хочу сюда!
 

Ксения

37 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Заметки с меткой «олександр горобець»

Чому 29 січня й досі ще не День української молоді?

               Ось уже 98 років від того морозяного дня, як у полі на Чернігівщині озлоблені й п’яні московіти намагалися сходу зім’яти,  розіп’яти горстку молодих людей, які стали на захист України. Пізніше стане відомо, що сили у протистоянні були такими: проти трьохсот оборонців лізло на станцію Крути понад шість тисяч головорізів.

                Мене у цій величезній трагедії вже давно цікавило: чому українців було лише триста? Та й то переважно дітей? Документи показують, що тієї пори, січня 1918 року, Україна мала на озброєнні не менше мільйона вояків. З досвідом окопів, бойових дій. А на оборону рубежів України, в бік Бахмача вийшли тільки рожевощокі парубчаки Першої  української військової   школи, Студентська сотня і чота Гайдамаків. Там  були гімназисти і студенти двох Київських університетів. При чому, частина останніх стали в стрій під загрозою відрахування з вишів. Ви розумієте: вони пішли у бій, під кулі, бо якби не полізли на смерть, могли потрапити під втрату статусу студента. Ну точно, як вчиняли в радянські часи за відмову збирати буряки чи картоплю в колгоспі.

                А що ж з мільйонним українським військом, яке й не думало вирушити назустріч московітським окупантам?

                Саме в той час, коли спалахнув бій під Крутами, і впали мертвими перші юнаки-українці, у Києві відкрилося аж три військових з’їзди. Солдати, склавши рушниці в піраміди, і собі мітингували. З’їзди, в унісон настроям у казармах, не зважаючи на те, що Росія кинула в наступ війська і їх не було кому зупиняти, проголосили «нейтралітет». Усі говорили про розподіл землі, про повернення додому.

                Тієї пори влада знаходилася в руках Центральної Ради, яку окупували соціалісти. Їхній вождь Володимир Винниченко повсюдно твердив: «Російські соціалісти ніколи не підуть війною проти українських соціалістів». Під цим лозунгом він закликав до розпуску української армії. Той же Винниченко тим же менторським тоном повчав: «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій». Цим явно підштовхувався процес анархії. Про це ж свідчить і той факт, що недавно ще українізовані полки на очах перетворювалися на скопище волоцюг і бандитів з великої дороги. А дотримання «нейтралітету» в їх виконанні виглядало вельми дивно. Коли, до прикладу, Студентський курінь  і юнаки старшинської школи прямували до Крут, їх у дорозі зробив спробу роззброїти й пограбувати… полк імені Тараса Шевченка.  

Живорізи московітського полковника Муравйова 29 січня 1918 року спростували всі дурнуваті тези В. Винниченка. Московітам байдуже було, хто правив у Києві, їм потрібна була Україна цілком. До речі, ще до смерті українців під Крутами, Симон Петлюра, розуміючи всю загрозливість ситуації від російського наступу, різко заперечив головному українському соціалісту, на знак протесту проти цього безумства вийшов з уряду і відправився на Полтавщину формувати українську армію.   

                     У тридцятих роках минулого століття, в українських колах поза межами СРСР, героїв Крут стали називати «лицарями абсурду». Адже всі вони, необстріляні юнаки,  виступаючи проти російської навали, напевне ж, знали, що з поля бою не повернуться живими. Але не зважаючи на це, як згодом напише майже ровесник загиблих студентів, відомий публіцист і поет, літературний критик Євген Маланюк: „Саме від Крут не тільки психологічно, але хронологічно починається тип новітнього українця» .

                Частина юних вояків полягла на полі бою, ще частина була розстріляна, потрапивши до більшовицького полону. Коли на основі Брестського миру в Києві отаборилися українські та німецькі війська, була споряджена спеціальна місія, яка виїхала на місце бою під Крутами. Вона звідти доставила лише сімнадцять домовин, які були захороненні на Аскольдовій могилі. Згодом московіти у дикій ярості  зрівняли це поховання з землею. У цілому ми знаємо лише двадцять прізвищ з тиз трьохсот, хто загинув за молоду незалежну Україну.

                Не судіть мене суворо, я нікого не хочу принизити, нічию смерть недооцінити, коли скажу, що між історичними подіями під Крутами і нинішніми просто таки безглуздими смертями при обороні рубежів держави у Східному Донбасі існує тісний зв’язок. Насамперед при подіях у Донецькому аеропорту, в Іловайську, Дебальцевому. Є багато схожого і навіть спільного. Під жорна московської воєнщини знову потрапили нові паладини, рицарі невиправного українського абсурду. Насамперед тому, що історія Крут нас нічому не навчила.

                А як вона могла навчити, коли ніхто в нинішній Україні глибоко не знає, що саме сталося під Крутами. Ось візьміть сьогодні громадські активісти, зберіться і прийдіть до Міністерства молоді та спорту. Зайдіть до міністра, попросіть, нехай скличе колегію. І ви задайте чиновникам запитання, хто були ті діти, чиї діти, які безстрашно подалися на вірну смерть за Україну. Щоб вони нині мали кабінети, пости, зарплати, козирні авто, і при цьому здебільшого спілкувалися мовою окупантів. Що є повним абсурдом. Чому це міністерство не виступить ініціатором того, щоб на увіковічення пам’ять Героїв Крут день української молоді стало саме 29 січня?

                Пройдіть до міністерства освіти і науки, запитайте чиновників, з яких навчальних закладів були там студенти. Даю тисячу відсотків на те, що ніхто не відповість на це питання. Подібні запитання можна поставити й у Мінобороні, бо були там Першої  української військової   школи. Де стоїть пам’ятна дошка в честь юних українських вояків. Та звісно ж, ніде немає подібної. Тому, власне, й ми говоримо про Героїв Крут лише 29 січня. І чому ще й по нині цей день не став Днем української молоді? Адже молодь розрахувалася за це великою платою?

                Україна живе без ідеологічного культу, героїки безсмертних Крут ще й тому, що про події на цій далекій станції в українській літературі є лише один художній твір – роман Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна», виданий 1993 року зовсім мізерним тиражем. Письменник багато років оббивав пороги  різних установ, писав листи прем’єрам і главам держави, переконуючи в тому, що твір треба було б перевидати великим накладом. Щоб роман був у кожній бібліотеці і школі. Але хіба ж докричишся до глухих?

                Трохи краще з поетичним доробком щодо теми Крут. Я декілька днів перечитував їх, аналізував, пропускаючи крізь серце і душу. Прийшов до однозначного висновку, що краще всіх про це сказав Олександр Олесь, батько відомого українського поета Олега Ольжича. Ось ці чудові рядки:

Ще до хутора далеко 
Натомився… шкода ніг…
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Срібло струшував із себе
Може сонцю усміхавсь.

Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів,
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.

Я заснув і став, як камінь,
Коли чую хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав…
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв… 

Що з тобою? Де упав ти!?
Зранив голову свою?
Сумно й гордо відповів він:
"Так я впав… але в бою…

Ти не чув хиба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмірали славно ми!!!

Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.

Оточив нас дужий ворог,
Покосив усі квітки,
Обіцяли нам підмогу –
Не наспіли козаки…

Обіцяли нам набої…
Ах, колиб вони були!
Ми б напевне їх розбили,
Бо ми бились, як орли…

Десь захована нам зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати
І ми знайдемо її.

Ну, а ти як прийдеш в місто
Моїй матері скажи:
"Син твій впав в бою, як лицар.
Горда будь, а не тужи!"

А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я отаман… Я вестиму…
Зброю перший я знайду".

Мов крило простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці…
Крикнув голісно і дзвінко:
"По набої, молодці"!

Наче скошені косою
В полі в чистому квітки,
Як один, почувши голос
Повставали вояки…

"По набої! По набої!"
Заспівали як пташки…
Подивились, попрощались
З білим світом на віки.

І пішли шукати зброї…
Спів поволі затихав.
Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав.

20/І 1923 р.

Чому держава піклується про вбивць, а не про постраждалих?

Коли я був хлопчаком, то у нашому селі на Вінниччині у кожній хаті обов’язково була корова. І кожна сім’я випасала свою молочницю. За шістсот метрів від моєї хати (тисячу раз виміряв спідометром велосипеда), мешкав мій ровесник-пастушок і до того ж однокласник Вова Олійник. Батько його трудився в ремонтно-механічних майстернях, які згодом виросли до заводу, а тепер, зрозуміло, на тому місці стирчить лише височенна труба між розвалин, мати його сапала колгоспні буряки, як і моя.

         Після восьмого класу Володя більше не з’явився в школі, став причіплювачем у тракторній бригаді. Ще за якийсь час він працював водієм. Переїхав до Вінниці. Іноді, коли  я приїздив провідати матір у Джурин, то зрідка бачив, що під ворітьми його батьків стояло з гарячим ще двигуном потужне вантажне авто з причепом, і щоразу більше й більше. Згодом – там подеколи з’являлися грандіозні дальньобійні фури. Він був шофер масштабний. Якщо в якийсь десяток літ ми випадково зустрічалися на сільській вулиці, Володя, добродушно посміхаючись, казав: усе, мовляв, добре. Збудував у Вінниці дім, маю двоє дітей, труджуся...

         У нинішньому столітті я його, здається, не бачив жодного разу, бо в подвір’ї його батьків, колись помітив, давно росте чортополох, і в моєї матері також. З 2004-го, як її нестало. А на цвинтар до рідних ми їздимо, мабуть, у різні дні.  

         І ось нещодавно у мене озвався телефонний дзвінок. Дивно, але мене розшукав Вова, Володимир Степанович Олійник.

         Та історія, яку він розповів, можливо, навіть важливіше – як саме розповів, з якими емоціями, акцентами, з яким надривом у голосі, збунтувала в мені все. Я тиждень мимоволі думав про ним сказане, уривки цих епізодів, повідані ним, мені навіть снилися.

         Словом, у Володі Олійника був син Сашко. На початку нульових років йому виповнилося двадцять три роки. Але хлопець завоював собі славу відомої на весь світ людини – срібний призер чемпіонату Європи та світу 1999 року, Кубку світу 2001 року з боротьби самбо. Ви жрозумієте, що це таке?

         Щоб не сидіти у батьків на шиї, пішов парубійко, зрозуміло ж, у такій ситуації тілоохоронцем. За нього навіть було змагання серед вінницьких товстосумів. Бо під охороною такого відомого майстра рукопашного бою нікому не страшно. Переміг магнат, який володів найкрупнішими чотирнадцятьма магазинами.

         Одного дня, хазяїна позвали на зустріч. Вони приїхали в умовне місце, і охоронюваний, абсолютно безпечна людина, тільки авто зупинилося, не зважаючи на настирливі протести Сашка Олійника, беззастережно відчинив двері і вийшов. І тут же блискавично пролунав постріл. Куля втрапила у живіт бізнесмену. Наступної миті боєць у карколомному селфі перестрибує через авто ворогів і падає на руку кіллера. Коротка і жорстока сутичка. Сухо звучить другий постріл. Куля потрапляє в висок Олійника. Бандити навтьоки. Магната з Вінниці кулею доправили до операційного столу у… Хмельницькому, він вижив, син мого шкільного друга помер на місці. Трагедія.

         І тут починається друга серія страждань Володимира Олійника. Уявіть лише на мить, що означає втратити такого сина. А особливо ж тоді, коли міліція, прокуратура тут же списали справу з розшуку. Мовляв, бандити зальотні, їх ніхто і ніколи не знайде, тому й не немає чого старатися – наяву стовідсотковий «глухар». Відверто, нахабно, батькові загиблого в очі. Немовби з тим, щоб підтримати убивць. Тільки не на того натрапили люди в погонах. Батько Сашка Олійника щотижня приходив по черзі до обласного, міського прокурора, до керівників міліції. Він говорив їм в обличчя, хто вони є насправді, пустивши під лід справу розшуку злочинців. І вимагав, вимагав розгляду кримінальної справи, пошуку вбивць. Були сотні листів на адреси керівників держави, генпрокуратури, МВС. Він побував на прийомах у Києві в десятків високих чиновників, депутатів. Його вже футболили як могли, від його начальники ховалися в туалетах і поза шторами. Він, звичайно ж, був агресивний, страшний і пекельний у своєму гніві. Йому десятки разів погрожували арештами й ув’язненням, але не посміли: це був батько, який вимагав справедливості.

         На іншому фланзі він теж вів велику роботу. Сам шукав, настирно, в’їдливо, невідчепно убивцю в стані бандюків. І, звичайно ж, встановив того, хто стріляв у його сина, де той знаходиться, як його можна взяти без стрільби і втрат. На противагу зграям озброєних правоохоронців, підпертих усіма там законами, положеннями, охоронюваними правами у своїх діях державою. Один люблячий батько, який дав слово на могилі сина відплатити за його смерть, і тисячні загони ледарів у погонах, котрі лише заглядають до рук за хабарем. Він привів озброєних ментів під лежку вбивці і сказав: «беріть…»

         Тут ще можна довго розказувати, як велося розслідування, скільки потрачено сил, здоров’я Володимиром на особистий збір доказів вини вбивці, бо слідча машина фактично бездіяла (зумисне чи ні, це, мабуть, треба доводити), як йшов суд, де всі докази звинувачення чомусь явно футболилися. З великими потугами, кіллеру виписали його законних п’ятнадцять літ. І хтось би подумав, що Володимиру Олійнику варто було б перевести дух: негідник уже на нарах.

         Але маю не такого слабодухого, а цілеспрямованого і справедливого однокласника-односельця. Він пішов у правову атаку за те, щоб убивця компенсував йому фізичні й моральні втрати через цілеспрямоване, зумисне вбивство сина.

         -Я кров’ю не торгую, - заявив у розмові зі мною Володимир Олійник, - і мені не потрібні ці смертельні гроші. Я всі до єдиної копійки віддам на підтримку таких як сам – тих, хто постраждав від навмисного вбивства, втративши батьків, дітей. А таких, щоб ти знав, у нас сотні, тисячі. І їх ніхто не підтримує, не допомагає. Ніякого контролю з боку держави за присудженим покриттям збитків постраждалим не здійснюється. Тим паче, такі як мій ворог навмисне, відбуваючи покарання не працюють, всяко ухиляються від роботи або трудяться лише стільки, щоб оплатити вартість свого перебування в тюрмі – на носки, на труси, і тільки. Бо їсти йому завжди дадуть.

         Тут розпочалася нова війна. Бо в усіх державних органах В. Олійника сприймали за дурника. Мовляв, яке відшкодування? Хто засудженого зможе змусити працювати – хоче трудиться, хоче лежить весь свій строк на боку.

         Якщо так, заявив Володимир Олійник, у такому разі за вбивцю повинна платити держава.Бо вона не вберегла його сина. Вона не забезпечила, відповідно до Конституції, Олександру Олійнику повну правову безпеку, допустивши, що вулицями міста вільно розгулюють не просто озброєні люди – кіллери, з замовленнями на конкретне вбивство, що, власне, було доведено в суді

Відтак, як не важко зрозуміти, мій шкільний товариш пішов в атаку на всю недолугу нашу правову систему, на державу. Адже виставив їй мільйон гривень збитків, яких він, як батько, поніс від втрати сина у розквіті сил. Щоб держава або стягнула з убивці ці кошти, або сплатила з своїх активів постраждалим - йому й матері сина.  До речі, щоб було зрозуміло, яка це страшенна біль втрати, подам один тільки штрих, одну лише деталь. У ті останні дні свого життя, його Сашко збирався одружитися. Дівчину  вибрав, звісно ж, найкращу. Його наречена після похорон батька Володимира і його дружину стала називати татом та мамою. І Олійники це родинне зближення прийняли. Батьки Сашка часто провідують невінчану невістку дома, разом відзначають дні народження. Дівчина так і не виходить заміж. Вона трудиться завучем…

А ось де завучем, мій друг дитинства на міг вимовити у телефону трубку, голос зламався, він вперше за весь час нашої розмови заплакав, йому забракло слів. Я не став потім уточняти, де завучем працює їхня невістка, щоб не ятрити цю частину його зболеної душі.

Хто не знає, що таке воювати проти держави, нехай запитає у мене. Але зважте, Володя водій-дальньобійник, я був головним редактором наймасовішої в Україні газети (наклад за станом  на 1 січня 1998 року склав 632 тисячі примірників) і мене за критичні виступи проти Л. Кучми та недорікуватого прем’єра В. Пустовойтенка, за надуманими причинами, упекли до СІЗО на сім місяців і 24 доби. Але він відважний, зовсім не боїться. Загартувався. З цією вимогою, щоб усім, хто постраждав від зумисних убивств злочинців, а коли держава не може, не вміє з них стягнути присуджені відшкодування, то нехай платиться за все з державного бюджету, - Володимир обійшов, напевне, усі владні структури України. Він «проклепав» мізки чи не всім народним депутатам попереднього скликання. І добився таки того, що група нардепів за його участі почала розробляти відповідний законопроект, готувати його для реєстрації у Верховній Раді. І тут вибухнули події Майдану. Всім стало не до Олійника. Далі все взагалі пішло шкереберть з парламентом. Кинувся мій Володимир до депутатів нового скликання – абсолютне непорозуміння. Якась, аж начебто ворожа відраза в оцінках, сприйняттях, діях.

-Я замало не побився з Єгором Соболєвим, головою парламентського Комітету з протидії корупції, - мовить схвильований Володя. -  Я йому кажу, що злочинець має не просто відсидіти строк, а відшкодувати збитки. Держава має змусити його це зробити на користь потерпілих, якщо не може – нехай платить сама за його. Держава! Якщо вона заплатить раз, другий, десятий, сотий, держава скаже сама, а де ж мої правоохоронні органи, чому не працюють вони? Знаєш, як тоді вони запрацюють. А що мені відповідає твій знайомий, колишній журналіст Соболєв?  «Як ви можете таке говорити, коли у нас війна…» Я не стримався, взяв його за барки…

Не повірите, але це факт – Володимир Олійник створив у Вінниці громадську організацію з захисту прав постраждалих від насильств. Шкода, каже, що в організації 99 відсотків жінки, бо, як правило, гинуть від рук убивць чоловіки. Вони тепере шукають правду. Але тим активнішими, цілеспрямованішими бувають наші спільні виступи. 

«О, - мовить Володимир Степанович, - чиновники, прокурори, міліцянти-поліцянти найбільше бояться якраз розлючених жінок, яким втрачати уже нічого, оскільки вони позбулися найдорожчого у житті…»

Кажу Володимиру: тобі, друже, потрібно шукати підтримки у правозахисників. За всю годину розмову він уперше нервово сміється.

-Ти глибоко помиляєшся, - каже. – Усі правозахисні організації кують свою славу на охороні якраз прав убивць (підкреслення моє – автор), на облаштуванні комфортних умов їхнього життя за гратами: щоб доброякісне подавали харчування, щоб чисті простирадла в камерах були, обов’язково раз на тиждень лазня, щоб читати було що, телевізор, щоб кіно крутив справно. Одне слово, облаштовують для убивці мого сина райське життя-бутя. За цим ревно слідкувала уповноважена з прав людини Верховної Ради Карпачова, нині цим справно займається пані Лутковська. А коли я до них звертаюся по захист прав постраждалого від рук убивці, якого вони поливають і прихорошують на відсидці, відкривають на мене здивовано очі. А іноді й рота. Я для них, як ти іноді пишеш, – терра інкогніто… Сказати б, незрозуміла істота.

Олійник розповідає, що мав на цьому грунті жорсткий конфлікт з колишнім представником Гельсінської правозахисної групи у Вінниці Дмитром Гройсманом (нині покійний), коли звернувся по допомогу. Той теж спеціалізувався на захисті інтересів засуджених. Іншими словами,  на охороні блатного життя, в тому числі й убивць нічого не винних людей, як Сашко Олійник. Вислухавши батька, славетний правозахисник у грубій формі відповів, що захисту інтересів своїх прав, як постраждалого в Україні йому не добитися. І Гельсінська група цим не займається. Володя не стримався і нині... не шкодує. Лише каже: «Кого ж вони захищають? І чому не безневинного постраждалих, а вбивць...»

Володимир Олійник на чому світ стоїть лає так званий закон Надії Савченко, котрий проголошує: доба проведена засудженим у СІЗО зараховується за дві. Убивця його сина відсидів уже десять з п’ятнадцяти літ ув’язнення. Три з них знаходився в слідчому ізолятору. Мав би «калатати» строк до 2020 року, а тепер, з урахуванням поправки пані Савченко, вийде на свободу в 2017 чи 2018-му. "Чому так?" – запитує мій однокланик. Називає це повним абсурдом.

Держава теж не мовчить, вона починає наступ на Володимира Олійника, всіма доступними засобами намагаючись прикрити його громадську організацію. Позаяк на неї починають звертати увагу всі, у тому числі й за кордоном.  А в прокуратурі, куди повсякчас через це тепер викликають пана Володимира, діють у руслі, мабуть, тотального наступу на громадянські права й свободи в Україні, що спостерігається останнім часом. Володимир Степанович зателефонував мені за публічною підтримкою. Хоча можливості у мене тепер вкрай обмежені – ось вам розповів цю історію з історій за емоційною напругою... Ще просив підшукати йому надійних адвокатів-професіоналів з захисту прав громадської організації. «Можливо, віднайдеш телефон адвоката Тетяна Монтян, моя тема якраз для неї – жива і скандальна", - сказав на закінчення.

Друзі мої читачі! Можливо з вас хтось хоче і може посприяти Володимиру Олійнику, очолюваній ним організації з захисту прав ПОТЕРПІЛИХ від умисних убивств. Підключіться. Бог вам віддячить. Ось вам  телефон Володимира Степановича – 067 224-80-78.  Якщо хтось може допомогти з’єднати його з Тетяною Монтян – ви йому здорово допоможете. І всім нам, бо ми мамо бути всі за одне. Вірте і знайте: він бореться за справедливість!

Тут, можливо, порібна й допомога кваліфікованих психологів. Я його переконлив просив: спускай цю історію трохи на гальмах. В такому угарі не можна жити вже стільки літ. Його серце, виявляється, вже вхоплювали інсульт та інфаркт. На це він букально кричить мені у відповідь: "Сашко, я відступити не можу. Якщо відступлю - тут же помру.Я цим живу..." Хтось із знаючих психологів, допоможіть. 

Зателефонуйте йому, друзі...   Підтримайте... 

Чорні круки над конституцією

 Півтора року знадобилося владі дл я того, щоб доказати всім: затіяні нею зміни до Конституції України – шлях авантюри і повного абсурду. І веде він лише до одного – повного розвалу держави, починаючи з втрати унітарності України. Вельми прикро, що про це говорити доводиться саме напередодні святого Дня злуки, але й мовчати також не можна.

         Почнемо з Конституції. Дивіться, ось частина друга статті 157 Основного закону України. В ній чітко й однозначно записано: «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

         Чи треба доводити те, що в Україні триває кровопролитна війна, якщо всі випуски новин радіо- телеканалів починаються з фронтових новин: скільки поранено бійців, скільки убито.  Коли про  війну на Сході України відомо всьому світові і ми несемо колосальні жертви, збитки, репутаційні втрати. Хіба родинам, яким привозять гроби батьків і синів легше від того, що глава держави називає це не війною, а АТО. Напевне, великим вітчизняним АТО.  Бійню цю він не називає війною, тому, що це може зашкодити розвитку його приватного бізнесу.  Нагадаю, що 2014 року П. Порошенко офіційно заробив на ґешефтах у Росії та Україні 365 млн. грн., його банк збільшив обороти у сім разів, проти попереднього року, тоді, коли у всіх без винятку підприємців України сталося значне всихання бізнесу. За 2015-ий, думаю, ми вже не отримаємо правдивої інформації. Швидше за все, глава держави покаже, що він голий, як турецький святий. У чому він найбільш удосконалився – бути нещирим.

         Так звані мінські угоди – найбільша поразка Порошенка, як глави держави. Вони показали, що він не просто нульовий, а буквально провальний дипломат, при університетському фаховому диплому. Позаяк погодився торгувати державним устроєм держави. Та ще й на догоду Путлєру. Допусив можливість диктувати йому, яким має наш суспільний договір. Яке діло Путіна, Меркель, Олланда до того, що ми записуємо в своєму Основному договорі? 

         Що насправді сталося? Взявши перед кремлівським шулером зобов’язання внести поправки до Конституції України про надання областям Донбасу якогось особливого статусу, президент Порошенко цим самим перевищив свої конституційні повноваження. При чому, як нікудишній гравець за столом перемовин, він пов’язав Україну зобов’язанням і щодо строків правових змін Основного закону. Особливо підкреслю цю обставину: в парламентсько-президентській державі президент не є особою №1 в прийнятті подібних рішень. Він лише може першочергово, як суб’єкт законодавчої ініціативи, ініціювати розгляд цієї справи. І не більше.

         Думаю, що в історії розбудов держав світу ви не знайдете прикладу того, щоб не програвши війни, не потрапивши в міжнародний полон, економічно-фінансову чи ще будь-яку ізоляцію,  абияка країна добровільно, в порядку власної ініціативи (за винятком,зрозуміло, повної бездарності керівництва) вирішила змінити свій державний устрій. Бо так краще її розвалити сусіду, який точить на неї зуба з першого дня проголошення незалежності. А подібне в Мінську сталося після 12 лютого 2015 року.

         Що було далі? Слово мав би взяти парламент, як вища і головна ланка державного устрою в Україні. Якби Україна хоч трішки була б правовою державою, то правляча коаліція, чи хоч би певна група народних депутатів України мала б поставити перед главою держави питання: від чийого імені ви, вельможний пане, діяли в групі з Меркель, Олланд і Путін? Що це за зміни в Конституцію ви там вигадали і чи давала Верховна Рада, як основний гравець в парламентсько-президентській державі вам дозвіл на подібний волюнтаризм? Але найбільша проблема нашого нинішнього часу полягає в тому, що в Україні немає опозиції як такої. Про це читайте у моїй статті тут.  А це означає, що навіть писнути будь-хто боїться про правовий статус учиненого самоуправства.

         Це, по-перше. По-друге. Якщо вносити зміни до Конституції, то цим мала б займатися Верховна Рада. Цю справу чомусь осідлав дорадчий орган при президентові, так звана конституційна комісія (КК), яка в не правовий спосіб стала поганяй лом знову ж таки парламенту. Відтак, головним конституціоналістом у державі став пан Гросйман, який був призначений зверхником КК. Той, який ще два роки тому в основному займався тим, що старанно опікувався чи вчасно вивезено сміття у Вінниці, чи підметені вулиці обласного центру і таке інше.

                Як проламує цей діяч за завданням зверху потрібні рішення у парламенті, ми бачимо заледве не кожного робочого дня парламенту. Там уже криміналу, як на мене, зібралося на багато років ув’язнення. А як нахабно бреше в очі всім цей діяч, сподобляючись своєму шефу і кумиру, про це нинішніми днями розповіла Марина Ставнійчук, в одній з своїх публікацій. Вона, зокрема, пише: «19 червня 2015-го. спікер парламенту В.Гройсман передавши на розгляд Венеційській комісї проект змін до Конституції стосовно децентралізації. За три дні, 24 червня, з'явився попередній її висновок (CDL-PI (+2015) 008). У трьох пунктах документа оцінки європейських експертів були позитивні, в двадцяти шести містилися суттєві критичні зауваження. Однак українська влада одразу повідомила, що Венеційська комісія схвалила проект змін до Конституції».

         Це така порядність нинішньої влади: три осколки правди в двадцяти шести літрах брудної брехні. Ось фірмовий коктейль Гройсмана-Порошенка, з яким вони удвох підігнали до розгляду ситуацію в парламенті сумнозвісного 31 серпня 2015 року, що, цілком закономірно, викликало небувалий громадянський спротив суспільства, невиправдані, просто таки дикі жертви правоохоронців, які повністю на совісті влади. Маються на увазі голосування щодо проекту поправок до Конституції в законопроект №2217а, для направлення їх до Конституційного суду. Їх протиправно наобіцяв учинити в Основному законі держави своїм подільникам у Мінську пан Порошенко. При цьому підкреслю: ніякі Мінські угоди від 12 лютого 2015 року парламент не ратифікував. Отже, вони нікчемні і не можуть братися до виконання парламентом. Позаяк подібна «дипломатія» це туалетний папір від Кучми, Медведчука і двох бандитів-терористів з Донецька та Луганська. Їх скасувати, як я уже писав, що сплюнути крізь зуби: варто визнати так звані ДНР та ЛНР терористичними організаціями, а для цього належить проголосувати за зареєстрований ще 26.01.2015 року законопроект №1840. І прощай мінський зашморг путіна-медведчука. Тільки б почули це все на горі, де всі глухі від дурманливого опіуму влади. 

Саакашвілі знову… жениться

         Бог усе таки є і він дурощі мітить.

            Ну, ось скажіть, чому найбільший атмосферний катаклізм нинішньої зими спричинився саме в межах 18 січня ц.р., а центром його виявилася вся Одещина? Можливо, щоб продемонструвати  всім, чи є там влада? На що вона здатна. Чи готова вона в пору кліматичного армагеддону (тепер пишуть -  Гар-Маґедону) дати лад у регіоні. Чи болять панів начальників проблеми селян і містян? Особливо тих, які захоплені буревієм застрягли десь у полі під снігом, без пального у баках авто. Як бути з породілями, в яких завжди такої критичної пори починаються пологи, а лікарні укрупнили, акушерок повсюдно поскорочували для галочки в графі Кабміну і пана Квіташвілі: «реформи»? Куди і як доставляти людей за сигналом SOS ? Чи вся техніка вийшла на розчистку трас, чи вирішено питання з заправкою механізмів? Як розв'язується питання подачі живлення в обезструмленні   негодою населені пункти? Чи є кризовий центр, як він діє?

            Обсяг чиїх це проблем? – запитаю вас. Та, звісно ж, керівника першого рангу регіону, у якого і відповідна назва посади – ГОЛОВА обласної державної адміністрації. Ще раз підкреслю – не оскомино рашівське - «губернатор». Губернаторів в Україні немає, хай буде відомо всім, аж з 3 червня 1925 р., коли ВУЦВК у Харкові ухвалив постанову «Про ліквідацію губерній та перехід до триступеневої системи управління», відповідно до якої з 1 серпня 1925 р. скасовувався адміністративно-територіальний поділ Української СРР на губернії. Звідтоді ніяких губернаторів в Україні немає.  Якщо більш точно - останнім саме губернатором України був рейхкомісар і обергрупенфюрер Еріх Кох. Цей козирний арієць відзначався особливою жорстокістю й потворною грубістю, був людиною без гальм і справжнім кретином. Мав у середовищі вищого фашистського начальства огидне прізвисько «другий Сталін». Кох безпосередньо причетний до смерті, як мінімум, чотирьох мільйонів громадян України. Ще 2,5 млн. українці під його орудою депортовані на каторжні роботи до Німеччини. Така роль «губернатора» в історії української нації. Але все це просто для пояснення внутрішнього змісту одного лише слова.

            Хурделиця, заметілі, снігові кучугури, абсолютне бездоріжжя 18-го січня ц.р. скували якраз найбільше Одещину. А в Саакашвілі, котрого університетський друг Петро Порошенко торік у травні нагородив  посадою ГЛАВИ облдержадміністрації, чергове… весілля. Аж у Харкові.

            Ну, й як учинив Міхеїл? Він що, зібрав оперативний штаб? Сам підключився до вирішення найпекучіших проблем області у страшенну негоду? Став допомагати людям вирватися з природного катаклізму?  Десь особисто з'явився на трасах? Якось підбадьорив людей бодай з теле- радіоефіру? Еге ж, воно все так йому потрібне, як голому в кропиву. Чи гелікоптером, а, можливо, й на самому НЛО, але саме в ті години, коли на Одещині був пік з паралічу всього життєвого комплексу регіону, головний начальник у ролі жениха, ставав під вінець у Харкові. З  міфічною корупцією. Ні – Антикорупцією…

            Що воно насправді таке, ця довбана антикорупція, ніхто в Україні уяви немає.  Всі з нею начебто борються, створюють якісь численні державні органи з ловчими завданнями, за особистим дорученням від П. Порошенка  ось М. Саакашвілі теж якийсь уже громадський форум продукує, справжні фестивалі в регіональних центрах влаштовує. До речі, з привітаннями від глави держави. Як же ж мило й чарівно це виглядає – просто краще не придумати! Приїде такий панок, намеле, як млинок і далі поїде.

А все це насправді нікчемна боротьба з міфічними  вітряками. Ви ж зверніть увагу, жодного корупціонера на лаву підсудних так і  не посадили. Позаяк, мабуть, це й зовсім не важливо для справи – мати конкретний результат, більш актуальний, либонь, лише сам процес. Себто, Банкову цікавлять тільки оманливі шашечки, а їхати нікуди й не треба.

            Я ось місяць тому, теж висолопивши язика побіг на подібне збіговисько в Києві, як і ще понад шість тисяч таких же довірливих ідіотів. Міхеїл там покрасувався, щось булькотливо наплів таке, чого ніхто не зрозумів. Цим, він і його команда «Ух», у столиці корупцію поклали на лопатки, перемогли, геть викорінили. Поїхали далі. В Харків.

            Подібної єресі, мабуть, ще не було ніколи. Новий Кашпіровський у купі з Аланом Чумаком об’явився. Пора оголошувати, щоб на наступне стовковисько юродиві, які вірять у чудеса від Саакашвілі, приносили бутлі з водою. Для зарядки від корупції на побутовому рівні – аби надалі злодюжки курей не крали, а пияки останні п’ятаки з хати не виносили. І то резон буде, бо на державному рівні від тих діячів, які обрядилися у рятівників державної казни сенсу, як з козла молока.  Зібралися, стали кричати, як ворона над курчам. Саакашвілі навіть заявляв, що боротьба з корупцією почнеться особисто з Кернеса…

            Спостерігаючи за всім цим балаганом, суть якого відволікти увагу від тих, хто справді розкрадає все, що лише легко лежить, я б повірив у реальність планів команди «Ух», якби вона на такі форуми запрошувала, до прикладу, голову Держфінінспекції Миколу Гордієнка, який і заявив це, і документально довів, що нинішній глава уряду ще той шахрай і корупціонер. Того самого Гордієнка, котрий торік народним депутатам приніс до Верховної Ради кіпу доказів того, що члени Кабміну  А. Яценюка, насамперед, ним призначені люди на високі керівні посади з числа своїх колишніх друзів, побратимів ще більші крадії, як попередники від М. Азарова. Представив акти фінансових перевірок, котрі незаперчно доказували про вкрадені мільярди гривень з державного бюджету тоді, коли в Україні здирають з пенсіонерів 15 відсотків заробленого впродовж трудового життя. Саме вони, нардепи С. Лещенко, Д. Добродомов, М. Найєм, С. Заліщук, які тепер катаються в обозі М.Саакашвілі, розказуючи байки про корупцію, як про щось міфічне, невловиме, тримали в руках ці документи, заявляли, що справді, погляньте, мовляв, які справді жахливі докази казнокрадства, і генпрокуратура підтвердила також об’єктивність звинувачень М. Гордієнка. На сотні і сотні мільйонів украдених котів.

Дорогі колеги! А де ж ці всі документи тепер? Кому, як не вам, наділеним повноваженнями посадових осіб, політиків вищого рангу добитися того, аби наведені факти, підкреслю, документально підтверджені Держфінінспекцією, виявилися чесно розслідуваними, переданими до суду, щоб винні були звільненні з найвищих постів, куди їх підсадив особисто А. Яценюк, негайно притягнені до кримінальної відповідальності. Про яку боротьбу в загальнодержавному масштабі можна говорити, коли ви переступаєте через виявлені колосальні крадіжки? Куди вам боротися з віртуозом Кернесом, якщо ви закриваєте очі на вже доведені факти казнокрадства, навіть підтверджені генпрокуратурою. І нарешті, де сам М. Гордієнко? Чому він не у вашій команді, якщо ви справжні борці з корупцією, а не дешеві імітатори вирощування…груш на вербах… Завдяки піару.

             Смішно дивитися, як, наприклад, мій колега Дмитро Добродомов буквально у милі, вже більше року бігає з одного телеканалу на інший, розповідає й розповідає одні й ті ж самі казки про те, хто і скільки, мовляв, украв, привласнив. Як А. Яценюк разом з М. Мартиненком отримали шість мільйонів доларів США від одного з бізнесменів за прохідне місце в партійному списку. Вірю і знаю, що це правда. Позаяк, коли було б інакше, опоненти уже б давно подали до суду, вимагали спростування. А то ж мовчать, як у рот води набрали. Значить істина. Чому ж у такому разі пан Добродомов не добивається, аби доблесні правоохоронні органи почали перевірку цього факту, притягали корупціонерів до кримінальної відповідальності? Не реагують? А суд для чого і для кого? Кому, як не народному депутату показувати приклад, як саме належить  доводити подібні справи до логічного кінця?  Самим лише розвінчанням крадіїв, переказом фабул оборудок злодіїв не перевчиш, не переможеш. Їх зупинити зможуть лише реальні судові строки і брязкіт засовів СІЗО за спиною.

            За винятком щирого і дещо наївного Добродомова у цій начебто антикорупційній гастролі Великого театру крикливої комедії імені Саакашвілі беруть участь усі наближені люди пана Порошенка. Ті, хто бувають навіть вхожими до нього. І найбільш пригодовані грантоїдством. У цілому вони добре знають, що всі їхні виступи на публіку, заклики до боротьби з корупцією це банальна маячня. Що головна корупційна бацила держави знаходиться там, де дають їм наряди на поїздки в регіони. Себто, на Банковій, на Грушевського. Поки вони в ролі пересувного філіалу «95-го кварталу» розказують казки про якийсь там наступ на казнокрадство, перші особи держави, їх найближче оточення набивають мішки американською зеленню, висилають її на особисті зарубіжні рахунки. Ті, хто у Харкові на черговому весіллі «жениха» Саакашвілі витинають польку-бабочку з мікрофонами перед лопухами з дитячою вірою у покращення ситуації, насправді добре знають, хто наприклад з найближчого оточення глави держави дахує, скажімо, гральний бізнес, хто заробляє величезні бариші на торгівлі з російськими бандюгами, хто контролює контрабанду до так званих ДНР та ЛНР. З них би й починати дезінфекцію у державі. Але, по-перше, страшно, позаяк невідомо чим усе закінчитися може. По-друге, а що, коли їх відтак, нинішніх начальників, зметуть, де самим опинитися доведеться. А так є депутатські мандати, благословенна недоторканність, шик у статусі, повсюдні почесті, підвищена увага. А про корупцію можна і під фонограму Банкової з задоволенням поспівати…      

            … Якщо на закінчення ви мене, можливо, хочете запитати, а що ж там з політичною погодою для Одеси, то я, як на духу, відповім. Міхеїл там абсолютно випадкова птаха. Те гніздо йому, либонь, уже добряче набридло.  Тісне, без масштабів крислатих репутаційних польотів. І для одеситів це, мабуть, гарний вихід з ситуації. Адже немає гірше мати за начальника відвертого шалапута… 

Чи заспіває український уряд «суліко»?

  Почув з телеекрану. Мова стосувалася того, що всі розпіарені грузинські реформатори – блеф на глиняних ногах. Завозний міністр охорони здоров’я Квіташвілі у найбільш розбалансованому, такому, що стало зразком корупції і відсутності будь-якого покращення відомстві, як шістнадцяте колесо до воза. В управлінні галуззю – нуль, порушенні корупційних схем зі здороженням ліків – нуль, в будь-якому авторитеті – абсолютне zero. Тільки величається у кріслі, як куций бик у череді. Перехвалені шатенки з тбіліським акцентом на чолі поліції – символ ганебно розбитого корита на яке пішли чималі американські гроші, дорогі японські авто з яких браві недоучі вже утворили до сотні куп металолому й скла. Кримінал, насамперед крадіжки, важкі  злочини, кількість нерозкритих злодіянь, у тому числі й убивства з застосуванням зброї зросли у рази і впевнено залишають позаду в статистиці криваві дев’яності роки минулого століття. Відтак, можна сказати, що перелицювання міліціянтів у шикарну і вартісну шкуру американських копів злякали бандитів, як жолудь ведмедя. Попри те, це ще один зайвий  доказ того, що дівчинка, котра очолювала якусь там поліцейську школу на п’ятсот курсантів деінде – справжня трагедія для посади маршала в трьохсоттисячному війську правоохоронців. Тільки й тим прославилися бурлаки-«рятівниці», що їм русковорящій друг Аваков наобіцяв, та й, напевне, вже й видав по 98 тисяч гривень зарплати. При дев’яти тисячах – у нужденного нашого глави держави.

                 Головний революціонер зі зміни складу нижньої керівної ланки генпрокуратури, який мав учинити грандіозний антикорупційний "шухер" на грузинський манер уже вмив руки: до складу управлінців міськ- райпрокуратур держави не прийшло жодної (!) свіжої людини. У колоді всі старі карти, трішки перетасовані. Небувалий успіх підсадного окозамилювання.

            Одне слово, все грузинське диво допомогло Україні, наче сім баб пошептало.   Ситуація стала ще більш чорна, аспідна, немовби у чорній хустці.

            На передачу в ролі коментатора запросили ще одного грузина. З новеньких. Либонь, із тих, кому завтра пан Порошенко буде люб’язно вручати свіжоспечений український паспорт і подавати тепле місце на Печерських пагорбах. У нього за спиною виявилося традиційно мільйон грузинських посад – колишній, ще там колишній, здається, заступник міністра, відомий експерт і таке інше. Ведуча запитує, мовляв, як це все пояснити, що всі результати тбіліського дивовища такі жахливі. Крім того, виявилася ще одна чудасія грузинізації управлінського персоналу в Україні: тих, кого вже давно пора викинути на смітник, як абсолютних бездар, практитчно звільнити не можливо.  Як того ж таки, для прикладу генацвале Квіташвілі.

            Новий претендент на керівну посаду на Банковій немовби чекав подібного запитання, тут же бадьоро відповів:

            -Понімаєтє, тут всьо об’яснімо. Нє можіт біть успеха в отдельно взятом вєдомствє, когда вся страна в таком ужасном состоянии. Чтобі біл блестящий успєх, нужто всьо грузинскоє правітєльство в Украінє…   

Оголосимо російську – мовою окупантів у києві

Друзі! Не грузин Саакашвілі, ні пуштун Найєм, не кримський татарин Іслямов, хоча велике спасибі їм за активність і неспокій, мають принести свободу від загарбників і корупціонерів, бандитів усіх мастей Україні, а ми – українці. І насамперед у святій для кожного з нас справі звільнення нашої землі від багатовікового нашестя московітського «языка». Справу цю не маємо ми права відкладати ні на один день. Особливо ж у пору «Великої Вітчизняної АТО», яке справу мови в суспільстві загострило до бойового списа. Ми ж чуємо повсякчас з Кремля, і це було вкотре повторено цими днями параноїком Путлєром, що він буде звільняти «рускоговорящіх» на нашій землі. Відповідь може бути лише одна – немає у нас московітоязиких, Україна – унітарна україномовна держава! Відповідно до статусу ООН – моноетнічна. А такими, нагадаю, є держави, де понад 67 відсотків населення складає корінну, титульну націю. За даними останнього перепису населення 2001 року ця цифра в Україні дорівнювала 77,8%. Нині без окупованого Криму, загарбаної частини Донбасу взагалі сягне, мабуть, 85-88 відсотків, якщо й не більше.

         Звісно, що приклад святого очищення від окупаційної мови має показати насамперед столиця держави – Київ. Тут зосереджена національна еліта держави. Тут знаходиться мозок всього українства. Тому він має проявити, показати себе нарешті. Зорганізуватися  для того, щоб пояснити всім: якщо ти українець – прояви себе звільненням від пут окупаційної мови. Якщо ти не можеш брати автомат і стати на захист своєї Вітчизни в бою, викинь на смітник свій «язык», заговори українською! Погано володієш? Опануй, ти ж не калузький Азіров, не Савік Шустер, який пише, що володіє ледве не десятком мов, а українську не осилить за десять літ гастролювання тут.

         Думаю, що приклад організації українства в столиці мають показати нові депутати Київради, насамперед від націоналістичного ВО «Свобода», від «Самопомочі», «Батьківщини». Та й, мабуть, від «Єдності», «Солідарності» також. Благо, в нинішньому корпусі обранців міськради відверто не заявлено прямодушних ворогів українства, підпряжних московітів. Хоча побачимо, як вони  будуть голосувати невдовзі.

         Що вони можуть трансформувати? Насамперед рішенням Київради дистилювати місто від окупаційномовної реклами. На правах міської влади потребувати припинення оголошення московітською в рухомому транспорті, оповіщень у велелюдних місцях. Але найбільша турбота має розкритися в цьому відношенні щодо вичищення авгієвих конюшень загиджених Табачником і його клікою в школах та вишах. Якщо ти український вчитель, то маєш бути зразком українства! Бо педагог це не просто професія для заробітку, а спосіб життя і мислення. Ось так маємо підходити до цього. І відповідно діяти.

         Більше того, ми всі маємо особливо категорично підкреслити: що ніхто в Києві зовсім не виступає проти росіян, проти повнокровного використання ними своєї рідної мови в побуті, спілкуванні, вихованні дітей. Це їхнє конституційне право. Ми росіян у Києві вважаємо повнокровними українцями, громадянами незалежної і суверенної України, багато з яких героїчно воюють проти московітських загарбників на Донбасі. Дехто з них навіть смертю героїв поліг за нашу рідну Вітчизну. Честь і хвала цим українцям! Ми ж - за раціональне і логічно виправдане, свідоме звуження аж до викорінення мови окупантів з організації життя, господарського ладу в столиці і на всій території держави. Українці мають свою чудову, красну мову, яка тисячоліттями жорстоко придушувалася з Москви. Цьому варварству потрібно покласти край раз і назавжди. І час цей прийшов.

         Діяти саме так наполегливо і рішуче нас закликають і приклади з історії міжнародного державотворення. Нагадаю, що до нападу Наполеона на Росію  1812 року, вся московська знать спілкувалася виключно французькою. Московіти перемогли загарбників, тоді ж вигнали з  міжлюдських своїх зносин і мову осоружних окупантів. Цілком справедливе, непогрішне рішення.

До обрання президентом Чехії Томаша Масарика у 1918 році в державі пануючою була німецька мова. Ситуація складалася один в один подібна до тієї, яка є у нас нині з російською. Але завдяки тому, що рішучий і безкомпромісний патріот глава держави ввів вимогу на державні пости, насамперед в армії, поліції, муніципалітетах, уряді проводити жорсткі конкурси знань державної мови, німці, які ніколи не вчили чеської, або так, як це робив пріснопам’ятний  тов. Азаров українську, були на законних підставах виключені з системи управління державою. Так Чехія при Масарику стала повнокровною національно однорідною державою. Чого потрібно обов’язково добитися й Україні.

         Я написав проект можливого рішення Київради з цього приводу, і спровадив його дещо раніше керівнику  депутатської фракції Київради від ВО «Свобода» Юрію Сиротюку, нижче подам його для прочитання і можливого обговорення, удосконалення всім. Пан Юрій запевнив мене, що робота над ним уже почалася. Але всю справу за перетворення Києва в  моно українське середовище не можна віддавати на відкуп самим лише депутатам. Цю справу має очолити бойовий і конструктивний, громадянський штаб активних, мудрих людей. Я б, приміром, пропонував, аби до нього ввійшли такі діяльні і толкові люди, як Олександр Мирний, Сергій Гусовський, Юрій Сиротюк, Тарас Марусик, Василь Куйбіла, журналіст Олександр Івахнюк. Мабуть же ж, хтось і від заспаної і геть ледачої нинішньої «Просвіти», від Народного руху України, якому теж потрібно уже оживати, від інших політичних, громадських формувань. Той таки директор автопідприємства, який запровадив в своєму рухомому складі україномовні рейси. Де той О. Доній зі своїм гуртом 300-от, здається, підписантів за українську мову? Одне слово, друзі, українці, не проходьте мимо, приєднуйтесь, пропонуйте.

         Мій проект рішення Київради, звичайно ж, не тягне на повноцінний документ. Циркуляри пишуться не такою мовою і не письменниками. Але цей текст може бути канвою для народження справді  вироку для окупаційної мови в Києві. Вчитайтеся. Вдумайтесь. Доповнюйте…

         Якщо ми вирішимо цю проблему в столиці, будьте певні, розпочнеться активне звільнення від огидного московітсва і всієї України. Тільки потрібно цього дуже хотіти. Всяко до цієї роботи потрібно залучати народних депутатів України. Їм, відповідно до висунутих нами вимог, переробляти закону України про рекламу. Отож, читайте: 

         Рішення Київради

Про дерусифікацію укладу життя столиці, викорінення русифікації у діяльності навчальних, медичних закладів, побуті, культурному житті міста, зовнішній та внутрішній рекламі, вивісках, оголошеннях тощо.

         В Україні і її столиці, місті Києві, активно триває процес очисної декомунізації, метою якої є одірвати наше суспільство, її життя, діяльність державних органів та громадських інститутів від страшного і пригнобленого минулого соціалістичної доби, в результаті чого українці понесли мільйонні втрати своїх сестер і братів. Викреслюючи нині з свого життя назви вулиць і площ, які були поіменовані найменнями катів українського народу, убивць наших людей, ми не повинні забувати, що тим самим виконуємо лише частину важкої і невідкладної роботи з нагального очищення рідного дому. Бо провести декомунізацію свого життя, це насправді означає витягнути з в’язкого московського болота лише одну ногу народу. Тоді, коли інша залишається по коліна загрузлою у поголовній, бридкій і потворній русифікації нашого життя.

         Вийдіть на вулиці Києва і ви зіштовхнетеся з диким засиллям російськомовної реклами, вивісок, оголошень, повідомлень мовою сусідньої держави, яка вчинила щодо України, українського народу віроломство, анексувавши територію Криму, захопивши, розгромивши, розтрощивши сотні населених пунктів Сходу Донбасу. Від куль загарбників загинуло понад дев’ять тисяч українців, близько трьох тисяч із них у бойових зіткненнях. А, отже, патріотів держави. І за це прощення варварам не буде.

         Вийдіть на вулицю, до прикладу, Саксаганського, у самому серці столиці, зупиніться на тротуарі біля Будинку кіно. Навпроти через вулицю велика вивіска такого змісту: «ВареничнаЯ». Подібна на бульварі Лесі Українки. Аж три магазини з однаковими яскравими вивісками «КорицА» між станціями метро "Площа Льва Толстого" - "Олімпійська".

         Не важко здогадатися, що всі ці причіпні «А», «Я» є своєрідним викликом нашому суспільству, зухвальству російськомовних фанатів щодо нашої мови, культури, нашого способу життя. Вони явно насміхаються над українцями, тоді, коли їхній біснуватий лідер з мови ординців, менталітету здійснює на очах усього світу відверту агресію щодо України.

         Яскравим прикладом того, як прибічники московітів, користуючись поблажливістю, доброзичливим характером українців агресивно ведуть боротьбу за придушення мови корінної нації в учбових закладах може слугувати ситуація в київській школі №78 (розташована на вулиці Шота Руставелі, 47). Відправивши дитя до навчального закладу з українською мовою викладання, молоді батьки згодом помітили, що їх школярик практично не спілкується нею в школі. Оскільки вчителі, керівництво школи використовують в позакласний час виключно мову окупантів. Важко сказати, як вони ведуть заняття взагалі, оскільки деякі педагоги, практично не володіють українською.

         Справою зайнявся журналіст Олександр Івахнюк. Про це він підготував матеріал, виставив його на сайті «Радіо «Ера», де працює. Але його публікація була тут же знята з Інтернет видання: керівництво редакції заборонило йому займатися справою щодо дискредитації викладання української мови в столичній школі №78. На знак протесту, журналіст подав заяву на звільнення з редакції.

         Це свідчить лише про одне, що московітська воєнщина не обмежується самим лише захопленням ординцями українських територій, убивством наших громадян, патріотів, розграбуванням населених пунктів і об’єктів інфраструктури, а здійснює спроби взяти під контроль свідомість, уклад життя наших людей, підростаючого покоління насамперед. І з цим миритися не можна. Подібні факти, а цей насамперед, мають отримати фахову правову оцінку, всебічний осуд громади міста, повинні переслідуватися відповідно до закону. Київрада з свого боку має поставити адміністративні заслони проникненню мови, культури окупантів в свідомість і побут киян.

         Єдиний і правильний спосіб відповісти на цю маячню загарбникам наочно довести, що Київ насправді це європейське і винятково українське, україномовне місто. А це означає, насамперед прибрати з наших міст усю російськомовну плюгаву рекламу, оголошення, вивіски. Перестати без найменшої потреби використовувати у державних органах, громадських, побутових місцях, насамперед, у навчальних, медичних закладах, у діяльності правоохоронних органів, підприємств сполучення, транспорту російську, офіційно оголосивши її мовою окупантів.  

         Тому Київ, як столиця України, як  головне місто держави має показати приклад викорінення мови ворога з нашого повсякденного життя. Оголосити, що мова окупантів не може використовуватися в діяльності навчальних закладів на території столиці, бути мовою спілкування вчителів та школярів під час занять та в позаурочний час на території школи, окрім дошкільних закладів і шкіл з російською мовою викладання. В медичних, торгових установах, культурних закладах. Уся документація на території міста має вестися виключно державною мовою.

На території Києва російська мова не може використовуватися в рекламах, оголошеннях, повідомленнях на вулицях і площах, у приміщеннях навчальних, медичних, культурних, торгівельних закладів, державних і громадських установах, військових частин, правоохоронних органів, у місцях загального користування багатоквартирних помешкань і будинків. В оголошеннях у всіх видах транспорту, на вокзалах і аеропортах, у громадських місцях.

Встановити, що ті фірми, торгові та інші підприємства, комерційні структури, які попри все одначе бажають мати вивіски, рекламу про свої товари і вироби, приміром, російською мовою, повинні платити ренту від п’ятдесяти і більше неоподаткованих мінімумів щомісячно, залежно від характеру цього посилу. Рівень подібного оподаткування встановлюється окремим рішенням Київради, кошти від цієї операції спрямовуються до бюджету міста.

Заборонити гастролі артистів у Києві, які в своєму репертуарі мають більше двадцяти відсотків творів мовою окупантів.

Такі філологічні обмеження продиктовані особливими умовами життя в час відвертої агресії з боку Російської Федерації, котра особливу увагу в окупації України звертає на проникненні своє антиукраїнської ідеології на розум і душу молодого підростаючого покоління, на розширення культивування в українському середовищі російської мови, культури, традицій, радянських свят. Ми повинні розуміти, що прогинаючись під мовою окупанта, переходячи на неї в спілкуванні, ми тим самим робимо крок до зради своєї Батьківщини.

Виходячи з інтересів київської громади щодо захисту устоїв рідної мови й культури на території Києва пропонується:

1.     За участі громадських організацій, відділам освіти, культури КМДА, відповідним комітетам Київради створити спеціальні комісії Київради з перевірки дотримання даного рішення у навчальних закладах з українською мовою викладання, у медичних закладах і інших культурних установах, громадських закладах. З перевірки дотримання обмежень зовнішньої і внутрішньої реклами, оголошень, повідомлень російською мовою, репертуару виконавців музичних творів з правом складання цими комісіями відповідних актів для накладення відповідних штрафних санкцій. Їх доручаться розробити і відповідно затвердити фінансовому відділу Київради і відповідним комітетам.

2.     Створити спеціальну комісію Київради щодо вивчення ситуації з викладанням української мови в школі №78 і інших освітніх закладах столиці. У разі, коли підтвердяться факти, що заняття проводять викладачі, які не володіють українською мовою, зажадати від відділу освіти КМДА звільнення керівництва навчального закладу.

3.     Оголосити в Києві російську – мовою окупантів.

Комуністичні пні і літературний процес

 Поза спинами, як шурхіт минулорічного листя, триває активне перелицювання, переодягання, перефарбування. Всі вчорашні припасовують новий одяг, змінюють політичні парасольки і маркери. Щоб пристосуватися. Хамелеонство – друга вдача. Так було споконвіку в колоніальних і постколоніальних українців, а не вільних людей. Пост колоніальна, безпринципна  інтелігенція - трагедія і сьогоднішнього дня. На жаль. Після доленосного буревію Революції Гідності, котру породили романтики і мрійники, до влади прийшли чи не в своїй більшості авантюристи, хабарники і антидержавники, подекуди обіпершись на високих постах на стару компартійну еліту. 

         У триваючому процесі декомунізації ми чомусь головну увагу звертаємо на зовнішні чинники – пам’ятники, назви вулиць, майданів, заборону символіки компартії, її прапорів, гасел, поєднання серпа і молота, тому подібного. Тільки що ж мовчимо про густий дух конфузливої суміші - колоніального та імперського минулого, який досі панує у високих кабінетах влади? У культурі, літературі, журналістиці, насамперед. Загалом в українському мистецтві спостерігаємо грубі залишки невиліковної зарази компартійного минулого, а на шкурах сьогоднішніх прихованих більшовиків-меншовиків помічаємо ще й яскраво виражені родимі плями мрійників побудови ілюзорної утопії  під назвою комунізм. Дух п’ятої колони - невід’ємне єство дикого "руського міра", потайки відновлює своє  панування в українському постколоніальному світі. Знищуючи цвіт нації на фронтах московсько-української війни, започаткованої Кремлем, московські попи на нашій землі вже взялися й за знищення української душі під міфічно-ідеологічним гаслом канонізації, розкольництва, єзуїтизму. Чому ми в своєму домі досі байдуже все це спостерігаємо, не викорінюємо душу російських колоніальних цінностей, практика якої носиться в Україні по всій території, важко зрозуміти. Яскраво  дух "руського міра" виражений в імперському  характері байдужого обивателя, міщанина, пристосуванця, кліщем учепився до кожного з них (та й за нас також) у московському слові, що денно і щохвилинно  висівається у наші голови і осідає там як осадок через радіо, телебачення , зі сторінок  газет, глянцевих журналів, книжок, телепрограм, нахабнуватої антидержавної і міщанської реклами. 

А коли конкретно, вникніть бодай у роботу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Відповідно до ідеї це, можна сказати, має бути головний дегустаційний центр держави з відбору еталонів зразку нашої національної духовності. Насправді ж набило оскомину говорити і слухати, розуміти, що цей « допоміжний орган , як зазначено у домінанті про Комітет, що забезпечує здійснення Президентом України повноважень із нагородження Національною премією України імені Тараса Шевченка » насправді перетворився у ганебну контору з видачі престижних довідок про найдорожчі державні відзнаки з-під поли, за якоюсь потаєною, підкилимною олімпіадою.  Це рівень того, якби у міжнародній телеакадемії золотих Оскарів вручали статуетки за корупційною схемою. 

Зверніть увагу. У складі Комітету двадцять п’ять осіб. Серед переважного числа художників, акторів, співаків, композиторів, диригентів, хореографів, мистецтвознавців, театрознавців, кінорежисерів сім класичних представників літератури, якщо, звичайно, сюди долучати « майстра » невідомо якого жанру і творчої кваліфікації Дмитра Стуса. Так ось, з цього вузького числа фахівців цеху красного письменства двоє, (аж двоє!) представляють собою яскраво виражену комуністичну еліту. Ніхто ж, гадаю, не заперечить проти того, що голова  Комітету Борис Олійник та парадний аксакал, вірний ленінець Олександр Сизоненко залишаються червоними патріотами СРСР, носіями зрадницької ідеї відновлення московітської імперії. Їхні ідейні побратими з червоним ганчір’ям і автоматами у ці дні бігають у Східному Донбасі, щодоби убиваючи українських патріотів, в тому числі безневинних цивільних громадян, формують в анексованому Криму їхньою дряхліючою « матерью-Рассей » комуністичні банди на підмогу кривавому « руському міру », який намагається зупиняти рух України в Європу. 

Чи не розкіш це, коли у державі НАРЕШТІ до паростка викорінюється все більшовицьке, ленінсько-сталінське, а два замшілих комуністичних пні вирішують, який художній текст, якого літературного, натхненого спрямування видати за еталон в Україні? Бо ж, приміром, О. Сизоненку, дай Боже йому ще багато літ життя, вже без малого 93-и! Нівроку експерт! Про яку, скажіть, будь ласка, новизну вартостей, свіже віяння думок в оцінці творів тут можна говорити? Коли всі його ідеали, це згусток параноїдальних закликів Симоненка-Зюганова… 

Узаступниках голови Комітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка ходить Вікторія Костюченко. Просто держслужбовець. Ви, либонь, поцікавитесь: мила пані, можливо, пише картини, танцює в опері, глибоко знається в музиці, бодай якесь відношення має до творчості, до високої літератури, мистецтва ?  Відповідно до анкетних даних, колись кілька місяців "трудилася" СТАЖЕРОМ-кореспондентом в одній з газет, за тим - на посаді літературного редактора у якомусь там часописі, який, як я уточнив, більше не виходив, аніж виходив у світ? Насправді ж пробивний резон нинішньої правої руки товариша Олійника знаходиться дещо з іншого боку - її батечко, виявляється, видавав у радянські часи радянську літературу, керував одним з вельми помітних комуністичних видавництв. Так люба доня, як та хитра курочка до крупорушки, прибилася до Комітету. На двадцять (!) років. Хто ж вона нині – експерт чи супер-експерт? 

Треба, нарешті, з усією серйозністю запитати: а яким „світочем” у державі визнано Дмитра Стуса? Які особисто його заслуги перед українською літературою? Наскільки відомо, він колись упорядкував листи геніального свого батька Василя Стуса до сина. Себто, привів до ладу послання тата до його самого. Це загалом тривіальна робота технічного працівника – не більше. Яке ж він має відношення до розуміння вартості творчості кращих авторів держави, до оцінки літературних творів вищого ґатунку, чим, власне, покликаний займатися у Комітеті? Ага, він ще, як міг, лізучи зі шкури, не так давно прославляв такого діяча минулих злодійських часів як Віктор Федорович Янукович. Кажуть, що Стус потрібен був у Комітеті, аби, як колись Леоніду Іллічу Брежнєву за « Малу землю » та « Цілину » присудили Ленінську премію в краснописьменстві, так лідер донецьких бандюків повинен був одержати згодом київського « Золотого лева » з рук Бориса Олійника за літературну діяльність за підтримкою „маленьких стусів”. Це ж тому такі незглибимі гонорари платилися В. Януковичу за якісь там міфічні видані книги. Їх і мали провести на найвищу нагороду такі кооптовані в Комітет люди, як Д. Стус. 

Треба окреме слово сказати і про мстивий характер нинішнього голови Комітету з присудження Національної премії товариша православного комуніста Б.Олійника. Згадаймо бодай його помсту Павлу Загребельному. Не міг він вручити чудовому письменнику Юрію Щербаку премію тільки за те, як стверджують знаючі люди, що той під час якогось зібрання у Спілці письменників іронічно висловився, мовбито, тепер рівень поезії визначають електрозварювальними способами і відтак висувають поета на Нобелівську премію. З натяком, зрозуміло, на голову Комітету. 

Те ж саме можна сказати про видатного сатирика нашого часу Олега Чорногуза, який ще в роки перебудови написав фейлетон (газета „Молодь України”) „Автоматний плюралізм”, в якому фактично пророче передбачав те, що нині діється в нашому Криму і в розгромленому Донбасі. Автор фейлетону застеріг  свого на той час приятеля Б. Олійника, що його порада партайгеносе Горбачову вивчати систему автомата Калашникова приведе до нечуваної крові між нашими народами. Таке не забувається. Саме тому, думається, Б. Олійник ні словом ніколи не обмовився про згаданих вище орачів літературної ниви під час засідання Комітету і ці письменники під його „об’єктивним” керівництвом  ніколи б не удостоїлися найвищої державної премії, на яку давно заслуговують.    

Від багатьох чув, що Борис Ілліч буцімто і нині, під час війни між Московією і Україною, вряди-годи робить вояжі то до Москви, то до Мінська. Хіба ж заборонено? Ні. Але чи бува не за новими вказівками Кремля щодо уточнення подальшої діяльності проклятого "руського міра" в Україні здійснюються ці візити? «Я – комуніст», і цим усе сказано», колись висловив своє літературне й громадянське кредо товариш Олійник, йому й залишається вірним завжди. Тягне туди, до зореносного Кремля, й члена Комітету Дмитра Стуса. 

Ох і справедливо ж у народі сказано: дай комуністу волю – заведе в неволю!
Решта так званих членів Комітету, яких письменницька братія на чім світ стоїть лає вже чимало років за те, що не читають конкурсних творів, що виконують в Комітеті ганебну роль статистів, якихось дивних підлабузників. Можливо, ці люди й стоять на українських позиціях, одначе, як представники пост колоніальної інтелігенції, ніяк  не афішують своєї принциповості. Можливо, й про всяк випадок… Швидше – навіть гордяться своєю... аморфною безпринципністю, яка, відомо, практично завжди межує з байдужістю. Позаяк ще не було випадку, аби хтось із цих людей у вирішальний момент проявив свою громадянську сутінсть, дух патріота, виступив проти підкилимного призначення лауреатів. А таке вчиняється щорічно. Через те, за бортом недооцінених не рідко залишаються твори справді талановиті, неординарні. Як і нинішнього року уже також сталося подібне. 

Тому панове-товаришечки, під проводом комуністів, відбір робіт на найвищі державні літературно-мистецькі премії, це все-таки не сороміцький конкурс дівиць, де перемогу заробляють, навіть не «вигравання» за мільйони американських банкнот прохідних місць у партійному списку до парламенту, це щорічний пошук серед найкращого справжніх талантів і їх блискучих, незрівнянних творів. І тому таке дійство повинно проводитись не у підкилимний спосіб, має бути по-справжньому ВІДКРИТИМ. Бо демократія, це насамперед ПРОЦЕДУРА. А процедура в роботі Шевченківського комітеті залишилася архаїчно радянська, до зубного болю комуністична. Я, приміром, хочу знати, скільки балів за який твір, якому автору виставив кожен з експертів. У тому числі, Стус, Костюченко, Сизонеко. Як і за кого голосує Б. Олійник. 

Невже ж у сьогоднішній державі, яка знаходиться на шляху декомунізації, перетворення в країну вільної демократії, відкритості всіх процесів управління, в тому числі й відбору кращого в творчому житті немає більш достойних людей для визначення ідеалів духовності, аніж старі, замшілі комуністи? Московська агентура в особі  українських комуністів  має негайно залишити посади і пости в управлінні українською державою. Декомунізацію вищих ешелонів влади потрібно починати з ідеологічних Комітетів, яким є, до речі, насамперед Національний комітет з Шевченківських премій. Цей Комітет очолюваний комуністом Б. Олійником давно вже позаочі називають комуністичною конюшнею з розписування премій, де номіновані на престиж літературні твори, як правило, мало хто з державних експертів читає. Тут переможця, як і в радянську добу, традиційно призначають. І це ганьба нам усім - літераторам, художникам, композиторам, архітекторам, співакам, усім творчим людям. Чому ми мовчимо, миримося з цим?   

Усе це призвело до різкого падіння престижу головної державної премії за творчість. Чимало її лауреатів, перевидаючи  свої лауреатські книжки за кошти  названого Комітету, виділені з державного бюджету, до списку майбутньої  серії соромляться подавати якраз ті твори, за котрі отримали найвищі престижні премії. Ось оцінка урядуванню комуністів в ролі репутаційних експертів! 

Ще разючіший ось цей приклад. За кілька днів перед Новим 2016 роком у Клембівці Ямпільського району Вінницької області похоронили народного художника, лауреата Шевченківської премії імені Тараса Шевченка за 2009 рік Віктора Наконечного .  Проводи за світи були вкрай скромними, оскільки знаменитий маляр, до майстерні якого десятиліттями пишно возили всіх президентів і високих осіб з Києва і з-за кордону насамперед, жив останнім часом вкрай бідно, якщо не сказати впроголодь. Рятуючи ситуацію, його дружина, і про це не гріх сказати, гнала самогон й продавала на ринку. Щоб мати гроші на хліб та молоко. 

Так ось, на похорони лауреата найвищої державної нагороди не приїхав ніхто зі столиці, а з Вінниці навідався лише начальник обласного управління культури. Але він прибув швидше не як чиновник, як друг покійного Віктора Андрійовича, з яким  товаришував усе життя. 

За дивним збігом обставин, у ті ж передноворічні дні у Вінниці проводжали в останню путь очільника міської міліції чи вже поліції. Провести його в останню путь прилетів сам голова Верховної Ради України пан Гройсман. Обласні телевізійні канали годинами вели прямий репортаж. Спікер парламенту на всю область клявся, що ніколи не забуде покійного. Всі витрати на погребіння, парастас взяла на себе… держава. 

Висновок робіть самі. 
Ніскільки не протиставляючи небіжчиків, варто все-таки сказати, що в державі точно все поставлено з ніг на голову. Талант, як самородок, в усіх народів завжди оцінювався по-достоїнству. І вшановувався також. У нас тут й по нині панує комуністичний волюнтаризм. Кращі твори літератури, мистецтва не можуть пробити собі дорогу в маси, в життя саме через корупційні складові, бездарність тих, хто наділений правом бути суддею в оцінюванні достоїнств творів. 

Чи не досить аргументів для того, щоб негайно приступити до очистки «а вгієвих конюшень » , головною з яких на літературно-культурному фронті є Комітет з присудження Державної премії імені Тараса Шевченка ? Іще принагідно у всіх запитаю: а найвища державна Шевченківська премія з-під поли, це - корупція? 

А на завершення цього найбільш болісне запитання: чому з приводу цього мовчать обласні письменницькі організації, як основні постачальники претендентів на папахи лауреатів? Багатьох знаю об'їхали на козі червоненькі товаришики з прокомуністичного провізорського  депо Олійника-Сизоненка. В тому числі й панів голів творчих колективів. Можливо, все-таки викорчуємо заскорузлі комуністичні пні на літературно-мистецькому проспекті України?

Викинемо Мінські угоди на смітник – врятуємо Україну!

Знаєте у чому полягає найбільша проблема нинішньої України? У фактичній відсутності справжньої, ділової, конструктивної опозиції в парламенті і суспільстві. Не можна ж такою вважати недобиті осколки колишньої Партії регіонів, які присвоїли собі бренд фронди і хизуються з цього, як хлопчаки майками під номерами знаменитих футболістів Мессі та Роналду. Влада, яку нині складають випадкові люди й зовсім не патріоти України, готові спродати все, навіть незалежність і суверенітет наш ворожій Московії оптом і вроздріб, фактично залишилася без партійного і громадянського контролю. Функцію цю в парламентсько-президентській державі має здійснювати насамперед Верховна Рада. Але в ній дві найкрупніші фракції – корумповані до неможливості НФ і БПП знаходяться під повним і незаперечним контролем головного з торгівлі. Ще дві інші – «Батьківщина» й «Самопоміч», котрі входять до правлячої коаліції і могли б, напевне, виконувати роль опозиції, звиваються як  ведмідь у танку. То вони голосують з більшістю, то ні. Але іноді дають голоси для прийняття рішень, котрі відкидають державу у часи мамонтів. Як, скажімо, з бюджетом на 2016 рік.

                На фракцію радикалів, особливо ж після того, як вони буцімто злякалися пострілів терористів… у Парижі і розбіглися з-під Кабміну з розпіариного так званого «тарифного Майдану», після довготривалих там таємних перемовин А. Яценюка з О. Ляшком, більше ніколи не можна покладатися. Для них підпільний зиск – як ласка для панського щеняти. Рідну матір продадуть, що вже там казати про буцімто якусь там теплу черінь для ближнього.  А потім, як нічого не бувало, знову будуть про справедливість, про боротьбу з корупцією верещати, немовби застрягле порося у плоті.

                За такого зрадливого парламенту, тоді, коли глава держави, немовби театральна лялька у руках фрау Меркель і мсьє Олланда, якими з-за куліс хитро і недремно управляє товаріщь Путін, є всеосяжна небезпека того, що може відбутися брудний підкилимний торг з повного розвалу України. І тоді вже важко буде все зібрати, склеїти до купи. Мається на увазі голосування трьохсот плюс один голос за внесення поправок до Конституції про нагородження Донбасу якимсь особливим статусом. Зрозуміло ж, для дальшого розквіту там бандитизму. Для присутності там російських військ, для відкритості кордонів з РФ на Сході Донбасу. Україна тоді залишиться, як у морі без весла.

                Ви ж зверніть увагу. Москва підвищила статус свого представництва у Мінську не дарма, призначивши туди на переговори колишнього багатолітнього спікера Державної Думи Бориса Гризлова. Це ж йому, політичному бездарі, ій льониу поліціянту, належать слова дрімучої сталінщини: «Дума нє место для ій льон…» Ось він і має, за завданням Путіна, «втюкати» у голови Порошенка та його найближчого оточення цей дорогоцінний «руськоміровській» постулат, що київські нардепи повинні не задумуватися над тим, голосувати «за» чи ні, якщо така команда потупає з Банкової.  Про це він практично відвертим текстом виклав у своєму інтерв’ю московському «Коммерсанту» 18 січня ц.р. Так і заявив: для всіх у раші найголовнішим є зміни до Конституції України за наділення Донбасу особливим статусом, і прийняття щодо цього відповідного закону.

                Іншими словами, Москва не церемониться в своєму нахабстві: безпардонно вимагає саме особливого статусу для не зліпленої ними, фактично перетвореної в ландшафт Місяця на українській території Новоросії. Як ніж заганяє у спину недобитої України, не забудьмо, - унітарної держави. Все це робиться тоді, як усе бридке і наївне оточення головного олігарха з Банкової, наче соромливі гусаки – гир-гир-гир, гир-гир-гир – ще й по нині «випендрюються» перед людьми і телекамерами: там, у правках до Конституції, мовляв, немає ніякого «особливого статусу», підшукуючи для пояснення цього відвертого точного значення процесу розколу держави якісь кордубаті, немічні синоніми. Цих діячів, напевне, з парламентської зали потрібно посилати до сьомого класу школи для вивчення значень частин мови. Далі. Якщо ж немає у правках, на яких наполягають московіти, цього значення, про особливй статус Донабсу, то навіщо взагалі копирсатися в Основному законі України? Може з них хтось пояснити це? Навряд чи…

                Зрада під фальшивими словами замуровується до Конституції під благовидним приводом вимог Мінських угод. А давайте скажемо,  що таке насправді самі вони є, ці довбані Мінські угоди? Хто їх уклав, хто підписав? І чому їх неодмінно потрібно виконувати?

З того боку – два бандити-терористи, з нашого – Л. Кучма, якому також уже давно пора сидіти на нарах за корупцію (пригадайте, хоча б, як І. Коломойський розповідав на камеру про те, що цей безликий блазень вимагав свого часу щомісяця платити п’ять мільйонів доларів США оброку його зятю В. Пінчуку), від Росії – посол РФ у Києві і представниця ОБСЕЄ.

                Що ж за статус у нього, цього циркуляру? Невже цей документ від 15 лютого 2015 року вищий, значиміший від того, який підписали 5 грудня 1994 року у Будапешті глави держав – України, США, Великобританії, Росії, до них приїдався, здається, ще й Китай, який, власне. Гарантував міжнародний захист кордонів нашої держави в обмін на здану ядерну зброю. Цей високий документ ратифікований Верховною Радою – не забуваймо. А що ж примхливий, нікчемний  папірець, створений від Кучми в купі з бандитами Захарченком та Плотніцьким, до творення якого також був допущений боягузливим П. Порошенком В. Медведчук, кум В. Путіна, котрий у ньому і наставив стільки зловмисних пасток для України? Як, до прикладу, ця – до прийняття Верховною Радою неодмінно узгоджувати всі закони в так званих ДНР та ЛНР. Це що, у Донецьку і Луганську мають з’явитися  найвищі керівні органи української держави? Новела для всього освічено світу – не інакше. А насправді – дурість, якої ще не бачив світ! Хто нарешті ратифікував цей «документ»? Думаю, що він не вартий і паперу, на якому видрукуваний…

                Дивно, що абсолютно не вникнувши у суть цих істин – у те, що таке Мінськ, хто в ньому засідає, які постулати для 45-мільйонної держави видає, примітивні торгаші з Банкової і собі услід за Кремлем, за Меркель та Олланд, яким уже в печінках сидять проблеми Криму, Донбасу, і котрих вони, зрозуміло, замордували, а тому хочуть якнайшвидше спекатись, стали як мантру повторювати: «Мінським угодам альтернативи немає!». А це , якщо чесно, справжня пастка для України. Що це справді так, почитайте лишень, як подібне оцінює, приміром, такий сліпучий українофоб, колишній журналіст російської редакції радіо «Свобода», нині активний прихильник російсько-донбаських терористів Андрій Бабіцький – читати тут. Іноді непомірна, заслинена хвальба ворога, як у даному випадку, видає всю глибину гадючої нори, в яку нас хочуть силоміць заштохати... 

                Якщо Порошенку, Луценку, Кононенку, Гройсману і подібним до них ця відверта зрада України підходить, то нехай вони й голосують за неї. А у всіх, хто патріот України, хто думає жити в своїй рідній державі, кому вона потрібна для дітей та онуків, мають відмовитись від ідеї підтримувати цей бандитизм. Рука в того нехай відсохне, хто зважиться натиснути кнопку «за», себто, за особливий статус бандитського Донбасу. Не робочого, не українського, а саме бандитського, бо таким вони його бачать. Раковою пухлиною України.  Нехай краще він взагалі провалиться під землю разом із тими, хто там бігає з прапорами «руського міра», ніж вони матимуть особливі права і, напевне ж, якісь привілеї в порівнянні зі всіма українцями. Дурня, якій альтернативи, дійсно, не має. Колись ми ще будемо сміятися з цього всього. Швидше б дожити до того веселого часу.

                Мені просто дивно, чому такі обмежені в мозкових своїх можливостях наші нардепи. Невже не можуть знайти радикальних і надійних способів обійти пастки Медведчука? Я підкажу одну, але досить і досить надійну. Практично безпрограшну.

                Ще 26 січня 2015 року у Верховній Раді України був зареєстрований законопроект №1840, про внесення деяких правок і доповнень до законів України щодо боротьби з тероризмом. Він десь лежить там, пилиться без діла. Ним пропонувалося визнати так звані ДНР та ЛНР терористичними організаціями. Для цього все є: стійкі бандитські формування, організовано управляються, мають своїх вождів і командирів, централізовано фінансуються, мають на озброєні надсучасну вогнепальну зброю, здійснюють терор проти мирного населення й збройних сил України, убивають безневинних людей, зафіксовані, як зона смертельного ризику міжнародними спостерігачами, представниками ООН. Що ще потрібно для того, щоб визнати ці клоаки терористичними організаціями?

                У той день, коли такий закон буде прийнято парламентом й підписано главою держави, буде покладено хрест на всіх Мінських фількіних грамотах імені Кучми та Медведчука. І більше Україна ніколи не сяде за стіл переговорів з ТЕРОРИСТАМИ. Подібного вимагатимуть порядність і закон.

                Ці грамотії з Банкової тільки й тому заблокували проходження, розгляд зданого законопроекту №1840, аби можна було бавитись у Мінськ раз, два, три, до безконечності. Щоб продовжувалася війна, на котрій вони наживають ій льони, а дехто й мільярди. Не їх же ж діти гинуть в окопах. Цим усім точно управляють з Кремля.    

*** 

Про все це я говорив 18.01.2016 р. у прямому ефірі телеканалу 112.ua– дивитися і слухати тут. Відгуки прошу надсилати на мою сторінку в Фейсбуці.      

Олександр Горобець,

письменник, політолог