

Задумуючи це ознакування шляху Йозефа Швейка на нашій землі, теж чех і теж, як і Юрко, людина з іронічним складом розуму - Євген Топінка - казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах». В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім.

Можливо з огляду на цей абсурд такі люди, як Юрко Охріменко, і покидають цей світ…

Та при житті Юрій Охріменко захоплювався цікавими ідеями і запалював ними інших. Він, як і все його покоління захоплювався політиками і розчаровувався в них. Він як ідеаліст і романтик вірив, що може змінити світ, зокрема Львів на краще. Виявилося, що це, ох, як не просто.  Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, - повторював, що домовина кишень не має.

Цінував дружбу та інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на В’ячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів - Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Романа Безпалківа, Євгена Топінки, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.

Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42 – де з абсурдом українських реалій во імя збереження памяті українства бореться ще один ідеаліст і Дон Кіхот – Богуслав Любів. Разом з Богуславом Юрко не раз ініціював і допомагав організовувати у тематичні міліарні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків (таки було в ньому щось від Йозефа Швейка), або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про Майдан і війну на сході України.

Він завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад – ще перших, коли не знали слова «дерибан». Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію та все необхідне.

Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв.

Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.

Немає сумніву, що Львову, його будинкам і вулицям, паркам, птахам, і навіть людям бракуватиме Юрка Охріменка.

Давно треба було так домовитися і діяти чесно

17.09.19 16:13 Прозора приватизація і конкуренція: представники великого бізнесу підписали меморандум про принципи підприємництва
Представники 9 українських фінансово-промислових груп підписали меморандум взаємодії влади і бізнесу, який закріплює принципи ведення бізнесу.

У меморандумі перераховано 15 принципів ведення бізнесу, яких мають дотримуватися підписанти: незалежність Нацбанку, виконання умов угоди асоціації з ЄС, прозорість та простота податкової системи, судова та антикорупційна реформи, ринок землі, прозора приватизація, боротьба з рейдерством, публічний доступ до інформації про кінцевих власників підприємств та високовартісних активів, підтримка конкурентного середовища та позбавлення СБУ функції розслідування економічних злочинів, повідомляє Цензор.НЕТ із посиланням на Громадське.

"В Україні є унікальний економічний консенсус. Ми отримали шанс унікальний шанс зменшити корупцію, захистити право власності та спростити ведення бізнесу", - сказав економіст Андреас Аслунд, який підготував меморандум.

Читайте на "Цензор.НЕТ": Бізнес вимагає права вето абсурдних законопроєктів, - Каленков

Документ підписали Олег Бахматюк, власник компанії "Укрлендфармінг", Сергій Тігіпко, власник групи "ТАС", Андрій Ставніцер (група "ТІС"), Джок Мендоза-Вілсон директор з міжнародних зв'язків корпорації СКМ Ріната Ахметова, а також представники компаній "Бурізма" Миколи Злочевського, Smart Holding Вадима Новинского, "Епіцентр" Галини та Олександра Герег.

Серед підписантів немає співвласника телеканалу "1+1" Ігоря Коломойського та його бізнес-партнерів.

"Було два бізнесмени, яких ми не запрошували підписати ці принципи, але їхні прізвища я називати не буду", - сказав Аслунд.

Подарите Гончаруку калькулятор!

Скажите премьер-министру, что 7% рост ВВП — это топтание на месте. 

На форуме YES Гончарук заявил, что в течение пяти лет экономика Украины станет «самой быстро растущей». ВВП ежегодно будет расти на 5-7% на протяжении пяти лет. Давайте посчитаем, каким станет ВВП Украины в 2024 году, и сравним с ВВП Польши через пять лет. 

По данным МВФ за 2018 год, ВВП Украины — 124,6 млрд. долл., ВВП Польши — 586 млрд. долл.
Если за пять лет экономика Украины вырастет на 40% (+7% ВВП в год), то ВВП Украины в 2024 году составит: 162,91 млрд. долл. Прирост за пять лет: +47 млрд. долл.
Если соседка Польша будет при этом развиваться теми же темпами, что и сейчас (+3,7% ВВП в год, 21% за пять лет), то ВВП Польши в 2024 году составит: 658,12 млрд. долл. Прирост за пять лет: +114,22 млрд. долл. 

Гончаруку нужно взять в руки калькулятор и посмотреть на этот так называемый «стремительный рост» в цифрах! При таких темпах экономического роста Украина не догонит Польшу не то что за ближайшие годы, но и за столетия! А какой нужен рост, чтобы догнать и обогнать Германию, у которой ВВП измеряется уже триллионами?.. 


Задачу по развитию экономики Украины нужно ставить по-другому. Мы должны удваивать свой ВВП! Тогда мы начнём сокращать дистанцию с европейскими странами, с тем благополучием, которого на самом деле заслуживают граждане Украины. 

Задайте Гончаруку вопрос, что необходимо сделать, чтобы ВВП Украины вырос на 100% за один год? Что необходимо сделать, чтобы население росло за счёт притока в Украину мигрантов из Европы и возвращения на родину нашей диаспоры? Какие законы необходимо принимать, какие реформы проводить, чтобы француз, канадец, швед захотели приехать к нам делать деньги? 

Ключ к обогащению граждан Украины — это экономическая свобода. Когда мы  освободим бизнес от 90% налогов, лицензий и поборов, это будет выгодно всему миру. Украина станет всемирным торговым хабом, а граждане Украины будут стремительно богатеть.

Ключ к экономическому чуду Украины в двух цифрах: 5.10

Потому что система «5.10» — это самые низкие налоги в мире, и значит, и самая быстрорастущая экономика.

Balashov.com.ua



«Здалека про близьке» ч.2 Тарас Кузьо

«Здалека про близьке» ч.2



Панорама українських політичних партій у діаспорі до 1991 року

Тарас Кузьо 

Політичні партії
Українську політичну еміграцію можна поділити за критерієм її ідеологічно-філософської орієнтації; за конфесійно-церковною приналежністю; підтримкою консерватизму; за переважання нації над державою і індивідуальністю; за ставленням до капіталізму і приватної індустрії; за погляди щодо демократії та оборону революційної або еволюційної стратегії визволення. Українські політичні партії на еміграції не мали ніколи можливості діяти нормально серед народу як державні – парламентарні партії, які мусять проходити на «верхи» через виборчі кампанії, що здійснювало б важливий вплив на їх активність серед народу.
Українські еміграційні партії можна поділити на три основні групи: націоналістів, соціалістів і націонал-демократів. Найсильнішою в націоналістичній групі треба вважати Організацію Українських Націоналістів – Бандера (ОУНзч – закордонні частини, а починаючи з 1960-х рр. ОУПр – революціонери), Організацію Українських Націоналістів – Мельник  (ОУНс – солідаристи) та Союз Гетьманців Державників.
До націонал-демократичних груп належать Українська Революційно-Демократична Партія (тепер вже Українська Республіканська Демократична Партія – УРДП); Організація Українських Націоналістів – за кордоном (ОУНз, їх ще називають «двійкарі») разом із Середовищем Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
Як випливає із сказаного, ОУН через свої три окремі відділи відіграє в житті української діаспори непропорційну роль. ІІроте, починаючи з 1954 рр. кожна з них стала окремою політичною партією. Тільки три з вище названих (ОУНр, ОУНс і УРДП) мають партійний апарат.

Націоналістичні групи
У «націоналістичній» групі є три партії: ОУНр («бандерівці»), ОУНс (мельниківці) і СГД ( гетьманці).
Під час нацистської окупанії України гетьманці (під керівництвом Павла Скоропадського, який був гетьманом України в 1918 р.) діяли напівлегально. Після його смерти керівництво СГД обняв його син Данило Скоропадський. СГД видав журнал «Державницька Думка» і публікує газету «Батьківщина».
ОУНр (керована С.Бандерою і відтак Ярославом Стецьком) – це майже головно галичани і греко-католики. Базуючись на ідеології Степана Бандери (з 1940-42 рр.) – йти революційним шляхом до незалежности, ОУНр є безкомпромісною авторитарною партією. Змагання ОУНр до контролю суспільного життя, опанування громадських, релігійних і політичних організацій і установ, щоб у висліді довести до монопартійної системи, привело до конфлікту з іншими політичними партіями, які, реагуючи, творять оборонні об'єднання проти ОУНр.
ОУНр оперує великим і сильним партапаратом, має навіть окремий партійний прапор – дві однакового виміру чорна і червона половини (до речі, цей прапор ніколи не був прапором УПА, як деякі люди пробують безпідставно твердити в Україні). Оба провідники ОУНр – С.Бандера і Ярослав Стецько – під час останньої світової війни були ув'язнені, а по війні поселилися в Мюнхені, де на базі ідеології з 1940-42 рр. і писань Дмитра Донцова заснували свою партію. Відстоюване партією гасло – «Україна для українців» – свідчить про те, що дана партія є націоналістичною.
Публікаціями ОУНр є: журнал «Визвольний шлях» (Лондон); газети «Шлях перемоги» (Мюнхен), «Національна трибуна» (Нью-Йорк) і «Гомін України» (Торонто). В Лондоні ОУНр має Видавничу спілку і Українську Центральну Інформаційну Службу (УЦІС). Обидві ці інституції приміщуються під тим самим дахом, що й Музей Степана Бандери. ОУНр публікує екслюзитивно матеріали УЦІСу з України.
У 1960-х рр. усі ті суспільно-громадські і молодіжні організації, які є під контролем ОУНр, охоплено в т.зв. Український Визвольний Фронт (УВФ). Це було зроблено для того, щоб увійти в Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВІ), членство в якому надається тільки делегатам-представникам суспільно-громадських організацій (а не політичних партій).
До УВФронту входять такі групи, як Спілка Української Молоді (СУМ), Товариство Студіюючої Молоді ім.М.Міхновського, Ліга Визволення України (Канада), Організація Оборони Чотирьох Свобід України (США) і Союз Українців у В.Британії (СУБ). СУМ видає журнал «Крилаті» .
Під час того, як ОУНр назвала себе ОУНзч, вони сформували Антибільшовицький Блок Народів (АБН), який тепер очолює п.Слава Стецько. Головною нацією в АБН є українці. АБН є складовою частиною Світової Антикомуністичної Ліги, з базою на острові Тайвань, у якій, крім АБН, членами є інші антикомуністичні організації з країн третього світу.
ОУНр створили екзильне Державне Правління, яке бере свій початок від дати 30 червня 1941 року в Львові. Але це «Правління» з іншим екзильним урядом – Державним Центром УНР, на жаль, не співпрацює. Протягом короткого часу (в 1948-49 рр.) ОУНр входила до Української Національної Ради, але з початку 1950 р. ОУНр і СГД є противниками УНРади і екзильного уряду – т.зв. Державного Центру УНР.
В еміграційному націоналістичному політичному спектрі певне місце займають також ОУНс («мельниківці»). Історія першого розлому в ОУНі і його причини є досить добре відома в Україні, і тому не будемо їх тут розглядати. Вистачить пригадати, що в деяких публікаціях в Україні поширилося твердження, що різниця між «бандерівцями» і «мельниківцями» полягає в тому, що ніби останні були більше схильні «колаборувати» з німцями. Це неправда. Різниця між ними є, але полягає вона дещо в іншому.
До речі, членство в ОУНс – також західноукраїнське, але в його складі є значний відсоток вірних УАПЦ, з Волині. Це особливо видно у В.Британії: членами Союзу Українців у В. Британії (СУБ) є майже поголовно галичани і греко-католики, а в Об'єднанні Українців у В.Британії (ОУуВБ) більшість членів православного обряду.
Від довшого часу ОУНс підтримує ДЦ УНР. З 1980-х років голова Проводу ОУНс (ПУН) Микола Плав'юк є одночасно Президентом ерильного ДЦ УНР, в якій, до речі, він зумів об'єднати найбільшу кількість еміграційних політичних партій. Найчисельнішими серед них є власне ОУНс і УРДП.
У жовтні 1941 року ОУНс сформувала в Києві Українську Національну Раду, а в серпні 1942 року відбула Конгрес Українських Націоналістів – факт, з якого ОУНс черпає свою легітимність, особливо ще й тому, що в згаданому Конгресі були учасники з Визвольних Змагань із східних областей України.
ОУНс видає газети «Українське слово» (Париж), «Новий Шлях» (Торонто), «Наш Клич» (Буенос-Айрос) і журнал «Самостійна Україна» (Чікаго). Такі суспільно-громадські організації, як Об'єднання Українців. У В.Британії (ОУуВБ), де є значна кількість членів ОУНс і де вони є домінантними, входять до «Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій» (ІСНО). Це для того, щоб, як громадські організації, делегували своїх представників до СКВУ.
До ІСНО входять, таким чином, суспільні, молодіжні, комбатанські і т.п. установи, у тому числі вже згадане ОУуВБ, Українське Національне Об'єднання (Канада), Молодіжне УНО, Фундатація ім.Ольжича, Організація Державного Відродження України (ОДВУ) в США і інш., які творять «одну націоналістичну родину».
До розвитку ідеології ОУНс («мельниківці») особливо причинилися писання полк.Андрія Мельника і Олега Штуль-Ждановича. ОУНс вважає себе традиційним спадкоємцем ОУН полк. Євгена Коновальця, організатора ОУН (в 1929 р.). Треба тут підкреслити, що оба – полковники в Січових Стрільцях.
Ідеологія ОУНс базується на традиціях Конференції ОУНс у Почаєві (травень 1942) і третього Конгресу ОУНс у 1947 р. на еміграції. Напрямні ОУНс були виразно сформульовані на їх XI Конгресі ОУНс в 1987 р.
1. ОУН бачить роль політичних сил в екзилі у підтримці цих напрямних та допомозі визвольним силам на Україні.
2. Ми не боремося за державність, ми боремося за звільнення від окупанта існуючої держави-маріонетки, щоб надати їй належні атрибути суверенної демократичної держави.
3. Ми боремося проти російського імперіалізму, а не проти російського народу. Поділяючи цей нарід на росіян з імперіалістичною та етнічною ментальністю, ми готові з цими останніми пліч-о-пліч боротися за людські права людини та національну суверенність поневолених тим імперіалізмом народів.
4. Борючись проти комунізму, ми виявляємо й підтримку тим комуністам, що борються за людські та національні права, визнаючи суверенність поневолених народів.
5. Стоячи на демократичних позиціях, ОУН визнає засаду політичного плюралізму в українському громадському і політичному житті, пропагуючи ідею консолідації та координації в організованих українських формаціях».
(«Самостійна Україна», ч. 3,1988).

Соціалістичні групи
Т.зв.«соціалістичні» групи в українському еміграційному політикумі тепер майже не існують. Деяку діяльність вони проявили в другій половині 1940-х рр., коли дві еміграційні і дві галицькі партії об'єдналися в Українську Соціалістичну Партію (УСП).
А у висліді розколу в УРДП – менша її частина сформувалася в соціалістичну фракцію під назвою «УРДП-Вперед». Ця фракція видавала орган «Наша боротьба» і «Вперед». Під час 1970-х рр. на грунті «УРДП-Вперед» (головно на терені Півн. Америки) з'явилася українська молодіжна група під назвою «Діалог» , яка видавала журнал з такою ж назвою. Її моттом було – «За демократію і соціалізм в незалежній Україні». Обі ці групи – «УРДП-Вперед» і «Діалог» були близькими до «троцькізму».

Націонал-демократичні групи
Найбільше українських еміграційних політичних партій належить до   національно-демократичної групи. Серед малочисельних і майже неактивних є передвоєнне галицьке УНДО; Союз Земель Соборної України – Селянська Партія (яка до 1978 р. видавала «Українського Селянина» в Мюнхені); Союз Конструктивно-Творчих Сил і Український Національно-Державний Союз (який видавав «Мету» також у Мюнхен)/.
До двох найбільших у цій групі належать – УГВР-ОУНз («двійкарі») і УРДП.
Остання є цілком новою політичною партією, бо була заснована після останньої війни у країнах Західної Європи. Письменник Іван Багряний був творцем її ідеології. Хоч Іван Багряний, як її засновник, не прагнув цього, УРДП стала фактичною партією українців із східних областей України. Тому і формативний досвід є іншим від досвіду українців Галичини, які є в ОУН. Серед членства УРДП є колишні свідки років українізації і відродження УАПЦ в 1920-х рр., а також і сталінського голодомору в 1933 р. УРДП видавав журнали «Наші позиції» та «Український прометей» і видає газету «Українські вісті» (Детройт).
Як подано у «Матеріалах Конгресу Української Вільної Політичної Думки» (число 1, 1972):
«Першоджерелом і початком історії УРДП є епоха великого українського відродження 1920-х років. Звідтіля походять ідейно-політичні і навіть фізичні коріння УРДП. Організаційно вона постала як демократична альтернатива поміж двома тоталітаризмами (комунізмом і фашизмом), які діяли: один – іменем «кляси», а другий – іменем «раси». А оскільки фашизм, як організована сила, був мертвим, а комунізм продовжував діяти і набирати сили, володіючи всіма українськими землями, то було ясно, що боротьбу треба вести «спираючися насамперед на досвіді багатоміліонового народу підсовєтської України» (І. Багряний, 1946 р.).
УРДП є політична організація – революційна за своїм характером та демократична за своєю метою. Вона виключає комунізм, фашизм та всякий тоталітаризм. Ідейно-політично УРДП спирається на соціально-політичну доктрину насамперед, як основну рушійну підойму демократичної революції в СРСР, і на національно-визвольну доктрину, як на другу підойму тої революції, але яка без першої в тих умовах не діє сама по собі. В основі цих доктрин лежить ідея Української Незалежної Держави з демократичним ладом.
У рамках УРДП сформовано молодечу організацію – Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), членами якого є молодь, родичі якої походять головно із земель східної України. Об'єднання видає журнал «Молода Україна». Крім цього, заходами УРДП засновано суспільно-громадську установу під назвою Демократичне Об'єднання бувших Репресованих Українців Совєтським режимом (ДОБРУС), а також. Легіон ім.Сімона Петлюри – організацію, яка гуртує колишніх вояків УНР. Тому що членство в усіх цих формаціях є поголовно із східних областей України – не диво, що УРДП – партія, яка дає сильну підтримку Державному Центрові УНР.
Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) сформувалася в 1954 р. у висліді розколу в ОУНзч (ОУНр). Лідером ОУНз був проф.д-р Лев Ребет – убитий агентом КГБ в 1957 році. Цей сам агент два роки пізніше (в 1959 році) убив також і провідника ОУНр Степана Бандеру.
Треба перш за все ствердити, що серед трьох-відламів ОУН – ОУНз розвинулася повністю як політична партія, із демократично-виборчою, не авторитарною системою – на противагу Донцовській позиції. Вона вважає себе ідейним продовжувачем тої, т.зв. «бандерівської ОУН», яка в роках 1943-1953 пройшла процеси демократизації. Вони започаткувалися, як вислід рішень ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН (ІІІ НВЗ ОУН) в Україні в 1943 р. і еволюції всередині цієї ОУН, розпрацьованої відтак у другій половині 1940-х років писаннями таких публіцистів ОУН і УПА, як Петро Полтава і Осип Горновий.
Цей (другий) розкол в ОУН мав також інші немаловажні причини. Після арешту С.Бандери і Я.Стецька в 1941 р. керівництво ОУН (Бандери) протягом певного часу було в руках Миколи Лебедя. Але, коли в 1944 р. вже як голова проводу ОУН і як головнокомандуючий УПАрмією ген. Роман Шухевич став одночасно і головою Української Головної Визвольної Ради (УТВР) – М.Лебедь і Мирослав Прокоп були вислані на Захід в ролі Закордонного Представництва (ЗП) УГВР. Тут, власне, виник конфлікт між ЗП УГВР і ОУНзч, передусім на тлі інтерпретації постанов ІІІ НВЗ ОУН в Україні з 1943 року.
Позиції ОУНз у дальшому були уточнені публіцистами ОУН – Л.Ребетом, Анатолієм Камінським і Романом Ільницьким. У вже згаданій публікації «Матеріали Конгресу Української Вільної Політичної Думки» читаємо:
«Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) є безпосереднім спадкоємцем ОУН, яка постала в 1929 р. і діяла безперервно в Україні до половини 1950-х років. Хоча ОУН в Україні була знищена  російсько-більшовицьким  окупантом,  її безкомпромісова боротьба проти всіх окупантів мала великий вплив на зріст національної свідомости, на імперіативну настанову боротися з кожним ворогом-окупантом у всяких умовах, на прагнення до самостійної політичної підметности.
ОУНз повністю визнає Програмові постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні 1943 р., уточнені і  доповнені Конференцією ОУН на українських землях у червні 1950 р. Ці постанови становлять підставу діяльности ОУНз.
Провід Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН), що оформився у післявоєнних роках на чужині (т.зв. бандерівці), не визнав фактично духа і настанови Постанов III НВЗ ОУН у лютому 1954 р. Ті члени, шо повністю визнавали і засвоїли собі Програмові постанови III НВЗ ОУН, сформували ОУНз, яка базує свою діяльність на цих постановах і якої організаційна структура відповідає демократичним вимогам». 
Після 1954 р. пропорційно велика частина інтелігенції перейшла в ряди членства ОУНз. Тому, хоч і значно менша числом, ОУНз, завдяки своєму членству, серед якого є велика кількість індивідуальностей з високим інтелектуальним профілем, має значні впливи серед українського суспільства. Наприклад, публіцисти, які редагують «Літопис УПА», «Енциклопедію Української Діаспори», «Патріархат», «Українське слово», «Церква і життя» чи «Вісті комбатанта», є всі членами ОУНз.
Провідні діячі суспільно-громадського руху, які є близько до ОУНз, належать до Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) через своє членство у Товаристві Прихильників Визвольної Боротьби України (ТПВБУ).
ОУНз видавала газету і відтак журнал «Український Самостійник» (Мюнхен, 1954-1975), а також «Бюлетень Політичної Ради ОУНз», а зпУГВР мало «Бюро Інформації зпУГВР». У 1954 р. М.Лебедь, як Секретар Закордонного Представництва УГВР, заснував Публіцистичне Видавництво «Пролог» у Нью-Йорку, заходами якого з'явилось велике число аналітично-політичних і дослідних праць, а також часописи «Сучасна Україна» і «Українська Літературна Газета» (Мюнхен, 1951-1960), які в 1961 р. з'єдналися у журнал «Сучасність» (Мюнхен-Нью-Йорк).
Спорідненим із «Сучасністю» був журнал «Віднова», 8 чисел якого з'явилися заходами 4-х українських академіків і суспільно-громадських діячів.
З огляду на те, що в 1947-1950 рр. прибували до Західної Європи вояки УПА, під егідою ЗП УГВР постала місія УПА, яка на початку 1950-х років переформувалася у комбатантську організацію «Об'єднання Бувших Вояків УПА», до якого увійшли майже всі старшини УПА, шо знайшлися на Заході. Об'єднання це обстоює Платформу УГВР, Постанови III НВЗ ОУН і підтримує зп УГВР (тепер – Середовище УГВР). Менша група вояків УПА, які підтримували ОУНзч, створили «Товариство Бувших Вояків УПА». Мимо цього – видавництво, яке публікує «Літопис УПА», має підтримку і співпрацю обох – «Об'єднання» і «Товариства» колишніх упівців. Оскільки голова редакційної колегії і редактор належить до ОУНз-УГВР, об'єднання має більшу і повагу, і впливи.
До цього слід додати, що УГВР була під час війни в Україні багатопартійною політичною установою – як підпільний парламент і, як така, не могла входити в екзильний Державний Центр, який діяв на еміграції. Проте між ДЦ УНР і зпУГВР нема конфронтації.

Політичні блоки
Еміграційні політичні партії для наближення і співпраці між собою сформували низку об'єднань і установ. Серед них – «Конференція Українських Політичних Партій і Організацій» ( КУППО, заснована ОУНс); «Український Демократичний Рух» (УДР – заснований з рамені ОУНз і УРДП/; «Конгрес Української Вільної Політичної Думки» (КУВПД – заснований з рамені ОУНз, УРДП і УНДО). КУВПД публікувала кілька томів під назвою «Матеріали Конгресу Української Вільної Політичної Дум»ки».
Крім цього, у В.Британії, як альтернатива до АБН, засновано Європейську Групу Зв'язку (ЄГЗ). З української сторони, вона має підтримку політичних груп, які входять до ОУуВБ. Не так, як у АБН, в ЄГЗ співпрацюють між собою представники всіх поневолюваних російським імперіалізмом і комунізмом народів, включно з росіянами. Російську делегацію очолює відомий кол. російський дисидент – Володимир Буковський.
Як ми вже вище згадували, кожна українська політична партія має «свій екзильний уряд». ОУНр мають своє «Державне правління»: ОУНс, УРПД і інші менші партії і групи дают свою підтримку «Державному Центрови УНРади». Всі вони діють на терені США, проте майже не контактують між собою.
До УГВР входять ОУНз, незалежні члени і «Об'єднання Бувших Вояків УПА». На відміну від ДП і ДЦ УНР, зпУГВР-ніколи не вважало себе урядом в екзилі. Вважалося, що зпУГВР буде голосом «воюючої України», інформуючи Захід про Україну і організуючи підтримку для опозиції в Україні. Українська Пресова Агенція, яка заснована 1987 р. в Лондоні і має бюро в Києві, також належить до цього середовища і продовжує цю працю, яку започаткував зп УГВР.
Щодо Державного Правління, провідний член ОУНр Петро Мірчук підкреслив, що «УДП від липня 1941 р., а зокрема на еміграції, не існувало, бо ж ні одної відозви чи якогось іншого вияву діяльности від 1945 р. аж до смерти Я.Стецька не було, не порушувати прийнятого в усьому культурному світі закону, що прем'єр не має права призначати сам свого наступника, а заступника прем'єра УДП на еміграції ніколи не було і тоді серйозно подумати про створення еміграційного проводу чи уряду».
В нашому огляді ми умисне не згадували організацію «Пласт». Це тому, що «Пласт» змагає бути нейтральною політичною організацією, не так, як, наприклад, СУМ чи ОДУМ, які є тісно пов'язані з політичними партіями. Молодь у «Пласті» – це переважно діти галицької інтелігенції.
До цього треба додати, що в ряді країн більшого поселення українців існують паралельні суспільно-громадські організації. У США існує «Українська Американська Координаційна Рада» як альтернатива до «Українського Конгресового Комітету Америки» (УККА), який опанований ОУНр і належить до керівного ними Визвольного фронту. У В.Британії існує Союз Українців у В.Британії. В Канаді і Австралії є лише одна суспільно-громадська організація.

Еміграційні політичні партії і їх відношення до України
Немає сумніву, що читачам в Україні буде цікаво знати, як усі ці партії вважають своїм обов'язком допомагати українському народові в його визвольних змаганнях. Але свою роль вони вбачають як допоміжну. Натомість ОУНз-ОУНр змагає не тільки впливати на події і пронеси розвитку визвольного руху в Україні, але навіть скерувати його в бажаному для себе напрямку.
Як бачимо з повищого, нема дива, що ідеологічно найбільшими союзниками ОУНзч-ОУНр в Україні є Українська Національна Партія (УНП), Українська Націоналістична Спілка (УНС), Спілка Української Молоді (СУМ) і Українська Національна Асамблея (УНА). Крім того, просуваючи писання Бандери, Стецька і Донцова (які мають деякий вплив на членів, головно молодшої генерації), ОУНр пробувала зіштовхнути ідеологію Української Республіканської Партії із шляху націонал-демократії на шлях інтегрального націоналізму, щоправда, поки шо безуспішно. СУМ і СНУМ можуть з'єднатися на їхньому конгресі в цьому році.
Тому що ліві еміграційні політичні групи є, на жаль, дуже слабкими, вони навіть не пробують сконтактуватися з відповідними групами, які діють в Україні. Натомість партії політичного центру ніколи не забувають під час всяких оказій деклярувати свою підтримку для національно-демократичної опозиції в Україні як загально, всьому Рухові, так і поодиноко – окремим партіям. Усі вони підтримують Рух, особливо за те, що він зумів об'єднати велике число українських політичних партій в Україні. Проте ці ж партії центру, а також знУГВР і ДЦ УНР відмовляються від контактів з Українською Національною Асамблеєю. Парадоксом цього всього є акція УНА реєструвати людей «громадянами УНРеспубліки» без ніякого доручення від ДЦ УНР.
Українська Народна Демократична Партія на своєму конгресі в червні 1991 р. заявила, що їхніми представниками на заході є ДЦ УНР. Тим часом УНП твердить, що їхній «уряд в екзилі» – Державне Правління. Знову ж УРДП заявила недавно, що вона є ідеологічно споріднена і близька до Демократичної Партії України («Українські Вісті», 5 травня 1991). Відділи ОДУМу вже засновані на східній країні.
І, на закінчення, варто було б поглянути на реакцію окремих еміграційних політичних партій з приводу прибуття на Захід дисидентів з України.
Деякі з них, як, наприклад, Йосип Тереля, Валентин Мороз і Петро Рубан мали дуже зближені погляди до ОУН(зч)-ОУНр. Але дуже скоро – у виспілі персональних і політичних конфліктів – розчарувалися, і кожний з них порвав зв'язки з ОУНр. Оба – В.Мороз і Й.Тереля – видають приватно свої власні журнали в Торонто. В.Мороз – «Анабазис», а Й.Тереля публікує «Хрест». Інший видатний дисидент – Данило Шумук не заангажував себе в будь-якій партії, хоч нерідко пише в УРДПівських «Українських Вістях». Особливо активними, але в Закордонному Представництві УГС, були Леонід Плющ і Надя Світлична, які співпрацювали найближче з «Прологом», зч УГВР і ОУНз. Але з весни 1990 р. зп УГС перестало функціонувати.
Таким чином, ні один з новітніх емігрантів з України не включився у діяльність будь-котрої з українських еміграційних політичних партій.
Це, само собою, щось нам каже?

План Штайнмаєра - це план Путіна!


Цей план, за який сьогодні ухопився Зеленський, виник кілька років тому, коли Штайнмаєр ще був міністром закордонних справ Німеччини, а Зеленський порівнював Україну з німецькою порноактрисою. Тоді Україна цей шлях капітуляції не прийняла. Я особисто доводив його неприйнятність для України на зустрічах з міністрами закордонних справ Німеччини і Франції. Тепер цього троянського коня наші партнери разом із Зеленським хочуть підписати на зустрічі в Нормандському форматі і впарити його українцям як єдиний шлях до миру.

План Штайнмаєра категорично неприйнятний для України, тому що передбачає «повернення» Донбасу шляхом виконання усіх умов Путіна: особливого статусу, амністії бойовиків та проведення виборів.

Сьогодні міністр закордонних справ Пристайко заявив, що місцеві вибори по всій країні треба проводити разом з окупованими територіями.

Повністю керована Зеленським Верховна Рада має проголосувати за особливий статус на 5 років, а російські війська мають покинути Донбас після проведення виборів. Тобто виборчий процес буде здійснюватись під повним контролем Кремля. А новий склад ЦВК, призначений Зеленським, все це схвалить. Очевидно, діючий склад Комісії – професійний і політично збалансований – звільнили саме заради цього.

Цей план зручний для всіх, крім нас, українців! Європейці із задоволенням знімуть санкції, які шкодять їхньому бізнесу, дадуть ще кілька мізерних подачок на відновлення інфраструктури, забудуть про Крим і продовжать будувати Північний потік-2.

Путін отримає ще більшу кількість своїх представників в українському парламенті і уряді та надовго стримає Україну від реального розвитку. Москва отримає вирішальний вплив на політичні процеси в нашій державі. Бо їм не потрібен Донбас – їм потрібна вся Україна!

Зеленський матиме лаври президента-миротворця, який завершив війну, і вдячність європейських лідерів за те, що позбавив їх від головного болю.

А Герої, які віддавали своє життя на Донбасі – отримають плювок на могили. Українці отримають нові податки, щоб оплатити відновлення інфраструктури регіонів, які знищила Росія. Мешканці окупованих територій – отримають терористів і вбивць у чиновницьких кабінетах.

Легалізація терористів, амністія проросійських бойовиків, які вбивали, ґвалтували і грабували наших людей, вибори під дулами автоматів, внаслідок яких п’ята колона Кремля отримає контроль над Донбасом. Таким чином відбудеться інтеграція нинішніх «днр» і «лнр» в склад України згідно плану Штайнмаєра-Путіна.

Заради своєї «хвилинки слави» Зеленський готовий покласти нашу країну до ніг Путіна. Невже ми йому це дозволимо? Я закликаю боротися за Справедливий Мир на умовах України.

Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

Идеология.

Здравствуйте,дамы и господа!

Идеология - это все таки,то что должно объединять государство или все же череда заблуждений и предрассудков...

В нашей с вами любимой стране идеология не обязательна и подтверждает Конституция Украины:
Раздел 1.
Статья 15: Никакая идеология не может признаваться государством как обязательная.

На сегодняшний день власти Украины позиционируют себя с либерализмом, (а некоторые отдельные представители выбирают даже течение либертарианства).
Они не навязывают общую идеологию либерализма всему украинскому народу,но живем мы с вами именно в этой модели уже десятки лет.

Другие типы идеологий просто отметаются правящим политическим классом и всячески очерняются, возможно из-за страха неизвестности,боязни за свои карманы или просто не понимая значения идеологий как таковых,

Что же нужно простому украинскому народу?Достаточно ли просто хорошей и сытой жизни или по мимо этого нужен идеологический рывок в украинском государстве?Есть ли запрос на какую либо идеологию в нашем обществе?

Делитесь своими взглядами и приоритетами!Как считаете вы?

Спасибо за внимание и хорошего дня. podmig

Цукерки

Корпорація Roshen передала ЗСУ велику партію боєприпасів
12 Вересня 2019 20:11

Корпорація Roshen передала Збройним силам України велику партію боєприпасів до снайперської зброї натовського калібру.

Про це повідомляє Національний промисловий портал.

Одна з військових частин ЗС України отримала нову велику партію набоїв .338 Lapua Magnum (8,670 мм) та .308 Winchester (7,6251 мм) для снайперських гвинтівок, що перебувають на озброєні української армії.

Понад 500 таких гвинтівок для української армії також були придбані корпорацією Roshen, це зокрема вітчизняна Zbroyar UAR-10 (.308 Winchester) та Savage-110 (.338 Lapua Magnum).