Моя позиція є в тому, що вагомою складовою кожного свята є його підготовка, яка і робить свято - СВЯТОМ!
Коли надходить Різдво або Великдень, здавалось стільки турбот зайвих добавляється, але всі вони якісь приємні, тому що завдяки ним відбувається творення настрою і вагомості свят для кожного по окремо і всіх разом.
І навпаки, манера святкування наскоком, бо за день-два про нього згадали і щось на швидку зліпили-притулили, стрічки й шаровари, квіти й гонорари швиденько відробили - і вмить забули. А іноді й того нема.
Не знаю, як кому, але мене дуже і дуже засмучують роздуми над тим, як у Незалежній Україні цьогоріч нікчемно відзначили визначну ювілейну дату, якою є 1000-ліття Софії Київської, а також 150-річчя від часу смерті Тараса Шевченка. Просто дика прірва між значенням події та її відзначенням фактичним в Україні. У тому числі й у любому моєму Львові - щось тут П'ємонтом і не пахне, на жаль.
Розумію, що значною мірою суспільна увага прикута до політичної метушні та проблемам побутового виживання, але невже всі такі немічні й убогі? Та начебто ні: довколо себе бачу повно гарних і розумних людей, які добре виглядають і начебто непогано живуть. Бачу тільки одне виправдання подібній байдужості: тоталітарне минуле, яке привчило людей гидувати всіма офіційними святами, як примусовою фікцією свята і почестей. Цим духом негативізму до чогось офіційно-державного просякнуте все наше суспільство і потрібно чимало часу, щоб люди звикли самі йти і вшановувати своїх героїв і державні події заради свого особистого бажання надати значимості цим реаліям.
Всі ми є свідомі, що державний прапор чи герб, або гімн - все це банально прості матеріальні речі: шматок різнокольорової матері, графічна картинка чи якась там музика і спів, а їх символічної значимості надає емоційне суспільне ставлення до цих речей, як особливої значимості для кожного окремо цих символів його держави. Подібним чином вшанування померлих нічого не змінює для самих померли - вони ж бо мертві. То для чого про них згадувати? Тільки задля того, що це потрібно не мертвим - це потрібно живим.
При тому, що я категоричний противник масовості святкувань, особливо примусово, я також і проти штучної винятковості, коли хтось починає себе вважати за унікального і обраного для месіанської стезі серед стовписька непосвячених і нерозумних чад людських... Для прикладу, такими є масонство, що самоізолюється від людського загалу.
Якась патова ситуація виникає. Для прикладу, я цього року 23 і 24 серпня всіма можливими чинами святкував День Прапора та 20-річчя Незалежності України у Львові, де живу, але досить багато з місцевого люду ставились до цього не дуже привітно, бо я таким чином начебто підтримую теперішню "бандитську владу" в Україні. Я відповідав їм просто і однозначно: мені чхати на владу чи ще когось, бо це є МОЄ СВЯТО! День Незалежності України є моїм особистим святом не залежно від обставин життя і влади - це моє святе свято: день мого визволення з неволі, з тюрми народів - СРСР. І я радів та відзначав усі дати-річниці Незалежності від самого початку і буду далі відзначати скільки вистачить мені життя.
Доречно зауважити, що більшість такого поміркованого люду і в часи Ющенка не дуже то проявляли активність, як і за Кучми - все знаходили причину своєї пасивності. Особливо модно стверджувати, що то є "примітивна шароварщина", а ми ото вже европейскі естети, нам смішити світ отим тупуватим патріотизмом вже не гоже тощо. З того всього мушу зацитувати Івана Багряного: маємо те, що маємо, але зобов'язані все те виправити на краще.
Я закликаю кожного, хто хоче плекати особисту гідність як українця, як людини, що не байдужий до власних етнічних та державних реалій життя, історичних коренів і взагалі до життя - закликаю всіх тих проявляти самостійну активність у подібних починаннях та підтримувати інших - разом ми переможемо!
Коли нас закликають об'єднуватись, то я завжди ставлю найпершим запитання: що це має бути за єднання? У нас загалом чомусь домінує думка, що то має бути якесь фізичне єднання в сильний гурт, як єдину партію яко армію чи навпаки з жорстою дисципліною, підзвітністю та організованністю. Я категоричний противник подібного єднання, тому що історія довела його силу фізичну і безсилля розумове та етичне.
Для мене єднання може відбутись тільки добровільно і виключно навколо ідеї! Ідеї, а не людини! Ми, на превеликий жаль, досі діємо навпаки, тому у нас немає ні нормальних партій, ні сильних лідерів, ні доброї влади - все якісь фантоми. І все наше життя стає суцільним фантомом, яким ми начебто і не задоволені, але мусимо жити, як вже виходить так жити...
Чому я зробив значний акцент на святах? А тому що це є знакові маяки у пізнанні людей як лідерів і потенційних претендентів на державну владу. Лідер має організовувати, збирати, просвіщати, вести людей до святинь, а не до навпаки виглядати коло яких місць люди мають тяглість збиратись і скок-прискок він уже тут піариться, в грудки себе б'є, який він шанувальних цього місця, події, героя тощо.
Також і люди, як маса, в процесі творення святкового дійства краще організовуються і заводять знайомства, обмінюються живою інформацією і думками, що є дуже важливо для нейтралізації політично-технологічного зомбування різноманітними ЗМІ і тому подібним чином. Образно кажучи: підготовка і проведення різних державних свят, відзначення важливих дат, історичних персон є для громадськості тим, що для спортсменів є тренажерний зал - м'язи треба тренувати, щоб на змаганнях перемагати.
Давно над тим думав, але не бачив потреби виголошувати подібну промову, а тепер навпаки  вбачаю, що вона на часі. Помічаю в Україні значний рух ініціативності окремих людей в бажанні змінювати своє життя на краще власними силами, а не вичікує на "ману небесну". Вже мало хто вірить і живе в очікуванні "доброго лідера"-керманича для держави і нього персонально, що всіх охопить турботою і достатком. Не буде цього ніколи! Сам рухайся і роби щось для цього. Щоб жити радісно і святково, треба ясно зрозуміти, що правдиве щастя людині ніхто не подарує - вона сама повинна його створити. Щастя не можна вижебрати - тоді яке це щастя?
І якщо хочеш жити святково - то й живи! Бери і твори це свято: свято поваги до роду, народу, держави, а отже і себе самого, як спадкоємця і сучасника. Власне задля цього і гинули всі ті, кого ми будемо згадувати 14 жовтня на свято Пресвятої Покрови-Богоматері: всіх, хто віддав своє життя за те, щоб зараз ми могли вільно обирати долю, життєву ролю і взагалі бути вільними та щасливими.
Цінуючи Чин самопожертви Героїв кожен поглибить зміст та якість свого життя і щастя сьогодення. Давайте будемо щасливі! Занадто багато людей вистраждали нам цю можливість - бути щасливими.
Будьмо!

Слава Україні!
Героям слава!
http://spavedfront.io.ua/s83480/14_jovtnya_-_svyato_presvyatoe_bogorodici_pokrovi_i_svyato_stvorennya_upa

Богдан Гордасевич
м. Львів

Радянські джерела переконують, що УПА таки воювала проти гітлерівців

У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року, де повстанці проголосили Колківську республіку. Я свідомо не використовую націоналістичні джерела, а тільки звіти німецького СД і партизанських з’єд­нань. Думаю в неправдивості цих документів годі сумніватися. Ці дані можна отримати в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, що на Солом’янській площі в Києві, та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (вул. Кутузова, 8). У першому, у фонді 4628, містяться німецькі документи, котрі проливають світло на цю проблему. У другому — потрібні дані знайдете у фонді 1, опис 22, де зберігаються звіти радянських партизанів перед Українським штабом партизанського руху (далі — УШПР). Невже радянські партизани “брешуть”? Отже, розпочнемо з партизанських звітів, адже партизанів як представників радянської влади лідерові КПУ Петру Симоненку, представникам Партії регіонів та їхнім прихильникам важче буде звинувачувати в брехні. Про бойові дії українських повстанців проти Вермахту в УШПР повідомляв 1 червня 1943 року штаб партизанських загонів Житомирської області: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито 30 німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання №1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26.6.43р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців». Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: «Наконец мы попали в район действия так называемых «бульбовцев», это одна разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся «бандеровцы», тоже националисты, которые дерутся против немцев, «бульбовцев» и партизан». У наступному записі від 24 червня 1943 року він ще раз наголошує на збройній боротьбі УПА з німцями: «За эти дни… нервы настолько напряжены, что я вторые сутки почти ничего не кушаю. Так как здесь такое политическое переплетение, что надо крепко думать, убить — это очень простая вещь… Националисты — наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай». Свідчення німецьких документів А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістично-українська… банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне — Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь — Поділля Шене в записці на ім’я А.Розенберга: «На Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях — Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець — діяльність банд прийняла такі форми, що вже декілька тижнів можна говорити про збройне повстання». Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г.Мюллеру: «УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізуюча сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького». У свою чергу, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського пост Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж». Колківська республіка У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року на територіях Колківського, Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів, у його межах проголосили так звану Колківську республіку. Як відомо, вона проіснувала до жовтня 1943 року й була знищена саме німецькими військами. До речі, аналогічні утворення виникали на звільнених від окупантів землях радянськими партизанами. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. Ковпака П.Вершигора, описуючи це явище, зазначав: «Усе Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни — Ковель, Ковель — Брест і Сарни — Лунинець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Буга було поділена між УПА і з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині… Західний берег р. Горинь, райони Стиндень, Степань, Домбровиця, район Колки — Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стохода — радянські партизани, і від річки Стоход на Захід — повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані, — якась біла пляма на карті Полісся». «Суперсекретний» документ російських спецслужб Зовсім інша ситуація щодо співпраці УПА з Вермахтом. Справа в тому, що в архівах є безліч документів, котрі підтверджують наявність відповідних договорів, на них і спираються відповідні політичні сили. Однак вони свідчать про підписання з кінця 1943 року лише локальних домовленостей, на окремо взятих територіях, але не було загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б), про що говорять комуністи й окремі представники партії регіонів, явно маніпулюючи даними.  До цього питання варто підходи не з позицій сьогодення, а тогочасної ситуації, яка склалася в західноукраїнських землях. Наступ Червоної Армії поставив українських повстанців перед необхідністю вести боротьбу на два фронти. Розуміючи її безперспективність, націоналісти шукають контактів із Вермахтом. І справа не в прихильності до нацистського режиму — командири окремих загонів УПА намагалися в такий спосіб убезпечити себе від повного розгрому радянськими військами, адже розуміли, що в недалекому майбутньому саме з цією силою доведеться вести боротьбу за незалежність, тому й прагли отримати від німців зброю, звільнити своїх бійців із в'язниць та захистити місцеве населення від свавілля німецьких солдатів. Відповідні угоди підписувалися на тих територіях, де повстанці не мали змоги вести боротьбу з переважаючими силами противника. У свою чергу, радянські партизани, що перебували в таких районах, робили суперечливі звіти щодо діяльності УПА.  Наприклад, у змісті одного з договорів, укладеного з німецьким керівництвом Володимирського округу 5 грудня 1943 року, ішлося про те, що нацисти зобов'язуються не нападати на українські села з боку залізничних доріг (окупанти проводили каральні акції як відплату за диверсії червоних партизан на залізниці. — Авт.), відпускати полонених, відмовитися від практики переслідування сімей повстанців, вести спільні військові дії проти радянських партизан. У свою чергу, українці, мали проводити диверсійну та розвідувальну роботу в тилу радянських військ. З такою ж метою використовував УПА в районах Постойно, Кременець, Верба, Кохін, Бережанце, Подкамень, Деражне керівник відділу розвідки бойової групи «Прюцман» штурбанфюрер СС Шмітц. Варто визнати, що була спроба підписати загальну угоду щодо спільних дій. Такі переговори велися з січня 1944 року, проте безрезультатно. Обидві сторони зрозуміли, що не в змозі виконати вимог один одного. Упівці — не нападати на німецькі частини, не вести пропагандистську роботу серед поліції та солдат дивізії СС «Галичина», припинити терор проти польського населення. Німці — не проводити продуктові та каральні операції, не відправляти українців на роботи до Німеччини. Уже в ході цих перемовин нацисти дійшли висновку, що українські повстанці їх використовують. «Незважаючи на те, що контакти з Герасимівським (уповноважений для проведення переговорів зі сторони ОУН(б). — Авт.) і командирами УПА більш низького рангу підтримуються доволі довго, видається, що всі ці старання охоронної поліції залишаються безрезультатними, — писалося в одному зі звітів СД. — Хоча Герасимівський запевняє, що будуть негайно віддані накази про заборону завдання збитків німецьким інтересам… За діями загонів УПА в регіоні Галичина не помітно, що вони отримали від свого керівництва накази, що виходять із домовленостей… І надалі… українська сторона знищує німецьких поліційних чинів… Дезертири й перебіжчики з дивізії СС «Галичина» приймаються в загони, посилюється терор української сторони проти польських населених пунктів. Ці факти підтверджують припущення, що для бандерівської групи неважливо дотримуватися вимог німецької сторони та зміцнення співпраці. Поставши перед необхідністю боротьби на два фронти, вона, використовуючи тактику затримок та обіцянок, намагається опертися на німецьку сторону й дочекатися, доки остаточно проясниться військова ситуація». До речі, саме цей документ наводять противники УПА, говорячи про підписання договору як про доконаний факт. А російські спецслужби, після того як у СБУ почали розсекречувати документи тих часів, навіть вивісили його на своєму сайті, «відкопавши» його у своїх фондах, і піднесли як суперсекретний. Звідки ж їм знати, що в Україні кожен дослідник може безперешкодно ознайомитися з його змістом у Центральному архіві вищих органів влади. Німецькі документи доводять, що для окупантів ці переговори були вигідні з декількох причин: по-перше, зменшувалися напади українців на тилові продуктові склади; по-друге, з’являлася можливість у ймовірному збройному конфлікті з поляками отримати в особі повстанців якщо не союзників, то принаймні помічників для забезпечення порядку в тилу; по-третє, давали можливість отримати розвіддані про ворогів Вермахту від УПА, що полегшувало роботу німецьких спецслужб; по-четверте, зустрічі з представниками різних течій українського націоналістичного руху сприяли поглибленню розколу в ОУН; по-п’яте, знайомство з ватажками повстанської армії давало змогу її контролювати, а в майбутньому, за необхідності, ліквідувати. Співпраця УПА і партизанів Варто зазначити, що аналогічні угоди в 1943 році підрозділи УПА укладали з радянськими партизанськими з’єднаннями. Щоправда, умови в них відрізнялися: як правило, партизани прохали повстанців пропустити їх через свою територію, націоналісти — не розповсюджувати більшовицьку пропаганду. Нерідко і ті, й інші відзначали, що роблять спільну справу — б’ють гітлерівців. Коли партизани тільки з’явилися в західноукраїнських землях, то воліли не конфліктувати з націоналістами через слабкість своїх позицій у регіоні, відсутність підтримки населення та утримування повстанцями кращих вогневих рубежів, що могло призвести до непотрібних втрат серед особового складу. Причому підписання угоди про ненапад у одній області не убезпечувало від бойових дій в іншій. Деталі одного з таких договорів описав у своєму щоденнику вже згадуваний Руднєв: «Нам сегодня предстоит задача форсировать Горынь, переправ нет, за исключением Яновой Долины, но там немецкий гарнизон… Решили делать наплавной мост через Горынь между селами Крчин — Здвиждже, но националисты, человек 500, заняли Здвиждже и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Я решил пойти на дипломатические переговоры… Договорились не трогать друг друга. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром… Оказывается, здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать 3-й том дипломатии» (напередодні війни було написано тільки два томи. — Авт.). Аналогічний договір уклали «народні месники» Григорія Балицького. Під час переговорів з повстанцями під командуванням Карпенка в листі до нього вони писали: «Шановний Карпенку! Одержавши Вашого листа, повідомляємо Вас і Ваших друзів у тім, що ми загін Червоних Українських партизан: наше головне завдання, як нам відомо, і Ваше, вести боротьбу з німецькими загарбниками. А тому зрозумійте Ви, що ми не ведемо боротьби проти Вас і мирного населення, а навпаки разом з Вами воліємо знищувати спільного ворога — німця». Після підписання договору партизани Балицького безперешкодно пройшли необхідною їм територією. Утім, партизанські ватажки не завжди притримувалися визначеної тактики. Невдоволення з цього приводу висловлював в своєму звіті секретар Рівненського підпільного обкому Василь Бегма: «Отдельные командиры партизанских отрядов стали на путь переговоров с полевыми командирами УПА и даже заключали с ними договоры о нейтралитете». Балицький у своєму щоденнику за 1 серпня 1943 року з цього приводу зробив ще більш гнівний запис: «Вечером приехал полковник Медведев со своей свитой. Поставил мне несколько вопросов, обвиняя меня в том, что я беспощадно бью националистическую сволочь. Я ему ответил, дипломатически: «Пошел ты к х-м, ты можешь вести дипломатические переговоры с этой сволочью, но я буду вести разъяснительную работу из автоматов и пулеметов». І це незважаючи на те, що його з’єднання також підписувало мирні домовленості. З наближенням до регіону Радянської армії дипломатія партизан змінилася, вони відмовилися від підписання будь-яких домовленостей і розпочали активні воєнні дії проти УПА, чим, власне, і підштовхнули упівців до пошуку союзника в особі німецького Вермахту. Неабияку роль у цьому відіграв і той факт, що радянська влада засуджувала й не сприймала дії українських націоналістів, спрямовані на відновлення української державності. …Як бачимо, у той час договори про неведення військових дій з УПА укладали не тільки німці, а й радянські партизани. Причому кожен із партизанських загонів чи німецьких військових гарнізонів переслідував власні цілі — у конкретний момент і в окремо взятому регіоні. Тому говорити в такій ситуації про співпрацю УПА з Вермахтом одночасно на всій території Західної України, на нашу думку, є абсурдним і некоректним. Мову можна вести про підписання локальних домовленостей, при цьому не варто забувати, що аналогічні угоди укладалися між українськими повстанцями й радянськими партизанами. Володимир Гінда, історик

Народний оглядач

Сьогодні у школі села Зміївка, що на Бериславщині, відкрили документальну виставку «УПА: історія нескорених». На виставці представлені архівні документи, листівки повстанців, підпільна література тощо. Зокрема, розповідається про розгортання повстанської боротьби, структуру УПА, про Українську Головну Визвольну Раду, про Романа Шухевича, про український Червоний Хрест, про щоденне життя повстанців та повстанські свята. Окремий розділ виставки приурочено одностроям та нагородам УПА, жіноцтву у визвольній боротьбі, видавничій діяльності українського підпілля, закордонним рейдам УПА та боротьбі радянських спецслужб з українськими повстанцями.

Експонування виставки стало можливим завдяки спільним зусиллям Центру Дослідження Визвольного Руху та Спілки Української Молоді в Україні. Відвідати виставку зможуть усі мешканці Зміївки безкоштовно. Лише в перший день роботи виставки її відвідали понад 90 школярів. Експозиція відкрита у Зміївці до 10 вересня.

«Місто завжди відрізнялось від села більшими можливостями задоволення соціальних та культурних потреб. Театри, музеї, бібліотеки, культурні центри та інтернет-клуби іще й досі вважаються територією міста, а не села. Сподіваюся, що вкладені у виставку зусилля та гроші конвертуються у зацікавленість молоді своєю історією.

Адже зазвичай знання херсонців про УПА досі обмежуються радянськими штампами. Неупереджену інформацію просто ніде черпати, тим більше у селі. Ми ж прагнемо запропонувати людям факти, без оціночних характеристик. Нехай, ознайомившись із фактами, кожен сам для себе розставить всі крапки над «і», - зазначив Олександр Шумков – член Спілки Української Молоді в Україні та координатор експозиції на Херсонщині.

Почему им (евромайдаунцам) можно поджигать гостиницы, бить, грабить людей, бить судей, прокуроров, ментов, срывать с них шлемы, ламать памятники  и портить городское имущество? Врываться в частную собственность и охотится за людьми (доставать родственников), ограничивать их право на свободу. Это что европейские ценности??

Власть и милиция при этом молчит и не трогает их. Ссыкливо.
В уважающих себя странах это не допустимо.

При дальнейшем попустительстве их вооружат и будет то что в Ливии и Сирии, когда вооруженные банды будут УБИВАТЬ И ГРАБИТЬ ЛЮДЕЙ ПРОСТО ТАК. или потому что ты говришь по русски например или просто не понравился.

ЯНУКОВИЧ: ВКЛЮЧАЙ ВЛАСТЬ или когда тебя сметут страна расколется и будет гражданская война.!!!

Книгозбірка "Варти"

Боротьба Козачої повстанської армії проходила у традиціях УПА з Великої України. І то не дивно, бо українці скрізь є однаковими, і саме в буремні роки війни двох імперій українська нація в єдиному пориві піднялася на боротьбу не за інтереси німецьких чи радянських нацистів. Піднялися українці від гір Карпатських аж по Кавказькі! Стали під червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами до лав УПА — від Вісли і аж по Кубань.

Повстанська армія діяла на Кубані, існувала Козацька Повстанська Армія (КОПА) аж до 1950 року, коли, не маючи ресурсів для продовження боротьби, і судячи з усього, отримавши якусь команду від керівництва УПА, саморозпустилася.

Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань. КОПА — або Козача повстанська армія — аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!». Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не брали також осіб низько освічених (межа була — не менше семи класів). Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе поранених. Слухали роз'яснення причин боротьби за свободу Кубані. І погоджувалися з ідеєю єднання з єдинокровною Україною.

Друга всесвітня імперіалістична війна давала козацтву певні надії. На кінець 30-х років позиція козаків була вже остаточно вироблена: Росія, в тому числі й більшовицька, — смертельний ворог козацтва; козацтво назавжди відмежовується від загальноросійських державницьких позицій, мета козацтва — козацька держава «від Сяну до океану», у неї входять всі козацькі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й Україна — споконвічно козацька земля. Козаки — окремий від «рускіх» етнос. Козакійці вели переговори із потенційними союзниками — Грузією, Меджлісом горців Кавказу, і особливо — Україною. Визначний діяч Кубані генерал Андрій Шкуро визнав потребу боротися за Українську самостійну соборну державу разом із Кубанню, бо кубанці — це українці, й вони готові боротися у лавах української армії за свою Батьківщину і лише на Українських етнічних землях. Про бажання стати під українські прапори Шкуро писав у листі до голови ОУН Андрія Мельника напередодні війни.

Козачий визвольний рух, як і український, був зламаний грубою силою. Більшовизм винищив усе свідоме козацтво. Радянська влада депортувала з австрійських таборів Лієнц та Пегец до СРСР понад 50 тисяч козаків, більшість яких не були навіть громадянами СРСР. Козаки, звинувачені в посібництві нацистам, були вивезені в Росію, де майже всі загинули в таборах Мордовії, на Колимі, на будівництві автодоріг, залізниць, в каменеломнях і шахтах. Врятуватись вдалося тільки одиницям. У січні 1947 року більшовики стратили козацьких ватажків Петра і Семена Краснових, Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Султана— Келеч Гірея (адига за національністю) та командира козачого корпусу німецького генерала Гельмута фон Панвіца.

Уже по закінченні війни у складі новоствореного Антибільшовицького блоку народів (АБН) діяла ціла козача секція, яка представляла невизнану козацьку державу Козакію. Козакія виявилася єдиною державою-учасницею АБН, яка так і не здобула незалежність. Московія досі приховує факти нищення українського національного козацтва Кубані.

Професор Володимир Сергійчук дослідив, що з кубанських козаків в УПА було створено кілька відділів. Наприклад, з тих кубанців, котрих воїни УПА визволили з таборів військовополонених, на терені Волині було створено окрему сотню на чолі з «Березою». В УПА були козачі курені, в основному з кубанців і донців. В окрузі «Богун» (Південна Рівненщина) було з десяток вихідців з Кубані й Дону, які називали себе козаками за національністю. Кубанські козаки любили неньку Україну набагато сильніше, аніж «мачуху Росію».

По переписи 17 декабря 1926 года на Кубани проживало 49,2% украинцев, 42,7% населения составляли русские... Для Таганрогского округа соотношение составляло 71% / 22%. Доля украинцев в сельской местности фиксировалась на уровне 90%. Данные переписи 1939 г. зафиксировали уникальную в своем роде с точки зрения этнокультурных и этнодемографических процессов ситуацию: за межпереписной период на 86,5% увеличились численность русских на Кубани, тогда как численность украинского населения уменьшилась на 89,2%. А комзомбі хоч кіл на голові теши.

http://barvinok.ucoz.net/publ/istorija/vid_karpat_po_kuban_chuti_golos_quot_povstan_quot_general_shkuro/4-1-0-71

Матеріали з Вікіпедії   Кубанська Республіка   Українці_на_Кубані,_історичний_огляд    Кубанські Українці

Відео щоб не напірягатись: http://video.i.ua/user/323465/45553/276583/   http://video.i.ua/user/323465/45553/276816/

Рік: 2000

Жанр: Історична драма Режисер: Олесь Янчук Сценарист: Василь Портяк Оператори: Олексій Золотарьов, Віталій Зимовець Художник: Олександр Шеремет Звукорежисери: Богдан Міхневич, Наталія Домбругова Композитор: Володимир Гронський Кіностудія: Український Конгресовий комітет Америки, студія ’’Олесь-фільм’’, Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка Актори: Григорій Гладій, Вікторія Малекторович, Віктор Степанов, Володимир Горянський, Сергій Романюк, Георгій Морозюк, Орест Огородник, Ярослав Мука, Олексій Вертинський, Світлана Ватаманюк, Дмитро Миргородський

Опис: 1950 рік. Вже давно закінчилася Друга Світова війна, а на теренах Західної України, в Карпатах ще І продовжували збройну боротьбу знесилені, знекровлені, але нескорені духом збройні частини та невеликі боївки Української Повстанчої Армії, ще зовсім недавно могутньої, добре організованої та вишколеноїї, Армії, змушеної вести бій з монстрами - Нацистами і Більшовиками. На чолі Армії стояв видатний Командир: легендарний генерал-хорунжий Роман Шухевич - Тарас Чупринка, долю якого І покладено до основи фільму. Боротьба приречена - боївки переходять у підпілля. Від чого повинен відмовитись Генерал, щоб розділити драматичну партизанську долю 200-т тисяч українців? Від комфорту еміґрантського життя? Або від блаженства буття з коханою жінкою? Можливо, від жевріючої віри на відновлення Української держави? "Нескорений" - це трагізм долі Романа Шухевича, людини, яка відрубала за собою все. Фанатика, патріота - Нескореного. Про героїчний життєвий шлях і боротьбу Головного командира УПА генерала Романа Шухевича, який віддав життя за Незалежність України. "Нескорений" - це не тільки гострий динамічний сюжет, а й реальна спроба художніми засобами донести до глядача правду про події воєнного та повоєнного часу на Західній Україні

Розмір: 1.37GB

Тривалість: 01:43:14 Якість: DVRDip Відео: DivX 5 692x482 25.00fps 850 Кбіт./сек. Аудіо: MPEG Audio Layer 3 44100Hz stereo 127 Кбіт./сек. Переклад: Український (оригінал) 

смотреть

окрема подяка Patriot1

   Вони боролися за Україну, кожен метр української землі для окупанта ставав могилою - вони програли тоді, бо сили були нерівні, але перемогли у 91-му.

http://www.bratishka.ru/archiv/2008/11/2008_11_13.php