хочу сюди!
 

Наташа

49 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 44-53 років

Замітки з міткою «релігія»

Питання щодо життя, на які може дати відповіді Бог... (с)

Поміж людьми діють закони Мерфі:
Усе, що не може вдатися, не вдається.
На рівні Бога діє зовсім інший закон:
Усе, що можна змінити на краще, рано чи пізно зміниться на краще.
Добрі справи ніколи не є даремними, бо Бог надає їм виміру Вічності.


Якщо ми спостерігаємо нещастя, які стаються з людьми, часом питаємо  таке:
"Чому Бог дозволив, щоби ця людина захворіла на рак?"
Та я хотів би спитати:
"Хто, як не Бог, є причиною того,що люди реагують на трагедію такою щедрістю та співчуттям?"
Бог - відповідь на питання, навіщо залишатися доброю й чесною людиною, коли інші можуть безкарно вбивати. Бог є відповіддю не тому, що Він втрутиться, щоби нагородити праведного і покарати злочинця, а тому, що тільки добре й чесне життя дарує нам відчуття духовного здоров'я й людяності.

"...Ніхто з тих, хто так і не відшукав релігійної віри, по суті, не був вилікуваний."
К.-Г. Юнг "Сучасна людина у пошуках душі"

      І йдеться тут не про існування Бога, а про його значення в нашому земному житті.
Коли ми стверджуємо, що Бог - відповідь на питання, чи дійсно хтось є на небесах, то робимо так, що мислячій людині стає важко серйозно ставитися до віри і шукати в ній допомоги. І  якщо ми стверджуємо, що Бог є відповіддю на питання, чи хтось високо вгорі дійсно спостерігає за нами, фіксує всі наші гріхи - і вносить їх у наше свідоцтво моральної успішності, - значить, ми підтримуємо релігію, в основі якої лежить страх і примарні очікування.

Щоб дехто жив у Раю, потрібно, щоб хтось страждав у Пеклі.

Вера - это личное дело каждого. А религия не более чем форма власти и управления людьми.

Ще у школі їх, як магнітом тягнуло одне до одного. Спочатку вони просто дружили, завжди знаходили багато спільних точок доступу. Потім відчули, що в їхніх стосунках зароджується щось більш серйозніше, ніж дружба, і між ними утворилась своя багатогранна мережа передачі даних. Хтось позаздрить, хтось порадіє, хтось не здивується ще одній звичайній історії кохання. Але існував один момент, щодо якого вони були виховані по різному. Він вірив у Бога, але не вірив у Релігію, вона цілком належала і першому, і одному з десятків тисяч напрямків другої.

Він не ставив перед нею категоричних ультиматумів. Вона ж сприймала це на свою користь. В один момент у цій війні з самою собою, як їй здалося і як повірив він, вона прийняла для себе рішення залишитися з ним, при тому не  відхиляючи намертво забитий заіржавілими цвяшками у своїх поняттях намальований кимось правильний духовний світ. Після школи обоє поступили у один з вишів. Кілька щасливих років романтичних стосунків пролетіли непомітно. Зовні не було зрозуміло, що його душу щось турбувало в цей період. Вони впізнали один одного, здавалося б ще більше, прив"язалися ще сильніше. Знайомі та друзі вже давно почали сприймати їх як пару і пророкували весілля в найближчому майбутньому. Але виховання і вірування взяли своє, і пророцтво не визнали.




І одного разу вона змусила себе зробити остаточний вибір - зберегти своє кохання, чи залишитись вірною чужим принципам і одній з релігійніх ідеологій, на користь останнього. Можливо, їх історія має вигляд несправжнього кохання. Але ілюзія кохання не розбиває вщент серця. Хтось скаже, вона ще пошкодує і повернеться, але він більше не повірить їй, бо вже повірив одного разу. Більше того, він тепер не повірить у почуття і не довірить своє серце нікому, адже він вже знає, як боляче бути відданим.

Та що це за релігія, коли те, заради чого будувався мільйони років цей світ, руйнується однією йотою, сказаною устами людини.


Свято славних первоверховних апостолів Петра і Павла

Первоверховні апостоли Петро і Павло.

12 липня православна церква відмічає День славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла. Цього дня закінчується Петрів піст.

Апостол Петро - уродженець міста Вифсаїди, брат апостола Андрія, жив зі своїм сімейством в Капернаумі і займався рибальством. Звали його Симоном, а ім'я Петро (що означає камінь) він отримав від Ісуса Христа. Життя Петра висвітлене в Євангельському оповіданні більше інших апостолів тому, що він увесь час знаходився поряд з Христом, особливо сильно був прив'язаний до нього. Він перший беззастережно вірить в Божественне послання Господа. За це він був удостоєний особливої близькості до Господа. 

Христос, затвердивши Петра в апостольському званні, триразово повторив: "Паси овець Моїх". І Петро став одним з найсміливіших проповідників Євангелія. Вже в день П'ятидесятниці він обернув в Христову віру спочатку 5000, а потім ще 3000 чоловік.

Петро прославився багатьма зціленнями, а в Іоппії воскресив з мертвих Тавіфу, безтрепетно свідчив про Христа перед начальниками іудейськими і судом синедріону, був двічі заточений в темниці, прирікався на смерть, але після дивних звільнень ангелом не залишав свого проповідницького подвигу. Він побував в різних країнах Сходу і Заходу і, нарешті, мученицьки помер в Римі приблизно в 57 році. Засуджений до розп'яття на хресті він попросив розіпнути його вниз головою, вважаючи себе негідним померти, як Господь.

Апостол Павло носив ім'я Савл, що означає той, що "випросив", "вимолив", і тільки через деякий час після звернення до Христа став називатися Павлом. Він був родом з Тарсу, жителі якого користувалися правами римських громадян. Виховувався при Гамаліїлі, відомому іудейському законовчителі того часу. Савл виріс несамовитим захисником вітчизняного закону і батьківських надбань. Євангельська проповідь апостолів викликала його гаряче обурення і він став одним з головних їх гонителів. 

Апостол Павло, як і апостол Петро, багато потрудився в поширенні Христової віри і справедливо шанується разом з ним "стовпом" Церкви Христової і первоверховним апостолом. Вони обоє мученицьки померли в Римі при імператорові Нероні, і їх пам'ять святкується в один день.

Христос — жрець Аполлона?

Схоже на те, що Христос насправді жив за три тисячі років до свого «канонічного» народження і говорив (як і Нефертіті) коптською мовою, наближеною до мови предків сучасних українців. Сьогодні ми маємо нові дані стосовно непересічної особистості Христа, який, можливо, є узагальненим образом кількох поколінь пророків Бога на землі...

Єдинобожжя і влада

Ще донедавна вважалося, що всі провідні світові релігії зародились на Сході, а ця частина Земної кулі розглядалась як осередок духовності глобальної людської цивілізації.

Проте навіть після розшифровки А. Кифішиним текстів Кам’яної Могили (які дали підстави для висновків щодо зародження основ релігійної міфології на території України) ми маємо віддати належне Стародавньому Сходові, котрий зробив неабиякий внесок у становлення та розвиток світової політичної думки, зокрема, в контексті поєднання політики і релігії.

Скептики можуть зауважити: мовляв, що ж спільного в політики і релігії? Насправді на початковому етапі історії становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не узагальнили, їх основною формою були міфи, в яких виникнення влади пов’язувалося з богами.

Наприклад, в одному з «Текстів пірамід» (2700—2400 рр. до н. е.) ідеться про те, що єгипетський фараон Пепі народився від шлюбу Бога Сонця та смертної жінки, а отже, за версією авторів зазначених міфотворчих текстів, фараон є цілком правомірним «політичним нащадком» Бога на землі.

Зрозуміло, що для побудови міцної держави бажано мати не тільки одного (авторитетного в електорату) фараона, а й одного (і всемогутнього) Бога.

Однією з найвідоміших спроб запровадження єдинобожжя був епохальний соціально-релігійний експеримент фараона Аменхотепа ІV (ХІV ст. до н. е.). Останній (за підтримки своєї дружини Нефертіті, що походила з родини жерців-коптів) змінив адміністративним шляхом правлячу чорножрецьку релігію Бога Амона на солярний культ Бога Атона (Сонячного диска), а самого себе проголосив Божим Сином — АнхАтоном (AnkhAton).

Якщо ми уважно подивимось на першу частину імені цього фараона, то побачимо там коптський (давньоєгипетський) ієрогліф анх (символ життя), який (між іншим) зливається з іменем Христа і символом Сонця, зображеного на українських берегинях!

«Мемфіська теологія» як прообраз Біблії

Загалом найбільший внесок у релігійно-політичну концепцію єдинобожжя зробили єгипетські жерці коптського храму Хет-ка-Птах (Het-ka-Ptah), заснованого фараоном Менасом/Менасем на початку ІІІ тисячоліття до н. е. в Мемфісі (нині — Каїр).

Бог Птах (лелека ?) став центральною фігурою розробленої жерцями «Хати-Птаха» філософської теологічної (тео — бог, логос — слово) системи. До нас вона дійшла у вигляді викарбуваного за часів правління фараона Шакбе/Сакбе (сака-скіфа?) у VІІ столітті до н. е. священного тексту — «Мемфіської теології», написаної орієнтовно ще у 2700—2400 роках до н. е.!

Як стверджує цей більш як 4500-літній космогонічний текст, «Птах творить своїм розумом (своїм «серцем») і словом (своїм «язиком»)», він «дав богам існування». Після цього інші боги набули свої тіла, увійшовши «в кожний вид рослин. Кожен вид каменю, кожну глину, в усе, що росте на її (землі) поверхні і в чому вони (боги) можуть проявитися».

Згадаймо класичну біблійну фразу: «Спочатку було Слово, і Слово було — Бог», написану через три тисячі років після «Мемфіської теології», і переконаємося, що Біблія (створена у ІV—V ст. н. е.) фактично дублює зміст релігійно-філософського тексту, створеного набагато раніше жерцями-лелегами коптського храму, заснованого єгипетським фараоном з неєгипетським іменем — Менас/Менес (1. першолюдина — санскритом; купець, міняла — староукраїнською ?).

Напевно, це й пояснює, чому стародавні єгиптяни — копти (мова яких наближена до староукраїнської) на своїх іконах дуже полюбляють розміщувати найбільш шанованих персонажів своєї історії — Менаса і Христоса.

Зверніть увагу: Мене(а)с і Христос зображені на одній коптській іконі, і Син Божий Христос (трохи зверхньо) тримає руку на плечі всесильного фараона Єгипту Менеса (?). Але ж церковна традиція іконографії не передбачає розміщення на одній іконі людей (богів ?), що жили з інтервалом у три тисячі років!

Можливо, Христос і Менес були спільниками в державно-релігійному будівництві Стародавнього Єгипету. Більше того, враховуючи тогочасну релігійно-політичну практику, ми можемо зробити висновки, що духовна влада в ті часи ще домінувала над владою світською (в Іудеї та Візантії все сталося навпаки).

Якщо так, тоді Їсус Христос жив щонайменше на три тисячі років раніше за свого «канонічного» народження і цілком міг бути верховним жерцем храму Бога Птаха при фараоні Менесі! В такому разі є підстави говорити, що міф про народження Христа від Бога і земної жінки логічно «вписується» в концепцію єдинобожжя, розроблену мемфіськими жерцями ще на початку ІІІ тисячоліття до н. е.!

Хоча, ймовірно, згадана ікона могла символізувати певну ідеологічно-релігійну чи етнічно-міфологічну правонаступність від Менеса до Христа (або від Христа до Менеса ?). Але в будь-якому разі зрозуміло, що зв’язок Менес—Христос має, безумовно, коптську природу!

Спецоперація «Біблія»

На коптських іконах, що містять зображення кінних «християнських» святих, намальовано шпори, які не використовувала візантійська (римська) кіннота. Натомість активно використовували цей технологічний винахід саки/скіфи, котрим удалося підкорити Єгипет у ІІ тисячолітті до н. е. (династії Великих і Малих гіксосів) — завдяки кінним військам, колісницям та мідній зброї, яких не знали чорношкірі автохтони Давнього Єгипту.

Ця маленька дрібничка може бути ключем до розгадки причин, чому візантійські імператори (які фактично керували християнською церквою) так жорстоко переслідували коптський народ, який, судячи з усього сказаного, дав світові Їсуса Христа!

Можливо тому, що «нестори-літописці» візантійського «відділу пропаганди і агітації» вже готували інформаційну спецоперацію «Біблія» (приблизно V ст. н. е.), в котрій потрібно було змінити національність Божого Сина і вирвати його з історичного контексту домінування духовної влади над політичною?

Якщо це так, тоді так звана «наша ера» насправді розпочалася на межі ІV—ІІІ тисячоліть до н. е. і має бути прив’язана до осіб фараона Менеса та верховного жерця храму лелегів Христоса, котрі належали до богообраного народу, що й досі зветься коптами!

Але ж копти, відповідно до тверджень «батька географії» Страбона, дуже схожі на скіфів. А скіфи, за словами римлянина Помпея Трога: «...завжди вважалися найдавнішими, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Христос та Менес (ІV—ІІІ тис. до н. е.), а згодом і АнхАтон (ІІ тис. до н. е.) недовго протрималися на своїх посадах і явно достроково пішли з життя. Можливо, тому, що змінили головний пантеон богів-автохтонів Єгипту на домінування єдиного Бога Птаха (Лелеку, популярного в Стародавній Україні)?..

Іудаїзм і зміна релігійно-політичної моделі влади

Концепцію єдинобожжя і відповідну модель походження влади, винайдену коптами, розвинули й реалізували західні семіти — євреї у своїй національній релігії — іудаїзмі (пророк Мойсей, ХІІІ ст. до н. е.) та релігійно-політичній практиці (цар Соломон, Х ст. до н. е.).

До речі, зв’язок та змістовне наслідування між релігійно-політичними міфами і концепціями політичної влади коптів та іудеїв простежується досить очевидно. І це зрозуміло, оскільки до так званого виведення Мойсеєм ізраїльського народу з «єгипетського полону», останній досить довго перебував у складі Давньоєгипетської держави (1700—1300 рр. до н. е.). І його вожді та ідеологи, безперечно, були ознайомлені із системою релігійно-політичних поглядів коптів.

Єдина відмінність полягає в тому, що з ІІ тисячоліття до н. е. у стародавньому глобальному суспільстві починає домінувати не духовна влада жерців, а влада царів, яку водночас із скіфами-аріями реалізували спочатку єгипетський фараон АнхАтон, а потім іудейський цар Соломон.

Виникнення та розвиток іудаїзму як релігійно-філософської системи найяскравіше висвітлено у Старому Завіті, що ввійшов до тексту священної книги християн — Біблії, написаної під впливом іудейських релігійних кіл. Зокрема, п’ятикнижжя Мойсея (ХІІІ ст. до н. е.) є основним священним текстом іудеїв, який докладно регламентує їхнє життя.

Лейтмотивом іудаїзму є теза: перед народом Ізраїлю нібито поставлено високі моральні вимоги, оскільки, мовляв, через нього Бог Старого Завіту благословить усі народи світу. І месія з коліна Давидова прийде спокутувати гріхи людства і правити як Цар усіма народами.

Протягом століть цей міф ортодоксальними іудеями тлумачився насамперед не з морально-етичного, а з політико-ідеологічного погляду глобального панування євреїв у світі. Хоча природніше було б зосередитися на спокутуванні гріхів людства, розглядаючи так зване Царство Боже не як державно-політичне утворення, а як духовний імператив.

Соломон — співавтор і «науковий редактор» Біблії?

Цікаво, що справу (аскетичного?) єврейського пророка Мойсея на практиці реалізував власник гарему із 700 офіційних жінок і 300 наложниць — цар Соломон, який здійснив централізацію релігійного культу й будівництво величного іудейського храму для зберігання ковчега із скрижалями (заповідями Бога).

Змістовний аналіз Біблії, написаної коптами і «модернізованої» іудеями, свідчить, що шанований семітами (євреями та арабами) Соломон (Сулейман) був справді непересічною людиною.

Судячи з того, що після Мойсея йому найбільше виділено місця у Старому Завіті (Торі), він, напевно, був одним з авторів і «наукових редакторів» Біблії. Принаймні його «Соломонові притчі», «Екклезіаст», «Пісня пісень», котрі є складовими частинами Старого Завіту, свідчать про його високі розумові та поетичні здібності...

Римляни вигнали іудеїв із Палестини 135 року н. е., але іудаїзм не зник тільки тому, що єврейські громади-діаспори існували тоді в багатьох країнах. Іудеї зазнавали переслідувань, довго не мали своєї держави, і логіка їхнього виживання потребувала відокремленої внутрішньої самоорганізації щодо культури та релігії.

Іудаїзм — локальна етнічна релігія євреїв, що набула водночас світового значення як одна з основ християнства (після того, як поставила останнє під свій догмато-ідеологічний контроль), а згодом стала основою сучасної політичної концепції глобалізму, що, по суті, спрямована на реалізацію ідеї домінування єврейського народу над усіма іншими народами світу.

У будь-якому разі очевидним є те, що інформаційний спецпроект «Біблія», реалізований християнською церквою під впливом іудаїзму у ІV—V століттях н. е. був певним «перезавантаженням» релігійно-політичного коду людської цивілізації (і відповідної моделі божественного походження влади), результати якого ми споживаємо й досі.

Христос — з роду Хрисів, жерців Бога Аполлона?

Вас не дивує, чому Їсус Христос має два імені? Єгипетський фараон — просто Менес. Іудейський цар — просто Соломон...

Можливо, це є простим «збігом», але від Гомера ми знаємо про існування Хриса — жерця храму Аполлона на острові Хрис, що розташовувався поблизу Трої (Хрис — це жрець-топонім, ім’я-посада).

Нагадаємо, що Троя була заснована царем Теукром 3100 року до н. е. Зверніть увагу, приблизно в цей само час фараон Менес заснував храм Хет-ка-Птах (Мемфіс/Каїр)!

Відповідно до сюжетної лінії «Іліади» (ХІІІ ст. до н. е.) цар Агамемнон відмовився віддати за великий викуп Хрису (він же — троянський цар Менелай) його дочку Хрисеїду, захоплену ахейцями в полон (за що розлючений Бог Аполлон наслав на них мор).

До речі, на думку П. Гарачука, цей самий Хрис/Менелай є водночас і батьком всім відомого Одіссея. Чи немає у вас аналогії з Христом і Менесом, що жили в Єгипті?.. Можливо, це, справді, одна особа?..

Загалом історія тих часів налічує щонайменше декілька десятків осіб, належних до жрецького стану Хрисів, а відомий античний літератор Софокл навіть написав трагедію, що називалася «Хрис».

Античні джерела доносять до нас такі імена представників тогочасного релігійно-політичного бомонду: Хрис і Хрисаор — сини Бога Посейдона, Хрис — син царя Міноса, Хрисолай — син царя Пріама, Хрисофеміда і Хрисіппа — дочки Даная, Хрисіпп — син Єгипту, Хрисогенія — народила сина Хриса від Бога Посейдона, Хрисороя народила сина Корона від Бога Аполлона тощо.

Явно простежується лінія: «Хрис — Божий Син», хіба ні? Більше того, епітети з цим коренем мали й самі еллінські боги: Хрисаорей — епітет Бога Зевса (був розповсюджений в Лелегії/Карії) та Хрисеній — епітет Аїда, Бога підземелля!

Отже, з цього ми можемо зробити висновки, що з часом культ Бога Аполлона поступово набув найвищого релігійно-соціального статусу і претендував на одноосібне лідерство в тогочасному пантеоні богів (ще одне свідчення зародження традиції єдинобожжя).

Між іншим, як свідчать античні джерела, Бог Аполлон на зиму відлітав (бо лелека ?) на свою північну батьківщину — Ніперборею (Дніперборею?), а навесні повертався у свою літню резиденцію в Греції...

Наскільки лелегський Бог Аполлон був авторитетним і впливовим у ті часи, можна судити хоча б із того, що сам грецький верховний Бог Зевс «вважав, що поліпшує імідж», якщо додає у свою титулатуру епітет Хрис, приналежний жерцям храму Аполлона! Але — не лише Зевс.

Геракл (герой, син Зевса), котрий вважається прабатьком скіфів/українців (а згодом і греків), теж належав до служителів солярного (сонячного) Бога Аполлона, що пов’язувався еллінами із світлом, вищим розумом і вищою красою.

Незважаючи на численні християнські джерела, про долю справжнього Їсуса Христа ми поки що знаємо мало. Можливо, знаємо й не те, що було насправді...

Напевно-таки, він був розп’ятий (як антський цар Буз готами-християнами) на хресті. Але чи був він один? І чи відповідає дійсності біблійна версія його народження та сходження на Голгофу?..

Наявність цілої низки географічних назв (острови, міста) та імен (боги, герої), впливовість і поширеність сонячного культу Бога Аполлона роблять правдоподібною гіпотезу про узагальнення образу Христа — Божого Сина, котрий (імовірно) міг бути представником жрецької касти Хрисів, що домінувала і в Трої, і в Греції, і в Єгипті?..

Ураховуючи, що переселення лелегів, теукрів та киянідів з України в Єгипет та Грецію, найімовірніше, здійснювалося через Трою, такий перебіг подій не можна відкидати. Так само, як і гіпотезу про можливе присвоєння Їсусу (адептами християнства) популярного «Аполлонового» епітету Хриса/Христа для «поліпшення іміджу» нової монорелігії, що набувала глобального статусу...

ВАЛЕРІЙ БЕБИК,доктор політичних наук, проректор Університету «Україна»,голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.


"Голос України"

Про віру, знання і богів ...

         Замітка є розгорнутим коментарем у продовження однієї розмови


Отже, як розуміти вислів:
Можлива віра на основі знань, але не можливі знання на основі віри...

1. Ми можемо розглядати знання про Бога, який дає знати про себе людині від самого її народження, коли вона ще не вміє ні говорити, ні мислити достатньо, щоб осягнути поняття, набагато простіші, ніж поняття Бога.
         Такий Бог забезпечує свою невідворотну цілковиту /тотальну/ присутність в житті людини. Завдяки цьому людині не світить рано пізнати поняття порожнечі, але від початку для неї очевидне поняття онтологічної даності: людина перебуває там, де так само перебуває Щось крім неї.
         Яке воно це Щось, щось дане, існуюче? Бог подбав, щоб відповідь на це питання постійно, щосекунди надходила до свідомості людини. Цікаво, що Бог не називає людині перш за все своє ім'я, як годилося б при знайомстві ) Та й не має Він, видно, потреби в тому, щоб мати ім'я. Зате від самого початку життя людині Він вважає за необхідне повідомити їй, наприклад, про свої кольори.
         Людина пізнає зелене, червоне, синє, чорне,          і тд, вона усвідомлює, що це неоднакові кольори. У свідомості людини можуть існувати як істинні, так і хибні уявлення. То може уявлення про зелене, червоне, синє, чорне хибні? Не може ж одна людина перевірити, що відчуває інша людина, що вона розуміє під зеленим, червоним, синім та чорним. Може зелене для мене, виглядає для іншої людини зовсім не як зелене? Але в певний момент ці дві людини доходять згоди, що один і той самий предмет /хай це буде листя дерев від весни до осені/ має зелений колір. Все інше такого ж кольору визнається теж зеленим. Визнається кожною людиною. Так само червоний - це колір крові, наприклад, що з'являється на шкірі при порушенні її цілісності. Синє - небо. А чорна - земля.
          Минають сотні, тисячі, мільйони років, але незмінно листя лишається
зеленим, кров - червоною, небо - синім, а земля - чорною для багатьох поколінь істот, що пізнаЮть.
          Висновок.
          Знання людини про зелене, червоне, синє, чорне і тд істинні. Так! Це Щось, яке існує, без сумніву саме таке! Воно зеленого, червоного, синього, чорного і тд кольорів, однакові уявлення про які є в свідомості різних людей. Віра на основі таких знань - обґрунтована. Знання - достоВІРне.

2. Також ми можемо розглядати знання про Бога як надприродної істоти, яка є продуктом людської свідомості.
          І не просто істоти, а особистості, яка чує, бачить, піддається емоціям, мотивує свою діяльність, відгукується на молитви, чинить чудеса, втручається у події життя. Про цю істоту людина дізнається найчастіше через посередність впливового людського оточення з так званих священих книг. Це знання з'являється в житті окремої людини не від самого народження, а у певному віці, коли навики мислення досягають рівня, достатнього для розуміння абстрактних понять.
          Своєму уявленню про вищезгадану особистість людина приписує об'єктивне /поза свідомістю/ її існування, тобто вірить в її існування. Але уявлення про надприродну істоту, яке поселяється в свідомості людини, їй немає з чим порівняти в навколишній дійсності /адже на те вона і НАДприродна) ця істота/. Людський апарат абстрактного мислення не може залишатися без роботи. Найскладніший інструмент, який дозволяє вигадування і оперування поняттями про неіснуючі речі /а це основа будь-якого проектування, планування,творчості тощо/, обробляє уявлення про надприродне до стадії, наприклад, його об'єктивації, уособлення - зображення у вигляді особистісної істоти.
           Впродовж тисячоліть різні люди пробували уявляти собі такого Бога в багатьох варіантах. Який він?

Такий?

Збруцький ідол

Такий?

Бюст Зевса, знайдений в Отриколі, Музей Піо-Клементіно

Чи такий?

Образ Бога Творця з картини Мікеланджело «Сотворення сонця та місяця»

Може такий?

Бог в образі людини, Ісуса Христа, Вчителя і Спасителя людства.


А чи навіть такий?

Три іпостасі Бога. Ілюстрація на молитовнику у Британській бібліотеці.
Бог в образі Святої Трійці, у виконанні голандського живописця Пітера Коке ван Ельста (1502—1556). Олія, Музей Дель Прада, Мадрід


          Згідно з уявленнями складалися описи Бога в усних сказаннях, пізніше - у літературних творах, що ставали священими книгами різних релігій. Кожна з цих релігій, церков, сект уявляють Бога, який більшою, меншою мірою або зовсім не схожий на Богів інших релігій, церков, сект.    Встановлення істинності Бога апріорі виключено через неможливість порівняти людське уявлення про Нього з чимось реально існуючим, адже Богу приписується НАДприродність. Ці обставини змушують віруючих час від часу відмовлятися від одних богів і складати уявлення про нових. Але й нові уявлення про надприродного Бога часто виходять не кращими за попередні. Завжди в однієї людини є що уточнити, доповнити, заперечити в уявленнях іншої людини.
           Тому кожна релігія кінець кінцем розтікається на безліч течій, розколів, сект. Так наприклад, вшановуючи нібито одного й того самого Бога, читаючи одну й ту саму священну книгу, визнаючи засновником віри одного й того самого Ісуса Христа, католики, православні, протестанти, адвентисти, баптисти, свідки Єгови, старообрядці, ..... теде, тепе.... вважають саме себе /свою групу/, і нікого іншого, істинними християнами, тобто претендують на істинне знання предмету своєї віри.
            Сотні і тисячі років пишеться історія релігій, яка насправді є великою мірою історією відмови самих віруючих від Богів, які деякий час вважалися "істинними", а згодом ставали "неістинними". Очевидно і логічно, що історія ця ставить під сумнів також і сучасні знання про надприродного Бога, на яких базуються актуальні в наш час монотеїстичні релігії.
            Висновок.
            Уявлення про надприродне, про неіснуюче - є нормальною здатністю в рамках абстрактного мислення людини. Це цілком допустимий в людській практиці прийом у пізнанні дійсності, творчості тощо. Але апріорна віра людини в об'єктивне існування надприродного не породжує певного безсумнівного сталого знання людини про це саме надприродне - про Бога.

Українці, - розумні люди

 

 


Починаються вибори до місцевих рад та вибори голів. Нова злива інформації впаде на голову бідного виборця. Невже по виборах не стане нарешті жити краще? Невже не з’являться нові робочі місця? Чому ростуть ціни? За кого віддати свій вже підірваний безкінечними дебатами голос? До якого бога молитися?

Славні князі наші і славні гетьмани, славні козаки і січовики, славні вояки УПА і добрі українці зазвичай просиналися до схід сонця, робили розрух, тобто вранішні фізичні вправи, обливали тіло холодною водою і молилися до сонця, що сходило, звертаючись до Бога. Розумні люди і сьогодні приблизно так чинять, християни різних обрядів і патріархатів, православні християни і огнищани, рунвірівці і рідно віри.

Але чия молитва скоріше дійде до бога? Хто це знає, чий священик? Складно не згодитися зі словами Донцова, що віра більше важить ніж розум. Але історія визвольних змагань вчить нас, ще з часів козаччини, що воювати за віру можна, але нашій нації це йде лише на шкоду. Нас важко розгойдати, але не можна зупинити. Ми, українці, багато чому навчили москалів. Час вже чомусь корисному і в них навчитися. Ходили вони і ходять у походи під гаслом: «За вєру і атєчєство!» А вірять вони, то царю, то Президенту і це гасло їх «заводить». Час вже нам, українцям, повірити, що ми є трішки іншими. Тому це гасло, що згуртовує росіян, - українців зовсім роз’єднує. У росіян пишуть «о», але читають «а». І в цьому випадку галасуючи: «За вєру і атєчєство!», росіяни борються за державу. Українці частіше як пишуть, так і читають. І прийнявши гасло «За віру і батьківщину», українці завжди суворо його починають дотримуватися, причому саме в такій послідовності, як записано, і воно заводить нас на манівці. Чому? Бо гасло нації мусить об’єднувати націю, додавати їй сил. Тобто ми маємо не протиставляти віру і розум, а сумувати їх.

Пам’ятаймо головне! Українців ніхто і ніколи не завойовував, принаймні за останню тисячу років. Усім завойовникам, починаючи з татаро-монгол, вдавалося стравити нас між собою і в переможців знесилених забрати їх перемогу собі. Чому ми животіємо у вільній Україні?

Треба віддати належне націоналістам, зокрема Олегу Тягнибоку. Він правий, кажучи, що окупанти загарбали Україну у двадцятих роках минулого століття і досі сидять на нашій шиї. Але свободівці шукають персоналії, а їх немає. Загарбник створив Систему на базі елементарної арифметики. Система ідеальна і живе сама по собі і після смерті Союзу, бо вона безвідмовна. Вона міцно тримається на двох простих гаслах:

  • Розділяй і володарюй!

  • На раба має бути три прораба!

Хоч перед розвалом Росії радянської в ній було втричі менше людей з вищою освітою ніж у Японії, та в 1,5 рази менше, ніж у американців, але Віктор Федорович правий у тому, що скорочує кількість вишів. Системі розумні не треба. Навіщо вчити студента за гроші вищій математиці, коли сама система базується на арифметиці другого класу.

Наприклад: в Україні безробіття, але кожне підприємство платить у бюджет половину фонду зарплати. Якщо врахувати, що з тої самої зарплати людина теж платить податки, то напрошується висновок, що єдиний реальний вихід, це тіньова економіка. Зарплата в конвертах задовольняє керівників різних рангів і працівників. Але де нема закону, - там панує злодій. Але злодію, для заробляння грошей виробництва не потрібні. Йому головне, аби були люди. А маючи їх, гроші він заробить стравлюючи та дурячи їх.

Як побороти систему, коли на кожного працівника припадає по три чиновника державних. Але «Свободі» того мало. Колись Святослав прорахувався назвавши грекам чисельність своєї дружини. Греки на русича-українця послали десять своїх воїнів і програли. Але і Святослав до Києва не доїхав. Бо дуже послабив, знекровив свою дружину. І сьогодні нібито націоналісти за духом, розбрідаються партії по різним церквам готуючись до самознищення. То може варто взяти в москалів гасло і змінити його, аби воно і нам підходило і часу. І буде воно звучати «За Україну і Українців!». Чи навпаки.





0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

50%, 1 голос

50%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Церква Олександра Невського під відкритим небом

Зараз я вам розповім про одну цікаву церкву, яка заходиться приблизно у півгодини пішки від мого дома. Знаходиться  вона в селищі Краматорівка, котре розташоване на території теперішнього місті Кривий Ріг. Колись Краматорівка була заповнена людьми та досить активно розвивалась. Але діяльність шахти Гвардійська утворила під селищем величезні пустоти, які в будь-який момент можуть посісти та все піде під землю, що й сталося в деяких місцях. Тому з Краматорівки людей повідсиляли. Як і в кожному населеному пункті повинна бути церква. Тут це була церква Олександра Невського. Збудована була у 1909 році та представляла собою хрестово-купольний храм з прямокутною аспидою та невеличкою дзвіницею. Всередині до купола здіймалися восьмигранні стіни. Церква була під покровительством В.Г. Мухіна, відомого на той час гірничого інженера. Церква була зруйнована у 60-ті роки комуністами. Але віряни залишились, "свята" земля теж, і ось у 2004 році на поприщі старого храму, від якого навіть фундаменту не лишилось, було вирішено збудувати його заново. Але тут була одна проблема - будування тут суворо заборонено, бо за 100 м від були великі провалля у землі глибиною до 100м. Не довго думаючи там просто забетонували підлогу, поставили тин, хрест та ікони. Так звана open-air церква. Священик освятив, все як треба, цивільно. Чим вам не святе місце? Ось фотопідбірка того місця, яка надана моїм братом isodeska

Церква Олександра Невського, фото 50-х років.

Ось такий вхід у теперішню версію церкви


Головна святлиця

Алтар

Іконостаз




Який висновок ми можемо зробити? По-перше, якщо люди дійсно вірять, ніщо ім не завадить, навіть думка про те, що одного разу можуть опинитися на дні 50-ти метрової ями, закиданої камінням. По-друге, для таких місць не обов'язково виділяти мільйони, навіть бюджету в тисячу гривень інколи може вистачити.


...нужда...

                                          
 
Религия и естествознание нуждаются в вере в Бога. При этом для религии Бог стоит в начале всякого размышления, а для естествознания — в конце. Для одних он означает фундамент, а для других — вершину построения любых мировоззренческих принципов. (Max Planck)

День Святого Миколая: все почалося сімнадцять віків тому.

Так, як пощастило Cвятому Миколаєві, здається, не пощастило жодному іншому Cвятому. Цей чоловік, який народився ще в III столітті, не залишає світ живих і досі. Його пам'ятають. До іконописних зображень Ніколауса — єпископа в малоазійській провінції Римської імперії Лікія (тепер турецька провінція Мугла), до лику Миколая Чудотворця звертаються з молитвами дорослі. А діти люблять його практично як казкового персонажа, котрий, однак, цілком реально приносить їм однієї чарівної зимової ночі дарунки. Отже, все почалося сімнадцять віків тому. Єдиний син у заможних батьків-християн Ніколаус надумав відмовитись від світського життя і присвятити себе служінню Богові. Одного разу молодий священик довідався, що його земляк — раніше багатій, але нині банкрут — з відчаю хоче віддати своїх трьох доньок в будинок розпусти. Там, на думку батька, вони бодай могли б заробити на життя. Отець Ніколаус вирішує зарадити сімейній трагедії. Вночі в дім доведеного до відчаю чоловіка через вікно він підкидає торбинку із золотом. Отримавши у чудесний спосіб гроші і, таким чином, вже маючи для старшої доньки придане, втішений батько видає її заміж. Історія повторюється тричі. І за третім разом врятованому від ганьби чоловікові вдається підгледіти, хто його таємний благодійник. В постаті щедрого нічного гостя він впізнає отця Ніколауса... Згідно з розповіддю, поданою у «Житії святих», через певний час відомого благодійністю і вірністю Господові священика обирають єпископом Мірлікійським (від міста Мірра в провінції Лікія). В книзі говориться, що архієрей не лише допомагав бідним, хворим, декілька разів рятував несправедливо засуджених на смертну кару, але й чинив чуда. За легендою, він був здатний молитвою вгамувати бурю на морі. Тож вважається покровителем мореплавців. Помер святий приблизно в грудні 345 року, доживши до свого 65-річчя. Грецькі календарі з IX століття згадують про відзначення дня Святого Миколая. З Візантії культ поширився світом. А в середньовіччі у європейських країнах налічувалося до тисячі храмів цього святого. В українських землях вшановують Миколая від початку приходу сюди християнства. Перша згадка про Святого Миколая пов'язана з 882 роком часів Руського Князя Ігоря, коли на одному із київських гербів було вказано Святого Миколая. Кажуть, що коли Святий Володимир, Князь Русі-України в 988 проголосив у своєму князівстві Християнську релігію, він отримав особливе благословення від ікони Святого Миколая. Коли він відвідував Константинополь то бачив і був вражений поклонінню Святому могутнього Візантійського Імператора. Зараз Ікони Святого Миколая на іконостасі українських церков зазвичай розміщують зліва.  Оскільки українці переважно звертаються до ікони Святого Ніколая, або Святого Миколая, Запорізькі козаки часто брали їх на свої "чайки" у якості талісмана, відправляючись у віроломне Чорне море. Гуцули, гірці західної України на честь святих назвали чотири сезони року. Зима, яку звуть Святий Микола, Весна названа Святим Георгієм, Літо – Святим Петром і Осінь – Святим Дмитрієм. Важко визначити, з якого моменту культове свято перетворилося на чарівну дитячу казку. Є очевидний зв'язок між набожним архієреєм і, скажімо, добрим дідом-мандрівником Санта-Клаусом. Згідно з однією версією, років десь так двісті тому до американського штату Пенсільванія завітав святий Ніколас. «Привели» його із собою моравські емігранти. Грудневої ночі маленьким мешканцям містечка Бетлегем він через комини «прислав» дарунки. Юним пенсільванцям це, звичайно, сподобалося. Ніколаус став навідуватися сюди щороку, а потім розширив географію свого благодійництва. Він їздив на санях, запряжених кіньми, а згодом навіть оленями. Його почали називати Санта-Клаусом, а росіяни, перейнявши досвід, запросили його до себе на Новий рік і «охрестили» Дідом Морозом. Святий Миколай дружить з дітьми практично всієї Західної Європи. До них він навідується 5 чи 6 грудня. Іноді — не сам. Наприклад, чеський Мікулаш у «помічники» бере Ангела і Чорта. Добрий дідусь носить із собою книжку, де записані дітки слухняні та неслухняні. Першим дістаються приємні дарунки, а бешкетникам Чорт приносить вугілля. Щось схоже відбувається у Словаччині. Особливо колоритно це виглядає в селах, де Мікулаш з кошлатою бородою, у довгому кожусі та баранячій шапці, з ціпком у руках і кошиком за плечима ходить від хати до хати та тішить малечу. Компаньйон у нього той же, що й у чеського — рогатий паскудний Дідько в кептарі навиворіт. Бряжчить ланцями, потрясає мітлою, погрожує різками. Стра-а-шно! В австрійців чортівська тема у день Святого Ніколауса набрала апофеозного розвитку. Зазвичай 5 грудня на вулицях міст з'являються цілі зграї рогатих, волохатих Крампусів. Вони лякають не лише дітей, а й навіть дорослих. Маски на їхніх «обличчях» часом просто таки розкішно страшні. Крампуси гарчать, кричать, лязгають батогами, дзвенять ланцюгами... Але тут з'являється Ніколаус в єпископському вбранні і розганяє усе це чортівське плем'я. Запановує мир і благодать: Заспокоєні перехожі розходяться у своїх справах, гризучи подаровані святим печиво та цукерки. А у нас, в Україні, усе відбувається тихо-тихо. У ніч з 18 на 19 грудня в оселі, де живуть діти, нечутно приходить Миколай і так само нечутно кладе переважно під подушки, а іноді у черевички сплячої малечі жадані дарунки. І що характерно — саме ті дарунки, які собі намріяли слухняні хлопчики й дівчатка. Звідки Миколай знає, що кому потрібно? Взагалі-то напередодні чарівної ночі належиться написати лист-прохання до святого, покласти записку на вікно і сподіватися на здійснення мрії: Чи то Ангел, чи то яка пташка-невидашка той лист забере. І Миколай точно знатиме, чого від нього сподіваються. Але якщо малюк ще цілком не писемний, то святий і так здогадається. А що чекає неслухняних? Ну, таких в Україні геть мало. Якщо трапляються, то їм дістається різочка, але тоненька і не довга. А якщо мама й тато дуже попросять Миколая, то попри різочку святий все ж покладе бодай цукерку чи помаранчу. Хіба би дитина зовсім не вірила в чудо. Хіба би не знала й не чула, що є така пісенька, якою можна заслужити милість святого: «Ой, хто, хто Миколая любить, ой, хто, хто Миколаю служить, тому святий Миколай у всі часи помагай». Навіть дорослі іноді «випрошують» невеличкий презент. Кому ж це не приємно. Скажімо, відома українська кулінарка, галичанка Дарія Цвєк у свої 94 роки зізнавалася: «Я й тепер люблю знайти зранку на Миколая під подушкою плитку шоколаду». Мабуть, вона заслужила такої уваги святого уже хоча б своїм рецептом медових «миколайчиків». У корінних галицьких родинах їх ще печуть. Вони дивовижно смачні і симпатичні з вигляду. До того ж довго зберігаються (хоч і без консервантів). Це, очевидно, теж вплив Миколая. Чим не Чудотворець — святий, якого християнський світ не перестає любити майже дві тисячі років?