1933. Чому? І

Доктор фіз.-мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України            

  Валерій  Швець

 

Я належу до останнього покоління, батьки і матері якого особисто пережили голодомор 1933 року і розповіли про це своїм дітям. Я доволі рано дізнався про цю найбільшу трагедію українського народу від матері. Протягом свого життя вона не раз поверталась до цієї теми. Багато того, що я дізнався від неї і інших своїх родичів я виклав в одній із своїх статей [1]. Все моє життя думки про причини цієї трагедії не покидали мене. Нарешті прийшов час підвести підсумок власних пошуків і спробувати відповіді на питання ЧОМУ  це сталось.

Батько моєї матері – Василь Юхимович Мясковський був заможним селянином з непоганою, як на той час, освітою. Він рано зрозумів пануючі тенденції і одним із перших вступив до колгоспу, очоливши один з п’яти колгоспів села Мошняги (мудрий старець у перекладі з молдавської) Балтського району, що на півночі Одеської області. Батько мого батька – Петро Іванович Швець був швидше бідняком, ніж заможним, мешкав у тому ж селі, мав велику родину і нездолане прагнення  до самостійності. Обкладений неймовірними податками, як одноосібник, пройшовши через виселення з власної хати, чудом уникнувши виселення до Сибіру, у колгосп вступив можливо останнім у селі. Здавалось би різні життєві долі двох родин, але голодомор 1933 року виявися спільною бідою для них обох. В обох родинах діти пухли з голоду, обидві родини зазнали втрат. Тому дивним є число у 10 осіб, що загинули від голоду у великому селі Мошняги у 1933 році. Сама таке число містить Книга національної пам’яті України.

Два українці - один лояльний до радянської влади, інший ні, а доля їх спіткала спільна. Висновок: ступінь лояльності до радянської влади не мав принципового значення. Вироком смерті або спасіння була етнічна приналежність людей.

Селяни становили більшість населення України перед Другою світовою війною. Як змінилось їх життя у радянські часи порівняно з попередніми?

Досліджуючи свій родовід, я паралельно порахував середню тривалість життя у селі Мошняги. І тут зробив перше своє відкриття. За офіційними даними Російської імперії [2] на кінець дев’ятнадцятого сторіччя середня тривалість життя і чоловіків, і жінок була приблизно однаковою і знаходилась в межах 40 років.. У власних розрахунках я просто додав вік всіх померлих за рік і поділив на їх кількість. Середня тривалість життя виявилась на початку двадцятого сторіччя вражаюче малою - в межах 20 років (див. діаграму Мошняги). Така невідповідність офіційних даних і отриманих мною могла пояснюватись нетиповістю села Мошняги.  Тому я провів відповідні обчислення для села Оленівка, що розташоване на протилежному березі річки Кодими напроти Мошняг. З невеликими відхиленнями у той, чи іншій бік результат був той самий. Обчислення, виконані для довільно обраних сіл Балтського району, також давали схожі результати.  З чого довелося зробити висновок, що статистика класичної Московської імперії була такою ж брехливою, як і статистика її наступниці – комуністичної Московської імперії. Тому надалі спиратимусь на дані, отримані власноруч.

Як видно з діаграми, середня тривалість життя у селі Мошняги мала від початку ХХ сторіччя тенденцію до зростання. Різке зростання відбулось у 1916 році до 36 років, а найбільшого свого значення у 42 роки вона досягла у 1919 році. У 1918 році у селі вбили священика. Це означало, мабуть, що революція докотилась і до Мошняг. З цього моменту у реєстраційних книгах замість охайного каліграфічного почерку священика з’явились каракулі малописьменної людини. У 1920 році в один день було розстріляно п’ятеро молодих чоловіків, що, мабуть, означало встановлення у селі радянської влади. Чому максимум середньої тривалості життя прийшовся на 1919 рік? Думаю тому, що у село ще не прийшла радянська влада і життя селян відбувалось за природними законами без масового насильства і реквізицій продуктів. Після 1919 року спостерігається стрімке падіння середньої тривалості життя. Вона швидко скотилась до значень, характерних для початку двадцятого сторіччя і такою залишалась, за тими реєстраційними книгами, що збереглись в архіві, до початку Другої світової війни.

 

Проте чи такою? А що відбувалось у роки першої п’ятирічки, у роки колективізації? Тут ми стикаємось з відвертим бандитизмом. Всі реєстраційні книги за сім років – з 1927 року по 1933 рік за наказом влади були знищені. Це свідчення працівників архіву. Якою ж була середня тривалість життя у ці роки? Певне уявлення про це дає село Бензарі, розташоване впритул до Балти. Середня тривалість життя у 1936 році там склала лише 5 років. Що це було? Продовження голодомору чи епідемія на фоні загального виснаження населення у попередні роки? Я не знайшов реєстраційних книг за 1922, 1923 роки. Можливо вони також були знищені, щоб приховати наслідки голоду початку двадцятих років? Немає даних і за роки, що безпосередньо передували Другій світовій війні. Думаю, що середня тривалість життя у селах України за радянської влади у передвоєнні роки становила лише половину цієї тривалості у часи класичної Московської імперії. Отже, залучивши селян на свій бік у 1917 році обіцянкою поділити між ними панські землі (приблизно 20% наявної землі), більшовики згодом під виглядом колективізації конфіскували у селян практично всю їх землю і, фактично, перетворили у рабів з низькою тривалістю життя. У селян не було паспортів, вони не мали права відлучитись з села без дозволу навіть на декілька днів, за роботу у колгоспі, на відміну від панщини, їм нічого не платили, роками їм доводилось працювати без вихідних Чи слід дивуватись тому, що прихід німців у село Мошняги у 1941 році мешканці зустріли хлібом і сіллю.

А що було у часи Другої світової війни на окупованих територіях? Даних за цей період  мало. Реєстраційні книги в архіві існують але не за всі роки і не для всіх сіл. Стосовно села Мошняги я таких книг не знайшов. А от книги щодо інших сіл містили вражаючу інформацію. Середня тривалість життя на окупованій румунами території виявилась значно вищою довоєнної -  десь на рівні 1919 року. І це було моє друге відкриття – румунський окупаційний режим був для місцевого населення меншим злом, ніж радянська влада. Детальніше про життя на територіях, окупованих як румунами, так і німцями, я написав в статті [3]. Тут лише зазначу, що у селах, де проживали мої родичі і родичі моєї дружини, роки окупації не були чорною полосою, швидше навпаки. В якості узагальнюючої характеристики ситуації в зоні німецької окупації мені пригадуються спогади одного німецького офіцера, що служив у дивізії СС-Галичина: «Ми не повернули українським селянам землю. Єдине що ми можемо вважати своїм здобутком – це те, що ми забирали у них лише половину того збіжжя, що забирали більшовики». Але ж більшовики забирали практично все. От вам і різниця між «страшним» німецьким окупантом і «рідною» радянською владою. Ось вам і пояснення причин голодомору і низької середньої тривалості життя селян.

В сучасній Московії існує ціла інформаційна індустрія по приховуванню факту голодомору, викривленню інтерпретації його причин і наслідків. Нажаль, до цієї індустрії причетні багато істориків і публіцистів сучасної України.

Я не дискутуватиму з питання був, чи не був голодомор в Україні. Я просто оціню кількість його жертв, бо їх точне визначення – це завдання для цілого науково-дослідного інституту. Існуючі натепер точки зору дають число від 0 до 10 мільйонів осіб. Багато різних числових результатів з цього діапазону вважаються «науково обґрунтованими». За основу дослідження можна взяти статтю професора Арсена Хоменка «Людність УРСР у перспективному обчисленні», надруковану ним у кінці 1932 року [4]. В цій роботі на основі свого аналізу руху населення з 1927 року він зробив розрахунок кількості населення України на майбутню п’ятирічку. Спираючись на  базову кількість населення станом на 1 січня 1932 року  – 32.241 мільйона осіб й застосовуючи відповідний коефіцієнт приросту, цей дослідник спрогнозував, що на 1 січня 1937 року в УССР мало бути наявними 35.617 мільйона осіб.  Але 9 січня 1937 року відбувся Всесоюзний перепис населення, який зафіксував в Україні тільки 28.2 мільйона осіб. Тобто в Україні виявилось на 7.417 мільйонів осіб менше, ніж за прогнозом. Це число може служити реальною оцінкою масштабів катастрофи.

Проте кількість загиблих саме від голоду має бути меншою за наведене число, оскільки це число є сукупним результатом взаємодії трьох факторів. Перший з них це зниження народжуваності внаслідок різкого падіння добробуту, психологічної травми та фізичного виснаження населення, Другий – різке зростання кількості смертей від різноманітних хвороб, що вражали  населення, яке пережило голодомор. Третій – це власне смерть від голоду. Саме довільне маніпулювання цими трьома факторами і породжує різнобій у числах щодо кількості померлих від голоду людей. На мою думку, коли ми говоримо про голодомор українців, як злочин всепланетного масштабу, не слід розрізняти перераховані фактори. Кожний з них є наслідком тих самих злочинних дій радянської влади щодо українців. Тому число 7.417 мільйонів осіб слід дійсно вважати опорним числом для підрахунку масштабів голодомору. Саме це пропонує професор Володимир Сергійчук [4].

Результати перепису 1937 року не були визнані Сталіним за достовірні. Більшість відповідальних працівників, що керували переписом, були репресовані, деякі розстріляні. Загинув і згадуваний вище Арсен Хоменко. У 1939 році був проведений повторний перепис населення, який хоча і зафіксував зменшення чисельності населення України, але це зменшення було майже на два мільйони меншим. Якому з переписів слід вірити? На відміну від інших дослідників я думаю жодному. Другий перепис був очевидною підтасовкою результатів на фоні репресій щодо попередньої команди переписувачів. Але чи були об’єктивними результати першого перепису? Цей перепис відбувався у період розкручування маховика репресій у всьому Радянському союзі. Між пошуком правди і демонстрації своєї лояльності вищому керівництву країни практично всі керівники всіх рівнів зрозуміло обирали демонстрацію лояльності. Чи були винятком тут керівники переписної кампанії? Думаю, що ні. Вони прекрасно розуміли, що відбувся злочин, і, думаю, намагались його максимально приховати. Їх зусилля виявились недостатніми і вони пішли під ніж репресій. Радянський союз від початку базувався на тотальній брехні у всьому. Правдива інформація у ньому могла з’явитись лише у разі, якщо вона не зачіпала нічиїх інтересів. Можливо ми знаємо сьогодні кількість загиблих з боку Радянського союзу у Другій світовій війні? Сталін казав про 7 мільйонів, М. С, Хрущов – про 20 мільйонів, зараз найчастіше кажуть про 27 мільйонів, а деякі експерти вже називають число у 41 мільйон. А чисельність населення сучасної Московії ми знаємо? Ви впевнені? Відомий московський історик директор Центру руських досліджень Інституту фундаментальних і прикладних досліджень Московського гуманітарного університету А. І. Фурсов стверджує, що воно менше 100 мільйонів. Отже, число у 7.417 мільйонів осіб має бути збільшене приблизно на таке ж число, на яке результати другого перепису відрізнялись від результатів першого перепису, тобто приблизно на два мільйони. Але ж під час  голодомору в Україні шаленими темпами продовжувалась індустріалізація і в Україну сотнями тисяч завозились робітники із Московії, а у вимерлі села масово завозились сотні тисяч селян з тої ж Московії. Одне таке велике село я знаю особисто. А хіба постійний наплив прибульців з Московії не маскував вимирання корінного етносу? Звідки з’явилось на українській землі 20% етнічних московитів? Більшість з цих прибульців з’явились саме у часи голодомору, або у висліді голодомору. Саме тоді були закладені етнічні корені теперішніх подій на Донбасі. Там лінія фронту якраз відокремлює ту частину Донбасу, де етнічні московити становлять біля 50 % місцевого населення, від тієї частини, де їх значно менше. Скільки додамо до попереднього числа жертв? Ну, нехай лише 1.5 мільйонів осіб. Матимемо вже приблизно 11 мільйонів жертв.

В результаті голодомору українців їх етнічні території суттєво зменшились. Етнічні території московитів суттєво зросли. Тепер від московитів часто можна почути, що Донбас ніколи не був Україною. Насправді вони ще раз його завоювали у тридцяті роки і, одночасно заселили. перетворивши, в значній мірі, у свою етнічну територію. Чим не мотив голодомору – розширення життєвого простору одного етносу за рахунок іншого? Гітлер багато говорив про розширення життєвого простору німецької нації. У висліді його діяльності цей життєвий простір суттєво зменшився. Сталін жодного слова не сказав про розширення життєвого простору московитів. У висліді його діяльності цей життєвий простір суттєво зріс. Зауважу, що одночасно з Україною голодомор відбувався і на території Казахстану. Там загинуло до половини казахів. Правда у них забирали скот, який не мав жодного експортного потенціалу. Чи вписується це у викладену вище концепцію? Цілком. Україна заселялась прибульцями за свіжими слідами злочину, так як тепер активно заселяється окупований Крим. Казахстан з об’єктивних причин чекав такої участі 2 десятки років. Освоєння цілинних земель – це і було відкладене у часі подальше розширення життєвого простору московитів.

І ще одне. Коли ми говоримо про голодомор, слід розуміти, що у європейській частині Радянського союзу він був спрямований виключно проти українців. Але українські села були не лише в Україні. Вони були на Кубані, Ставропіллі, у Поволжі. Ці українців також не були обділені увагою влади. Мор був і на цих землях. Там, де українські села розташовувались упереміш з московитськими, вимирали виключно українські. Щоб розділи такі села, розташовані поряд, часто використовувались війська. Отже, слід говорити про голодомор не на території України, а про голодомор українців на всій території Радянського союзу в місцях їх компактного проживання. Додавши лише 1.5 мільйона втрат на цих землях ми матимемо приблизно 12.5 мільйонів жертв виключно серед українців. Такі втрати відповідають втратам населення України у часи Другої світової війни – 14 мільйонів осіб. Таким чином, українці пережили дві світові війни, а решта світу лише одну. В обох війнах втрати українців були безпрецедентними для цивілізованого світу.

Голодомор був спровокований об’єктивною нестачею продуктів харчування, чи цілеспрямованими діями влади? Якби у селян забирали лише зерно, що мало певний експортний потенціал, то можна було серйозно говорити про економічні причини голодомору. Але під час численних і регулярних обшуків у українських селян забирали всі наявні продукти харчування. Їм не дозволяли тримати корів і іншу худобу. Родина матері моєї дружини вижила лише через те, що тримала корову, переховуючи її у землянці. З причини конспірації траву для неї косили ночами. Отже дії влади були спрямовані саме на те, щоб максимально збільшити смертність серед українських селян. Це цілком вписується в розширення життєвого простору, про який теоретично так багато говорив  Гітлер, і який мовчки на практиці реалізовував Сталін.

Але ж Сталін був грузином. Чи міг він перейматись інтересами московитів? Сталін був імператором дикої імперії. Умовою його власного виживання було опертя на провідний етнос імперії, який століттями доводив свою придатність до її безмежного розширення. Сталін зумів стати душею московитів не лише у тридцяті роки, але, в значній мірі, і дотепер. Українцю дивно спостерігати за тим, що не тільки московська чернь, але і численна рафінована московська професура не соромиться відверто демонструвати свою відданість колишньому імператору. Безмежна експансія, світова імперія, «ідеальний» імператор-Сталін – ось коло ідей, з якими не може розпрощатись і ніколи добровільно не розпрощається пересічний московит і, навіть московит з дипломом професора. Людина, що мала за плечима лише три класи народної школи, які закінчила за шість років, і професор, що може бути у них спільного? Але, насправді, спільного може бути багато, якщо цей професор московит

 

1933. Чому? ІІІ

 Валерій Швець

800 мільйонів доларів на рахунку одного з провідних керівників Радянського союзу і 53 мільйони доларів, недоотримання яких могло б спасти від голодної смерті 10 мільйонів людей. Могли б спасти, якби метою дій влади було їх життя, а не їх смерть. До речі, 1933 рік – це рік найнижчих світових цін на зерно. Його необмежену кількість за символічною ціною можна було б купити за кордоном, якби в країні Рад дійсно не вистачало зерна. Це був ще один спосіб спасти життя мільйонів українців, якби метою дій влади було їх життя, а не їх смерть.

Про справжнє джерело індустріалізації ми могли б дізнатись, проаналізувавши платіжний баланс Радянського союзу у ті роки, але і досі він засекречений. Проте, оскільки мова йде про колосальні кошти, оскільки внутрішні джерела їх і близько не покривають, то залишається лише зовнішнє джерело їх надходження. Дуже сумнівно, що цим джерелом могла б бути зруйнована Першою світовою війною Західна Європа. Джерелом могла бути єдина країна, яка ту війну реально виграла з мінімальними втратами – це Сполучені штати Америки. І навіть не сама ця країна, а потужний світовий фінансовий центр, який і досі існує там, - Федеральна резервна система. Думаю, що не залишився повністю осторонь і другий за важливістю в світі Британський фінансовий центр.

Західний фінансовий капітал зробив ще одну послугу Радянському союзу. Він організував масштабну, а отже надзвичайно дорогу, кампанію з інформаційного прикриття голодомору. Єдина країна, яка наважилась вголос на весь світ говорити правду про голодомор в Україні, була націонал-соціалістична Німеччина. Навіть католицька церква, знаючи всі обставини цієї трагедії, залишилась нейтральною, а її голос міг би зберегти житті мільйонів українців.

Висновки:

1.Голодомор в Україні і поза її кордонами був геноцидом українського народу. Цей факт зокрема відображений у резолюції сенату США від 4 жовтня 2018 року [6]. Більшість провідних країн світу також дотримуються такого визначення [7].

2.Причиною геноциду було бажання московитів зруйнувати етнічне коріння української нації, унеможливити в майбутньому її національне відродження і розширити свій життєвий простір у Європейській частині Радянського союзу. Те, що наше нинішнє національне відродження сильно шкутильгає, - безпосередній наслідок цього геноциду.

3.До дійсно наукового визначення кількості жертв геноциду, доцільно вживати формулювання: «Понад 10 мільйонів осіб».

4.Голодомор не був викликаним економічними причинами, оскільки внесок експорту зерна в загальну вартість індустріалізації був незначним.

5.Голодомор мав потужне міжнародне інформаційне прикриття, у той час як Московія мала таку ж потужну економічну підтримку. Без першого і другого він був би неможливим. Ми повинні дослідити всі міжнародні аспекти голодомору.

6.Нинішня боротьба за Крим - це, з боку Московії, боротьба за спадок Золотої орди. До 1700 року Московія – це її тодішня офіційна назва платила данину спадкоємцю Золотої орди Кримському ханству. Після захоплення Криму вже всі території Золотої  орди стали частиною Московії. Крим без корінного населення – такою була політика Московитів. І у Криму тепер мешкає лише декілька відсотків кримських татар від їх загальної чисельності.

7.Нинішня війна з Московією – це також і війна за спадок Давньої Русі. Без України – справжньої і єдиної спадкоємиці Давньої Русі навіть сучасна назва колишньої Московії виглядає штучною. Україна без українців – такою була справжня політика всіх Московських імперій, аналогічно Криму без кримських татар. Геноцид 30-х природно вписується у цю політику.

8.Визнання голодомору геноцидом має правові наслідки для держави, від імені якої був здійснений геноцид. Юридичним спадкоємцем Радянського союзу нині є Російська федерація. Ось вона і має сплатити компенсацію Україні за всіх загиблих. Мова має йти про трильйони доларів. Тому не варто економити на дослідженнях голодомору. Ми маємо встановити поіменно всіх загиблих і не лише в Україні. Ми маємо розкрити і всі таємниці індустріалізації.

9.Війна українців з московитами триває вже 800 років. Вона триватиме і надалі. Геноцид тридцятих був лише одним епізодом цієї війни, де українці катастрофічно програли. Двадцять перше сторіччя має стати сторіччям наших перемог. Тільки вони є гарантом припинення цієї війни, принаймні тимчасового.

10.Історія України-Русі – так назвав свою десятитомну працю видатний український історик і перший президент Української народної республіки Михайло Грушевський. Це найкраща назва нашої країни Ми не маємо дати ворогу шансу ні на нашу землю, ні на нашу назву.

Посилання:

1 Валерій Швець. Розплата за поразку. Голодомор 1933-го  – мій рахунок. День. - 2011. - № 215 - 216. - 25 - 26 листопада. https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/rozplata-za-porazku

2. Тривалість життя в Україні. Вікіпедія. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C_%D0%B6%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F_%D0%B2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96

3. Валерій Швець. Рабство ХХ століття. Українське село у Другій світовій війні. День. - 2013. - № 110. - 27 червня.https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/rabstvo-hh-stolittya

4.Володимир Сергійчук. Укрінформ. https://www.ukrinform.ua/rubric-ther_news/2181905-demografi-vrahovuut-ne-vsi-zertvi-golodomoru.html

5. Всеволод Голубничий. Причини голоду 1932 – 1933 року. Спільне. Commons.https://commons.com.ua/ru/prichini-golodu-1932-33-roku

7.Интерфакс. https://www.interfax.ru/world/631920

8.Музей голодомору. https://holodomormuseum.org.ua/ru/pryznanye-v-myre-holodomora-aktom-henotsyda/


Повний текст статті можна подивитись на ресурсі:

https://www.ar25.org/article/1933-chomu-realni-prychyny-golodomoru-i-nashi-zavdannya-na-maybutnye.html

1933. Чому? ІІ

Валерій Швець

Ще раз повернемось до питання, чи був геноцид українців викликаним економічними причинами, адже в країні відбувалась індустріалізація? Потрібні були гроші, багато грошей, для закупівлі обладнання, для проектування заводів, для оплати західних фахівців тощо. Одночасно з індустріалізацією розгорталась і конфіскація землі у селян, яка на прийнятій в Радянському союзі іншомові називалась колективізацією. Наступна діаграма «Експорт зерна» дає уявлення про експорт зерна з Радянського союзу [5]1929 рік. Колгоспів мало, селяни не голодують, але практично не продають зерно державі, експорт зерна незначний, хоча ціни на нього доволі високі. 1930, 1931 роки. Колгоспів вже доволі багато, колективізація ще не закінчена, селяни у колгоспах ще не голодують, але вже відчуваються проблеми з продовольством. Зерно у колгоспах просто забирають, експорт зерна стрімко зростає, проте у Західній Європі і Північній Америці з кінця 1929 року розгортається потужна фінансова криза, ціни на зерно падають, відповідно падають і прибутки від його продажу. 1932 – 1934 роки. У селян конфіскована практично вся земля. Здавалося б саме тепер виникли ідеальні умови для вилучення у них всього зерна і різкого збільшення експорту. Але, слідом за фінансовою кризою, на Заході розгортається потужна економічна криза. Фермери Сполучених штатів часто знищують врожай, оскільки продавати його не має жодного сенсу. За свідченням відомого московського економіста професора В. Ю. Касатонова, світові ціни на зерно у своєму мінімумі впали приблизно у шість разів. Продати зерно у економічно розвинуті країни стає практично неможливим. Саме з цієї причини, на мою думку, експорт зерна у зазначені вище роки стрімко скоротився.

            Легко спростовуються численні версії радянських і сучасних московських істориків про падіння експорту через неврожай, саботаж селян тощо. Отже, у найтрагічнішому для українців 1933 році за кордон було продано лише 1.6 мільйона тон зерна. Важко з’ясувати реальну вартість тони зерна у ті часи, тим паче, але на сьогодні середня закупівельна ціна становить доларів двісті. Отже, за 1.6 мільйона тон можна отримати 320 мільйонів доларів. Поділивши це число на шість, отримаємо 53 мільйони доларів. Але ж впали ціни і на промислову продукцію. Впали, але не в такій пропорції. Чи мала така сума валюти вирішальний вплив на перебіг індустріалізації? Абсолютно ні. Ви ніде не знайдете загальну вартість індустріалізації в Радянському союзі. Проте найобережніші оцінки вартості побудованих і обладнаних заводів, електростанцій і об’єктів інфраструктури (приблизно 9000 великих і середніх підприємств) обчислюється у трильйони доларів за теперішнім курсом. 53 мільйонів і, наприклад, 3000 мільярдів доларів. Непорівнянні числа. Проте 1.6 мільйонів тон зерна - це приблизно 440 грам зерна на кожний день для 10 мільйонів голодуючих протягом року. За недоотриманих від продажу зерна 53 мільйонів доларів можна було спасти життя всім, хто врешті помер від голоду. Очевидно, метою продажу зерна був не вирішальний внесок в індустріалізацію країни, а геноцид голодом українських селян.

            Хто ж вніс вирішальний внесок в індустріалізацію? Для цього було недостатньо жодного внутрішнього ресурсу, і навіть їх всіх у сукупності – це думка видатного московського економіста вже згадуваного вище професора В. Ю. Касатонова. Важливим джерелом отримання іноземної валюти для Радянського союзу могла стала ліквідація закордонних рахунків провідних більшовиків, так званої ленінської гвардії. Так, після вбивства Троцького на його закордонних рахунках виявилось біля 800 мільйонів доларів, а після розстрілу Зіновьєва -  ще одного провідного більшовика – 400 мільйонів доларів. Багато  більшовиків розстріляли, значна частина багатства розграбованої царської імперії, що опинилась на їх банківських закордонних рахунках, повернулась у казну, але знищення цієї зграї бандитів-«борців» за щастя людей праці відбулось у 1937 – 1938 роках. Їх гроші вже не могли вплинути на перебіг індустріалізації. Страхітливий промисловий монстр вже постав на кордонах Європи. На початок Другої світової війни кількість сучасного озброєння, яку він створив, перевищувала сукупне озброєння решти країн світу. Це і було метою індустріалізації.

           Повний текст статті можна подивитись на ресурсі:

https://www.ar25.org/article/1933-chomu-realni-prychyny-golodomoru-i-nashi-zavdannya-na-maybutnye.html

Європейці і формула крові

Європейці і формула крові

                Сучасна цивілізація – це, в основному, витвір європейців. Вони не тільки в Європі. Вони на всіх континентах. Створені ними держави є по всьому світу. Чи мають європейці якісь унікальні відзнаки з точки зору формули крові? За найпопулярнішою класифікацією груп крові їх є чотири: перша, або О, друга, або А, третя, або В, четверта, або АВ. З урахуванням резус-фактора, який може бути або додатним, або від’ємним для кожної з перерахованих груп, матимемо вісім груп крові. Європейських країн багато, країн, створених європейцями також. Яку б з восьми груп крові ми не взяли, крім однієї, ми побачимо, що вони не можуть бути ознакою лише європейців. Серед країн, населення яких має високу частоту першої групи крові (без врахування резус-фактора) лідерами є країни Азії, Африки і Латинської Америки. Європейські країни і країни, створені європейцями замикають цей список, але в кінці списку є і такі країни як Індія та Японія. Серед країн, населення яких має високу частоту третьої і четвертої груп крові (без врахування резус-фактора) лідерами є країни Азії та Африки. Проте у верхній частині списку є і такі європейські країни, як Московія і Естонія. Список закінчується європейськими країнами і країнами Латинської Америки. Серед країн, населення яких має високу частоту другої групи крові (без врахування резус-фактора) лідерами вже є переважно країни Європи. Але серед них зустрічаються і азійська Японія, і африканська Уганда. Якщо розглянути лише від’ємне значення резус-фактора незалежно від групи крові, то тут лідерами будуть переважно європейські країни, і країни створені європейцями. Проте серед них ми знайдемо і деякі африканські країни. Цікава картина спостерігається, якщо провести одночасне сортування країн за другою групою крові і негативним резус-фактором. Результати такого сортування наведені у таблиці.

Таблиця

Тут на чолі списку вже будуть виключно європейські країни і країни, заселені переважно європейцями. Серед європейських країн найвища частота другої групи крові при негативному резус-факторі спостерігається у населення Норвегії, хоча список починається з Бразилії. З чого можна припустити, що саме населення Бразилії є генетично найближчим до європейців з усіх країн Латинської Америки. Зразу за Норвегією з однаковим значенням частоти іде низка провідних країн Західної Європи, таких як Австрія, Данія, Велика Британія, Іспанія, Нідерланди, Франція, Швейцарія, Швеція, та  центральної Європи: Болгарія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Угорщина. До цієї групи належить і Австралія. З невеликим відривом далі ідуть Португалія і Сербія та Ліхтенштейн,  Румунія, Ліван, Словакія і Сполучені штати. На перший погляд дивним тут є присутність Лівану, але якщо згадати численні Хрестові походи у Палестину Середніх віків, то Ліван цілком можна зарахувати до країн, етнічну основу яких заклали хрестоносці-вихідці з Європи. Нарешті, з невеликим відривом від попередньої групи йде найчисельніша група європейських країн: Бельгія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Молдова, Німеччина,  Північна Македонія, Польща, Україна, Фінляндія, Хорватія, Чеська республіка. Сюди входять також і Канада та Нова Зеландія, європейське походження яких не викликає сумнівів.  Замикають список європейських країн Московія, Ісландія, Ірландія, Естонія, Мальта, Кіпр. Але в кінці списку до європейських країн починають підмішуватись деякі, країни Азії та Африки. Цікаво, що частота для першої позиції таблиці і останньої відрізняється у сімдесят чотири рази. Так що зазначена група крові разом з резус-фактором можуть чітко ідентифікувати приналежність населення тої, чи іншої країни до споріднених по крові з європейцями. За цим показником Русь-Україна - це типово європейська країна. Московія – на межі між Європою і рештою світу. Шануймо наше європейське коріння. Наше прагнення до об’єднаної Європи – це, крім усього іншого, і голос нашої крові.

                Примітка 1. Дані щодо частот груп крові для різних країн світу взяті з

RACIAL & ETHNIC DISTRIBUTION of ABO BLOOD TYPES BLOODBOOK.COM  

Sorted by Population Groups

http://www.bloodbook.com/world-abo.html#Ukranians

                Примітка 2. Дані щодо наведених частот груп крові характеризують населення країн, а не етносів, що є в них провідними. Якщо з населення України виокремити 20% московитів, то Україна значно підвищиться у наведеному рейтингу. Якщо з населення Московії виокремити 15% українців, то Московія значно понизиться у наведеному рейтингу. Найвищий рівень населення Норвегії у рейтингу серед європейських країн пояснюється ще і тим, що це населення в найменшій мірі піддалось розбавленню вихідцями з країн Азії і Африки.


 Повний текст статті з формулами і таблицями можна подивитись на ресурсі:

https://www.ar25.org/article/ukrayinci-formula-krovi-povne-doslidzhennya.html


Українці і поляки - один народ?

Питання крові – це головне питання історії людства. Нагромаджуючи протягом життя матеріальні блага, кожна звичайна людина завжди намагається передати їх у спадок найближчій по крові людині: батько і матір сину, або дочці, брату, або сестрі тощо. Люди часто готові віддати  життя за своїх кревних родичів, за свій народ. Тисячі років історії людства тривали династичні війни. В певній мірі, навіть найкривавіша війна всіх часів і народів – Друга світова також мала чітко окреслену расову складову. Люди, що ведуть осмислений, а не рослинний, спосіб життя завжди прагнуть дослідити свій родовід на сотні років вглиб віків. Міфі про братерську кров часто є засадничими у формуванні імперської ідеології – Російська імперія і міф про триєдність російського народу: великороси, малороси, білоруси.

            Що відрізняє міф від наукової теорії? Відсутність наукової аргументації у першому випадку і наявність її у другому. Ми вже писали у попередній статті про те, що формула крові народу, тобто набір частот, з якими зустрічаються серед нього різні групи крові, може слугувати тим маркером, за яким можна дослідити його спорідненість з іншими народами світу [1, 2]. Ми ще раз повертаємось до цього питання, використовуючи на цей раз статистичні данні, що охоплюють практично всі країни світу, і беручі до уваги резус-фактор крові [3].

            Сотні років між українськими і московитськими націоналістами триває суперечка про те, чи московити і українці один народ, чи різні. Точка зору московитських націоналістів, що збігається з офіційною точкою зору їх держави, – українці і московити один народ, притому слов’янський. Слов’янськість розуміється у цій суперечці, як кровна спорідненість з іншими народами Європи, що розмовляють слов’янськими мовами, а не лише спорідненість мовна. Точка зору українських націоналістів - слов’янами за мовою і по крові є лише українці, а московити - народ угро-фіно-тюркського походження, що нині розмовляє слов’янською мовою, штучно створеною на основі церковно-слов’янської мови.

При цьому у українських націоналістів ніколи не виникало питання, а чи можливо, що українці і поляки один народ, на відміну від українців і московитів? Не виникало з однієї простої причини. Століттями українська творча інтелігенція, так само як і весь український народ, виховувалась у антипольському дусі. Геніальний письменник світового рівня українець Микола Гоголь, якого ми за жодних обставин не повинні віддати московитам, присвятив свій найвизначніший твір: «Тарас Бульба» оспівуванню війни українського козацтва з Річчю Посполитою (Загальна Справа), забуваючи, що елітарна частина цього козацтва – реєстрове козацтво утримувалась державним коштом, мала своїм обов’язком захищати південно-східні терени Речі Посполитої від набігів кочовиків і служити у польському війську під час війни. Козацтво під приводом його реєстрової частини з цим завданням блискуче справлялось. Проте зброя в руках і вільні степи довкола час від часу провокували його на виступи проти тої держави, що забезпечувала йому засоби для існування і яку воно мало б самовіддано захищати.

Першим, на кого спрямувалась несамовита лють хмельниччини, був український магнат Ярема Вишневецький - людина королівських кровей, людина, яка і формально і фактично могла б за певних обставин очолити незалежну українську державу. Його долю спіткала і більшість іншої родовитої української шляхти. Через хмельниччину Україна втратила власну шляхту, родовід якої тягнувся з часів Русі, і перетворилась у руїну (офіційна назва тої епохи в історіографії України). Козацтво зуміло зруйнувати всі існуючі державні інститути тої доби в Україні, але не зуміло створити їм ефективної заміни. Його рівень в принципі не відповідав рівню, необхідного для творення нової держави. Руйнувати – не будувати. Це буде ще не раз в історії України. Піти під іншого господаря і перекласти всі проблеми урядування на нього, реалізувати свою найзаповітнішу мрію про збільшення реєстру і офіційне затвердження своїх шляхетських прав, на які за умови Речі Посполитої у них не було жодних реальних підстав. В оплату зради України і Речі Посполитої на певний час у рази був збільшений козацький реєстр і багато козаків були зараховані до шляхти. Тут ще й зловісна роль православної церкви, яка в особах своїх вищих ієрархів спала й бачила свою єдність з церквою московитів. Остання в умовах московської деспотії східного типу користувалась безпрецедентними монопольними правами і пільгами. Не забуваймо, що перше звернення до Московського царя про прийняття України під високу монаршу руку було саме від православної церкви України.

Але ж проти Речі Посполитої козаки не одноразово повставали, а проти Московії після Полтавської битви жодного разу – скаже обізнаний читач. У відповідь скажу, що поки селянство було вільним, воно разом з козаками повставало проти Речі Посполитої безліч разів. Після його закріпачення Московією не було жодного такого постання. Моя думка  така: постання постає не тоді, коли гніт сильний, а коли центральна влада слабка і дає повстанню шанс на успіх. Річь Посполита була унікальною за рівнем свободи в умовах середньовічної Європи державою на чолі з королем, що обирався сеймом. Це унікальне свободолюбство властиве і полякам, і українцям – гляньте хоча б на сучасну Україну, а підґрунтям цього факту є кревна спорідненість двох народів, як ми це побачимо нижче. 

Микола Гоголь подарував людству картину України, як земного раю: «Вечори на хуторі близь Диканьки», «Вій». Тут він український патріот і геній одночасно. Він створив непривабливу картину реального життя в Московії: «Мертві душі», «Ревізор», «Петербурзькі оповідання». Тут він провидець і геній одночасно. Але він навмисно хибно сформулював українську національну ідею: «Тарас Бульба». Тут він геній і свідомий зрадник одночасно. Він проміняв стратегічні інтереси України на життя на італійському узбережжі Середземного моря за рахунок царя Московії. Він заплатив за цю зраду своїм коротким життям, творчою кризою, і смертю на чужині. Більшість мешканців колишнього Радянського Союзу дивиться на Україну очима Гоголя. Але для нейтралізації гоголівського негативного впливу на ідейні засади українського націоналізму, попри також і колосальний позитив його творчості в цілому, потрібні не емоції, а наукова аргументація.

Не залишився осторонь від українсько-польських стосунків і наш геніальний поет-пророк Тарас Григорович Шевченко. Одна з його перших і знаменитих поем, що зробила йому ім’я в літературному світі: «Гайдамаки» мала цілком антипольську спрямованість. Тільки це і забезпечило її успішно проходження царської цензури. До речі, ми завжди маємо пам’ятати, що весь багатий спадок української літератури дев’ятнадцятого сторіччя – це все те, що пройшло царську цензуру. Інакше в Російській імперії воно не було б надрукованим. Хочеш краплину корисного сказати про Україну – вилий відро бруду на поляків, або на інших ворогів імперії. Такими були реалії творчого життя в Московії.

Отже, звернемось до фактів. Частоти груп крові народу можна розглядати як Декартові координати точки у просторі відповідної розмірності. Будемо виходити з найпоширенішої в медицині практики, чотирьох груп крові: 1 (О), 2 (А), 3 (В), 4 (АВ), що в комбінації з двома значеннями резус-фактора утворюють вісім таких координат. Таким чином, кожному народу відповідає точка у восьмивимірному просторі. Рівень спорідненості різних народів визначається відстанню між такими точками. Детальніше про алгоритм обчислення ми розповідали в наших попередніх статтях [1, 2]. Зазначимо, що на відміну від них, нами використані лише дані, що стосуються населення країн, але не окремих народів, що там мешкають. Всього розрахунки виконані для 105 країн світу, але ми тут наведемо лише початкову частину загальної таблиці, де країни розташовані у порядку зменшення спорідненості (збільшення відстані).  У таблиці 1 всі відстані взяті щодо населення України. Ми запропонували таку класифікацію спорідненості: 0 – 5 – близькі родичі, 5 – 7.5 – не дуже далекі родичі, 7.5 – 10 – далекі родичі, >10 – дуже дуже далекі родичі, або не родичі взагалі. Орієнтиром у такій класифікації може служити хоча б відстань за формулою крові між населенням Південної і Північної Кореї. Ця відстань становить 4.347. При цьому ні у кого не виникає сумнівів, що це один народ.

            Звертає на себе увагу, що з десяти найбільш споріднених з населенням України народів, шість є слов’янськими за мовою. Це маленький двомільйонний народ Північної Македонії, це значно більший за чисельністю народ Сербії, це найбільший після українців за чисельністю слов’янський народ – поляки, а також хорвати, населення Боснії і Герцеговини, далі населення неслов’янських Ізраїлю і Латвії, слов’янської Словенії, неслов’янських Фінляндії і Австрії. Не дуже далекими родичами є турки, румуни, молдовани, слов’янські народи: словаки, болгари, чехи, неслов’янські народи: шведи, угорці, литовці, населення Ліхтенштейну, греки, естонці, німці, люксембуржці. Далі йдуть вже дуже далекі родичі московити і населення Південної Африки тощо. Тому на питання: «Чи є українці слов’янами не лише за мовою, але і по крові?» слід відповісти ствердно, оскільки більшість їх найближчих родичів є саме слов’янами за мовою і близькими кревними родичами.. Особливо приємно, що найбільший після українців слов’янський народ поляки є нашим найближчим родичем. Якщо ж українців і поляків порівнювати з північними і південними корейцями, то підстав вважати їх одним народом значно більше, ніж це є стосовно корейців.            

Таблиця 1

В Таблиці 2 відстані наведені щодо поляків. Тут вже населення України займає третю позицію рейтингу. А передує їй та сама Північна Македонія, що і у Таблиці 1, практично з тим самим рівнем спорідненості. Взагалі, і для українців, і для поляків багато близьких родичів живе саме на Балканах. Можливо цей факт пояснюється тим, що Трипільська землеробська культура прийшла в степи України у шостому тисячолітті до нової ери саме з Балкан? І відтоді обмін населенням між цими регіонами Європи тривав тисячоліттями. Але як символічно, що маленький слов’янський балканський народ македонці є надзвичайно і однаково близьким і для поляків, і для українців. Весь список близьких і не дуже далеких родичів поляків і українців доволі схожий. Тут вже коментар зайвий.

Таблиця 2

            У Таблиці 3 відстані наведені вже відносно московитів. У московитів практично немає близьких родичів, якщо не рахувати три маленькі республіки колишнього Радянського Союзу: Естонію, Молдову і Латвію, які активно і результативно асимілювались у часи існування тої держави. Звертаю увагу, що жодного слов’янського народу немає серед близьких родичів. Навряд такий народ можна вважати слов’янським по крові. А якщо і слов’янським, то лише за мовою. Не дуже далекі родичі московитів – це угорці, фіни, казахи. Згадаємо тезу про угро-фіно-тюркське походження московитів. Правда серед не дуже далеких родичів зустрічаються і три слов’янські народи: поляки, македонці і словаки. Як кажуть, не без того.

Таблиця 3

Чи можна вважати українців і московитів братніми народами? Формально вони далекі родичі, якщо вести мову про населення. Але ступінь спорідненості швидко зменшується, якщо з населення України виокремити 20% етнічних московитів. Вона зменшується ще більше, якщо з населення Московії виокремити 15% українців. У такому вигляді населення України і Московії перестають бути навіть далекими родичами. І це не дивлячись на чотириста років існування українців і московитів в межах однієї держави. Ні, ми, на мою думку, з ними не кревні родичі. Але ж у свідомості пересічного українця поляк – це потенційний ворог, а московит – це друг і брат по крові? Незбагнена дуща простолюдина. Господи! Відпусти йому гріхи його.

Чи випливає із безпрецедентно високої кревної спорідненості польського і українського народів необхідність творення ними спільної держави – Нової Речі Посполитої? У жодному разі. У нинішніх умовах це не вигідно в першу чергу полякам. Без нас це країна, що бурхливо економічно розвивається найвищими темпами в Європі. Це єдина країна, населення якої продовжує зростати, тоді як решта країн Європи вимирають. На мою думку, це відбувається тому, що Польща - це єдина країна Європи, яку очолюють реальні націоналісти, а не витворені спецслужбами. Україна в усьому є протилежністю Польщі. Її економіка ледве животіє, її населення вимирає, її здебільше очолюють люди, яким до української національної ідеї, як до неба.

Єднає з поляками українців лише їх бунтівний характер. Вони, фактично, у свій час зруйнували Річ Посполиту, вони зруйнували Українську державу початку двадцятого сторіччя – найбільша військова потуга тих часів на українській землі армія батька Махна активно воювала і проти Українського гетьманату, і проти Української народної республіки. Вони зруйнували і Радянський Союз. Правда, на мою думку, це був єдиний випадок, коли руйнівний інстинкт українців мав позитивні наслідки для України. Але вони не захистили Київ у 1918 році від порівняно невеликого загону московитів. Лише триста романтично налаштованих студентів і курсантів змогла виставити Центральна Рада на захист столиці. А що поляки? У 1920 році вони практично знищили відбірні частини армії московитів на підходах до Варшави і відстояли і свою столицю, і Європу в цілому від більшовизму.

Польщу уберегла саме та шляхта, проти якої так часто повставали козаки і посполиті. Правда не сама вона, а її нащадки, в жилах яких текла її кров. Шляхта, яку козаки і посполиті намагались фізично винищити на теренах України. І винищили. Але саме шляхта, а не посполиті, є носієм національної ідеї кожного народу. Народ, в основній своїй масі, не здатен жити високими ідеалами. Брак дієздатного національного проводу завжди був проблемою України. Гасло: «Армія, мова, віра» на виборах підтримали лише 25%. Решті 73% начхати на армію, і вона в умовах війни планується до скорочення, начхати на мову, і Верховною радою вже блукають проекти ущемлення державної мови, начхали на віру, і одне із звинувачень у суді проти колишнього президента України Петра Порошенка полягає у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі через отримання Українською православною церквою Київського патріархату Томосу від Вселенського патріарха. А поляки переважаючою більшістю проголосували саме за «Армію, мову і віру».

Ми з поляками однояйцеві близнюки, але про спільну державу – Новітню Річ Посполиту, або Балто-Чорноморський союз мова йтитиме лише у разі, коли і для більшості українців гасло «Армія, мова, віра» стане святим. Щасти Вам, Поляки! Я переконаний, що Ви також українці, але кращі з нас. У Вас виходить. Може і у нас щось гарне вийде? Тоді і поговоримо про спільне майбутнє.

Література:

1.Швець В. Т. Українці та їх крові родичі з точки зору математика. Народний оглядач. щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки. - sd.org.ua. - 2020. – 3 березня.

https://www.ar25.org/article/ukrayinci-i-ta-yih-krovni-rodychi_z-tochky-zoru-matematyka.html

2.Швець В. Т. Українці і братні народи. Чорноморські новини. - № 19. – 12 березня 2020

http://chornomorka.com/archive/22137

3.RACIAL & ETHNIC DISTRIBUTION of ABO BLOOD TYPES
BLOODBOOK.COM
 Sorted by Population Groups

http://www.bloodbook.com/world-abo.html#Ukranians


50%, 1 голос

50%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Українці і братні народи

            Математики є однією з небагатьох категорій людей, що розв’язують свої суперечки олівцем на папері, або крейдою на дошці. Сенс формул у їх однозначності. Сенс рівнянь – у запрограмованості їх розв’язків після запису самих рівнянь. Більшість людей планети Земля – це люди з гуманітарним світосприйняттям. Тому одні і ті самі слова ними сприймаються по різному, викликають різні асоціації, спонукають до різних дій. Поведінкою більшості звичайних людей можна керувати за допомогою саме відповідних слів. Маніпулятивності слова можна протиставити лише однозначність математики.

Сучасні люди, що ще пам’ятають радянське минуле, пам’ятають і скільки разів на догоду політичній доцільності різні народи світу, чи то в Африці, Азії, чи Латинській Америці об’являлись братніми,  На етапі військового, чи політичного конфлікту цей епітет зникав, а далі з’являвся щодо якогось іншого народу.

У повсякденному житті ми називаємо братами людей, що належать до однієї родини. Руда – це давня назва крові в українській мові. Звідси і родина. З цієї точки зору родичі – це люди однієї крові. Тобто тисячі років люди ставили на перше місце у міжлюдських стосунках приналежність до однієї крові. На цій основі протягом тисячоліть існувала і династична передача влади у монархічних державах, і успадкування майна у родинах пересічних громадян. Формальними маркерами крові є групи крові. Серед багатьох різних способів визначення груп крові найпопулярнішим є використання системи АВО. Тобто людина може мати першу групу крові О, другу групу крові А, третю групу крові В і четверту групу крові АВ. Ця інформація життєво важлива при переливанні крові. Згодом до цих маркерів додали ще резус-фактор. У більшості людей в крові присутній антиген, що міститься також і в крові макаки-резус. У невеликого відсотку людей він відсутній. Цей антиген може зустрічатись у комбінації з будь-якою з вище названих груп крові. Отже, при врахуванні резус-фактора ми маємо вже вісім груп крові. Проте на першому етапі оцінювання можна обмежитись розглядом груп крові без врахування резус-фактора.

Формула крові – це не єдине, що роз’єднує, або об’єднує людей. Можна говорити про популярні нині гаплогрупи, врешті, про генотип у цілому. Геном людини вже розшифровано і цілком продуктивно порівнювати набір генів конкретних людей, щоб встановити більшу, або меншу їх спорідненість. Але нас у цій статті цікавить найпростіше порівняння народів за їх формулами крові. Далі можна безмежно поглиблювати рівень порівняння, що у жодному разі не заперечить висновків порівняння за формулою крові.

Для кожного народу характерна своя, властива лише йому, комбінація груп крові, за частотами, з якими вони зустрічаються. Це як відбитки пальців окремих людей. Розглянемо чотиривимірний простір, оберемо в ньому Декартову систему координат, а частоти, з якими зустрічаються чотири групи крові, відкладатимемо вздовж її осей. Кожному народу відповідатиме точка у цьому чотиривимірному просторі, координатами якої будуть якраз частоти відповідних чотирьох груп крові. Відстань між цими точками і визначатиме відстань між народами за групами крові. В аналітичній геометрії відстань між двома точками визначається як корінь квадратний з суми квадратів різниць відповідних координат. Саме цією формулою ми і скористаємось. При врахуванні резус-фактора простір вже буде восьмивимірним. При врахуванні гаплогруп його розмірність зросте настільки, скільки гаплогруп ми візьмемо до уваги

Нижче наведена таблиця частот груп крові для великої кількості країн. Саме країн, а не народів. На основі цих даних можна встановити частоти груп крові і окремих етносів, що там мешкають, але для цього потрібно знати чисельність цих етносів у складі даної держави, так само як і чисельність населення самої держави. Для таких держав як Китай і Північна Корея, цікавих для нашого дослідження,  у нас немає таких відомостей, через їх закритість. Для такої країни як Московія деякі офіційні відомості є, але їх достовірність викликає великі сумніви. Так, за цими даними в Московії практично немає українців, хоча ми добре знаємо, що це не так. Тому Московія у таблиці присутня в трьох рядках: у першому з них ми ігноруємо наявність українців, у другому, відповідно до різних оцінок, беремо їх мінімальний відсоток, у третьому – беремо їх найімовірнішу кількість, проте далеко не максимальну. Дані щодо частот груп крові в Московії ми беремо з іноземних джерел. Ці дані стосуються населення, саме населення, а не етносу, що мешкає на території Московії, яка не входить до складу автономних республік. Саме на цій території переважно проживають і українці. Відсоток московитів в Україні вважатиме відомим точно, відповідно до офіційної української статистики.

            Нижче наведена діаграма, що визначає відстань за групами крові між населенням України і населенням Московії, без врахування в останній населення, що мешкає в автономних республіках. Фактор проживання українців у Московії і московитів в Україні тут ігнорується. Перший ряд відповідає Україні, другий ряд – Московії.

            Відстань за групами крові ми розбили на чотири інтервали: близькі родичі (0 – 0.5), не дуже далекі родичі (0.5 – 0.75), далекі родичі (0.75 – 1.0) і дуже далекі родичі, тобто, фактично, вже і не родичі (1 - ). Зауважимо, що до дуже далеких родичів можна віднести і все живе на Землі, оскільки навіть у кактуса половина геному збігається з геномом людини.


            З діаграми видно, що для України відстань за групами крові до інших держав світу майже завжди у рази менша за відстань для Московії і тих же країн. Так для Сербії, наших, відповідно до діаграми, найближчих родичів ця відстань приблизно вчетверо менша для України, ніж для Московії. Серби для нас дуже близькі родичі, для московитів дуже далекі родичі, точніше взагалі не родичі. Щодо Сербії ситуація цілком зрозуміла, оскільки, відповідно до найпопулярнішої гіпотези, серби переселились на Балканський півострів саме з центральної України. Так само для населення України близькими родичами є поляки, угорці, румуни і греки. Для московитів з перерахованих народів далекими родичами є лише поляки, мабуть через те, що частину поляків зараховують до Східно-Балтійської раси, так само як і частину московитів.  Цікаво, що угорці є нашими близькими родичами за групами крові і жодним чином не є близькими за мовою. Тобто захопивши силою у свій час землі нинішньої Угорщини плем’я угрів змогло накинути свою мову населенню цієї території, генетично розчинившись серед захопленого народу, а народ цей був від початку надзвичайно спорідненим з українцями. Не дуже далекими родичами для населення України є і населення Австрії і Німечини, тоді як для Московії їх народи взагалі не є родичами. Цікавий феномен спостерігається відносно населення Франції. Населення і України, і Московії є дуже далеким за групами крові від населення Франції . Серед розглянутих народів ця відстань є максимальною. Можливо правим був один з відомих європейських політиків, який називав Францію першою африканською країною на Європейському континенті. Далекими родичами українців є і населення Ірану, що цілком логічно, оскільки українці є нащадками кіммерійців, скіфів,сарматів і роксолан – народів іранського походження. До речі, у середні віки однією з назв українців була саме роксолани. Можливо сюди слід віднести і половців, безпосередніми нащадками яких сьогодні є кримські татари.

            Лише до трьох народів відстань за групами крові для московітів є меншою, ніж для українців. Це турки, японці і корейці. При цьому турки і японці є близькими родичами, а корейці дуже далекими, але значно ближчими до московитів, ніж до українців. Отже, ми не спостерігаємо близької спорідненості московитів з жодним європейським народом, зате спостерігаємо їх близьку спорідненість з народами жовтої раси. На жаль у нас немає можливості порівняти групи крові московитів і китайців. Відомі групи крові лише мешканців Гонконгу. Тут спостерігається для українців і московитів така ж картина, як і у разі Південної Кореї.

            При врахуванні наявності українців серед московитів (15%) і московитів серед українців (19%) ми матимемо дещо іншу діаграму.

             Тут перший ряд діаграми відповідає українцям, другий московитам. З діаграми видно, що, як і очікувалось, відстань до більшості європейських народів для українців зменшилась, а до розглянутих азійських народів суттєво зросла. Для московитів вона змінилась протилежним чином. Після вилучення з населення України московитів населення України стає практично моноетнічним. Його вже з повним правом можна називати українцями. Змінився і порядок країн, найближчих до України. На друге місце після сербів вийшла Австрія, у розряд близьких родичів потрапила Швеція. Не дуже далеким родичем стала Німеччина. Цікаво, якою вона б була без багатомільйонної армії турок і арабів, що заполонили цю країну в останні десятиліття?  Близька спорідненість за групами крові між українцями, населенням Сербії, Австрії, Греції, південних німців цілком узгоджується з приналежністю народів цих країн до динарської європейської раси. Так що за спорідненістю за кров’ю існує і значно глибша спорідненість. Цікавою для українців є їх доволі велика спорідненість за групами крові з турками. Так що і цей наш сусід є нашим не дуже далеким родичем. У той же час для московитів ця спорідненість є за межами родинних зв’язків. Не менш цікавим є і той факт, що населення Фінляндії ближче до нас, ніж до московитів. За існуючою насьогодні парадигмою московити є нащадками угро-фінських племен. Чому ж тоді не є аж надто високою спорідненість між московитами і фінами? Можливо сучасні фіни – це не цілком фіни раннього середньовіччя, а такі, що мають доволі великий домішок шведської крові, яка є спорідненою для українців. Можливо і те, що сучасні московити не є цілком нащадками угро-фінських племен, а є такими, що мають великий домішок чисто азійської крові. Не дуже далекими родичами для українців є болгари. Проте там проживає доволі значна турецька меншина, що безумовно маскує справжню близькість груп крові болгарів і українців. До речі, виокремлення з московитського етносу української складової перевело населення Південної Кореї з категорії неродичів московитів у категорію їх далеких родичів. Цікавим феноменом є Сполучені штати Америки. Там мешкають переважно вихідці з Європи, тобто пересічний американець (білий) – це усереднений європеєць. Так от, такі американці також є нашими далекими родичами і близько не є родичами московитів.

            Ми розглянули два крайні варіанти долі українців у населенні Московії. Проміжний варіант щодо відсотку українців у складі московитів (7%) відповідає і проміжному варіанту щодо відстаней за групами крові, розглянутими вище. В різних джерелах можна інколи зустріти дещо різні значення частот груп крові для деяких народів. В цьому разі ми надавали пріоритет даним досліджень національних науковців.

            Висновки:

1.      Не існує зв’язку між спорідненістю народів за групами крові, і спорідненістю народів за мовою спілкування. Близькі родичі – угорці і українці розмовляють абсолютно різними мовами. Взагалі неродичі болгари і московити розмовляють практично однією мовою, оскольки мова московитів штучна. Вона утворена на основі однієї з мов, якою написана біблія, а саме македонського діалекту староболгарської мови.

2.      Слід домовитись щодо терміну слов’яни. Або вживати його лише як назву сукупності народів, що розмовляють близькими мовами, які умовно можна назвати слов’янськими, або стосовно етнічної спорідненості різних народів. В останньому разі українці, австрійці, греки, серби і угорців – це слов’яни.

3.      За групами крові українці є типовим європейським народом і всі європейські народи, крім французів, є їх близькими, або не дуже далекими родичами.

4.      За групами крові московити не є європейським народом. Етнічні корені цього народу швидше за все слід шукати в глибинах Азії.

5.      Українці і московити і близько не є одним народом, скільки б не волав про один народ президент сусідньої держави.

6.      У другій світовій війні українці воювали переважно проти своїх найближчих родичів по крові: австрійців, угорців, німців, словаків, болгар на боці московитів, які взагалі не є нашими родичами. На 14 мільйонів зменшилось населення України за роки цієї війни. Чи це була наша війна? У чому полягав її сенс для нас? Чи вартим був цей сенс таких втрат?

Повна версія

https://www.ar25.org/article/ukrayinci-i-ta-yih-krovni-rodychi_z-tochky-zoru-matematyka.html

Інтерв'ю з націоналістом

            Оскільки характер запитань зрозумілий зі змісту відповідей, то в статті наведені лише відповіді. Анонімність завжди провокує щирість, тому ім’я співрозмовника не наводжу.

1.Ця війна може завершитись, і то лише на певний час, за умови нашої окупації Москви. Оскільки за останні вісімсот років це вже 22 війна між Руссю-Україною і Московською ордою, то не варто очікувати, що вона остання.

2.В основі агресивності Московії лежить споконвічний комплекс меншовартості московитів і спроба його компенсації через війну з усім світом.

3.Остання війна – це дарунок долі нашому народу у час становлення новітньої української держави. Попереду у нас боротьба, небезпека і смерть – суворий фон для відродження справді могутньої, вільної, освіченої української нації.

4.Ми є нащадками першої землеробської цивілізації світу – Трипільської культури. Русь-Україна є прабатьківщиною більшості європейських народів, які є нашими кревними братами. Великий арійський простір – це степи Русі-України, звідки почався переможний рух арійської цивілізації цілим світом. Цей рух триває і дотепер.

5.Русь-Україна – це, за примхою долі, територія війни. Долі, що зробила Русь-Україну кінцевою ланкою Великого степу, який тягнеться до нас аж від степів Монголії. За нами Європейська цивілізація. Попереду – Московія, що започаткувала свою державність як уламок Золотої Орди і на її руїнах. На тепер Московія прискорено інтегрується до  материнської Орди, що для нас лише підсилює небезпеку.

6.Земля Руси-України споконвіку оралась мечами. Сьогодні щирий русин-українець – це воїн, зброєю якого є і автомат, і комп’ютер. Кого не влаштовує така перспектива, вільний залишити країну у пошуках спокійнішої долі. Наша ж доля завжди воювати. Вибір невеликий. Або з усім світом проти Московії, або разом з Московією проти всього світу, оскільки Московія є споконвічним джерелом війни.

7.Провідною рисою русинів-українців є прагнення свободи. Європейська цивілізація породила теорію анархізму, і лише у Русі-Україні ця теорія на початку двадцятого століття отримала практичне втілення. Але анархізм у Русі-Україні не став націонал-анархізмом, що єдине давало шанс на перемогу. Націоналісти, тобто ті, хто прагнули свободи українській нації, і анархісти, тобто ті, хто прагнув свободи окремому русину-українцю, воювали нарізно. При цьому анархістів було більше за націоналістів, і воювали вони на шкоду націоналістам. Якби не втручання анархістів Махна, Денікін мав би всі шанси захопити Москву, а Врангель надовго закріпитись у Криму. І чи можливі були б у цьому разі всі наступні звірства московитів на наших землях?

8.Свобода окремої людини можлива лише через свободу її нації. Цю істину не розуміли анархісти, коли перемога над московитами була цілком реальною. Цю істину вже добре розуміли оунівці, але без підтримки Східної України у них не було шансів на перемогу. А Східна Україна була деморалізована і винищена репресіями проти інтелігенції, голодом проти селян, спритним використанням фактора війни для винищення вже всіх прошарків населення. 41 млн. – 28 млн. – стільки Русь-Україна втратила через Другу світову війну, воюючи на боці Московії. 41 млн. + 11 млн. – стільки русинів-українців мало б бути у 1941 році, якби не репресії і геноцид голодом.

9.Друга світова війна не була нашою війною. Ми на цій війні були лише гарматним м’ясом у руках московитів. Якісь шанси на національне відродження у ті часи давала у цій війні лише перемога Німеччини. Тому вважаю блюзнірством святкувати день перемоги, а насправді день нашої глобальної поразки.

10.Фашизм, нацизм (від націонал-соціалізм), франкізм, хортизм, тощо – це назви різних форм граничної національної консолідації в ім’я певної мети. Всі нації потребують такої консолідації у той, чи інший період своєї історії. Граничній національній консолідації краще відповідає термін  національний солідаризм. Через такий стан національного організму пройшли більшість провідних країн світу. Німеччина і Італія тут не є виключеннями. Для Франції це були часи Наполеона-Бонапарта. Важливо, аби мета такого солідаризму була виправдана з погляду загально людської моралі. Натепер у такому стані знаходиться Ізраїль, Його мета – виживання. У такому ж стані від 1917 року знаходиться і Московія. Її мета – самоствердження за рахунок приниження, підкорення і винищення інших народів. Серед різних національних форм солідаризму московитська форма солідаризму, яку краще називати цілком дискредитованим словом фашизм, у багатотисячолітній історії людства є найогиднішою і неперевершеною за кількістю безневинних жертв.

11.Голодомори у Русі-Україні – це яскраві і неспростовні свідчення вироку смерті, що був винесений русинам-українцям більшовиками після захоплення ними влади у Московії. За голодомори в першу чергу несуть відповідальність очільники держави і партії в Московії. Але це була переважно неосвічена публіка з декількома класами церковно-приходської школи за плечима (у Сталіна їх було три), або і взагалі без неї. Світогляд таких людей не був результатом освіти або позитивного виховання. Вони були переважно носіями найгірших забобонів тих етносів, до яких належали. Яких саме, легко з’ясувати, передивившись невеликий список країн, що категорично відмовились натепер визнати голодомор тридцятих років геноцидом українського народу. За голодомори несуть відповідальність певні фінансові кола на Заході, що зростили у тридцяті роки на території Московії індустріальну і військову наддержаву, а контролюючі провідні засоби масової інформації не пропускали на шпальти газет і журналів правду про ситуацію в Україні. Між голодомором і індустріалізацією є прямий зв’язок, але не через прибутки від експорту української пшениці, який не перевищував 1.5 млн. тон на рік. За голодомори несе відповідальність вся чисельна «ліва тусовка» на Заході, яка завжди була і є тепер на побігеньках у міжнародного фінансового капіталу.

12.Головним ворогом України-Русі у нинішній війні є не стільки президент країни-ворога, прізвище якого не має істотного значення, скільки чисельна московитська чернь, на яку спирається його політика війни і анексій. Нашим ворогом є і наша власна чернь, якої у нас також доволі багато, і яка яскраво виявила своє підле нутро у подіях на Донбасі та Криму. Це подарунок долі, що ми її можемо вбивати з гармат і автоматів на законних підставах без  судової тяганини. Істота, яка підняла зброю проти Руси-України, не має права на життя, а та, що ненавидить Русь-Україну, але не взяла до рук зброї, не має право проживати на її землі.

13.Українська земля має для русинів-українців сакральне значення. Всі війни, що точилися впродовж тисячоліть на цій землі, мали метою захоплення української землі. І нинішня війна з Московіє не є винятком. Сенс голодоморів також цілком вписується в цю парадигму. Українська земля, як жодна земля в світі, просякнута кров’ю русинів-українців. Складається враження, що циркова вистава під виглядом останніх президентських виборів була влаштована з головною метою у формально законний спосіб заволодіти українською землею. Всі інші епізоди цієї кінопрем’єри мають на меті відволікти увагу суспільства від найбільшої афери в світі за останні кілька сот років – глобальному дерібану української землі. Майбутнім латифундистам, серед яких, думаю, не буде етнічних українців, потрібна українська земля без русинів–українців, західні технології, і невелика кількість західних фахівців. Це у кращому варіанті. Валовий продукт сільського господарства сучасної Україні не перевищує 17 міліардів доларів річно. Це невелика сума порівняно з цілим валовим національним продуктом України. За будь-яких умов сільське господарство не виведе нас у розряд провідних держав світу. Але втрата української землі – це втрата сенсу існування української нації, оскільки вона тут буде зайвою. Найгірший варіант використання нашої землі, це її нове заселення. У тридцяті роки у вимерлі від голоду села завозили етнічних московитів. А тепер кого? Знову етнічних московитів, у Криму вони вже так і роблять, а можливо китайців, яких забагато на їх корінній землі, а може євреїв, яким не дуже комфортно живеться у ворожому арабському оточенні?

14.Європа, у яку по праву ми так прагнемо, вимирає. Нашою стратегічною метою є зупинення нашого власного вимирання і нарощення нашого людського потенціалу. Русинів-українців має бути щонайменше 100 млн. – стільки, скільки їх би було б тепер, якби московитська чернь не захопила владу у Російській імперії, не влаштувала терор, що тягнувся десятиліттями, не організувала штучні голодомори, не спровокувала Другу світову війну. Ми у черговий раз маємо дати Європі силу нашого духу, нашу свіжу здорову кров у її жила, кров, настояну на переможній війні з Московією. Українська земля в українських руках має стати базою для етнічного відродження українства. Продаж землі можливий, але в обмежених обсягах, прийнятних для дрібного і середнього фермерства. Народжувати дітей і давати їм належне виховання – головне призначення людей, що живуть і працюють на землі. Національний дохід мають створювати переважно міста, що не здатні відтворювати самостійно свій людський потенціал, але можуть отримати його лише від села.

15.Нашою тактичною метою є повернення московітів у їх етнічні межи, відродження при цьому почуття власної гідності у інших народів останньої світової імперії.

16.Той, хто і дотепер лякається слів націоналіст, бандерівець, петлюрівець ризикує пройти весь шлях наших історичних помилок від початку і до очікуваного безславного кінця. Під прикриттям балачок про демократію спритні і безсоромні ділки у дев’яності роки фактично викрали у українського народу його промисловий потенціал і переважно порізали його на металобрухт. Приклад: у нас до приватизації промисловості було п’ят великих нафтоперегінних заводів, зараз немає жодного. Паливо закуповуємо у Білорусі. Тепер під подібні балачки вже доволі розжирілі але так само спритні і безсоромні ділки прагнуть викрасти у українського народу його найбільше багатство – землю. 200 000 га в одні руки – це національна смерть навіть без поразки у війні.

Слава українській нації і смерть її ворогам!                                           Швець В. Т.

Формула свободи. Вибори в Україні і Московії

 

П’янке слово свобода. Найвища цінність для багатьох людей, найвища цінність для деяких народів. До таких народів найперше належать українці. Вся їх історія – відчайдушне прагнення до свободи. Нація козаків, нація вільних людей. Козак – уособлення вільної людини – мрія пересічних українців від давніх часів. Хмельниччина, Коліївщина, Махновщина, Атаманщина, війна УНР з Московією, війна ОУН-УПА з Московією, Помаранчева революція, Революція гідності, Війна на Донбасі. Хотілось би сказати, що жодний народ в світі не виявляв таких зривів в ім’я свободи, таких масових і тяглих у часі.


 Але є ще один народ, подібний до українського, - це поляки. Річ Посполита – фактично перша шляхетська республіка в Європі з виборним королем і повновладним парламентом – сеймом. Після третього поділу Речі Посполитої і практичного знищення польської державності все дев’ятнадцяте сторіччя поляки повставали проти Російської імперії з інтервалом у часі, необхідним для народження і досягнення зрілого віку наступного покоління. Повставали в ім’я свободи власного народу на відміну від українців, які найчастіше повставали заради волі, не пов’язуючи її з національним визволенням. 


Більшість українців найчастіше не розуміла, що лише через національне визволення, національну свободу можна говорити про свободу особистості. Можливо тому більшість українських зривів закінчувались поразками, у висліді яких особистої свободи ставало не більше, а менше. Характерним прикладом для українців є Хмельниччина. Саме за її результатами кріпацтво прийшло в Україну ім’ям Російської імперії. Характерним прикладом для поляків є битва під Варшавою у 1920 році, коли новонароджена польська держава і вже доволі зріла польська нація розгромила армію новітньої Московської імперії, і вберегла не лише власну свободу, але і свободу інших народів Західної Європи.


                Глибоке та здавалось би неосяжне, ірраціональне слово свобода. Чи можна виміряти сутність цього прагнення, його реалізацію у повсякденному житті. Думаю можна, якщо звузити поняття свободи до таких її проявів, які, хоча і не вичерпують всіх її іпостасей, проте передають її дуже характерні і визначальні риси.  Людина у чистому полі: у її волі рухатись в одному з безлічі можливих напрямків. Її свобода вибору нескінчена. Людина у вузькому коридорі: у неї є лише мінімальний вибір напрямку руху: або вперед, або назад. Її свобода мінімально можлива. Людина у в’язниці, у маленькій тісній камері. Тут у неї взагалі забрана можливість кудись рухатись хоча б протягом хвилини. У неї відсутня свобода. Отже на питання, чи можна формалізувати таку сутність як свобода, моя відповідь ствердна. Можна, якщо свободу розглядати лише як можливість вибору. Немає вибору – немає свободи. Є вибір – є свобода. Чим більший вибір, тим більша свобода. В різних ситуаціях можливість вибору, а отже і свобода вибору, у нас різна. Різна для різних людей, різна для різних народів, різна для різних країн. Будь-який вибір базується на порівнянні. Ми обираємо те, що у порівнянні з чимось іншим виглядає привабливішим. Отже, в основі свободи лежить можливість вибору, а вибір базується на порівнянні.


Здавалося б при чому тут математика? А при тому, що закони математики, насправді, і є законами природи. Математика стверджує, що порівнювати можна лише дійсні числа. Тільки для пари дійсних чисел мають сенс операції порівняння «більше» або «менше». Про всі інші об’єкти математики звичайно можна сказати, що вони або рівні, або не рівні. Сказане стосується колосальної кількості різноманітних математичних об’єктів, інколи надзвичайно складної структури. Насправді і для таких об’єктів існую механізм повноцінного порівняння, але не стосовно об’єктів в цілому, а стосовно їх різноманітних числових (маються на увазі дійсні числа) характеристик. Наприклад, найскладнішим об’єктом природи є людина. Як порівняти між собою двох людей? А так: порівняємо окремо такі їх числові характеристики як зріст, вагу, вік, платню, нерухомість тощо. Чи можемо на основі такого порівняння зробити якісь глобальні висновки щодо цих двох людей? Безумовно ні. Але корисність такого порівняння в кожному конкретному випадку може бути надзвичайно високою.

На наше глибоке переконання все в світі можна охарактеризувати дійсними числами. Ми або це вже зробили, або це робимо, або це обов’язково зробимо. Тепер ми вміємо вимірювати не тільки геометричні параметри різних конкретних об’єктів, але й такі абстрактні об’єкти, як інформація, точніше її кількість у повідомленні, або у сукупності повідомлень,  її невизначеність. Досі ми не вміли вимірювати інші абстрактні характеристики типу свободи, авторитаризму, демократії тощо. Проте приклад теорії інформації надихає на такі спроби. При цьому слід зазначити, що сама теорія інформації у своїх засадничих формулах не є оригінальною. Вона, фактично, базується на досягненнях статистичної фізики і навіть термодинаміки, на ключовому для цих наук понятті «ентропія». Так само вона використовує всі базові концепції і поняття теорії ймовірностей. Знаменита в теорії інформації формула Клода Шеннона для обчислення кількості інформації – це, фактично, один із варіантів відомої формули для  знаходження ентропії в статистичній фізиці.

                                                    

Отже прорив у розумінні навколишнього світу, а теорія інформація – це один із таких проривів, не обов’язково має бути пов’язаним зі створенням нового математичного апарату, або нової фізичної концепції. Перш, ніж створювати нове, слід пошукати щось підходяще серед вже існуючого. Інколи потрібні речі виникли в математиці сотні років тому. Так диференційна геометрія була створена ще у вісімнадцятому сторіччі і вважалась доволі абстрактною наукою з незрозумілими перспективами. І раптом на основі саме цієї науки на початку двадцятого сторіччя, тобто аж за двісті років потому, виникла революційна для всієї фізики релятивістська теорія гравітації. При створенні математичної моделі свободи, як мені здається, не потрібно чекати двісті років. Досвід статистичної фізики і теорії ймовірностей був успішно використаний теорією інформації. Спробуємо й ми піти цим шляхом.

                Найпростіша ситуація, де можна оцінити рівень свободи суспільства – це вибори в країні. Будемо вважати, що вибори відбулися чесно й з усіх N виборців за першого кандидата проголосували n1 виборців, за другого – n2 виборців, …, а за  останнього nm виборців (N=n1+n2+…+nm). Якщо взяти довільного виборця щодо якого ми не знаємо як він проголосував, то цілком можна зробити припущення, що з ймовірністю p1=n1/N він проголосує за першого кандидата, з ймовірністю p2=n2/N - за другого, …, а з ймовірністю pm=nm/N - за останнього. Свободу прийняття рішення, яку він реалізовував би при кожному можливому акті голосування, доцільно виразити за допомогою логарифму від ймовірності, як це робиться в статистичній фізиці та теорії інформації. Логарифм – це єдина елементарна функція, що забезпечує властивість адитивності даної характеристики. Адитивність означає, що якщо голосування відбувається відразу з двох незалежних питань, то свобода прийняття рішення по сукупності цих двох питань дорівнює сумі свобод з кожного окремого питання. Отже у нашому випадку в кожному можливому акті голосування свобода визначатиметься так:              -log2(p1), -log2(p2),, …, -log2(pm),. Мінус перед знаком логарифму береться для того, щоб свобода вимірювалась додатним числом, оскільки кожна з ймовірностей є числом меншим за одиницю, а логарифми таких чисел є від’ємними. Логарифм береться за основою 2 лише з тою метою, щоб мінімальний акт свободи вибору характеризувався числом 1. Такому мінімальному акту відповідає ситуація, коли нам слід обрати одну з двох рівноправних кандидатур. Тоді p=1/2, а -log2(p)= -log2(1/2)=1. Так робиться в теорії інформації і така одиниця інформації називається бітом. У нашому випадку доцільнішим було б узяти за основу слово «свобода», або «freedom» англійською мовою. Початок останнього слова «freed» цілком міг би дати назву одиниці свободи. Кількісно оцінити все голосування в цілому, за всіма кандидатурами, можна було б взявши зважене середнє, або математичне очікування свободи, тобто всіх окремих актів свободи, виявлених при голосуванні за кожною окремою кандидатурою

S= - p1log2(p1) - p2log2(p2) - … - pmlog2(pm).


Така величина в статистичній фізиці називається ентропією. Її базова назва в теорії інформації – інформаційна ентропія. Зрештою це і є знаменита формула Клода Шеннона. В перекладі на побутову мову цей термін в теорії інформації інтерпретують як кількість інформації, а часто як невизначеність інформації. До речі, згадка про статистичну фізику та термодинаміку тут цілком доречна, оскільки ентропія є мірою невпорядкованості або хаотичності фізичної системи, фактично, взаємної незалежності рухів її окремих структурних складових. Звідси ентропію називають ще мірою хаосу в системі. Яку базову назву слід було б запропонувати для цієї величини у задачі про вибори. Думаю, що – ентропія виборів. А в перекладі на побутову мову, як рівень свободи виборів. Далі ми побачимо, що числові значення рівня свободи виборів цілком відповідають нашим уявленням про різноманітні варіанти результатів виборів. Це свідчитиме на користь нашого тлумачення строгого терміну «ентропія виборів».

                Одночасно, як відомо з теорії інформації, інформаційна ентропія є мірою невизначеності або неочікуваності, фактично, мірою непередбачуваності стану системи чи події. У нашому випадку виборів в країні, ентропія свободи фактично визначає свободу прийняття рішення, яку довільний, знеособлений виборець реалізував би при кожному можливому акті його особистого голосування.

                А тепер спробуємо застосувати запропоновану формулу до останніх президентських виборів в Україні. Тут ми мали 39 кандидатів на посаду президента. Ймовірності голосувань за кожного з кандидатів є долями голосів, поданих за них. Загалом проголосували, не зіпсувавши бюлетень 18670254 виборців. За окремих кандидатів голосувала наступна кількість виборців (прізвища кандидатів не мають жодного сенсу): 38872; 27182; 33968; 2206216; 22564; 5503; 784274; 5433; 1306450; 4648; 19542; 8453; 5714034; 15965; 14532; 5869; 4494; 307244; 9243; 4508; 20014; 1036002; 13139; 43239; 2579; 5587; 3114; 15589; 3014609; 5230; 15118; 1141332; 5331; 2532452; 117693; 18918; 18667; 109078; 18482. Скажімо ймовірність голосування за першого кандидата буде такою: p1=38872/18670254. Свобода голосування, обчислена за поданою вище формулою дорівнюватиме: S=3.045 фріда. Про що говорить цей результат? Поки що ні про що, оскільки у нас немає можливості його порівнювати з якимось іншим результатом. Підрахуємо свободу вибору виборця на останніх президентських виборах в Московії. Там кандидатів було вісім. Вони отримали наступні відсотки голосів: 0.65%; 11.77%; 5.65%; 1.68%; 0.68%; 0.76%; 1.05%; 76.59%. Щоб перейти від відсотків до ймовірностей, відсотки просто слід поділити на сто. Використання попередньої формули у цьому разі дає наступний результат: S=1.210 фріда. Тепер ми можемо порівняти свободу вибору на президентських виборах в Україні і Московії. Видно, що свобода виборів в Україні у два з половиною рази вище, ніж у Московії. Цей результат цілком очікуваний.


Спробуємо зрозуміти отримані результати з точки зору математики.  Припустимо, що ми маємо m рівноправних кандидатів. Рівноправність означає, що ймовірність довільного виборця проголосувати за довільного кандидата та сама для кожного кандидата. Тоді всі ймовірності рівні і кожна з них дорівнює 1/m. У цьому разі формула свободи матиме вигляд

S=log2(m).

Ця формула також добре відома в теорії інформації і називається формулою Хартлі. Тобто свобода вибору прямує до нескінченості, якщо кількість рівноправних кандидатів також прямує до нескінченості. Ясно, що за інших рівних умов, на тих виборах більше свободи, де більша кількість претендентів однієї політичної вагової категорії. Україна тут поза конкуренцією в позитивному сенсі. Сполучені штати поза конкуренцією в негативному сенсі.

Другий фактор, який слід взяти до уваги, це нерівномірність голосів, поданих за різних кандидатів. Чим більшою є ця нерівномірність, тим меншою є, реально, свобода вибору. В Україні на останніх виборах нерівномірність подання голосів була меншою, ніж в Московії, де нерівномірність присутня в найбільшій мірі і є настільки великою, що вже не здатна компенсувати доволі значну кількість претендентів.

Максимальна можлива нерівномірність вибору – це, коли одна з ймовірностей дорівнює 1, а інші нулю. Це відповідає ситуації в колишньому Радянському Союзі. Там завжди на виборах був лише один кандидат. У цьому разі кожна з двох наведених вище формул дає один єдиний результат – нуль. Тобто свобода виборів у Радянському Союзі завжди дорівнювала нулю.

Але країни, де кількість кандидатів на виборах дорівнює двом, в принципі не можуть мати рівень свободи виборів, що перевищує одиницю, і навряд можуть вважатися еталоном свободи.

Подібний аналіз виборів можна провести в будь-якій країні, що дозволить всі країни розташувати у певній послідовності щодо свободи вибору в них.

                Для перевірки, наскільки випадковими є отримані результати для України і Московії, проаналізуємо також останні парламентські вибори в цих країнах. За методикою, викладеною вище, свобода парламентських виборів в Україні дорівнює S=2.922 фріда. Свобода парламентських виборів у Московії – S=1.180 фріда. Звертає на себе увагу дивовижна близькість результатів парламентських і президентських виборів в Україні. Це свідчить про невипадковість отриманих результатів. Так само майже збігаються результати парламентських і президентських виборів у Московії.

                Цікаво також порівняти результати президентських і парламентських виборів в Україні у 2019 і 2014 роках. У 1914 році рівень свободи президентських виборів становив S=2.408 фріда, тобто дещо нижче, ніж у 2019 році. При цьому кількість кандидатів була значно меншою – лише 20. Політична ситуація в країні тоді була вкрай напруженою. Вибори у два тури були неприйнятною розкішшю. Виборці це розуміли і переможець виборів тоді набрав голосів суттєво більше, ніж переможець виборів у 2019 році у першому турі. Тобто і фактор нерівномірності розподілу голосів спрацював на зменшення рівня свободи виборів. Але навіть попри дію цих двох факторів рівень свободи виборів у 2014 році був значно вищим, ніж на попередніх виборах 2004 року рівень. Там він склав приблизно 2 фріда. Рівень свободи парламентських виборів у 2014 році становив S=3.286 фріда. Це дещо більше, ніж у 2019 році. Після успішних президентських виборів напруження в країні зменшилось. Виборці змогли дозволити собі більшу свободу і це матеріалізувалось у найвищому рівні свободи парламентських виборів у новітній історії України. Рівень же свободи виборів президента був найвищим саме у 2019 році.

Взагалі видається, що для українців, характерний безпрецедентно високий рівень свободи виборів. Таким є їх національний характер.

Разом з тим, результати проаналізованих виборів в Україні і Московії радикально відрізняються. Я б сказав, що вони полярні. Така полярність результатів голосувань є яскравим свідченням глибинної відмінності менталітету українців і московитів. Вони ніколи не були одним народом, вони не є ним зараз і, сподіваюсь, ніколи ним не будемо.

Зауважимо, що оцінити вільність виборів можна лише за їх результатами. Саме результати виборів дають нам можливість знайти ймовірності голосувань за того, чи іншого кандидата. Правда, напередодні виборів у нас також є певна інформація про ці ймовірності. Її дають різноманітні соціологічні дослідження. Але що таке соціологічне дослідження? Це також вибори напередодні виборів, але за участю лише декількох тисяч опитаних виборців з існуючих багатьох мільйонів.

Запропонований підхід до визначення свободи виборів є універсальним. Його практично можна застосувати у багатьох окремих сферах життя суспільства. На нашу думку, цей підхід можна застосувати і для оцінки свободи суспільства в цілому.

Исповедь офицера ФСБ 2

Часть 2. Оружие для Кавказа

Не хотелось бы утомлять читателей, но, по традиции, скажу несколько слов о себе. Я уже не молодой человек со своими устоявшимися взглядами, которые сформировались во время моей службы в КГБ, ФСК и ФСБ. Впрочем, совсем не так, как от меня ожидало руководство во главе с В.Путиным.

Действительно, в молодости, как и большинство других из моего поколения, я был убежденным сторонником СССР, который естественно ассоциировался у меня с Россией. И как могло быть иначе, если к этому меня подталкивала не только та мощная пропагандистская машина, которая была создана в Советском Союзе, но и моя собственная семейная история.

Оба деда воевали на войне, были ранены и вернулись домой с орденами и медалями, я практически вырос на рассказах об их боевом прошлом. По военной стезе пошел и мой отец, который был офицером Советской армии, не просто где-нибудь в пехоте, а всю жизнь прослужил под началом ГРУ ГШ, а, точнее, в частях радиоэлектронной разведки: от Дальнего Востока до ГДР (Германская Демократическая Республика, или Восточная Германия; прим. редакции), а потом и до Одессы, откуда он был родом и откуда ушел в армию в начале 1950-х годов.

Последним местом службы отца была 93-я отдельная радиотехническая бригада особого назначения, которая располагалась в тогдашнем пригороде Одессы – Красноселке. Вот там я и провел свои школьные годы, а также по-настоящему познакомился с армией. Конечно, в основном с солдатским бытом, казармой и полосой препятствий, куда водил меня отец, но, в общем порядке он познакомил меня и с тем, чем занимается радиоэлектронная разведка.

И какой жизненный путь я должен был выбрать после этого? Конечно, армию, и, конечно, радиоэлектронную разведку. В начале 1980-х годов специалистов в этой области готовили в двух военных училищах в т.ч. на одном из факультетов Киевского высшего инженерного радиотехнического училища ПВО, а также Череповецком высшем военном инженерном училище радиоэлектроники. Киев был ближе, но в Череповце у отца были кое-какие связи, поэтому именно туда я и поехал. В училище я поступил и стал так называемым «черепком», как назывались его курсанты и выпускники в среде радиоэлектронных разведчиков.

Опять же не буду описывать свои курсантские годы, тот кто был курсантом и без меня прекрасно знает, какими они были, а, кто нет, и кого интересует это тема, может найти множество подобных воспоминаний в сети Интернет. Хочется сказать несколько о другом. Именно в Советской армии, где были собраны люди со всего СССР, я впервые встретился с межнациональной рознью. И не только между различными народами Кавказа и Центральной Азии, которые всегда воевали между собой, но и русскими и украинцами, что стало для меня полным шоком. Ведь до этого я никогда не задумывался о различиях между этими двумя нациями и даже не предполагал о возможности вражды между ними.

Это был «первый звонок», а вторым стала «перестройка», которая была объявлена новым генеральным секретарем КПСС М.Горбачевым в 1985 году – буквально на следующий год после моего поступления в военное училище. Поначалу она действительно казалась нужным и правильным делом, но, уже буквально через год стало полностью ясно, чем все это кончится. Сначала, подрыв всех тех устоев, на которых я, по сути, вырос, потом конфликт в Нагорном Карабахе, который начался в 1988 году и стал первым прецедентом такого рода в СССР со времен Гражданской войны в России. А уже через год стал «трещать по швам» и весь Советский Союз вместе с Советской армией.

Мне было безумно больно воспринимать все это. Ведь все мои идеалы рушились прямо на глазах, поэтому после окончания военного училища в 1989 году я принял предложение КГБ вступить в его ряды. Как казалось мне тогда, Комитет государственной безопасности оставался становым хребтом СССР, в отличие от армии, которая уже начала расползаться по «национальным квартирам» советских республик.

На первый взгляд, это действительно было так, в чем я убедился с началом реальной службы в Комитете. Конечно же, не с первого дня, а после завершения обучения на специальных курсах при Высшей Краснознаменной школе КГБ СССР имени Ф.Э.Дзержинского. Я как сейчас помню этот закрытый объект на Мичуринском проспекте Москвы, где еще в 1930-х годах находилась Центральная школа ОГПУ, а сейчас находится Академия Федеральной службы безопасности России. Тогда, в мои времена, это была лесопарковая зона на юго-западе Москвы, где вполне комфортно могло разместиться высшее учебное заведение главной и наиболее влиятельной  спецслужбы Советского Союза.

Моей специализацией была работа в республиках СССР, а точнее, – против их возможного отделения от Советского Союза. На то время это, в основном, касалось Кавказа и Прибалтики, где проблемы национализма, а вместе с ними и сепаратизма (как это тогда называлось) имели наиболее острый характер. Не знаю почему, но мне достался Кавказ, что, наверное, было связано с моим «южным» происхождением. Конечно, Одесса была далека от Кавказа, но все-таки ближе, чем к Прибалтике. По крайней мере, по менталитету.

Именно там, в Высшей школе КГБ, я и узнал, как это все делается. Я имею ввиду установление контроля над любой страной или республикой, если тебе это нужно. Необходимо было просто организовать вооруженный конфликт на ее территории, а потом вмешаться в него под каким-нибудь предлогом. Как оказалось, все необходимые методики были отработаны ЧК, ГПУ и НКВД СССР еще в 1920-х – 1930-х годах и прекрасно работали в наше время.

Тем более, что ничего там сложного не было, хотя они и закрывались высшими грифами секретности. Конечно, я должен был хранить эти секреты, приняв присягу Советскому Союзу, но распад СССР снял с меня подобные обязательства. Поэтому теперь я могу рассказать то, как организовывались и сейчас организовываются все эти конфликты, причем не только на территории бывшего Советского Союза, но и в других странах.

  • Во-первых, нужно изучить все внутренние проблемы в интересующем вас регионе и принять их во внимание.
  • Во-вторых, установить связь со всеми теми, кто завязан на них: политиками, бизнесменами, экстремистами всех мастей, националистами и, конечно же, криминальными авторитетами.
  • В-третьих, заинтересовать или надавить на них, для чего могут быть использованы множество различных факторов (власть, деньги, защита от криминальных преследований, секс, и многое, многое другое).
  • В-четверых, мы используем свои связи для того, чтобы перейти к следующему активному этапу – организации противостояния в стране или же ее отдельном регионе и желательно с кровью, что и позволяет спровоцировать конфликт.
  • В-пятых, мы вмешиваемся в него под тем или иным поводом и решаем все свои проблемы.

Вот именно по такой методике во второй половине 1980-х годов и был спровоцирован конфликт в Нагорном Карабахе. То, как это было сделано, мы детально изучали в Высшей школе КГБ, ведь он все еще находился в активной фазе, и нашей будущей задачей было поддерживать его в таком же состоянии до тех пор, пока это будет нужно Кремлю.

Это достаточно известно, в том числе и то, как через КГБ к организации войны в Азербайджане привлекались местные власти Нагорного Карабаха, включая обком КПСС, областной совет народных депутатов, исполком, а также директора промышленных предприятий НКАО (Нагорно Карабахская автономная область; прим. редакции). Ну, и, конечно же, армянские националисты, которые также поддерживались КГБ и выполняли основную ударную роль в столкновениях с местным азербайджанским населением.

Остановлюсь только на одном, на мой взгляд, наиболее интересном аспекте этой ситуации: как КГБ передавало оружие сепаратистам, ведь без него и не было бы никакой войны. Тем более такой, какая была в Нагорном Карабахе, а за ним в Абхазии и Южной Осетии.

Механизм поставок оружия в зоны конфликтов был так же хорошо отработан КГБ, как и их организация. В данном конкретном случае для начала был взят под контроль оружейный рынок Северного Кавказа, который существовал там с незапамятных времен. Чего там только не было: начиная от стрелкового оружия еще времен Второй мировой войны и заканчивая современными на то время образцами, захваченными, украденными или же купленными у армии и милиции.

В обеих этих структурах торговцев оружием хватало, включая начальников складов и даже командиров частей, имеющих к нему доступ. Тем более, на Северном Кавказе, где официальная власть всегда играла исключительно условную роль. Кстати говоря, именно по этой причине КГБ, в основном, работал с рынком оружия в Чечне и, в особенности в Грозном, где сложилась особенно благоприятная ситуация.

Именно на рынок Грозного через агентуру КГБ в большинстве своем и поставлялось оружие. В основном, это были автоматы, пулеметы, снайперские винтовки и пистолеты и, конечно же, боеприпасы, а также взрывчатка, но в ограниченном количестве. Через другую агентуру оно переправлялось в Нагорный Карабах, где передавалось армянским националистам, из числа которых готовились полувоенные вооруженные формирования.

Вся эта работа организовывалась и координировалась из специального центра в районе Ростова-на-Дону, который был замаскирован под одну из воинских частей Советской армии. Туда со складов Комитета завозилось оружие, которое потом распределялось по назначению. Как правило, военным транспортом в сопровождении сотрудников КГБ, решающих все возникающие проблемы, в том числе с ГАИ, ВАИ, местными военными комендатурами, всякого рода криминальными структурами и просто любопытными, которых могли заинтересовать наши машины и их груз. Впрочем, никаких проблем обычно не возникало, поскольку каждая операция тщательно готовилась заранее.

Автомобили приходили в заранее условленное место на территории Чечни или других республик Северного Кавказа, где их встречали заказчики. Обычно это происходило в горно-лесистой местности в местах, укрытых от посторонних глаз. Оружие перегружалось, после чего все расходились в свои стороны. А дальше оно уже двигалось по другим каналам, хотя, конечно же, так же под контролем КГБ. Как правило, на этом этапе проблем тоже не возникало. Все решали деньги, а местные правоохранительные органы, как и органы местной власти, были коррумпированы сверху донизу.

Были, конечно, и проколы, в том числе, случаи захвата оружия чужими группировками, а также гибели сотрудников КГБ и их агентуры. Но, это, в основном, были исключения из правил, связанные с обычными криминальными явлениями в регионе, где их активность была на несколько порядков выше, чем в других регионах СССР. Хотя от этого было совсем не легче.

Позднее, уже при мне, к делу поставок оружия в горячие точки региона была подключена так называемая Конфедерация горских народов Кавказа (КГНК), которая, кстати говоря, тоже была создана КГБ. Официально она якобы была «межэтническим объединением, призванным объединить народы Кавказа в условиях дезинтеграции СССР». В реальности же КГНК должна была воспрепятствовать этим процессам путем нанесения ударов по Азербайджану и Грузии, которые тогда активно рвались из Союза.

Тогда же в КГНК «засветился» и Шамиль Басаев – будущий «террорист номер один в России», «генерал армии» ЧРИ и активный участник всех ее войн против Российской Федерации. А в 1991 году он только что вернулся из Москвы, где учился в одном из ВУЗов, занимался бизнесом и был завербован КГБ на почве его участия в незаконной торговле оружием (этот его опыт и был использован Комитетом).

Конечно, часть оружия, которое поставлялось КГБ в зоны конфликтов в Азербайджане и Грузии, оставалось на Северном Кавказе. Именно оно и сыграло решающую роль в осетино-ингушских столкновениях в Пригородном районе Северной Осетии в 1992 году, а также в начале первой Чеченской войны.

Однако в конце 1980-х годов еще никто не задумывался над этим.

Но, все это было позже, а в 1990 году, после окончания Высшей школы КГБ, я был направлен в тот самый комитетский центр в Ростове-на-Дону.

 

Продолжения следует…

Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая