хочу сюда!
 

Нина

28 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 30-35 лет

Заметки с меткой «україна»

В’єтнамець записав нову українську пісню

Учасник проекту “Голос країни” в’єтнамський співак Чан Куок Кхань (Khanh Tran) презентував 11 березня свою нову українську пісню “Розмова з морем”.

[ Читати далі ]



100%, 2 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Ющенко розказав полякам, як любити Бандеру (відео)

– За що Бандера сидів у концтаборі? Він мав єдину вину: проголосив незалежну суверенну Україну. Він не погодився відмовитися від цього, тому протягом 4 років сидів у концтаборі, – пояснив Ющенко.

[ Читати далі ]

Відкриті листи керівникам всіх країн світу

UA

Шановні друзі! Прошу підтримати дві мої петиції (два «ВІДКРИТИХ ЛИСТИ КЕРІВНИКАМ ВСІХ КРАЇН СВІТУ») розташованих 6 березня 2017 року на веб-сайті Офіційного інтернет-представництва Президента України. Перша петиція про теледебати між Президентами України, Росії та США (посилання: https://petition.president.gov.ua/petition/34597), а друга – про співпрацю в рамках «Міжнародного комплексного культурологічного проекту «КРАСА» (посилання: https://petition.president.gov.ua/petition/34599). Кількість днів до закінчення збору підписів: 91. Тексти ВІДКРИТИХ ЛИСТІВ розміщені мною в Інтернеті, а також були направлені у електронному виді президентам України, Росії, США і Канцлеру Німеччини.

RU

Уважаемые друзья! Прошу поддержать две мои электронные петиции (два "ОТКРЫТЫЕ ПИСЬМА РУКОВОДИТЕЛЯМ ВСЕХ СТРАН МИРА"), размещенные 6 марта 2017 года на веб-сайте Официального интернет-представительства Президента Украины. Первая петиция о теледебатах между Президентами России, Украины и США (ссылка: https://petition.president.gov.ua/petition/34597), а вторая - о сотрудничества в рамках "Международного комплексного культурологического проекта "КРАСА" (ссылка: https://petition.president.gov.ua/petition/34599). Количество дней до окончания сбора подписей: 91. Тексты ОТКРЫТЫХ ПИСЕМ размещены мной в Интернете, а так-же были направлены в электронном виде президентам России, Украины, США и Канцлеру Германии.

EN

Dear friends! Please support my two electronic petitions (two "OPEN LETTERS TO THE LEADERS OF ALL COUNTRIES OF THE WORLD"), posted on March 6, 2017 on the official website of the President of Ukraine. The first petition on the debates between the Presidents of Russia, Ukraine and the United States (link: https://petition.president.gov.ua/petition/34597), and the second on cooperation within the framework of the "International Complex Cultural Research Project" KRASA "(link: https : //petition.president.gov.ua/petition/34599) The number of days before the end of the collection of signatures: 91. I have posted the texts of the OPEN LETTERS on the Internet, and have also been sent electronically to the presidents of Russia, Ukraine, the USA and the Chancellor Germany.

Наші приказки

Аби хліб, а зуби знайдуться.
Аби шия, а ярмо буде.
Або пан, або пропав.
Або дома не бути, або волі здобути.
Апетит з їдою прибуває.
Баба з воза — кобилі легше.
Багатий, як циган на блохи.
Багато дива, мало млива.
Багатому й чорт яйця носить.
Байдуже ракові, в якому його горщику зварять.
Батогом обуха не переб’єш.
Бачить кіт сало, та сили мало.
Без вірного друга — велика туга.
Без нашого Гриця вода не освятиться.
Без труда нема плода.
Береженого Бог береже, а козака шабля.
Битому собаці кия не показуй.
Біда біду тягне.
Біда помучить і мудрості научить
Бійся не того собаки, що бреше, а того, що лащиться.
Близько лікоть, та не вкусиш.
Борода не робить мудрим чоловіка.
Боятися вовка — в ліс не ходити.
Брат мій, а хліб їж свій.
Брехливу собаку далеко чути.
Буває, що й корова літає.
Було б пшоно, а каша буде.
Було, та за водою пішло.
Велике дерево поволі росте.
В закритий рот муха не влізе
Видно пана по халявах
Виміняв шило на швайку.
Виріс, а ума не виніс.
Вискочив, як Пилип з конопель.
Високо літає, та низько сідає.
Вище себе не підскочиш.
Від своєї тіні не втечеш, Вісті не лежать на місці.
Вкрадеш голку, а потім корову.
В ліс дрова не возять.
В нього руки на всі штуки.
Вовка ноги годують.
Вода і камінь довба.
Ворона й за море літає, та дурна вертається.
Ворона вороні ока не видовбає.
В сім’ї не без виродка.
Всякому овочу свій час.
В тихому болоті чорти водяться.
В умілого й долото рибу ловить.
Вчи лінивого не молотом, а голодом.
В чужих руках завше більший шматок.
Гарні гості, та не в пору.
Гірко заробиш — солодко з’їси.
Говори стовпу, а він стоїть.
Година вранці варта двох увечері.
Голка в стіжок упала — пиши пропала.
Голодній кумі хліб на умі.
Горбатого могила виправить.
Гостра була сокира, та на сук наскочила.
Гостре словечко коле сердечко,
Готовеньке і кішка з’їсть.
Гречана каша сама себе хвалить.
Гуртом і батька добре бити.
Дай дурневі макогона, то він і вікна поб’є.
Далеко куцому до зайця.
Даремно і чиряк не вискоче.
Дарованому коневі в зуби не заглядають.
Два коти в одному мішку не помиряться,
Двоє третього не чекають,
Де багато господинь, там хата неметена.
Де відвага, там і щастя.
Де коротко, там і рветься.
Де посієш, там і вродиться.
Десять разів відміряй, а раз відріж.
Дешева риба — погана юшка.
Дивись на зріст, та питайся розуму.
Диму без вогню не буває,
Діло майстра величає.
Дома й стіни помагають.
Дурням закон не писаний.
Ех, якби та якби та в роті виросли гриби.
Є в глечику молоко, та голова не влізе.
Є сало, та не для кота. Є квас, та не для нас.
Чим темніша ніч, тим ясніші зорі.
Шабля ранить тіло, а слова душу.
Як овечка: не мовить ні словечка.

Два світи.



          Довго не хотів реагувати на чергову, брудну кампанію від Порошенка та його інтернетівських вошей, які одурівші від шальних крадених грошей та люті до Тимошенко, розганяли по ЗМІ та інтернету поспіхом зліплену джинсу, в якій олігархічна мафія намагається поставити Юлію Тимошенко в один ряд з собою, з негідними симулянтами, які обсикаються від переляку тільки від одного вигляду судової повістки.
          Все ж таки не витримав, і ось зробив такий колаж.
          Два світи.
          Світ світла, благородства, порядності, патріотизму, честі, гідності і пасионарності, який представляє Юлія Тимошенко.
          І світ темряви, ніцості, підлості, компрадорства, колаборанства, клептоманства, продажності, холуйства, який представляє зараз наша влада начолі з кремлівським холуєм Порошенко.
          Це непоєднані світи, це як плюс і мінус, як життя і смерть.
          І як би не намагалися ці упирі в людському обличчі очорнити Юлію Тимошенко, в них нічого не вийде. Всі їхні затягані, заплеснівілі засоби брехні та приниження вже працюють проти них. Власне, вони і самі знають, що їх чекає або тюремна камера на догний термін, або смерть від народного гніву за те, що вони десятиріччями робили з людьми, з країною. Тому і шаленіють від свого беззсилля перед насуваючою карою за всі свої дії.
          Пані Юлія, українці з вами, так само, як і ви з нами! Тримаймося! 
          Тільки ми їх. І ніколи вони нас.

Тарасу Шевченку - 203 !

Тарас ШЕВЧЕНКО

В казематі III
 
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]




Тарас Григорович Шевченко
 

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822 р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця. Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту.

Восени 1829 р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”. Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”. У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (1762 — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко. 1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети). Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841 р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”. Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський. Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841 р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.

1844 р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот. Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту). Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.

Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі. На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета. Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета. Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства.

У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу. Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки. 8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків.

Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір. У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849 р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”. 23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях.

2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка). Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р. Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.

У кінці березня 1858 р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”. Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга. У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.). Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.

Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.

Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

В казематі

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя…
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали: “Коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі?”
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
Меж людьми, як люде.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі лютій
Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]


90%, 9 голосов

10%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Хруслінська: книжка зроблена з любов’ю до України

 Польське суспільство сильно поділене у підході до України


Ізабелла Хруслінська
6 березня, 2017
Польська публіцистка Ізабелла Хруслінська та відомий дисидент Йосип Зісельс про свою книгу "Ти відкриєш мої вуста. Йосиф Зісельс у розмовах із Ізою Хруслінською"

Ізо, це не перша твоя книжка про Україну і про українських громадських чи політичних діячів. Пан Йосип  у нас недавно в студії був, ми з ним говорили і зараз знову повернемося до розмови про вічні українські питання. А наразі питання до тебе. Чому тобі настільки цікава Україна і українці?

Іза Хруслінська: Дуже тяжко мені відповісти. Певно, треба було цілу розмову цьому присвятити. Я, власне,  думала про те, що Україна – це вже більше як 20 років, коли вона є в моєму житті. І раптом я зрозуміла, що поступово, малими кроками, 20 років тому і до сьогодні, вона зайняла майже все моє життя. Тобто на всіх рівнях мого життя Україна, українські справи дуже сильно впливають на мене як людину також.

Як завжди, як ти не вибираєш своєї пасіонарності, вона до тебе приходить. Бо це не трапляється, тому що ти починаєш працювати і це просто так це відкривається. У моєму випадку це було трішки інакше. То до кінця ти не скажеш, чому Україна?

Але коли я почала у 1996-1997 року приїжджати в Україну, працювати, робити дуже багато громадських, суспільних проектів, відразу так сталося, що я зустріла дуже гарних людей. І я думаю, що насправді найбільш важливим фактором у моєму підході до Україні й інтересі до України є передовсім люди, тому що не кожному так трапляється, як мені, що я мала змогу протягом тих усіх років зустріти, говорити і дружити, починаючи з інтелектуалів, учасників української історії.

До цього в різних історичних моментам мені пощастило, я мала змогу говорити і з Євгеном Стахівим, і з Петром Потічним, і з Василем Куком, а дисидентська частина українського руху виявилася для мене однією з найбільш важливих. І тут знову чудові люди. Я не мушу в Україні говорити, ким є українські дисиденти і до якого рівня цей рух був важливим, але я також відкрила людей, скажімо, не подобається це слово, але пересічних, тобто тих, які насправді творять Україну.

Українська історія, українська культура – щодо цього доходять мої друзі-українці в Польщі, тобто меншина українська, яка завжди проживала на цій території, з якою я дуже сильно пов’язана. І це дає цю картину. Так що ти до кінця навіть не знаєш, що це твій вибір.

Я вибирала початково, але потім ти вже ідеш цим і розумієш, що Україна є  дуже важлива особисто для мене. Але я думаю, що це також це нейтральне, що я є полькою. Бо як ми всі знаємо, Україна в польському контексті дуже важлива також на різних рівнях. І, звісно, як ти займаєшся Україною і маєш такі позиції, як я маю, – дуже проукраїнські – і це також щось, що тебе штовхає постійно до цього, що ти ці позиції маєш мати.

Але також звідси береться моя громадська діяльність – в контексті українському, а також польсько-українському. Так що я вважаю, що історія України і сучасність України – це просто частина світової історії, сьогоднішнього дня також. І вона вирішальну роль для мене – я не політтехнолог – але для мене Україна, коли йдеться про майбутнє Європи, світу, вона відіграє вже вирішальну роль.

Ти – в червоно-чорному, майже в бандерівських кольорах. Я думаю, що якби в мене була така змога чи таке щастя займатися тим, чим займаєшся ти, бо я часом про це мрію, то я, можливо, так само, як ти любиш Україну, любив би Польщу. Тому що я захоплююся Польщею, мені подобається польська історія, польська культура, дуже багато інших речей у Польщі, за що, до речі, тут багато людей мене критикує.

І часом зараз, коли у нас непрості українсько-польські стосунки, кажуть: «Ну Княжицький – полонофіл, тому зрозуміло, що він буде говорити». Але попри те, ти торкаєшся, не лише історії України в частині дисидентства, ти не лише говориш про УПА. Ти говориш і про українсько-єврейські стосунки, про всі ті болючі теми, які були взагалі-то на цій території Східної Європи, куди входили і Україна та Польща. А часом частини її були однією країною. Часом – різними. І про всі ці болючі теми ти говориш з любов’ю.

Натомість у суспільствах, особливо в польському суспільстві, зараз перемагає зовсім інша тенденція. В чому причина? Ти вважаєш, що те, що ти робиш, має змінити цю тенденцію чи такі тенденції, коли ми штучно придумуємо чи шукаємо проблемні історії в минулому наших стосунків замість того, щоб шукати хороше і думати, як разом будувати майбутнє.

Ці спекуляції на минулому колись зупиняться? Чи робота – твоя, чи таких людей, як ти, - просто марна робота, важлива для вузького кола інтелектуалів?
[ Читати далі ]

Дискусії навколо Романа Шухевича

Кому не дає спокійно спати
Роман Шухевич?


Роман Шухевич (1907 — 1950)


Цими днями у ЗМІ триває бурхливе обговорення того, яким способом і на основі яких підстав нинішня влада (Януковича  - Б.Г.) скасувала присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Я ж хочу зіграти, так би мовити, на випередження і звернути увагу на аналогічне судове рішення, яке тільки готується – щодо виключення з числа Героїв України Романа Шухевича. Сумнівів стосовно того, що рішення буде таке саме, як треба владі, у жодної притомної людини немає. Нікчемна (це юридичний термін, який у даному разі збігається із моральним поняттям) мотивація свого рішення суддями – мовляв, Бандера не був громадянином України (коли він насправді ним був у дитинстві), – є свідченням правового нігілізму всієї судової системи країни. Тим більш анекдотичною виглядає така ж мотивація у випадку Романа Шухевича (вона лежить в основі рішення суду нижчої інстанції) – адже йдеться про прем’єр-міністра підпільного українського уряду та головного командира УПА!
Збав Боже, я зовсім не маю на меті тиснути на суд. Хоча б тому, що на нього в принципі неможливо натиснути, бо ж ним керує не сила права, а право сили. Це зафіксовано міжнародними правозахисними та антикорупційними організаціями, відтак суд в Україні є лише виконавцем, складовою отієї сакраментальної «владної вертикалі», яку так успішно вибудовувала Партія регіонів. Тому об’єктом тиску є сенс обирати тих, хто справді ухвалює рішення, а не тих, хто голосує в парламенті за помахом руки Чечетова чи просиджує суддівську мантію у ролі наче-незалежного наче-судді. Хоча і тут шансів мало: як достукатися до свідомості тих, хто мислить категоріями «порожняка», «кидалова» та «відкатів»? Отож і на них натиснути словом, використавши зброю критики, – справа майже безнадійна.

Та попри те, що реально вплинути на перебіг подій, пов’язаних із майбутнім скасуванням присвоєння Героя України Романові Шухевичу неможливо з об’єктивних причин, попередити всіх (у тому числі і владу), символом чого саме стане таке скасування і що воно засвідчить, доцільно. А далі, як сказав поет з дещо іншого приводу, «та нехай собі як знають...»

«Демократичний поворот» і його значення

Політик – це його діяльність. Це те, що ним зроблено, і те, що не зроблено, але могло бути зроблено за більшої наполегливості та прозірливості цього діяча. Роман Шухевич зробив надзвичайно багато: під його керівництвом постала підпільно-партизанська Україна з усіма своїми барвами, з плюсами й мінусами, зі здобутками й трагедіями. Та мова зараз про головний здобуток Шухевича: про здійснену під його керівництвом ідеологічну переорієнтацію українського визвольного руху на національно-демократичні орієнтири.

На початку Другої світової війни ОУН виявилася єдиною з-поміж українських політичних сил, яка спромоглася зберегти свої структури. Це було зумовлено специфікою організації – її підпільним та авторитарно-орденським характером. Попри розкол ОУН у 1940 році, обидва крила на загал зберігали характер своєї ідеології, хоча при цьому в революційному відламі, очолюваному Степаном Бандерою, зосередилася більшість тих, хто й далі провадив ідейний пошук – хто в соціал-демократичному напрямі, як Іван Мітринґа, хто в ліберально-консервативному, як Лев Ребет, хто в революційно-демократичному, як Дмитро Мирон («Орлик»). Ідейні пошуки стали значно напруженішими після початку німецько-радянської війни і спроби проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Вже 1942 року «експертна група» (якщо вжити сучасний термін), очолена Василем Куком, дійшла висновку про необхідність істотних змін в ідеології ОУН у разі, якщо організація прагне ефективно боротися за свободу України на просторах усіх українських земель. Відтак проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН ухвалив нові програмні документи революційного націоналізму.

«Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи... Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістичні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися... Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу».

Ось так були визначені головні напрямні діяльності ОУН. Говорилося і про конкретні напрями боротьби націоналістів. Зокрема, за «індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян», «за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці», «за свободу профспілок», «за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства», «за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм», «за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру», «за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок»...

В основі майбутнього економічного ладу автори програмних документів бачили органічне поєднання державної та громадсько-кооперативної власності у промисловості, державної, кооперативної та приватної торгівлі, індивідуального й громадського землекористування, залежно від волі самих селян, – і водночас відкидали саму можливість допустити визиск працівників з боку як зажерливих капіталістів, так і комісарів-партократів.

А от про популярне нині ґендерне питання: «за повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку на праці в шахтах, рудниках та інших тяжких промислах і в наслідок цього не руйнувала свого здоров’я».

І про зовнішньополітичні орієнтири не було забуто. Отже: «Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв’язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів».

Іншими словами, нові програмні настанови ОУН були на рівні вимог часу і передового рівня розвитку демократичної політичної думки.

Слово і діло

Хтось може сказати, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не сталося. Мовляв, сталінська Конституція також проголошувала різні політичні свободи, а насправді все було зовсім інакше.

По-перше, сталінська Конституція СРСР насправді зовсім не проголошувала ніяких демократичних свобод. Ці «свободи» забезпечувалися виключно «у цілях зміцнення соціалістичного ладу» (ст.125). А стаття 126 фіксувала партійну природу радянської держави: «Найактивніші і найсвідоміші громадяни з рядів робітничого класу й інших прошарків трудящих об’єднуються у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків), яка є передовим загоном трудящих у їхній боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних».

По-друге, практика показала, що керівництво ОУН прагне керуватися тими ідеологічними засадами, які ухвалив ІІІ ВЗУН. Це засвідчує, зокрема, поява у складі УПА значної кількості вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!). Це засвідчує і стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині. Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами. Нарешті, улітку 1944 року на багатопартійній основі була створена Українська Головна Визвольна Рада – передпарламент Повсталої України. Головою УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917-18 роках – член Центральної Ради), одним із його заступників – галицький ліберал, депутат польського Сейму Василь Мудрий, прем’єром та командувачем усіма збройними силами – генерал-хорунжий Роман Шухевич.

Зрозуміла річ, тривала жорстока війна, яка накладала істотні обмеження на реалізацію національно-демократичних ідей, але вектор руху був заданий. І для повстанців, і для шістдесятників та дисидентів, і для Народного Руху.

Виглядає, намагання нинішньої владної верхівки скасувати присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України є за своїм глибинним підґрунтям прагненням дезавуювати ті політичні та соціальні цінності, за втілення яких боровся прем’єр Підпільної України. А ще – прагненням перекреслити положення чинної Конституції України про тисячолітню державотворчу традицію, звівши її виключно до часів СРСР, як це вже спробував зробити Віктор Янукович у промові до Дня Незалежності у 2010 році.

А ще Роман Шухевич особисто ненависний цій публіці тим, що він, інженер, піаніст, успішний бізнесмен, кинув геть усе заради безнадійної, на перший погляд, боротьби за свободу. Відчуваючи свою ницість у порівнянні з Шухевичем, можновладці водночас щосили прагнуть дегероїзувати його, щоб нинішні молоді українці не ставили свободу народу та свободу людини над усі інші земні вартості.

...Один із провідних ідеологів УГВР – Петро Полтава (Федун) – у ті роки писав, що повстанці ведуть боротьбу «за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам».

Слова, наче написані сьогодні. А це означає, що боротьба триває, і від нині сущих поколінь залежить, чи скоро буде справа Романа Шухевича доведена до перемоги.


    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

 http://www.radiosvoboda.org/a/2276957.html